Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Особливості економічної моделі

Реформи забезпечили перехід Японії до ринкових відносин. У країні сформувалась унікальна економічна система, об'єднана типовими азіатськими неформальними зв'язками — відносинами серед представників як ділових кіл, так і ділових кіл та держави. Найважливішою особливістю цієї моделі було поєднання ринкових відносин із їх державним регулюванням, ринкової конкуренції з економічним плануванням. Формально держава відігравала незначну роль: державний бюджет Японії перерозподіляє лише третину ВВП. Це приблизно однаково зі США і набагато менше, ніж у європейських країнах, де ця частка може перевищувати 50 % (наприклад, у Швеції). З такого погляду економіка Японії належить до однієї з найліберальніших у світі. Проте лише деякі азіатські країни (наприклад, Південна Корея або Китай) можуть посперечатися з Японією за рівнем жорсткості й ефективності впливу уряду на економіку.

Японський уряд розробляв стратегічні плани розвитку загалом (1948—1952; 1951—1953 рр. — плани відбудови народного господарства; 1955—1959 рр. — план самозабезпечення, 1957—1960 рр. — довготерміновий план економічного розвитку; 60-ті роки — план подвоєння національного доходу тощо), а вже на їх основі великі компанії формували власні плани. Уряд був представником бізнесу на зовнішньому ринку, захищав його всіма можливими способами, а бізнесмени виконували вказівки уряду. Відступників суворо карали, тому часто японську промислову систему називають "корпорація Японія".

Восени 1951 р. у зв'язку з набранням чинності Сан-Франциським мирним договором усю владу передали японському урядові. Важливу роль в економічному розвиткові країни відіграли ухвалені в 1952 р. рішення уряду про впровадження прийнятих раніше обмежень у взаємовідносинах між великими компаніями та їх дочірніми підприємствами. Це сприяло утворенню нових монополістичних 00*єднань, які відрізнялися від дзайбацу. Замість попередніх сімейних форм керівництва встановили колективне управління — нарада президентів найважливіших компаній. Нові фінансово-промислові групи (кейрецу) були більше об'єднані неформальними зв'язками, розгалуженою і заплутаною системою участі. Формально незалежні компанії, що входять до складу кейрецу (фінансові, торгові, промислові, сервісні), згуртовано виступають стосовно нечленів групи.

Слід зазначити, що за складом учасників важко оцінити реальні активи, які перебувають під контролем групи. У країні економіка формально не монополізована, є сектор малого й середнього бізнесу, котрий забезпечує основну зайнятість. Його підприємства конкурують, що характерно для ринкової економіки. Проте на переважну їх частину має вплив певна фінансово-промислова група, вона е її невидимою часткою. Японські корпорації пов'язані розгалуженими субпідрядними відносинами з невеликими фірмами, що поставляють їм свою продукцію.

Великі компанії, у свою чергу, дбають про менші, надають їм наукову та технічну допомогу, навчають персонал, допомагають з управлінням і залученням фінансових ресурсів. Такі фірми другого рівня оточені фірмами третього рівня, причому заробітна плата працівників організації обернено пропорційна до віддалення їх від центру. За рахунок цього, зокрема, підтримується висока ефективність експортних галузей. Жодне європейське підприємство, пов'язане законами про мінімальні розміри оплати праці, не може так чинити.

Подібні невеликі фірми довічно входять до зони впливу якої-небудь фінансово-промислової групи. Отримавши підряд від однієї компанії, практично неможливо потім працювати на іншу. Представники інших фінансово-промислових груп ніколи не укладуть з нею контракти.

Є також і особлива система взаємовідносин компанії з персоналом, в основу якої покладено психологію "компанія — велика сім'я". Поширення системи довічного наймання обмежує переміщення робочої сили всередині країни (проте заохочується її переміщення всередині компанії). Така система зробила Японію заручником національної традиції, хоч і дала змогу досягти вражаючих успіхів.

Більш ліберальні правила гри на міжнародному ринку й тиск розвинутих країв потребують від японських компаній впровадження нових технологій і схем організації виробництва, значного підвищення його ефективності. Проте подібні дії передбачають масове скорочення персоналу компаній, що порушує їх взаємовідносини з працівниками. Введення ринкової оплати праці на всіх підприємствах відповідно до її ефективності негативно впливає на конкурентоспроможність японської економіки на міжнародних ринках.

Інтернаціоналізація виробництва, що ґрунтується на міжнародному поділі праці, зумовлює збільшення обсягів торгівлі не тільки товарами і послугами, а й зростання потоків капіталів між різними країнами. Японія ще з 80-х років почала активно експортувати власний капітал. Однак експорт спрямовується здебільшого у фінансову сферу (скуповування цінних паперів) і у сферу нерухомості, що не завжди веде до успіху. До того ж японцям важко грати за незвичними для них правилами. Це стосується і прямих капіталовкладень. Японці не можуть поширити на підприємства інших країн свої схеми роботи з персоналом, тому доводиться опановувати інші системи відносин з людьми і привчатися жити в незвичному для них світі.

Формально Японія має незалежний сучасний центральний банк, однак реальні ставки процента і норму обов'язкових ресурсів визначає міністерство фінансів. Держава обмежувала приплив у країну іноземного капіталу. Тільки в 60-х роках почалася лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, що передбачала поетапне скасування обмежень на імпорт продукції конкурентоспроможних галузей і тривала протягом десятиріччя.

Подібна система економічних відносин і соціальна структура, яка підтримує її, не відповідають традиційному уявленню про відкрите суспільство та характерні для нього ліберальні правила гри. Очевидно також, що система цінностей і світогляду населення країн Заходу не дає змоги повністю зрозуміти "азіатську" економіку Японії. Однак японська економіка, зважаючи на її своєрідність, має багато спільного, наприклад, з економікою Південної Кореї. За всієї несхожості двох країн спільне простежується і в прагматичних підходах до інших країн світу з боку Китаю.

Однак у 80-х роках ефективність цього економічного механізму, котрий давав змогу країні підтримувати вражаюче економічне зростання, вичерпалася. У 60-х роках економіка країни збільшувалася щороку середніми темпами на 10 %, у 70-х вони становили 5 %, у 80-х— 4, а в 90-х роках були незначними (1996 р. — 2,5 %, 1997 р. — 1, у 1998 р. — 0 %). Японія в 1969 р. за обсягом валового національного продукту посіла друге місце після США в капіталістичному світі.

Дані табл. 10.3 характеризують динаміку щорічного приросту ВВП Франції, Німеччини, Великої Британії, США та Японії протягом 1996—2005 рр. Зіставлення становить інтерес ще й з позиції порівняння ефективності соціально-економічних моделей.

Таблиця 10.3. Темпи щорічного приросту ВВП за 1996—2005 рр. (%)

Країна

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

2005

Франція

1,1

2,2

3,4

3,2

3,9

1,8

1,0

1,1

2,3

1,2

Німеччина

1.0

1,8

2,0

2,0

3,2

1,2

0,0

-0,2

1,2

0,9

Велика Британія

2,7

3,1

3,2

3,0

4,0

2,2

2,0

2,5

3,1

1,8

США

3,7

4,4

4,1

4,4

3,6

0,8

1,6

2,5

3,8

3,2

Японія

2,5

1,4

-1,8

-0,2

2,9

0,4

0,1

1,8

2,3

2,6

Як бачимо, світова економічна криза (2001—2002) в усіх зазначених країнах супроводжувалась суттєвим зниженням темпів економічного зростання. Проте, починаючи з 2003 р., в Японії помітна тенденція до прискорення економічного зростання. У 2005 р. приріст ВВП країни становив 2,6 %, що вище, ніж у країнах, які дотримувалися моделі соціального ринкового господарства (Німеччина, Франція).

До важливих чинників, що сприяли економічному успіху, належали; високоефективне використання іноземної економічної допомоги, масове оновлення основного капіталу, розширення внутрішнього ринку, використання іноземних науково-технічних досягнень, високоякісної дешевої робочої сили (ще в 1947 р. в Японії ввели обов'язкову безплатну 9-класну освіту, створили систему підготовки і перепідготовки кадрів), ініціативність японських підприємців, традиційно сформована система найманої праці, яка забезпечила гармонійні відносини між адміністрацією фірми і найманим персоналом (патерналізм), стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази тощо.

Важливу роль в економічному розвитку країни відіграв протекціонізм. Наприклад, у 1946 р. в Японії зібрали 110 легкових автомобілів, тоді уряд не ставив завдання розвитку автомобільної галузі. У 1951 р. Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості Японії почало здійснювати протекціоністську політику в цій галузі. Обмежили ввезення готових автомобілів і створили умови для імпорту іноземних технологій. 1 хоча фірма "Тойота" з'явилася на американському ринку з запізненням, однак уже в 1971 р. частка імпорту в США машин цієї фірми становила 16 % (у 1962 р.— 0,2 %). Після набуття автомобільною промисловістю стабільності в 1971 р. дозволили зовнішні капіталовкладення у цю галузь. Проте й далі держава строго лімітувала іноземні інвестиції.

Успіх значною мірою забезпечили завдяки адаптованості японської моделі до зміни внутрішніх і особливо зовнішніх умов, чому сприяла постійна структурна перебудова економіки. Вона насамперед зумовлена потребою забезпечити прогресивну структуру внутрішнього попиту і конкурентоспроможність японських товарів на світових ринках. Наприклад, розвиток автоіндустрії— зростання життєвого рівня японців у 60—80-х роках зумовило підвищення попиту на автомобілі, що, у свою чергу, забезпечило швидкий розвиток галузі. Докорінну перебудову структури економіки загалом наприкінці 70-х років спричинила насамперед криза 1974—1975 рр. Головні напрями перебудови такі: забезпечення пріоритету наукомісткого виробництва, яке не потребує великих затрат сировини, енергії, робочої сили, скорочення енергомісткого виробництва, реконструкція галузей промисловості, на продукції яких особливо відобразилася іноземна конкуренція.

Крім економії на обсягах витрачених матеріалів на виробництво різноманітних товарів, Японія широко використовувала імпортозамінні технології. НТР, яка розпочалася у світі, сприяла перетворенню країни на "майстерню Азії". Збільшився експорт машин, різноманітного складного устаткування. Не відставала Японія і від США за організацією ЕОМ, комп'ютеризацією, розробками нових телекомунікаційних технологій.

70-ті роки XX ст. відомі в економічній історії Японії як час відновлення сімейних фірм (дзайбацу). Знову посилились позиції корпорацій "Міцуї" і "Міцубісі", "Сімоното". Всесвітньо відомими у 80-ті роки стали компанії "Соні" та ін. Уряд використав важелі контролю над операціями Центрального банку, допоміг приватним банкам і приватному сектору загалом. Особливість Японії полягала не у вимиванні, як в інших країнах, невеликого і середнього підприємництва, а підпорядкуванні його монополістичному капіталу через систему субпідрядів. Навколо великих заводів функціонували ремісничі та надомні майстерні.

Не менш важливими чинниками повоєнного економічного успіху країни вважали державне управління життєвим рівнем японців (60-ті роки — політика стримування споживання на користь збільшення інвестицій, 80-ті роки — стратегія пріоритетного розширення споживання) й уміння урядовців визначити довготермінові завдання, які б захопили всю націю. Наприклад, популярний у 60-х роках лозунг "Наздогнати розвинуті західні країни за рівнем валового внутрішнього продукту", коли вихід на друге місце у світі за цим показником розглядали як входження Японії до кола великих економічних держав світу. Окремими економічними чинниками були зростання продуктивності праці, підвищення заробітної плати тощо. При цьому слід звернути увагу на те, що японська модель розвитку охоплює як економічні, так і політичні, етнокультурні, соціопсихологічні та інші фактори в їх діалектичному зв'язку.

Японські економісти вважають, що їхня економіка завжди розвивалася і розвивається за активного втручання держави, яка не лише створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі аспекти господарського життя, зосереджує увагу на виконанні головних завдань. Досягають цього шляхом планування економічного розвитку. В Японії, як потім і в Південній Кореї, державні плани-прогнози були директивними і часто їх повідомляли і підприємствам, і їх цехам. Очевидно, що в умовах приватної власності реалізація таких планів можлива тільки в тому разі, якщо діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказівок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою економічних важелів — уведення податку, зміни ставки кредитів, встановлення пільг і субсидій тощо.

Економічне зростання передбачає наявність джерел інвестицій. Для Японії це були переважно внутрішні джерела. Частково допомогли американці, відмовившись від значної частини репарацій, задовольнивши у 50-х роках замовлення на обслуговування американської армії під час війни в Кореї, а пізніше надавши науково-технічну допомогу. Пошук внутрішніх джерел інвестицій привів до створення механізму стримування споживання та "перекачування" національного доходу в інвестиційну сферу.

На відміну від авторитарного, військового режиму, котрий забезпечував дію такого механізму (Південна Корея, Чилі), в Японії уряд спирався на особливу властивість національної культури — здатність сприймати загально-корпоративні інтереси як інтереси власної сім'ї. З 80-х років XX ст. відбувається поступова переорієнтація на розширення споживання. Нині споживчий попит в Японії становить 60 % від ВВП, тоді як у США — 80 %. Така ситуація не характерна для тих високорозвинутих країн, котрі мають пропорційно розвинуту економічну систему. Країна ще має пройти абсолютно необхідний етап на шляху постіндустріального суспільства — стадію суспільства загального добробуту. На це спрямовувалися плани останнього десятиліття XX ст. (наприклад, П'ятирічний план держави добробуту 1992—1996 рр.). Його виконання зміцнило внутрішній сектор економіки, де 75 % ВВП тепер становить виключно внутрішня економічна діяльність, що може служити амортизатором у часи спаду. Така економіка може витримати значний спад всесвітньої економічної діяльності, можливий у зв'язку з торговельною політикою або іншими економічними змінами.

Створений у післявоєнний період унікальний економічний механізм призвів до того, що в Японії в 90-х роках поєднувалися протилежності — національне багатство, відносно бідне населення і сучасне виробництво з традиційною (майже напівфеодальною) культурою. Країна вирізнялася кредитно-грошовою системою, яка разом із механізмом стримування споживчих витрат населення дає змогу звести інфляцію до безпечного рівня. Функціонування своєрідного кредитно-грошового механізму, що дає можливість спрямовувати кредитні ресурси, у тому числі й заново випущену грошову масу, до визначених урядом точок промислового зростання, зумовило створення унікальної банківської системи. Це щось середнє між Державним банком СРСР, котрий здійснював фінансування народного господарства, і дворівневою банківською системою розвинутих країн. Центральний банк працював у тісному взаємозв'язку з міністерством фінансів. В інших високорозвинутих країнах (США, Німеччина) фінансову та грошово-кредитну системи розділяли. Така взаємодія центральних органів у країні дала можливість підключити Банк Японії до управління економічним розвитком. Однак у 90-х роках XX ст. унікальна банківська система країни суттєво гальмувала процес перетворення країни на зрілу державу з відповідною економікою.

Зауважимо, що управління процесом економічного розвитку — не завдання центрального банку. Проте за прикладом Японії в деяких країнах, що розвиваються, його залучають до фінансування перспективних галузей національного господарства.

Швидкі темпи розвитку економіки передбачають також високі темпи збільшення кількості грошей в обігу, а їх можна забезпечити шляхом інтенсивного збільшення золотовалютних ресурсів. Для цього країні потрібне позитивне сальдо торговельного балансу, виробництво конкурентоспроможних товарів, що для країн, які розвиваються, є дуже складним завданням. Випуск грошей під державний борг без відповідного зростання товарної маси — шлях до інфляції. Тому єдиний можливий шлях — надання кредитів приватному сектору. Такий спосіб успішно використала Японія. Центральний банк спрямовував гроші в банківську систему, де вони мультиплікувалися.

Постійний "ресурсний голод" економіки, що швидко розвивалася, змушував комерційні банки виконувати умови центрального банку. Внаслідок цього останній кредитував перспективні галузі, але не сам, а за допомогою комерційних банків, їм доводилося стежити за раціональністю використання коштів на підприємствах. Отже, державну політику здійснювали не шляхом бюджетного фінансування, а за допомогою грамотної національної кредитної політики. Фінансували не з бюджету, а через банківську систему, виділені кошти потрібно було повертати, та ще й з процентами (хоча й пільговими), а проект мав окуповуватися. У цьому разі обсяг національних інвестицій міг перевищувати обсяг вкладів. Японія закуповувала за кордоном здебільшого ліцензії та патенти (тобто товари), а на їх основі сама організовувала виробництво. Тому різниця між вкладами й інвестиціями покривалася ще й банківськими кредитами, у результаті чого з'являлися гроші для зростання. Держава дотримувалася жорсткої політики контролю за доходами (зокрема, за заробітною платою), що мали збільшуватися повільніше, ніж продуктивність праці, і в галузі оптових цін, оскільки промисловість реагувала переважно на них.

На початку XXI ст. Японія перетворилася на фінансовий центр світового значення. Загальний обсяг нетто-активів становить уже понад 130 млрд дол. США, частка японських кредитів у світі — 53 %. Найбільшими комерційними банками світу вважають японські, проте вони нагадують неповоротких велетнів з украй низькою ефективністю роботи. Причина полягає в недостатності поділу фінансової та грошової систем. Комерційні банки призначені для державного фінансування перспективних галузей, у процесі розвитку вони виявилися хронічними боржниками центрального банку. Центральний банк — своєрідний підрозділ міністерства фінансів, яке визначає, зокрема, величину його облікової ставки. При цьому, хоча бюджет держави може бути збалансованим, фактичний дефіцит міністерства фінансів перекладається на центральний банк. Він по суті виконує такі самі функції, що й державне бюджетне фінансування. Держава створила японські банки і друкувала для них гроші, щоб вони фінансували перспективні галузі та розвиток експорту. Прибутки банків ідуть державі. У цій системі промислові й торгові фірми також є хронічними боржниками банківської системи, і коефіцієнт їх боргового навантаження може становити 300—400 %. Як наслідок, утворюється своєрідна економічна система, в якій усі один одному заборгували: промислові й торгові компанії— банкам, а комерційні банки ~ центральному.

Із трьох груп суб'єктів, котрі забезпечують джерела інвестицій і які отримують перші результати економічного зростання — сім'я, корпорація та держава, головну роль відіграють великі корпорації. Вони входять до складу певної фінансово-промислової групи. Значення держави формально залишається не дуже помітним (через бюджетну систему розподіляється майже 25 % ВВП), а населення є відносно бідним.

Високу якість японської економіки можна простежити на прикладі зіставних даних з енергоспоживання. У 1985 р. в Японії споживали 2,6 т умовного палива на одну особу, а в США — 6,7 т, тобто в 2,5 раза більше. Японія розробляє концепцію нової енергетичної культури, суть якої полягає в забезпеченні енергетичних потреб країни шляхом поглиблення структурної перебудови, розвитку альтернативних джерел енергії. Сформувалася модель зовнішньоторговельних операцій: експортували готову продукцію важкої промисловості, імпортували нафту, мінерали. На початку 80-х років XX ст. країна посіла третє місце після США і ФРН за світовим експортом. Навіть до США щорічно постачали 2 млн японських автомобілів. Японський експорт у 1985 р. перевищив імпорт більше ніж на 46 млрд дол. США, а в 1993 р. — на 120,2 млрд дол. (Для порівняння: у ФРН перевищення становило 23,1 млрд, а США мали від'ємне сальдо 115,8 млрд дол.) У цьому самому році дефіцит торговельного сальдо США з Японією становив 60 млрд дол. США звинуватили Японію в колоніальному характері її торгівлі. Протягом 1980—1990 pp. відбувається активний розвиток наукомісткого виробництва — виробництво ЕОМ, тонких хімічних сполук, станків із програмним управлінням. У 80-х роках виявляються тенденції переміщення ресурсовидобувних галузей за кордон, у країни, що розвиваються. Це було своєрідним "економічним неоколоніалізмом".

План формування інформаційного суспільства до 2001 p., виконання якого забезпечило загальну інформатизацію країни, свідчить про новітні процеси в галузі економіки та суспільства. Японія стає центром Східноазіатського блоку, для котрого більше характерна комерційна діяльність, а не побудова будь-яких інституціональних структур.

Намагаючись активізувати економічне зростання і йдучи назустріч країнам-партнерам у кінці 90-х років, уряд суттєво лібералізував режим іноземних вкладів. У результаті прямі інвестиції в японську економіку збільшилися з 3,1 млрд дол. США у 1998 р. до 12,7 млрд у 1999 р. Така тенденція зберігається і нині. Японія посідає провідне місце серед розвинутих країн світу. Проте країни -"тигри" Південно-Східної Азії (Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Філіппіни) завдяки використанню дешевої робочої сили та інших факторів становлять серйозну конкуренцію Японії та США.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші