Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

РОЗВИТОК МІСТ, РЕМЕСЛА І ТОРГІВЛІ В УКРАЇНІ. ЦЕРКОВНІ БРАТСТВА

Розвиток міст. Поняття рівнів міського побуту визначено І. П. Крип'якевичем. Він вважав, що у XVI—XVII та й у XVIII ст. українське місто існувало на таких рівнях: "містечко", "мале місто", "велике місто". Якщо мале місто і велике місто існувало здавна по всій Україні, то містечко було специфічним явищем саме Західної України. Уклад містечок формували заняття ремеслом і торгівлею. Кожне з таких містечок мало своє виробництво, яке забезпечувало жителів його і найближчих сіл всім необхідним для життя. Забезпечення жителів ремісничими виробами здійснювали купці. Отже, можна сказати, що містечко - - це невелике землеробського характеру поселення зі слабо розвинутим ремеслом, яке було місцем торгівлі для навколишніх сіл.

Ремесло і торгівля були головними факторами економічного життя таких містечок. Тут ремісники довше, ніж у великих містах, зберігали традиції народних промислів.

Міста Західної України, а почасти і Центральної та Східної, що входили до Речі Посполитої, поділялись на дві основні категорії: державні (королівські), які мали магдебурзьке право, а також "панські", що були власністю феодалів та церкви. Панських міст в Україні було найбільше. Був ще третій різновид панської власності у вільних містах, так звані "юридики", тобто власність феодала або церкви на територіях державного міста.

У XVI — 1-й половині XVII ст. в Україні зростають старі і виникають нові міста. Наприкінці XVI ст. тільки на Поділлі налічувалось 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок. У 40-х роках XVII ст. в Україні, за деякими даними, було близько 1000 міст і містечок. Багато які з них, на думку деяких дослідників, виникли в 1-й половині XVII ст.

Більшість міст була приватною власністю світських і духовних осіб. Навіть у 1-й пол. XVII ст. із загальної кількості в 323 міста і містечка у Київському і Брацлавському воєводствах приватним (як тоді говорили) "володільцям" належало 261, тобто близько 81%, королівських було 52 міста, тобто 16%, решта— 10 міст, становила власність церкви.

Українські міста у складі Речі Посполитої, як і польські міста, з середини XVII ст. переживали занепад. Частково це було наслідком безперервних війн, які несли з собою грабунки та спустошення. Частина колишніх міст і містечок перетворилась на села. Значна частина міст, як і раніше, перебувала у приватному володінні. В тій частині Київщини, що відійшла до Польщі, в П-й пол. XVII ст. приватні магнатські, монастирські і шляхетські міста, за неповними даними, становили майже 90%, на Волині — близько 88% усіх міст. Більшість цих міст не мала самоврядування і безпосередньо підлягала своїм власникам. Як і раніше, так і тепер у Західній Україні великої шкоди містам завдавали шляхетські і монастирські юридики.

1 Протягом всього другого півстоліття в українських містах зростав податковий тягар. У багатьох містах міщани відбували панщину на користь адміністрації і власників міст. Тяжко позначалося на українському населенні міст посилення національного гніту і релігійних переслідувань.

Розвиток ремесла і торгівлі в Україні сприяв посиленню диференціації міського населення. Жителі всієї України, але перш за все Західної, поділялись на три основних категорії: до першої категорії "патриціату" — належали аристократи, багаті торговці, лихварі; до другої категорії ("бюргерів") чи "міщанства" — середні і дрібні купці, цехові майстри, заможні городяни; до третьої категорії (так званого "плебсу") — підмайстри і учні ремісничих цехів, нецехові ремісники ("партачі"), міська біднота, слуги. Коротше, всі ті, кого називають словом "народхк)

"Патриціат" складали багаті сім'ї, польські і українські, що прийняли уніатство або католицтво, магнатів, а також багаті сімейні клани німців, вірменів, греків. В їх руках було зосереджене міське управління, господарство і прибутки, вони засідали в міській раді і займали всі міські посади.

Розвиток міської культури України є невід'ємною частиною етнічної історії українських земель. Культура і побут українського народу представлені багатобарв'ям історико-етнічних зон і етнографічних груп населення, що позначилися на формуванні національних рис в творчості ремісників. Слід відзначити поліетнічність міст України. Багатонаціональний склад ремісників зробив свій внесок в розвиток різних видів місцевого ремесла, розвиваючи одночасно і свої національні традиції.

Розвиток ремесла. Ремесло, тобто виробництво ручним способом різних речей, потрібних у господарстві і побуті, було першою формою промисловості. Низька продуктивність ручної праці ремісника відповідала слаборозвинутому ринку і порівняно невеликому попиту на ремісничі вироби. На цьому грунті і зростала та особлива майстерність ремісника, що доходила до віртуозності. Майстри мали свої власні секрети виробництва, що передавались від батька до сина. В Україні у XVIII ст. було до 300 різних ремесел. Лише в збірці мандрівного поета — дяка Климентія Зинов'єва — в кінці XVII ст. знаходимо згадку про 100 ремесел. Зупинимось на найбільш поширених серед них.

Прості люди дуже поважали ремесло шевця. В описі сучасника швець сидить у своїй майстерні, сповнений власної гордості, на кріслі,

"як на маєстаті", тобто — як король на троні. Шевство поєднувалось з чинбарством — виготовленням фарб з трав. Відвар з трав або листя у гарячому вигляді чинбар наливав у мішок з шкури, яку треба було пофарбувати, і так залишав на певний час. Пофарбовані в такий спосіб шкури були дуже міцні й еластичні.

Серед ковалів була вузька спеціалізація з трьох напрямків: ковалі, слюсарі і токарі. Були також зброярі: лучники, мечники, сагайдачники, щитники. Серед ювелірів були окремо "перстинники". Людвисари і конвисари, особливо останні, виробляли мідні, цинкові предмети домашнього вжитку.

Ткачі і суконщики були найголовнішими в своїй галузі, але самостійно існували також професії войлочників, красильників, полотинників і постригачів. Серед кожум'як були майстри вироблення шкір — гарбарі, сідельники, спеціалісти по тисненню шкіри (римарі), окремо були "кордибанники" — виробка козлиних шкір.

І.П. Крип'якевич відзначає диференціацію живописців — "малярів". Це були іконописці, які займались розписом стін і тому могли бути зараховані і до художньо-будівельної галузі.

За деякими даними, число спеціальностей текстильного і одежного ремесла було майже півтора десятки. Деревообробне ремесло мало 14 професій, металообробка — 23 професії.

Важливою умовою оцінки майстерності в гончарському цеху була така якість виробу, як міцність: заміс глини, обпалення черепка, вогнетривкість, водонепроникність і таке ін.

Серед тих, хто працював на скляному промислі, були гутники, що готували скляну масу; шуляри — наглядачі за нагріванням печей; осмольники — постачали смолисте соснове дерево для добування спеціального попелу — поташу; будники — добували поташ; оболонники — вставляли у вікна шибки із скла, або "оболонки", гончарі —виготовляли форми для скляних виробів, а також рознощики готових виробів. Були також підводчики.

Зросла питома вага ремісників навіть у середніх і малих містах. Наприклад, у Білій Церкві в 1641 р. було 277 ремісників різних професій. Вони становили понад 30% усього населення міста.

В одній з середньовічних настанов про навчання учнів склярського цеху сказано: ".„Маєш вчитися, доки житимеш...". Це, власне, стосувалось учнів всіх професій. Навчання продовжувалось багато років, при цьому учні і підмайстри нещадно експлуатувались майстрами.

З XV ст широке розповсюдження по Європі отримали писані і друковані настанови з архітектури. Були вони і в Україні. Такими були праці М. Вітрувія, Андреа Палладіо, Вінченцо Скамоцці. З Німеччини привозились різні "Кунстбухи" підручники з будівельної справи, на українсько-польському лексиконі звані "кожбушками". В XVII ст. з'явилася анонімна праця на польській мові "Коротка наука будівництва".

Диференціація міських ремісничих професій мала двоякий характер. З одного боку, зростаюча конкуренція серед ремісничих цехів і запровадження нових форм виробництва сприяли поліпшенню якості продукції і пошуку нових форм і засобів, що й знайшло своє втілення в створенні нових напрямків розвитку, закріплених створенням нових цехів. З іншого боку — та ж диференціяція виробництва була і ознакою майбутнього занепаду міського ремісничого виробництва, одною з його численних причин.

Новостворені цехи не змогли витримати жорстокої конкуренції з більш могутніми і традиційними корпораціями. Вже на початку XVIII ст. рівень продуктивності праці нових ремісничих цехів (та й усіх загалом) швидко скорочується, багато які з них припиняють своє існування. Внаслідок цього, в сукупності з дестабілізацією внутрішньо-і зовнішньополітичних стосунків Польщі, почастішавшими війнами, економічною розрухою міст уповільнюється розвиток цілих видів ремісничої творчості. В історії ремісничого господарства України розпочинається процес відпливу ремісників з міст в містечка і сільську місцевість, протилежний процесові активного поповнення міського ремісничого середовища, що відбувався до цього.

Правда, за інерцією ще зберігався певний рівень якості і кількості виробів, а також ринки збуту. Але це відбувалося, в основному, за рахунок зовнішньої торгівлі. Ремісничі товари з України охоче скуповували іноземні купці, а особливою популярністю вони користувалися на ринках Європи. Польща, Росія, Угорщина, Молдавія, Туреччина, Греція, Німеччина—ось неповний перелік країн, на ринках яких продавались вироби українських ремісників.

В свою чергу, українські ремісники охоче купували сировину на ринках Європи. Сирі шкіри завозились з Молдавії, залізо, мідь, срібло — з Польщі, Угорщини.

Високоякісну жерсть постачали з Швеції. Відомо, що з такої жерсті була виготовлена покрівля церкви собору святого Юра у Львові в XVIII ст.

Розвиток ремесла і сільського господарства сприяв розширенню торгівлі. Кількість міщан, які займалися торгівлею, була досить значною. Так, в 36 містах Лівобережної України торгівлею займались 8% населення. Яскравим показником розвитку торгівлі були ярмарки, роль яких дедалі зростала. Арабський мандрівник Павло Алепський (50-ті роки XVII ст.) писав: "У країні козаків ярмарки бувають безперервно від початку і до кінця року. Кожного свята відбувається ярмарок в тому чи іншому місті, як це було ще за часів панування ляхів". Важливе значення ярмарків було у тому, що вони зв'язували в одне економічне ціле найвіддаленіші території України.

Церковні міські братства. Провідну роль оборони віри і нації перебрали на себе міські братства. Вони дісталися нам у спадок від західноєвропейського середньовіччя. В ті часи особистість постійно потребувала підтримки і захисту з боку общини, корпорації, братства. Тому людина не могла усвідомити себе в достатній мірі, бо її обмежували рамки організації. З іншого боку, такі організації, як братства, ставали часто для народу, землі якого були загарбані чужинцями, єдиним засобом збереження своєї культури.

Історію братств вивчали І. Огієнко, Н. Полонська-Василенко та Я. Ісаєвич. На їх думку, братства поступово з церковних об'єднань перетворювались на могутні культурні і освітні осередки зі своїми школами і друкарнями. Братства існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з XVI ст.

Братства були організовані на засадах моральної і матеріальної взаємодопомоги при православних храмах. Взагалі-то, вони були звичайною формою організації культурних сил до цього і в Польщі. Тут були і ремісничі братства або цехи, братства монахів, братства милосердя. В Україні, крім того, були воєнні — запорізьке "товариство", "младенчеські" або студентські братства. В члени братства приймали українців, православних і не бідних людей. А в середньовічному німецькому місті Кельні були навіть братства багатих (Richerzeche) — союз патриціїв.

У 1570 р. львівські міщани добились того, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка контролювала магістрат. Братські школи почали конкурувати з католицькими і протестантськими, тим самим зберігаючи для України найбільш освічену молодь. Після Берестейської церковної унії 1596 р. справу захисту православ'я перебирають на себе клірики, братства, козацька старшина і "люд посполитий". Українські магнати стали переходити в латинський обряд, а народ без митрополита та інших князів церкви напівлегально створює братства, друкарні, школи та виступає захисником віри предків. Боротьба в Україні в цей час велась не стільки станова, як національна. Православ'я стає вірою хлопською. Тільки "худі і неславні" залишились в старій вірі. Братства стають звичайною формою організації культурних і національних сил в Україні.

Найстаріше з братств — Львівське отримало від патріарха т.зв. право ставропігії, тобто церковної автономії, за якою це братство підлягало лише владі безпосередньо патріарха. Саме ж братство отримало право нагляду на іншими братствами — в Луцьку, Києві, Чернігові, і взагалі над релігійним життям громадянства.

Джерела та література

Багацький В. Суспільне становище жінки в Україні в XVI-XVII ст.— В зб. наукових праць ОДЮА: Актуальні проблеми політики.— Вип. 1-2.—Одеса, 1997.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. — Київ-Львів, 1912.

Грушевский О.С. Города Великого княжества Литовского XIV-XVI вв.— К., 1918.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.— К., 1966.

Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії України доби феодалізму XV 1-Х V111 ст.— К., 1972.

Крип'якевич І.П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму.— К., 1962.

Линниченко И. Юридические нормы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV-XV вв.— К., 1892.

Любавский М.К. Областное деление и местное управление Великого княжества Литовского.— М., 1893.

Максименко М. "Русская Правда" и литовско-русское право.— К., 1904.

Музнчснко Петро. Історія держави і права України. Ч. 1, Одеса, 1997.

Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі.—Дзвін, 1990, №№ 1-2, 3-4.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.— К., 1987.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші