Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Цивільне право
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Судовий захист цивільного права та інтересу

Одним з найважливіших прав суб'єктів цивільних правовідносин є право на захист своїх цивільних прав та охоронюваних інтересів. Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та охоронюваного законом інтересу.

Необхідність безперешкодного здійснення цивільних прав, їхнього судового захисту визнається одним з основних принципів, на яких грунтується цивільне законодавство.

Серед передбачених ЦК України (гл. 3) суб'єктів, дії яких можуть бути спрямовані на захист цивільних прав та інтересів, а саме суд (ст. 16), Президент України, органи державної влади, органи влади АРК чи органи місцевого самоврядування (ст. 17), нотаріус (ст. 18), носій цивільного права чи інтересу (ст. 19), визначальну роль відіграє суд як уособлення забезпечення справедливості, розумності і добросовісності в суспільстві.

Судова форма захисту цивільних прав є найефективнішою та найбільш досконалою формою захисту прав, свобод і законних інтересів суб'єктів цивільних правовідносин.

Наведене зумовило визнання ст. З ЦК України захисту цивільних прав та інтересів судом як загальну засаду цивільного законодавства.

Судовий захист цивільних прав та інтересів є юрисдикційною формою захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав та інтересів. Суть такої форми захисту полягає в тому, що особа, яка вважає, що її права й законні інтереси порушені неправомірними діями інших осіб чи органів, звертається за захистом до суду як державного органу, уповноваженого вирішувати спори з метою відновлення порушеного права й припинення правопорушення.

Одна з визначальних складових принципу захисту цивільних прав та інтересів судом полягає в забезпеченні гарантій права кожної людини на ефективний судовий захист.

Конституція України (ст. 55) гарантує кожному громадянину право на судовий захист його законних прав та інтересів. Право на судовий захист не може бути обмежене згідно зі ст. 64 Конституції України. Рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 р. № 9-зп тлумачить це положення Конституції України як таке, що означає гарантування кожному захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Ст. 8 зазначеного закону гарантує, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав і свобод.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності

До найбільш важливих загальних принципів права може бути віднесено принцип справедливості, добросовісності і розумності, який, згідно зі ст. З ЦК України, визнається загальною засадою цивільного законодавства.

Вважається, що поняття "справедливість" в першу чергу виникло в людських відносинах не як правова, а швидше як моральна категорія, результат уявлення людей про добро і зло. В подальшому з розвитком держави і права справедливі, з моральної точки зору, правила знаходили своє відображення в правових нормах.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності виступає виразником відправних ідей - ідей справедливості, чесності, порядності тощо, які визначають зміст цивільного права як приватного права, глибинний зміст якого зумовлений природним правом.

За своєю сутністю принцип справедливості, добросовісності, розумності є принципом природного права, закріплення якого на рівні закону не впливає на природно-правовий характер цього принципу.

У цьому зв'язку в літературі зазначається, що принцип справедливості, добросовісності, розумності виконує в українському приватному праві щодо позитивного права, договорів, звичаїв тощо інтерпретаційну, доповнюючу та виправляючу функції (А. С. Довгерт).

Однак "інтерпретувати", "доповнювати" та "виправляти" правові норми можливо тільки там, де це дозволено, де норми мають диспозитивний характер.

Зазначений принцип виступає через систему оцінних понять, які в цивільному праві завжди використовуються щодо таких об'єктів оцінки, як дія або діяльність ("добросовісно", "розумно", "регулярно", "економно", "доцільно" тощо), речі ("індивідуального користування", "безгосподарні"), стани та обставини ("справедлива", "явна", "груба" тощо).

В ЦК України категорії справедливості, добросовісності і розумності надзвичайно широко застосовуються до багатьох об'єктів оцінки (див. наприклад, статті 12,23,92,123,330,390,509,627,1242 ЦК).

Вважається, що зазначені положення є лише певними проявами справедливості, добросовісності та розумності як суті права взагалі. Крізь призму природного принципу справедливості, добросовісності та розумності мають оцінюватися і тлумачитися все позитивне і природне право та наслідки його застосування.

Вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражаються у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріпленні можливості адекватного захисту порушених цивільних прав або інтересів. Поєднання створених норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільних прав, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моральних засад суспільства тощо.

В європейському приватному праві принцип справедливості, добросовісності і розумності традиційно визнається не сукупністю трьох принципів, а єдиним принципом (нім. Treu und Glauben; фр. Bona Fideas тощо), що виявляється в єдності взаємопов'язаних трьох складових.

Намагання на доктринальному рівні обгрунтувати визнання складових цього принципу як самостійних принципів неспроможне адекватно виявити сутність цього принципу, що є логічним наслідком недостатності у вітчизняній доктрині системних наукових досліджень та відсутність усталеної судової практики застосування цієї правової категорії.

Закріплений вітчизняним законодавцем принцип справедливості, добросовісності і розумності має визнаватися не сукупністю трьох принципів, а єдиним принципом, який виявляється в єдності взаємопов'язаних трьох складових, що сприятиме наближенню вітчизняного права до європейської традиції права.

Вважається, що добросовісність є внутрішнім критерієм, в той час як справедливість і розумність - зовнішнім або об'єктивним мірилом якості права.

Загалом зміст справедливості, добросовісності і розумності як принципу цивільного права полягає в тому, що тексти законів, право-чинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту.

Виконання зобов'язань має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості (ч. З ст. 550 ЦК України). Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору із врахуванням вимог чинних правових актів, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 659 ЦК України).

Цивільне законодавство обмежується презумпцією добросовісності та розумності поведінки особи. ЦК України передбачено, якщо законом встановлено правові наслідки недобросовісного чи нерозумного здійснення особою своїх прав, поведінка особи припускається добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (ч. З ст. 12 ЦК України).

Справедливість як елемент правової системи вивчалася ще Аристотелем. Він поділяв її на два види - природну і встановлену законом. У цьому контексті заслуговує на увагу сформульований сучасною англо-американською доктриною права принцип Парето, згідно з яким набуття переваг однією стороною право чину слід дозволяти, якщо цим не порушуються права та свободи іншої сторони.

Одному індивідууму слід дозволяти поліпшувати своє становище коштом іншого тільки тоді, коли такі дії сприятимуть вигоді обох індивідуумів.

Справедливість входить до поняття права. Ця теза у сучасній філософії права трансформується таким чином: лише право є справедливим.

Правова справедливість є критерієм справедливості у загальному розумінні цього поняття, що поєднує зміст поняття справедливості як категорії етики і права.

У цьому контексті під справедливістю розуміють людські стосунки, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам.

У різних сферах приватно-правової діяльності справедливість має різний зміст. Для спроб сформулювати універсальне визначення справедливості характерна їх надмірна загальність.

Однак, незважаючи на всю складність, визначити поняття справедливості і закріпити його нормативно в законі можливо шляхом визначення його конститутивних зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) критеріїв змісту.

З позицій природного права справедливість - це застосування моральних вимог як вимог правових до актів цивільного законодавства, це поняття про належне, яке відповідає розумінню сутності людини і її прав. Дуже часто справедливість розуміють як рівність пропорцій або як концепцію пропорційності обраних засобів поставленій меті.

Справедливість є конкретною та універсальною за сферами використання категорією, що адекватно може бути реалізована через невичерпну багатоманітність правозастосовчої діяльності і захищається судом, коли несправедливість стає нестерпною.

У вітчизняній юридичній науці справедливість трактується, як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, адекватного її ставлення до вимог правових норм. Принцип справедливості є засобом відновлення дисбалансу між економічно нерівними контрагентами, якщо більш могутня сторона зловживає своїм економічним становищем; він також є засобом відновлення рівноваги інтересів сторін, на які вплинули різноманітні обставини об'єктивного характеру, що не залежать від їх волі. Принцип справедливості завжди на боці економічно більш слабкої сторони договору або сторони, інтереси якої постраждали внаслідок істотної зміни обставин, в яких повинно відбутися виконання (В. Мілаш).

Заслуговує підтримки ідея про те, що справедливості в цивільному праві притаманний суб'єктивно-об'єктивний характер. З одного боку, справедливість відображає намір учасника цивільних відносин зіставляти свої інтереси з інтересами інших учасників (наприклад, контрагентів за договором), з іншого боку, вона являє собою певну об'єктивну умову людського існування, без якої є немислимим весь цивільний оборот (Ю. А. Тобота).

Справедливість, як і інші засади цивільного законодавства, поступово стає у судовій практиці нормою прямої дії.

В Рішенні Конституційного суду України від 02.11.2004 р. № 15-рп-2004 у справі № 1-33/2004 (справа про призначення судом більш м'якого покарання) зазначено, що "справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Як правило, справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в однаковому юридичному масштабі поведінки і в пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню".

Вищий господарський суд України (ВГСУ) у постанові від 17.06.2009 р. у справі № 8/512/08 зазначив, що принципу справедливості відповідає висновок судів про те, що встановлення тимчасової адміністрації та введення мораторію є обставинами, що виникли з вини банку, а відтак добросовісні контрагенти не повинні зазнавати незручностей, пов'язаних з відмовою банка-відповідача виконати прийняте на себе зобов'язання за договором банківського рахунку у вигляді виконання платіжних доручень на переказ грошових коштів шляхом перерахування коштів отримувачам51.

Важливо, що на вказану постанову ВГСУ було подано скаргу, але Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження.

Принцип справедливості органічно пов'язаний із принципом добросовісності (добросовісної поведінки), оскільки, діючи лише добросовісно, учасник правовідносин чинить справедливо щодо третіх осіб.

Окремі автори пропонують розглядати добросовісність в двох аспектах: а) як загальний природно-правовий принцип, який виступає граничною засадою здійснення цивільних прав; б) як сукупність спеціальних цивілістичних принципів і норм, які застосовуються в ситуаціях зловживання правом навіть усупереч приписам чинного законодавства (contra legem) (М. І. Шаркова).

Заслуговує на увагу розуміння поняття добросовісності в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні добросовісність - це багатоаспектна цивільно-правова категорія, що являє собою систему різнопорядкових юридично значущих проявів, які здійснюють самостійний регулюючий вплив на цивільні правовідносини і тісно пов'язані між собою. Багатоаспектність цієї категорії полягає в тому, що добросовісність одночасно є: а) нормою прямої дії; б) імперативом; в) принципом; г) презумпцією цивільного права. У вузькому значенні добросовісність визначається як кожен окремий із наведених вище проявів, що має самостійний вплив на цивільні правовідносини (Д.Г. Павленко).

Принцип добросовісності втілює в позитивне право саму мету права, отже, має бути одним із головних його імперативів.

Поняття зазначеного принципу визначає зміст категорії добросовісності, яка має оцінний характер і полягає у відповідності дій особи нормативно обов'язковим правилам поведінки у відповідній сфері діяльності. Добросовісність означає прагнення сумлінного захисту прав та забезпечення виконання обов'язків. Невідповідність дій особи нормам права свідчить про недобросовісність дій особи. Так, одним з поширених антиподів добросовісності є недобросовісна конкуренція, яка за ст. 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" являє собою будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності52.

При цьому добросовісність (недобросовісність) - це якість, яка властива поведінці суб'єктів права.

Стаття 6 ГК України поміж інших принципів господарювання називає принцип добросовісної конкуренції. В юридичній доктрині зазначений принцип розглядається однією з форм прояву більш загального принципу добросовісності та чесної поведінки у сфері договірної діяльності.

З метою послідовного впровадження принципу справедливості нині суди більшості країн наділені загальною компетенцією визнавати недійсними умови комерційних договорів, які є "недобросовісними" (англ. unconscionable) або "невідповідними" (нім. unangemessen), або "всупереч принципу добросовісності та взаємної довіри призводять до встановлення істотної нерівності прав та обов'язків сторін", у зв'язку з чим такий договір потребує внесення відповідних змін чи повинен бути розірваний.

Добросовісність і справедливість розрізняються за спрямованістю їх положень відповідним суб'єктам права. Якщо добросовісність є властивістю, яка адресована самим сторонам договору або учасникам певних правовідносин, то справедливість є стандартом поведінки, який адресовано правозастосовним органам, котрі вирішують конкретний правовий спір53.

Добросовісність у зобов'язальних відносинах відома правовій доктрині з часів римського права як основна ідея доброї совісті (bona fides), що означає охорону дійсної сутності договору проти його букви (Й. О. Покровський).

У вітчизняній цивілістичній науці добросовісність розглядається як пов'язана зі справедливістю і розумністю учасників цивільних відносин властивість прояву їхньої поведінки, яка полягає в обов'язку виявляти необхідні за даних обставин турботу й обачність про права та інтереси інших учасників цивільних відносин, а також сумлінно виконувати взяті на себе цивільні обов'язки.

Заслуговує на увагу ідея визнання трьох видів обов'язку - сумлінності, турботливості та обачності - визначальними складовими змісту добросовісності. У зв'язку з цим вважається, що добросовісність у цивільному праві полягає у сумлінності, коли особа докладає усіх зусиль до належного виконання своїх обов'язків; турботливості, коли особа діє в цивільному обороті з належним ступенем уважності, старанності, дбає про права й інтереси інших учасників цивільного обороту та обачності, яка характеризує особу як розумну й передбачливу (Ю. А. Тобота).

В юридичній науці і правозастосовній практиці актуальним залишається питання щодо можливості формулювання єдиного, універсального для всіх видів приватних (цивільних) відносин поняття добросовісності.

В сучасній цивілістиці превалює ідея щодо недоцільності визначення єдиного поняття добросовісності з огляду на істотні відмінності його змісту в різних правових інститутах, де застосовується категорія добросовісності, що знайшло відображення в особливостях реалізації добросовісності в різних сферах (видах) цивільних відносин.

Так, у корпоративних правовідносинах та правовідносинах представництва добросовісності представників притаманні моральні ознаки (турботливість, лояльність, вірність тощо); у правовідносинах власності використовується особлива концепція добросовісного набувача; у правовідносинах інтелектуальної власності добросовісне користування об'єктом означає здійснення таких дій в інтересах своєї діяльності та без порушення прав інших правоволодільців; у конкурентних правовідносинах (що можуть мати також публічно-правовий характер) закон визначає перелік випадків недобросовісної поведінки, які суперечать чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Наведене дає підстави для висновку про недоцільність закріплення єдиного поняття добросовісності в цивільному законодавстві з огляду на різний функціональний зміст вимог добросовісності в різних цивільно-правових інститутах.

В сучасній юридичній науці обгрунтовано три основні концепції розуміння принципу добросовісності - суб'єктивна, об'єктивна, змішана (суб'єктивно-об'єктивна).

Суб'єктивна концепція передбачає розуміння добросовісності як суб'єктивного ставлення особи до своєї поведінки.

Прихильники такого підходу вважають, що особу необхідно вважати добросовісною в тому випадку, коли вона діє без умислу заподіяти шкоду іншій особі, коли вона діє самовпевнено і необережно щодо можливого заподіяння шкоди (В. І. Ємельянов).

Певною модифікацією суб'єктивного підходу можна вважати позицію, згідно з якою недобросовісністю вважається знання особи, що здійснення нею або іншою стороною прав або виконання договірних обов'язків може призвести до негативних наслідків, але невжиття доступних їй заходів для їх усунення (С. М. Бервено).

Зазначений підхід відтворює розуміння добросовісності, яке істотно не відрізняється від поняття вини в цивільному праві (як у вигляді психічного ставлення порушника до своїх протиправних дій та їх шкідливих наслідків, так і щодо передбаченого ст. 614 ЦК України розуміння вини: "нездійснення особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання".

Концепція об'єктивного розуміння добросовісності полягає у визнанні добросовісною відповідної поведінки суб'єктів при здійсненні своїх прав та обов'язків або наявність в учасників правовідносин певних об'єктивних обов'язків.

Прихильники цієї позиції під принципом добросовісності розуміють обов'язок учасника цивільних правовідносин при здійсненні своїх прав і виконанні своїх обов'язків турбуватися про дотримання прав та законних інтересів інших учасників майнового обороту або намагатися передбачити і попередити пов'язані з його діяльністю можливі порушення прав та законних інтересів інших осіб (А. Чукрєєв).

Схожого об'єктивно-правового, підходу дотримуються автори, які визначають принцип добросовісності в зобов'язальному праві як засаду, що передбачає сумлінну, чесну поведінку суб'єктів при виконанні своїх суб'єктивних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав в зобов'язальних правовідносинах (Т. В. Боднар).

В цілому такий підхід в літературі визнається і водночас пропонується уточнити оцінні категорії "сумлінність" і "чесність" в межах зобов'язання в частині конкретизації загального обов'язку добросовісності, який передбачатиме необхідність: а) кожній стороні зробити все, щоб взаємно полегшити виконання зобов'язання та уникнути того, що може ускладнити або зробити неможливим його виконання; б) уникати порушень прав іншої сторони; в) дійсно робити спільно все, що необхідно для досягнення мети зобов'язання; г) надавати необхідну інформацію про хід виконання зобов'язання (Н. С. Кузнецова).

Своєрідний компромісний варіант відображено в концепції суб'Єктивно-об'єктивного розуміння добросовісності, яка поєднує перші два підходи.

Прихильники такої позиції під добросовісністю пропонують розуміти суб'єктивні уявлення конкретної особи про добросовісність її дій та об'єктивну відповідність цих дій стандартам поведінки у відповідній сфері діяльності (секторі торгівлі тощо).

Представники суб'єктивно-об'єктивної концепції пропонують розглядати поняття "склад добросовісної поведінки" сторін у договірних зобов'язаннях як двоаспектну (суб'єктивно-об'єктивну) категорію, яка обумовлена регулюючим впливом принципу добросовісності на поведінку сторін і є виразом конкретних прикладів (фактичних проявів) реалізації вимог добросовісності в договірних зобов'язаннях. Об'єктивний характер добросовісності означає, що поведінка (дії або бездіяльність) суб'єкта має відповідати об'єктивним загальноприйнятим стандартам добросовісної поведінки, що виражається, зокрема, у правилах ділового обороту. Суб'єктивний характер добросовісності відображає внутрішнє ставлення суб'єкта до своїх діянь як до правомірних, та усвідомлення того, що такими діями не порушуються права та інтереси інших осіб (Д. Г. Павленко).

У зв'язку з цим заслуговує підтримки ідея щодо доцільності розуміння добросовісності у цивільному праві з точки зору наявності двох взаємопов'язаних критеріїв: суб'єктивного (коли особа не знала про будь-які факти, які перешкоджають виникненню в неї того чи іншого права при усій своїй сумлінності, турботливості та обачності, які від неї вимагалися за певних обставин) та об'єктивного (коли така особа за конкретних обставин об'єктивно не могла знати про ті чи інші факти) (Ю. А. Тобота).

Сучасна нормотворча практика виходить з правила про те, що принцип добросовісності повинен поширюватися на дії (поведінку) учасників обороту при: а) встановленні прав та обов'язків (ведення переговорів про укладення договорів тощо); б) набутті прав та обов'язків; в) здійсненні прав та виконанні обов'язків; г) захисті прав. Принципу добросовісності повинна підпорядковуватися й оцінка змісту прав та обов'язків сторін.

Зміст принципу добросовісності (bona fides) виражається через поняття "розумність і справедливість", що виконує три функції:

  • 1) відповідно до закріпленої в цивільному законодавстві концепції всі договори повинні тлумачитися відповідно до принципу добросовісності ("функція тлумачення");
  • 2) добросовісність має "доповнюючу функцію"; між сторонами можуть виникати додаткові права та обов'язки, які прямо не встановлені договором чи законодавством;
  • 3) добросовісність має "обмежувальну" функцію, згідно з якою правило, обов'язкове для сторін, не застосовується настільки, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості. Таким чином, добросовісність може за даних обставин анулювати чи виключити застосування правил, встановлених сторонами.

Подібне розуміння функцій також обґрунтовується у вітчизняній ниві л істинній науці.

Вважається, що добросовісність покликана виконувати регулюючу, доповнюючу та інтерпретацій ну функції, реалізація яких залежить від наявності або відсутності урегульованості відповідних відносин у законі та договорі.

У випадку неврегульованості правовідносин добросовісність виконує функцію регулятора прав та обов'язків сторін зобов'язань.

При недостатній нормативній та договірній врегульованості функції добросовісності проявляються у доповненні, виправленні та тлумаченні положень закону, договору, змісту прав та обов'язків сторін.

За наявності нормативного або договірного регулювання правовідносин добросовісність відіграє переважно доповнюючу та інтерпретаційну функцію, виступаючи додатковим критерієм оцінки дій (бездіяльності) сторін договору та встановлення факту виконання (належного виконання) зобов'язання (Д. Г. Павленко).

Зазначене розуміння функцій добросовісності свідчить про те, що всі правила, які створюються сторонами чи законом, підпадають під контроль судів не для того, звісно, щоб оцінити їх внутрішню справедливість, а для того, щоб вирішити, чи не призведе їх застосування в конкретній справі до несправедливих результатів.

Суди приймають рішення "contra legem" (всупереч формальному, державному закону), якщо дотримання норм закону призведе до явно несправедливого щодо сторін договору результату.

Отже, концепція добросовісності може використовуватися в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якби застосовувалися традиційні правила.

Сферою застосування справедливості є виправлення закону там, де він мас недоліки через свою загальність.

Наприклад, покупець продав джинси в Іспанії в порушення договірного обов'язку з їх продажу в Північній Америці та Африці. Продавець відмовився поставляти продукцію, і покупець подав позов до суду. Проте суд визнав, що продавець суттєво порушив умови договору відповідно до ст. 25 Віденської конвенції тим, що не повідомив пункт призначення товару, відправляючи його до Іспанії замість країн, передбачених у договорі, і наклав на покупця штраф. Поведінка покупця, коли він подав позов до суду, будучи стороною, яка і порушила договір, була визнана такою, що не відповідає принципу добросовісності в міжнародній торгівлі, як передбачено ст. 7 (І)55.

З метою захисту споживачів від зловживань з боку продавців і постачальників, зокрема у випадку застосування ними підготовлених в односторонньому порядку стандартних договорів, в країнах європейського права нормативно визначаються правила захисту споживачів від несправедливих договорів.

В європейському законодавстві існує поняття "несправедливі умови договору" на умовах, визначених Директивою 93/13/ЄС "Про несправедливі умови в споживчих договорах" виключно.

Згідно зі ст. З Директиви, умова договору, яка не була окремо погоджена, вважається несправедливою (нечесною), якщо на противагу вимоги про добросовісність вона створює значний дисбаланс у правах і обов'язках сторін договору, причому на шкоду споживачу. Несправедливою умова може бути визнана лише в тому випадку, якщо вона не була окремо погоджена сторонами, причому не внаслідок того, що сторони не бажали цього, а з огляду на те, що споживач з об'єктивних причин не міг виразити свою волю щодо такої умови договору. Головною серед таких причин Директива називає саме наявність заздалегідь підготовленого контрагентом споживача проекту договору, в результаті чого останній був практично позбавлений можливості запропонувати внесення будь-яких змін у нього.

Відповідно до ст. 6 Директиви несправедливі умови договору, укладеного між споживачем і продавцем, постачальником, не створюють прав і обов'язків для споживача, і договір продовжує діяти в цілому, якщо це можливо без несправедливих умов. Це означає, що суд зобов'язаний встановити можливість реалізації такого договору як угоди за відсутності несправедливих умов. Споживачу надається право виразити бажання залишити таку умову в силі, добровільно відмовившись від визначених прав на користь свого контрагента.

Порівнюючи наведений вид дефектних правочинів з прийнятим в українському цивільному праві вченням про дійсність правочинів, найбільш близьким до таких правочинів аналогом можуть бути визнані так звані відносно дійсні угоди, особливість яких полягає у визнанні їх юридично дійсними, але із скасувальною умовою такої дійсності на підставі позову про їх недійсність, пред'явленого лише однією із сторін правочину (споживачів у цьому разі). Наприклад, укладення договору купівлі-продажу цінної речі 15-річним підлітком не за його власні кошти, вважається дійсним правочином, якщо суд не визнає такий правочин недійсним за позовом опікуна.

Добросовісність є визначальним поняттям для тлумачення договору, коли спільний намір сторін неможливо встановити. В Принципах УНІДРУА56 закріплено похідне від принципу добросовісності правило contra proferentem, згідно з яким двозначні умови повинні тлумачитись так, щоб перевага надавалась розумінню, протилежному інтересам сторони, яка запропонувала таку умову.

Принципами УНІДРУА встановлюється загальний обов'язок для суб'єктів комерційних відносин діяти відповідно до прийнятих у практиці міжнародної торгівлі стандартами добросовісності і чесної ділової практики і обумовлює імперативний, фундаментальний характер норми, згідно з якою сторони за договором не можуть обмежити або виключити її дію. Проте ніщо не заважає сторонам передбачити в договорі зобов'язання дотримуватися більш суворих стандартів, ніж ті, які встановлені практикою міжнародної торгівлі.

Принципи УНІДРУА закріплюють елементи пріоритету і субсидіарності застосування їх положень перед національними законодавствами окремих правових систем.

Логічним продовженням справедливості і добросовісності є розумність дій учасників правовідносин. Розумність можна розглядати як принцип права (зокрема, як загальну засаду цивільного законодавства) і як мірило відповідності суб'єктивних дій особи нормам права.

Як складова принципу права розумність являє собою зважене вирішення питання регулювання цивільних відносин з урахуванням усіх учасників, а також інтересів громадян (публічного інтересу), з урахуванням накопичених у суспільстві уявлень за даних історичних умов інтелектуальних можливостей, знань, досвіду з метою забезпечення справедливості, балансу інтересів в суспільстві.

В контексті мірила суб'єктивної поведінки осіб розумними вважаються дії, які б вчинила людина, що володіє нормальним, середнім рівнем інтелекту, знань та життєвого досвіду (В. І. Ємельянов).

Окремі автори розглядають розумність у цивільному праві як пов'язану з добросовісністю і справедливістю властивістю зовнішнього прояву поведінки (дій чи бездіяльності) учасника цивільних відносин з точки зору правомірності, обґрунтованості, доцільності такої поведінки, а також можливості передбачення таким учасником обставин, які можуть вплинути на його права та обов'язки інших учасників цивільних відносин.

Заслуговує на увагу ідея щодо взаємозв'язку розумності з дієздатністю. Пропонується вважати розумність передумовою дієздатності учасника цивільних відносин - фізичної особи, оскільки розумність покладено в основу інтелектуального моменту дієздатності (Ю. А. Тобота).

В доктрині сформульовано різні оцінки сфери дії розумності.

Зазвичай розумність дій пов'язують з питанням сумісності умов з цілями юридичної норми, їх відповідності сутнісним елементам чи принципам договору, загальним принципам права, публічному порядку, вимогам моралі.

Окремі автори обґрунтовують більш широкий перелік критеріїв розумності в цивільному праві, до яких, зокрема, відносять: 1) правомірність, тобто відповідність дій учасників цивільних правовідносин приписам цивільно-правових норм; 2) обґрунтованість, яка передбачає наявність певної підстави для вчинення особою тих чи інших дій, які не порушують права та інтереси інших осіб; 3) доцільність, або відповідність дій учасника цивільних відносин правам та інтересам інших учасників; 4) пропорційність, яка передбачає співрозмірність тих чи інших явищ; 5) передбачення учасниками цивільних відносин певних обставин, які можуть мати наслідком виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, зокрема, в договірних відносинах (Ю. А. Тобота).

Невідповідність зазначеним вище вимогам (критеріям) свідчить про нерозумність дій особи. У зв'язку з цим нерозумними умовами пропонується розуміти положення договору, що є несумісними з цілями юридичної норми, зміненою умовою, або ті, що не відповідають загальним принципам права, публічному порядку, вимогам моралі; змінюють природу усього договору; несумісні з сутнісними елементами чи принципами договору (А. Д. Корецький).

Окремі автори обґрунтовують більш вузьке розуміння нерозумних умов договору, як несумісних зі змістом та сутністю конкретного підприємницького комерційного договору, до якого вони включені (В. Мілаш).

Категорія розумності набуває безпосередньо регулюючого значення при виникненні необхідності визначення правомірності або неправомірності поведінки особи.

Вважається, що в разі відсутності в законодавстві чітко прописаних обов'язків діяти або утримуватися від вчинення будь-яких дій правомірність поведінки особи повинна ґрунтуватися на понятті розумності - діях у конкретній ситуації нормальної середньої людини (О. О. Отраднова).

Більш конкретне вираження реалізація цього принципу знаходить при визначенні меж необхідної оборони, а також при визначенні крайньої необхідності.

Межі необхідної оборони - це не що інше, як розумні межі: особа, яка обороняється, повинна справедливо враховувати інтереси нападника (В. І. Ємельянов).

Вважається, що аналогічний підхід допустимий і щодо засобів усунення небезпеки у випадках крайньої необхідності. Вони також повинні бути розумними.

Пряма вказівка про застосування принципу розумності міститься в статті 23 ЦК України, в якій йдеться про визначення розміру компенсації моральної шкоди. В цьому разі, приймаючи рішення про розмір компенсації, суд повинен виходити з того, яка грошова винагорода буде необхідною абстрактній середній людині для компенсації її моральної шкоди в конкретній ситуації.

Доктрина і правозастосовна практика пов'язують застосування принципу розумності при прийнятті судом рішення про зменшення розміру відшкодування заподіяної шкоди, виходячи з матеріального стану фізичної особи - заподіювача шкоди (ч. 4 ст. 1193 ЦК України). Оскільки в законодавстві не міститься вказівок щодо меж можливого розміру відшкодування, в доктрині зазначається, що такі межі повинні встановлюватися судом в кожному конкретному випадку на підставі принципу розумності (як, зокрема, і принципу справедливості) (О. О. Отраднова).

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші