Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія західних політичних вчень
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації

Внаслідок "палацового перевороту" в 1964 р. Першим секретарем ЦК КПРС (з 1966 р. – Генеральним) став Леонід Ілліч Брежнєв (1906–1982). Уже в 1966 р. з партійних документів усунули твердження про те, що СРСР вступив у період побудови комунізму, а також конкретні терміни побудови комунізму. Поняття "всенародної держави" залишилося і було доповнене оціночним терміном – "розвинутий соціалізм"*47, водночас широко використовувалось поняття "реальний соціалізм" (згодом цей період у публіцистиці назвали "доба/епоха застою").

*47: {Термін "розвинутий соціалізм" уперше використав Л. Брежнєв у своїй доповіді на XXIV з'їзді КПРС у 1971 р.}

Формально розвинутий соціалізм мав відповідати періоду переходу від етапу завершення побудови соціалізму і тривати до етапу комунізму. Усунення положення Програми КПРС про перехід до комунізму можна розуміти, з одного боку, як відмову від утопічних прожектів і повернення до реальності, з іншого – це засвідчувало, що насправді тогочасна теорія і практика не давали змоги передбачити перспективи досягнення засад комунізму, викладених К. Марксом у "Критиці Готської програми" та В. Леніним. По суті внутрішня політика Радянського Союзу характеризувалася відмовою від процесу десталінізації, завершенням експериментів з удосконалення планової економіки, активною боротьбою з дисидентами, які критикували радянську систему та соціалістичну дійсність, поширенням цензури тощо. Головною ознакою політичної системи стала всеосяжність партійної номенклатури.

Введення радянських військ і військових підрозділів країн – членів Варшавського договору до Чехословаччини в 1968 р. з метою придушення "антикомуністичного руху" ("контрреволюції)" змусило керівництво КПРС віднайти ідеологічне виправдання цим діям. Такою конструкцією стала "доктрина Брежнєва", яку сформулював Генеральний секретар ЦК КПРС. Згідно з цією доктриною СРСР мав право провадити військову інтервенцію до будь-якої з соціалістичних країн – членів Організації Варшавського договору у випадку виникнення там загрози засадам соціалістичного ладу*48. На практиці це означало отримання керівництвом КПРС повноважень визначати межі прав і свобод у внутрішній та зовнішній політиці кожної соціалістичної країни, що фактично призводило до обмеження їхнього суверенітету. Зазначалося, що кожна комуністична партія була відповідальною не лише перед власними громадянами, а й перед іншими соціалістичними країнами, перед усім комуністичним рухом. Кожну соціалістичну державу трактували як частину цілого – спільноти соціалістичних країн, тому її неможливо було розглядати окремо.

*48: {Уперше положення доктрини були викладені в статті С. Ковальова "Суверенітет та міжнародні зобов'язання соціалістичних держав" у газеті "Правда" 26 вересня 1968 р. Подальший розвиток її положення отримали у виступі міністра закордонних справ СРСР А. Громика на засіданні Генеральної Асамблеї ООН 3 жовтня 1968 р. Назву "доктрина Брежнєва" вона отримала в англомовній літературі.}

Доктрина декларувала обов'язковість для соціалістичних країн принципу інтернаціоналізму, який полягав у підтримці керівництвом цих країн позицій та дій СРСР. Збройну інтервенцію до соціалістичної країни у випадку спроби її народу відмовитись від "соціалістичного шляху розвитку" треба трактувати не як агресію, а як самозахист від "імперіалістичної агресії". Підставою для введення військ до будь-якої соціалістичної країни могло бути звернення лояльних до КПРС політичних сил, навіть групи комуністів. Доктрина була застосована на практиці, зокрема, під час введення радянських військ до Афганістану в 1979 р. Відмовився від неї лише М. Горбачов у 1989 р.

Певний концептуальний розвиток доктрина "розвинутого соціалізму" одержала в 1982 p., коли Генеральним секретарем ЦК КПРС став Юрій Володимирович Андропов (1914–1984), який з 1967 р. очолював КДБ. У багатьох своїх промовах він наголошував, що розвинутий соціалізм треба розглядати як самостійний етап розвитку. Це має бути тривалий історичний етап з відповідними періодами/стадіями розвитку. На цьому етапі можливі незбігання інтересів різних соціальних груп, хоча вірогідність виникнення антагоністичного протистояння відкидається. Тому завданням партії було напрацювання механізмів та інструментів, які б допомагали суспільству враховувати й узгоджувати між собою ці відмінні інтереси. Загалом розвинутий соціалізм мав виявити всі якісні властивості соціалізму. Практична діяльність партійних і державних інститутів за часів керівництва Андропова характеризувалася намаганням вести боротьбу з "недоліками/спотвореннями" соціалізму – хабарництвом, порушеннями трудової дисципліни. Це були передусім спроби "наведення порядку", які в жодному випадку не спрямовувалися на зміну політичного ладу.

Формат сталінізму протягом цього етапу було збережено і розвинуто в маоїзмі, який розглядають як різновид ультралівої ідеології, політичний рух і систему влади, пов'язану з особою Мао Цзедуна (1893–1976). На формування маоїзму вплинули велика культурна спадщина Китаю та досвід революційної боротьби Китайської комуністичної партії (КПК).

У процесі формування маоїзму вирізняють три етапи: 1) прийняття КПК головних положень марксизму, ленінізму та сталінізму, що знайшло своє відображення в концепції "народної дороги до соціалізму"; 2) підтримка керівництвом КПК тези Мао, що досвід Китаю має вищу цінність, ніж радянський і європейський досвід для всіх слаборозвинутих країн світу; 3) висунення КПК тези, що лише КПК володіє "єдино правдивою і перевіреною" версією наукового соціалізму (відповідно всі інші комуністичні партії, в тім числі й КПРС, перейшли на позиції ревізіонізму, втративши зміст теорії та практики наукового соціалізму).

Характерними рисами маоїзму були:

  • – крайній мілітаризм, який передбачав обов'язковий збройний формат соціалістичної революції та концепцію війни як необхідної форми глобальної конфронтації між двома суспільними системами, та невизнання засад мирного співіснування;
  • – трактування селянства як провідної революційної сили у соціалістичних революціях;
  • – трактування особи лише в контексті частини більшого колективного цілого (індивідуалізм було проголошено шкідливим і з ним треба було боротися);
  • – передбачення на чолі революційної партії й держави "геніального", харизматичного керівника, який покликаний вести за собою маси, що мали його слухатись та наслідувати, а за потреби – бути готовими до самопожертви.

Після 1962 р. у комуністичних поглядах Мао відбулися відчутні зміни. Зокрема, він почав критичніше ставитись до засобів, з допомогою яких відбувався перехід до соціалізму, та дійшов висновку, що Китай повторив помилки СРСР. У багатьох працях він зазначав, що в межах соціалістичного ладу можливим було формування нової буржуазії, або привілейованого класу, з тих, хто отримав найбільшу вигоду в перехідний період. Ці та інші положення були використані у внутрішньопартійній боротьбі. Наприкінці 70-х років минулого століття маоїзм КПК визнала "помилковою ідеологією". Однак маоїзм був не тільки китайським явищем, на певних етапах історичного розвитку його концептуальних положень дотримувались Албанська партія праці, Червоні кхмери в Камбоджі, керівництво Північної Кореї. У багатьох країнах світу існували маоїстські організації, які декларували свою відданість ідеям Мао.

Партизанська війна на Кубі й перемога Революції у 1959 р. стали символом/зразком революційної боротьби народів Третього світу. Концептуально найбільший вплив мали погляди та особисте життя латиноамериканського революціонера Ернесто Че Гевари (1928–1967). У 1960 р. вийшла в світ його праця "Партизанська війна", де зазначено, що в країнах, які розвиваються, існують суспільно-політичні передумови для соціалістичної революції. В умовах бідних, напівфеодальних країн Третього світу головною рушійною силою мають стати селяни. Революція може бути перманентною і поєднувати водночас антифеодальні та антикапіталістичні цілі.

Че Гевара виступав з вимогами абсолютного інтернаціоналізму, вважаючи, що країни, де перемогла соціалістична революція, мали надавати необмежену економічну, політичну та військову допомогу всім революціонерам. Він публічно звинувачував СРСР й інші соціалістичні країни в економічному неоімперіалізмі, у відмові від надання військової допомоги національно-визвольним рухам. Особисто він разом з групою спеціалістів/професійних партизан/революціонерів брав участь у підготовці партизан у Бразильському Конго та очолив партизанський загін, який мав на меті підняти народне

повстання в Болівії. З огляду на це його вважають одним із теоретиків революційної партизанської війни. Після смерті Ернесто Че Гевара став символом революції, а його погляди і діяльність розглядали як самостійну доктрину "геваризму".

Модель соціалістичного суспільства, яка була сформована і розвивалася в європейських країнах, відрізнялася від моделі Радянського Союзу, на загал політичні режими були більш ліберальними. Особливо це помітно з досвіду СФРЮ, де будувалася модель "самоврядного соціалізму" з відчутною часткою ринкових відносин в економіці, низьким рівнем цензури, дозволом громадянам на вільний виїзд/в'їзд за кордон тощо.

Найбільший розголос отримали події, які відбулися в Чехословаччині в 1968 p., відомі в літературі як "Празька весна". Початок цим подіям поклало обрання 4 січня 1968 р. Першим секретарем ЦК КПЧ Олександра Дубчека (1921–1992), який розпочав реформи під гаслом "соціалізм з людським обличчям". У квітні 1968 р. вийшла в світ публікація "Чехословацька дорога до соціалізму", в якій було задекларовано перехід до багатопартійності, ліквідацію цензури, запровадження вільних виборів, реабілітацію тих, хто був необґрунтовано репресований у період сталінізму.

Людвік Вацулік (нар. 1926) у статті "2000 слів" проаналізував історичний розвиток Чехословаччини як соціалістичної країни, а також помилки, яких припустилася комуністична партія, закликав захищати керівництво країни, очолюване О. Дубчеком. Закінчилась "Празька весна" введенням військ країн – членів Варшавського договору (СРСР, Польща, НДР, Угорщина та Болгарія). Події, що відбувалися в Чехословаччині, можна трактувати як процес лібералізації соціалізму.

Логічним завершенням процесу десталінізації та фактичним початком процесу декомунізації став феномен єврокомунізму. Він виник у 1975 р. для означення плюралістичного напряму в міжнародному комуністичному русі. Предтечею єврокомунізму вважають: концепцію "поліцентризму" та Програму демократичного уряду народної єдності, яку прийняла в 1971 р. Італійська комуністична партія; концепцію "союзу французького народу", прийняту в 1974 р. Французькою комуністичною партією. Відчутний вплив на формування положень єврокомунізму мали дискусії щодо: інтервенції військ країн – членів Варшавського договору до Чехословаччини; введення військ Радянського Союзу до Афганістану; оцінки мирного шляху розвитку Чилійської революції (1970–1973 pp.) та аналіз практики розвитку СРСР.

Засновниками нового напряму стало керівництво Італійської, Іспанської та Французької компартій. Пізніше до них долучилася

Японська компартія, а після Конференції комуністичних і робітничих партій в Європі у Берліні (червень 1976 р.) єврокомунізм став домінуючим у розвинутих країнах Європи. Теоретичне обґрунтування засад єврокомунізму зробив керівник Іспанської комуністичної партії Сант'яго Каррільо (нар. 1915), автор праці "Єврокомунізм і держава" (1977). У березні 1977 р. у Мадриді лідери Італійської, Французької де Іспанської компартій підписали декларацію, яку вважають маніфестом цього руху. До головних положень єврокомунізму належать:

  • – єдність загальних засад революційної боротьби та історичної специфіки розвитку конкретної країни, її політичної системи, гео-політичного положення;
  • – заперечення можливості застосування зразків політичного й інституційного досвіду СРСР та інших соціалістичних країн щодо розвинутих демократичних країн;
  • – визнання політичних засад (парламентської демократії) та інститутів сучасного їм капіталістичного суспільства як базових, у тому числі визнання принципу "волі більшості";
  • – прийняття засад політичного плюралізму, в тому числі визнання і повага до результатів демократичних виборів;
  • – заперечення необхідності визнання конституційних гарантій керівної ролі комуністичної партії в суспільстві;
  • – заперечення диктатури пролетаріату як самостійного і необхідного етапу соціалістичної революції; наголошення на тривалому перехідному періоді без революцій, але з розширенням засад демократії;
  • – запровадження гарантій усіх громадянських прав і свобод;
  • – констатація, що побудова соціалізму не передбачає обов'язкового одержавлення засобів виробництва;
  • – відмова від домінації матеріалістичного світогляду як офіційної партійної ідеології та принципу демократичного централізму в організаційній побудові партій і прийняття світоглядного нейтралітету.

Фактично єврокомунізм декларував напрацювання своєрідного "третього шляху" між реальним соціалізмом і соціал-демократією, хоча за сутністю вимог його ідеологічне позиціонування було ближчим до соціал-демократії. На практиці європейські комуністи відмовлялися від багатьох концептуальних положень ленінізму. Вони визнавали, що агентами реформ, поряд з робітничим класом, мали бути фахівці-професіонали та буржуазія. В межах світового комуністичного руху вони виступали за автономію від КПРС та розвиток взаємодопомоги і співпраці між комуністичними партіями без жодного контролю з центру, тобто поза сферою КПРС.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші