Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Козацькі вожді України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Іван Стягайло, кошовий отаман запорізького козацтва.

Іванові Стягайлу (р. н. і смерті невід.) випало очолити Запорізьку Січ одразу після смерті видатного козацького полководця Івана Сірка. Можна лише здогадуватися, як нелегко було Стягайлу командувати козаками після Сірка, слово якого ставало для запорожців законом; які вірили йому, як вождеві, як людині надзвичайного таланту і надзвичайної долі; як одному з найвідоміших січових характерників. Але що вдієш, треба було завойовувати власний авторитет; своїми рішеннями, розсудливістю, хоробрістю, військовими справами доводити, що ти гідний наступник слави і таланту Івана Сірка та багатьох його попередників.

До речі, про смерть кошового Івана Сірка гетьман Самойлович, а відтак, і вся Україна, дізнався саме з листа Івана Стягайла, написаного на Січі 10 серпня 1680 року. "Якщо життя людей є в руках Бога, - писав він, не приховуючи своєї скорботи, - то з волі його термін смерті кожної людини бере її зі світу; таким чином серпня, першого дня, прийшов смертний час і взяв від життєвого існування, наповнивши нас жалем, і пана Івана Сірка; тіло нещасного, після його страждань, ми поховали за звичаєм християнським і побожним обрядом церковним у полі, при Коші, серпня 2 дня. А самі, залишаючись у невідмінній і вірній службі нашому государеві, його царський пресвітлій величності, готуємося все військо зібрати на Кіш для належного впорядкування Запоріжжя, аби бути завжди готовими на кожну цареву послугу".

В історію козацтва Іван Стягайло увійшов вже хоча б тим, що саме його лист став найдостовірнішим документом, який засвідчив і сам факт смерті Івана Сірка - що він не загинув у бою чи в полоні, а помер своєї природною смертю; і її дату, дату поховання та приблизне місце його. Відтак стає зрозумілим, що саме він, Іван Стягайло, вже на чолі січового товариства, проводжав І. Сірка в останню путь. Крім того, із процитованого фрагмента (лист досить розлогий) з'ясовується ще принаймні дві важливі обставини. По-перше, новий кошовий запевнив у своєму намірі вірно служити московському цареві і підпорядкувати цій службі все січове товариство. Для Самойловича це мало принципове значення, оскільки він займав тоді одверто проросійську орієнтацію. До того ж, кошовий поділився з гетьманом одним із важливих пунктів своєї "передвиборної програми *: він мав намір згуртувати навколо січі розкидане по степах козацтво; впорядкувати структуру Коша, налагодити керівництво ним, зміцнити дисципліну. І це мало сенс, бо на той час на запорозьких територіях уже діяло кілька гуртів, котрі пообирали собі полковників-отаманів, що не підлягали кошовому, або, в кращому разі, вдавали, що підлягають, і які нерідко вдавалися до нападів на купецькі каравани, послів та гінців, на заможні хутори і зимівники. Це завдавало шкоди іміджеві Січі, перетворювало її в уяві зарубіжних правителів на збіговисько напівкозаків-напіврозбійників, дії яких ніхто не контролює. Усвідомлюючи це, Іван Стягайло вирішив залізною рукою навести порядок і на самій Січі, і на запорозьких територіях.

Одначе утверджуватися на посаді кошового ватага він почав не з адміністративних реформ, а з морського походу. Поховавши Івана Сірка, та отримавши на січовій Раді клейноди кошового, Стягайло негайно наказав спорядити ескадру чайок. Цей наказ одразу ж викликав на Січі пожвавлення. Морські походи були в особливій шані козаків. Підлатавши старі та збудувавши нові чайки, козаки спорядили цілу флотилію і під прапором "адмірал" - отамана Івана Стягайла подалися на Азовське море. Як з'ясувалося, одне з завдань цього походу полягало в тому, щоб захопити якогось знаного турка та вивідати у нього, що там діється в Туреччині, які плани турецького командування щодо Січі, України, Московії. Ну і, звичайно, - не без того - розжитися на якусь здобич. А слід сказати, що цього разу Стягайлові пощастило: вже 8 серпня, рейдуючи на шляху, що вів до турецьких територій на Азовському узбережжі, він напав на великий османський корабель. Взявши його на абордаж та захопивши чималу здобич, козаки, водночас, зуміли полонити десятьох поважних турків і привезти їх на Січ.

"Останні нам заявили, — повідомив Стягайло гетьмана Самойловича, знаючи, що, в свою чергу, той надішле звістку російському цареві, - що ні від татар, ні від турків ніякої війни нашому государеві й Україні не буде, бо вони затіяли війну з французьким королівством. Задля того всі турецькі каторги з Чорного моря й від Константинополя пішли в Біле (Мармурове) море; тільки й залишилися чотири каторги, котрі пішли, та й то ненадовго, з грішми в Азовське море. Тому ж ні на Дунаї, ні на Дністрі, ніде немає турецьких військ, лише в Криму ходять чутки буцімто орда навесні вирушить на Україну".

Що й казати, для козаків, Гетьманської України, та й для Московії, відомості ці були дуже важливими. Вони дозволяли реально оцінити військово-політичну ситуацію на кордонах та в володіннях Криму і Туреччини; скорегувати свою політику, спрогнозувати найближчі події. Відтак стає зрозуміло, що цим вдалим походом Іван Стягайло негайно підвищив свій авторитет, утвердивши в козаків віру в свій військовий талант, ефектно заявивши про себе і гетьманові, і цареві.

З цим листом до Москви добулися два посланці кошового отамана: полковник Щербина і колишній січовий писар Биховець. Невідомо, чи то Стягайло навмисне послав Виховця, аби царські чиновники могли докладніше розпитати його про діяльність Сірка та про становище на Січі, які дуже цікавили їх; чи то московіти лише скористалися з нагоди. Але достеменно знаємо, що царські чиновники влаштували "таємний розпит", прагнучи якомога докладніше дізнатися про останні роки діяльності його, про переговори з послами сусідніх держав, настрої козаків. Те, що розповів царським чиновникам Биховець, вразило їх і, безсумнівно, вплинуло на ставлення до нового кошового - Івана Стягайла, А щоб зрозуміти, як саме вплинуло, варто процитувати хоча б незначний фрагмент його розповіді, відтворений, за архівними даними, російським істориком С. Соловйовим у своїй "Истории России"; а відтак - і в "Історії запорізьких козаків" Д. Яворницького:

"Коли Сірко кошовим був, то від нього ніякого добра великому государеві не було: а казати йому явно ніхто про те не смів, бо всі його, чи то з волі божої, чи через хитрість якусь, надзвичайно боялися, і що він було задумає, те й зробить, а якби хто не схотів його слухати, того б відразу вбили, бо в колі в нас кожному воля, і якби на когось Сірко щось затіяв, то без жодного слідства відразу б смерть тому була* Сірко не хотів добра великому государеві, по-перше, за те, що був на засланні в Сибіру; по-друге, за гетьмана, від якого Сіркові, його жінці й дітям утиски й кривда велика була і який відібрав у Запоріжжя маєтності й промисли, і не присилав припасів. Присилали до Сірка від польського короля, аби він йому служив, і кошовий почав думати, як би в Україні вчинити кровопролиття... І він послав до короля сина свого, і з ним сотню козаків, зголошуючись з вірною службою і з таким задумом, щоб король навів хана з ордою на слобідські українські міста, а свої війська послав на Задесення. Сірко ж у цей час під королівським прапором також піде до слобідських міст, і коли українські жителі побачать для себе таку скруту, а про Сірка почують, що він служить королю, то почнуть бунт, уб'ють гетьмана, а Сірка проголосять гетьманом".

Коли Биховець оповідав усе це царським чиновником, Сірка серед живих уже не було. Отож версія про те, що колишній писар міг наговорювати на нього, аби якось зашкодити, нібито відпадає. Московіти ж, чуючи таке, починали розуміти, що з кошовим Іваном Стягай л ом, вірним царській службі, їм просто-таки пощастило. І саме ця його розповідь спонукала царя послати на Запоріжжя свого посла Бердяєва. Посол привіз платню та всілякі припаси, але прямо на січовій Раді заявив, що козаки, всі до одного, вся Січ, мають присягнути на вірність цареві, підтвердивши в такий спосіб, що вони не дотримуватимуться поглядів Івана Сірка, не помишлятимуть про службу польському королю.

Й ось тут стався досить характерний для позиції тогочасних запорожців випадок. Платню царську вони, звичайно, прийняли, чого ж відмовлятися. Але присягати на вірність цареві відмовилися. Щоправда, для початку вони намагалися пояснити свою відмову суто дипломатичними аргументами: мовляв, з якого дива ми повинні присягати на вірність цареві? Ми ж йому не зраджували і зраджувати не збираємося. "...А сукна прислали нам мало, поділитися нічим, не буде на кожного й по пів-аршина: на Дон великий государ посилає грошей, сукна й хлібних припасів багато", ми проти донських зневажені".

Був на цій Раді і представник гетьмана Самойловича -старшина Соломаха. Він намагався втихомирити козаків, запевняючи, що гетьман присилатиме хлібні припаси, варто лише сказати, скільки їм треба на рік. Грошима теж обіцяє допомогти.

Одначе запевняння його на запорожців ніякого враження не справили. І тоді кошовий Іван Стягайло, наважився протиставити себе всьому Кошеві; "Хочете ви чи не хочете великому государеві присягу давати, - заявив він, — а я від себе складу".

Але козаки в'їдливо відповіли, що він і старшина можуть складати, бо вони про платню для себе потурбувалися, а про платню для простих козаків - ні. Це словесне протистояння призвело до гострого конфлікту, що мало не закінчився трагедією. Стягайло вдався до рішучого, але дуже небезпечного кроку: він подався до церкви, щоб демонстративно, всупереч волі всього кошового товариства, присягнути там на вірність цареві. Козаків це обурило. Вони заступили йому дорогу і, мало не побивши, силоміць не пускали до церкви... Такого на Січі, мабуть, ще не було.

А незабаром з'ясувалося, що у козаків-опозиціонерів з'явився і свій лідер - січовий писар Петро Гук, який, через непорозуміння, залишився без платні і без подарунків. Чому так сталося? А тому, що колишній писар Биховець "забув сказати", що він уже колишній, і ще там, у Москві, отримав усе, що належало отримати нинішньому писареві Петру Гуку - і платню писарську, і подарунки.

Коли посол з'ясував цю помилку, Гук відмовився від ролі лідера опозиції і почав обстоювати присягу цареві. Відтак удвох із кошовим Іваном Стягайлом, залучивши інших старшин, вони зуміли переконати січову сірому в необхідності присягнути царю-батюшці. Цим своїм актом вони виторгували собі ще 50 половинок сукна та платню для писаря Гука.

Одначе присяга ця була нещирою і забути кошовому його вірнопідданську службу цареві, пробачити її - рядове козацтво запорозьке так і не змогло. А тут ще восени 1680 року Бог наслав епідемію, моровицю, що смертним ураганом пройшлася по всіх запорізьких територіях і "великую шкоду учинила".

Різке невдоволення в козаків викликав і "Бахчисарайський мир", укладений між російським царем та кримським ханом. Стольник Василь Тяпкін та дяк Микита Зотов, які підписували його від імені царя, вдавали нібито козаків з їх військовими та економічними проблемами просто не існує. Бо як тоді пояснити пункт, згідно з яким кримським, очаківським та білгородським татарам вільно дозволялося кочувати по обидва боки Дніпра, степами біля річок, "їздити для кінського корму й звіриних промислів".

Щоправда, ця ж угода фіксувала право козаків плавати пониззям Дніпра та річками задля риболовлі, та їздити по рибу і сіль. Але одна справа ловити рибу чи посилати чумацькі валки по сіль, інша - дозволити десяткам тисяч татар кочувати по обидва береги Дніпра. Адже для татар кочівля була способом життя. Тобто фактично вся ця територія — пониззя Дніпра, басейни всіх його приток - на двадцять років (термін дії договору) була віддана татарам. І козаки не мали права боронити від них ці землі, хоча досі вони відстоювали це своє право козацькими шаблями.

Та найжахливіше сталося згодом, коли текст договору було направлено султанові Туреччини Мухамеду IV, на затвердження. З'ясувалося, що той пункт, який стосувався права татар кочувати степами по обидва боки Дніпра і всіх його понижніх приток, султан схвалив і залишив. А той, що стосувався права козаків вільно плавати пониззям Дніпра, — викреслив! Й ось тут козаки пригадали, з якою помпезністю зустрічав їхній кошовий І. Стягайло російських послів, коли вони вирушали до Криму і поверталися назад. А ще вони були вражені тим, що, отримавши царську грамоту - від 1 липня 1681 року, - яка офіційно повідомляла про умови "Бахчисарайського миру", Стягайло нічого не зробив для того, щоб рішуче опротестувати їх.

Ні, під тиском козаків Іван Стягайло врешті-решт все ж таки звернувся до хана Мурат-Ґірея з проханням дати козакам дозвіл вільно добувати сіль на пониззі Дніпра. Але хан відповів, що дозвіл цей він має отримати від султана. І взагалі, пропонував кошовому прислати своїх послів, щоб провести з цього питання переговори, добре розуміючи при цьому, що, вступивши з ним у прямі переговори, кошовий порушить суворий наказ Москви, та гетьмана Самойловича, який забороняв вступати, без їхнього дозволу, в будь-які прямі переговори з володарями сусідніх держав. Отож Стягайло на таке порушення не зважився.

А в цей час на Січі збирав військо самозваний гетьман Петро Суховій. Об'єднавши під своїм прапором частину козаків, здебільшого тих, що не належали до січового гарнізону, але перебували в межах запорізьких земель; та загін татар, він подався до Корсуня, прагнучи здобути його й оголосити своєю столицею. Метою ж цього походу було визволити з-під правління гетьмана Самойловича частину Правобережної України, стати гетьманом правобережжя і перейти під протекцію Османської імперії. Проте, зустрівшись з досить сильним військом гетьмана Самойловича, що зумів залучити й загін московитів, Суховій обмежився кількома дрібними розвідувальними сутичками і відступив на Запоріжжя.

Й ось тут Іван Стягайло знову потрапив під вогонь критики. Частина козаків, яка підтримувала Суховія, звинувачувала кошового в нерішучості і небажанні об'єднатися з Суховієм, проти Самойловича, щоб разом визволити Україну з-під Московії. Інша ж частина, навпаки, звинувачувала його в тому, що дозволяє Суховієві формувати свої загони за запорізьких землях, і не здатен потурбуватися про долю Січі. Адже вони розуміли, що двадцять років "Бахчисарайського миру" з татарами на засадах російсько-кримського договору стане для них катастрофою.

Оця вічна поділеність козаків на промосковську, прополь-ську, а в окремі періоди ще й протурецьку (прокримську) партії заважала кошовим отаманам сконсолідовувати і січовиків, і городове козацтво - навколо Січі. На перший погляд, може здатися, що кошовий Іван Стягайло поводився занадто обережно і нерішуче. Але саме ця його обережність та поміркованість певний час дозволяла стримувати запорожців від участі в боротьбі претендентів на гетьманську булаву, і в такий спосіб притлумлювати перші вибухи "Великої руїни" у до якої, врешті-решт, вся ця боротьба призвела. Тому й до оцінки діяльності Стягайла в ролі кошового ми повинні підходити з цією, історичною міркою.

У вирі цієї критики січовики зібрали - десь у двадцятих числах - кошову Раду і позбавили Івана Стягайла клейнодів кошового, замінивши його Трохимом Волошанином, який обіцяв дотримуватися більш незалежної і щодо Московії, і щодо гетьмана Самойловича, позиції.

Відсторонення Стягайла від керівництва Січчю викликало різке невдоволення гетьмана І. Самойловича, яке було засвідчено його листом новому кошовому та січовій старшині. Занепокоївся і цар Московії Федір Олексійович, який наполягав на тому, щоб Самойлович послав на Січ своїх старшин, аби вони з'ясували, чому, з якої причини козаки усунули від влади Івана Стягайла, який, судячи з усього, цілком влаштовував і царя, і гетьмана. І гетьман послав таких людей. Одначе Рада вже відбулася, рішення було прийняте, і відмінити його не можна було.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші