Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Формування інституціонально-інформаційної економіки

Україна вступила у XXI ст., прагнучи розбудувати нову економіку з урахуванням національних особливостей і соціального спрямування розвитку. Кінцева мета національної інституціонально-інформаційної моделі економіки — піднесення науково-технологічного рівня виробництва, що забезпечить її динамічніший розвиток, а на цій основі — піднесення рівня і якості життя населення, добробуту людини, розвиток особистості. Можна досягти великих успіхів у наукових пошуках, але якщо вони не втілюються у виробництво та не поліпшується його техніко-технологічний рівень, то можливості, які відкриває наука, не реалізуються. Важливість розуміння цього аспекту посилюється загальною тенденцією формування нового типу економіки — економіки, що ґрунтується на знаннях і у якій прогрес забезпечують не окремі епізодичні досягнення науки, а система взаємопов'язаних процесів, тобто збільшення ролі гуманітарної сфери, високих інформаційних технологій, постіндустріальних принципів суспільного розвитку, підвищення значення інтелектуального капіталу та менеджменту, соціальних факторів економічного розвитку. З переходом до економіки, що базується на знаннях, левову частку доданої вартості продукту створюють не на виробництві, а у процесі розробки продукту та його просування на ринок. Розвинуті країни, успішно використовуючи досягнення науково-технічної революції, значно поліпшили науково-технологічний рівень економіки та її ефективність, перейшли на новий етап цивілізаційного прогресу. Вони визначили шляхи і методи техніко-економічного вдосконалення виробництва, виконуючи інноваційно-комерційні функції щодо створення нового продукту, тому їх досвід потрібно покласти в основу встановлення техніко-технологічних пріоритетів інноваційного розвитку економіки України. Але це не може бути механічним перенесенням досвіду розвинутих країн ринкової економіки у вітчизняні умови. Рівень розвитку, сучасна структура економіки потребують органічного поєднання високих індустріальних технологій з широким і справді пріоритетним використанням інформаційно-комунікаційних технологій. Разом з тим, на підприємства III—IV технологічних укладів в Україні припадає майже 95 % вироблюваної промислової продукції, водночас на V технологічний уклад — приблизно 4,5 %. Така технологічна структура економіки не відповідає сучасним потребам зростання економіки України і не матиме можливості забезпечити виробництво конкурентоспроможної продукції на експорт. Технологічна відсталість у підсумку зумовлює низьку ефективність економіки, а отже, різко обмежує можливості і нагромадження, і споживання. У структурі експорту України частка інноваційної, високотехнологічної, наукомісткої продукції становить лише 0,1 %. Це менше на порядок, ніж у Польщі, та на кілька порядків, ніж у ФРН. Але слід зауважити, що в останній період відбуваються зміни. З початку XXI ст. зі збільшенням обсягу експорту інноваційної продукції майже в 4 рази в галузях високих і передових технологій цей показник став майже вдвічі вищим.

Ситуація ускладнюється і тим, що за роки довготривалої і важкої економічної кризи такі передові галузі економіки, як електронна, радіопромисловість, приладобудування та інші зруйнували, що призвело до різкого погіршення структури економіки. В країні на енергосировинну продукцію в 2007 р. припадало понад 65 %, інноваційно-інвестиційну — 13, на сектор споживчих товарів — більше 20 %. Нераціональна структура економіки відображається й у недостатньому розвиткові машинобудування, що є джерелом нової техніки і технології, основою технічного переозброєння економіки, поліпшення її ефективності. Досвід розвинутих країн показує, що розвинуте машинобудування істотно впливає на структуру економіки і визначає її сучасний рівень. Наприклад, у структурі обробної промисловості частка машинобудування становить у Швеції— 39%, Італії — 26, Нідерландах — 25, Фінляндії — 24, Угорщині — 26, а в Україні — лише 13,6 %.

Слід зазначити, що в XXI ст. визначилися нові якісні тенденції економічного зростання, які починають формувати напрями розвитку світової і української економіки.

По-перше, в умовах становлення постіндустріального (інформаційного) суспільства спостерігається швидкий розвиток електронної культури, що забезпечує високі темпи економічного зростання, стирає національно-культурні відмінності, змінює індивідуальну і колективну мотивації агентів.

У кінці XX ст. США завдяки інформаційній економіці збільшили темпи зростання продуктивності з 1,6 до 3 % у рік, ВВП — з 2,5 до 4 %.

По-друге, в умовах зростання інформаційного сектору економіки зменшуються відмінності в інтелектуальному розвитку індивідів, які спостерігалися в минулому. Невідповідність відмінностей в інтелектуальних здібностях індивідів (не більше 1,6—2 рази) і доходах (10—15 раз) продовжує визначати соціальну суперечність сучасного економічного розвитку.

По-третє, швидкі зміни, які охопили весь світ викликали в індивідів хворобливе відчуття неможливості вплинути на них, що значною мірою відображається на сприйнятті й адаптації до нових інститутів. У результаті цих змін індивідуальна поведінка раціоналізується, а морально-етичний компонент послаблює вплив. Наслідування культурних норм, що забезпечують вищий життєвий стандарт (якість життя), посилюється. В такому аспекті вірогідність руйнівних наслідків подібної індивідуальної поведінки для економіки збільшується, що підвищує потребу в обмежувальних соціальних нормах, культурі, освіті, регулюванні обсягів виробництва і розподілу суспільного продукту, системі соціального захисту.

По-четверте, швидкість економічного зростання і величина показників, які характеризують рівень добробуту, не відображають якості інституціонального розвитку і не дають можливості відповісти на запитання, чому економічні системи розвиваються за різними траєкторіями.

Отже, національна нова економіка має спрямовуватися на подолання відставання України у галузі використання НТП, прискорення процесів розробки та впровадження досягнень науки і техніки у виробництво.

Глобалізація економіки і зазначені тенденції світового розвитку в XXI ст. потребують створення інноваційної інфраструктури, яка має прискорити зростання високотехнологічного виробництва, ефективне використання інтелектуальної власності. Враховуючи світовий досвід, в Україні вже працюють такі головні складові інноваційної інфраструктури, як технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційні центри. Але і їх кількість, і їх роль у технологічному зростанні економіки недостатні порівняно з високорозвинутими країнами.

Незначна кількість технопарків (8 у 2005 р.) випускає 11 % усієї інноваційної продукції України. Важливим завданням на нинішньому етапі їх розвитку є підвищення ролі регіональних органів у цій справі. Адже наявна велика відмінність між регіонами України у використанні інноваційних форм. Наприклад, із 255 діючих інноваційних фондів 175 працюють у Києві; нинішніх 7 венчурних фондів розміщені в столиці України; 6 із 8 технопарків належать одному регіону — Києву. Це свідчить про не досить активне використання можливостей регіонів у розвитку інноваційної інфраструктури, використанні сучасних ефективних форм прискорення науково-технічного прогресу та його втілення у виробництво.

У суспільному інноваційному процесі велику роль відіграє венчурний капітал. Як правило, цю функцію виконує малий бізнес, коли за порівняно незначного фінансування реалізовують серйозні інноваційні проекти. Очевидно, і держава, і, особливо, вітчизняні великі капіталісти не усвідомили, які вигоди має фінансування венчурних інвестицій. До того ж виявляються недосконалість законодавства, коли не визначені ні правове поле, ні гарантії функціонування венчурного капіталу, насамперед, недостатність установ, які б здійснювали професійну науково-технічну і комерційну експертизи венчурних проектів, відсутність страхування інвестицій в інноваційну діяльність та ін. Напевно, головним є те, що рівень знань про венчурний капітал, його ризики і вигоди, роль у техно-економічному прогресі не відповідають процесам становлення ринкової економіки. До цього ще можна додати недосконалість податкового законодавства та законодавства про банкрутство, нестачу кваліфікованих фахівців з управління інноваційними проектами. І хоча венчурний капітал в Україні досить обмежений, проте і він не спрямований на освоєння і запровадження високої технології. Кошти чотирьох із семи венчурних фондів використовують для реалізації традиційних інвестиційних проектів; три інших вкладають їх у розвиток технологій індустріальних технологічних укладів; жоден із венчурних фондів не інвестує у розвиток технологій вищого технологічного укладу (біотехнологій, оптичної електроніки, комп'ютерів, телекомунікацій та ін.).

Національна нова економіка України — це передусім виробництво і використання нових знань, трансформація їх у самостійний фактор виробництва, що відіграє провідну роль у системі чинників виробництва. її реалізація пов'язана із розвитком фінансово-кредитної системи, яка має забезпечити фінансування та кредитування інноваційних проектів. Йдеться про нагромадження капіталу, що формується з національних заощаджень, інвестицій державного бюджету, грошових заощаджень населення, облігацій, акцій та інших цінних паперів. Саме нагромадження капіталу, оптимальне його поєднання зі споживанням є джерелом розширеного суспільного відтворення, інноваційної діяльності, яке має забезпечити перенесення вартості знань на продукт у процесі виробництва. Чим швидше здійснюється цей процес, тим більша віддача інновацій у знання. Затягування з виробничим використанням знань призводить до їх "старіння" й економічної непридатності (морального зношування), оскільки з'являються нові знання, які мають велику перспективу на виробництві.

Розв'язання цієї проблеми сповільнюється тим, що в країні зберігаються досить великі обсяги державного споживання. Аналіз ситуації показує, що в розвинутих країнах за відносно високої норми нагромадження державне споживання, як правило, не перевищує 20—25 % ВВП. В Україні доходи державного бюджету, пенсійного фонду і фондів державного соціального страхування на початку XXI ст. становили 38,8 %, причому тенденція до їх зростання очевидна. Значне державне споживання у свою чергу неминуче зменшує обсяги державних інвестицій, які у розвинутих країнах підтримуються нарівні 3 %. Україна ж має зводити їх до мінімуму. Всі ці диспропорції означають практично "проїдання" частини нагромадження, що обмежує можливості розширеного відтворення. Це свідчить про неусвідомлення на державному рівні насамперед тими, хто розробляє економічну політику, ролі інновацій у виробництві, особливо знань. Із цього приводу японський дослідник І. Нонакі зазначає: "Єдиним надійним джерелом конкурентних переваг є знання. Коли змінюються ринки, з'являються нові технології, збільшується кількість конкурентів, а товари "старішають" майже протягом ночі, успішними підприємствами стають ті, що послідовно створюють нові знання, поширюють їх у всій організації та швидко перетворюють на нові технології та продукти. Цю діяльність визначають як підприємство, що твориться на основі використання знань і єдиним бізнесом якого є систематичні інновації". Такий підхід має стати для кожного українського менеджера і урядовця будь-якого рівня спонукою до активної дії в нових умовах ринкової економіки.

Інвестиції — це, безперечно, головний фактор інноваційної діяльності, але, як показує аналіз, на неї впливає чимало чинників внутрішньої організації виробництва. Найважливішим із них є розмір фірм, підприємств. У процесі аналізу з'ясували, що для великих підприємств (чисельність працівників понад 1000 осіб) характерні вищий загальний рівень інноваційної діяльності та її економічна ефективність, що насамперед пов'язано з їх фінансовими можливостями. На них майже вдвічі більше виробляють інноваційної продукції, для якої властива більша наукомісткість. Ці підприємства характеризуються найвищою ефективністю виробництва інноваційної продукції. Брак достатніх фінансових коштів робить малі підприємства споживачами цих інновацій. Але кількість підприємств в Україні, які займаються інноваційною діяльністю, є незначною: нею займається лише кожне п'яте підприємство. За умов, коли науково-технічний прогрес відіграє вирішальну роль у розвитку виробництва, важливо розширити частку інноваційно активних підприємств. В умовах ринкової економіки на інноваційну діяльність впливають форми власності підприємств. Державні підприємства мають ліпші показники інноваційності продукції, порівняно з приватними, але останні досягають вищої ефективності інноваційного виробництва. Підприємства іноземної форми власності і за масштабами, і за ефективністю інноваційної діяльності у 2—3 рази перевищують показники підприємств інших форм власності.

Досвід показує, що приватні підприємства не є надто інноваційно активними, хоча, як було зазначено, прагнуть вищої ефективності інноваційної продукції. В цих процесах виявляється і конкуренція. Чим вона сильніша на ринках, тим більше підприємства переходять від часткової інноваційної діяльності, тобто технологічного вдосконалення продукції до створення технологічно нових продуктів. Тому збільшення масштабів інноваційної діяльності потребує як розширення конкурентного середовища, так і вдосконалення власне конкуренції шляхом як законодавчого, так і регулювального впливу держави на неї. Розвиваючи конкуренцію, можна вдосконалити процес відбору ефективного власника, втому числі шляхом відпрацювання процедури банкрутства, посилення ролі банківської системи і фондового ринку у функціонуванні ринкових відносин. Цьому має сприяти поліпшення інвестиційного клімату, залучення іноземного високотехнологічного капіталу.

На розвиток конкуренції та інвестиційно-інноваційний процес активно впливають розвиток і вдосконалення виробництва малого та середнього бізнесу. Для цього потрібна державна підтримка малого бізнесу, створення умов для трансферу технологій державного науково-технічного сектору до підприємств малого і середнього бізнесу, розвиток інформаційної інфраструктури та формування професійного інноваційного менеджменту. Важлива складова механізму розвитку інноваційної діяльності — створення державної системи підтримки і стимулювання НТП та його втілення у практику господарювання. Розв'язати цю проблему мають шляхом удосконалення податкової, фінансової та грошово-кредитної політики, політики цін і доходів. Інноваційну діяльність підтримують за допомогою таких методів, як державне замовлення, надання кредитів, фінансових гарантій, виділення грантів. З метою стимулювання такої діяльності використовують цільове кредитування, фіскальні преференції, нефінансові послуги. Як видно, система підтримки і стимулювання інновацій та інноваційної діяльності охоплює прямі та непрямі форми і методи, хоча слід визнати, що цей поділ досить умовний. Наприклад, державне замовлення є засобом прямої дії, хоча він, безперечно, стимулює роботу колективу, адже це, як правило, йому вигідно. Та саме можна сказати про гранти, пряме інвестування й інші методи безпосередньої дії. Стосовно застосування непрямих методів, особливо фіскальних преференцій, кредитних пільг, то головне тут полягає у чіткому визначенні принципів їх використання. Наприклад, податкові пільги мають спиратись на обґрунтовані критерії, встановлену процедуру їх отримання, оскільки це потрібно для того, щоб забезпечити залежність одержаних пільг від результатів праці, господарювання, виключити незароблені вигоди. Лише за цих умов система підтримки і стимулювання спрямовуватиме та заохочуватиме інвестиційну діяльність, накопичення інноваційного потенціалу підприємств.

Не менш важливою проблемою є залучення до розвитку малого і середнього бізнесу українського капіталу західного походження. Щорічні чисті доходи українців, які працюють за кордоном, становлять майже 20 млрд дол. США і зберігаються в індивідуальних і сімейних касах, часто — за кордоном. Завдання урядовців полягає у тому, щоб якнайшвидше розробити механізм залучення цього джерела первісного нагромадження в економіку країни і використання їх у сфері бізнесу, спрямувати ці кошти насамперед на розвиток галузей нової економіки.

Досвід показує, що зазначена вище система особливо ефективно діє, якщо її органічно поєднати з програмно-цільовим методом організації роботи. В Україні поступово формуються сучасні інноваційні структури, які можуть розробити комерційні привабливі проекти, до фінансування котрих залучаються економічно успішні компанії. Проте, не дивлячись на величезне значення економічної мотивації інноваційної діяльності, в Україні у цій системі є багато й істотних недоліків. Інтеграція низки наукомістких виробництв у глобальний технологічний простір має анклавний характер, здійснюється без підтримки держави, що пов'язано з недостатнім розвитком фінансово-кредитної системи. Високі процентні ставки за кредити комерційних банків, серйозні недоліки в податковій системі, лише зачатки венчурного капіталу, недостатні фінансування інвестицій з державного бюджету й участь приватного капіталу в розвитку інноваційної діяльності серйозно стримують розроблення та використання нової техніки і технології та їх застосування у виробництві. Щоб забезпечити якісний і стійкий соціально-економічний розвиток країни, потрібно пришвидшити створення системи підтримки та стимулювання інноваційної діяльності, насамперед розширення використання і здешевлення довготермінових кредитів. Інновації— це складні процеси з високоризиковим характером. Держава має частково компенсувати процентну ставку комерційних банків за рахунок бюджетних коштів. Частину коштів, отриманих від приватизації державного майна, вона повинна спрямовувати на інвестиції в інноваційну діяльність підприємств, передусім у такі, які мають стратегічний характер. Можливе запровадження конкурентних засад на державне замовлення інноваційної продукції тих чи інших підприємств. Загалом це завдання вирішується лише в системі комплексної реалізації заходів державної інноваційної політики:

  • — вибір раціональних стратегій та пріоритетів розвитку інноваційних сфер під час реалізації в галузях промисловості ліпших технологій та інноваційності виробництва і конкурентоспроможності продукції;
  • — посилення ролі держави в інноваційній політиці шляхом упорядкування, розгляду і фінансування пріоритетних напрямів;
  • — збереження і розвиток виробничо-технологічного потенціалу, його використання з метою переходу на вищі технології, до шостого технологічного укладу;
  • — розвиток конкуренції в інноваційній сфері, підвищення ефективності капітального будівництва;
  • — забезпечення сприятливих економічних і фінансових умов для активізації інноваційної діяльності;
  • — стимулювання використання в реальному секторі економіки країни технологічних інновацій, які забезпечують випуск конкурентоспроможної продукції;
  • — розширення участі держави в реалізації значущих результатів фундаментальних досліджень.

Великий вплив на науково-технічний прогрес і використання його досягнень у виробництві має ринковий механізм, що діє не лише шляхом розвитку добросовісної конкуренції, ціноутворення, а й через капіталізацію економіки і використання фондового ринку. Раніше цей процес був досить простим і полягав у перетворенні додаткової вартості на капітал, що й становило матеріальну основу розширеного відтворення. Із розвитком акціонерної форми капіталу і фондового ринку процес капіталізації все більше набуває ринкових форм. Акції, облігації, інші цінні папери, які ще недавно були пов'язані з конкретними акціонерними товариствами, стають самостійними і котируються на фондовій біржі. На основі курсової вартості акцій, помноженій на їх кількість, визначається ринкова вартість компаній чи корпорацій. Якщо раніше дохідність акцій визначали обсягами дивідендів, то нині — зростанням вартості акцій.

Інтернаціоналізація господарського життя, об'єднання промислового і банківського капіталу зумовили появу так званої системи участі шляхом взаємного володіння цінними паперами, утворення транснаціональних банківських фінансових груп, розвитку світових фондових ринків, які через систему валютно-фінансових відносин активно впливають на розвиток господарської кон'юнктури та економіки загалом. Лібералізація фінансових ринків, яка особливо розвинулася після кризових явищ 60—70-х років XX ст., сприяла розширенню банківських послуг, державних запозичень, вільному переливанню капіталів і їх широкому використанню у вигляді інвестицій. Розвинуті країни досягли значних успіхів у капіталізації економік. Варто зазначити, що у США капіталізація ринку в 2007 р. становила понад 100 % ВВП, Великій Британії — 120, Нідерландах — майже 100, Фінляндії — 100 %. Висока капіталізація економіки і сформований фондовий ринок забезпечують, по суті, автоматичне переливання капіталу в ті галузі чи виробництва, що визначають прогрес економіки і країни в цілому. Уряду варто чітко сформулювати технологічні пріоритети, зокрема щодо виробництва перспективних інноваційних товарів. Вартість акцій тих підприємств, які працюють у пріоритетних напрямах, швидко зростає, відбувається концентрація капіталу, що дає змогу розв'язати і науково-технічні, і виробничі проблеми.

Економісти вважають ідеальним типом фондового ринку той, де ціни забезпечують точну інформацію для розподілу ресурсів, оскільки саме вони свідчать про вигідність вибору вкладення капіталу, інвестицій. На цьому ґрунтується концепція ефективного фондового ринку.

Радикальні зміни, що відбулися наприкінці XX ст., поділили і національні економіки, і фінансові ринки на розвинуті та ті, що розвиваються. Досить обґрунтовані критерії розвинутості ринків акцій дає міжнародне рейтингове агентство "Standard & Poor's" (S & Р). Розвинутими вважають ті ринки країн, де річний обсяг ВВП на одну особу, розрахований з урахуванням паритету купівельної спроможності національної валюти, перевищує 10 тис. дол. США і де немає дискримінаційних правил для інвесторів-нерезидентів. Якщо фондовий ринок країни не відповідає хоча б одному з критеріїв, то він належить до тих ринків, що розвиваються.

Фондовий ринок в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, не є наслідком еволюційного історико-економічного розвитку, його створює держава, її уряд. Його формування пов'язане з лібералізацією цін і ваучерною приватизацією, що зумовило обіг акцій приватизованих підприємств, розвиток валютного ринку, емісію державних облігацій, збільшення чисельності інвестиційних компаній, визначення фондових індексів. Із початком економічного зростання розширюється торгівля акціями, значну роль стають відігравати кошти населення у функціонуванні фондового ринку, з'являються брокери, швидко розвивається первинний і вторинний ринки акцій та облігацій тощо. Як видно, заходи держави забезпечили становлення національної структури фондового ринку, ліквідного вторинного ринку акцій. Однак не можна стверджувати, що формування фондового ринку завершено, адже він ще не виконує одну з головних функцій — переливання капіталів, масове залучення коштів у виробництво. До того ж на його формуванні не могли не відобразитися адміністративно-командні методи, які держава застосовувала у цьому процесі. Ще, по суті, не створено ринку опціонних і ф'ючерсних контрактів, недостатньо розвивається система страхування операцій фондового ринку. Все це обмежує функції фондового ринку.

Із табл. 13.7 видно, що серед постсоціалістичних країн Європи найвища капіталізація ринку досягнута в Росії, а найнижча — в Україні, лише 7,5% від ВВП. Ринкова ліквідність теж найвища в Росії та найнижча в Україні, тільки 0,3 %. У Польщі та Словаччині цей показник вищий більше ніж у 10 разів. За рівнем віддачі перше місце посідає Чехія, яка випередила Росію вдвічі, а Україну — у 12 разів. Отже, капіталізація ринку супроводжується глибокими якісними змінами, а недостатній розвиток фондового ринку призводить до негативних явищ. Особливо це виявляється у збільшенні цін на інвестиційні товари, що в свою чергу спричинює подорожчання будівництва. Допускають грубе заниження ціни державного майна в процесі приватизації. Ціни на акції виявляються наче прив'язаними до активів компаній, не відхиляються від них, тоді як у розвинутих фондових ринках спостерігається величезне їх зростання, особливо компаній, що перебувають на передових позиціях науково-технічного прогресу, й одночасно немало компаній, ціна акцій яких різко падає, банкрутують.

Таблиця 13.7. Індикатори ринку цінних паперів (станом на 2003 р.)

Індикатори ринку цінних паперів (станом на 2003 р.)

З метою подальшого розвитку та вдосконалення функціонування фондового ринку, повного виконання ним властивих йому функцій потрібно посилювати внутрішню ринкову капіталізацію економіки, нагромадження капіталу. Поряд із визначенням цін акцій та розширенням можливостей для вторинного обігу фондових цінностей — тих традиційних функцій, що виконує фондовий ринок, необхідні масові публічні розміщення акцій на фондових біржах. Тобто подальший розвиток та вдосконалення фондового ринку мають забезпечити і здійснення ним функції залучення фінансових ресурсів у виробництво. У розв'язанні цієї проблеми важливу роль відіграє держава як найважливіший активатор ринкових перетворень економіки.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші