Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Особливості розвитку індустріальної цивілізації у США та Німеччині

Умови прискореного розвитку економіки США

Розвиток економіки, що відбувався після закінчення Громадянської війни (1861—1865), наприкінці XIX ст. перетворив США на могутню індустріально-аграрну країну. Завершувалася промислова революція й індустріалізація, утвердилася ринкова економіка.

Розглянемо головні передумови успіху економічного розвитку США.

1. Радикальний характер Громадянської війни 1861—1865 рр.

Унаслідок війни з'явилися такі можливості для капіталістичної господарської діяльності, яких не забезпечили буржуазно-демократичні революції в жодній з європейських країн: звільнення рабів зумовило швидке створення ринку найманої праці, а масовий продаж державної землі невеликими ділянками швидко капіталізував сільське господарство.

2. Сприятливі природно-географічні умови

Для розвитку виробництва: потужна сировинна база, значні площі родючих земель, багатство лісових і водних ресурсів, сприятливий клімат. Додатковим джерелом нагромадження капіталу були розробки золотих копалень у Каліфорнії та знайдення величезних запасів нафти в Пенсільванії. США вперше у світі зайнялись нафтодобуванням і нафтопереробкою, причому в межах метрополії. З винайденням методу вулканізації каучуку формувалася гумова промисловість.

3. Успішна зовнішньоекономічна політика держави

Забезпечила щорічне, з 1861 р., перевищення доходів наддержавними витратами на 100 млн дол. США. У 1890-му за законом Мак-Кінлі — Олдрича, ухваленим конгресом, збільшили мита з 10 (1861) до 49,5 %. Через сім років вони зросли до 57 %. Протекціонізм у зовнішній торгівлі доповнювали пільговими умовами для розвитку промисловості, яку в 1883 р. взагалі не оподатковували. Митна політика сприяла підвищенню цін усередині країни і збільшенню капіталістичного прибутку. Не було перешкод для припливу іноземних інвестицій, гарантували високу норму прибутку. На початок XX ст. вкладення іноземного капіталу в економіку США (переважно англійського) становили 3,4 млрд дол. США, що майже в 7 разів перевищувало американські зарубіжні вкладення. Незначний рівень вивозу капіталу за кордон — характерна ознака американського капіталізму на початку XX ст.

4. Надзвичайно активне застосовування в економіці досягнень другої технологічної революції.

У країні розпочалась електрифікація промисловості, транспорту, побуту. За рівнем виробництва і використання електроенергії США посіли перше місце у світі. Змінилась енергетична база виробництва — пара швидко витіснялась електрикою. За виплавкою сталі, складанням автомобілів, добуванням нафти та за результатами інших галузей, які відображали успіхи науки й техніки, США в 90-х роках належало перше місце.

У процесі індустріалізації широко застосовували найновіший науково-технічний досвід європейських країн, досягнення американських інженерів. Практично не було застарілого обладнання, тому не гальмувався економічний розвиток. Це сприяло різкому зростанню продуктивності праці, яка в 4,5 разу вища, ніж в англійського робітника. Високий технічний рівень виробництва дав змогу здійснити перехід до масового випуску стандартизованої продукції навіть у традиційних галузях (взуття, одяг у легкій промисловості, напівфабрикати в харчовій). США також випередили всі інші країни стосовно застосування нових методів раціональної організації виробництва. Тут створили першу в світі промислову лабораторію Т. Едісона (1876), котру вважали центром винахідництва технічних новинок (щороку здійснювали майже 40 винаходів).

5. Акумуляція найенергійнішої робочої сили з Європи.

У 1864 р. у США ухвалили закон, що стимулював імміграцію. Лише з 1870 до 1914 рр. у країну прибуло майже 30 млн іммігрантів. Особливо в 70—80-х роках серед них була велика кількість кваліфікованих працівників та інженерів із Англії та Німеччини — країн з високим рівнем технічного розвитку, що сприяло передачі європейського науково-технічного досвіду і зменшенню витрат на підготовку кадрів. Імміграцію стимулювали незначна густота заселення території США та вищий, ніж в європейських країнах, рівень заробітної плати.

Перед Першою світовою війною спостерігалась нова хвиля імміграції. Це була менш кваліфікована дешева робоча сила з Італії, Австро-Угорщини, Росії й України. Наслідком імміграції стало значно більше, ніж у країнах Європи, зростання місткості внутрішнього ринку США, що стимулювало розвиток виробництва, транспорту і торгівлі.

6. Забезпечення єдності внутрішнього ринку, міжрайонної та міжгалузевої спеціалізації внаслідок швидкого створення інфраструктури.

Виникли сприятливі умови для індустріалізації Півдня й Заходу. На початку XX ст. залізниці з'єднали всі штати. Збудували чотири трансконтинентальні магістралі, які залучили в економічний обіг продукцію Заходу. На США припадало майже 50 % світової протяжності залізниць. Іноземні капіталовкладення в залізниці США становили майже 1/3 їх вартості. Залізниці, потіснивши інші види транспорту, перетворились на важливий чинник структурних змін в економіці. Вони сприяли зменшенню витрат виробництва та поліпшенню продуктивності праці, процесу урбанізації, а також зміцненню позицій американського сільського господарства на світовому ринкові. У результаті здешевлення товарів США, збільшувалась їх конкурентоспроможність. Уже в 1896—1900 рр. країна давала 30,1 % світового експорту промислових товарів, а в 1913-му — 35,8 %.

7. Сприятливі історико-географічні чинники.

Основний серед них — віддаленість від Європи і близькість до Південної Америки та територій Далекого Сходу. Використовуючи доктрину Монро (1823) й ідею панамериканізму, США в 1867 р. за 7,2 млн дол. купили в Росії Аляску. У 1898-му конгрес країни узаконив анексію Гаванських островів. Наступного року США захопили Кубу, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни і частину островів Самоа. Країна домоглася виключного права на спорудження Панамського каналу, відокремивши Панаму від Колумбії. Використовували США й економічне закабалення, тобто економічне підкорення недостатньо розвинутих держав, які при цьому залишалися формально незалежними. Американський капітал проник у будівництво залізниць Канади (1913 р. — 1 млрд дол. інвестицій), добування нафти в Мексиці (1 млрд дол.). Країна контролювала олов'яну промисловість Болівії, мідну — Чилі й Перу, найважливіші шляхи сполучення Південної Америки. На Далекому Сході головним об'єктом інтересів США був Китай із гігантською потенційною місткістю внутрішнього ринку. Проте, випередивши Німеччину, Англію та Францію за виробництвом промислової продукції, США мали мізерні, порівняно з ними, колоніальні володіння. Площа їх колоній в 1914 р. становила 0,8 млн км кв. Збільшуючи економічний потенціал, у подальшому США почали діяти за методом неоколоніалізму, тобто економічного підкорення країн Східної цивілізації.

8. Процес концентрації та монополізації.

Економічний розвиток країни лише останньої третини XIX ст. переривали кризи перевиробництва в 1882— 1883 і 1893 рр. Тільки в 1897-му після тривалого застою економіка знову відновила швидкі темпи розвитку. Економічні кризи були потужним прискорювачем концентрації виробництва (в 1913 р. налічували 85 % підприємств із чисельністю 500 і більше робітників) і централізації капіталу (акціонерні товариства в 1913-му зосередили 80 % усіх працівників). Унаслідок цього в США виникли монополістичні об'єднання в промисловості та банківській справі. Найпоширеніша форма монополій — трести, яким у 1901 р. належало 3/4 промислової продукції країни. На початку XX ст. у країні вже функціонувало 800 трестів, котрі об'єднували понад 5 тис. підприємств.

Об'єднання трестів з банківськими монополіями зумовило створення фінансового капіталу. У ньому провідну роль відігравали дві банківські групи — Моргана і Рокфеллера, навколо яких до 1903 р. об'єдналося 112 банків, залізничних, страхових та інших компаній, а їхній капітал перевищував 22 млрд дол. США (56 % акціонерного капіталу країни). Завершення створення національної банківської системи мало вагоме значення у формуванні ринкової економіки.

За останні 40 років до початку XX ст. обсяг промислової продукції збільшився у 7 разів. За цей період сформувався національний господарський комплекс, який охоплював взаємопов'язаний розвиток промисловості, сільського господарства, транспорту, фінансово-кредитної системи, широкий внутрішній ривок і активні міжгосподарські зв'язки. У становленні світової економіки зі створенням національних господарських комплексів настав новий етап на межі XIX і XX ст., почався процес інтеграції, взаємопроникнення галузей національних економік у світовому масштабі й економічне взаємоспівробітництво, що триває і нині. Про завершення ери вільної економіки свідчив процес монополізації основних галузей національних господарств. Перехід до ринкової економіки монополістичної конкуренції активно відбувався у провідних країнах Заходу в останню третину XIX ст. Кожна країна-лідер вносила корективи у визначення хронологічних меж цього процесу.

Антимонопольна політика

За ступенем монополізації США суттєво обігнали Європу, для якої були характерні картелі й синдикати, що об'єднували десятки відносно невеликих підприємств. У країні монополістичний капіталізм, спираючись на концентрацію виробництва, такий етап оминув. Тому тут діяльність монополій — встановлення високих монопольних цін — ставала нестерпною для значної частини населення.

Громадськість США вважала монополізацію галузей промисловості неприпустимим порушенням принципів індивідуальної свободи. Під тиском могутньої хвилі антимонополістичного руху фермерів, робітників, невеликої та середньої буржуазії уряд ухвалив антитрестівський закон (1890), який розробив сенатор Дж. Шерман. Подібні нормативно-правові документи потім прийняли в 27 штатах країни, а в 15 штатах анти монопольні закони навіть включили в конституцію. Саме в цей час створили холдинги — компанії, товариства, котрі мали контрольний пакет акцій різних фірм. Отримуючи дивіденди, товариство розподіляло їх між пайовиками. їх не дозволяли переслідувати за законом Шермана, оскільки вони володіли лише акціями і мали право контролювати діяльність фірм, в які вклали капітал. Антитрестівський закон не зміг протистояти діяльності монополістичних об'єднань, тому його вдосконалили президенти Т. Рузвельт (1901—1909) і В. Вільсон (1912—1921).

У1914 р. в США ухвалили закон Клейтона, за яким для профспілок і союзів фермерів антитрестівський закон не був чинним. Створили Федеральну резервну систему (ФРС), яку очолювало Федеральне резервне управління Вашингтона. До складу системи ФРС увійшло 12 федеральних резервних банків, капітал яких мав утворюватися з надходжень (внесків) національних, штатних і промислових банків. Водночас організували Федеральну промислову комісію (ФПК), до обов'язків котрої належало збирання інформації та притягнення до відповідальності (суду) приватних осіб і корпорацій за нечесні методи діяльності. Такі заходи започаткували розвиток державно-монополістичного капіталізму, коли держава здійснювала регулювальні заходи в економіці, охоплюючи різні її галузі.

Причини піднесення Німеччини

22 монархи і три вільні міста після франко-прусської війни об'єдналися в Німецьку імперію на чолі з імператором, яким за конституцією 1871 р. міг бути тільки прусський король. Об'єднання німецьких земель створило умови для докорінних змін: ліквідували митні бар'єри, ввели єдину грошово-фінансову систему, прийняли загальнодержавну систему мір, ваги тощо. Конституція 1871 р. у Німеччині сприяла розвитку ринкової економіки вільної конкуренції і майже одночасно її трансформації в ринок монополістичної конкуренції. Головним був захист приватної власності, а також розвиток, хоча й під контролем держави, системи промислової ринкової інфраструктури. У країні почалося промислове піднесення. Німеччина здійснювала технічне й енергетичне переоснащення промисловості. До 90-х років у країні завершилася промислова революція. Вона була дещо запізнілою, але, як і в США, мала низку переваг, зокрема можливість широко використовувати передовий досвід іноземців. Німецька промисловість, особливо важка, формувалася на основі сучасної техніки, тоді як в Англії та Франції численні застарілі підприємства зумовлювали збільшення витрат виробництва. Індустріалізація на основі новітньої техніки і технологій сприяла різкому збільшенню обсягів випуску продукції (насамперед у важкій індустрії) та внутрішньої торгівлі, підвищенню продуктивності праці.

Важливу роль в економічному піднесенні Німеччини кінця XIX ст. відіграли захоплення Ельзасу та Лотарингії з їх величезними запасами залізних руд і одержання б млрд франків контрибуції від переможеної Франції. Ці гроші стали важливою складовою нагромадження капіталу для завершення промислової революції, індустріалізації та переходу до ринкової економіки. Могутню паливно-енергетичну базу створили завдяки використанню залізної руди Лотарингії та вугілля Рурського! Саарського басейнів. Наприкінці 70-х років відкриття Томаса (обезфосфорювання фосфорних руд) перетворило ці поклади на головну сировинну базу Німеччини. У цих самих районах функціонувала бавовняна промисловість.

За темпами економічного розвитку, що збільшилися в 6 разів, країна поступалася тільки США (в 9 разів). Швидко розвивалися галузі важкої промисловості, особливо нові. Різко зросло військове виробництво, обсяги якого в 1918 р. були в 4 рази більшими, ніж у Франції, яка до цього лідирувала.

Проте передові форми організації виробництва в цей період ще не охопили всю країну і галузі. Наприклад, порівняно з активною діяльністю фабрик Рейнсько-Вестфальського району, Східна Німеччина була відсталою. Промисловість у цій частині країни зберігала кустарний характер, переробляли лише сільськогосподарську сировину.

Концентрація та монополізація

Значні темпи розвитку галузей важкої промисловості сприяли збільшенню кількості великих підприємств, які на початку XX ст. переважали в структурі промисловості Німеччини. Такі зміни привели до суттєвої концентрації виробництва і капіталу, а отже, до їх монополізації. Уже в кінці 80-х років XIX ст. у країні діяло 328 акціонерних товариств із капіталом 2,7 млрд марок, тобто створюються умови для формування монополістичних об'єднань у промисловості.

Особливість монополізації економіки полягала в організації переважно картелів і синдикатів. У зв'язку з недостатнім розвитком внутрішнього ринку їх частіше створювали для зовнішньоторговельної експансії. У виробництві переважали невеликі та середні підприємства, тому це була єдина країна, котра об'єднала у картелі й синдикати сотні незначних підприємств. На початку Першої світової війни їх нараховували 600.

Як і у США, на промислових підприємствах встановлювали нове оснащення. Стимулом для створення машинобудівних заводів були державні замовлення на зброю. Це характерна ознака німецької економіки аж до середини 40-х рр. XX ст. Прискоренню економічного прогресу сприяло активне спорудження залізниць. Уже у 60-ті роки XIX ст. вони з'єднали майже всі великі міста, а в 70-х роках завершили будівництво національної системи шляхів сполучення. Німеччина перетворилася на країну європейського транзиту.

Оскільки промисловість не мала достатніх нагромаджень і потребувала додаткових коштів, великі банки нею всіляко опікувалися: контролювали промислові фірми, яким надали довготермінові кредити, зміцнювали їх. Значна роль банків у формуванні монополій стала особливістю монополізації виробництва країни. Зміни відбувалися і в самій банківській системі. Поряд із концентрацією за інтересами, коли банки об'єднувалися з метою здійснення окремих операцій із фінансування, з 80-х років поширилася територіальна концентрація, яка полягала в зосередженні великих комерційних банків у Берліні. На початку XX ст. у Німеччині функціонувало п'ять могутніх груп, котрі охопили 58 комерційних банків. Вони отримали 71 % власного капіталу всіх банків країни. Кожну групу очолював великий комерційний банк: Німецький, Дрезденський, Торгово-промисловий, Облікове товариство, Шафгаузенська банківська спілка. Наймогутнішими вважали Німецький банк і Облікове товариство, котрі сконцентрували майже 50 % банківських вкладів у Німеччині.

Великі комерційні банки на початку XX ст. намагались організувати та розширити іноземні ділові зв'язки. їх діяльність розвивалась за такими напрямами: емісія іноземних державних позик, кредитування експорту й імпорту, підтримка промислових підприємств за кордоном. За 12 передвоєнних років вивезення капіталу з Німеччини збільшилося утричі, тоді як з Англії й Франції — у 1,5 разу. Англія спрямувала свої капітали переважно в колонії, Франція — в Росію і країни Європи у формі позикового капіталу. Німеччина" котра не мала власних великих колоній, рівномірно розподіляла обсяги вивезення капіталу між Європою та Америкою. Вона експортувала капітал туди, де були сприятливі ринки для німецької промисловості. Причому німецький капіталізм вирізняло проникнення і в промислово розвинуті країни. Для монополій особливе значення мав зовнішній ринок. Напередодні Першої світової війни підписали майже 100 міжнародних угод за участю німецьких монополій.

Концентрація капіталів комерційних банків та посилення їх влади обмежували безпосередні контакти з виробничою сферою та торгівлею Німецького центрального банку. Головний емісійний центр країни здійснював операції із регулювання грошового обігу, підтримував стабільність національної валюти.

Активна діяльність комерційних банків вплинула і на діяльність бірж. Доручення клієнтів на операції з цінними паперами виконували банки. На біржу цінні папери потрапляли тільки через них, що суттєво впливало на формування біржової політики.

Значні диспропорції та суперечності, зумовлені швидкими темпами розвитку монополістичного капіталізму на основі докапіталістичних відносин, вузькість внутрішнього ринку (заробітна плата працівників була нижча, ніж в Англії та США), брак широких колоніальних володінь (у 12 разів менше, ніж у Англії, у 5 разів — ніж у Франції), фінансова могутність і нагромадження "надлишкового" капіталу підштовхували Німеччину до експансії, енергійного проникнення в інші країни та чужі колонії. Розвиваючи мирну експансію, кайзерівська Німеччина посилено готувалася до перерозподілу світу (колоній). Почалася мілітаризація економіки.

Феодальні пережитки у сільському господарстві сприяли тому, що щорічний дефіцит сільськогосподарського виробництва становив 2 млрд марок і мав тенденцію до постійного зростання. Країна з експортера сільськогосподарської сировини перетворилася на її імпортера. Залежність Німеччини від імпорту бавовни, вовни, шкіри стримувала розвиток легкої промисловості, не давала можливості зменшити ціну робочої сили. Якщо в США в цей період висунули теорію американської винятковості, то в Німеччині — ідею про нестачу життєвого простору. Остання створила шовіністичний Паннімецький союз (1891—1932) і готувалася до переділу світу.

Отже, на початку XX ст. країна перетворилася з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну. Швидкі темпи розвитку промисловості, особливо важкої (за темпами розвитку і рівнем виробництва промислової продукції Німеччина посіла друге місце у світі після США), зумовили переростання нею меж внутрішнього ринку внаслідок браку запасів сировини та збуту своєї продукції. Це пов'язано із невеликим попитом на промислову продукцію на внутрішньому ринкові, оскільки зберігалася невисока платоспроможність багатьох батраків і селян. Пруссько-юнкерський шлях становлення сільського господарства Німеччини виявися неефективним. Разом із тим до кінця XIX ст. сформувався національний господарський комплекс. Відсутність колоній, що могли розв'язати низку проблем, і жорстка конкуренція на шляху мирного "завоювання" світового ринку пояснюють крайню агресивність капіталізму та його зовнішню експансію, що й призвело до Першої світової війни.

Економічна думка

Активна політика індустріалізації суспільства, зміни у суспільних відносинах разом зі змінами у процесах розвитку науки революціонізували економічну думку. Значний вплив у Західній Європі мали ідеї представників австрійської (віденської) школи. Австрійці К. Менгер (1840—1921) та його учні Ф. Візер (1861—1926) і О. Бьом-Баверк (1851—1914) повернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів. Тим самим вони сприяли створенню теорії поведінки споживача, формуванню галузі знань, що отримала назву економічної психології. Чимало класиків, практично, не цікавилося проблемами особистого споживання, не розглядало їх у предметі політичної економії. Вони вважали, що звички і пристрасті споживачів непередбачувані. К. Менгер, на відміну від них, стверджував, що людина зі своїми потребами і владою над засобами задоволення останніх — висхідний і кінцевий пункт будь-якого людського господарювання.

У праці "Основи політекономії” (1871), розробляючи теорію цінності (вартості), що визначається граничною корисністю, він суб'єктивно трактував категорію цінності.

Головні положення концепції цінності К. Менгера такі: "Цінність — це значення, яке для нас мають конкретні блага або кількості благ внаслідок того, що у задоволенні своїх потреб ми усвідомлюємо залежність від наявності їх у своєму розпорядженні (...).

Отже, цінність не є щось таке, що властиве благам, не властивість їх, проте також і не самостійна, така, що існує сама по собі, річ. Цінність — це судження, яке господарюючі люди мають про значення тих благ, що знаходяться в їх розпорядженні, для підтримання їх життя та їх добробуту, а тому поза їх свідомістю вона не існує...

Цінність суб'єктивна не лише поза своєю сутністю, але й за своєю мірою. Блага мають цінність завжди для певних господарюючих суб'єктів і водночас мають для них певну цінність".

Відмінність між корисністю і цінністю можна розглянути на такому прикладі. Кухоль води з великого джерела має визначену корисність для людини, адже він угамовує її спрагу, але людина може скористатися будь-яким іншим джерелом, щоб напитися води, оскільки вона у звичайних умовах не є рідкісністю. Зовсім інша ситуація спостерігається в умовах пустелі, коли від наявності води залежить життя людини, і, таким чином, кухоль води виявляється не тільки корисним, а й цінним благом. Отже, цінність — поєднання корисності з рідкісністю або обмеженістю матеріального блага. Основоположники класичної політекономії (А. Сміт, Д. Рікардо та ін.) ототожнювали корисність із споживною вартістю.

Споживач оцінює властивості та якості конкретного блага через його корисність, що характеризує сприйняття особою конкретних властивостей благ, які дають йому змогу задовольнити власні потреби. При цьому корисність поділяють на два види:

  • 1) абстрактну, або родову, що полягає у здатності блага задовольняти яку-небудь потребу;
  • 2) конкретну — суб'єктивне оцінювання корисності певного виду блага, яке залежить від міри насиченості потреби цього блага та запасу цього блага або рідкісності.

Справді, будь-який споживач сам визначає максимальну суму грошей (е мірою корисності), яку може виділити для придбання тієї чи іншої корисності, з огляду насамперед на міру інтенсивності потреби. Чим вища інтенсивність потреби, тим сильніше бажання суб'єкта купити товар, тим більшу кількість грошей він готовий за нього заплатити. Щодо рідкісності, то залежність тут обернено пропорційна: чим більший запас блага, тим (за всіх інших рівних умов) меншу ціну за нього готовий заплатити споживач.

Отже, представники австрійської школи граничної корисності (маржиналізму) зробили такий внесок у розвиток економічної науки:

  • — розглянуті проблеми (взаємодія попиту, пропозиції й ціни, взаємозв'язку! взаємозумовленості корисності та вартості, співвідношення платоспроможного попиту і ціни) е одними із найважливіших для забезпечення стійкого функціонування товарного виробництва;
  • — аналіз і прогнозування величини попиту і пропозиції, дослідження конкурентних ринків — актуальні завдання для економічної науки і на сучасному етапі її розвитку;
  • — безумовним досягненням маржинального напряму економічної науки слід визнати власне постановку питання про роль фактора часу в розвитку економіки (наприклад, походження прибутку пов'язували з впливом фактора часу на граничні корисності створюваних благ);
  • — у сучасній економічній науці широко застосовують теорію граничної корисності як методологічний аналіз закономірностей споживчого попиту, вивчення ринків недосконалої конкуренції, питань ціноутворення на фактори виробництва на мікроекономічному рівні.

Значну роль у формуванні неокласичної економічної теорії кінця XIX ст. відіграв Дж.Б. Кларк (1847—1938, США). Його праці були опубліковані у 80— 90-х роках XIX ст. Найвідоміші з них — "Філософія багатства” (1886) і "Розподіл багатства” (1899), в яких, особливо в останній, він детально розглянув найпопулярніші на той час маржинальні ідеї, увагу звернув на неординарні положення і навіть, як він називав їх, "закони" економічної науки. У перших двох розділах із 26 коротко сформульовані майже всі ключові ідеї і трактування. Зазначимо головні з них:

  • 1) розподіл суспільного доходу регулюється суспільним законом, який за вільної конкуренції може забезпечити кожному факторові виробництва створювану ним суму багатства;
  • 2) багатство — це кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту;
  • 3) кожен фактор виробництва має в суспільному продукті ту частку багатства, яку саме він виробляє;
  • 4) поділ усього доходу суспільства на різні види доходу (заробітна плата, процент і прибуток) безпосередньо і цілком є предметом економічної науки;
  • 5)названі види доходу отримують відповідно за виконання роботи, надання капіталу і координування заробітної плати та процента;
  • 6) під час раціонального визначення доходів жоден із "класів людей", зайнятих на виробництві, не матиме претензій один до одного;
  • 7) в економічному розумінні виробництво продукту не завершиться доти, доки представники торгівлі не доведуть його до покупця і продаж відбудеться, що є завершальним актом суспільного виробництва.

Американський учений вважав, що економічна наука покликана вивчати і пояснювати природу та розподіл доходів у ринковій економіці. Він запропонував поділити економічну теорію на три розділи: 1) дослідження універсальних законів багатства; до яких відніс закон граничної корисності, закон специфічної продуктивності та закон спадної продуктивності; 2) соціально-економічна статика, що аналізує умови, необхідні й достатні для встановлення рівноваги економічної системи; 3) соціально-економічна динаміка, що досліджує закони економічного розвитку, пов'язані з порушенням статичних умов чинниками технічного прогресу, зростання і міграції населення, нагромадження капіталу, зміни потреб тощо.

Вчений обґрунтував закон граничної корисності (згодом названий законом Кларка), згідно з яким вартість (цінність) товару вимірюється сумою граничних корисностей усіх його властивостей ("пучок елементарних корисностей"), кожен з яких належить до окремого класу споживачів.

Гранична продуктивність

Головна заслуга засновника американської школи й одного з теоретиків маржинальної революції, що привела до формування неокласичної економічної теорії, полягає насамперед у розробці концепції розподілу доходів на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва, яку в економічній літературі називають, як правило, законом граничної продуктивності Дж.Б. Кларка.

На думку вченого, цей закон має місце в умовах вільної (довершеної) конкуренції, коли мобільність усіх суб'єктів господарювання сприяє досягненню параметрів рівноваги економіки. Він чесно визнав, що головна ідея закону про граничну віддачу кожного основного фактора виробництва для досягнення найефективнішого (оптимального) виробничого процесу подібна до суджень Й.Т. фон Тюнена (1783—1850). Отже, Дж.Б. Кларк справедливо звернув увагу на пріоритет цього представника німецької економічної науки як попередника маржиналізму і предтечу маржинальної наукової революції. Він, писав американський учений, запропонував "теорію, що застосовувала закон кінцевої продуктивності як до праці, так і до капіталу і визначала заробітну плату й процент як результат цього застосування..., але щоб стати правильною, вона має стати, більше того, теорією специфічної продуктивності, згідно з якою оплата кожної одиниці праці збігається з її власним специфічним продуктом".

Дж.Б. Кларк зосередився на маржинальному аналізі спадної граничної продуктивності однорідних факторів виробництва, тобто таких, що мають однакову ефективність. Це означає, що за незмінної капіталомісткості гранична продуктивність праці знижуватиметься з кожним залученим працівником і, навпаки, за незмінної їх чисельності гранична продуктивність праці може бути вищою тільки внаслідок зростання капіталоозброєності. Це також передбачало, що частки в розподілі цінності залежать від кінцевої продуктивності, тобто процент визначається продуктом кінцевого приросту капіталу, а заробітна плата — продуктом кінцевого приросту праці.

Сформулювавши свою теорію граничної продуктивності на мікрорівні і в основному на прикладі вільно функціонуючого конкурентного підприємства, у восьмому розділі "Розподілу багатства" автор довів існування деякої "зони байдужості", або "граничної сфери", що у роботі кожного підприємства вважається контрольованою. "У межах цієї зони, — зазначав він, — люди можуть приходити і йти, не впливаючи на дохід підприємців. Якщо конкуренція діє з ідеальною досконалістю, то скрізь, куди йдуть ці граничні працівники, вони отримують у вигляді плати повністю продукт своєї праці; хоча фактично, у зв'язку з тим, що конкуренція діє недосконало, те, що одержують ці люди, лише приблизно збігається з вартістю їх продукту. Тому із виходом одного із працівників залишається невиконаною гранична робота, тобто найменш потрібна, а підприємець у свою чергу в межах "зони байдужості" може прийняти на роботу без шкоди для себе і кілька зайвих людей, оскільки в цій "граничній сфері" заробітною платою є те, що вони виробляють, і він не матиме з них жодного прибутку".

Звідси на власне запитання; "Якщо я знаходжусь у вас на службі, чи звільните ви мене?" Дж.Б. Кларк відповів: "Можливо, ні. Доти, доки продукт, який моя праця додає до інших доходів підприємства, дорівнює моїй заробітній платі". У "зоні байдужості" підприємець залучає небагато додаткових працівників за тієї самої оплати, не ризикуючи отримати збитки, оскільки продукт цієї (граничної. —Авт.) людини виражав би рівень заробітної плати.

Отже, граничний працівник (або їх група) одержує повний продукт своєї праці. З позиції підприємця, який може найняти додаткових робітників, не отримавши при цьому додаткового доходу і не маючи збитків, вони перебувають у "зоні байдужості" (за термінологією Дж.Б. Кларка. —Авт.). Додаткових працівників наймають доти, доки граничний продукт не зрівняється з нормальним рівнем заробітної плати.

Рівень заробітної плати вирівнює конкуренція. Ринкові ціни коливаються навколо "постійних стандартів". Різниця у рівні заробітної плати робітників різних спеціальностей може бути значною: продукт годинної праці юриста відповідає продуктові місячної праці кочегара або швачки. Але різкі відхилення згладжує конкуренція.

У змістовій частині теорії граничної продуктивності Дж.Б. Кларка важлива і та обставина, що, доводячи власну позицію про походження процента на капітал, він нагадував і, по суті, підтримував багато в чому схоже судження О. Бьом-Баверка в теорії очікування. Зокрема, автор "Розподілу багатства" вважав, що "кружний шлях" виробництва благ австрійського професора показував безперечні переваги використання капіталу, оскільки останній дає змогу збільшувати результати праці, порівняно з роботою водночас "голими руками", хоча для цього необхідно попередньо витратити деякий час, протягом якого створюються втілені у капіталі "знаряддя". Через це, погоджується лідер американської школи, збільшення продукту пояснюється тим, що не безпосередньо це робить і час, витрачений на його виробництво, тобто кружний, або потребуючий часу спосіб використання праці забезпечує ефективні капітальні блага. Можна сказати, що час продуктивний, що перманентний склад змінних капітальних благ — це капітал, він звільняє людей від очікування.

Однак із закону граничної продуктивності Дж.Б. Кларка випливає пригнічуючий висновок про те, що ціна фактора виробництва зумовлена відносним дефіцитом. Це, зокрема, наводить на думку проте, що справедлива заробітна плата завжди відповідає граничній продуктивності праці, а остання може бути відносно нижчою, ніж інший продуктивніший фактор, тобто капітал. Сам Дж.Б. Кларк, напевно, не до кінця усвідомлюючи можливий з його теорії висновок, був упевнений у тому, що "якщо вони (трудящі маси) створюють велику суму багатства й отримують її повністю, їм не потрібно прагнути до соціальної революції.

Як зазначив М. Блауг, насправді немає жодного окремо взятого виробничого фактора: фактори виробництва, по суті, комплементарні, і граничний продукт будь-якого з них — наслідок граничних продуктів усіх інших факторів. Не підтримав цю теорію і Б. Селігмен: "Немає ніякої гарантії, що народ одержить винагороду відповідно до висвітленої часом теорії граничної продуктивності".

Справді, якщо допустити, що величина капіталу постійна, а кількість праці змінюється (у такому разі теорія граничної продуктивності пов'язана з виявленням рівня заробітної плати), то чи можна стверджувати, що працю оплачують відповідно до її граничного продукту. Очевидно, ні, адже більша кількість праці зумовлює, як правило, не лише кількісне зростання капіталу, а його якісну зміну і різноманітність. Окрім того, збільшення капіталу на підприємстві супроводжується знову-таки як концентрацією однорідного виробництва, так і майже завжди одночасно спеціалізацією (предметною, подетальною і технологічною) виробництва, що потребує певного приросту праці.

Отже, суть "закону" Дж.Б. Кларка зводиться до того, що фактор виробництва — праця або капітал — може збільшуватись доти, доки вартість продукту, виробленого цим фактором, не зрівнюється з його ціною (наприклад, чисельність працівників на підприємстві можна збільшувати лише до певної межі, тобто доки певний фактор не увійшов у "зону байдужості"). Дія цього "закону" в практиці господарювання передбачає, що стимул збільшувати фактор виробництва вичерпується, коли ціна фактора починає перевищувати можливі доходи підприємця. Отже, Дж. Кларк є одночасно і попередником сучасних теорій, пов'язаних із проблематикою оптимізації структури витрат виробництва.

Оцінюючи діяльність американської школи загалом, слід зауважити, що її заслуга саме в тому, що вона, звернувши увагу на проблему оптимізації структури витрат виробництва і визначивши шляхи її граничного аналізу, сприяла значному розвитку численних прикладних досліджень кількісних співвідношень між затратами факторів виробництва.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші