Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Економічна теорія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Рівень і диференціація доходів. Боротьба з бідністю

Однією з цілей соціального захисту населення є гарантування певного рівня життя. Останній як забезпеченість населення необхідними матеріалами, благами і послугами, рівень їх споживання та ступінь задоволення раціональних потреб насамперед вимірюється рівнем доходів і їх диференціацією між різними прошарками населення.

Держава здійснює соціальний захист, насамперед гарантуючи певний рівень доходів. Для працездатних зайнятих найманою працею, основним засобом регулювання державою певного розміру доходу є заробітна плата, а для непрацездатного - пенсії та інші види соціального забезпечення і страхування.

У працівників найманої праці зміна доходу прямо чи опосередковано здійснюється через оплату праці. Тому в усіх країнах питання регулювання оплати праці розв'язується через активний вплив держави. В ринкових умовах державне втручання необхідне для встановлення і забезпечення виконання умов і принципів розподілу доходів. Воно має опосередкований характер і спрямоване на забезпечення соціальних гарантій і умов для заробітку коштів і підвищення ефективності використання праці. Згідно із Законом України "Про оплату праці" держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших норм і гарантій, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Важливу роль відіграє держава і в переговорах між роботодавцями та найманими працівниками щодо соціально-трудових відносин, зокрема щодо рівня заробітної плати. Ця діяльність здійснюється на підставі Закону "Про колективні договори і угоди". В механізмі регулювання заробітної плати базовим є встановлення її мінімального розміру.

Мінімальна заробітна плата є одним із найважливіших соціальних нормативів системи соціального захисту населення. Метою встановлення мінімальної заробітної плати відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці є надання особам, які працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати. Згідно із Законом "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці, обсяг робіт. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Безпосередню матеріальну основу мінімальної заробітної плати становить вартість життєвих засобів особи, яка працює, що є необхідним продуктом у даних суспільних умовах. У рекомендаціях Міжнародної організації праці щодо визначення мінімальної заробітної плати наголошується на необхідності врахування потреб не лише працівників, а й членів їх сімей, тобто виконувати функцію утримання і відтворення сім'ї працівника. В Україні умови та критерії обчислення розміру мінімальної заробітної плати регулюється Законом "Про оплату праці".

При визначенні мінімальної заробітної плати повинні враховуватись такі фактори: вартісна величина споживчого бюджету, загальний рівень середньої заробітної плати та продуктивності праці, рівень зайнятості та інші економічні умови. Вона не повинна бути нижчою за вартісну межу величини малозабезпеченості в розрахунку на працездатну людину. Розмір її встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у Законі "Про Державний бюджет України" з урахуванням пропозиції), вироблених шляхом переговорів представників профспілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів, і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати може переглядатися залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів, на послуги за угодою сторін колективних договорів.

При визначенні розмірів мінімальної заробітної плати необхідно враховувати стимулюючу роль оплати праці, тому дуже важливим є дотримання пропорцій між показниками мінімальної і середньої заробітної плати, щоб не допускати зрівняльних тенденцій, оскільки це знижує стимули до підвищення кваліфікації працівників і зростання продуктивності праці. Метою запровадження мінімальної заробітної плати є захист найбільш низькооплачуваних робітників, найбільш уразливих категорій осіб, які працюють за наймом, запобігання падінню рівня заробітної плати нижче прожиткового мінімуму. Недопущення зменшення заробітної плати нижче прожиткового мінімуму є головною методологічною посилкою щодо встановлення її рівня. Такий підхід має велике значення для відтворення трудового потенціалу, оскільки дає можливість підтримувати нормальне відтворення та розвиток особистого фактору виробництва - людини, створювати для неї умови для трудової та ділової активності. Велике значення має мінімальна заробітна плата і для визначення ряду важливих мікро- і макропоказників, а саме: для визначення розміру коштів, що направляються на споживання, обсягу фондів заробітної плати по народному господарству і окремих підприємствах, рівня диференціації заробітної плати найманих працівників тощо.

Мінімальна заробітна плата, що діє в Україні в період незалежності, не повністю виконує своє соціально-економічне призначення. Про це свідчить порівняння мінімальної та середньої заробітної плати і прожиткового мінімуму. Протягом 1996-2006 років середньомісячна мінімальна заробітна плата зросла в 5,9 разу, а середньомісячна середня заробітна плата - у 7,8 разу. Однак мінімальна заробітна плата суттєво відстає від прожиткового мінімуму. Навіть у 2006 р. вона становила 84,5% прожиткового мінімуму. 1 лише в 2009 р. вона дещо перевищила прожитковий мінімум. Якщо з 1 грудня 2010 р. прожитковий мінімум склав 875 грн на місяць, то мінімальна заробітна плата - 922 грн на місяць.

Вона набагато нижча, ніж у країнах Центральної і Східної Європи, що мають транзитивну економіку. Якщо у 2006 р. середня заробітна плата в Україні становила 164 євро, то в Болгарії, де вона найнижча серед зазначених країн, - 181 євро, а в Словаччині - 1157 євро. При цьому розрив не зменшується, а збільшується. Не випадково Україна не ратифікувала жодної з конвенцій Міжнародної організації праці щодо мінімальної заробітної плати, в яких висувається вимога встановлення мінімальної заробітної плати на рівні, що гарантує задоволення основних життєвих потреб працівника і членів його сім'ї.

Низька ціна робочої сили є однією з причин бідності населення. Протягом першого десятиліття незалежності в Україні відбувалося стрімке зниження рівня доходів і умов життя, і істотно збільшилась бідність. Уже у 2000 р. 70% осіб, які працювали, жили нижче межі бідності, яка становила 56,6% прожиткового мінімуму. Бідність стала масовою, тому навіть офіційна влада змушена була звернути на неї увагу. Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. було схвалено "Стратегію подолання бідності".

Бідність - це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в певний період. До бідних прошарків населення відносять тих, хто не з власної волі позбавлений благ, які більша частина населення вважає необхідними. Виділяють різні форми бідності: об'єктивна і суб'єктивна, абсолютна і відносна, тимчасова і хронічна. Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ. Суб'єктивною є бідність, яку самостійно оцінює людина, ідентифікуючи себе як бідну. Абсолютною є бідність, якщо рівень споживання сім'ї чи людини не забезпечує визначеного мінімуму. Відносна бідність визначається як певна частина середнього по країні рівня споживання. За тривалістю бідність може бути тимчасовою та хронічною. Щодо останньої форми, то вона означає принципову неможливість для сім'ї чи окремої людини самостійно розв'язати свої проблеми і подолати матеріальні негаразди.

Оцінка рівня бідності здійснюється за різними критеріями. Одним із них за стандартами ООН для країн Центральної та Східної Європи є вартість добового споживання в розрахунку на умовного дорослого нижче 4,3 дол. за паритетом купівельної спроможності. Другим критерієм є вартість добового споживання в розрахунку на умовного дорослого нижче 14,76 доларів (за паритетом купівельної спроможності). За цим критерієм у 1999 р. в Україні до бідного належало майже 94% населення.

За міжнародними стандартами до категорії бідних належать сім'ї, які понад половину коштів свого бюджету витрачають на харчування. В Україні в 1990 р. витрати на харчування у сукупному доході сім'ї становили 33%, а у 2009 р. - понад 50%. Використовується і критерій енергетичної цінності добового раціону споживання нижче 2100 калорій на особу. У 1999 р. в Україні у майже третини населення цей показник був нижче норми.

В Україні високий відсоток бідних серед населення, яке працює. Наявність роботи не є гарантією хоча б мінімального достатку. Близько 80% усіх бідних - це сім'ї, де хоча б одна особа працює. Така ситуація - наслідок низького рівня оплати праці. Якщо в 1990 р. у ВВП частка оплати праці становила 53,1%, то у 2009 р. - 33%. У грошових доходах населення питома вага оплати праці зменшилась із 71% до 42,4%, при тому, що і сам розмір грошових доходів суттєво скоротився.

Причини такого різкого зростання бідності населення в Україні наведені у "Стратегії подолання бідності". Це спад виробництва, спричинений глибокою економічною кризою, високі темпи інфляції, скорочення зайнятості, низькі рівні оплати праці працівників і пенсій непрацездатних, відсутність розвинутої системи соціального страхування.

Економічне зростання, що почалося з 2000 р., створило нові можливості для скорочення бідності населення. Як уже зазначалося, значно зросла заробітна плата, суттєво підвищились пенсії непрацездатних, збільшилися певні види соціальних виплат. Відповідно до критеріїв ООН абсолютну бідність в Україні подолано. У доходах населення відбулися позитивні зміни, що свідчать про певне поліпшення соціальної захищеності. У значної частини населення доходи почали перевищувати витрати. Якщо в 1999 р. витрати перевищували доходи всіх обстежуваних домогосподарств, і середній рівень перевищення становив майже третину, то у 2006 р. у 80% обстежених домогосподарств доходи перевищували витрати. У структурі доходів підвищується питома вага заробітної плати. Водночас знижується частка витрат на харчування, що є одним із головних індикаторів рівня життя за міжнародними оцінками. Якщо в 1999 р. вона становила 65% ресурсів домогосподарств, то зараз - близько 50%, хоча цей показник ще занадто високий і є свідченням загального низького рівня життя в Україні.

Щодо відносної бідності, то незважаючи на економічне зростання, її показник майже не змінюється, і 27-28% населення стабільно опиняється нижче від рівня середніх стандартів. Ще вищим є показник суб'єктивної бідності. За даними обстеження умов життя домогосподарств за 2006 р. понад 84% опитаних вважають себе бідними. Це відбувається тому, що люди, котрі визначають свій статус (бідний, середній клас тощо), порівнюють себе з іншими людьми, з якими спілкуються. Це свідчить про необхідність подальших серйозних заходів щодо зниження рівня бідності. Одним із напрямів цього є підвищення вартості робочої сили, дієвим засобом якого є збільшення мінімальної заробітної плати. Це, як стверджують спеціалісти, дає змогу підвищувати і середню заробітну плату. Збільшувати вартість робочої сили потрібно багаторазово і поступово, що дає змогу уникнути надмірного зростання інфляції. При цьому потрібно дотримуватися відомого принципу співвідношення зростання заробітної плати із підвищенням продуктивності праці як фундаментального положення регулювання доходів. Його порушення, що відбувалося в Україні з 2005 р., стало одним із факторів, що посилив негативні наслідки економічної кризи 2008 р.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші