Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Становлення ринкових форм господарства та економічна думка України в XVI - середині XIX ст.

Значення політичного чинника для розвитку господарства українських земель. Регіонально-територіальний характер економіки України

Господарство українських земель розвивалося в умовах недержавності, визначалося політично-соціальними і духовними відносинами, макроекономічним середовищем держав, до складу яких вони входили.

У першій половині XVI ст. українські землі належали Великому князівству Литовському та Польській короні, Угорському королівству та Молдавському князівству1. У1569 р. українські землі згідно з ухвалою Люблінської унії ввійшли до Польського королівства - складової держави Річ Посполита Польська, яка була утворена в результаті об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського. Річ Посполита Польська мала одного короля, єдині сейм, сенат, монету і зовнішні зносини, існувало право землеволодіння на території всієї держави. Адміністративно вона поділялася на три провінції: Великопольщу, Малопольщу з українськими землями, Велике князівство Литовське, в складі якого були Литва і Білорусь. У Волинському, Київському і Брацлавському воєводствах було залишено литовське право на основі Литовського статуту 1566 р. - кодексу законів Литовської держави. В 1618 р. до Корони приєднані Чернігово-Сіверські землі, що з 1503 р. перебували в складі Московської держави. У середині XVII ст. адміністративний поділ українських земель охоплював такі воєводства: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське.

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї українські козаки заснували Запорізьку Січ, що стала зародком відновлення української державності. Впродовж XVI ст. - першої половини ХУП ст. українці, переважно козаки, переселялися на південні окраїни Московської держави (за Бєлгородською лінією), що започаткувало Слобідську Україну.

У роки Національно-визвольної революції українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648-1676) утворилася Українська козацька держава (офіційна назва - Військо Запорозьке), яка боролася за політичне об'єднання всіх українських земель. Революція, на думку українських учених, завершилася поразкою. Лівобережна Україна, за якою в науковій літературі закріпилася назва Українська гетьманська держава (Гетьманщина), на правах автономії ввійшла до Московської, з початку ХУЛІ ст. - Російської держави. У 60-80-х роках XVIII ст. Гетьманщина була перетворена на провінцію Російської імперії.

Українська гетьманська держава (у російських документах - Малоросія) займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей. Верховна влада належала цареві та центральним адміністративно-політичним інститутам Російської держави. Здійснювалася вона через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, з 1663 р. - Малоросійський приказ. Одночасно зберігалися влада гетьмана, козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкова система, митні кордони. В адміністративно-територіальному устрої Гетьманщина поділялася на полки, сотні та сільські громади.

Слобідська Україна охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії. Це була автономна адміністративно-полкова система (п'ять козацьких полків). У 1765 р. скасовано козацьке самоврядування і утворено Слобідсько-Українську губернію, з 1780 р. - Харківське намісництво.

На землях Запорізької Січі в 1764 р. створено Новоросійську губернію. В 1775 р. Запорізьку Січ остаточно зруйновано. Внаслідок російсько-турецьких війн (1768-1774 рр. і 1789-1791 рр.) Південне Причорномор'я і Крим приєднані до Російської держави.

Галичина, Північна Київщина і Волинь залишилися у складі Речі Посполитої Польської згідно з Андрусівським договором (1667) і трактатом "Про вічний мир" (1686). Султанська Туреччина захопила Поділля. Південна Київщина і Брацлавщина були оголошені нейтральною зоною. Після Карловицького конгресу (1698-1699) Правобережна Україна, Волинь і Галичина ввійшли до Речі Посполитої Польської.

Закарпатська Україна разом з Угорщиною була загарбана наприкінці ХУП ст. Габсбурзькою Австрією. Буковина залишалася у складі Туреччини.

У результаті трьох поділів Речі Посполитої Польської у 1772 р. Галичина, частина Поділля і Волинь, а в 1775 р. Буковина були приєднані до Священної Римської імперії германської нації, що з 1806 р. називалася Австрійською імперією. Під її владою у складі Угорського королівства перебувало Закарпаття. З утворенням у 1867 р. Австро-Угорської монархії Галичина і Буковина належали до її австрійської частини. До Російської держави в 1793 р. відійшли Київщина, Поділля і Волинь. Отже, українські землі були інтегровані у дві суспільно-політичні системи. Господарство Східної України розвивалося як складова загальноросійського господарства, Західної України - австрійського.

Сформувалося сім великих територіальних регіонів: Лівобережна, Слобідська, Правобережна і Південна (Степова) частини займали 9/10 від загальної площі України і називалися Наддніпрянською, або Східною, Україною, Галичину, Північну Буковину і Закарпаття об'єднала назва Західна Україна.

Українські землі Руського, південної частини Волзького воєводств, Чортківщина на Поділлі, Збаражчина на Волині разом з етнічно малопольськими землями ввійшли до Королівства Галіції й Володимирії з Великим князівством Краківським, Освенцівським і Заборським (1774). За адміністративним поділом це була губернія, яку очолював губернатор, поділена на округи, якими керували старости, з провінційним становим сеймом.

Австрійський уряд штучно поширив на українські землі назву Східна Галичина, на польські - Західна Галичина. Об'єднання польських і українських земель в одну адміністративну одиницю дало підставу полякам вважати їх єдиною польською територією.

Буковина з 1787 р. по 1849 р. належала до Галичини, далі до 1918 р. була окремою адміністративною одиницею. Закарпатська Україна залишалась у складі Угорщини.

У межах окремих територіальних районів України проявлялася регіональна специфіка, існували конкретні історичні варіанти (моделі) господарського розвитку. Регіоналізм був одним із головних чинників економічного розвитку України. Розвиток української економіки гальмувало роз'єднання українських земель.

Територіально-регіональний аналіз дає змогу типологізувати дослідження народного господарства України, виявити загальні риси, розглянути їх у контексті загальноєвропейського розвитку. Основну увагу при аналізі історії господарства українських земель приділятимемо питанням первісного нагромадження капіталу як необхідної умови розвитку ринкової економіки.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші