Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Екологія arrow Екогеографія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Геоекологічне прогнозування та екологічна експертиза

Геоекологічним прогнозуванням називають розробку уявлень про природні комплекси майбутнього та їхні перемінні стани, в тому числі зумовлені антропогенною діяльністю; це сукупність дій, що дають змогу міркувати про стан природних систем. Головним завданням геоекологічного прогнозування є оцінювання можливої реакції навколишнього середовища на безпосередній чи опосередкований вплив людини та попередження несприятливих процесів, спричинених впливами різних видів природокористування. Об'єкт геоекологічного прогнозування — природні системи та їх територіальні сполучення; предмет — їхні майбутні зміни, а також зміни чинників і джерел зовнішнього впливу. Основою такого прогнозування визначають ланцюг: вплив — зміна — наслідок. За обсягом території розрізняють глобальні, регіональні та локальні прогнози.

Геоекологічне прогнозування складається з трьох блоків, об'єднаних цільовим призначенням: природно-ландшафтного (структура і природний потенціал ландшафту), соціально-економічного (антропогенний вплив і навантаження) та блоку екологічних проблем і ситуацій.

Природно-ландшафтний блок прогнозування ґрунтується на структурно-динамічній концепції геосистем, сутність якої полягає в переході структури природних систем з однієї в іншу в результаті внутрішнього саморозвитку та під впливом природних й антропогенних факторів. Динамічні тенденції антропогенно перетворених геосистем, як і неперетворених, передбачають закономірну зміну станів у часі. Під час посилення антропогенного навантаження геосистема проходить через низку станів, поступово віддаляючись від початкового стану; при зменшенні навантаження також проходить через низку станів, але вже наближається до корінного. За значного перевищення антропогенних навантажень (наприклад, гірські виробітки, створення водосховищ, меліоративні заходи) геосистема повністю деградує, руйнується і переходить у новий, якісний стан.

Сутність соціально-економічного блоку геоекологічного прогнозування полягає в аналізі поточних і програмних завдань соціально-економічного розвитку території. При цьому види і ступінь антропогенного навантаження можуть бути нормативно встановленими або не передбаченими. Антропогенне навантаження на ландшафт оцінюють за видами використання земель і характером заселення території. Екологічне оцінювання передбачає визначення різних видів антропогенних дій, у тому числі в зонах впливу, тобто за межами ареалу їх безпосередньої дії.

Блок екологічних проблем і ситуацій включає насамперед прогноз соціально-економічних наслідків змін середовища. При цьому враховуються стан здоров'я населення, погіршення ефективності господарювання, економічні збитки, витрати на запобігання несприятливим змінам та їх ліквідацію, втрату чи виснаження природних ресурсів, міграцію населення тощо (рис. 14.4).

Принципова схема геоекологічного прогнозування

Рис. 14.4. Принципова схема геоекологічного прогнозування

Загалом прогнозування екологічної ситуації ґрунтується на аналізі та синтезі прогнозів усіх зазначених вище блоків. При цьому методи прогнозування поділяються на три основні групи: екстраполяція, моделювання й експертиза. Кожна з цих груп методів має істотні обмеження. Усі системи прогностичних модулів повинні включати: процедуру аналізу об'єкта прогнозування; метод аналізу статистичної звітності; процедуру класифікації подій; процедуру аналізу ієрархії об'єкта; процедуру формулювання критеріїв; метод побудови дерева цілей і завдань; метод аналоги; метод картографування; метод морфологічного аналізу, побудови матриць, визначення кореляційних і статистичних залежностей; метод бальної оцінки; метод експертних оцінок*186.

*186: {Кочуров Б.И. Геоэкологическое прогнозирование // Краєзнавство. Географія. Туризм. – Географія в школі. – 2005. – Червень. - № 23-24. – С. 11. }

Послідовність застосування методів та їх вибір у кожному конкретному випадку можуть змінюватися, але основні етапи прогнозування мають зберігатися. Складність структури об'єкта прогнозування, високий ступінь невизначеності його динаміки, розвитку і функціонування є тими факторами, за допомогою яких визначається вибір експертних методів, оскільки саме твердження експерта дає змогу встановити більш-менш чітку картину майбутнього.

Головними методами прогнозування є: моделювання, метод аналогів, експертиза, екстраполяція та ін. Метод аналогів, наприклад, ґрунтується на тому, що закономірності розвитку одного процесу з певними поправками можна перенести на інший процес, для якого потрібно скласти прогноз (вплив водосховища тощо). Метод екстраполяції — це перенесення встановленого характеру розвитку певної території або процесу на майбутнє. Наприклад, якщо відомо, що під час створення водосховища при неглибокому заляганні ґрунтових вод почалося підтоплення та заболочування, тоді можна уявити, що тут і надалі продовжуватимуться подібні процеси.

Прогнозні методи спрямовані в основному на виявлення просторово-часових впливів цих об'єктів на природне середовище. Під час розробки прогнозу майбутнього використання території враховуються такі види обмежень:

  • — дотримання необхідної пропорційності у процесі поділу територіальних ресурсів для виробничих і соціальних цілей;
  • — урахування чинних нормативів та інших законодавчо закріплених обмежень;
  • — потреба максимально допустимого з екологічного погляду інтенсивного функціонального використання територій.

Зважаючи на такі обмеження в процесі геоекологічного прогнозування вирізняють території альтернативного та регламентованого використання. Території альтернативного використання — території, природні й антропогенні особливості яких не створюють нормативних перешкод для будь-яких видів діяльності, тобто забезпечують багатоваріантність їх використання. Території регламентованого використання поділяються на два види:

  • — ділянки монофункціонального використання, профіль та інтенсивність якого визначаються потенціалом цих територій (наприклад, площі залягання корисних копалин, території меліоративного фонду, природно-заповідний і природно-рекреаційний фонди тощо);
  • — зони обмежень навколо об'єктів, що потребують спеціального режиму використання земель (це санітарно-захисні зони промислових підприємств, охоронні зони заповідників та ін.). У межах таких територій набір та інтенсивність функцій мають визначатися нормативно.

Під час проведення геоекологічного прогнозування з метою функціонального розподілу територіальних ресурсів їх оцінюють за комплексом природних і антропогенних факторів, що впливають на вид і черговість використання земель (інженерно-будівельні умови, наявність водних і трудових ресурсів тощо). При цьому застосовуються методи бальної та вартісної оцінки. Сутність методу бальної оцінки полягає у визначенні ступеня сприятливості окремих ділянок території для різних видів господарського використання в умовних величинах — балах. Спочатку здійснюється бальна оцінка кожного фактора, а потім бали підсумовуються. Метод вартісної оцінки передбачає виявлення порівняльного дорожчання використання окремих ділянок території для різних видів діяльності. Дорожчання розраховується спочатку за кожним фактором, а потім результати також підсумовуються.

У процесі прогнозних досліджень має надаватися інформація про терміни незворотного виснаження природних ресурсів та дигресії природного середовища, можливі зміни їх функцій щодо розміщення об'єктів. Для геоекологічного прогнозування потрібно визначити не лише вплив об'єкта на природу, а ще й порушені функції середовища. Шляхом оцінювання і прогнозування або підтверджуються необхідність, можливість і доцільність розміщення на певній території об'єктів, або спростовується проект їх розташування.

Отже, геоекологічне прогнозування — це система досліджень для виявлення напрямів, ступеня, швидкості та просторових масштабів майбутніх змін природних систем (комплексів) з метою розробки заходів з оптимізації природного середовища*187. Одним із найголовніших завдань геоекологічних прогнозів є запобігання можливим руйнівним природним процесам, що посилюються за допомогою технічних засобів, а також створення раціональної структури території, виявлення вторинних впливів і можливих довготривалих змін.

*187: {Емельянов А.Г. Физико-географическое обоснование прогнозирования изменения природных комплексов под воздействием гидротехнических сооружений // Исследования природных комплексов в целях их охраны и рационального использования. – Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1986. – С. 14. }

З огляду на властивості природних геосистем як об'єкта прогнозних досліджень, можна сформулювати такі принципи геоекологічного прогнозування:

  • — комплексність прогнозу, тобто потреба передбачення змін низки компонентів природи в їх взаємозв'язку або всього комплексу загалом;
  • — динамічний підхід до прогнозованого об'єкта;
  • — просторово-часова єдність прогнозу, що відображає одночасність змін геосистем у часі та просторі;
  • — урахування природної диференціації середовища (шляхом фізико-географічного районування та ландшафтного картографування);
  • — якісно-кількісний характер прогнозу, який відображає відповідний рівень описання природних геосистем.

Терміни прогнозу зіставляються не лише з часом активного функціонування майбутніх видів природокористування (від декількох років до десятиріч), а й з можливими побічними впливами, які можуть виявитися через десятки, а в окремих випадках через сотні років. За тривалістю розрізняють короткотермінові прогнози (до одного року), середньотермінові (1—5 років), довготермінові (5—15—20 років), далекотермінові (понад 20 років). Інтерес становлять середньо- та довготермінові геоекологічні прогнози, що мають локальний і регіональний характер.

З метою запобігання негативному впливові антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища, а також нераціональному використанню природних ресурсів в Україні, крім моніторингу, застосовуються такі екологічні процедури, як екологічна експертиза й екологічний аудит.

Екологічній експертизі підлягають: проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей економіки, генеральних планів населених пунктів, схем районного планування; техніко-економічні обґрунтування й розрахунки, проекти будівництва і реконструкції підприємств та інших об'єктів; проекти інструктивно-методичних і нормативно-технічних актів та документів, що регламентують господарську діяльність; документація зі створення нової техніки, технології, матеріалів і речовин, у тому числі й та, що купується за кордоном; матеріали, речовини, системи й об'єкти, впровадження та реалізація яких можуть спричинити порушення норм екологічної безпеки та негативний вплив на навколишнє природне середовище.

Важливим інструментом запобігання негативному антропогенному впливові, техногенним аваріям і катастрофам стала державна екологічна експертиза, основною метою якої є заборона реалізації проектів і програм діяльності, що становлять підвищену екологічну небезпеку. Державна екологічна експертиза — ефективний важіль запобігання порушенням вимог екологічного законодавства, засіб дотримання екологічної безпеки господарсько-промислової діяльності. Отже, мета екологічної експертизи полягає в запобіганні негативному впливові антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також оцінюванні ступеня екологічної безпеки господарської діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах.

Екологічна експертиза в Україні — це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі й оцінюванні передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності до норм і вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки*188.

*188: {Закон України "Про екологічну експертизу" від 6 квітня 2000 р. №1642-ІІІ. – ВВР. – 2000. - №227. – Ст. 213 // ВВР. – №8. – Ст. 1.}

Основними завданнями екологічної експертизи є*189: — визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої або здійснюваної діяльності;

*189: {Там само. – Ст. 5.}

  • — організація комплексного, науково обґрунтованого оцінювання об'єктів екологічної експертизи;
  • — установлення відповідності об'єктів експертизи до вимог екологічного законодавства, будівельних норм і правил;
  • — оцінювання впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища та якість природних ресурсів;
  • — оцінювання ефективності, повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;
  • — підготовка об'єктивних, обґрунтованих висновків екологічної експертизи.

Об'єкти екологічної експертизи — це проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, передпроектні, проектні матеріали, документація з упровадження нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища. Екологічній експертизі можуть підлягати екологічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах і регіонах, а також діючі об'єкти та комплекси, які негативно впливають на стан навколишнього природного середовища*190.

*190: {Закон України "Про екологічну експертизу" від 6 квітня 2000 р. №1642-ІІІ (1642-14). – ВВР. – 2000. - №27. – Ст. 213 // ВВР. – 1995. - № 8. – Ст. 7.}

Згідно зі ст. 27 Закону України "Про екологічну експертизу", експертом екологічної експертизи може бути спеціаліст, котрий має вищу освіту, відповідну спеціальність, кваліфікацію та професійні знання, володіє навичками аналізу експертної інформації й методикою еколого-експертної оцінки, а також має практичний досвід у відповідній галузі не менше трьох років. Участь громадськості в процесі екологічної експертизи може здійснюватися шляхом виступів у засобах масової інформації, подання письмових зауважень, пропозицій і рекомендацій, включення представників громадськості до складу експертних комісій, груп з проведення громадської екологічної експертизи. Громадська екологічна експертиза здійснюється в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, за ініціативи громадських організацій або інших громадських формувань. Інші екологічні експертизи можуть відбуватися за ініціативи юридичних і фізичних осіб на договірній основі зі спеціалізованими еколого-експертними органами і формуваннями.

Екологогеографічною експертизою називають науково-практичну діяльність спеціалістів, яка полягає в аналізі змісту проектних матеріалів та їх оцінюванні з позицій вимог охорони природи та раціонального використання її ресурсів. Головна мета такої діяльності — попередження можливих негативних впливів господарчих об'єктів на середовище та забезпечення його сприятливого стану. Тобто експертиза тісно пов'язана з питаннями охорони природи й управління природокористуванням в умовах конкретних регіонів.

Експертиза передбачає оцінювання можливих наслідків у разі реалізації проекту. Серед її завдань важливе місце займає не лише виявлення безпосередніх змін і наслідків, а й ретельне вивчення взаємодії та побічних впливів використання нової техніки і технології. За допомогою експертизи мають встановити ступінь відповідності обговорюваного проекту до основних геоекологічних принципів. При цьому особливої уваги потребують:

  • — урахування принципів комплексності та регіональності (зокрема, узгодженість планів господарського розвитку з природно-ресурсним потенціалом території);
  • — рівень геоекологічного обґрунтування намічених заходів;
  • — достовірність виявлених наслідків спорудження об'єкта;
  • — відповідність природоохоронних заходів до очікуваних негативних наслідків у природі.

Серед конкретних питань, що вирішуються в процесі експертизи, вирізняють такі головні:

  • — мета майбутнього проекту й актуальність її досягнення;
  • — повнота і достовірність вихідної інформації;
  • — надійність теоретичних передумов проекту та їх відповідність до сучасного рівня знань;
  • — обґрунтування вибору місця спорудження об'єкта;
  • — характеристика ресурсних показників проекту (земле-місткість, ресурсомісткість та ін.);
  • — прогнозування можливих змін природи та його достовірність;
  • — гострі проблемні ситуації й можливості їх вирішення;
  • — альтернативні шляхи досягнення мети та вибір найліпшого варіанта.

Процедура експертизи полягає у зіставленні положень обговорюваного проекту з геоекологічними принципами та вимогами нормативних документів. Експертиза, як правило, здійснюється у декілька етапів, у кожному з яких з'ясовуються і порівнюються думки експертів та у підсумку виноситься загальне рішення. Якщо обговорюваний проект неприйнятний із геоекологічних позицій, тобто не відповідає потребам збереження природного середовища та погано скоординований з планом економічного розвитку, то ймовірне виникнення конфліктної ситуації. Коли суперечку неможливо розв'язати або це дорого коштуватиме, пропонуються інші варіанти проектів, кожен з яких оцінюється самостійно. Потім на основі їх порівняння обирається кращий варіант. За результатами аналізу, перевірки та оцінювання проектних матеріалів формулюють висновки, рекомендації та пропозиції, що подаються у зведеному експертному висновку. Позитивний висновок дає змогу ухвалити рішення про реалізацію проекту.

9 лютого 1996 р. було прийнято Закон України "Про екологічну експертизу" який дав можливість спрямувати експертну діяльність у чітко визначеному правовому напрямі. За цим документом забезпечено розробку та введення в дію комплексу нормативно-інструктивних документів, що всебічно регламентують питання організації та здійснення державної екологічної експертизи.

За чинним екологічним законодавством виокремлюють діяльність та об'єкти, які потенційно можуть завдати шкоди довкіллю. Вони визначаються як такі, що становлять підвищену екологічну небезпеку. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку" від 27 липня 1995 р. основними об'єктами та видами діяльності вважають: — атомну енергетику й атомну промисловість (у тому числі видобування і збагачення руди, виготовлення елементів, які тепло виділяються, для АЕС, регенерацію відпрацьованого ядерного палива, зберігання чи утилізацію радіоактивних відходів);

  • — біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне виробництва;
  • — збирання, оброблення, зберігання, поховання, знешкодження й утилізацію всіх видів промислових і побутових відходів;
  • — видобування нафти, нафтохімію та нафтопереробку, автозаправні станції;
  • — добування і переробку природного газу, будівництво газосховищ;
  • — хімічну промисловість, текстильне виробництво;
  • — четалургію (чорну та кольорову);
  • — вугільну, гірничовидобувну промисловості, видобування і переробку торфу;
  • — виробництво, зберігання, утилізацію та знищення боєприпасів усіх видів;
  • — целюлозно-паперову промисловість;
  • — будівництво гідроенергетичних та гідротехнічних споруд і меліоративних систем;
  • — тваринництво, виробництво харчових продуктів;
  • — будівництво каналізаційних систем і очисних споруд, водозаборів поверхневих і підземних вод для централізованих систем водопостачання.

З метою запобігання негативному впливові діяльності й об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, документація щодо реалізації таких об'єктів та діяльності підлягає обов'язковій державній екологічній експертизі. Державну екологічну експертизу організовують і здійснюють еколого-експертні підрозділи, спеціалізовані установи, організації або спеціально створені комісії Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, його органи на місцях із залученням інших органів державної виконавчої влади. На сьогодні значна частина документації стосовно будівництва об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, проходить державну екологічну експертизу в процесі здійснення Комплексної експертизи. Це означає, що екологічна експертиза є складовою комплексної державної експертизи.

Для кращого розуміння, як здійснювалася екологічна експертиза в Україні за часів правління Л. Кучми, розглянемо одну дуже цікаву і повчальну історію.

Приклад. Проблему будівництва глибоководного судноплавного каналу в українській частині дельти Дунаю почали порушувати наприкінці XX ст. Прихильники будівництва звинувачували його противників у зраді національних інтересів України та допомозі Румунії. Опоненти посилалися на національне законодавство, міжнародні угоди, підписані Україною в галузі охорони природи, й наголошували на великій шкоді, якої завдасть це будівництво Дунайському біосферному заповідникові.

Дельта Дунаю — друга за величиною дельта Європи — центр біорізноманіття світового масштабу, найважливіше місце гніздування і сезонних скупчень птахів, розмноження цінних промислових і рідкісних видів риб, найбільше в Європі місце, де мешкає чимало рідкісних видів земноводних. Дельта Дунаю має дуже важливе значення для збереження багатьох рідкісних видів тварин і рослин. Варто зазначити, що лише на території невеликого (порівняно з площею всієї дельти) Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ) росте більш як 20 видів рослин, занесених у Червону книгу України, і трапляється понад 125 видів тварин, включених у національний і міжнародні червоні списки. У 1999 р. український ДБЗ (46 403 га) об'єднали з румунським біосферним резерватом (580 тис. га) у біосферний резерват "Дельта Дунаю", що підтверджено відповідним сертифікатом ЮНЕСКО. Крім цього, дельту Дунаю віднесено до водно-болотних угідь міжнародного значення (Рамсарська конвенція) і включено до Списку всесвітньої спадщини.

Офіційну, урядову позицію щодо питання будівництва глибоководного судноплавного шляху в дельті Дунаю можна сформулювати так:

І. Глибоководний судноплавний канал Україні життєво необхідний. Його спорудження сприятиме розв'язанню соціально-економічних проблем Придунайського регіону, виведенню українського судноплавства на Дунаї з глибокої кризи, дасть змогу нашій країні успішно конкурувати з Румунією в галузі міжнародних перевезень і принесе Україні значний прибуток у валюті. Будівництво каналу створить багато додаткових робочих місць у регіоні, де спостерігається безробіття.

До початку 90-х років XX ст. Дунайське пароплавство та Придунав'я процвітали, хоча глибоководного каналу в нас не було, використовували неглибокий канал Прорва. Але з 1995 р. його перестали підтримувати черпаннями і він дуже замулився. Великий прибуток можливий лише за умови, якщо іноземні компанії користуватимуться цим каналом, а не коротшими та вигіднішими румунськими.

II. Найліпшим є проект глибоководного суднового ходу гирлом Бистре (ГСХГБ); він дешевий, для його реалізації потрібно небагато часу, за короткий термін окупляться всі витрати.

Ці твердження помилкові. Судноплавного каналу гирлом Бистре ніколи не було, судна рухалися Очаківським гирлом і Прорвою. 6 понад десяток різних варіантів прокладання або відновлення судноплавного шляху в українській частині дельти Дунаю, серед них набагато дешевші, ніж ГСХГБ. Ще наприкінці XIX ст. зрозуміли, що в таких мінливих, із великою кількістю мулу й піску утвореннях, як дельти, доцільно будувати лише шлюзовані канали, й бажано в неактивній частині дельти. Інакше не уникнути нескінченних розчищень наносів, причому з кожним роком витрати збільшуватимуться, про що свідчить досвід української Прорви або румунської Суліни. На будівництво ГСХГБ, згідно з проектом, потрібно ЗО млн дол. США. Пізніше великі суми спрямовуватимуть на ремонтні черпання.

III. Екології регіону будівництво й експлуатація ГСХГБ помітної шкоди не завдадуть, що підтверджено висновками державної екологічної експертизи проекту.

Учені Національної академії наук України (НАНУ) переконані: спорудження ГСХГБ стосовно екології дуже небезпечне. Потрапляння різноманітних токсичних речовин, що у великих концентраціях містяться в донних відкладах, зумовить помітне погіршення якості прісної та морської вод. Місця мешкання цінних І рідкісних видів тварин зруйнуються чи Істотно зміняться, в зоні безпосереднього впливу каналу природні рослинні угруповання заміняться групами рудеральних (сміттєвих) рослин, деградують донні угруповання. У результаті зменшиться чисельність багатьох видів диких тварин і рослин, уловів цінних промислових риб, скоротиться біорізноманіття, розірвуться екологічні коридори, знизиться стійкість екосистем.

IV. Щодо законодавства, то все благополучно, адже канал прокладатимуть зоною антропогенних ландшафтів Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ), в якій за законом дозволяється господарська діяльність.

Насправді канал перетинає центральну частину тієї території, що з 1973 р. і до початку 2004 р. була тільки заповідною (у межах державного, пізніше природного чи біосферного заповідника). Це найцінніша ділянка приморської частини дельти. Щодо ДБЗ, то його заснували за Указом Президента України від 10 серпня 1998 р. № 861/98, відповідно до якого заповіднику передано 46 403 га угідь із внутрішніми водоймами та двокілометровою смугою акваторії Чорного моря, в тому числі 22 662 га надано в постійне користування як заповідну зону. Згідно з Законом "Про природно-заповідний фонд України", заповідні зони суворо охороняються, тут заборонено будь-яку господарську діяльність, що негативно впливає на природні комплекси. Це саме підтверджено і в Водному кодексі України. Діяльність, унаслідок якої руйнуються природні екосистеми, заборонено також у водно-болотних угіддях міжнародного значення; охороняються й численні види Червоної книги, що мешкають у дельті Дунаю, а також цінні промислові види риб.

V. Україна дотримується міжнародних угод у галузі охорони навколишнього середовища.

Проблеми збереження природи дельти Дунаю й охорони вод ріки та Чорного моря від забруднення порушуються у понад 20 різних конвенціях, угодах і деклараціях, які Україна ратифікувала або приєдналася до них. Майже всі питання виникають у зв'язку з будівництвом ГСХГБ.

VI. Україна готова до відкритого діалогу та співробітництва щодо проблеми каналу з міжнародними та вітчизняними природоохоронними організаціями та ЗМІ.

Від міжнародного співтовариства та української громадськості приховується правдива інформація про екологічні наслідки будівництва. Закордонним експертам, котрі бажають допомогти у виробленні оптимального рішення, усіляко перешкоджають.

То що ж споруджують у дельті Дунаю? Розрахований на 20—25 років експлуатації та вже нині морально застарілий канал, без перспектив створення сучасного морського порту з наземними під'їзними шляхами. Будуємо поспіхом, із порушеннями українського законодавства, всупереч підписаним Україною міжнародним угодам, на унікальній природній території, незважаючи на різкий протест природоохоронних організацій і вчених. Дунайський біосферний заповідник в Україні мав найвищий природоохоронний статус і, як здавалося, був надійно захищений від можливого знищення. Але міністр транспорту вирішив прокласти через центральну частину заповідного ядра біосферного резервату ЮНЕСКО судноплавний канал, переконуючи вищі рівні влади в тому, що це доцільно й економічно вигідно.

На шляху до досягнення мети Міністерство транспорту та зв'язку України мало дві основні перешкоди: природоохоронне законодавство та державну екологічну експертизу проекту. У грудні 2001 р. експертизу здійснили. У висновку наголошувалося, що в матеріалах техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) проекту немає детального аналізу всіх можливих альтернативних варіантів каналу, а запропонований варіант (ГСХГБ) суперечить національному законодавству та міжнародним угодам України.

У 2001—2002 pp. учені НАН України й особисто її президент Б. Патон неодноразово висловлювали негативне ставлення до проекту ГСХГБ і наполягали на розробленні альтернативних варіантів, що не торкалися б інтересів біосферного заповідника. У 2002 р. НАНУ одержала урядове завдання — оцінити екологічні, економіко-соціальні, правові та міжнародні аспекти двох альтернативних варіантів каналу — гирлом Бистре та через Жебріянське пасмо. Результати тривалої роботи великого колективу вчених (тільки екологічним оцінюванням займалися 14 докторів і 9 кандидатів наук — гідробіологів, гідрологів, екологів, зоологів, ботаніків, більшість яких чимало років досліджувала дельту Дунаю) надали у вересні 2002 р. у вигляді двох докладних звітів, що переконливо продемонстрували неприпустимість першого варіанта й небажаність другого. Науковці наполягали на розробці інших, екологічно менш руйнівних, економічно доцільніших і юридично прийнятніших проектів.

Таке оцінювання двох альтернативних проектів, проведене НАНУ, не влаштовувало міністра транспорту. Тоді замовили нову екологічну оцінку проектів — цього разу Київському національному університету імені Тараса Шевченка. Дослідники університету швидко виконали завдання й у невеликому звіті оцінили вплив кожного варіанта не лише на геологічне середовище, земельні та водні ресурси, а й на рослинний і тваринний світ. Оптимальним варіантом було визнано ГСХГБ. Також увагу звернули на те, що бракує науково обґрунтованого зонування території ДБЗ, зазначили питання про можливість і термінову потребу такого зонування з обов'язковим урахуванням розташування траси судноплавного каналу.

Зауважимо, що прийняте під час створення ДБЗ у 1998 р. зонування його території — результат виконання трирічної наукової програми, в якій брало участь понад 50 фахівців із 12 наукових установ країни. У процесі зонування враховувалися природна цінність і господарське використання різних ділянок ДБЗ. Тому судноплавний канал Очаківським гирлом і Прорвою потрапив у зону антропогенних ландшафтів. Метою будь-якої екологічної експертизи в об'єктивна та кваліфікована оцінка впливу реалізації проекту на навколишнє середовище. Оскільки будівництво каналу в заповідній зоні порушувало чинне в Україні законодавство, питання про нього не могло навіть порушуватися. Але якщо цю проблему все-таки підняли, то під час проведення експертизи пріоритетними мали бути власне екологічні проблеми, а не економічна вигода (тим більше, сумнівна).

Оцінювання КНУ ім. Т.Г. Шевченка стало основою нової держекспертизи, її висновок від 10 липня 2003 р. № 105 затверджено Міністерством екології та природних ресурсів України. До цього 10 червня Президент України Л. Кучма підписав указ № 502, за яким вносилися зміни до указу від 10 серпня 1998 р. №861/98: протоки та внутрішні водойми виключалися зі складу ДБЗ. Отже, усунули основні законодавчі перешкоди на шляху реалізації проекту: гарант законності в країні підписав протизаконний указ, а Мінекоресурсів, зобов'язане охороняти заповідники та контролювати дотримання природоохоронного законодавства, дало згоду на фактичне знищення біосферного резервату.

У серпні 2003 р. Міністерство транспорту та зв'язку України подало уряду на розгляд проект указу Президента України, в якому пропонувалося заново "створити" ДБЗ, змінити колишні межі та зонування, зменшити площу абсолютно заповідної зони майже в 10 разів (від 14 851 до 1500 га), оптимізувати управління заповідником. При цьому Проект організації території (головний документ для будь-якого заповідника, що визначає Його межі, зонування І діяльність) потребував узгодження з різними зацікавленими в цьому відомствами й органами центральної та місцевої влад.

13 жовтня 2003 р. Прем'єр-міністр України В. Янукович розпорядженням № 598-р затвердив ТЕО будівництва ГСХГБ; дозволив "державному підприємству "Дельта-лоцман" виконати першочергові будівельно-монтажні роботи зі створення експериментально-експлуатаційного прорізу на барі гирла Бистре до затвердження проектно-кошторисної документації". Під впливом громадськості другий пункт, що суперечить прийнятій для таких випадків процедурі, було скасовано розпорядженням Прем'єр-міністра від 27 жовтня 2003 р. № 643-р. Непослідовність дій глави уряду та необдуманість першого указу зумовлені, мабуть, поспіхом і тиском з боку Міністерства транспорту та зв'язку України.

Наприкінці жовтня 2003 р. Україну відвідали експерти ЮНЕСКО та Рамсарської конвенції. Ознайомлення з документами та заповідником дало їм змогу дійти висновку, що проект ГСХГБ завдасть величезної шкоди навколишньому середовищу. На найближчу перспективу найдоцільнішим визнано відновлення та модернізацію колишнього судноплавного шляху Очаківським гирлом, Прорвою І сполучним каналом, на далеку перспективу — будівництво шлюзованого каналу через Жебріянське пасмо.

Міськрада м. Вилкове, бажаючи якомога швидше втілити в життя Указ Президента № 502 і забрати в заповідника протоки й озера, подала позов на Кілійську райраду. 24 листопада 2003 р. Господарський суд Одеської області під тиском Міністерства транспорту та зв'язку України не лише задовольнив позов, а й "перевиконав план"; державний акт на право постійного користування землею, виданий ДБЗ, визнали незаконним у цілому, а не тільки в частині проток і озер. Позбавлення заповідника земельного акта — безпрецедентний випадок у незалежній Україні. На сьогодні справа про вилучення у ДБЗ усіх проток і озер перебуває на розгляді у Верховному суді України. Парадоксально, але водно-болотне угіддя міжнародного значення взагалі можуть позбавити водойм.

Зусилля Мінтрансу України та Мінекоресурсів України, спрямовані на підготовку проекту указу Президента, досягли успіху 2 лютого 2004 р. Саме у Всесвітній день охорони водно-болотних угідь Л. Кучма підписав Указ "Про розширення території Дунайського біосферного заповідника" № 117/2004. За цим документом 1295 га колишньої зони антропогенних ландшафтів і прилеглих земель (включаючи городи та садки жителів Вилкового) передавалися заповідникові в постійне користування, а 1020 га берегів русел і морського узбережжя (у тому числі найцінніші заповідні ділянки, що охоронялися з 1973 р.) переводилися у рівень антропогенних ландшафтів. Фактично здійснювалася зміна меж і зонування заповідника з метою задоволення потреб водного транспорту. При цьому ДБЗ на свій баланс одержував зовсім непотрібні для його завдань землі, а місцеві жителі налаштовувалися проти ДБЗ. Але насправді за таким проектом площа заповідника розширюється лише на папері. Тобто головне полягає в переведенні гирла Бистре з абсолютно заповідної зони до зони антропогенних ландшафтів. Отже, цей указ "забрав" чергову принципову перешкоду на шляху Мінтрансу України до каналізації заповідника.

Варто зауважити, що з десяти запропонованих НАНУ для включення до складу ДБЗ цінних природних територій жодну не передали заповіднику, хоча вони ще з 1993 р. зарезервовані указом Президента саме з цією метою. Указом № 117/2004 слова "як заповідна зона" вилучалися з указу № 661/98, що дає можливість надалі здійснювати нові перезонування території ДБЗ зручним для господарників чином.

Однак в уряді з'явилася нова перешкода: 10 лютого 2004 р. благодійний фонд "Екоправо-Львів" виграв судовий позов до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (колишнього Міністерства екології та природних ресурсів), і висновок держекспертизи від 10 липня 2003 р. № 105 було визнано недійсним. Виникла термінова потреба у проведенні нової екологічної оцінки проекту ГСХГБ. Цю роботу Мінприроди України знову доручило Київському національному університету імені Тараса Шевченка. Цього разу в університеті до експертизи поставилися серйозніше. В результаті у квітні 2004 р. велика група експертів визнала реалізацію проекту недоцільною.

Такий висновок не влаштовував Мінтранс України. У зв'язку з цим Мінприроди України за лічені дні організувало "проведення" нової еколого-експертної оцінки вже силами Харківського національного університету (ХНУ) ім. В. Каразіна. Основним логічним прийомом ХНУ було твердження, що канал проходить територією зони антропогенних ландшафтів ДБЗ (посилання на указ Президента від 2 лютого 2004 р.), тому будівництво й експлуатація каналу не порушують законодавство Й не загрожують існуванню заповідника як об'єкта природно-заповідного фонду. Оцінювання проекту ХНУ стало початком спорудження каналу на території ДБЗ, і 11 травня 2004 р. відбулася церемонія його відкриття.

Зведення ГСХГБ розпочали з великим поспіхом й у найнесприятливіший (з екологічного погляду) час — у період гніздування птахів, нересту риб, розмноження інших тварин. У результаті загинули три колонії мартинів і крячків (майже 1500 гнізд), а величезну шкоду, завдану рибним запасам, ніхто навіть не визначав. Перший етап робіт, що завершився 26 серпня 2004 р. відкриттям судноплавства, здійснювався із грубим порушенням технології: з подвійною перевалкою ґрунту, що спричинило перекривання піщаною косою гирла Східне. За серйозне порушення технології державне підприємство "Дельта-лоцман" оштрафувала Держінспекція Чорного моря на 100 грн.

У проекті також передбачалося обов'язкове проведення моніторингу від самого початку будівельних робіт. Без цього не можна відстежити, в якому напрямі розвиваються екосистеми, змінюється екологічна обстановка в дельті, а також визначити шкоду, завдану природним комплексам ДБЗ. Але гроші на моніторинг відповідні установи отримали тільки після завершення першої черги будівництва каналу. Водночас Мінтранс України не шкодував коштів для підготовки Проекту організації території ДБЗ. Цю відповідальну роботу виконали в Харкові люди з Українського НДІ екологічних проблем (підпорядковується Мінприроди України), котрі не працювали в дельті Дунаю жодного дня.

Початок будівництва ГСХГБ викликав хвилю протесту в усіх, кому не байдужі ідеї охорони природи. Лише у травні — жовтні 2004 р. на захист ДБЗ виступило понад 50 тис. організацій і окремих осіб із 90 країн світу. Значний внесок щодо захисту заповідника зробили українські громадські організації, насамперед, Київський еколого-культурний центр і екологічна група "Печеніги" (м. Харків), котрі організували коаліцію "За дику природу", а також фонд "Еко-право — Львів".

Окремим питанням є керівництво ДБЗ. Як тільки не погрожували директорові заповідника О. Волошкевичу, скільки зусиль докладали, аби зняти Його з посади; без твердої, принципової позиції керівництва НАНУ від ДБЗ залишилися б лише спогади. Тільки за 2003—2004 pp. у ДБЗ направили понад 20 комісій з різними перевірками. Оскільки жодна з них не виявила порушень, за ініціативи директора ДП "Дельта-лоцман" прокурор Одеської області порушив кримінальну справу проти посадових осіб ДБЗ за ст. 364 Кримінального кодексу України "Зловживання владою або службовим становищем" за протидію спорудженню ГСХГБ (тобто за захист заповідника, що є службовим обов'язком його співробітників).

Отже, вже не називають каналом "Дунай — Чорне море". Непродуманими діями зруйновано Дунайський біосферний заповідник і сфабриковано багато справ проти його керівництва. Таким чином, потрібно шукати спосіб розв'язання цієї проблеми, що затягнулася, у тому числі й новий варіант шляху Дунай — Чорне море, адже, як справедливо стверджує Міністерство транспорту та зв'язку України, держава може втратити позиції на Дунаї.

На сьогодні варто подумати і над деякими уроками з цієї історії.

Урок перший. Нині маємо викинуті на вітер кошти, сумнівну репутацію 8 світі, ілюзії щодо масових суднопроходів, зміну водного режиму і багато іншого, що важко уявити, оскільки втрутилися в природний гомеостаз, наслідки якого можуть виявитися через 7—10 років.

На сьогодні немає противників відновлення повноцінного суднового ходу Дунай — Чорне море. Потрібно наголосити на слові "повноцінного", адже ті дії, що відбуваються, не можна назвати продуманими й аргументованими. Немає документації та затвердженого кошторису будівництва, донині бракує чіткого плану виконання робіт, розуміння етапів робіт тощо. Негативні наслідки, на які вказувала НАН України протягом 2001—2004 pp., починають виявлятися. Це, насамперед, більше замулювання каналу, зміна характеру водного режиму території, швидке створення наносів у Жебріянівській бухті тощо.

Головним питанням, вирішивши яке можна буде забезпечити судноплавний зв'язок Дунаю з Чорним морем через українську частину дельти, залишається питання вибору пріоритетів. З погляду геополітики, такий канал потрібний Україні в цілому. Однак разом із основним геополітичним завданням, слід визначити, як, де й коли його необхідно будувати. Чи таке спорудження спрямоване на розвиток українського судноплавства, чи головною його метою є одержання надприбутку?

За останні 25 років було розглянуто сім варіантів виходів з Дунаю у Чорне море. Майже з усіх зазначених варіантів, за винятком уже діючих, повноцінні якісні розробки ще не виконано. При цьому слід враховувати: такі великі гідротехнічні споруди будуються під майбутній великий суперпорт І з перспективою на 25—50 років, що нереально, крім одного — розуміння, що для України власний вихід із Дунаю в Чорне море вкрай необхідний. З цього випливає доцільність його спорудження найближчим часом фактично за тимчасовим варіантом — як найдешевшого, а не економічно виправданого. До речі, ще донедавна Міністерство транспорту та зв'язку України заперечувало потребу будівництва нового порту під час вибору варіанта по гирлу Бистре, але нині він уже їм необхідний.

У процесі обґрунтування так званих дешевих варіантів шляхів по рукавах Дунаю не враховується основне положення, а саме: вибір варіанта гідротехнічного спорудження має враховувати перспективний обсяг транспортної роботи й етапне її освоєння. Тому, якщо реалізується варіант "Бистре", то максимум за 7—10 років знову виникне потреба в будівництві довготермінового об'єкта (у зв'язку з утворенням значних наносів І замуленням). Саме Міністерство транспорту та зв'язку України визнає, що протягом усього періоду, з початку відновлення судноплавства по ГСХ до втрати глибин у квітні 2005 p., оголошена прохідна осадка становила майже 5 м замість передбачених робочим проектом першого етапу 5,85. Функціонування так званого каналу свідчить про істотну невідповідність планових показників до фактичних, план доходів виконано на 15 %.

Урок другий. Якщо скрупульозно розглянути проблему української частини дельти Дунаю, то з'ясуємо, що судноплавство практично не припинялося, оскільки транспортний флот АСК Укррічфлоту, ВАТ "УДП" та інших українських та іноземних компаній проходив із Чорного моря на р. Дунай і назад через технологічний з'єднувальний канал порту. Через порт, як українську кінцеву точку 7-го транспортного коридору, з 1996 р. можна було пропускати транспортний флот завдовжки до 100 м, завширшки до 20 м й осіданням до 3 м. У 2000 р. залучили інвестора для здійснення реконструкції з'єднувального каналу, після чого він міг пропускати судна завдовжки до 120 м, завширшки до 20 м і осіданням 4,8 м. Окрім збільшення параметрів суден, реконструкція давала змогу довести прохідні глибини до проектних, значно зменшити замулювання внутрішньої акваторії порту, морського підхідного каналу й розпочати будівництво традиційного порту з розвиненою транспортною мережею. Ціна реконструкції становила 3,2 млн дол. США, термін виконання — один рік, а розрахунковий термін окупності — п'ять років. Однак сили, котрі зацікавилися спорудженням нового каналу через гирло Бистре, зробили все можливе і продовжують це робити, щоб знищити діюче підприємство з 25-річним стажем роботи на зовнішньому ринкові.

Отже, відкриття суднового ходу Дунай — Чорне море жодних позитивних результатів не дало. За кошти, витрачені на його будівництво, можна було зробити повну реконструкцію порту і створити умови для безпечного судноплавства на українській ділянці р. Дунай. Доведено, що за 4 місяці після припинення постійного днопоглиблення на баровій частині суднового ходу втратили глибин понад 4 м. Втрата прохідних глибин на судновому ході Бистре свідчить, що лід час вибору суднового ходу допустили грубу помилку: дамба, що мала захищати судновий хід І яку ще потрібно збудувати, позитивного ефекту не дасть. Брак стабільного судноплавства в дельті р. Дунай, вантажної бази, наявність порту Усть-Дунайськ із приписними портовими пунктами у містах Вилкове і Кілія, який щороку платить не менше 432 тис. гри у міський бюджет, не дають підстав для спорудження міфічного порту, що буде заблокований, як і порти Ізмаїл, Рені, Кілія.

На відстані 25 км по річці Дунай розташований колишній морський торговельний порт, а нині Кілійський портовий пункт Усть-Дунайського порту. Кілійський портовий пункт має облаштовану причальну лінію, чотири портальних крани, відкриті й закриті складські площі. При портовому пункті побудовано елеватор, що також облаштований глибоководним причалом. Свого часу Кілійський портовий пункт переробляв майже 1 млн вантажів на рік, а на сьогодні практично простоює у зв'язку з їх браком, частково зумовленим і тим, що канал Дунай — Чорне море по гирлу Бистре не може пропускати судна великої вантажопідіймальності. Отже, не зрозуміло, навіщо на Дунаї ще один порт з обмеженими можливостями і без перспективи розвитку, оскільки вже обладнані порти не працюють на повну потужність?

Перспективи розвитку в Дунайському регіоні може мати тільки глибоководний порт на межі Чорного моря та р. Дунай, який міг би приймати в акваторії великі океанські судна з осадкою понад 15 м і водночас річкові судна, котрі спроектовані для перевезень по річках Рейн, Майн і Дунай і не можуть виходити у відкрите море. Саме таким портом мав бути Усть-Дунайськ. І на сьогодні актуальним питанням є не будівництво чергового порту для невеликих суден на зразок ріка — море, а реконструкція глибоководного порту Усть-Дунайськ.

Урок третій. Міністерство транспорту та зв'язку України, за сприяння колишнього керівництва Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, споруджує глибоководний судновий хід Дунай — Чорне море через територію Дунайського біосферного заповідника, нехтуючи всіма законодавчими нормами і його статусом. Ці роботи здійснюються фактично без участі НАН України, в підпорядкуванні якої перебуває Дунайський біосферний резерват ЮНЕСКО.

Отже, можна зробити висновки. На проектування можливого спорудження ГСХ має бути оголошено тендер, має відбутися публічне обговорення відповідних альтернативних варіантів, з яких незалежна комісія фахівців вибрала б оптимальний. Також необхідно провести об'єктивну екологічну експертизу проекту, залучивши до неї провідних екологів країни, одночасно оцінивши дії установ, що здійснювали екологічну експертизу і та Н етапів робіт і проекту організації території Дунайського біосферного заповідника.

Потрібен указ Президента України про скасування змін, внесених до Указу Президента України "Про розширення Дунайського біосферного заповідника" від 10 червня 2003 р. № 502/2003. Йдеться про заміну речення "протоками та внутрішніми водоймами і двокілометровою смугою в акваторії Чорного моря" на формулювання "акваторією Чорного моря", а також у частині переведення гирла Бистре із заповідної в зону антропогенних ландшафтів.

Окрім цього, варто значну увагу приділити налагодженню прикордонного співробітництва України та Придунайських країн, надати особливий статус території Українського Придунав'я*191.

*191: {Данилишин Б. Початок епілогу: Дунай не терпить помилок // Дзеркало тижня. – 2005. – 10-16 грудня. - №48 (576) – С. 6-8. }

На прикладі розвинених країн світу переконуємося, що немає нічого ціннішого, ніж збереження природних територій. Чим менше в Європі залишатиметься порівняно недоторканих ділянок природи, тим більше еони цінуватимуться. І не лише в екологічному, науковому, культурному й естетичному ставленні, а й у суто економічному. Зберігши природу таких територій, як дельта Дунаю, Україна лише від міжнародного туризму зможе одержувати більше прибутку, ніж найближчими роками від судноплавства. Помітний прибуток сприятиме раціональному використанню різних природних ресурсів дельти, багато з яких цінуються на світовому ринкові. Щодо глибоководного судноплавного каналу, то його варто рити не в заповідній зоні й не активній частині дельти, а обов'язково шлюзований. Тоді це буде канал для користування на тривалий час, виправданий і прийнятний, — канал, справді потрібний Україні.

Канал на Бистрому зумовить деградацію найцінніших природних комплексів і поставить під сумнів власне існування заповідника. Серед головних екологічних наслідків каналізації гирла Бистре вирізняють такі:

  • — непрогнозовані зміни гідрологічного балансу дельти Дунаю;
  • — забруднення протоки нафтопродуктами;
  • — руйнування місць існування більшості риб певної території, в тому числі семи видів, занесених до Європейського червоного списку, і 16 — до Червоної книги України;
  • — порушення нерестової міграції дунайського оселедця — основного промислового виду в цьому регіоні та зменшення обсягів його уловів;
  • — втрата місць масового гніздування птахів (у тому числі дев'ять видів, занесених до Європейського червоного списку та 42 — до Червоної книги України);
  • — зникнення природних рослинних формацій;
  • — зникнення більшості рідкісних комах і тих, які зникають, земноводних і ссавців, котрі досі жили на цій території.

Діюча на сьогодні система контролю за додержанням усіх вимог законодавства України в екологічній діяльності підприємств не забезпечує відтворення порушеного довкілля до стану природного у зв'язку з тим, що підприємства й установи не розуміють усіх факторів, що негативно впливають на стан природного середовища. Донині в державній практиці були відомі й поширювалися дві основні процедури врахування екологічних факторів у процесі реалізації нових проектів та інших рішень, пов'язаних із модернізацією та реконструкцією підприємств, — оцінювання впливу на навколишнє середовище (ОВНС) та екологічна експертиза. Але ці процедури спрямовані на запровадження ранніх дій із запобігання негативним впливам діяльності, тобто діям, що тільки плануються. На діючих підприємствах і об'єктах, як правило, використовували систему екологічного контролю, пов'язану з періодичними інспекційними перевірками спеціально уповноважених органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища.

Ініціативи, яка б надходила від керівництва підприємств або інших зацікавлених органів, не було. Це зумовлено насамперед тим, що екологічні заходи, на думку керівників" — затратний засіб, до якого потрібно так і ставитися. Але в сучасних умовах реформування економіки, прагнення України вступити до Європейської та світової спільноти, ставлення до екологічних проблем, безумовно, мають змінитися. Ще одним стимулом, який може змінити думку власників і керівників виробництв під час розв'язання екологічних проблем, є прагнення привернути увагу іноземних інвесторів для реконструкції та найбільш екологічно безпечного переобладнання підприємств э метою бути на рівні в подальшій конкурентній боротьбі на світових ринках.

Механізмом, який спрямований на підвищення екологічної обґрунтованості й ефективності діяльності суб'єктів господарювання, є Закон України "Про екологічний аудит", що діє з 24 червня 2004 р. Слід зазначити, що в економічно розвинутих державах екологічний аудит започаткували ще у 70-ті роки XX ст. як засіб захисту інтересів підприємницьких структур. Він спрямовувався на зменшення рівня ризику для довкілля та здоров'я людей, а також сприяння регулюванню заходів у галузі охорони навколишнього природного середовища. Як стратегічний напрям природоохоронної діяльності, вибрали створення й удосконалення методів і засобів захисту довкілля в кінці виробничого циклу, використовуваних на "кінці труби". Але можливості цього напряму швидко вичерпалися.

На Міжнародній конференції з проблем охорони довкілля, яка відбувалася в Женеві 1978 p., був обраний шлях на технічне переоснащення виробництва, де за основу беруться ресурсозберігаючі та маловідходні технології. Пошуки малозатратних і ефективних технологій та засобів збереження навколишнього середовища спричинили розвиток екологічного менеджменту. У 1984 р. Національне агентство з охорони навколишнього природного середовища США розробило концепцію аудиту для федеральних агентств, започаткувавши директиви екологічної політики, в яких рекомендувалося, враховуючи нормативні вимоги, ідентифікувати фактичні та потенційні проблеми охорони довкілля. У багатьох штатах США введено обов'язкове екологічне аудіювання в разі купівлі-продажу нерухомості, в тому числі земельних ділянок. Екологічний аудит, що відіграє важливу роль у регулюванні конфліктів між Національним агентством з охорони навколишнього середовища

США і компаніями — порушниками екологічного законодавства, обов'язково здійснюється, якщо причиною правопорушення є брак екологічної програми на підприємстві або неадекватність її екологічним вимогам. Під час регулювання позовів проти тих, хто повторно порушує природоохоронне законодавство, або проти постійних порушників застосовуються обов'язкові програми екологічного аудиту.

З кінця 90-х років XX ст. комерційні банки більшості промислово розвинутих країн почали використовувати екологічний аудит з метою попередження ризику неплатежів з позик своїх позичальників та банкрутства у зв'язку з їх діяльністю в галузі навколишнього середовища. У Великій Британії 1992 р. вводиться національний стандарт BS 7750 — перший Європейський стандарт з екологічного менеджменту, який за характеристикою повністю вписувався у вимоги вже діючого стандарту якості BS 5750, що набагато спростило його введення в життя. У березні 1992 р. Європейський Союз (ЄС) з цілями створення стимулів використання прийомів екологічного аудіювання для оцінювання діяльності підприємств розробив "Вимоги до екоаудіювання", які декларували не тільки перевірку виконання вимог природоохоронного законодавства, а й завдання власної політики підприємства.

У1992 р. на Уругвайському раунді переговорів у рамках Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) і Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро було ухвалено рішення про розробку міжнародних стандартів у сфері екологічно орієнтованого управління. На основі цього рішення у 1993 р. Міжнародна організація зі стандартизації, започаткована ще у 1946 р., утворила Технічний комітет "Екологічне управління" (ISO/TC 207), який почав розробку Міжнародних стандартів з екологічного менеджменту (стандарт ISO 14 000) з урахуванням міжнародних стандартів якості продукції (ISO 9000), що були вже зарекомендовані з кращого боку. Поява ISO 14 000 у серії міжнародних стандартів системи екологічного менеджменту на підприємствах і виробничих компаніях, на думку вчених, — це найзначніша міжнародна природоохоронна ініціатива. Характерною особливістю таких стандартів є те, що вони орієнтуються не на кількісні параметри (обсяги викидів, концентрації речовин тощо) і не на технології (вимоги використовувати чи не використовувати певні технології, вимоги використовувати "найліпшу доступну технологію"), а на те, що в організаціях запроваджувалися і дотримувалися певних процедур, були підготовлені певні документи, назначені відповідальні за певні галузі екологічно значущої діяльності.

Запроваджений в Україні Закон "Про екологічний аудит" визначає головні правові й організаційні засоби здійснення екологічного аудиту, що в основі мають елементи вимог найсучасніших розробок у сфері керування навколишнім середовищем. Найвагомішим внеском у теоретичні розробки здійснення екологічних аудитів в Україні були роботи, проведені в НАН України під керівництвом В.Я. Шевчука. Об'єктами екологічного аудиту є підприємства, установи та організації, їх філії та представництва, системи управління навколишнім природним середовищем та інші об'єкти, передбачені законом, незалежно від форм власності та форми діяльності*192. Екологічний аудит в Україні може бути добровільним або обов'язковим. Обов'язковий екологічний аудит здійснюється на замовлення зацікавлених органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування стосовно об'єктів або видів діяльності, що становлять підвищену екологічну небезпеку. В основному першочерговими у цьому списку, який затверджує Кабінет Міністрів України, будуть підприємства, котрі збанкрутують, або підлягають приватизації чи придбанню, або передачі в державну, комунальну чи недержавну власність. Добровільний екологічний аудит упроваджується стосовно будь-яких об'єктів екологічного аудиту на замовлення зацікавлених суб'єктів. Суб'єкт — інвестори або спостережна рада, керівник виробництва або рада директорів, які хочуть визначитися у питанні: на якому рівні перебуває їх підприємство щодо додержання законодавчих актів України з охорони навколишнього природного середовища, або з інших питань, визначених Законом України "Про екологічний аудит". Як правило, предметом розгляду під час проведення екологічного аудиту є:

*192: {Закон України "Про екологічний аудит" від 24 червня 2004 р. №1862-IV // ВВР. – 2004. - №45. – С. 2. }

  • — види діяльності, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища;
  • — стан навколишнього середовища на виробничому або природному об'єкті;
  • — системи управління навколишнім середовищем;
  • — дотримання природоохоронного законодавства й зумовлених екологічних вимог;
  • — використання природних ресурсів;
  • — процес поводження з відходами;
  • — фінансові ризики, пов'язані з відповідальністю за порушення зумовлених екологічних вимог.

Наприклад, для Кривбасу, де в останні десятиріччя перейшли в недержавну власність такі гіганти залізовидобувної та металургійної промисловості, як Північний, Центральний, Південний, Інгулецький ГЗК, ВАТ КГМК "Криворіжсталь", Криворізький залізорудний комбінат тощо, для екологічного аудиту є широке поле діяльності. Кривий Ріг, у межах якого техногенна завантаженість перевищує всі уявні межі, з метою поновлення навколишнього середовища до нормального рівня для життя людини, безумовно, потребує великих матеріальних, грошових і людських ресурсів.

За результатами екологічного аудиту підприємства змогли б розробити довгострокові екологічні програми, які були б представлені в зацікавлені органи влади. Отримання таких матеріалів давало б змогу органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування у подальшому контролювати діяльність підприємств у сфері охорони навколишнього природного середовища та його відродження. Здійснення екологічного аудиту сприятиме запровадженню єдиної державної політики щодо довгострокових екологічних програм, спрямованих на відтворення навколишнього природного середовища при залученні до цього не тільки державних, а й недержавних коштів підприємств-забруднювачів.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші