Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ЕВОЛЮЦІЯ РИНКОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ у 50-80-х роках XX ст.

Системоутворювальні фактори розвитку світової системи господарства та їх вплив на національні економіки

Загальні тенденції розвитку господарства та економічної думки суспільств Європейської цивілізації

Еволюцію ринкових систем господарства та економічної думки у 50-80-ті роки XX ст. характеризують два періоди.

Перший, 1950-1960-ті роки, в історії економіки - це період:

  • o розвитку в умовах сучасної науково-технічної революції (СНТР), завершення формування зрілої індустріальної економіки в усіх сферах, зокрема сільському господарстві;
  • o економічного зростання та добробуту;
  • o формування змішаних економічних систем, що поєднують ринкові принципи організації господарства та державне регулювання, яке набуло постійного характеру як складова економічної системи, забезпечують розвинену систему соціальних гарантій і розбудову суспільства загального добробуту, реалізацію ідей людиноцентризму;
  • o розвитку світового господарства, яке характеризувалося поєднанням країн: економічно розвинених, що розвиваються (слаборозвинених), командно-адміністративної системи (соціалістичних). Остаточно розпалася колоніальна система. У 1960 р. ООН ухвалила Декларацію про надання незалежності колоніальним народам і країнам. Посилилося протистояння західного та східного (соціалістичного) блоків. Процес повоєнної демілітаризації економіки змінився зростанням витрат на "холодну війну". Відбувалася інтернаціоналізація духовно-культурної сфери з домінуванням масової культури. Територію та населення трьох підсистем світового господарства у 1970 р. характеризують дані, наведені у табл. 2.1.

Таблиця 2.1. Характеристика підсистем світового господарства з погляду території та населення, %

Показник

Загалом

Розвинені країни

Соціалістичні країни

Країни, що розвиваються

Територія

100

24

25,9

50,1

Населення

100

19,4

34

46,6

В економічній думці впродовж 50-60-х років XX ст. панувало кейнсіанство у вигляді неокейнсіанської теорії, що перетворилося на визначальний напрям (мейнстрим) економічної теорії та теоретичне підґрунтя державного регулювання ринкової економіки, яке набуло постійного характеру як складова економічної системи. Кейнсіанство - це напрям економічної теорії, сформований Дж.М. Кейнсом, його послідовниками і прихильниками, об'єднаний ідеями визнання нестабільності ринкової економіки та необхідності її державного регулювання за допомогою сукупного попиту, обов'язкового дослідження ефективного попиту, співвідношення інвестицій і заощаджень.

Неокейнсіанська теорія є розвитком теоретико-методологічних засад кейнсіанства в умовах економічного піднесення країн Європейської цивілізації, її визначальна ідея - створення загальної теорії, яка б акцентувала увагу на нових проблемах економічного розвитку - забезпеченні стабільного економічного зростання і поясненні циклічних коливань, визначенні факторів економічної динаміки як важливої теоретичної основи систематичного і прямого впливу держави на економічний розвиток. Тому основні положення теорії Дж.М. Кейнса інтерпретували, модернізували та осучаснювали. Відбувся перехід від моделі повної зайнятості та економічної рівноваги зі спорадичним і опосередкованим державним регулюванням Дж.М. Кейнса до теорій економічної динаміки.

У структурі неокейнсіанства залежно від напрямів розвитку економічного аналізу та конкретної проблематики теоретичних досліджень традиційно виокремлюють такі течи: ортодоксальне кейнсіанство, що теоретично модифікувалося у кейнсіансько-неокласичний синтез, і неортодоксальне кейнсіанство.

Ортодоксальне кейнсіанство визначають теорії економічного зростання та теорії економічного циклу, об'єднані назвою теорії економічної динаміки (Р.Ф. Харрод, О. Домар, Е.Х. Хансен, Дж.Р. Хікс та ін.). їх характеризують такі теоретико методологічні засади: теорія ефективного попиту як структурне ядро, твердження, що дефіцит ефективного попиту є основною проблемою ринкової економіки, тому необхідні державні стабілізаційні регулювальні заходи; пояснення співвідношення заощаджень та інвестицій коливанням рівня виробництва або доходу, а не змінами рівня процента; пояснення змін у доходах як результату змін інвестицій, а не заощаджень; положення про те, що рівноважний рівень доходу, що забезпечує рівність заощаджень та інвестиції, не обов'язково забезпечує повну зайнятість; макроекономічний аналіз; психологічний підхід до аналізу економічних процесів, зокрема впливу очікуваних і прогнозованих величин на поведінку індивідів і функціонування всієї економічної системи; визнання принципу нерівноваги ринкової економіки та пошуку механізмів її регулювання, дослідження економічного циклу в єдності його чотирьох фаз і динамічних довгострокових процесів.

Формування кейнсіансько-неокласичного синтезу започаткував Дж.Р. Хікс, запропонувавши у статті "Містер Кейнс і "класики": Спроба інтерпретації" (1937) математичний вираз і графічну ілюстрацію концепції Дж.М. Кейнса - модель рівноваги товарного і грошового ринків, відомої під назвою ІБ - ЬМ. Така інтерпретація теорії Кейнса визначила напрям подальших досліджень кейнсіанців, що отримав назву "хіксіанського", або хрестоматійного кейнсіанства. У цій статті Дж.Р. Хікс вперше вжив термін "неокласичний синтез", змістом якого є поєднання в одній теоретичній системі вихідних положень Дж.М. Кейнса і неокласичної теорії. Визнаними теоретиками "неокласичного синтезу" ("кейнсіансько-неокласичного синтезу") є Дж.Р. Хікс, П.В. Семюелсон, Е.Х. Хансен.

В історії економічної думки 1940-1960-ті роки називають "добою кейнсіанства". Економічна політика більшості країн Європейської цивілізації використовувала неокейнсіанські рецепти регулювання економічного зростання: стимулювання попиту шляхом досягнення повної зайнятості за допомогою державного маніпулювання податками та витратами. У США кейнсіанська теорія визначала політику держави, починаючи від президентства Гаррі Трумена (1945-1953). Ідея державного контролю для забезпечення повної зайнятості головним чином визначала економічну політику Великої Британії, Австралії, Канади, Японії. Реалізація кейнсіанської моделі економічного розвитку забезпечила стабілізацію та зростання.

Неортодоксальне кейнсіанство у 1940-1950-х роках представляло ліве кейнсіанство, або європейське (нова англійська кембриджська школа) на чолі з Дж.В. Робінсон. Погляди вчених вважали радикальним теоретичним відхиленням від кейнсіанської ортодоксії. У другій половині 1960-х років сформувалося американське, або монетарне, кейнсіанство (Р. Клауер, А. Леонхуфвуд, П. Девідсон, X. Мінські та ін.). Внаслідок поєднання англійського лівого кейнсіанства і американського монетарного кейнсіанства сформувалося посткейнсіанство як форма еволюції кейнсіанства.

Посткейнсіанство об'єднує економістів різних теоретико-методологічних поглядів, спільною ознакою яких є: 1) критика "хіксіанського" кейнсіанства та неокласичного синтезу, які монополізували інтерпретацію ідей Дж. Кейнса і спотворили його економічну теорію, знищили "кейнсіанську революцію", яка, якщо інтерпретувати це поняття як успішний і радикальний розрив із класичним мисленням, так і не відбулася"1; 2) ідея нового теоретичного переосмислення наукової спадщини Дж. Кейнса і створення нового синтезу макро- і мікроекономіки; 3) сукупність підходів до макроекономічного моделювання2.

У 1970-х роках посткейнсіанство як течія економічної думки було популярним, але його представники не створили загальновизнаної теоретичної системи, альтернативної неокласичному синтезу.

У межах неокласичного напряму розширився мікроекономічний аналіз, зросло значення аналізу макроекономічних проблем, дослідження умов збалансованого зростання, застосування динамічного підходу. Були розроблені неокласичні моделі економічного зростання (Дж. Мід, P.M. Солоу).

Неолібералізм як напрям економічної теорії переживав друге народження. Неоліберали доводили, що вільний ринок є найкращою формою сучасної економіки, проте лише у зрілій інституціональній економіці держава повинна поступатися місцем саморегулювальним економічним процесам; необхідне проведення державної антимонопольної політики та протидії тенденції до картелювання на внутрішньому ринку; завданням держави є проведення активної соціальної політики, надання допомоги "соціально слабким групам". Німецький варіант неолібералізму - ордолібералізм - трансформувався в концепцію соціальної ринкової економіки (А. Мюллер-Армак, В. Репке, В. Ойкен, Л. Ерхард та ін.). Ідеї економічного лібералізму продовжували відстоювати представники ново-австрійської школи (Л. Мізес, Ф.А. Хайєк).

Інституціоналізм набув соціально-інституціонального змісту (Дж.К. Гелбрейт, Ф. Перу та ін.). Виступаючи за збереження ринку та приватної власності, інституціоналісти головну увагу приділяли трансформаційним процесам в економіці під впливом НТР, якісним змінам в організації та діяльності корпорацій, проблемам соціального контролю економічного розвитку, державному регулюванню й активній соціальній політиці держави.

Другий, 1970-ті - середина 1980-х років, - період циклічних економічних криз 1973-1975 рр. і 1980-1982 рр, та структурних криз (енергетичної, сировинної, екологічної тощо), що спричинили серію шоків пропозиції. Виникла стагфляція - одночасне поєднання підвищення рівня інфляції, з одного боку, та рівня безробіття і циклічного спаду з іншого. У політиці, ідеології, культурі та економіці почався процес "експансії неоконсерватизму" - курсу на відродження і збереження старих цінностей в нових умовах1. У Великій Британії та США до влади прийшли консервативні партії. У культурі та ідеології утверджувалися традиційні моральні цінності. В економічній сфері кейнсіанська макроекономічна теорія та практична політика поступово втратили домінування і були дискредитовані.

В економічній думці, за визначенням англійського вченого Дж.В. Робінсон, почалася друга криза XX ст. - криза кейнсіанства, яке втратило домінантне значення. Відбулося відродження неокласичної економічної теорії, що відстоювала такі економічні цінності, як економічний лібералізм, приватна власність, система вільного підприємництва, ринкове регулювання.

Структурну цілісність неокласичної економічної теорії кінця 1970-1980-х років2 становили теорії монетаризму, економіки пропозиції та раціональних очікувань. Монетаризм (М. Фрідмен, Г. Джонсон, Р. Манделл та ін.) визнає грошовий фактор вирішальним у реалізації макроекономічних процесів та досягненні макроекономічної стабільності. Представники економіки пропозиції, або сепплай-сайд економіко, розробленої А. Лаффером, Дж. Гілдером та ін., визнають основним фактором макроекономічного стану економіки сукупну пропозицію, її рівень, динаміку та якісні характеристики, аналізують інвестиційну активність і структурно-технічну модернізацію виробництва.

Теорія раціональних очікувань (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Вол-лес) заперечує ефективність будь-якого державного втручання в економіку (навіть у короткостроковому періоді), оскільки раціональні суб'єкти (виробники і споживачі) приймають господарські рішення на основі очікувань, враховуючи власний досвід, наявну інформацію і прогнозуючи ринкову кон'юнктуру.

На межі 1980-1990-х років виникло нове кейнсіанство як реакція на критику неокласичного синтезу новими класиками.

У процесі еволюції ринкової економіки в 50-80-ті роки XX ст. визначилися структуроутворювальні фактори впливу на розвиток міжнародної та національних економік:

  • o трансформація і стабілізація фінансово-торговельної системи;
  • o пришвидшення економічної інтернаціоналізації та регіональної економічної інтеграції, формування макроекономічних чинників глобалізаційних процесів;
  • o розгортання сучасної науково-технічної революції (СНТР) та її пролонгація;
  • o розвиток сучасних корпорацій у транснаціональних формах. Розвиток структуроутворювальних факторів світогосподарських зв'язків сприяв формуванню передумов другої хвилі глобалізації. Важливу роль у визначенні глобальної проблематики та окресленні завдань і напрямів її вирішення починає виконувати така неформальна організація, як Римський клуб, створений у 1968 р. за ініціативи італійського промисловця та економіста, доктора Ауреліо Печчеї (1908-1984). Ця організація об'єднує учених, суспільних діячів, бізнесменів. Зміст діяльності Римського клубу його засновник сформулював так: "Перша мета - сприяти тому, щоб люди якомога ясніше і глибше усвідомлювали ускладнення для людства. Друга - використовувати всі доступні знання, щоб стимулювати встановлення нових відносин, політичних курсів і інститутів, котрі посприяли б виправленню ситуації, що склалася".

Першою доповіддю Римського клубу було дослідження групи вчених Массачусетського технологічного інституту на чолі з Д. Медоузом під назвою "Межі зростання", присвячене проблемі швидкого зростання світового споживання сировини. Основним висновком учених стали рекомендації щодо відмови від високовитратних способів її використання індустріальним суспільством, в економіці якого домінують промисловий сектор та матеріальне виробництво.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші