Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow РПС arrow Теорія економіки регіонів
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Сутність екологічного потенціалу

Сучасна економічна наука особливу увагу приділяє економічним аспектам взаємодії суспільства і природи, а всі економічні школи так чи інакше пов'язують сталий розвиток з екологічними проблемами. Починаючи з другої половини XX ст. погіршується екологічна ситуація в більшості країн. Одночасно почали формуватися екологія і економіка навколишнього середовища, зосереджені на аналізі взаємозв'язків природного середовища і людської діяльності. На їх засадах здійснюється прогнозування, моделювання розвитку людства на майбутнє, вивчення можливостей запровадження ринкових механізмів у сферу охорони природи, дослідження еколого-економічного потенціалу.

Еколого-економічний потенціал ступінь екологічної рівноваги в інтегрованій геосистемі "суспільство — природа" та її здатність виконувати антропоекологічну й виробничу функції [13, с.205].

Основним завданням на теперішній час є подолання вузькогалузевого підходу і об'єднання галузей економіки з метою реалізації принципів оптимальної взаємодії суспільства і природи, формування еколого-економічного мислення, запровадження оптимальних форм економічної реалізації власності на ресурси природи, формування ефективного економічного механізму природокористування тощо. Інтенсивна взаємодія суспільства і природного середовища вимагає нових підходів до аналізу і економічної оцінки ресурсів природи, оцінки економічних збитків від забруднення довкілля, залучення екологічних факторів в господарський механізм і процеси прийняття управлінських рішень. Активно розробляється теорія еколого-економічних систем, яка покликана інтегрувати економіку і природу без шкідливих наслідків для довкілля з метою розвитку суспільства. На відміну від екосистем еколого-економічні системи є відкритими. їх формують три основні елементи: суспільство, життєдіяльність і природне середовище. Всі елементи такої системи взаємопов'язані між собою через кругообіг речовини в природі.

Еколого-економічна система комплекс зв'язків, які виникають при взаємодії економічної сфери з природним середовищем, яка супроводжує розвиток суспільства.

Процес взаємодії між суспільством і природним середовищем здійснюється в межах визначеної території, тому виокремлюють регіональну еколого-економічну систему. її структуру визначають зв'язки шести типів, які відображають процеси, що відбуваються в таких системах:

  • — соціально-економічні (безпосередньо зв'язки в сфері виробництва);
  • — екологічні (безпосередньо зв'язки в екосистемах);
  • — економіко-екологічні (вплив довкілля на умови суспільного виробництва);
  • — еколого-економічні (природокористування та інші види впливу господарської діяльності на природне середовище);
  • — соціально-екологічні (вплив середовища на здоров'я людей і умови їх життєдіяльності);
  • — еколого-соціальні (безпосередній вплив населення на природне середовище).

Він визначає можливості розвитку економіки. Природа є потенціалом, який перебуває поза межами економіки. Еколого-економічний потенціал виступає у двох якостях: як ресурсний потенціал і як зовнішнє середовище економіки, що забезпечує загальні умови її функціонування, можливість залучення у виробництво і споживання ресурсів, є накопичувачем відходів життєдіяльності людини і виробництва. Важливо зауважити, що одні і ті самі об'єкти природи можуть одночасно належати до ресурсного й екологічного потенціалів (ліси, гідросфера, атмосфера). Природно-ресурсний і екологічний потенціали різняться насамперед функцією їх елементів у суспільному відтворенні. Природно-ресурсний потенціал є субстанцією суспільного продукту, а його використання передбачає попередні витрати праці. Екологічний потенціал забезпечує зовнішні умови залучення в економічний обіг елементів природно-ресурсного потенціалу, надаючи для цього простір, природно-кліматичні фактори, можливість утилізації відходів виробництва і споживання.

Екологічний потенціал до відповідного моменту можна використовувати без попередніх витрат праці. Він визначає лише можливість участі об'єктів природи в суспільному виробництві і забезпеченні життєдіяльності людей. Коли можливості стають необхідністю, то елементи природи перетворюються на природні ресурси і природні умови.

Влив еколого-економічного потенціалу на економічний розвиток помітний в усіх сферах господарської діяльності. Статистика засвідчує, що темпи зниження ВНП переважно випереджують темпи зниження значення екологічних індикаторів, що означає зростання питомих показників ресурсоспоживання і забруднення на одиницю ВНП.

Природні ресурси і природні умови є основою матеріального виробництва і життєдіяльності населення. Стан довкілля, якісний рівень використання, охорони і відтворення його ресурсів загалом визначають темпи економічного зростання і ефективності виробництва. Разом з тим, економічне зростання, пов'язане з отриманням максимальної кінцевої вигоди від виробництва при використанні природних ресурсів і середовища, практично себе вичерпало. Екстенсивне природокористування в зв'язку із зростанням абсолютного і відносного обмеження енергетичних і матеріальних ресурсів, можливостей самовідновлення середовища за останні десятиліття стає одним із вирішальних чинників, який стримує соціально-економічний розвиток. Загальне економічне зростання і зміни, що відбуваються в природному середовищі, вимагають розроблення узгодженої стратегії господарського розвитку на перспективу. Необхідне організування економічного зростання у такий спосіб, щоб поєднувати наслідки впливу діяльності людини на природне середовище з її екологічною безпекою.

Розглядаючи проблему сталого економічного розвитку регіону через призму наявного еколого-економічного потенціалу території, необхідно визначитися з системою показників, які охарактеризували стан системи "природа — господарство — населення". Основними повинні бути глобальні показники, на основі яких формуються національні, які можуть доповнюватися регіональними і локальними. Такі показники на національному рівні можна поділити на показники природного середовища, економіки і соціальної сфери. До показників природного середовища належать:

  • — споживання чистої первинної продукції (динаміка змін);
  • — втрати чистої первинної продукції при її споживанні;
  • — площі порушених господарською діяльністю територій та їх приріст;
  • — споживання природних ресурсів (лісів, рослинного і тваринного світу, земель, мінеральної сировини, водних ресурсів) як тенденція до зменшення запасів природних ресурсів;
  • — забруднення довкілля (повітря, води, ґрунтів; викиди і накопичення шкідливих речовин — твердих, рідких, газоподібних);
  • — викиди і накопичення в навколишньому середовищі особливо небезпечних і радіоактивних відходів (тенденції);
  • — біорозмаїття (тенденції і темпи змін у відсотках);
  • — площі особливо охоронних територій (зміни);
  • — техногенні і природні катастрофи (аварії, кількість, збитки);
  • — витрати на природоохоронні заходи.

Всі ці показники можуть бути представлені в абсолютному або відносному виразі, а також розраховуватися на одиницю площі, душу населення або одиницю часу. До економічних показників належать :

  • — обсяги ВНП (тенденції зміни);
  • — матеріале- і енергоємність ВВП;
  • — зміна структури господарства;
  • — продуктивність праці;
  • — використання відходів, їх переробка;
  • — зниження виробництва небезпечних і радіоактивних відходів;
  • — приріст запасів мінеральної сировини;
  • — частка експорту природних ресурсів у зовнішній торгівлі.

У складі показників соціальної сфери можна виділити як основні:

  • — показники стану здоров'я (тривалість життя; смертність; захворюваність; здійснення заходів щодо профілактики захворювань; забезпечення медичною допомогою; доступність повноцінного відпочинку під час відпусток; виробничий травматизм; масштаби паління, алкоголізму, наркоманії);
  • — показники якості життя (зайнятість населення, наявність вакансій; рівень доходу; доступ до освіти і професійної підготовки; доступ до інформації; забезпечення житлом і місцями відпочинку; якість середовища проживання населення; наявність екологічно чистих продуктів харчування; забезпечення особистої безпеки);
  • — показники соціальної активності (участь у виборах і референдумах; участь у діяльності громадських організацій; діяльність громадських екологічних експертиз);
  • — демографічні показники (чисельність населення у т. ч. сільського і міського; густота населення; статевовікова структура; народжуваність; природній приріст; кількість зареєстрованих шлюбів і розлучень; зміна чисельності і структури економічно активного населення; міграція населення).

Узагальнення зарубіжного і вітчизняного методологічного досвіду з розроблення показників еколого-економічного розвитку дало змогу виявити такі тенденції: 1) зростання кількості показників, що використовуються для оцінки сталого розвитку, вимагає здійснення їх класифікації. До еколого-економічних показників доцільно зарахувати всю сукупність показників, які характеризують відносини в системі "суспільство — природа". До показників сталого розвитку рекомендується зарахувати показники балансового типу, що характеризують співвідношення між запасом природного капіталу і ступенем споживання з врахуванням компенсаційних заходів; 2) для кожного рівня показників сталого розвитку — глобального, національного, регіонального — визначають основний фактор. Наприклад, на регіональному рівні вирішальну роль отримує людський (соціальний) фактор; 3) інтегральні показники, до яких належить відкоригований з урахуванням екологічного фактору ВВП, регіональний "екопродукт" та індекс потенціалу людського розвитку (ІПЛР), використовуються для моніторингу процесу переходу до сталого розвитку; 4) на рівні регіону зберігається значення як покомпонентних показників і зростає роль інтегральних, зокрема оцінки природно-ресурсного потенціалу і людського потенціалу.

У свою чергу комплексна система регіональних еколого-економічних показників при переході до сталого розвитку регіону може охоплювати:

  • — економічні показники, збалансовані з природним
  • — показники екологічного добробуту, що об'єднуються в такі групи: екологічна безпека; збереження біорізноманіття; навантаження на довкілля; якість життя населення; екологічна політика.

Можна також використовувати інтегральні еколого-економічні показники, наприклад індекс екологічного забезпечення розвитку людського потенціалу і регіональний "екопродукт".

Якщо розглядати екологічну ситуацію в Україні, то вона є досить складною. Три основні чинники вплинули на екологічну ситуацію: 1) аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986р.), 2) невміла меліорація земель, 3) розвиток добувної і переробної промисловості при застарілих технологіях і, пов'язана з цим, надмірна урбанізація двох районів (Донбас, Придніпров'я).

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені і умовно чисті.

Іншим джерелом забруднення України є транспорт — автомобільний (2056 тис. т. шкідливих речовин у 2005р.), повітряний, водний, залізничний (95,5 тис.т.). У всіх великих містах України частина забруднення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загального рівня забруднення.

Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об'єкти, що генерують могутні фізичні поля — електромагнітні, радіаційні, шумові ультразвукові, інфразвукові, теплові, вібраційні (великі радіостанції, теплоцентралі, РЛС, трансформаторні підстанції, ЛЕП, ретрансляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії і установки, кібернетичні центри, АЕС).

Сучасний напружений екологічний стан більшості регіонів України (Центральне Полісся, Прикарпаття, Причорномор'я, Крим, Азовське море, Центральне Придніпров'я і Донеччина) є спадком помилкової екологічної політики впродовж останніх років: розвиток територіальних промислових комплексів, енергетики сільського господарства без урахування специфіки природних умов краю, інтересів українського народу, екологічних законів. Підприємства металургії і енергетики щорічно викидають в повітря відповідно 35% і 32% всіх забруднень від стаціонарних джерел, вони є головними забруднювачами повітря України (м. Макіївка, Маріуполь, Харцизськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзжержинськ та ін.).

Металургійні підприємства оснащені очисними спорудами лише на 30-50%, які є застарілими, або не діють зовсім. У 2005р. інвестиції в основний капітал на охорону навколишнього середовища становили 1463,3 млн. грн. (81,8% до попереднього року), що значно менше за попередні роки. Відповідно капітальні інвестиції та поточні витрати на охорону навколишнього середовища у 2010 р. — 13128,0 млн. грн., а у 2011 р. — 18490,7 млн. грн.

Головними джерелами забруднення навколишнього середовища важкими металами, особливо сірчаними і азотними кислотами є завод "Укрцинк" (м.Константинівка), Дніпровський, Микитівський ртутний комбінати. ТЕС виробляють в Україні понад 45% електроенергії (близько 84,7 млрд. кВт-год.); майже всі вони розміщені в містах і промислових центрах і є найбільшими забруднювачами навколишнього середовища серед всіх об'єктів енергетики. Основними компонентами їх забруднень є тверді частинки палива (зола), сірчаний ангідрид, окиси азоту. Загальна кількість викидів енергетичних об'єктів складає близько 2,3-2,5 млн. т. за рік.

Під забрудненням прийнято розуміти надходження до середовища або виникнення в ньому нових, не властивих йому хімічних, фізичних, інформаційних чи біологічних речовин або перевищення в даний момент часу природного середньо багаторічного рівня концентрації названих речовин в середовищі що часто приводить до негативних наслідків. У найбільш загальному вигляді забруднення це все те, що виводить природну систему із стану рівноваги, відрізняється від звичайної норми або бажаного для людини стану. Забруднення може викликатись будь-якою речовиною, в т.ч. і "найчистішою", або може відбуватися в результаті природних причин (природне забруднення) та під впливом діяльності людини (антропогенне забруднення) (рис. 4.7):

Види забруднень навколишнього середовища

Рис. 4.7. Види забруднень навколишнього середовища [33].

ГЕС вважають екологічно найбільш безпечними, але створення каскаду водосховищ на Дніпрі, які затопили близько 7 тис. кв. км. прекрасних родючих заплавних земель і за період свого існування перетворилися на водоймища-накопичувачі відходів і забруднень з оточуючих регіонів, призвело до значних негативних екологічних змін (підтоплення 100 тис. га прибережних земель, багаторазове зниження активності процесів самоочищення Дніпра, "цвітіння" водоймищ, зниження продуктивності рибних господарств тощо).

Дуже негативною з точки зору екології є наявність на території чотирьох діючих АЕС — Рівненської, Хмельницької, Запорізької і Південно-Української. Зберігається не тільки велика небезпека нових аварій на АЕС, але і додається дуже складна проблема поховання відходів ядерного палива і, в недалекому майбутньому, після відробітку належного ресурсу — поховання і ліквідація самих АЕС — дуже складний, небезпечний і дорогий процес.

Також загрозливою для здоров'я людей і навколишнього середовища України залишається діяльність військово-промислового комплексу. Очисні споруди на військових об'єктах, котельних, пунктах заправки ПММ або взагалі відсутні, або дуже погано забезпечують очищення промислових, побутових стоків. Найбільш небезпечний стан в причорноморських районах, особливо в Криму. Тут на протязі десятків років об'єкти і кораблі Чорноморського флоту забруднювали води Чорного моря (лише в Севастопольській бухті вміст нафтопродуктів перевищує ГДК в 180 разів). Гостро стоять проблеми використання лісів і сільськогосподарських угідь військовими під полігони, стрільбища, мисливські господарства, учбові центри (загальна площа земель перевищує 100 тис. га).

Одним з головних забруднювачів навколишнього середовища є також хімічна промисловість, об'єкти якої викидають в повітря сірчаний ангідрид, окиси азоту, вуглеводні тощо. На території України розташовано майже 1000 хімічних комбінатів. Найбільшу шкоду вони спричиняють в Прикарпатті (Ново-Роздольський сірчаний комбінат, Калуський калійний концерн), на Донбасі, в Одесі, Вінниці, Сумах, Рівно (підприємства об'єднання "Азот"), які забруднюють навколишнє середовище фосгеном, вінілхлоридом, хлористим воднем, фенолом, аміаком — дуже небезпечними токсикантами. Дуже шкодять навколишньому середовищу також хімічні підприємства, які виробляють отрутохімікати (м. Первомайськ, Калуш, Маріуполь, Дніпродзержинськ), синтетичні продукти (підприємства об'єднань "Хімволокно", "Хлорвініл", "Дніпрошина", "Укрнафтохім" та ін.). Погіршує стан також те, що майже всі підприємства хімічної промисловості мають застаріле устаткування, піднімають межі санітарно-захисних зон, не мають ефективних очисних споруд.

Як і інші види промисловості, машинобудівна галузь тяжіє до районів розвитку металургії, сконцентрована в містах і також шкодить їх екологічному стану великими обсягами відходів, забруднень повітря і води.

Електротехнічних заводів в Україні діє понад сотня. Але, не дивлячись на те, що більшість з них (а також приладобудівних і радіоелектронних) побудовані в останні десятиліття, на багатьох з них газо- і водоочищувальні споруди або несправні, або діють неефективно.

Також екологічно небезпечною є цементна промисловість. Великої шкоди рельєфу, земельним ресурсам, ґрунтовим водам наносить розробка кар'єрів будівельних матеріалів (вапняку, піску, граніту, лабрадориту) у Житомирській, Вінницькій, Дніпропетровській, Кіровоградській областях.

Екологічні проблеми житлово-комунального господарства — це проблеми населених пунктів, територіальної структури виробництва, структурної пропорційності між галузями, які виробляють товари та надають послуги, виробничої структури та інфраструктурних характеристик. Вагомою причиною їх виникнення є процеси урбанізації у багатьох містах України. Перевантаження територій виробничими об'єктами обумовило зростання концентрації населення і неспроможності об'єктів ЖКГ до його обслуговування.

Невідповідність пропорцій між комунальними і промисловими підприємствами, у яких до того ж відсутні технології очищення стічних вод нового покоління, тобто високого ступеня ефективності, призводить до того, що через систему централізованої каналізації у водойми скидаються промислові стічні води, насичені шкідливими речовинами. Це спричиняє руйнацію каналізаційних мереж, порушення технологічного регламенту очищення міських стічних вод. Крім цього, висококонцентровані стічні промислові води не видаляються в процесі біологічного очищення, тобто подальше їх використання, наприклад, у сільському господарстві стає неможливим.

Велика кількість населених пунктів не мають централізованих систем каналізації (27 міст та 499 селищ міського типу), майже у 190 міських населених пунктах каналізаційні системи застарілі та неефективні, через що у водойми щоденно скидається 4,9 млн. м3 неочищених і недостатньо очищених стічних вод.

Значною небезпекою вторинного забруднення природного середовища є відсутність оптимальних пропорцій між концентрацією населення і виробництв та можливостями переробки сміття, продуктів їх виробничої та споживчої діяльності. Структурно-екологічною проблемою ЖКГ залишається нагромадження сміття у фонді міст і селищ, яке переробляється на сміттєспалювальних заводах та знешкоджується на міських звалищах. Сьогодні в Україні функціонує чотири таких заводи та 656 міських звалищ, але більшість з них не відповідають вимогам екології й охорони навколишнього середовища. Так, більше, як на 70% звалищ міського сміття відсутні засоби захисту підземних стічних вод та атмосферного повітря. Безпосередньою причиною погіршення екологічної ситуації в галузі стало помітне скорочення капітальних вкладень у житлово-комунальне господарство яке у період 1990-2000 рр. становило майже 75%.

Виникнення екологічних проблем у галузях економіки має ланцюговий характер і впливає на природно-ресурсну сферу. Дефіцит води в Україні сьогодні складає близько 4 млрд. м . Практично всі поверхневі, ґрунтові і частково підземні води забруднені промисловими, побутовими, сільськогосподарськими стоками і не відповідають за якістю навіть прийнятим на сьогодні заниженим санітарним нормам. Понад 800 сіл України нині втратили власні джерела питної води. Особливо гостро ця проблема спостерігається на Донбасі, Криворіжжі і Дніпропетровщині.

Водні ресурси характеризує потужне господарське навантаження, яке в цілому значно перевищує екоємність водоресурсних систем України. За розрахунками, загальний індекс навантаження на водні ресурси досяг допустимої межі і складає 0,61. Значно погіршується стан підземних вод, що пов'язано, перш за все, з порушенням природоохоронної діяльності у сільськогосподарському виробництв, необґрунтованим використанням пестицидів і мінеральних добрив, інтоксикацією землі та водних ресурсів, перетворенням органічних добрив на забруднювачів природного середовища.

Особливістю нинішньої ситуації щодо водних ресурсів у державі і є також мінералізація і підвищений вміст важких металів у воді, що значною мірою обумовлене існуванням трьох тисяч накопичувачів для очищення стічних вод. Разом з тим, проблеми водних ресурсів також мають еколого-економічний характер і можуть вирішуватись шляхом ліквідації причин, що їх породжують. До таких слід віднести:

  • — незбалансовану господарську діяльність;
  • — структурну незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою;
  • — незбалансованість обсягів водних ресурсів і виробництва, що призводить до їх нераціонального використання;
  • — штучну зміну режиму водних об'єктів, яка не завжди економічно доцільна;
  • — наявність високоурбанізованих і високоіндустріальних територій, у структурі яких переважають галузі важкої промисловості (металургія, нафтохімія) — потужних споживачів води, на яких деградаційні процеси переважають процеси самовідновлення і самоочищення водних ресурсів;
  • — нестачу інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення.

За останні 100 років антропогенна діяльність завдала великого збитку тваринному і рослинному світові України. Лише у післявоєнні роки на Донеччині, в Криму зникло близько 40 видів рослин, у Карпатах — 20. У "Червону книгу" України сьогодні занесено більше 800 видів рослин і тварин, яким загрожує вимирання або знищення. Але, не дивлячись на кризовий стан, екологічні проблеми поступово вирішуються. В Україні діють різні за кількістю і спрямуванням громадські екологічні організації, об'єднання, рухи. Першою національною неурядовою екологічною організацією став "Зелений світ", зареєстрований у 1987р. завдяки активній підтримці прогресивної інтелігенції — О. Гончара, Ю. Щербака, С.Плачинди та ін.

У 1991 р. групою відомих вчених був заснований Національний екологічний центр. Впливовими стали неурядові організації "Всеукраїнська спілка врятування від "Чорнобиля", комітет порятунку Дніпра та малих рік, Національний екологічний центр "Довкілля", Кримська асоціація "Екологія і світ", "Мама-86" (екологічна організація матерів), "Дитина і довкілля", "Екоправо" (мережа еколого-правових організацій Львова, Києва, Харкова, що здійснюють діяльність у сфері застосування юридичних норм стосовно довкілля) та багато інших.

Однією з найвпливовіших екологічних організацій України є "Грінпіс-Україна", заснована як національне відділення всесвітньо відомого "Грінпіс-Інтернешнл", що проводить кампанії із захисту природних ресурсів, за енергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на територію України шкідливих речовин. У столиці України у 1992 р. виникла міська екологічна організація "Ініціатива матерів Києва на захист дітей" (скорочено "Мама-86"). Метою цієї організації стало захистити здоров'я дітей від наслідків Чорнобиля, від техногенного навантаження великого індустріального міста, здійснювати: екологічне виховання батьків і дітей, надавати допомогу в лікуванні дітей.

У 1994 р. в Україні був створений Міжнародний молодіжний фонд "Чорнобиль", що засвідчувало про намагання молоді допомогти найшвидшій ліквідації наслідків Чорнобильської аварії на українській землі, про усвідомлення відповідальності за долю планети, забезпечення її екологічного здоров'я, про розв'язання існуючих проблем збереження і охорони довкілля. Ще однією ознакою значного посилення уваги українського суспільства до проблем захисту довкілля стало створення екологічної партії — Партії Зелених України (ПЗУ), що була зареєстрована у травні 1991 р. Таким чином, соціальні та економічні труднощі не повинні заступити загрозу екологічної біди, потребу найшвидшого вилікування болісних ран Чорнобиля на українській землі. Україна робила кроки по здійсненню такої важливої функції суверенної держави, як: охорона навколишнього природного середовища, регулювання еколого-економічної діяльності, гарантування прав своїх громадян на екологічну безпеку. Ефективне вирішення проблем охорони довкілля в Україні нерозривно пов'язане з реструктуризацією економіки, утвердженням демократичних принципів розвитку суспільства, високою екологічною свідомістю людей і почуттям патріотизму за свою державу. Враховуючи специфіку України, з метою впровадження в країні в цілому та у її регіонах, зокрема, з прогресивним просуванням ринкових відносин можливе застосування всіх видів інструментів економічного механізму природокористування (рис. 4.8).

Економічний механізм регулювання процесу природокористування та природоохоронної діяльності

Рис. 4.8. Економічний механізм регулювання процесу природокористування та природоохоронної діяльності [33]

Але успіх будь-якого економічного інструменту потребує визначеності та стабільності в часі у відношенні його основних елементів. Тому при виборі конкретних економічних інструментів необхідно враховувати обставини, за яких: нарахування чи податки на викиди (скиди) можуть мати особливе значення, якщо мова йде про стаціонарні джерела забруднення та якщо граничні витрати по боротьбі із забрудненням коливаються по окремих забруднюючих речовинах (чим ширше це коливання, тим більше можливостей для скорочення витрат). У зв'язку з цим у кожному конкретному застосуванні того чи іншого інструменту необхідна перевірка придатності цих інструментів за допомогою різних критеріїв їх оцінки. Обґрунтований вибір інструментарію, що використовується для вирішення проблем природокористування, буде мати велике значення для захисту і для забезпечення життєдіяльності великих промислово розвинутих та аграрних регіонів.

Отже, першочерговим завданням для найближчого етапу розвитку є техніко-екологічне переобладнання діючих промислових підприємств, які є головними джерелами відтворення екологічних конфліктів. Не менш важливою є проблема переробки накопичених відходів. І, нарешті, необхідний жорстокий та безкомпромісний підхід до підприємств, що будуються, та до промислових об'єктів, які знову вводяться в дію. Всі вони повинні мати максимально можливий рівень екологічної чистоти з урахуванням досягнень не тільки вітчизняної, а й зарубіжної науки. Тоді всі аспекти взаємодії суспільства і природи будуть позитивно впливати на сталий розвиток економіки і розв'язувати екологічні проблеми будь-якого регіону з метою ефективного використання еколого-економічного потенціалу.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>