Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Політологія: наука про політику
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС І ПОЛІТИЧНЕ РЕФОРМУВАННЯ

Україна переживає воістину поворотний момент в історії, що відокремив її минуле (як би його не оцінювали!) від її майбутнього, що не уявляється в сучасних умовах скільки-небудь певним. Йдеться не стільки про такі факти, що кидаються в очі, як розвал економіки, розгул корупції, зростання злочинності, гіперінфляція, а про те, що стався і крах всього соціуму з його системою культурних цінностей.

Зміна ж культурних цінностей - надто тяжкий і болісний процес, що визначається не волею і бажанням людей, а всією сукупністю умов історичного розвитку. Зміна систем культурних цінностей ідентична зраді батьківщини, що ще відзначав Жан-Жак Руссо: "Не стіни і не люди утворюють вітчизну: це роблять закони, звичаї, уряд, конституція, всім зумовлений образ життя. Вітчизна укладена у взаємодії між державою і її членами; коли вони змінюються або знищуються, зникає і вітчизна".

Культура України в соціально-історичному вимірі

Ситуація, що склалася, не має прецедентів: генеза культурних цінностей в країнах, що стають на шлях демократії, не переривалася навіть в періоди радикальних соціальних перетворень. Старі звичаї, закони не руйнувалися, а витіснялися на периферію соціального життя в тій мірі, що позбавлялися актуальності під напором нового. Перехід до соціально-політичних реалій минав відносно безболісно. Досвід демократичних країн Україною не затребуваний. Факт руйнування більшості культурних цінностей стався! Але проголошений курс на створення демократичного суспільства ставить мету заповнення культурного вакууму, що утворився. Безсумнівне досягнення процесу суспільного оновлення, що захопив Україну, полягає в розкріпаченні і визволенні духу, в зверненні до менталітету. Йдеться про дух як носія людського сенсу, незримо визначальний течією подій і навіть характер епохи, дух, здатний дати відповіді на злободенні питання: від чого відходить суспільство і куди йде, чому так ускладнюється життя, як тільки ледь-ледь стає вільніше?

Матеріал підготовлено О. I. Заздравновою, доктором філософських наук.

Духовна ситуація в сучасному суспільстві

Жити в посттоталітарному суспільстві багато складніше і трудніше, аніж в умовах тоталітарного придушення духовності. Нова духовна ситуація зв'язана з болісним переживанням зв'язку епох, коли суспільство, люди починають немовби ще раз навчатися самостійно мислити і говорити те, що думають, висловлювати свою і терпляче вислуховувати чужу думку, з труднощами звикають до різномислення і багатоликості суспільства. Доводиться звільнятися від гнітючого почуття незатребуваності особи, розуму, волі, якими раніше розпоряджалися всі, кому не лінь. Таку епоху (а така епоха, на жаль, не унікальна!) Олександр Герцен визначав як епоху линяння: процес оновлення іде нерозривно з процесом гниття, і що візьме верх - невідомо.

Культурне відставання - інтервал між тимчасовими зупинками розвитку різноманітних сфер або елементів культури в той або інший період. Одним з варіантів ідеї культурного відставання є концепція Уїльяма Огборна, який вважав, що "різноманітні частини сучасної культури змінюються не з однаковою швидкістю: одні частини змінюються значно швидше інших, а зважаючи на те, що існують кореляція і взаємозалежність частин, швидкі зміни в одній частині сучасної культури вимагають пристосування через зміни різноманітних кореляційних частин культури". Соціолог В' ячеслав Липинський гадав, що матеріальна культура розвивається відносно швидше, аніж нематеріальна. Відомий політичний діяч Володимир Винниченко, історик і політичний діяч Михайло Грушевський, політичні діячі сучасності Мирослав Попович, Володимир Яворівський та інші бачать основні причини культурного відставання, по-перше, в малій кількості винаходів і нематеріальній (адаптивній) культурі; по-друге, в перешкодах адаптивним змінам; по-третє, в опосередкованості контакту між нематеріальною і матеріальною культурою, у зв' язку нематеріальної культури з іншими елементами культури; по-четверте, в опорі адаптації, що викликається оцінками соціальної верстви, соціальної спільності, її орієнтаціями тощо.

Теорія культурного відставання, розвинена Уїльямом Огбор-ном, зустріла критику з боку багатьох американських соціологів, які показали неправомірність протиставлення матеріальної і нематеріальної культури, і розкрили притаманне теорії технологічне визначення. Концепція культурного відставання є один з аспектів складного процесу соціальної дезорганізації і соціальної зміни. Спроби політологів і соціологів України в сучасних умовах в чистому вигляді перенести теорію Уїльяма Огборна на грунт соціокультурних змін не принесли бажаних результатів. Ті зміни, що відбуваються в сфері культури України, зумовлені різноманітними соціально-політичними та економічними процесами в житті суспільства. Головне в культурі - процес сходження в єдиний центр різноманітних тенденцій. Культура сприймається як загерметизовані організми. Використовуючи величезний істо-рико-культурний матеріал в Україні, Мирослав Попович констатує наявність різноманітних, принципово несумірних культур. В сучасних умовах традиційні для політичної соціології проблеми - суттєвість культури, зв'язок культури і цивілізації, співвід-носини природи і культури тощо. Обговорюється в сучасних умовах роль національних традицій в передачі сукупного духовного, досвіду впливу культури на соціально-історичний процес. Визначаючи суть культури, змін, що відбуваються в ній, соціологи і політологи України ототожнюють її з сукупністю норм, цінностей та ідеалів, що виконують функцію соціальної орієнтації в суспільстві.

Ситуація, в якій виявилася Україна, не унікальна, а якщо це так (а це так!), то звертатися до досвіду минулого більш природно, аніж нехтувати ним. Для духовної ситуації в Україні притаманне становище збентеження, роздвоєності. Минуле присутнє в об' єктивних розумових формах, на що щохвилини наштовхуються і особистість, і суспільство. I тут справа не в зміні ціннісних орієнтацій, не в сплаті за рахунками з минулим, зі старим мисленням, а суть - в спроможності і готовності (або неспроможності і неготовності) особи усвідомити "сенс існування". В сучасних умовах на кін поставлене щось більше, аніж вибір шляхів економічного і політичного розвитку, - сама спроможність жити життям вільної людини. Заклики журналістів жити за канонами "здорового сенсу" і "природних потреб" не можна вважати ані здоровими, ані природними, хоча і висловлюють почуття людини, яка дозволяє проводити над собою перманентні (безперервні) соціальні експерименти.

В сучасних умовах знаходять втілення теорії загальної рівності. Основна ідея теорій - необхідність підпорядкування особистості державі, мотивується потребами управління в умовах науково-технічної революції, зміцнення стабільності політичної системи та усунення конфліктів, що виникають внаслідок соціальної нерівності, а також розподілу праці між елітою, привілейованими верствами, які професійно займаються політикою, та іншими громадянами суспільства тощо. Належати до соціуму, ототожнювати себе зі своєю нацією, певною соціальною спільністю, політичною партією, організацією - психологічна людська потреба, що зумовлює політичну активність особи. Часто-густо людина втягується в політику з тим, щоб стати саме часткою спільності. Це позбавляє від самотності, дає відчути силу і спроможність впливати на хід політичних процесів. Соціолог Валерій Щегорцев відзначає, що політична соціалізація - це своєрідний вступ людини в соціально-політичне середовище, залучення її до системи функціональних політичних орієнтацій, традицій, навиків і явищ, внаслідок чого формуються політична свідомість і політична культура особистості.

Соціальна зумовленість втягнення особистості в політику допускає розмежування політичних і неполітичних факторів у процесі політичної соціалізації особи. Характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути, політичні партії і політичні рухи, об' єднання - ось основні політичні фактори процесу політичної соціалізації особи. Сім' я, школа та інші навчальні заклади, робота, культура, мистецтво, література, засоби масової інформації, національні звичаї і традиції та ін. - все це неполітичні фактори соціалізації особистості. Але розмежування на політичні і неполіти-чні фактори соціалізації особи має відносний характер. Адже розподіл політичних і неполітичних факторів процесу політичної соціалізації відбувається в кожному конкретному випадку, і зовсім не обов' язковою є наявність того або іншого фактора.

Візьмемо засоби масової інформації. Це не просто засоби, що інформують і роз' ясняють масам події, явища, політику, мають у тоталітарному суспільстві виступати колективним організатором, пропагандистом, агітатором, органом політичної партії тощо. Адже сам процес інформування має зовсім особливий характер. Справа в тому, що існуючий в тій або іншій країні тип політичного режиму багато в чому відіграє визначальну роль серед факторів політичної соціалізації. Звичайно ж, соціальне середовище має найважливіший вплив на процес включення людини в політику, але не можна забувати й про роль людської індивідуальності. інакше з' ясувати, чому в подібних соціальних умовах формуються різні за політичною свідомістю, політичною культурою, формами і засобами політичної участі особистості, виявиться принципово неможливим. Великим спрощенням виявилося б визначення політичної соціалізації як односпрямованого процесу дії політичних і неполітичних факторів на конкретну людину, коли їй відводиться суто пасивна роль об' єкта впливу з боку соціального середовища, політичної системи, політичного режиму тощо. Тут треба враховувати не тільки вплив на конкретного індивіда, але й відповідь на його реакцію, зворотний імпульс.

Участь особи в реалізації владних політичних відносин або протидія їх здійсненню і є політична участь. По-перше, основні форми політичної участі особи: читання періодичних видань та ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення в державні і адміністративні органи, а також в редакції газет, журналів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого становища, критикою помилок і прорахунків органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспільні інтереси. По-друге, участь особи в діяльності, спрямованій на підтримку існуючої політичної системи і структури або проти них, участь в діяльності політичних партій і суспільних об' єднань, рухів і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча, організаційна, участь у виробництві, розподілі, рядова, в ролі лідера тощо). По-третє, участь у виробництві і розповсюдженні політичної інформації. По-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до революційних дій. В соціології і політології немає єдиної думки про критерії виділення різноманітних форм політичної активності. Всі форми участі в політичному житті суспільства визначають ставлення людини, особи до політики, існуючої політичної системи, структури тощо. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі має важливе значення. З точки зору конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації в тій або іншій країні (в Україні, Білорусі, Росії, Східній Європі та ін.). В актуалізації внутріособистого рівня процесу входження людини в політику тощо. Практика показує, що активна участь громадян в управлінні в значній мірі результат соціальних перетворень, економічного розвитку і підвищення добробуту, культури населення.

Сучасна політична апатія викликана різними причинами: втратою соціальної перспективи, соціальних ідеалів, зневір' ям в будь-яких владних структурах, психологічною втомою від нескінченного потоку політичної демагогії, необдуманих обіцянок і відверто цинічної неправди. Сучасна політична апатія - це прагнення людини до самовідгородження від політики, але це ще не автономія індивіда, що відображається в відособленні від політичного процесу. Зіткнення протилежних тенденцій посилює стихійність сучасного політичного процесу. Спостерігається різке зростання стихійної політичної поведінки людей (стихійність масових суспільних рухів, страйків, мітингів, пікетів тощо). Переважають емоції, а не раціональність. В стихійній політичній поведінці відображається масова соціально-психологічна реакція на поглиблення суспільної кризи, кризи культури, на політичну нестабільність, втрату довір' я до влади тощо.

Заниження мірки людської суті, суттєвої визначеності особи - головна перешкода на шляху здобуття свободи духу, почуття, гідності. Традиції родової общини, перенесені в теорію і практику соціалізму, закріпили аморфне становище особи, коли існування кожного зв' язувалося з безпосередніми міжіндивідуальними контактами до розчинення окремих осіб в єдиному суспільному організмі. Усвідомлення повної залежності від суспільного організму формує рабську психологію: все - це сила, а я - нуль. Урахування традицій культури при аналізі політичних стосунків означає визнання, що політичні відносини визначаються не тільки існуючим співвідношенням сил, але також нагромадженими в ході історичного процесу і в межах культури уявленнями про світ, цінностями, що передаються, зразками поведінки. Політика - частина культури. В Україні процес політичного реформування суспільства зв' язаний з проявом певних цінностей і певних зразків поведінки. Розглядаючи політику з такої точки зору, можна враховувати не тільки актуальні інтереси і діючі сили, але й функціонуючу в минулому культуру суспільства, її культурні цінності. Точніше, інтереси і сили в сучасних умовах стають зрозумілими при локалізації їх в зумовленій історією дійсності світу культури. Погляд на політичну діяльність і політику через призму культури дозволяє реальніше зрозуміти: яка влада, в якій мірі, коли і для кого є цінністю, а також які взаємовідносини між різноманітними цінностями: між владою і власністю; владою і престижем; владою і релігійною святістю; владою і мораллю. Різнорідність культур в часі та просторі дасть можливість усвідомити, чому деякі політичні системи, відповідні одним умовам, зазнавали поразки в інших умовах, чому ті ж самі дії відносно до одного народу дадуть очікуваний ефект, а відносно іншого - приводять до невдач. Відмінність культур - це відмінність засобів сприймання дійсності, способів її оцінки і, як наслідок, методів дій.

Первісна тяга до безпосереднього злиття з іншими, зведена до одного з основоположних принципів суспільного життя, не може формувати нічого іншого, як тільки первісний засіб суспільного буття. Особиста незалежність, що досягається на основі приватної власності, необмежено активізує і фізичні, і моральні, і духовні потенції індивіда, порушуючи перед ним питання і свого існування, і існування інших. Людське буття стає об'єктом рефлексії, воно набуває змістожиттєвих орієнтирів. Чи вистачить у людей рішучості, волі вирватися з полону колективістських оцінок? Прагнення індивіда відділитися від маси, звернути увагу на своє Я, змагатися з іншими, собі подібними, не тільки не загрожує основам соціального буття, але й стає рушійною силою суспільного прогресу. Тоталітарне минуле (хотілося б надіятись, що тоталітарне - це вже минуле) переконливо довело, що людину не можна переплавити в горнилі революційних бур. Участь у революційному перетворенні світу облагороджує не кожного: більшість, яка пройшла через смугу революційних потрясінь, не тільки не стала чистіше, добріше, а озлобилася, перестала поважати честь і гідність інших людей. Через гіперболізацію колективістського початку, джерела постраждали і страждають морально, духовно і індивіди, і суспільство. Не можна цінувати працю, не уміючи цінувати конкретного трудівника-індивіда. Недооцінка конкретного трудівника-індивіда викликає депрофесіоналіза-цію і прогресуючу втрату якості праці. Суспільство, що не спроможне оцінити гідність особи, не спроможне створити ефективну організацію виробництва, розвивати основи соціального буття. Головний урок історії полягає в тому, що без нових принципів духовного зв' язку між громадянами будь-які штучні механізми, що сформувалися, соціальні прискорення суспільного прогресу перетворюються в механізми спочатку гальмування, а згодом і руйнування демократичних основ. Духовне становище суспільства - це певний критерій оцінки перспектив його розвитку. Якщо хочемо реальної демократії, треба повернутися обличчям до культури взаємовідносин між людьми, між особистістю та державою. Правову державу можуть побудувати тільки культурні, моральні, законослухняні громадяни.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші