Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Корпоратизація і транснаціоналізація економіки, їх висвітлення в економічній думці

Упродовж 1950-1970-хроків корпорація стала домінантною формою організації господарства та управління економічними процесами у промислово-фінансовій сфері господарства економічно розвинених країн світу. Корпоратизація є важливим структуроутворювальним чинником розвитку національних економік і світового господарства. Еволюцію корпорації (акціонерних компаній) характеризують:

  • o зміна орієнтирів діяльності від організації та оснащення до виявлення та набуття конкурентних переваг;
  • o відокремлення власності від управління, яке зосередили невеликі групи професійних менеджерів і науково-технічного персоналу (техноструктура). Власник корпорації має обмежені права, що зводяться до контролю за головними менеджерами через раду директорів;
  • o відозміна і структуризація різних видів корпоративних об'єднань. Найпоширенішими залишаються традиційні акціонерні товариства, капітал яких формується на основі акціонування і корпоративних облігацій. Виникали так звані в-корпорації, для яких характерним є поєднання рис корпорації та партнерства;
  • o поширення холдинг-компаній, функція яких полягала в управлінні іншими корпораціями шляхом володіння достатньою частиною їх звичайних акцій. Найпоширенішими типами холдингових структур є інтегровані промислові компанії, конгломерати, банківські холдинги;
  • o створення у роздрібній торгівлі мультидивізійних підприємств і торговельних компаній мережевого типу, що здійснювали інтеграцію бізнесу від виробничої діяльності до післяпродажного обслуговування, створювали дилерську систему франчайзингу;
  • o зростання значення консорціумів і нової форми корпорацій - конгломератів.

Важливим чинником процесу корпоратизації було зростання рівня концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізація. У 1950-1960-х роках акціонерні товариства становили 10-20 % від усіх промислових підприємств, але їх частка у загальному обсязі реалізованої продукції становила 80-90 %. Процес монополізації, стимульований державою, характеризувався злиттям і поглинанням великих корпорацій. Так, у США в 1968 р. втратили самостійність 12 компаній із капіталом понад 250 млн дол. Визначальним чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів. У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії важливим чинником була конкуренція, особливо з американськими монополіями.

У Великій Британії в середині 1950-х років антимонопольне законодавство було обмежене, проте заборонялися лише угоди щодо ринків збуту та рівня цін. На початку 1970-х років 100 найбільших монополій випускали 40 % промислової продукції. В автомобільній промисловості 3 корпорації володіли понад 40 % усіх активів галузі, в машинобудуванні 20 корпорацій - 75 % активів. Найбільшими компаніями залишалися "Віккерс" (авіаційні, металургійні, машинобудівні, суднобудівні підприємства), хімічний концерн "ПСІ", нафтова компанія "Ройял Датч-Шелл груп", автомобільна корпорація "Брітиш Лейланд мотор корпорейшн", "Дженерал електрик" (електротехнічне виробництво).

Серед банків країни головну роль продовжувала відігравати "велика п'ятірка": "Барклейз Бенк", "Ллойдз Бенк", "Мідленд Бенк", "Нешинл Бенк", "Вестмінстер Бенк". У 1967 р. два останні банки об'єдналися. Фінансово потужними були страхові компанії, що акумулювали значну кількість акцій промислових компаній.

Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна група. Групу "Морган-Гренфілл" контролювала американська "Дж.П. Морган". Вона включала сім торгово-промислових компаній, вісім інвестиційних трестів і контролювала електромашинобудування. Група "Джардайн Мейтсон енд компані" - "Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн" з банком Я. Ротшильда діяла за участю американського капіталу. Вона поширила свій вплив на суднобудування, страхування, банківську справу.

Урядова політика сприяла монополізації промисловості, у тому числі примусовими методами. Так, у 1959 р. було створено Управління реорганізації бавовняної промисловості, що займалося процесами злиття підприємств. Однак при цьому зберігалася значна кількість невеликих фірм. В обробній промисловості в 1960-х роках налічувалося майже 140 тис. підприємств зі-10 працівниками.

У Франції найбільш корпоратизованими були металургійна, нафтова та хімічна галузі. До перших десяти найбільших промислових корпорацій належали п'ять нафтових, три хімічні, одна металургійна й одна транспортна. У 1970 р. 500 монополістичних об'єднань виробляли 60 % національної продукції. Десять фінансових груп, у тому числі група банку "Париба", об'єднання родин Ротшильда, Ла-зара, де Ванделя, Шнейдера, керували 40 % майна приватного сектору. Проте рівень монополізації продовжував відставати від США і Німеччини. На початку 1960-х років на 84 % підприємств із загальної кількості у 777 тис. працювало до 5 працівників.

У Німеччині кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 осіб і більше зросла протягом 1950-1960-х років з 1,9 до 2,9 %. 68 корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контролювали 53,3 % основного капіталу всіх акціонерних товариств. Відновилися старі концерни Крупна, Фліка, "І.Г. Фарбеніндустрі", "Дойче банк", "Дрезднен банк", "Комерцбанк". Металургійною промисловістю володіли дев'ять корпорацій, хімічною - вісім, автомобільною - шість, видобуванням вугілля займалися три, а залізної руди - чотири корпорації. За рівнем монополізації виробництва і ринку ФРН займала провідне місце в Європі. Разом з цим, тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпорядковувалася потребам монополій. Так, на "Сіменс" працювало до 30 тис, в концерні Крупна - 21, на "Даймлер Бенц" -18 тис. підприємств-постачальників.

У США в 1970 р. на підприємствах із чисельністю зайнятих понад 1 тис. осіб(1 % від загальної кількості) працювало 32,8 % зайнятих в обробній промисловості. Частка 500 великих корпорацій у загальній сумі продажу промислових товарів зросла за 1955-1970 рр. із 48,6 до 66,6 %, а перших 100 компаній - до 41,5 %. Десять комерційних банків у 1950 р. контролювали 15,6 %, у 1970 р. - 26,5 % від загальної суми активів.

Зросли абсолютні розміри монополій. Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпорацій), автомобільна (3 корпорації), електротехнічна (5 корпорацій), хімічна (6 корпорацій), металургійна (5 корпорацій), авіаційна (5 корпорацій) галузі промисловості.

Американську економіку контролювали 20 фінансових груп, у тому числі групи Моргана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька, Клівлендська, Каліфорнійська. Вони охоплювали 750 корпорацій і банків, або 0,04 % від усіх фірм, 70 % активів і 85 % прибутку.

В Японії структурні зміни супроводжувалися зміцненням позицій японських монополій. Панувала "велика шістка": фінансово-промислові групи (кейрецу) "Міцуї", "Міцубісі", "Сумімото", "Ясуд", "Дайіті", "Санва". Вони втратили родинний характер, управлінську роль відігравали наради президентів найважливіших компаній. У1968 р. великі підприємства (понад 1 тис. зайнятих), зосередивши 16-17 % робочої сили, виробляли 28-30 % продукції. Характерним явищем стало підпорядкування малого та середнього підприємництва великому капіталу за допомогою системи субпідрядів, науково-технічної, фінансової та управлінської допомоги. Особливістю економіки було паралельне існування великого, малого та середнього бізнесу. Частка останнього в загальному промисловому виробництві наприкінці 1950-х років становила 51,8 %.

Упродовж XX ст. у межах світової цивілізації було сформовано три основні моделі корпорацій: американська, європейська (континентальна) та японська.

Можна виокремити такі ознаки американської моделі:

  • o ототожнення інтересів корпорації з інтересами її акціонерів як організованої групи. Лише акціонери мають право впливу на прийняття стратегічних рішень і політику організації;
  • o менеджери і працівники виконують розпорядження власників та входять до складу корпорації. При цьому менеджери виступають як агенти акціонерів, яким делеговані обмежені права з оперативного управління корпорацією;
  • o у системі управління існує відповідність інтересів менеджерів як групи, що має значну владу в корпорації де-факто, з інтересами акціонерів, які наділені владою де-юре;
  • o значна розпорошеність пакета акцій корпорації (у більшості великих корпорацій налічуються сотні тисяч акціонерів, які можуть володіти одиницями процентів). Такий стан речей унеможливлює контроль з боку окремих акціонерів за діями менеджменту. Контроль стає реальним лише в результаті колективних зусиль акціонерів;
  • o легкість зміни власників має важливі наслідки: у системі розподілу влади всередині корпорації акцент зміщується на користь професійного менеджменту;
  • o ліквідність американського ринку корпоративних акцій, що зумовлена високим рівнем розвитку "економічної демократії". Більша інформаційна відкритість бізнесу порівняно з європейською чи японською;
  • o другорядна роль держави, яка розглядається як небажаний елемент корпоративного будівництва. Участь держави має бути мінімальною й обмежуватися лише встановленням "правил гри", однакових для всіх учасників ринку.

Для європейської (німецької, континентальної) моделі характерні:

  • o включення в корпорацію всіх основних зацікавлених груп: акціонерів, фінансових структур, організованих працівників, держави;
  • o соціальне партнерство уряду, праці й капіталу історично закріплюється в самих структурах управління корпораціями і в законах, що регулюють господарську діяльність;
  • o ідеологія консенсусу та принципу єдиної команди, згідно з якою до складу корпорації включають організованих працівників шляхом юридичного закріплення їхньої ролі у структурі корпоративного управління. У ФРН закон 1976 р. вимагав, щоб компанії з числом зайнятих понад 2 тис. осіб мали "наглядові ради" з 50 % представників акціонерів і такої самої кількості працівників. Завданням наглядових рад є контроль за політикою компанії щодо зайнятості та умов праці;
  • o корпорація як інститут не віддільна від держави, з якою у неї існують партнерські відносини і яка часто володіє значними пакетами акцій, а також має своїх представників у правлінні всіх великих фірм. Фінанси і профспілки також тісно пов'язані з корпорацією, що формує потужні передумови для координації зусиль;
  • o право банків володіти акціями нефінансових корпорацій у будь-якому обсязі. Фінансова і моральна відповідальність банків перед суспільством за ефективність компаній, їхня організаційна роль. На думку спеціалістів, Німеччина є прикладом "організованого капіталізму", де банки і великі корпорації в організації економіки відіграють навіть більшу роль, ніж держава.

Японська модель корпорації будувалася на національних традиціях організації господарської діяльності й американській моделі управління, що насаджувалася американською адміністрацією у післявоєнний час. Японська модель має такі ознаки:

  • o корпорація розвивалася і сприймалася японцями не як формальна система господарських відносин, а як частина суспільного життя, побудована на тих самих статусних відносинах, що й суспільство загалом;
  • o великі компанії, яким держава надає можливість вести бізнес, пов'язані жорсткими зобов'язаннями з суспільством і державою. Вони існують в ім'я тих, хто працює і кого обслуговують, а не для задоволення приватних інтересів банкірів і акціонерів. Права особистості, за конфуціанською традицією, розглядаються негативно, як прояв егоїстичних бажань на противагу вищому устремлінню до задоволення національних інтересів;
  • o акціонери становлять юридичну основу корпорації, корпорація розглядається не як незалежна система, а як один з елементів більших суспільних інститутів - кейрецу. До них входять банки, фінансові і страхові компанії, група промислових компаній, торгові фірми тощо. В межах кейрецу вони пов'язані між собою перехресним володінням акцій, а на її вершині перебуває один із головних банків країни;
  • o зміцнення особистих відносин всередині кейрецу, використання системи клубів, у яких з'ясовують загальну політику групи, основні цінності, призначення та перехід на іншу роботу тощо.

Характеристика корпорацій в економічній думці

Аналіз корпоратизації економіки започаткували представники інституціонального напряму економічної думки. На початку XX ст. основоположник американського інституціоналізму Т. Веблен у технократичний концепції, індустріальної системи висловив тезу про встановлення у корпораціях влади технократії, що зумовлює перехід до справедливого ладу. У 1930-х роках А. Берлі та Г. Мінз виробили теорію корпоративної системи. У 1940-1970-х роках найзмістовніші дослідження з корпоратизації економіки здійснили П.Ф. Друкер, Дж.К. Гелбрейт, О. Вільямсон. Ключовою проблемою їхніх досліджень була ефективність системи корпоративного управління, захист прав та інтересів інвесторів корпорацій.

Теорію революції управлінців (управлінської революції) розробляли А. Берлі, Г. Мінз, П.Ф. Друкер, Дж. Бернгем, Т. Ніколс. Було обґрунтовано розподіл власності та управління в корпораціях, визначальну роль управлінців-менеджерів у розвитку корпорацій, що зумовило зміну політики великих фірм, яка не мала приватновласницького характеру, спрямовувалася на виробничі та суспільні інтереси. Так, П.Ф. Друкер у працях "Теорія корпорації" (1946), "Нове суспільство: анатомія індустріального ладу" (1949) сформулював основи концепцій управління за цілями та суспільства найманих власників1. Учений стверджував, що завданням менеджерів є не лише організація діяльності корпорації, а й визначення цілей організації та довгострокових наслідків від ухвалених рішень. У результаті розвитку НТР зростає кількість освічених професіоналів, які зайняли місця спеціалістів і управлінців. Корпорації стали провідною формою підприємництва, у своїй діяльності переймаються не вигодою і прибутком, а суспільними інтересами. Виник новий антимонопольний тип корпорацій (олігополії), які могли швидко переводити власні капітали з однієї галузі до іншої, долаючи монополістичні бар'єри між ними. У праці "Менеджмент в епоху змін" вчений наголошував, що за умов демагогічних, безвідповідальних й інфляційних державних рішень діяльність корпорації організовує "двоголова гідра" - симбіоз менеджменту (техноструктури) і групи професіоналів, що свідчить про формування суспільства найманих власників.

У дослідження структури та управління корпорацією вагомий внесок зробив видатний учений, представник соціально-інституціональної течії інституціоналізму Дж.К. Гелбрейт, один з найвидатніших спеціалістів з економічної теорії організацій. Основні положення теорії корпоративної економіки, розглянуті вченим у працях "Американський капіталізм. Теорія урівноважуючої сили" (1952), "Нова індустріальна держава. Есе про американську економічну систему" (1967), можна узагальнити таким чином:

o Корпорація є інститутом, організаційною структурою індустріальної економіки, що визначають тенденції розвитку сучасного суспільства. Під впливом НТР почався новий етап в розвитку корпорацій - стадія зрілої корпорації. На відміну від підприємницької корпорації20-30-х років XX ст., метою якої є максимізація прибутку, зріла корпорація є колективною організацією, суспільною колективною власністю, поєднанням передових техніко-технологічних систем із нагромадженням капіталу, владою техноструктури. її метою є самофункціонування корпорації та зростання доходів менеджерів. Зацікавлені у збільшенні прибутку акціонери, але їхня влада обмежена. Масштабність корпоративного підприємництва характеризує рівень індустріалізації.

Питання влади та управління в корпораціях реалізується через революцію техноструктури. Дж.К. Гелбрейт називає техноструктуру союзом знань і кваліфікації, організованим розумом сучасного виробництва, його напрямною. Стверджує, що влада, знання та організаторські здібності є факторами виробництва. Техноструктуру характеризують три ознаки: грошова винагорода; ідентифікація з корпорацією, цілі якої вищі за її власні; прагнення до адаптації та захист інтересів компанії. Аналіз цілей техноструктури та їх співвідношення з цілями суспільства свідчить, що корпорація підпорядковує ринок цілям свого планування з метою досягнення економічного зростання. Максимізація прибутку не є головною метою, визначальним є зростання доходів менеджерів, а для цього необхідні стабільне становище на ринку, захист від ризику і невизначеності. У США окреслилися основні ознаки передачі влади техноструктурі: втрата акціонерами влади, незалежність менеджерів, втрата суспільного авторитету банкірів, панування суспільної думки щодо управління державою з Уолл-стрит, пошук талантів для промисловості, зростання престижу навчання і викладачів. Сучасне підприємство віддає перевагу формі акціонерного товариства для того, щоб адаптуватися до потреб техноструктури. Такі чинники, як необхідність розширення масштабів виробництва для масового виробництва та бажання отримати монопольну владу не мають істотного значення. Об'єднання зрілих корпорацій є основою "планувальної" системи індустріального суспільства, в якій корпорації мають економічну владу (контролюють ціни, витрати, споживачів тощо), техноструктура володіє реальною владою в суспільстві, відбувається процес заміни ринкових механізмів промисловим плануванням.

  • o У теорії суспільства достатку обґрунтовується ідея, що корпорації з метою досягнення економічного зростання, використовуючи корпоративний менеджмент, створюють великі ринки для товарів масового виробництва та "споживчий психоз" щодо гіпертрофованого збільшення індивідуальних потреб людини. Велика корпорація, на думку вченого, є монополізованим ринком, а не монополістичним об'єднанням. Така ситуація уповільнює інтелектуальний і духовний розвиток людини.
  • o У теорії врівноважуючої сили вчений стверджував, що регулятором, або врівноважуючою силою сучасної ринкової економіки, є наявність двох монополій - продавців і покупців, що створює двосторонню монополію (білатеральну модель шляхом правових угод). Корпорації взаємодіють як продавці та покупці, їхню владу на ринку праці нейтралізують профспілки, на аграрному ринку - політика держави.

Врівноважуюча сила звільняє суспільство від конкуренції, панування монополій. Чим більше зростання врівноважуючої сили, тим більшою є здатність економіки до автоматичного саморегулювання. Завдання держави - підтримка центрів сили, вона зобов'язана втрутитися, якщо економічна рівновага є недостатньою: попит перевищує пропозицію, пропозиція перевищує попит, створюється абсолютна монополія покупця або продавця. Держава і корпорація є двома незалежними силами, які плідно співпрацюють. Учений висунув положення про стабільність "планувальної" системи лише за умов суспільного контролю, що реалізується в державному регулюванні.

Із кінця 1960-х років оптимістичні погляди ДжЛ. Гелбрейта на корпоратизацію економіки змінилися. Зріла корпорація розглядалася як інструмент збереження нерівності в суспільстві й фактор зростаючої нестійкості економічної системи. Діяльність корпорацій потребує планування, що є об'єктивною потребою сучасної промисловості. Зроблено висновок, що корпорація та планування здатні замінити механізм конкуренції та ринок. Теза про заміну влади ринку рішеннями менеджерів внесла корективи у теорію врівноважуючої сили.

У теорії корпорації важливим питанням є відносини власності. В інституціональній концепції дифузії власності (А. Берлі, Дж.М. Кларк, Т. Карвер) обґрунтовано положення про зміну в 1960-1960-х роках структури капіталістичної власності. Домінування індивідуальної приватної власності ринкової економіки вільної конкуренції було замінено багатоманітністю форм власності: індивідуальної, монополістичної, державної, акціонерної. Остання перетворилася на провідну форму. А. Берлі назвав її пасивною власністю, оскільки власники акцій практично не беруть участь в управлінні підприємством, передають ці функції менеджерам. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення засвідчує факт "дифузії" (розпорошення) власності. Таким чином, дрібний акціонер, на думку авторів цієї концепції, перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника "народного капіталу".

Дослідник еволюції сучасних інститутів та організацій, лауреат Нобелівської премії з економіки (2009) Олівер Вільямсон (р. н. 1932) у праці "Економічні інституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладання контрактів" (1985) писав, що в 1950-1960-х роках існувала унітарна (У) форма корпорації, яку він розумів як традиційну організацію фірми за функціональною ознакою. її вищі керівники максимізують функцію управління корисності за умови, що задекларований прибуток не має бути нижчим за прийнятний для акціонерів рівень. Зросло значення мультидивізійної (М) форми корпорації як найсуттєвішої організаційної інновації XX ст. Корпорація М-форми наділена можливостями щодо стратегічного планування і розподілу ресурсів, механізмом моніторингу і контролю за структурними підрозділами, наслідком чого є ефективний розподіл фінансових ресурсів компанії між відділами та диференційоване застосування інструментів стимулювання і контролю всередині фірми.

Подальший розвиток проблем корпорації представниками інституціоналізму втілився в трансакційну теорію фірми, яку розвивали Р. Коуз, А. Алчіан, Г. Демсец, О. Вільямсон, Г. Гроссмен, Г. Харт та ін. З інституціонального погляду сутністю корпорації (фірми) є не виробнича діяльність, а існування складної мережі контрактів ("пучок контрактів"), довготривалий характер відносин, єдина команда. Адміністративний механізм координації за допомогою наказів, інвестування у специфічні активи тощо. Те нове, що приносить корпоративна форма підприємства, полягає у виникненні особливої групи учасників контрактних відносин - акціонерів.

Одним зі структуроутворювальних факторів сучасного світового економічного розвитку є транс націоналізація. Транснаціоналізація як ключова тенденція сучасної інтернаціоналізації, виявляється, по-перше, у зростанні кількості міжнародних фірм і розширенні масштабів їх діяльності, по-друге, у формуванні внутрішньо-корпоративних міжнародних ринків, що охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили.

У 1950-х роках промислові корпорації формували внутрішні ринки. У 1960-1970-х роках із пришвидшенням інтернаціоналізації виробництва та капіталу масовим було створення ТНК, до середини 1970-х років їх сформувалося близько 7,5 тис, половина з яких - у США і Великій Британії. Кількість міжнаціональних компаній зросла до 30. Основними формами міжнародних фірм є концерни і консорціуми. Як транснаціональні функціонують японські компанії "Мацусіта", "Тойота", "Тошиба", "Міцубісі"; західноєвропейські "Ройял датч Шелл", "Фольксвагенверк", "Рено" тощо.

В українській економічній літературі розрізняють транснаціональні компанії та міжнаціональні компанії. Транснаціональні корпорації (ТНК) є національними щодо власності та контролю за ними, міжнародними за характером своєї діяльності завдяки трансферу (просуванню) капіталу через кордони (прямі інвестиції), а також персоналу і ноу-хау шляхом купівлі або створення нових підприємств. Як наслідок, за кордоном розміщується 1/3-1/2 активів ТНК. Міжнаціональні (мультинаціональні) компанії (МНК) утворюються на основі капіталу різних країн, складаються з різнонаціональних компаній. Нині не розрізняють ТНК і МНК, найчастіше використовуються поняття "міжнародна фірма" або "ТНК".

Діяльності ТНК активно сприяли уряди багатьох країн і передовсім уряд США. Американські корпорації від 1960-х років прагнули збільшити свою власність на ринку, що зростає, внаслідок формування європейського "спільного ринку" і підвищення загальних зовнішніх тарифів (податків). Європейські та японські корпорації у відповідь на таку експансіоністську політику з середини 1980-х років намагалися взяти реванш. Сфера діяльності ТНК була пов'язана з передовими виробничими галузями і секторами економіки, автомобільною, хімічною, електронною промисловістю.

Група американських вчених на чолі з Джоном Діболдом (1926- 2005) виокремлює ряд факторів, що, на їхню думку, впродовж 1950-1970-х років найбільшою мірою сприяли перетворенню окремих національних компаній на ТНК:

  • o отримання доступу до джерел дешевої робочої сили й енергії, недотримання технічних стандартів з охорони довкілля;
  • o використання з вигодою для себе змін, що відбуваються у світових торговельних відносинах;
  • o доступ до іноземних ринків, місткість яких зростає, запобігання захопленню конкурентами іноземних ринків і джерел сировини;
  • o обхід національного антитрестівського законодавства країни походження ТНК;
  • o зменшення і нейтралізація циклічних коливань економіки на внутрішньому ринку на базі батьківської корпорації;
  • o реалізація переваг, пов'язаних зі створенням цілком інтегрованої системи для проведення великомасштабних економічних операцій.

У 1960-1980-ті роки транснаціональні корпорації вели бізнес переважно через свої філії в різних країнах, які здійснювали оперативну діяльність автономно, максимально враховуючи особливості національних ринків. Діяльність ТНК сприяла поширенню досягнень НТП у периферійних зонах світового господарства, формуванню економічних передумов для міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг.

Ухвалення рішень у ТНК здійснювалося переважно в інтересах країни походження материнської компанії. Однак намітилася тенденція вияву наднаціонального характеру ТНК. Теорія агломерації, розроблена у кінці 1980-х років, наголошувала, що кінцева мета ТНК - це створення організаційної структури - агломерації (від лат. agglomero - приєдную, нагромаджую), перетворення на глобальну компанію.

Вплив ТНК на розвиток світового господарства та національних економік у 1950-1980-х роках мав такі результати:

  • o підвищилися ефективність і конкурентоспроможність промислових фірм, що інтегрували у свою структуру постачальницькі, виробничі, науково-дослідні, розподільчі та збутові підприємства;
  • o активи транснаціональних корпорацій стали мобільними, здатними до швидкого переміщення в інші країни;
  • o оптимізувалося ресурсозабезпечення шляхом отримання доступу до ресурсів іноземних держав (використання дешевшої або більш кваліфікованої робочої сили, сировинних ресурсів, науково-дослідного потенціалу, виробничих можливостей і фінансових ресурсів країни, знаходження ТНК);
  • o наближеність до споживачів, продукції, конкурентів іноземної філії фірми (можливість отримання інформації щодо перспектив ринків і конкурентного потенціалу фірм країни, що приймає);
  • o можливість використовувати у власних інтересах специфіку економіки та економічної політики країни, в якій функціонує ТНК (особливості державної, зокрема податкової, політики, різниця в курсах валют тощо);
  • o можливість подолання тарифних бар'єрів у міжнародних відносинах за допомогою прямих інвестицій (так, у 1960-х роках значний потік інвестицій зі США до Європи був породжений тарифами, встановленими Європейським Економічним Співтовариством). Замість експорту готової продукції транснаціональні корпорації запровадили в країнах ЄЕС виробництво, обійшовши таким чином їхні тарифи.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші