Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Педагогіка arrow Педагогіка вищої школи
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ВИХОВАННЯ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

Одним із провідних, центральних завдань на шляху розвитку та гуманізації суспільства є вдосконалення процесу виховання його громадян. Сучасну систему життя, господарювання, відносин потрібно формувати насамперед на грунті розвитку загальнолюдських цінностей, нової моралі, принципів поведінки та підходів до діяльності людей у різних сферах суспільства.

Сьогодні відбувається не просто відставання розвитку суспільної свідомості від потреб часу, а певною мірою деградація класичних моральних категорій, зростання дефіциту вихованості, особливо в молоді. Ця проблема не оминула й студентського середовища.

Становлення та розвиток виховання

Слово "педагогіка" буквально означає "дітоводіння", педагог - "проводир дітей". У Стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її на навчання до школи. Поступово слово "педагогіка" почали вживати більш узагальнено: для визначення мистецтва вести дитину впродовж життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. Накопичення знань і досвіду з виховання, навчання й розвитку людини зумовило появу окремої науки.

Із середини XX століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв'язку з цим у деяких країнах замість терміна "педагогіка" вживають терміни "андрогогіка" (від гр. andros - чоловік і ago - вести) й "антропогогіка" (від гр. antropos людина і ago - вести). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини загалом. Тому правильним є твердження, що сучасна педагогіка — наука про виховання людини.

Поняття "виховання" розуміємо в широкому соціальному значенні слова, долучаючи до його змісту навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості вихованця.

Виховання - загальна і вічна категорія, воно є підґрунтям соціального відтворення поколінь, природної потреби та прагнення підготувати нащадків до майбутнього життя та суспільної діяльності.

Розглянемо генезу формування поняття "виховання", яке в історії мало різні вияви і тлумачення. У романській мові для позначення виховної діяльності використовували слово латинського походження education, у французькій - pedagogie

  • - education, в італійській - pedagogнa - educazione, у німецькій
  • - padagogik — erziehung, у польській - edukacia. В англійській мові термін education означає виховання водночас і як діяльність, і як наука про виховання, хоча в англійському словнику є дуже рідко вживаний термін - pedagogics.

В українській мові виховання є похідним від слова chovati - ховати, вирощувати. В українській народній педагогіці його спершу вживали у значенні "оберігати" дитя від небезпеки, а згодом воно набуло значення "вирощувати дітей, навчати правил доброї поведінки". Згодом це слово почали тісно пов'язувати з поняттям "навчати" і часто використовували як рівнозначні.

Перші серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виокремити теоретичні основи виховання здійснено в Китаї, Індії, Єгипті та Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, тому що в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (бл. 460 - бл. 370 рр. до н.е.), Сократа (470 - 399 рр. до н.е.), Платона (427 - 347 РР- до н.е.), Арістотеля (384 -

322 рр. до н.е.) було чимало глибоких думок щодо виховання людини, формування її особистості.

Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокріт висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами: "Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися", "Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу", "Учіння створює прекрасні речі лише на основі пращ", "Багато знання розуму не навчає".

У Середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античності. Вона мала релігійне забарвлення і була пронизана церковною догматикою.

Середньовіччя створило два ідеали людини: лицаря і ченця. Основним завданням у вихованні лицаря було підготувати його до служіння Богові, до захисту християнської віри, скривджених, удів, сиріт. Найважливішою рисою лицаря вважали мужність. Метою виховання ченця була підготовка до служіння Богові й церкві словом і справою, формування зразка християнина-для людей. Чернець мусив зректися земних радощів і стати аскетом, але бути людиною освіченою"

В епоху Відродження (XIV - XVI ст.), коли розпадався феодалізм і почався розвиток буржуазного суспільства, з'явилася низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: "Я - людина, і ніщо людське мені не чуже". У цей період почалася взаємодія засад християнської культури з античною, греко-римською. У філософії, культурі, науці панує ідея гуманізму. Саме тому ідеалом стає людина, гармонійно розвинена на основі християнської моралі. У цей період, у зв'язку зі швидким розвитком природничих наук, відкривають нові філософські системи розуміння світу, зокрема й проблем виховання.

Найяскравішим представником педагогіки початку XVII століття був Ян Амос Коменський. Усі його педагогічні твори пронизані думками про те, що людина є "найдосконалішим, прекрасним творінням", "чудесним мікрокосмосом"; школа - "майстернею гуманності", а виховання має враховувати закони природи, тобто бути природовідповідним. В основі його педагогічної системи - принцип природовідповідності виховання. Цей принцип став методологічною засадою для трактування процесу навчання і виховання та побудови шкільного системи. Ян Амос Коменський перший усвідомив особливі закони у вихованні.

Чимало уваги приділяв учений моральному вихованню та дисципліні, був переконаний, що освіта людини має сприяти підвищенню її моральності, формуванню мудрості, мужності й справедливості - головних моральних якостей гуманної людини. До основних засобів морального виховання зараховував приклади порядного життя батьків, учителів, товаришів, вправи, привчання до дисципліни. Головним засобом дисциплінування вважав авторитет педагога, у крайніх випадках допускав тілесні покарання (за богохульство, пиху, недоброзичливість, відмову допомогти товаришеві).

За його переконаннями, успіхи у вихованні залежать передусім від педагога. Ця професія є "найпочеснішою під-сонцем". Педагог має любити свою справу, бути працьовитим, ентузіастом, життєдіяльним і чуйним, любити своїх вихованців, ставитися до них по-батьківськи, бути високоосвіченою людиною, живою бібліотекою і завжди прагнути до збагачення своїх знань і досвіду, добре володіти методикою передання знань.

1632 року Ян Амос Коменський написав видатний твір -"Велика дидактика", у якому фактично започаткував науку про навчальний процес, а 1633 року виходить у світ його праця "Материнська школа" як спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку.

Швейцарець Жан-Жак Руссо, розвиваючи ідеї Я. Коменського, метою виховання вважав не теоретичну чи практичну підготовку фахівця в будь-якій галузі людської діяльності, а високий розвиток і вдосконалення природних властивостей, задатків людини. Він стверджував, що тільки високий психічний розвиток людини зможе забезпечити оволодіння певним фахом.

В історію педагогіки увійшло також ім'я Джона Локка (1632 - 1704)" який зосереджував свою увагу на теорії виховання джентльмена (дитини із заможних верств) - людини, упевненої в собі, що поєднує широку освіченість із діловими якостями, вишуканість манер із моральними переконаннями, має здоровий дух у здоровому тілі.

Категорично виступаючи проти шкільної освіти, яку вважав відображенням аморального суспільства, він обстоював домашнє, індивідуальне виховання дітей. Виховання не просто відіграє вирішальну роль, воно долає вплив спадковості, середовища, тому що ці чинники пасивні, а виховання -визначальне начало. Особливу роль у формуванні джентльмена, на думку Дж. Локка, належить моральному вихованню, головне завдання якого - виховання обмеженням.

Французький філософ Клод-Анрі Гельвещй (1715 - 1771) свої педагогічні погляди виклав у таких творах "Про розум", "Про людину, її розумові здібності та її виховання", у яких заперечував вирішальну роль спадковості та вроджених ідей, доводив, що виховання робить людину тим, чим вона є. Метою виховання вважав розкриття серця вихованця для гуманності, а розум - для правди, щоб виховати громадян, у свідомості яких ідея особистого добра поєднувалася б з ідеєю добра для всіх. Головним завданням виховання, на його думку, є моральне виховання людини, якого можна досягнути за допомогою "Катехізису моралі". Мораль необхідно викладати, як і будь-яку іншу науку, а її принципи слід зробити наочними і доступними. Виховують моральність формуванням у вихованців правильних суджень і понять.

Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцщ (1746- 1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісносгі як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці. Метою виховання вважав розвиток (різнобічний і гармонійний) усіх природних сил та здібностей людини.

Головним принципом виховання, на його думку, має бути відповідність людини природа. Властиві задатки треба розвивати, у послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку людини. Великого значення Й.-Г. Песга-лоцці надавав фізичному вихованню, вважаючи його нашершим видом розумового впливу. Свій багатий педагогічний досвід він теоретично узагальнив у творах "Лінгард і Гертру-да", "Як Гертруда вчить своїх дітей", "Лебедина пісня".

Найвідомішим його послідовником був німецький педагог Фрідрх-Вільгельм-Адольф Дістерверг (1790 - 1866). На відміну від свого попередника, вважав, що задатки є тільки можливостями для розвиту й освіти, тому завдання виховання полягає у спонуканні і спрямуванні самодіяльного їх розвитку. Він обстоював ідею загальнолюдського виховання, яка передбачає виховання єдності любові до людства і свого народу. На його думку, головна мета виховання - гармонійний розвиток можливих задатків людини, якої можна досягти через самодіяльність. Правильне виховання фунтується на принципах природовідповідності, культугювідповідності та самодіяльності. Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістерверг був противником станових і національних обмежень у царині освіти і виховання релігійного фанатизму.

Прихильником ідей Й.-Г. Песталоцці був Йоганн Фрід-ріх Гербарт (1776 - 1841) - автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики, увів поняття вихову-вального навчання, обґрунтував чотириетапну модель уроку і систему розвивальних вправ. Мета виховання, на його переконання, полягає у формуванні доброчесних людей, здатних пристосовуватися до наявного суспільно-політичного ладу й підкорятися йому. Процес виховання він поділяв на керування вихованцями, виховувальне навчання і моральне виховання.

Йоганн Фрідріх Гербарт наголошував на тому, що система морального виховання ґрунтується на таких моральних ідеях: ідеї внутрішньої свободи, що робить людину цілісною, без душевного розладу, усуває внутрішні суперечності між судженнями та вчинками; ідеї вдосконалення, яка поєднує силу й енергію волі та забезпечує "внутрішню гармонію" людини, повноту життя, потребує наполегливості, організованості; ідеї приязні, яка сприяє узгодженості волі однієї людини з волею інших, унеможливлює будь-які соціальні конфлікти; ідеї права, яка має вирішальне значення у розв'язанні конфліктів між волею людей, регулює ці конфлікти; ідеї справедливості, якою треба керуватися, визначаючи винагороду тому, хто порушив закони і правила.

Виховання на таких ідеях ніколи не конфліктуватиме із середовищем, завжди перебуватиме на варті наявного суспільно-політичного ладу.

Педагогічні ідеї усіх вищеназваних видатних педагогів відіграли вагому роль у розвитку педагогіки не лише у Європі, а й у всьому світі.

Наприкінці XIX ст. необхідні були нові підходи до теорії і практики освіти й виховання, які відповідали б стрімкому розвиткові виробництва, зумовленому прогресом науки і культури.

Серед розмаїття тогочасних педагогічних концепцій багато прихильників здобула концепція "педагогіки вільного виховання", в основі якої - ідея самонавчання і самовиховання, що її обґрунтувала шведська письменниця, громадська діячка Елен-Кароліна Кей (1849 - 1926). Головне завдання вихователя - допомагати людині в цьому, не нав'язувати своїх думок і вимог. Основою навчання і виховання мають бути лише інтереси та самостійність вихованця*

Німецький прихильник теорії вільного виховання Генріх Шаррельман (1871 - 1940), доводив, що школа має розвивати творчі сили дитини, давати вихід дитячій фантазії через самостійний розвиток. Провідна роль у навчанні, на його думку, належить "переживанням" дітей, здобуттю з власного досвіду.

Прихильниця теорії вільного виховання, італійський педагог Марія Монтессорі (1870 - 1952) у творах "Метод наукової педагогіки, що його застосовують до виховання в "будинках дітей", "Самовиховання і самонавчання в початковій школі" та в інших пропагувала теорію вільного виховання.

На зламі XIX — XX ст. у деяких європейських країнах (Німеччина, Англія, Франція та ін.) і СІЇІА створюють лабораторії - спеціальні центри психологічних і педагогічних досліджень, що зумовило виникнення експериментальної педагогіки, яка намагалася через штучні педагогічні чинники визначити точні методи й створити об'єктивні підстави для педагогічних засобів та способів педагогічного впливу. Вона послуговувалася анкетуваннями, тестами, бесідами, експериментами, статистичними відомостями, збиранням та аналізом різноманітних фактів.

Німецький педагог і психолог Ернст Мейман (1862 -1915) У своїй тритомній праці "Лекції з експериментальної педагогіки" пояснює появу експериментальної педагогіки тим, що попередня мала абстрактний і нормативний характер, у ній не було наукового обгрунтування процесу навчання і виховання. Він вважав педагогіку експериментальною наукою, цариною діяльності якої є дослідження: фізичного й психічного розвитку молоді, її мислення, сприймання, відчуття та ін.; навчально-виховного процесу; індивідуальних особливостей особистості, інтелектуальних здібностей, обдарувань; дослідження праці педагогів та їх вихованців під час навчання тощо.

Як напрям експериментальної педагогіки наприкінці XIX ст. у США сформувалася педологія - наука про цілісне вивчення людини.

На той час у США та Англії набула поширення педагогіка прагматизму - педагогіка дії, основоположником якої був американський філософ і педагог Джон Дьюї (1859 -1952).

Сповідуючи ідею "вроджених здібностей", він був переконаний, що виховання має спиратися на спадкову інформацію, враховувати інстинкти і практичний досвід людини, а сутність виховання зводив до безперервного розширення цього досвіду.

Головним завданням морального виховання Дж.Дьюї вважав допомогу учням у виробленні моральної поведінки, навчанні їх правильно обирати спосіб розв'язання проблем, за будь-якої ситуації здобувати для себе найбільшу користь. Моральне виховання, на його погляд, має бути спрямоване на формування людей, які вміють спрямувати свою соціальну енергію на службу соціальним інтересам.

На початку XX ст. у Німеччині та в інших країнах набула популярності педагогіка "громадянського виховання" і "трудової школи". її репрезентував німецький педагог Георг Кершенштейнер (1854 - 1932). який впродовж певного часу керував справою освіти у Мюнхені. Свої педагогічні погляди він виклав у творах "Професійне виховання німецького юнацтва", "Основна аксіома освітнього процесу", "Державно-громадське виховання німецької молоді".

Головним завданням школи Г. Кершенштейнер вважав "громадянське виховання", тобто виховання людей у дусі незаперечної слухняності, відданості державі. Корисний громадянин, за його словами, повинен прагнути і вміти служити державі, віддавати їй усе, що має. Для цього він мусить володіти різними вміннями.

Популярним напрямом тогочасної реформістської педагогіки була теорія "нового" виховання і "нових" шкіл. Нові навчальні заклади були приватними. Вони були забезпечені висококваліфікованими педагогічними кадрами і мали найсучасніше на той час матеріальне й технічне оснащення. Тут панували сувора дисципліна поряд з учнівським самоврядуванням.

Першу таку школу заснував доктор Редді 1889 р. у Великобританії (Аботсхольм). Згодом вони з'явилися у Франції, Німеччині, Швейцарії, інших країнах. Ці навчальні заклади дотепер існують у багатьох країнах світу.

Історія виховання східнослов'янських народів бере свій початок з глибини віків. На кожному етапі суспільного розвитку процес виховання мав свої особливості щодо мети, завдань, принципів, форм, методів, прийомів та засобів. Вони були пов'язані з особливостями державного устрою, політичної системи, рівнем розвитку продуктивних сил, національними інтересами та культурою, структурою суспільних і родинних відносин тощо.

Східні слов'яни у VI - ГХ ст. створили систему виховання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період екзогамії (коли було заборонено шлюби між членами роду) та матріархату дітей до шести років виховала матір. Старших хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток - до жіночих. Ці житла пізніше трансформувалися в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей для оволодіння фахом -орача, воїна чи мисливця. Виховання у патріархальній сім'ї базується на родовому принципі, його мета — підготувати з хлопця сильного і вправного орача, мисливця, воїна, а з дівчини - здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.

У VIII - IX ст. виховання дітей з общинного, родинного переходить на виховання у малій сім'ї. Засвоєння дітьми соціального досвіду соціального досвіду, їх соціалізація відбувається переважно в сім'ї. Філософсько-ідеологічною основою виховання стає язичницька релігія та праслов'янська міфологія. Поступово процес індивідуального і суспільного виховання дітей удосконалюється.

У X - XI ст. у Київській Русі процес виховання базувався в основному на християнстві, значний вплив на нього мали народні, трудові й військові традиції, здобутки у пізнанні природи і формуванні вищої освіти на Заході та у Візантії. У цей час князь Володимир створив одну з перших шкіл, де навчали й виховували дітей знаті. Пізніше князь Ярослав розмістив цю школу в одному з приміщень Софійського собору. Там були також майстерня, у якій перекладали і переписували книги, та велика бібліотека.

Найдавнішою українською літературною пам'яткою, у якій розглянуто педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать", що його київський митрополит Іларіон написав між 1037 і 1050 рр. Цей виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами київського храму мав значне морально-патріотичне спрямування.

У1076 р. в роботі "Ізборник" сформульовано концепцію державного виховання, в основі якої - принципи суспільної моралі.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до "Повчання дітям Ксенофонта". Мономах вважав, що основою успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушено важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання.

Поряд з порадами молоді щодо розвитку ініціативи, працелюбності Мономах зазначав, що праця є основним засобом запобігання лінощів, а головний механізм виховання старших дітей - особистий приклад вихователя. Володимир Мономах одночасно особливу увагу приділяє фізичній і військовій підготовці дітей, формуванню у них любові до Батьківщини та готовності її захищати. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні тощо.

З появою феодальної держави виникають дві форми виховання й опіки дітей-сиріт: індивідуальна та громадська. Індивідуальне виховання дітей-сиріт проводили у сім'ях опікунів. З 1068 року створюють монастирські школи. Головною метою виховання в них було формування у ченців покори, терпіння, відмови від життєвих радощів.

В XI - XII ст. у головних містах Русі створюють школи "навчання грамоти". Основними проблемами були питання розумового розвитку, формування військово-фізичних, трудових навичок і вмінь, моральних якостей. Характерним для виховання цього періоду було те, що воно спиралося на пошук методів і форм, які відповідали б новим суспільним умовам і найкраще враховували б індивідуальні особливості кожної людини.

У XII ст. починається поділ Київської Русі на кдлька великих самостійних князівств, між якими збереглися економічні, політичні, культурні і духовні зв'язки. Відбуваються зміни у вихованні у князівському та боярському середовищах. Княжі діти під керівництвом домашніх вихователів проходять військово-фізичне виховання, готуються до управління державою. Метою виховання було не тільки підготовка молоді до християнського вдосконалення, а й формування в неї професійних рис лицарства, якостей воїна-захисника. Виникали нові тенденції в галузі освіти й виховання, зокрема тенденція здобувати освіту за кордоном.

З початком татаро-монгольської навали розвиток освіти переривається, її відродження починається в основному на початку XV сг. Освітня справа в тогочасній Україні розвивалася під впливом ідей європейського Відродження і Реформації. В Україні з'являються протестантські школи (Дубецьк, Хмільник, Кисилин, Гоща, Берестечко). Наприкінці XVI ст. виникають нові початкові навчальні заклади і школи підвищеного типу братства, організаторами яких була українська православна шляхта.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа Львівського братства (1586), яка за організацією навчання і виховання перевершила аналогічні західноєвропейські школи. Діяли також школи в Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Кременці, Луцьку. У братських школах прагнули, щоб учні навчалися рідною мовою, хоча вивчали й слов'янську, грецьку, польську та інші мови. На дуже високому рівні вивчали предмети три-віуму (граматику, риторику, діалектику) та квадріуму, крім музики.

Прогресивні педагогічні ідеї виховання відображено в статутах братських шкіл, у творах діячів цих шкіл, зокрема Лаврентія та Стефана Зизаніїв, Івана Вишенського, Кирила Огавровецького та інших. Серед засновників Львівської братської школи, які працювали там учителями, були талановиті вчені, просвітителі Стефан (прибл. 1570 - ібоо) і Лаврентій (? - після 1633) Зизанії. Педагогічні погляди Л. Зизаній виклав у своїх навчальних полемічних книгах (істотно вплинули на створення навчальної педагогічної літератури), передусім у написаній у формі запитань і відповідей "Граматиці словенській". Це була друга після "Адельфотесу" слов'янська граматика. Л. Зизаній вважав, що вона може стати ключем до знань, сприяти вивченню філософи, риторики, арифметики, астрономії та інших наук. Його брат С. Зизаній (педагог, письменник-полеміст) виступав проти соціальної несправедливості, національного і релігійного гноблення українського народу.

Статутні статті Луцької греко-слов'янської школи проповідують у виховному процесі, у взаємостосунках між учнями та вчителями ідею гуманізму, застерігають учителів проти тиранії. Емоційно-естетичний дух виховання був характерний для Острозької академії.

Першим навчальним закладом вищого типу стала Острозька академія. Школу-академію в Острозі відкрив князь Костянтин - Василь Острозький (1526 -1608) за власні кошти у 1576 році. Тут працювали друкар Іван Федоров, письменник

Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос.

Унаслідок злиття Київської братської та Лаврської шкіл 1632 року створено Києво-Могилянську академію, якою опікувався митрополит Петро Могила (1596 - 1647). Згодом на його честь названо цей заклад, що був одним з найавторитетніших вищих навчальних закладів Європи. За виховну роботу, окрім ректора, відповідав його помічник (префект). Він зараховував учнів, стежив за їх успіхами і поведінкою, турбувався про чистоту і порядок у школі. Навчальний процес супроводжувався виховними заходами - часто після колоквіумів, диспутів демонстрували виступи хору, оркестру, академічного театру. У Києво-Могилянській академії значну увагу приділяли вихованню патріотичних почуттів.

На розвиток культури, освіти, науки, справи виховання в Україні значний вплив мало зародження друкарства, випуск національної навчальної літератури. Засновником українського друкарства був утікач із Москви диякон Іван Федоров (прал. 1510 - 1583). Зокрема, в "Азбуці" Федорова (1578 р.) викладено надзвичайно цікавий виховний матеріал під назвою "Повчання сину", у якому подано багато рекомендацій під назвою навчання та виховання. Згодом цей твір перевидано в Острозі, де Федоров заснував друкарню.

Чимало для розвитку педагогічної думки зробив український письменник, педагог Кирило Ставровецький Транквілі-он (друга половина XVI ст.), який працював у братських школах у Львові та Вільні. У творах "Зерцало богословії", "Євангеліє учительное", "Перло многоценное" він обстоював Ідеї загальної рівності людей, закликав до гуманності й добра, до діяльності. За його словами, прагнення до знань є природною властивістю людини, тому кожен повинен збагачувати їх і передавати іншим людям.

Відомим борцем проти національного і соціального гноблення, видатним українським полемістом і демократом того часу був Іван Вишенський (прибл. 1545/5° ~ після 1620). У творах "Викриття диявола-світодержця", "Послання князю Острозькому", "Суперечка мудрого латинника з немудрим русином" та інших пропагував ідею рівності всіх людей, доводив, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають одним повітрям. Різко критикував соціальну несправедливість, доводячи її неприродність, таврував вище католицьке духовенство, виступав проти латинської системи освіти, наголошував, що освіту потрібно здобувати рідною мовою, вона має ґрунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання. Був переконаний, що слов'янська мова цілком може бути мовою науки.

Розвиткові української педагогічної думки наприкінці XVI - на початку XVII століття сприяла діяльність ректора Львівської і Київської братської шкіл Іова Борецького. Він був усебічно освіченою людиною, добре володів грецькою, латинською, польською, слов'янською мовами, активно боровся проти гніту польської шляхти, великого значення надавав поширенню освіти і писемності. Київський собор (1621) за його ініціативи рекомендував створювати в Україні братства, а при них відкривати школи, друкарні, залучати до роботи найкращих учителів. За його безпосередньої участі відкрито школи у Луцьку, Немирові, Рогатині, він дбав про підготовку вчителів для них. І. Борецький - автор численних послань, листів, передмов до різних видань. Йому приписують твори "О воспитании чад" та "Пересторога". Він критикував тих, хто перейшов на бік католиків, наголошував на великому значені освіти та цілеспрямованого виховання в усвідомленні народом своєї ролі у боротьбі з католицизмом.

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і практики помітну роль відіграла діяльність відомого просвітника Памва Беринди (між 1560 і 1579 - 1632). Найві-домішою його працею є словник "Лексикон словено-руський і імен толкованіє" (1627), який містив 7000 слів, серед яких чимало педагогічних термінів. Його використовували у братських школах як навчальний посібник. Тлумачення педагогічної термінології ("вчитель", "вихователь", "педагогія" та ін.) засвідчує, що в Україні вже на початку XVII ст. сформувалися чіткі уявлення про педагогіку як науку про виховання.

На цей період припадає діяльність полеміста, педагога Мелетія Смотрицького (1572 - 1633), у творах якого набули розвитку прогресивні педагогічні ідеї. Він був ректором Київської братської школи, згодом - викладачем Києво-Могилянської академії. Написав 18 творів, у яких обстоював ідеї патріотичного виховання, закликав до боротьби проти соціального і національного гноблення, за поширення освіти серед народу.

Прогресивними педагогічними ідеями пронизані твори вітчизняного діяча освіти Єпіфанія Славинецького (середина XVII століття). Він перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, був автором багатьох підручників. Найціннішим для педагогіки є його твір "Громадянство звичаїв дитячих" - збірник правил поведінки у школі, вдома, на вулиці, вимог до мови тощо (всього 164 правила), сформульованих у катехізисній формі. Обґрунтовуючи ці правила, він порівнював їх із прикладами з життя тварин, підкріплював цитатами з творів античних філософів.

Письменник, філософ, освітній і церковний діяч Сгефан Яворський (1658 - 1722) закінчив Києво-братську колегію і після навчання в Любліні та Познані став її професором. Прагнув реорганізувати Московську слов'яно-греко-латинську академію за зразком Києво-Могилянської академії. У Москві створив підручники, словники ("Лексикон триязычный"), курс психології "Психологія, або трактат про душу". Відомий і як полеміст.

Феофан Прокопович у творі "Первое учение отроков" висловив багато цінних психолого-педагогічних думок. Цінними також є його роздуми про ораторський хист вчителя ("О риторическом искусстве"). Учений вважав, що, розповідаючи, учитель передусім має впливати на почуття своїх слухачів.

Наприкінці XVI ст. центр культурного історичного розвитку в Україні переміщається на схід у Придніпров'я, у Запорізьку Січ. Там через терни польсько-шляхетського і царського поневолення проростала українська освіта, школа, засади національного виховання.

Головне завдання козацької педагогіки полягало у підготовці фізично загартованих, здорових, мужніх воїнів - захисників України від чужоземного поневолення; виховання українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей; формування високих лицарських якостей, пошани до старших, милосердя. Ідеалом козацької педагогіки була вільна й незламна у своїх прагненнях людина, яка, спираючись на традиції нарду, має розвивати його культуру, будувати незалежну державу.

Система виховання у період козаччини складалася із декількох етапів. Родинне, дошкільне виховання полягало в тому, що батько загартовував дітей фізично і психологічно, готував їх до випробувань, з якими вони могли зіткнутися в майбутньому. На другому етапі родинне виховання поєднувалось із шкільним. Третій - навчання молоді в колегіумах, академіях, зарубіжних університетах. Останнім і найважливішим етапом козацької системи виховання було оволодіння юнаками основами військової справи. Військове мистецтво вони опановували, перебуваючи серед козаків на Запоріжжі чи в паланках.

У Запоріжжі виховання і навчання дітей проходило у різних типах шкіл: січових, монастирських та церковнопарафіяльних. У монастирських школах навчали письма, Закону Божого, молитви, грамоти. У січових і паланочних школах учні не лише безплатно навчалися, а й харчувались. Існували такі школи за кошт монастирів, які відраховували на це гроші.

У1754 Р- відкрили школу для підготовки козацьких старшин, військових канцеляристів та інших фахівців для різних посад козацького самоврядування. У січових школах навчалися і виховувалися хлопчики, яких привозили самі батьки, щоб навчити грамоті і військовій справі. Юнаків із і8 років закріплювали за досвідченими козаками, біля яких вони впродовж трьох років навчалися військового ремесла. Демократичний стрій у школах сприяв різнобічному формуванню особистості майбутнього захисника української землі.

Головною метою виховання у таких школах було фор-лгування у дітей любові до свого народу, готовності віддати життя за волю України. На виховання милосердя, доброти, поваги до хворих, старших впливало також те, що біля шкіл обов'язково були церква, шпиталь. Козаки прагнули розвивати всі шляхетні якості й дотримуватися цих неписаних законів.

Важливим аспектом козацької педагогіки було фізичне виховання та психологічна підготовка молоді. У козаків для цього існувала система фізичних вправ, тренувань. Вони вміли плавати, фехтувати, їздити верхи, володіли единоборствами. Декотрі козаки володіли спеціальними дихальними вправами, подібно до індійських йогів. Навчальними посібниками в запорізьких школах були Часослов і Псалтир, "Козацька читанка", яка відповідала духові української національної школи.

Основну роль у розвитку середньої освіти в Україні у XVIII ст. відіграли колегії. Вони працювали за зразком Києво-Могилянської академії й були призначені для дітей козацької старшини, українського духовенства і дворянства, багатих міщан.

Розвиткові педагогічної думки в Росії та Україні у XVIII ст. сприяли освітня діяльність і педагогічні погляди Михайла Ломоносова (17ц - 1765), який виступав за демократизацію освіти, за народну школу. Він уважав, що система освіти має складатися з трьох ступенів державної безстанової школи: початкової, середньої (гімназії) та вищої (університеті). Головне завдання школи - виховувати дітей любов до праці, навчити їх "правил і прийомів поведінки", дати освіту. Мета виховання - формувати щасливих, духовно і фізично розвинених громадян. Обстоюючи принцип народності у вихованні, наголошував на необхідності виховувати в дітей любов до вітчизни, гуманність, вірність громадському обов'язку, прагнення до знань, працьовитість, силу волі, відвагу, скромність, тобто притаманні народові риси.

У моральному вихованні М. Ломоносов обстоював метод прикладу, переконання. Могутнім засобом виховання вважав працю, виступав проти фізичних покарань.

За ініціативи й за активної участі М. Ломоносова 1755 р. відкрито Московський університет. Учений виступав за те, що викладачі й студенти університету мають паралельно з навчанням займатися науковою роботою.

Помітний вклад у розвитку педагогічної думки в Росії і Україні зробив відомий учений, хірург і анатом, основоположник військово-польової хірургії Микола Пирогов (1810 і88і). Свої педагогічні погляди він вклав у статтях та офіційних документах "Питання життя", "Про публічні лекції з педагогіки", "Про методи викладання" та ін.

Обстоюючи ідею людяності у вихованні, сформулював прогресивну ідею виховного навчання, значну увагу приділяв моральному вихованню, вихованню чесної, правдивої, щирої людини. Вимагав, щоб усе негативне, що є в житті й побуті, було усунуто із системи засобів виховання молодого покоління; щоб своєю поведінкою вчителі наполегливо й систематично впливали на дітей і молодь. Найважливішим чинником морального виховання, на його думку, є наука, яка дає змогу людині зрозуміти природу, розвиває її свідомість, допомагає пізнати себе та інших.

Видатний російський письменник і педагог Лев Толстой (1828 - 1910), заперечуючи революційну перебудову суспільства, мріяв про мирне самовдосконалення людей. Його педагогічні погляди втілені у статтях "Загальний нарис характеру Яснополянської школи", "Про народну освіту", "Про методи навчання грамоти", "Проект загального плану організації народних училищ", "Про виховання" та ін. Він довів неспроможність абстрактної, відірваної від практики педагогіки, переконував, що педагогіка буде справжньою наукою лише тоді, коли спиратиметься на досвід учителів і будуватиме свої висновки на узагальненнях педагогічної практики.

Визнаючи ідею вільного виховання, Л. Толстой спершу вважав, що школа має займатися тільки освітою, а не вихованням учнів. Згодом він визнав помилковість цього погляду, утвердившись у думці, що школа має також виховувати дітей, але в релігійному дусі.

Величезний вплив на виховання молоді мали українські народні думи й історичні пісні, кобзарі, козацькі літописи ("Літопис Самовидця", літописи Г. Граб'янки і С. Величка, Густинський літопис), а також історико-меморіальні. праці ("Синопсис").

Григорій Сковорода (1722 - 1794) - виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч минулого, який збагатив українську педагогіку і шкільництво, духовну культуру України. Метою виховання вважав формування (через самопізнання) мислячої, освіченої, чуйної людини. Основними принципами виховання називав принцип народності та природовід-повідності. Г. Сковорода засуджує штучне, суто зовнішнє виховання, яке застосовували тоді в українських шляхетських родинах. Філософ зазначав, що основою розвитку дитини має бути праця, діяльність і в ній необхідно якомога повніше врахувати природні, індивідуальні особливості вихованця. Його іди знайшли свій подальший розвиток у творах Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, К. Д. Ушинського, Б. Д. Грінченка, А. С. Мака-ренка, В. О. Сухомлинського та інших видатних педагогів.

Григорій Сковорода проблеми виховання заторкнув у притчах "Благодарний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Байки харківські". Визначальними в системі його педагогічних поглядів є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності був метою всього його життя, а також метою виховання. Г. Сковорода був переконаний, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдарування.

Як прихильник принципу народності у вихованні, стверджував, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання полягає у підготовці вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, спроможної жити і боротися.

Провідне місце у всебічному розвитку особистості, на його думку, належить розумовій освіті, яка допомагає пізнати себе, навколишній світ, сутність щастя. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості відіграє, переконаний філософ, формування таких моральних якостей, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття гідності.

Значну увагу приділяв "тілесному здоров'ю", тобто фізичному вихованню. Естетичне виховання засобами поезії, музики, народної пісні, краси природи, образотворчого мистецтва має облагороджувати людей, допомагати їм у житті.

У вихованні Г. Сковорода пропонував використовувати бесіди, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Високо цінуючи працю вчителя, стверджував, що він повинен мати ґрунтовні знання, бути благородним, любити дітей, свою справу. Він має бути прикладом для інших у всьому, вміти володіти голосом, викладати "тихо й без крику".

Письменник, педагог, громадський діяч Іван Котляревський (1769 -1838) мету виховання вбачав у підготовці корисних батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів. Прихильник гармонійного і всебічного виховання молодого покоління, він пропагував гуманні методи, надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз'ясненню, особистому прикладу та авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В "Енещі" різко засудив батьків, які недбало виконують свої родинні обов'язки.

В останній чверті XVIII ст. Катерина II проводить освітні реформи. У результаті ліквідації Запорозької Січі козацтво замінили гусарськими полками. Система національного виховання почала занепадати. Педагогічна думка останніх десятиліть XVII - XVIII ст. представлена постатями видатних українських письменників, філософів, громадських, державних і церковних діячів Стефана Яворського (1658 - 1722), Феофана Прокоповича (1681 - 1736) та Григорія Сковороди (1722 -1794).

У XIX ст. починається русифікація шкільної справи та виховання на Україні. Це призводить до зростання національної самосвідомості народу та загострення боротьби за національну освіту в Україні. У зв'язку з цим упродовж XIX ст. в Україні активно розвивається громадсько-педагогічний рух. Виникає багато різних товариств, організацій, які пробують вирішувати питання відновлення української національної школи і виховання. Створено Кирило-Мефодіївське товариство, яка мало свій статут. Серед членів товариства - Пантелеймон Куліш, який провадить культурно-просвітницьку роботу, виступає за соціальний гуманізм, суспільні реформи, відстоює право на навчання дітей українською мовою.

Тарас Григорович Шевченко (1814 - 1861) виховним ідеалом вважав людину з різнобічними знаннями і високими моральними якостями, здатну застосовувати знання в житті, цінувати мистецтво, пройняту любов'ю до праці. Такого ідеалу можна досягти, на його думку, належним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні, хоча великого значення надавав сімейному вихованню. Наголошував, що провідне значення має виховання у людині любові до України, вольових якостей та рис характеру, які зумовлюють її успіх у боротьбі за свободу і справедливість. Згідно з його переконаннями, людина повинна добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві, уміти малювати, гарно співати, фати на музичних інструментах.

На думку Т. Шевченка, вихована людина має бути високоморальною, палко любити батьківщину, усвідомлювати обов'язки перед суспільством, ненавидіти брехню, лицемірство і підлабузництво. Основою та джерелом щастя людини мислитель вважав вільну та суспільно корисну працю. Як полум'яний патріот, багато зробив у справі ідейного озброєння і виховання народу для боротьби за незалежну суверенну державу.

Великою заслугою письменника, історика, фольклориста, педагога і громадського діяча Пантелеймона Куліша (1819 - 1897) є вироблення українського правопису ("кулішівка"), пристосованого до найлегшої вимови слів (полтавсько-чигиринський діалект). Переконаний у необхідності українського підручника для вивчення "першої науки письменства", написав "Граматику", що мала виховувати в дітей любов до рідного краю, народу, його історії та культури, підібрав змістовні дидактичні тексти, покликані розвивати високі патріотичні почуття: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видати історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору.

Педагог, методист, організатор народної освіти, основоположник земських шкіл в Україні Микола Корф (1834 -1883) створив початкову школу нового типу - земську трирічну школу, у якій один учитель водночас проводив заняття з трьома класами. Пропагуючи ідею загальної обов'язкової початкової освіти, відкрив понад юо таких шкіл в Олекса ндрів-ському та Бердянському повітах.

Мета виховання школи, на його переконання, полягає у підготовці розумово і духовно розвиненої особистості, здатної до самоосвіти, якій притаманні патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість. Моральне виховання має бути на всіх уроках.

На розвитку освітньої справи у Закарпатті суттєво позначилася діяльність одного з перших у Західній Україні професійних учених, педагогів, письменника Олександра Духно-вича (1803 - 1865). Він обстоював ідею народності виховання, важливою ознакою якої вважав мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладали рідною мовою, щоб створили систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу.

Особливим засобом такого виховання має бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета виховання, на його думку, полягає у формуванні громадянина і патріота. Для цього слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них розвивати її розумово, морально й фізично.

Не менш важливо виховувати молоде покоління в дусі працьовитості, бо вихована поза працею людина є тягарем для суспільства.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів 30 - 40-х років XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді "Руська трійця" - Маркіян Шашкевич (1811 - 1843), Іван Вагилевич (1811 - 1866) та Яків Голо-вацький (1814 - 1888) - творці "Русалки Дністрової", яка започаткувала нову народну літературу на західноукраїнських землях, новий напрям у розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки.

Письменник і педагогічний діяч Юрій Федькович (1834 - 1888) розробив план реорганізації системи освіти на Буковині, обстоював рівні права чоловіків і жінок на освіту. У своїй праці "Про школу і шкільні підручники" він зазначав, що головними критеріями народності є народна мова, народні традиції, звичаї, поезія.

Важливим етапом у розвитку української педагогічної теорії і практики є діяльність українсько-російського вченого Костянтина Ушинського (1824 - 1870). До науково-педагогічної спадщини належать такі твори: "Людина як предмет виховання", "Про користь педагогічної літератури", "Про народність у громадському вихованні", "Про елементи школи", "Проект учительської семінарії", "Праця в її психічному і виховному значенні", "Дитячий світ" та інші.

Пристрасно обстоював К Ушинський ідею народності у вихованні. У статті "Про народність у суспільному вихованні" він високо оцінив виховну спроможність культур усіх народів Росії. Власне народність він вважав основою виховання молодого покоління в дусі патріотизму, любові до Батьківщини та свого народу.

На прогресивну думку української педагогіки, теорію і практику виховання на початку XX ст. чималий вплив зробили філософські погляди М. А. Бердяєва, В. В. Розанова, В. С. Соловйова та багатьох інших.

Значний внесок у теорію і практику виховання зробив Михайло Драгоманов - відомий політичний діяч, учений, педагог України. У своїх працях він підкреслює значення для молодої людини виховного процесу сім'ї, авторитетних учителів, вивчення рідної мови, яке сприяє розвитку поваги до культури, історії свого народу.

Великий вплив на розвиток ідей національного виховання у XIX ст. справила педагогічна діяльність Костянтина Дмитровича Ушинського (1824 - 1870), який основною ідеєю вважав народність. Він зазначає, що в кожного народу є свій ідеал людини, свій ідеал виховання. К. Д. Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень: педагогічна практика без теорії - те саме, що і знахарство в медицині, підкреслював він.

Особливо важливою рисою особистості учений вважав моральну вихованість і був переконаний, що моральне виховання дитини слід починати з найменшого віку, здійснювати постійно і систематично. Воно має формувати в дітей патріотизм і гуманізм,-любов до праці та дисциплінованість, чесність і правдивість, відчуття обов'язку й відповідальності, гідності, громадського обов'язку, скромності, твердості волі й характеру та ін. Головні методи і засоби морального вихован-ня дітей та молоді - переконання, заохочення і покарання (але в жодному разі не тілесні), власний приклад учителя, батьків, усіх дорослих, правильний режим навчання тощо.

У моральному вихованні особливе місце належить, на його думку, фізичній праці, яку необхідно правильно поєднувати з розумовою. У статті "Праця в її психічному і виховному значенні" К. Д. Ушинський наголошував на великому значенні фізичної праці у вихованні дітей та молоді, розвитку суспільства

У другій половині XIX ст. в Україні відбуваються глибокі зміни в національному вихованні й навчанні. Роблять спроби запровадити навчання українською мовою, розширюється зміст освіти, створюють різні освітні товариства, поступово відновлюється національна система виховання.

Іван Франко (1856 - 1916) - титанічна постать велета українського педагогічного духу. Мету національного виховання української молоді вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до досягнення найвищого ідеалу нації - досягнення власної державності, до творчої участі в розбудові рідної духовної та матеріальної культури, а через неї - до участі у всесвітній культурі. Національне виховання, на його думку, -це творення й безупинне удосконалення нації. Основними рисами українця як вихованої людини мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, заповзятість, ініціативність тощо. Зміст і методи навчання і виховання він визначав як квінтесенцію роботи педагога.

Понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки залишив у своїй спадщині Іван Франко. У статтях "Народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти та національного виховання.

Мета, завдання і зміст навчання та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити, що можливе за умови здійснення навчання рідною мовою учнів, яка має величезне значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і милозвучності. Не менш важливими у вихованні особистості є народна творчість і художня література.

Софія Русова (1856 - 1940) свою невтомну педагогічну, наукову і громадську діяльність спрямувала на розроблення концепції національної освіти й виховання. Українська національна школа, на її думку, має українськими засобами виховувати розумну працьовиту людину, не відірвану від свого народу, а навпаки - пов'язану з ним повагою до всього свого, знаннями рідного довкілля.

Національне виховання через повагу і любов до свого народу зародить у дітях повагу і любов до інших народів і приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами й націями. її праці свідчать, що в системі національної освіти й виховання надзвичайну увагу приділено дошкільному вихованню, яке, на думку авторки, є мостом між школою й родиною.

Софія Русова розглядала навчально-виховній процес у школі в єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку, моральним вихованням має бути пройняте все життя, все навчання і виховання повинно бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями. Провідним методом виховання вона вважала гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина.

Чималий внесок у розвитку вітчизняної педагогіки зробив письменник Михайло Коцюбинський (1864 - 1913Х який упродовж 11 років працював учителем на Вінниччині Твори Михайла Коцюбинського для дітей сповнені глибокого соціального змісту і мають виховне значення. Тематика їх різноманітна: невтішні наслідки неправильного сімейного виховання

("Подарунок на іменини"), сила і значення розумової поведінки людей ("Дві кізочки", "Івасик і Тарасик"), любов дітей до праці ("Десять робітників"), негативний вплив на дітей поганого оточення ("Маленький грішник" та ін.

На початку XX ст. російська і українська педагогіки розвивалася під впливом праць анатома та фізіолога, лікаря, основоположника системи фізичного виховання Петра Лесгаф-та (1837 -1909). Педагогічні проблеми він розглянув у працях "Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку", "Про ігри та фізичне виховання в школах", "Сімейне виховання в школах", "Сімейне виховання дітей і його значення" та ін.

Запропонована у праці "Сімейне виховання дитини і його значення" теорія сімейного виховання пройнята великою любов'ю до дітей, які, за його словами, не народжуються ні добрими, ні злими, ні поетами, ні музикантами, а стають такими завдяки вихованню. "Зіпсованість" дитини здебільшого є, наслідком не вродженої розумової чи моральної тупості, а педагогічних помилок вихователів.

Відомий педагог і психолог Павло Блонський (1884 -1941) обстоював самостійність педагогіки як науки. Визнаючи місце виховання в розвитку особистості, дійшов висновку, що спадковість - один із чинників розвитку людини, але вирішальна роль належить вихованню. Ідеалом виховання має стати людина, у якій поєднувалися б знання про природу, суспільство, здоров'я, уміння пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота, багатство естетичних почуттів.

Цінним внеском Павла Блонського у педагогіку є розроблення питань статевого розвитку і статевого виховання дітей та підлітків, наукова інтерпретація таких питань, як сексуальні переживання хлопців і дівчат різного віку, їх вплив на статеве життя в зрілому віці, психології кохання, першого кохання та ін.

Станіслав Шацький (1878 - 1934) - автор праць "Мої педагогічні шляхи", "Бадьоре життя", "Піднесення якості уроку", "Про ліквідацію другорічництва".

На думку С. ПІацького, у вихованні молодого покоління особливе місце має належати праці, яка виконує соціально-виховну роль. Праця школярів є засобом, що дає змогу дитині відучити себе учасником загальної праці. Вона має бути різноманітною, пов'язаною з працею дорослих, продуктивною; потрібно змінювати види праці, вона має бути систематичною і посильною, раціонально організованою, емоційно забарвленою, сприяти усвідомленню значущості своїх зусиль.

Учений вважає, що молоде покоління виховує не лише школа, а й навколишнє середовище. Тому необхідно вивчати його потенційні виховні можливості й розумно їх використовувати.

У часи Центральної Ради (з ю червня 1917 р. до 30 квітня 1918 р.), яка утворила Генеральний секретаріат освіти, проводили інтенсивну роботу з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Українська школа грунтувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов'язковості та світськості освіти.

Від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р. замість принципу децентралізації запроваджено централізоване управління освітою, знизилася активність щодо українізації школи. У цей час створено Академію наук, а першим її президентом обрано Володимира Вернадського (1863-1945).

Чималий педагогічний досвід спонукав до роздумів про становище освіти в Україні письменника Степана Васильчен-ка (справжнє прізвище - Панасенко) (1879 - 1932). Він вважав, що у вихованні дітей велике значення мають правила і звички.

Один із творців української освітньо-виховної системи Григорій Ващенко (1878 - 1967)- На його думку, виховний ідеал має ґрунтуватися на християнській моралі та українській духовності. Християнський виховний ідеал - образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, враховуючи молоде покоління.

У 20-ті роки XX ст. у Радянській Україні внесено суттєві зміни в систему виховання та навчання молоді. В основі украінської виховної системи цього періоду - соціальне виховання, яке передбачало посилення суспільного впливу на життя молоді. Завдання вищого навчального закладу цього періоду формулювали як виховання громадян із комуністичним світоглядом на життя.

Від 1922 року в Україні поступово починається процес виховання і навчання молоді рідною мовою. Відомими представниками української педагогічної думки цього часу були

A. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський, Г. Г. Ващенко та інші. Кожен з них жив у різних соціально-політичних умовах і кожен зробив вагомий внесок у розвиток теорії виховання.

Основою їхніх педагогічних систем є народність та загальнолюдські цінності. Педагогічні погляди Г. Г. Ващенко та

B. О. Сухомлинського - те коріння, з якого живиться сучасна українська національна освіта.

Григорій Ващенко (1878 - 1967) - один із засновників української освітньо-виховної системи. До системи національного виховання він вводив родинне виховання як її органічну підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки та етнопсихології. Учений віддав своє життя створенню української національної педагогіки. Він сформував образ виховного ідеалу, розробив шляхи і мету національного виховання, прагнув, щоб Україна мала своїх свідомих патріотів. Виховний ідеал української людини Г. Ващенко будує на двох принципах: християнської моралі й української духовності.

Відчутно збагатив світову педагогіку, передусім теорію виховання Антон Макаренко (1888 - 1939). Серед моральних якостей, які необхідно сформувати у школярів, А. С. Макаренко особливо важливим вважав виховання свідомої дисципліни, розглядаючи ЇЇ в тісному зв'язку з вихованням волі, мужності й характеру. Він розробив також методику дисциплінування: пояснення, переконання, громадська думка, авторитет старших, особистий приклад педагогів і батьків, добрі традиції, чіткий режим і розпорядок, різні форми заохочення і покарання (але в жодному разі не фізичні).

Великого значення А. С. Макаренко надавав естетичному вихованню, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного виховання вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення власних кімнат, гарний одяг, взаємини в колективі тощо.

У своїх творах ("Педагогічна поема", "Прапори на баштах") А. С, Макаренко яскраво демонстрував значення фізичного виховання у всебічному розвитку особистості. Він вважав, що головним інструментом виховання є колектив. Об'єктом вихованням має бути цілий колектив, на який потрібно спрямовувати організований педагогічний вплив. На його думку, у центрі уваги має бути організація нових перспектив для конкретної особистості, колективу, суспільства загалом.

Центральною ланкою у його педагогічній системі є особистість. Він вважав, що успішне формування особистості молодої людини передбачає створення таких умов, використання такої виховної технології, коли вихованці водночас стають і вихователями. Виховний процес має орієнтуватися не на негативні, а на позитивні риси особистості.

Засновник гуманістичної, новаторської педагогіки, директор Павлиської середньої школи Василь Сухоминський (1918 - 1970) - відомий автор педагогічних праць "Серце віддаю дітям", "Народження громадянина". Головною метою, якої має прагнути виховання, за Сухомлинським, є всебічний розвиток особистості. Цього можна досягнути, залучаючи вихованця до різних видів діяльності, постійно і систематично формуючи пізнавальні здібності.

Василь Сухомлинський - найвідоміший педагог-гуманіст, органічно поєднав у своїй діяльності теорію і практику розвивального навчання і виховання. В основі педагогічної системи діяльності педагога, на думку вченого, такі принципи:

■ людина є найвищою цінністю і визначає весь сенс і спрямованість виховання;

■ вплив вихователя на колектив і особистість вихованця залежить від гармонійної єдності моральної культури, духовного багатства, багатогранності інтересів вихователя;

■ вихователя і вихованця об'єднує спільність духовних інтересів, спільність багатогранної діяльності;

■ ефективність впливу особистості вихователя зумовлена тим, наскільки він усвідомлює дитинство як особливий віковий період в онтогенезі людської психіки;

■ вихованець має стати першим помічником педагога у здійсненні спільного виховного процесу.

Найсуттєвішім і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи В. О. Сухомлинського є виховання в кожного вихованця поваги до самого себе.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати під час її проектування, є розумове виховання, яке, за переконаннями В. О. Сухомлинського, потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя.

Одним із стержневих аспектів педагогічної спадщини педагога є гуманізм. Виховання гуманізму й людяності має стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям - радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки, бо той, хто вміє любити матір, любитиме і батьківщину, і людство.

Передові педагогічні ідеї пропагувала письменниця Леся Українка (1871 - 1913), яка у своїх творах критикувала систему народної освіти в царській Росії.

Цілком присвятив себе освітній справі Тимофій Лубе-нець (1855 - 1936). Характерними ознаками народної школи вважав принцип народності в освіті й вихованні, знання природних багатств Батьківщини і свого краю, зв'язок навчання з життям та ін.

Виховання молоді в сучасних умовах не може бути успішним без урахування історії розвитку його педагогічних систем, без пошани до найкращих національних традицій українського народу.

Необхідною умовою розвитку українського виховання є осмислення, реконструкція історико-педагогічного процесу, пізнання його закономірностей. У нинішніх умовах виникає необхідність розгляду історії педагогіки у широкому соціальному і антропологічному контекстах, привернення уваги до історичних коренів багатоаспектних процесів, які відбуваються в сучасному освітньому просторі України.

З огляду на це, Академія педагогічних наук України в "Основних напрямках досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні" передбачає дослідження таких актуальних проблем: методологічні і загальнотеоретичні проблеми ісгорико-педагогічних досліджень; проблеми періодизації розвитку історико-педагогічної науки в Україні; розвиток національної педагогіки; культурно-антропологічна історія освіти; історія релігійної освіти і виховання; українська народна педагогіка в її історичному розвитку; історія розвитку освіти в Україні як соціально-культурного феномену в різні історичні періоди; персоналія в історико-педагогічній дискусії; національні і загальнолюдські цінності в історії української і світової педагогічної думки, освітньо-виховні ідеали і цінності в ісго-рико-педагогічному процесі, розвиток освітніх і виховних систем у зарубіжжі; ісгорико-порівняльний аналіз.

Проведені дослідження дадуть змогу синтезовано відобразити еволюцію української педагогічної думки від най давніших часів до сучасності, стануть основою для створення сучасних виховних систем, зокрема в середовищі вищої школи.

Контрольні запитання та завдання:

Розкрийте сутність перших виховних систем. Які особливості виховання часів Середньовіччя? Що було характерним для розвитку виховання у європейських країнах XVII - XV/// ст. ?

У чому особливості розвитку виховних систем в Україні у ХіХ-ХХст.?

Охарактеризуйте особливості виховання часів Київської Русі.

Розкрийте значення братських шкіл у розвитку педагогіки та виховання в Україні. У чому сутність козацького виховання? Проаналізуйте основні засади педагогічної системи К. Д. Ушинського.

Назвіть видатні постаті в історії української педагогіки XIX - початку XX ст.

Які особливості розвитку педагогіки на сучасному етапі?

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>