Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Політологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ ТА ПРОБЛЕМИ ЇХ ЕФЕКТИВНОСТІ

  • • Політична система: суть, структура та функції.
  • • Типи політичних систем.
  • • Критерії та фактори ефективності політичних систем.

Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також соціально-класова, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової — правові норми як регулятори суспільного життя, духовної — формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему.

На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягають у тому, що вона:

  • — володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;
  • — визначає стратегію суспільного розвитку загалом та економічну, соціальну, культурну і зовнішню політику, зокрема;
  • — репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на рівні політичної влади;
  • — забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;
  • — сприяє стабілізації або приводить до дестабілізації суспільного життя;
  • — формує правову систему, функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.

Поняття "політична система" одні політологи ототожнюють з політичним режимом цієї системи, інші — з політичною організацією, треті — значно розширюють обсяг і зміст цього поняття, включаючи до структури політичної системи елементи, які не можна вважати власне політичними.

Загалом політична система — це сукупність інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідної правової системи і політичної культури.

Структура політичної системи містить: 1) політичні інститути державної влади — глава держави, парламент, уряд, представники держави на регіональному рівні; 2) політичні інститути регіональної влади — політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб'єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; 3) політичні інститути місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самоврядування); 4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління — виборча та партійна системи; б) політична культура (політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки); 6) суб'єкти політичного процесу — громадяни, політичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб'єкти політики (мафії, клани, кліки); 7) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація).

До сказаного треба додати, що органи держави входять не тільки в політичну, але і адміністративну, військово-силову та правову системи. Адміністративну владу здійснює адміністративний апарат, основу якого становлять чиновними (державні службовці) на всіх рівнях політичної системи, починаючи від рай держадміністрацій аж до адміністрації президента, як наприклад, в Україні. Адміністративний апарат як політично нейтральний орган держави забезпечує технологічний процес підготовки і виконання політичних рішень, які приймають політичні органи. Однак адміністративний апарат на відміну від політичних органів формується шляхом призначення або найму, а тривалість терміну його повноважень лише незначною мірою залежить від перемоги тих чи інших політичних сил на виборах (за винятком президентської форми правління).

Військово-силові органи (збройні сили, поліція, служба національної безпеки) виконують специфічні функції охорони політичної системи та всього суспільства, забезпечення відповідно до того чи іншого політичного режиму правопорядку та громадської безпеки. Відсутність сучасного цивілізованого механізму контролю над цими органами призводить до обмеження демократії та посилення поліційних функцій держави.

Якщо адміністративна і військово-силова системи безпосередньо залежать від політичних органів, то правова система до якої входять суди, прокуратура і уповноважений з питань прав людини, має автономний статус державної влади.

Політичні системи можна типологізувати за різними критеріями. Вони тією чи іншою мірою розкривають генезис, ступінь цивілізованості та перспективи розвитку їхніх інститутів, рівень політичної культури та форми взаємодії суб'єктів політичного процесу. За основу типологізації політичних систем візьмемо два критерії — тип суспільства і тип політичного режиму.

Суспільство типологізується за формаційною, культурологічною, цивілізаційною ознаками. З погляду формації (акцент робиться на рівні розвитку економічного базису) суспільство поділяється на рабовласницьке, феодальне, буржуазне, комуністичне, посткомуністичне. З культурологічного погляду (увага зосереджується на культурному генезисі та сучасному культурному рівні), суспільство поділяється на західне, східно-православне, мусульманське, латиноамериканське, південно-східне азіатське, індуське та африканське. Західне суспільство, яке виникло на культурних традиціях греко-римської цивілізації, ренесансу, реформації та ліберального просвітництва, характеризується такими цінностями, як індивідуалізм, прагматизм, раціоналізм, верховенство права, оптимізм, віра у власний успіх. Таке суспільство наявне в країнах Західної Європи, Північної Америки, Австралії і Нової Зеландії.

Східно-православне суспільство успадкувало певні культурні традиції Візантійської та Російської імперій, які ґрунтувалися на цінностях верховенства влади правителя, панування держави над людиною і суспільством, на зневазі до права, свободи і людської гідності. Такий тип суспільства утвердився в

Росії, Білорусі, Україні, Сербії, Болгарії, які значно відстають у темпах модернізації від країн з іншими культурними традиціями.

Мусульманське суспільство, яке успадкувало культурні традиції арабського халіфату, ґрунтується на цінностях сильної авторитарної влади — політичної і релігійної, домінуванні норм шаріату над сучасними демократичними нормами. Це суспільство поширюється на арабські країни, Іран, Ірак.

Латиноамериканське суспільство, яке виникло на ґрунті феодально-колоніальних культурних традицій іспанської корони, ґрунтується на цінностях патерналізму, авторитаризму, поваги до розкішного, багатого життя, здобутого не самовідданою працею, а різними формами крутійства. Однак модернізація політичної та економічної систем, яку проводять політичні еліти багатьох латиноамериканських країн, коригує їхні культурні цінності.

Південно-східне азіатське суспільство, яке поширюється на такі країни, як Японія, Китай, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, ґрунтується на цінностях конфуціанства і синтоїзму, тобто на взаємній повазі, соціальній злагоді, пріоритеті професійних обов'язків над особистим гедонізмом, ідеалі розумного й морального правителя, досвідченої бюрократії.

Індуське суспільство, яке здебільшого переважає в Індії, у своїй основі має релігійно-кастові цінності індуїзму і споглядально-містичні цінності буддизму стосовно гармонії соціального і природного, духовного вдосконалення людини. Це суспільство повільно модернізується і засвоює цінності західного суспільства.

Африканське суспільство засноване на патріархальних культурних цінностях, які передбачають ксенофобію та расові, етнічні, релігійні та кастові суперечності.

З погляду цивілізаційного підходу, який акцентує увагу на розвиткові технологій або і загалом усіх суспільних систем, суспільство поділяється на аграрне, індустріальне, постіндустріальне, або на високорозвинене, середньорозвинене (те, що розвивається), перехідне, традиційне (слаборозвинене). Аграрне суспільство ґрунтується на пріоритеті аграрного сектора виробництва, перевазі сільського населення над міським, авторитарних формах правління і традиційно-релігійних цінностях. Індустріальне суспільство передбачає розвиток промислових галузей виробництва (машинобудування, енергетики, хімічної галузі), появу демократичних і тоталітарних режимів, утвердження плюралізму у ставленні до цінностей (світських і релігійних, ліберально-демократичних і комуністичних, національних та імперсько-державних). Постіндустріальне суспільство характеризується перевагою сфери послуг над промисловим виробництвом, домінуванням інформаційних технологій, зростанням попиту на інтелектуальну працю, розширенням свободи і демократії, прискоренням процесів інтеграції та глобалізації у міжнародних відносинах.

Високорозвинене суспільство е постіндустріальним, демократичним, ринковим з високими темпами економічного зростання (внутрішній валовий продукт (ВВП) на душу населення становить 10—40 тис. дол.) і високими стандартами життя. Суспільство, що розвивається, успішно здійснює модернізацію політичних, правових, економічних систем і забезпечує стабільні темпи зростання національного багатства (ВВП на душу населення досягає 10 тис. дол.). Перехідне суспільство повільно здійснює перехід до демократичної правової системи і ринкової економіки. Традиційне суспільство є аграрним і характеризується авторитарно-клановою владою, політичною нестабільністю і патріархальною культурою.

Політичний режим — реальний стан функціонування політичної системи, який характеризує механізми функціонування та розподілу політичної влади в цій системі та її зв'язок з іншими інститутами суспільства.

Політологія виділяє такі типи політичних режимів: тоталітарний, який передбачає тотальний контроль держави над суспільством, монополію однієї партії та ідеології, тотальну ідеологічну мобілізацію мас; авторитарний, який характеризується концентрацією влади в руках однієї особи або великих груп, обмеження прав і свобод громадян, військово-поліцій-ним контролем; олігархо-клановий, у якому на політичну владу чинять значний вплив потужні політико-бізнесові мас-медіа, а також структури, що отримують надприбутки з допомогою монополізму і протекціонізму; ліберально-демократичний, у якому існує збалансована, політично відповідальна влада, верховенство права, конституційні гарантії прав і свобод громадян.

Політична система виконує такі функції: владно-політичну, яка характеризує джерела формування влади, механізм стримування і противаги між різними владними інститутами, ступінь публічності та легітимності; правову, яка формує право (закони, регламентарні акти, акти регіонального і місцевого самоврядування, статути) і забезпечує його виконання; управлінську, яка здійснює з допомогою політичних органів держави, регіональної та місцевої влади, партій управління цими інститутами, а також управління суспільною сферою (обсяг компетенції у сфері управління різними інститутами і процесами суспільства залежить від типу політичної системи); міжнародно-політичну, яка забезпечує представництво країни на міжнародній арені, реалізацію її національних інтересів, визначає стратегію інтеграції країни у глобальні й регіональні міжнародні структури.

Політична система може здійснювати свої функції ефективно або неефективно. Поняття "ефективність" здебільшого використовується для позначення діяльності суб'єктів господарської діяльності, які досягли позитивних результатів — отримали оптимальну на певному етапі розвитку величину прибутку при мінімальних затратах. Однак це поняття можна застосовувати і для оцінки діяльності інших суспільних систем, зокрема і політичної. Політична система вважається ефективною тоді, коли інститути влади забезпечують повне й точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети, адекватної тому чи іншому історичному етапу цивілізаційного розвитку. Інакше кажучи, зміст політичних рішень, їхня соціальна спрямованість, засоби досягнення, технологічний та організаційний потенціал впливу на суспільство й глобальні процеси мають конкретний історично-часовий вимір. Наприклад, якщо на початку XX ст. основними критеріями ефективності політичної системи можна було вважати її здатність забезпечити економічну та військову могутність і на цій основі завойовувати колонії, впливати на розподіл ринків збуту та джерел сировини, нехтуючи при цьому потребами широких суспільних верств, то наприкінці XX — на початку XXI ст., такими критеріями є, власне, створення гідних умов для цивілізованих стандартів життя людини.

Отже, в історичному аспекті політичні системи вважаються ефективними тоді, коли вони здатні забезпечити домінування у світі внаслідок економічної та військової могутності або сучасних інформаційних технологій, фінансового та банківського капіталу, цивілізованих правових та соціальних стандартів у гуманітарній сфері; вищу якість життя громадян та рівень безпеки; сприятливі політико-правові умови для здійснення соціально-економічного й технологічного прогресу, посилення цивілізаційного впливу на світовий розвиток.

На сучасному етапі суспільного розвитку пріоритетними стали гуманітарні критерії ефективності політичних систем, а саме: створення сприятливих правових умов для економічного й соціального розвитку і надання державою мінімальних соціальних благ; забезпечення гарантій прав і свобод громадян; піднесення престижу країни на міжнародній арені та забезпечення її інтеграції у глобальні й регіональні міжнародні структури, посилення конкурентноздатності на світовому ринку.

Основними критеріями ефективного політичного управління у сфері забезпечення соціально-економічного прогресу виступають: обсяг і величина на душу населення ВВП; середньорічні темпи зростання ВВП; індекс економічної свободи, який охоплює такі показники: податковий тиск, втручання уряду в економіку, монетарну політику, потоки капіталів та іноземних інвестицій, банківську справу, контроль за зарплатою і цінами, право власності, регулювання бізнесу; величина прибуткової частини державного, регіонального і місцевого бюджетів; соціальна спрямованість видаткової частини бюджетів (на розвиток таких перспективних галузей суспільного життя, як наука, освіта, охорона здоров'я, безпечне екологічне середовище чи утримання апарату управління, забезпечення привілеїв владної еліти, погашення боргів, підтримку національного виробника). Величина ВВП на душу населення у високорозвинених країнах перевищує цю величину в слаборозвинених та перехідних країнах більше, ніж у 20—40 разів. Однак такий підхід не дає підстави стверджувати, що ефективність політичної системи розвинених країн перевищує ефективність політичних систем перехідних і бідних країн у 20—30 разів, оскільки ці країни навіть при найефективнішому політичному управлінні неспроможні подолати в короткий історичний термін значного відставання у соціально-економічному й технологічному розвитку.

Середньорічні темпи зростання ВВП не можуть бути достатнім критерієм для порівняння політичних систем різних типів суспільств, оскільки у високорозвинених країнах вони складають 2—3 %, а в країнах із перехідною економікою можуть становити 7—13 %. Однак такий критерій може бути достатнім для визначення ефективності політичних систем тоді, коли вони упродовж певного періоду (5—10 років) забезпечують стабільні показники зростання ВВП на душу населення і прибуткової частини державного, регіонального і місцевого бюджетів. Якщо ці показники знижуються або залишаються незмінними, а витрати на привілеї владної еліти зростають, то це свідчить, що політична система неефективна, а правляча еліта некомпетентна та корупційна.

При визначенні ефективності політичної системи треба враховувати глибину кризового стану суспільства, викликаного перебудовою його попередніх інститутів, однак, як свідчить досвід трансформації перехідних суспільств, вихід із кризи можна здійснити протягом 3—5 років. Крім перелічених вище загальних показників ефективності політичних систем, можна ще виділити показники, які характеризують ступінь використання політичною системою тих універсальних інструментів управління, за допомогою яких вона досягає стабільної динаміки зростання ВВП і на цій основі поліпшення якості життя громадян. Використання цих універсальних інструментів у різних країнах і в різні історичні періоди мало позитивні наслідки. Зокрема, реформи Мейози в Японії у 70—80 роках XIX ст., К. Аденауераі Л. Ерхарда в Німеччині у 50—60 роках XX ст., Л. Бальцеровича в Польщі у 90-х роках XX ст. забезпечили цим країнам швидкий поступ шляхом прогресу.

До універсальних політичних інструментів, що забезпечують соціально-економічний прогрес, належать: макроекономічна стабільність, суть якої полягає в поєднанні жорсткої монетарної та фіскально-бюджетної політики, спрямованої на досягнення стабільного курсу національної валюти, низького рівня інфляції (в розвинених країнах і тих, що розвиваються, щорічний рівень інфляції становить 0,6—3 %) та бездефіцитного або профіцитного бюджету; вільний ринок і конкуренція, які ґрунтуються на широкому діапазоні економічної свободи, максимальному обмеженні монополізму, протекціонізму і бюрократичній регламентації розвитку підприємництва; пріоритет приватного сектора (його обсяг у розвинених країнах становить 80—90 % у структурі народного господарства), який функціонує в найбільш сприятливому ліберальному режимі; орієнтація на зовнішній світ, відкрита економіка, інтеграція у найбільш глобальні та регіональні міжнародні структури, стимулювання експорту і припливу прямих іноземних інвестицій; конкурентноспроможна система фінансових інститутів (банків, інвестиційних фондів, бірж цінних паперів), які функціонують у правовому і відкритому середовищі для припливу інвестицій; гнучкий ринок праці, який передбачає зниження податкового тиску на фонд оплати праці (в США, наприклад, цей податок становить 6—7 %, а в Україні — близько 40 % ), спрощену процедуру звільнення робітників, зменшення впливу профспілок на кон'юнктуру зарплати; достатньо низька частка податків і бюджетних видатків у структурі ВВП (наприклад, у країнах з високим ступенем лібералізму це співвідношення дорівнює 20—25 % і 25—35 %).

Важливим критерієм ефективності політичного управління є його здатність знизити показник соціальної нерівності, який показує, у скільки разів доходи 20 % найбагатших людей у суспільстві перевищують доходи 20 % найбідніших (цей показник у розвинених країнах становить 6—10 разів, а в перехідних і бідних країнах — 30—60 разів).

Зменшення коефіцієнта соціальної нерівності свідчить, наскільки інститути політичної системи здатні справедливо перерозподілити бюджетні кошти. Це насамперед стосується встановлення державою мінімальних соціальних стандартів, таких як прожитковий мінімум, мінімальна оплата праці, мінімальна погодинна оплата праці, мінімальна пенсія, соціальна допомога верствам населення, які перебувають за межею бідності (за міжнародними стандартами до цієї категорії відносять тих, чий денний дохід становить менше ніж долар), а також середня оплата праці у державному секторі (тут береться до уваги співвідношення середньої оплати праці в державному і приватному секторах).

Крім цих соціальних стандартів, треба також звертати увагу на показники, які характеризують рівень надання органами політичної влади послуг населенню у сфері охорони здоров'я (береться до уваги питома вага населення, яке має доступ до медичного обслуговування, питної води, каналізації, і коефіцієнти дитячої та материнської смертності, загальної народжуваності, поширення недоїдання, рівень використання контрацептивів тощо), рівень освіти (питома вага учнів певної вікової групи у початковій і середній школі, а також учнів, які досягла четвертого класу; коефіцієнт неграмотності серед дорослого населення).

Ефективність політичної системи визначається також її здатністю створити гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина. Це, передусім, стосується ратифікації міжнародно-правових документів у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина; відповідності національного законодавства міжнародним стандартам; створення сучасної цивілізованої системи судового і парламентського контролю за дотриманням прав і свобод громадян; забезпечення максимально сприятливих умов для міжнародного моніторингу у цій сфері, а також для громадської правозахисної діяльності; законодавчого забезпечення процедур оскарження неправомірних дій органів влади (в тому числі глави держави та уряду) у судах адміністративної юрисдикції.

Критеріями низької ефективності політичної системи у сфері захисту прав людини є показники, які розкривають високий рівень корумпованості та тіньової економіки; значну кількість нерозкритих злочинів, скоєних у сфері посягання на життя, власність і свободу особи; наявність у спорах між громадянами і владою значної кількості фактів, які фіксують затягування терміну розгляду судових справ або виконання судових рішень.

Ефективність політичної системи на міжнародній арені оцінюється за допомогою показників, які свідчать про її здатність: займати провідні позиції у таких важливих сферах глобального домінування, як військова, економічна, технологічна і культурна; впливати на хід подій у регіоні або глобальні світові процеси, бути, за висловом З. Бжезінського, "самостійним політичним гравцем" (якими є США, Франція, Німеччина, Китай і Росія); бути лідером або активним учасником таких міжнародних глобальних і регіональних структур, як Рада Безпеки, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Всесвітня організація торгівлі, НАТО та ЄС; послідовно здійснювати курс на інтеграцію в європейські структури з метою наближення своїх політичних, правових, економічних і культурних систем до універсальних цивілізаційних стандартів світового розвитку; максимально використовувати вигідний геополітичний статус — статус геополітичної осі (території, яка має стратегічне значення для геополітичних гравців, з точки зору їх боротьби за глобальне домінування), для реалізації національних інтересів; забезпечити привабливий імідж країни, яка є політично стабільною, здійснює послідовний курс на модернізацію політичних інститутів, дотримується міжнародних стандартів у сфері захисту прав і свобод людини.

Не багатьом політичним системам під силу здійснювати всі напрями міжнародної політики, однак орієнтація на реалізацію деяких із них (наприклад, готовність інтегруватися у цивілізовані глобальні та регіональні структури з метою наближення до універсальних стандартів розвитку) є необхідністю дати адекватну відповідь на глобальні виклики сучасності.

Якщо критерії ефективності політичної системи розкривають її здатність досягти економічного зростання, забезпечити відповідний рівень соціальних стандартів життя, гарантувати захист прав і свобод громадян, активно діяти на міжнародній арені як конкурентноздатна країна у провідних сферах глобального домінування (або країна, яка прагне послідовного здійснення курсу на утвердження такого геополітичного статусу), то до факторів ефективності слід віднести ті умови, при яких політична система зможе виконати названі цілі.

Факторами, які забезпечують ефективність політичної системи на сучасному рівні розвитку можна вважати: збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади, який передбачає межі компетенції між такими державними інститутами, як глава держави, уряд, парламент і судова система, а також наявність у кожного інституту певних стримуючих прерогатив стосовно іншого інституту; наявність конституційних норм, які закріплюють незалежний статус національного банку і забороняють збільшувати видаткову частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової; децентралізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування; партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних конкурентоздатних партій; розмежування політичної та адміністративної компетенції, формування сучасного висококваліфікованого адміністративного апарату; правове забезпечення вільних засобів масової інформації (ЗМІ); правове забезпечення легальної лобістської діяльності; створення сприятливих правових умов для розвитку інститутів прямої демократії.

Суть збалансованого механізму стримування і противаги у системі державної влади виявляється в тому, що: по-перше, у президентській республіці глава держави формує виконавчу владу і відповідає за результати державного управління, а в парламентській і президентсько-парламентській республіках таку функцію виконує уряд та його голова; по-друге, глава держави (крім президентської республіки), забезпечуючи арбітражну функцію між парламентом і урядом, може розпустити парламент (одну або дві палати), якщо той у конституційний термін не сформує уряд, висловить вотум недовіри або резолюцію осуду урядові, не зможе затвердити в конституційний термін бюджету тощо; по-третє, глава держави може самостійно призначити голову уряду, якщо цього не вдається здійснити парламентові; по-четверте, уряд як вищий орган виконавчої влади, хоч і має підтримку парламентської більшості, однак володіє певними прерогативами у сфері впливу на парламент з допомогою таких процедур, як постановка питання про довіру голові уряду (внаслідок якої може бути здійснена процедура вотуму недовіри), ухвалення у випадку термінової необхідності законів-декретів, блокування парламентських законопроектів з питань державних фінансів; по-п'яте, уряд впливає на главу держави через процедуру контрасигнації його законодавчих актів, а також здійснення подання, на підставі яких глава держави виконує низку законодавчих і контрольних повноважень; по-шосте, парламент як законодавчий орган, здійснює повністю процедуру імпічменту або тільки виносить обвинувачення главі держави, а також висловлює вотум недовіри урядові (процедура здійснюється за ініціативою уряду) і резолюцію осуду (процедура здійснюється за ініціативою парламентських груп); по-сьоме, парламент здійснює контроль над формуванням і використанням державних фінансів державним апаратом і військово-силовими структурами з допомогою таких інститутів, як рахункова палата, тимчасові слідчі комісії, омбудсмени; по-восьме, противагою спробам інститутів політичної системи вийти за межі правового поля повинна стати сильна судова система, здатна розв'язати конфлікти як між владними інститутами, так і між владними інститутами та громадянами.

Для успішного функціонування судової системи в суспільстві інститути політичних системи покликані забезпечити реальні механізми юридичної і фінансово-матеріальної незалежності суддів, які полягають у: стабільних джерелах бюджетного фінансування суддів і високій оплаті їхньої праці (за найвищими тарифами, передбаченими для державних посадових осіб); формі імунітету, яку мають найвищі посадові особи держави (в США, наприклад, судді можуть притягатися до юридичної відповідальності в порядку імпічменту); організаційно-матеріальному забезпеченні, яке дає змогу суддям в оптимальний термін (властивий судочинству розвинених країн) розглядати судові справи; недопустимості норм, за якими суди мають право відправляти справу на додаткове досудове розслідування; наявності в структурі судової влади адміністративно-силових підрозділів для забезпечення виконання судових рішень або вироку у відповідні терміни; створенні правових механізмів для підвищення престижу суду і надійної безпеки суддів; в узаконенні статусу суддів адміністративної юстиції, суду присяжних, мирових судів, а також апеляційної і касаційної інстанцій.

Збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади запобігає посиленню владних повноважень одних інститутів державної влади за рахунок інших, виходу їх за межі правової компетенції.

Наявність конституційних норм, які унеможливлюють свідоме втручання політичних органів влади у сферу державних фінансів, — один із важливих факторів забезпечення макроекономічної стабільності, запобігання корупції на найвищому політичному рівні. Децентралізація державної влади запобігає, з одного боку, надмірній бюрократизації суспільства, посиленню впливу адмінресурсу на ці політичні процеси, а з іншого, — може призвести до адміністративного свавілля та анархії у сфері надання послуг населенню на рівні місцевого самоврядування. Тому треба законодавчо закріпити оптимальний баланс повноважень між органами державної влади, регіонального і місцевого самоврядування, який передбачає можливості того чи іншого рівня влади якісно забезпечити категорію послуг відповідно до її компетенції (наприклад, пенсійне забезпечення — прерогатива держави, а надання комунальних послуг — прерогатива місцевого самоврядування). Такий баланс може бути забезпечений на основі розмежування видатків державного, регіонального і місцевого бюджетів, встановлення нормативів податкових відрахувань для функціонування їх дохідних частин, запровадження єдиної системи державних трансфертів, яка б не залежала від рівня дохідної частини регіональних та місцевих бюджетів і спрямовувалась на соціально-економічне вирівнювання регіонів. Реальний статус органів регіонального самоврядування не може бути забезпечений, якщо структура й обсяг повноважень місцевих адміністрацій значно перевищують ці органи (як це має місце в пострадянському просторі). Крім цього, держава здійснює контроль (конституційний, фінансовий, парламентський) над органами регіонального і місцевого самоврядування.

Без вільних ЗМІ, які є посередниками між владою і громадськістю, політична система не здатна забезпечити ефективне управління суспільством. Сутність вільних ЗМІ полягає в тому, що в суспільстві існують теле- і радіоканали, преса, видання, які функціонують не для обслуговування інтересів політичних і бізнесових кіл, а спрямовані на інформування масового споживача. Статус вільних ЗМІ можливий лише за умови: відсутності державного протекціонізму (вибіркового фінансування деяких видань чи телерадіоканалів) і монополізму в інформаційному просторі; наявності потужних іноземних та вітчизняних телерадіокомпаній і пресових груп, які забезпечують між собою жорстку конкуренцію за поширення впливу на масову аудиторію; законодавчого забезпечення функціонування громадського радіомовлення і телебачення, вільного від комерційної та політичної реклами, яке утримується за рахунок абонентної оплати масового споживача, доброчинних внесків і частково бюджетних коштів; впровадження західних стандартів журналістики, які передбачають покарання у вигляді штрафу або позбавлення прес-картки журналіста, якщо в його публікаціях простежується прихована реклама; а також статус спеціальних національних комісій, які формуються журналістським корпусом на виборних засадах і наділені правом видавати прес-картки та здійснювати контроль за дотриманням норм хартії або кодексу журналістів; наявність вільних журналістських спілок, здатних захистити свої корпоративні інтереси на різних рівнях влади.

Партійна структуризація влади є противагою кланово-олігархічним, і адміністративно-бюрократичним джерелам її формування і засобам здійснення політико-владної функції у політичній системі, основою публічності, легітимності і політичної відповідальності владних інститутів. Партійна структуризація передбачає принципи і норми партійного формування інститутів політичної влади. Наприклад, уряд, виконавчі органи регіональної влади і місцевого самоврядування формують партії або коаліції партій, які становлять більшість представницьких (законодавчих органах), а партії, які становлять меншість, виконують роль опозиції.

Легальна політична опозиція повинна мати достатні юридичні механізми для контролю над правлячою більшістю через здійснення керівництва важливими постійними і тимчасовими депутатськими комітетами (особливо тими, які займаються питаннями бюджету, оборони, правоохоронних органів), право висловлювати свою позицію на державних ЗМІ, створювати тіньові структури, аналогічні владним інститутам (наприклад, тіньовий Кабінет Міністрів). Тільки сильні та впливові партії здатні виконувати роль політичного управління й опозиції, забезпечувати політичну конкуренцію на всіх рівнях влади. До факторів, які впливають на формування таких партій, можна віднести партійну структуризацію влади, пропорційну виборчу систему (особливо в перехідних політичних системах) з високим виборчим бар'єром 4—5 %, контроль держави над фінансовою діяльністю партій, наявністю високої питомої ваги підприємницького класу в соціальній структурі суспільства.

Ефективність політичної системи не може бути забезпечена без створення політично нейтрального, висококваліфікованого адміністративного апарату, який формується на конкурсних і контрактних засадах, а також без гнучкої системи мотивації до праці, орієнтованої на конкретні результати управлінської діяльності, а не на номенклатурні привілеї.

Легальне лобіювання групових інтересів, яке передбачає публічну реєстрацію лобістських структур і сплату податків за гонорар, отриманий за цю діяльність, є найбільш дієвим механізмом для прийняття прозорих політичних рішень, запобігання корупції, створення рівних умов для вираження і захисту своїх інтересів різними громадськими організаціями.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші