Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Організація та економіка сільського господарства в кінці XVIII - першій половиш XIX ст.

Україна була аграрною країною. У середині XIX ст. 74,5 % усього населення займалося сільським господарством, серед українців - 87,5 %. Зміни у сільському господарстві визначали пришвидшений розвиток товарно-грошових відносин і розклад феодально-кріпосницької системи господарства.

Аграрна політика Австрійської та Російської імперій спрямовувалася на збереження феодальної системи господарства.

В Австрійській імперії аграрне законодавство Марії Терези та Йосифа II ("терезіансько-йосифінські реформи") впродовж 1760-

1780-х років скасувало кріпосне право і впорядкувало селянське землекористування. Селяни перестали бути особисто залежними від власника землі та прикріпленими до неї, отримали елементарні громадянські права, адміністративно-судову підпорядкованість державі, здобули право вільно пересуватися по країні та "ходити" на заробітки, займатися ремеслом, спадково розпоряджатися рухомим майном, одружуватися на свій розсуд, обирати професію, навчатися у школах. Встановлювали норми земельної ренти залежно від кількості землі, що була в селян у користуванні. Панщину обмежили трьома днями на тиждень від господарства. Скасовували дворові повинності, роботи за звичаєм, монополію домену на купівлю продуктів селянських господарств, право пропінації. Селяни отримали право скаржитись на пана. Було встановлено сільське самоврядування, очолюване виборним війтом. Землі феодального маєтку поділили на рустикальні (селянські) та домініальні (фільваркові). Було проголошено комутацію ренти на грошовий чинш. Розміри державних і урбаріальних (на користь пана-землевласника) повинностей не могли перевищувати 30 % загального доходу від селянської землі (17,8 % - на користь пана, 12,2 % - держави). Селяни мали право "дотації" від власника землі на наділ, користування пасовищами і лісами, допомогу реманентом, опіку під час злиднів (так звані опікунські обов'язки). Проте поміщик залишався власником землі, зберігав верховну владу над особою селянина, міг вигнати його із землі, передати її іншому, користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою. У 1785-1788 рр. в Австрійській імперії проведено перший кадастр земель (йосифінська метрика). Шляхта і духовенство визначились як податкові стани. Встановили єдиний земельний податок для всіх категорій власності, а також норми прибутковості різних категорій земельних угідь.

Аграрне законодавство спричинило незадоволення шляхти. У 1790-х роках почався період феодальної реакції, було відновлено колишні норми феодальної ренти і повинностей. Шляхта залишалась повним власником домініальних земель і верховним - русти-кальних, намагалася позбавити селян права користування лісами та пасовищами. Селянин без дозволу поміщика не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл на перехід в іншу домінію, був зобов'язаний знайти заміну.

У Російській імперії в 1837 р. створено Міністерство державного майна для вдосконалення управління державною власністю з метою зміцнення фінансів. Реформа 1839-1841 рр. дала змогу ліквідувати оренду державних маєтків, встановити податок на землю та доходи від промислів замість подушного, сприяла організації селянського кредиту, створенню виборних сільських і волосних управлінь, що залежали від губернських палат, державних маєтків. У 1847- 1848 рр. проведено інвентарну реформу поміщицьких селян Правобережжя. Землю, що була в користуванні селян, закріплювали за ними, спеціальні "інвентарі" регулювали повинності на користь поміщика. Після проведення реформи 83,25 % селян мали в користуванні присадибну та польову землю, 9,25 - садибу (городники), 7,5% селян були позбавлені наділів (бобилі).

Руйнувався монопольний характер феодальної власності на землю.

Вона була об'єктом купівлі-продажу. Російські закони дозволяли купувати землю міщанам, купцям і державним селянам. Наприкінці 1850-х років понад 34,5 тис. державних селян володіли більш ніж 86 тис. десятин землі. В Галичині у 1820 р. було дозволено купувати землю всім, у тому числі селянам. Перед аграрною реформою 1848 р. міським громадянам, церковним парафіям і вільним селянам належало 4 % землі. У структурі земельних відносин переважало приватне феодальне землеволодіння: у складі Російської монархії - 68-75 % залежно від регіону, у складі Австрійської імперії - 69-96 %.

Характерною ознакою феодального землеволодіння були латифундії. На Правобережжі та Півдні більше половини землі належало великим власникам. Одночасно майже 53 % дворян володіли до 20 кріпосних. У Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів землі (286 десятин). У Північній Буковині 77,75 % усієї землі володів релігійний фонд, утворений у 1786 р.

Значним землевласником залишилася держава. У Галичині в 1773 р. була одержавлена королівщина. В 1789 р. почався розпродаж державних (камеральних) маєтків. Якщо на початку панування Австрії в Галичині налічувалося 315 камеральних доміній, то в 1833 р. - 33. У 1774 р. проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Ліквідовано 54 монастирі. Священики греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від панщини.

У соціальній структурі населення України більшість становили селяни, які поділялися на державних і приватних. Перед аграрною реформою 1861 р. у Наддніпрянській Україні це співвідношення дорівнювало відповідно 40,3 і 59,7 % від усіх селян, у губерніях Правобережної України - 42 і 58 %, Лівобережної України - 67,2 і 32,8 %, Південної - 69 і 31 %. Незначною була частина удільних селяни. На західноукраїнських землях приватні селяни становили приблизно 70 % населення.

Основним суб'єктом мікроекономічного рівня господарювання був феодальний маєток.

У другій половині XVIII - першій половині XIX ст. фільварково-доменіальне господарство остаточно перемогло. У Східній Україні доменіальні господарства називалися економіями. Співвідношення доменіальної та селянської надільної землі залежало від організації господарства. Загальною тенденцією був процес обезземелювання селян. Так, в останній третині ХУ1П ст. на Лівобережжі в селянському надільному користуванні перебувало приблизно 75 % приватної феодальної землі без лісів. Напередодні аграрної реформи 1861 р. цей показник становив 33,8 %. Землевласники володіли також лісами, а в Східній Україні - пасовищами і луками. В Галичині в користуванні селян перебувало 2/3 пасовищ і лук.

За підрахунками статистиків Полтавської губернії, для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічними заробітками.

Працю селян організовували на основі відробіткової ренти. В середині XIX ст. процент панщинних селян становив у Правобережній Україні 97,4 %, Лівобережній - 99,3, Південній - 99,9 %. За законом 1797 р. встановлено з тягла (селянської сім'ї, що складалася з чоловіка і жінки) щотижневу триденну панщину з вільною неділею, але фактично вона становили 4-6 днів. Були поширені денні "уроки" (відрядна форма праці), виконання яких займало 2-3 дні. Обов'язковими були додаткові повинності. Вартість панщинних повинностей учені оцінюють у 1416 руб. на особу. Селяни сплачували також натуральну і грошову ренти. їх переводили у дворові, на місячину, вони працювали на підприємствах. У Галичині в середині XIX ст. для збільшення ренти наділи ділили між синами, хоча за австрійськими законами лише старший син мав право успадкувати землю. Повинності селян становили 69 % від загального прибутку родини, з них 3/4 - панщина.

В організації сільського господарства зросло значення орендних відносин. В оренду здавали землі, право пропінації, млини, ставки, промисли, збір повинностей. Система орендних і посесійних відносин негативно впливала на розвиток селянського господарства. Орендарі (посесори) порушували договори оренди і, як наслідок, їх господарювання призводило до розорення маєтків, про що свідчили численні судові справи.

Економічне становище селян було різним.

Державні селяни Східної України вважалися особисто вільними. Вони сплачували податки (подушне, земські тощо), грошову земельну ренту, виконували рекрутську та підводну повинності. Пришвидшилася майнова диференціація. Окремі селяни володіли або орендували понад 100 десятин землі, займалися несільськогосподарською діяльністю. У 1801 р. державні селяни зрівнялися в правах з купцями і міськими жителями щодо придбання незаселених земель. У1818 р. їм було дозволено влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 р. - розводити сади, городи на землях громади площею 1-3 десятини.

Приватновласницьким селянам дозволяли купувати землю на ім'я свого власника. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте поміщики (поширилася російська назва) могли будь-коли забрати майно заможного кріпака. Збільшилась кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній - 7,5 і 9,25 %.

У Галичині за період від земельного кадастру 1819 р. до земельного кадастру 1847-1857 рр. кількість селянських господарств зросла на 55 %. При цьому 27,2 % селянських господарств мали менш ніж 2 морги землі (1,1 га). Окремі повнонадільні селяни мали по 30-80 моргів землі. Такі господарства обов'язково використовували працю челяді (коморників без землі). У Північній Буковині повнонадільних господарств налічувалось 17,1 %, у гірських карпатських селах - 35-43 %.

Головною економічною проблемою була організація раціонального прибуткового сільського господарства в межах феодальної системи. Поширювали наукове сільське господарство громадські (вільні) товариства сільського господарства. На території України в 1828 р. в Одесі засновано Товариство сільського господарства Південної Росії. У Галичині в 1839 р. створено Земельне кредитне товариство, яке в 1844 р. перетворилось у Крайову (Галицьку) ощадну касу, що надавала кредити землевласникам. У 1845 р. у Львові організовано культурно-освітнє Галицьке господарське товариство. Проте переважали традиційні методи ведення сільського господарства.

Агрокультура сільського господарства

Характеризувалась повільним удосконаленням. Продовжувалось збільшення площі сільськогосподарських угідь. За 1778-1851 рр. посівні площі зернових на Півдні України збільшились у 25 разів. Техніко-технологічний рівень сільського господарства залишався доіндустріальним. Лише в окремих фільварках (економіях) почали використовувати фабричні знаряддя обробітку ґрунту - сіялки, віялки, жатки, кінні молотарки, переходили до багатопільної системи з повною ліквідацією парових полів, закладались елементи плодозмінної системи. Селянські господарства практично не мали змоги угноювати землю.

У рослинництві відбулися позитивні тенденції у структурі посівних площ. Пшениця посіла перше місце у Східній Україні (1/4-2/3 усіх посівних площ, зайнятих озимими і яровими культурами). Друге місце посіло жито, третє - овес і ячмінь. У Західній Україні переважав вівсяно-картопляний напрямок. Овес становив майже 40 % від усього збору зернових, займав 46 % посівних площ. Урожайність зернових залишалася низькою: 3-5,4 ц/га в 1860-х роках. Картоплю вирощували як продукт харчування та сировину для горілчаної промисловості. Основними технічними культурами залишалися тютюн, льон, коноплі, хміль, цукровий буряк, соняшник, у передових господарствах почалося травосіяння: конюшини, віки, люцерни.

Значення тваринництва на Лівобережній та Правобережній Україні зменшилося внаслідок розширення зернового господарства. У Південній Україні розвивалося товарне тваринництво. В Галичині фільваркові господарства перебудувались на тваринницькі. Розводили сірих круторогих українських волів, корів; розпочали займатися племінною справою; зберігалось значення вівчарства.

Промислового значення набуло садівництво. Наприклад, з Харківської губернії свіжі та сухі фрукти вивозили до великоросійських губерній, у Новоросію, на Дон. Багато селян займалося бджільництвом.

Визначилася спеціалізація регіонів. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % посівної площі), поширювалось тютюнництво; на Півдні різко збільшились посіви ярої пшениці, переважало тонкорунне вівчарство; на Волині озима пшениця займала до 30 % посівів. У Криму збільшилась площа розведення виноградників.

Сільське господарство набувало товарного, підприємницького характеру.

Фільваркове господарство активно втягувалося в товарно-грошові відносини. У структурі доходів маєтку 60-70 % становила товарна продукція рільництва і тваринництва, промислів і підприємств, лісового господарства, значення селянських повинностей зменшувалося. Панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках мали великі господарства. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер, були мало пов'язані з ринком. У Російській державі в першій чверті XIX ст. скасовано всі обмеження щодо торгівлі поміщиків. На західноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торговельній підприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.

Ринковий характер мали всі галузі сільського господарства. Зерновий ринок формували приблизно 20 % загального виробництва зерна, з них 10 % становило селянське зерно і 90 % доменне. Експортували приблизно 2,5 % урожаю, решту реалізовували на внутрішньому ринку (харчування міського населення і виробництво горілки). У Галичині зерно не витримувало американської та російської конкуренції, експорт мав спорадичний характер.

Торгове тваринництво розвивалося в Західній Україні. Коней і велику рогату худобу скуповували у Наддніпрянській Україні, відгодовували, а потім реалізували на ринках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії щорічно по 60-90 тис. голів. Продавали також масло, сир, шкури. Галицька шляхта створила великі випасові господарства, які здавалися в оренду для перегінної худоби з Росії в країни Заходу. Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках.

Продовжував розвиватися ринок найманої праці.

В XIX ст. у Східній Україні став поширеним "відхід" на заробітки. Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838- 1852 рр. з Лівобережної України виїхало 58,5 тис. осіб. Проте, не отримавши реальної допомоги царського уряду, переселенці часто розорювались і поверталися назад у свої села.

У Галичині праця батраків-поденників в окремих фільварках домінувала. Челядь була також обов'язковим елементом повнонадільного селянського господарства. Кількість коморників-батраків становила майже 40 % населення краю.

Аграрне підприємництво на фільварково-відробітковій системі організації виробництва зазнало невдачі.

Сільське господарство велося традиційно. Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість феодальних господарств України. У власників землі не було двох головних передумов: основного і оборотного капіталу, вільної кваліфікованої робочої сили. В російській економічній літературі того періоду зазначалося, що основний капітал дворянських маєтків - це селяни-кріпаки ("капітал знарядь"). У Східній Україні в 1858 р. 23,9 % дворянських маєтків, а також 62 % кріпаків було заставлено.

У Західній Україні після 1815 р. під впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення прибутковості своїх маєтностей посилила панщину. Загалом Галичина була сільськогосподарською провінцією Австрійської імперії, але економіка фільваркового господарства тут була депресійною.

Хід економічного розвитку України об'єктивно потребував скасування феодальної системи господарства. Загострились соціальні конфлікти між селянами і землевласниками. Протистояння посилювали національні суперечності між інонаціональними панами та українськими селянами.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші