Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Політологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Геополітика

Політична наука як галузь теоретико-прикладного знання маг сьогодні вельми складні проблеми, без вирішення яких вона неминуче спізнюватиметься з висновками та рекомендаціями щодо реальних тенденцій розвитку. Одним із таких завдань є включення геополітичної проблематики в концептуальне поле політичної науки, у процес політичної освіти.

Процеси розвитку світу, цивілізації набули зараз бурхливого характеру і являють собою настільки масштабну, суперечливу і в багатьох відношеннях кризову картину, и о наукова думка, навіть та, що фахово займається цією проблематикою, не встигає з її системним осмисленням, віднайденням та конструюванням методів пошуку й оцінки нових геоцивілізаційних координат. Напевно, найсерйознішими в цьому аспекті є проблеми, пов'язані з можливостями аналізування політичних процесів світового розвитку в їх інституційному або соціально-культурному вимірі, пошуку нових геоцивілізаційних координат.

Існує багато підходів та концепцій осмислення найбільш значущих характеристик політичної структури сучасного світу і тенденцій його розвитку. Одні теоретичні схеми подають сучасний світ у розвитку, як такий, що прагне однорідності за складом. Він ґрунтується на процесах глобалізації, які охоплюють чимдалі нові сфери і території (Ф. Фуку-яма). В інших концепціях світ постає розмежованим, розколотим за різними критеріями, скажімо, за цивілізаційними ознаками, - західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, конфуціанська, хінді, православна, буддистська, японська цивілізації (С. Хантінгтон); або -сільськогосподарська, індустріальна і постіндустріальна цивілізації (О. Тофлер).

Поділяють країни за рівнем їх соціально-економічного розвитку, визначаючи високий, середній та низький рівні. На цій підставі виділяють центр, який досяг високого рівня соціально-економічного розвитку, напівпериферію - із середнім рівнем, а також периферію, що мас низький рівень розвитку (І. Валлерстайн). О. І. Неклесса у сучасному світі вирізняє шість економіко-географічних зон, а В. Л. Іноземцев поділяє світ за рівнем професіоналізму. За таких підходів фрагментарний світ наділяється реальними або потенційними конфліктами і невизначеністю.

Є також уявлення, за якими відносини в сучасному світі визначаються одночасною дією фрагментації та інтеграції (Дж. Розенау), дією відцентрових (глобалізація, інтеграція) та доцентрових (фрагментація) процесів (А. Ротфельд). Ясна річ, не слід абсолютизувати те чи інше окреме уявлення.

Оцінюючи загалом згадані підходи, варто зазначити: незважаючи на широке коло ідей відносно значущих характеристик формованої політичної структури сучасного світу і багатоманітні його теоретичних моделей, нові явища і тенденції мають певні кардинальні ознаки - світ об'єктивно стає дедалі більш цілісним, взаємозалежним і водночас суперечливим. Охопивши всі країни, народи й регіони земної кулі, сучасна цивілізація універсалізується; на світову арену виступили нові країни та регіони як рівноправні актори, які успішно взаємодіють у виробленні та реалізації програм спільних дій, у вирішенні проблем загальнопланетарної політики, формуванні й розвитку дискурсивних прийомів політичного, геополітичного і загальноцивілізаційного мислення.

З історико-філософської і методологічної точок зору виникнення геополітики обумовлене передусім необхідністю осмислення нових політичних реалій, що склались у світі на межі XIX-XX ст. Геополітичні ідеї і сама геополітика виникли й набули розвитку як закономірний результат становлення органістичних теорій суспільства, ідей і концепцій географічного детермінізму, які панували в тогочасному західному філософсько-політичному мисленні. На стику століть традиційні уявлення про міжнародні відносини базувалися на взаємодії таких факторів-акторів міжнародної політики, як територія, господарство, суспільство, суверенітет, безпека держав. Традиційно геополітику ототожнюють з прагматизмом, з одним із відгалужень політичного реалізму, який трактує міжнародні відносини як силові стосунки держав, що прагнуть контролювати певні території.

Науковці вдавалися до численних спроб визначити зміст поняття "геополітика". Цей термін складається із двох грецьких слів: - земля, - державна діяльність (тобто своєрідні уявлення про єдність "географічного" і "політичного"), У контексті історії політичної думки ідеї про вплив географічного середовища на розвиток суспільства висувалися ще Парменідом, Гіппократом, Арістотелем, Платоном та ін. Закріпили цей дослідницький напрям у суспільній думці Ж. Боден, Г. Бокль, Ф. Бродель, Г. Гегель, И. Гердер, А. Гумбольдт, І. Кант, Ш.-Л. Монтеск'є.

Особливу роль у розробці ідей географічного детермінізму в аспекті взаємозв'язку географії та політики, відправним пунктом якої є розташування країни у просторі її кордонів, відіграли німецький геополітик Фрідріх Ратцель (1844-1904) та шведський професор і парламентар Рудольф Челлен (1846-1922), з ім'ям якого пов'язують виникнення терміна "геополітика". Назвавши геополітикою науку про державу як географічний організм, втілений у просторі, Р. Челлен вважав за доцільне і необхідне поєднання п'яти тісно пов'язаних між собою елементів політики: економіки, демополітики, соціополітики, кратополітики і геополітики, які забезпечують утворення сильної держави з ефективною системою управління.

Своєю появою геополітика як одна із спеціально досліджуваних проблем науки завдячує німецькому географу Ф. Ратцелю та його послідовникам, які створили дисципліну, покликану вивчати предметний взаємозв'язок географії та політики, виходячи з розміщення держави у просторі її кордонів. У своїй праці "Політична географія" (1897) Ф. Ратцель доводить, що розвиток держави та її форма безпосередньо залежать від території, кордонів і просторових контактів з іншими державами. Оптимальною для Ратцеля є така держава, яка найбільш органічно поєднує географічні та етнокультурні параметри нації.

Такого роду ідеї підштовхнули іншого німця - Карла фон Хаусхофера (1869-1946) до теорії "життєвого простору" як однієї з головних ідей геополітичної доктрини Третього рейху. Сенсом існування країни він вважав розширення її життєвого простору шляхом поглинання дрібніших за неї держав, створення нового європейського і світового порядку, в якому Німеччині було відведено "велику історичну місію панування над світом". У такому контексті геополітика, на думку К. Хаусхофера, має навчити народ геополітично мислити, а національних лідерів та еліту - геополітично діяти.

У середині XX ст. за умов територіально поділеного світу акценти в просторовому проектуванні і геополітичних доктринах змістилися на гарантування безпеки й стабільності окремих країн та всього світу. Істотний внесок у геополітичне світобачення цього часу зробили британський географ і політичний діяч Хелфорд Джон Маккіндер (1861-1947) та професор Єльського університету Ніколас Джон Спайкмен (1893-1943). Свої основні геополітичні ідеї Маккіндер запропонував у працях "Географічна вісь історії" (1904), "Демократичні ідеали і реальність" (1919) та "Світове коло і завоювання світу" (1943). Образ геополітики як інтелектуальної парадигми він сформулював у вигляді понять "Світовий острів" і "Серединна земля" ("Хартленд"), тобто, на його думку, Євразія. "Світовий острів" являє собою єдність трьох континентів - Європи, Африки, Азії, яка уможливлює ієрархічність земного простору у вигляді системи концентричних кіл. У центрі розташована так звана "географічна вісь історії".

Доктрина європейського Хартленду (як "географічна вісь історії", як ключ до світового панування) в ідеї Маккіндера виступає і як "вісь світової політики". У 1919р. Маккіндер висунув відому тезу: хто править Східною Європою - править Серединною землею (Хартленд); хто править Серединною землею - править і Світовим островом, а отже, контролює цілий світ. Ця оригінальна ідея вченого наближалася до проекту створення смуги буферних держав у Східній Європі для розмежування Німеччини та СРСР, а наприкінці XX ст. - для створення "санітарного кордону" навколо Росії. Відлуння її ми знаходимо і в американській геополітичній доктрині стримування.

Слід звернути увагу на той факт, що сучасні фахівці-геополітики доволі критично сприймають погляди X. Д Маккіндера, вважаючи їх цікавими, але малопереконливими в тій частині, що стосується детермінант перебігу історичного процесу та опису західних меж Хартленду. Вважається, що більшою мірою ця критика обумовлена тим, що, відбиваючи суто британські інтереси, "геополітичний імператив" Маккіндера виник у період поширення європоцентристського політичного мислення, коли увесь світ за своїм характером вже був переважно європоцентристським.

Власний погляд на геополітичні перспективи структур земного простору висловив американець голландського походження соціолог Н. Дж. Спайкмен, який у праці "Стратегія Америки в світовій політиці" (1942) формулює поняття "Римленд" (узбережжя) - стратегічний ключ до світового панування. Це поняття для нього - дуга, перекинута від Балтійського узбережжя через Західну Європу, Середземномор'я і Близький Схід до центральної та Північно-Східної Азії. Концепція "Примор'я - Римленд" у системі глобальної безпеки в світі, на думку Спайкмена, повинна протистояти радянській експансії. Ключем до контролю над світом є "маргінальний півмісяць" - прибережні території євразійського поясу в складі морських держав ("світових володарів") Європи, Близького й Середнього Сходу, Південно-Східної Азії, включаючи Індію та Китай. Той, хто контролює цей Римленд, контролює Євразію і світ загалом.

Як переконаний прибічник лідерства США у світі, Спайкмен обґрунтував концепцію провідної ролі на світовій арені океанічних держав, здатних забезпечити власні геостратегічні інтереси, у межах яких Америка (як супердержава) всією своєю міццю має сприяти утвердженню в Європі свободи, демократії та способу життя американського гатунку, повноцінно контролювати увесь світ. Геополітична характеристика будь-якої держави залежить від низки об'єктивних чинників, серед яких Спайкмен вважає головними десять:

  • - поверхня території;
  • - природа кордонів;
  • - чисельність населення;
  • - наявність чи відсутність корисних копалин;
  • - економічний і технічний розвиток;
  • - фінансова могутність;
  • - етнічна однорідність;
  • - рівень соціальної інтеграції;
  • - політична стабільність;
  • - національний дух.

Відповідно до цих критеріїв держава, за Спайкменом, або вступає у геостратегічний союз з іншою державою (державами), якщо результат оцінки її геополітичних можливостей низький, втрачаючи при цьому частково чи повністю суверенітет, або визначає свої пріоритети і стратегічні позиції самостійно, якщо вона має високий сумарний результат своїх геополітичних можливостей. Н. Дж. Спайкмен називав три найбільші центри світової сили та могутності: Атлантичне узбережжя Північної Америки, Європейське узбережжя і Далекий Схід, кожен з яких має власні геополітичні інтереси, власну геостратегію. У цьому ансамблі міжнародних відносин США, маючи потужні економічні, інтелектуальні та воєнно-промислові ресурси, безумовно, відіграватимуть провідну роль на планеті.

У повоєнному світі почала чітко простежуватися регіоналізація співробітництва різних держав. Виникли перші ознаки глобалізації міжнародного середовища. За цих умов ряд учених почали розглядати міжнародні відносини як багатошарові, поліцентричні геополітичні процеси, у межах яких географічне положення держави вже не є визначальним. Серед дослідників нової світової реальності у контексті біполярної геополітики слід згадати Дж. Кроуна, X. де Бліджа. Б. Рассета, Дж. Розенау, Л. Канторі, С. Шпігеля та ін.

Наприклад, Сол Б. Коен, говорячи про геополітичну якість повоєнного світу, виділяє геостратегічні регіони та геополітичні райони світового масштабу, Геостратегічному регіонові властиві орієнтування на торгівлю у світі морських держав і дедалі більше усуспільнення господарства. У свою чергу, геополітичний район - тобто країни євразійсько-континентального світу - поділяється за ознаками історичних і культурних зв'язків, подібності способу життя, географічної наближеності тощо, які надають йому специфіки і обумовлюють його єдність. У такому контексті міжнародних відносин різної складності й конфігурації почали утворюватися глобальні політичні системи -США, СРСР, прибережна Європа і Китай, кожна з яких має безліч силових полей. Надалі ці процеси еволюціонували у бік створення такої геополітичної перспективи, як формування блокових систем, держав, коаліцій, які забезпечували б найпотужніший, безпрецедентний вплив у світовій політиці.

Окрім географічної складової соціальної думки, у "формат" геополітики включають також цивілізаційні та воєнно-стратегічні концепції. До типових представників цивілізаційного напряму слід віднести М. Данилевського (1822-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975), Л. Гумільова (1912-1992) та ін., а до воєнно-стратегічного -К. фон Клаузевіца (1780-1831), X. Мольтке (1848-1916).

За сучасних умов політичне цілевиявлення держав визначається не лише кількісним характером, а насамперед якісними явищами і тенденціями, що формують нову геополітичну структуру світу і зумовлюють геополітичну зорієнтованість країн. Серед усього розмаїття тенденцій найбільш помітними є: демократизація, посилення взаємозалежності держав та їхньої політики, демілітаризація, інтеграційні процеси, глобалізація політичного процесу, а також розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини. Вони об'єктивно уможливили конструювання цікавих зразків геополітичного обгрунтування зовнішньополітичних кроків. При цьому вирішується завдання вибору: що в сучасному світі визнається головною реальністю - держава як актор зовнішньополітичних дій чи всілякі "віртуальні простори" з їхніми розмитими формами й відносинами, не здатні поглинути ці держави.

Наприклад, С. Хантінгтон (1927-2008) у книзі "Зіткнення цивілізацій" (1996) оголосив джерелом геополітичних конфліктів спір цивілізацій, потенціали яких нерівнозначні. Такі цивілізації відмінні за історією, культурою, мовою, традиціями, релігією. Саме ці фундаментальні відмінності між цивілізаціями спричинили найжорстокіші і тривалі конфлікти. С. Хантінгтон стверджує, що нині ці чинники знов породжують умови для протистояння Заходу і Сходу.

Істотно доповнює і поглиблює геополітичний проект зіткнення і розламу цивілізацій Хантінгтона концепція "золотого мільярда", згідно з якою у планетарній реальності прогнозується загострення міжнародних суперечок за ресурси й території і перехід основних благ цивілізації в розпорядження обмеженої кількості людей - так званого "золотого мільярда".

Деякі сучасні політики й теоретики пропонують проекти "безполярного" трактування розвитку світу, що грунтується на ідеї співробітництва і загальної гармонії держав, створення колективної безпеки народів. Такі геополітичні і геостратегічні ідеї, концепції та прогнози значною мірою доповнюють, але не завжди прояснюють перспективу розвитку планетарної діяльності. У своєму класичному варіанті політична наука абстрагується від проблем, пов'язаних із впливом на еволюцію політичних систем просторово-географічних і ресурсних факторів.

Однак слід визнати, що, вивчаючи динаміку світових політичних систем, політична наука інколи передає свій предмет або теорії міжнародних відносин, або геостратегічним та геоекономічним спекулятивним дослідженням, схемам, концепціям чи ідеям, яким притаманні, з одного боку, схематичність, а з другого - низька евристична вартість.

Як інтелектуальна парадигма, класична геополітика виходила насамперед з механічної детермінації з-поміж політичних ідей та інтересів держави на міжнародній арені її географічного положення. Від часів появи геополітики вчені намагались якомога чіткіше й повніше визначити її базисний зміст, об'єкт і предмет. Нормативний зміст у поняття "геополітика" вклав його автор Рудольф Челлен, назвавши геополітикою науку, яка вивчає державу як географічний організм, просторовий феномен.

Щодо предмета і статусу геополітики пошуки аналітиків тривають досі. Хтось вважає її однією з наук про державу (К. Хаустофер). Інші вбачають у ній прикладну політичну географію або національну політику, обумовлену географічним контекстом (Британська енциклопедія, 1960). Треті розуміють геополітику як метод і "засіб" пізнання, але не науку, що відкриває певні закони (І. Грабовський). Є автори, схильні розглядати під маркою геополітики якісь ідеологічні конструкції - світобачення влади, науку про владу і для влади (О. Г. Дугін) або геополітичну практику, геостратегічні розробки (М. В. Ільїн). Дехто вбачає у геополітиці дисципліну, яка вивчає головні, всепланетарні параметри й виміри, правила і норми поведінки загалу, а також окремих держав, союзів, блоків у світовому контексті і сприйняття світової спільності як єдиної, цілісної системи у масштабі планети (К. С. Гаджиєв). За таких підходів "геополітика" стає синонімом "світової політики", ототожнюється з вивченням міжнародних відносин чи то проблем глобальних всесвітніх процесів.

Незалежно від того, до якої точки зору пристають дослідники, вони переважно наголошують, що сучасна геополітика розширила коло своїх інтересів, спектр підходів і понять. Істотні зміни відбуваються і в тлумаченні самих геополітичних принципів, за якими сьогодні успішно аналізують внутрішньополітичні процеси окремих держав. Напевно, ця обставина ускладнює способи дослідників віднайти чітке і всеохоплююче формулювання, дати суто наукове визначення геополітики. Очевидно, що предметом геополітики як галузі знання має залишитись аналіз усіх аспектів дії законів щодо організації контролю та гегемонії влади над простором.

Основним законом, найбільш привабливим для багатьох провідних дослідників, є закон фундаментального дуалізму. Його дія обумовлюється географічним устроєм планети та історичною типологією цивілізації. Геополітичний дуалізм полягає у протиставленні сухопутної могутності (телурократія) морській могутності (таласократія). Якщо Суша завжди характеризується фіксованим простором з чітко визначеними кордонами, способом життєдіяльності людей, законами, звичаями, традиціями, правами, то Море більш динамічне у формуванні такого типу особистості, який в екстремальних умовах свого життя здатний приймати нестандартні рішення, бути винахідливим, розвивати технічний прогрес, дивитися вперед і мати при цьому власне бачення світу.

Розвиток науки і техніки, створення новітніх технологій у галузі озброєнь, підвищення ролі суднобудування, товарообміну і торгівлі об'єктивно зміцнили позиції морських цивілізацій, підтвердили високу роль простору в історії розвитку людства. Багатовікова боротьба за гегемонію у світі двох цивілізацій - Суші та Моря - сприяла визріванню в межах логіки планетарного дуалізму законів геополітики: закону посилення фактора простору в людській історії та закону синтезу Суші і Моря (Берегова зона).

Перший із згаданих законів дає розуміння впливу фактора простору на геополітичні та геостратегічні цілі та інтереси. Суть цього фактора пояснив американський адмірал Альфред Мехен (1660-1783), який у книзі "Вплив морської сили на історію" (1890) намагався встановити зв'язок між географічним положенням держави, "характером народу" і "морською силою". Головна ідея Мехена полягає втому, що морська могутність до певної міри визначає історичні долі країн і народів. Концепція "морської сили", що базується на свободі "морської торгівлі", дає розуміння її як особливого типу цивілізації, призначеної для панування у світі.

Другий закон - закон синтезу Суші і Моря - є похідним від основного закону геополітики і визначає вплив Моря на Берегову зону з метою її активнішого розвитку як бази, необхідної для подальшого наступу на Сушу. У цьому сенсі є всі підстави вбачати у Береговій зоні специфічний об'єкт історії, що наділений самостійною логікою розвитку і має вплив у межах геополітичного дуалізму як на телурократію, так і на таласократію.

Українські вчені А. І. Кудряченко, Ф. М. Рудич та В. О. Храмов у підручнику "Геополітика" (2004) розкривають зміст закону підвищення статусу окремо взятої держави або державних об'єднань як суб'єктів міжнародного права. Реалізація цього закону мас велике значення для України, яка в умовах розширення МАТО на Схід (розширення Берегової зони) повинна, обравши собі статус, визначити свою геополітичну стратегію на основі національного суверенітету, національних інтересів та пріоритетів розвитку.

Геополітика як тип політичної думки і політичної практики постійно розробляє, удосконалює свій категорійний апарат, методи вивчення світових явищ і процесів. До категорій геополітики належать: геополітична модель світу, геополітичний простір, геополітичне поле, геополітичний регіон, ендемічне (від грец. місцевий) поле, геостратегія, кордон, національний інтерес, національна безпека, експансія, агресія, баланс сил та ін.

Що ж до методологічного інструментарію, то він запозичений з інших наук - політичної географії, логіки, історії, політекономії, кібернетики, статистики, політології та ін. До основних методів геополітики варто віднести: системний, дієвий, порівняльний, нормативно-вартісний, функціональний (структурно-функціональний), інституційний, антропологічний, методи емпіричних досліджень тощо.

Геополітика як нормальне бачення природних світових політичних процесів, що відображають об'єктивні зв'язки й закономірності реального життя, виконує функції, серед яких найважливішими слід вважати пізнавальну, прогностичну, управлінську, ідеологічну і методологічну.

Умови сьогодення зовсім не схожі на ті часи, коли геополітика як усвідомлена парадигма вийшла на авансцену політичної свідомості. Нині виникла настійна потреба вивчення всіх форм взаємозв'язків між суб'єктами світового політичного процесу, незважаючи на їх державну належність. Водночас геополітичний апарат здатний слугувати моделюванню не лише глобальних тенденцій і процесів, але Й специфіки національних, регіональних та місцевих обставин, які в сукупності відображають світ як цілісність. Такий підхід наповнює змістовий аспект геополітики новою риторикою політичної думки і політичної практики.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші