Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія нових незалежних держав
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

"Трояндова революція"

До середини листопада на вулицях Тбілісі почалися масові демонстрації під гаслом "Грузія без Шеварнадзе", які потім перекинулися на інші грузинські міста і селища. Протести опозиції досягли піку в перший день засідання нового грузинського парламенту — 22 листопада. В той день опозиціонери на чолі з М. Саакашвілі з трояндами в руках (звідки й походить назва "трояндова революція") захопили будинок парламенту. Виступ Е. Шеварнадзе перервали, його у супроводі охоронців змусили піти з парламенту, а його крісло викинули у вікно натовпу. 150 тис. людей, яким набридла корупція, бідність і політична стагнація режиму Е. Шеварнадзе, вимагали його відставки.

Увечері 23 листопада Е. Шеварнадзе провів зустріч із М. Саакашвілі та З. Жванія, аби обговорити ситуацію, що виникла. М. Саакашвілі заявив: "Якщо протягом години Е. Шеварнадзе не подасть у відставку, 150 тис. демонстрантів штурмуватимуть його резиденцію". Не бажаючи вдаватися до насильства, Е. Шеварнадзе оголосив про свою відставку (у 2005 р. він скаржитиметься, що нова влада не виплачує йому навіть пенсії за старістю). Значна численність людей святкувала перемогу на вулицях столиці з фейерверками і рок-концертами.

Верховний Суд анулював результати виборів. Нові президентські призначили на 4 січня 2004 р. На них переміг лідер революції Михайло Саакашвілі (його підтримали 96,27 % виборців). 28 березня 2004 р. пройшли нові парламентські вибори, на яких перемогу одержали "нові демократи", підтримані М. Саакашвілі, з результатом 67 %.

Події тих днів відомі в історії Грузії як "революція троянд". Насправді, ніякої революції не було. Мала місце зміна верхівки мирним шляхом і в конституційних рамках діючих на політичному олімпі осіб, які належали і політично, й економічно, і соціально до "сім'ї", адже М. Саакашвілі був свого часу вихованцем і соратником Е. Шеварнадзе. Тому те, що сталося, ліпше називати "оксамитовим" переворотом. Насамперед прихильники молодого лідера виграли пропагандистську війну, спромігшись дати сигнал про масові порушення при голосуванні задовго до оголошення офіційних результатів виборів.

25 січня 2004 р. М. Саакашвілі почав своє президентство помпезною інавгурацією, що мала засвідчити єднання нового лідера з народом. В одному з інтерв'ю він зазначив: "Мені краще померти, ніж не виправдати надії мого народу". Справді, більша частина грузинів голосували не за нього і не за програму "Національного руху", а за свої сподівання на поліпшення життя завтра, за нову людину, котра, як їм здавалося, могла втілити їхні мрії. Адже грузини смертельно втомилися від негараздів: нестач, низьких зарплат, криз, корупції. Більшість чоловіків виїхала у пошуках заробітку за кордон, насамперед до Росії. Тільки 70 % грузинських дітей може відвідувати школу. Інші 30 %, тобто кожна третя дитина, сидять удома, оскільки сім'я не має грошей на підручники і шкільний одяг. Значна частина дітей і юнацтва виглядають молодше за свої роки через постійне недоїдання.

Грузія нині має населення приблизно 4,5 млн. осіб (тобто менше, ніж фактичне населення Києва), без потужної промисловості. На експорт постачаються лише вино, мінеральна вода і чай. Це дуже бідна країна з декількома неймовірно багатими родинами. Інтелігенція, котра традиційно виконувала роль замінника середнього класу, зійшла на маргінес. її місце зайняв справжній середній клас — підприємці середньої руки. Кожен бажаючий може відкрити свою справу за три дні. Проте таких мало, як і самих підприємців. Чисельно їх менше, ніж в інших посткомуністичних країнах. Більшість тих, хто мав руки і голову, виїхали за кордон, здебільшого до Росії. Окрім інших видів діяльності вихідці з Грузії активно зайнялися кримінальними справами. Грузино-абхазькі організовані злочинні угруповання, не відмовляючись від "традиційних промислів" (викрадень, рекету, пограбувань, квартирних крадіжок, шахрайства), все частіше беруть участь у різних фінансових аферах на території Росії та інших країн. Наприклад, вони створюють сумнівні комерційні фірми, акціонерні товариства, банки. Помітний їхній вплив в оборудках, пов'язаних з експортом нафти, лісу, кольорових металів, що завдає шкоди економіці тих країн, на території яких це відбувається.

У роки першого президентства М. Саакашвілі в два рази збільшилося економічне зростання. Країна отримувала іноземні інвестиції. Почалася боротьба з корупцією. Президент сплачував своїм посадовцям додаткове утримання з фонду, створеного "групою американських компаній, зацікавлених в інвестуванні у грузинську економіку". ДАІ розпустили, а натомість набрали нові кадри, яким значно збільшили заробітну плату. Цінуючи роботу, працівники ДАІ перестали брати хабарі. Менш ніж за рік МВС перестріляло багато "злодіїв у законі" при "спробі до втечі". Побудували багато нових шляхів тощо.

Проте економічні реформи призвели до загострення низки соціальних проблем. Країну з давніми і вкоріненими традиціями поставлено на шлях прозахідної модернізації. Молодий президент йде курсом жорсткого неолібералізму чиказької школи. Іншими словами, він будує капіталізм із нелюдським обличчям у своїй країні. Наприклад, з певного часу лікарня не приймає хворого, якщо він не має медичного страхування. Але як купити страхування сім'ям, яким ледь вистачає грошей на скромну їжу? І таких сімей багато — більше, ніж, скажімо, в Україні. Середня заробітна плата наприкінці 2007 р. становила 36 ларі (18 дол.), а за електроенергію в місяць родині потрібно платити 12 ларі. Більше третини населення наприкінці 2007 р. жило за межею бідності.

Грузини — дуже горда нація, вони нічого так високо не цінують, як власну гідність. Але важко зберігати гідність у злиденності. Для того, щоб стати заможним, слід мати зв'язки, тобто належати до "правильного клану", до такого, який нині при владі. З викривальними заявами на адресу президента виступив по телебаченню колишній соратник — генеральний прокурор, потім міністр оборони Ірак лій Окруашвілі. Серед іншого він повідомив, що М. Саакашвілі віддавав накази усувати небажаних осіб, насамперед прем'єр-міністра 3. Жванію (7 лютого 2005 р. його знайшли мертвим на квартирі товариша. Офіційна версія смерті — отруєння газом). Було повідомлено і про небажаність Бадрі Патаркацішвілі — грузинського мільйонера, який перейшов на бік опозиції та надавав їй значну фінансову підтримку (пізніше помер у Лондоні від "раптового серцевого нападу". В обох випадках опозиція звинувачувала М. Саакашвілі). Після виступу І. Окруашвілі був ув'язнений; потім, з'явившись змученим на телеекранах, він заявив, що все вигадав.

Активізувалася діяльність опозиції, яка вивела населення на масову маніфестацію 2 листопада 2008 р. За різними підрахунками, участь у ній взяли від 50 до 100 тис. громадян. Вони вимагали дотермінових виборів, зміни виборчого законодавства і звільнення політичних ув'язнених. Колишні соратники звинувачували М. Саакашвілі у корупції та авторитаризмі. Коли влада відмовилася йти на поступки, опозиціонери заявили, що акція стає безтерміновою, і зажадали відставки президента та проведення дотермінових президентських виборів. У наступні дні чисельність мітингувальників становила від 10 до 20 тис. Мирну акцію жорстоко розігнали 7 листопада сили поліції та підрозділи спеціального призначення за допомогою травматичних куль, дубинок, водометів, а також, за свідченнями представників опозиції, установок психотропної зброї. У результаті таких дій 600 осіб потрапили до лікарень. У телевізійному виступі президент пояснив вчинки силовиків потребою "відновити рух транспорту вулицями Тбілісі".

М. Саакашвілі назвав події "переворотом, організованим на гроші Кремля", і запровадив у країні надзвичайний стан (діяв до 16 листопада). Провідні ЗМІ Америки, Європи, країн СНД вміщували кадри розправ і погромів, а також порушення прав мас-медіа й головних демократичних принципів. Негативно оцінили події у Грузії декілька авторитетних міжнародних організацій, у тому числі ООН і НАТО. У цій ситуації М. Саакашвілі прийняв рішення про проведення дотермінових президентських виборів 5 січня 2008 р. (тобто на рік раніше чергових, оскільки останні відбулися 4 січня 2004 р.).

Незважаючи на критику з боку опозиції, йому вдалося зберегти популярність серед населення. У передвиборчій кампанії він зробив ставку на тактику, поширену на пострадянському просторі. По-перше, відправив у відставку непопулярного через жорсткі економічні реформи прем'єр-міністра Зураба Ногаїделі. Новим прем'єром обрали банкіра Ладо Гургенідзе, котрий одразу заявив про необхідність підвищити пенсії 820 тис. пенсіонерів; обіцяв, що з 1 січня 2008 р. вони становитимуть 76 ларі (приблизно 48 дол.). Водночас М. Саакашвілі ініціював збільшення заробітної плати вчителям на 40 ларі (тобто 200 ларі, приблизно 120 дол.), а також пообіцяв забезпечити їх медичним страхуванням. Окрім того, президент обіцяв співгромадянам й інші соціально-економічні ініціативи, які при виконанні в майбутньому призвели б до зростання інфляції. Але йому потрібна була переконлива перемога у першому турі.

У президенти балотувалися 22 кандидати, з них 7 взяли участь у виборах. Явка становила 56,19 %. У першому турі з результатом 53,7 % голосів виборців перемогу одержав М. Саакашвілі. Він не мав гідного харизматичного конкурента. Його головний суперник — кандидат від об'єднаної опозиції "винний король Грузії" Леван Гачечиладзе одержав 25,6 % голосів. Опозиція не погодилася з такими результатами, оскільки було дуже багато повідомлень про порушення, і розпочала масові акції протесту з вимогами переглянути їх. В акціях брали участь представники Консервативної партії, Демократичного фронту, руху "Свобода" на чолі із сином першого президента К. Гамсахурдіа, руху "Шлях Грузії", який очолює екс-глава МЗС С. Зурабішвілі. Пізніше було оголошено мету: проводити акції протесту, аби створити ситуацію, за якої "режим М. Саакашвілі не зможе правити країною". Зі свого боку президент називає опозицію "моральними виродками і зрадниками, купленими на гроші Кремля".

Під час першої прес-конференції після переобрання М. Саакашвілі оголосив про розробку 50-денної програми з виведення Грузії з бідності (оглядачі цікавилися, чому він не зробив цього раніше), обіцяв менше їздити за кордон, налагодити відносини з Росією і врегулювати конфлікти з Абхазією та Південною Осетією. Тобто, як і раніше, він мав виконати три головні завдання: зберегти цілісність країни, перемогти корупцію і підняти економіку.

21 травня 2008 р. відбулися вибори до парламенту, в яких взяли участь 3 політичні блоки і 9 партій. До виборчих дільниць прийшло трохи більше половини громадян, які мали право голосувати. Іноземні спостерігачі відзначили повне переважання пропрезидентських кандидатів, насамперед у передвиборчій агітації у ЗМІ, на бігбордах тощо. Не дивно, що правляча партія "Єдиний національний рух" одержала 120 місць у парламенті Грузії зі 150. Це на 20 голосів більше, ніж конституційна більшість, що дає змогу президенту при бажанні змінювати Основний закон. "Об'єднана опозиція" отримала 14 місць. Решту поділили між собою Лейбористська партія і Християнсько-демократичний рух. Для опозиції такий результат означав повний розгром. Тобто противники М. Саакашвілі не змогли представити свій план розвитку країни, який би чим-небудь відрізнявся від курсу президента і міг би привабити виборців. 26 травня — в День незалежності Грузії — на центральній вулиці столиці відбувся парад, а потім 20-тисячна демонстрація протесту проти фальсифікації виборів. Опозиція обіцяла підняти "народне повстання", але цього не сталося. Народові все це набридло.

Внутрішньополітична ситуація в країні ускладнюється міжетнічними конфліктами. З демократизацією радянської системи і колапсом централізованої влади законність ієрархічності відносин між республіками, автономними республіками і автономними областями стала одним з головних предметів суперечки. Деякі національні рухи в автономних республіках і областях відмовилися визнавати себе частиною союзної республіки. На більшій частині Російської Федерації ці конфлікти вирішили шляхом взаємної згоди, проте на Північному і Південному Кавказі криза легітимності призвела до політичної напруженості, а в деяких випадках спричинила збройні зіткнення між союзними республіками і підпорядкованими їм утвореннями. У Грузії, Південній Осетії та Абхазії легітимність радянської ієрархії оскаржували всі сторони. Масло у вогонь підлила недалекоглядна національна політика З. Гамсахурдіа, який назвав усіх представників інших народів, окрім грузинів, "прибульцями" і розгорнув "боротьбу за чистоту нації" (наприклад, оголосив змішані шлюби "загрозою для грузинської нації").

Конфлікт із південними осетинами почався у листопаді 1988 p., коли в Грузії прийняли закони, що дистанціювали її від СРСР (привілеї грузинської мови тощо). У пресі розгорнулася кампанія під гаслом "Грузія для грузинів". Уже тоді майбутній президент 3. Гамсахурдіа виступав проти "незаконних автономій" на території республіки і погрожував меншинам виселити їх з "незаконно зайнятих земель". Це занепокоїло південних осетинів та ін. Справа в тому, що корінними жителями території Південної Осетії (Шида Картлі — внутрішня Картлі) були грузини, а осетини здавна були аборигенами центральної гірської частини Північного Кавказу. Переселення осетин до Шида Картлі почалося з XVI ст., воно мало мирний характер й іноді відбувалося за запрошенням грузинських царів і феодалів, які прагнули розв'язати економічні та демографічні проблеми спустошених унаслідок численних війн земель. Із входженням Грузії до складу Росії такий процес надзвичайно інтенсифікувався, особливо після скасування кріпацтва. Шида Картлі перетворилася на район компактного проживання осетинів. Після встановлення в Грузії радянської влади тут утворили Південно-Осетинську автономну область.

10 листопада 1989 р. Рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області Грузинської PCP прийняла рішення про перетворення її на автономну республіку. Верховна Рада Грузії визнала це рішення неконституційним. Наприкінці того самого місяця за безпосередньої допомоги вищих посадовців республіки понад 15 тис. грузинів спробували прибути до Цхінвалі (головне місто Південної Осетії), аби провести там мітинг. У результаті сутичок між учасниками акції, осетинами і радянською міліцією на шляху до міста чимало людей постраждало.

У 1990 р. стало зрозуміло, що Грузія бере курс на досягнення незалежності. Південні осетини стали все наполегливіше вимагати об'єднання Південної і Північної Осетії, включення до складу Росії, а 20 вересня 1990 р. обласна Рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області ухвалила декларацію "Про суверенітет Південної Осетії". Наступного дня Президія Верховної Ради Грузії визнала цей акт незаконним. Однак у Південній Осетії обрали Виконком республіки, а 9 грудня відбулися вибори нової Верховної Ради, в яких взяв участь 71 % населення. 11 грудня 1990 р. нова Рада зібралася на першу сесію, але ВР Грузії прийняла рішення про скасування Південно-Осетинської автономії.

11 грудня у столичному Цхінвалі спалахнули міжетнічні зіткнення, в яких загинуло три особи. У ніч з 5 на 6 січня 1991 р. у місто ввели підрозділи міліції та національної гвардії Грузії, проте вони зустріли запеклий опір осетинських загонів самооборони і місцевої міліції й через три тижні мали залишити місто. Протягом 1991 р. продовжувалися періодичні військові зіткнення навколо Цхінвалі. Все це спонукало південних осетинів до нових політичних акцій. У тому самому році Південна Осетія двічі ухвалювала рішення про входження до складу РРФСР. 19 січня 1992 р. вона провела референдум із цього питання і 97 % його учасників проголосували "за". Однак влада Грузії визнала референдум незаконним, таким, що зазіхає на її територіальну цілісність. Південна Осетія з цим не змирилася і зберегла за собою статус республіки. У вересні 1996 р. почала діяти Конституція, згідно з якою Південна Осетія є президентською республікою, проте про входження до складу Грузії не йдеться у жодній статті. Досі сподіваються на об'єднання з Північною Осетією, котра входить до складу Російської Федерації.

Бойові дії на цій землі припинили після підписання 22 червня 1992 р. Дагомиських угод між Росією і Грузією, відповідно до яких 14 липня 1992 р. у зону конфлікту ввели миротворчі сили в складі трьох батальйонів (російського, грузинського та осетинського). Дагомиські угоди також передбачали створення органу для врегулювання конфлікту — змішаної контрольної комісії, до складу якої увійшли грузинська і південно-осетинська сторони, а також Росія та Північна Осетія.

Із приходом до влади М. Саакашвілі ситуація в зоні конфлікту погіршилася. 31 травня 2004 р. у тій зоні, де мали право перебувати тільки миротворчий контингент і співробітники місцевих правоохоронних органів, грузинська сторона перекинула підрозділи своїх військових сил із важкою військовою технікою. Місія ОБОЄ в Грузії заявила, що це грубе порушення підписаних раніше домовленостей. З другої половини 2004 р. на території Південної Осетії відбувалися обстріли Цхінвалі, осетинських і грузинських сіл зі стрілецької зброї та мінометів.

М. Саакашвілі виступив зі звинуваченнями на адресу Росії, яка потурає владам Південної Осетії та Абхазії у небажанні врегулювати конфлікт. Така заява мала вагоме підґрунтя, адже восени 2004 р. у Москві зібралися лідери Абхазії, Південної Осетії та Аджарії. Тобто нове грузинське керівництво повідомили: Росія має намір і надалі залишатися активним гравцем на кавказькій політичній сцені.

Парламент Грузії прийняв заяву із вимогою припинити мандат російських миротворчих сил і ввести у зону конфлікту міжнародний миротворчий контингент. 15 серпня Грузія та Південна Осетія підписали угоду про припинення вогню і розведення збройних формувань. Однак вже через кілька годин сторони почали звинувачувати одна одну у зриві домовленостей у поновленні обстрілів. Повідомляли про вбитих і поранених з обох боків. З обох сторін у конфлікті беруть участь так звані незаконні збройні формування (російські козаки та непідконтрольні владі підрозділи грузинського МВС).

М. Саакашвілі звернувся до генерального секретаря ООН і керівництва ОБСЄ із закликом скликати надзвичайну конференцію з урегулювання конфлікту в Південній Осетії, збільшити чисельність спостерігачів від ОБСЄ і розширити їхній мандат. Попри консультації з представниками впливових міжнародних організацій грузинські сили штурмували стратегічні висоти в районі Цхінвалі й обстрілювали місто. Пізніше вони залишили висоти, де їх змінили миротворці.

23 серпня в Північній Осетії почалися маневри 58-ї російської армії. Водночас у Західній Грузії та Абхазії розгорталися навчання російського миротворчого контингенту, а у Вірменії — спільні вірмено-російські навчання. М. Саакашвілі звинуватив Росію у втручанні у грузино-осетинський конфлікт і заявив, що Грузія дуже близька до війни з Росією. Тим самим він дав зрозуміти міжнародному співтовариству, що йдеться не про міжетнічний конфлікт, а про агресію сильної Росії проти своєї слабкої сусідки. 24 серпня російське консульство у Тбілісі припинило видавати в'їзні візи до Росії. 27 серпня Росія і Грузія обмінялися різкими заявами на тлі акцій протесту біля своїх посольств. Почалася дипломатична війна. У вересні Росія починає транспортну блокаду Грузії: забороняється в'їзд до

Росії з Грузії автотранспорту, закривається для грузинських літаків російський повітряний простір, припиняється морське сполучення. Хоча транспортні зв'язки між Росією і Абхазією та Південною Осетією значно активізуються.

У 2006 р. словесна війна між Грузією та Росією посилилася. Грузинське керівництво заявило, що республіка постійно перебуває у небезпеці провокацій, а російський миротворчий контингент потрібно вивести, оскільки він "створює загрозу країні". 17—18 лютого у Тбілісі відбулася міжнародна конференція з безпеки, на якій представник Євросоюзу у відносинах із країнами ближнього зарубіжжя Беніта Ферреро-Вальднер заявила: "Ваші друзі радять вам забезпечити безпеку Грузії шляхом мирного діалогу з абхазами та осетинами". Проведення конференції означало, що євроінтеграція Грузії можлива лише за умови мирного вирішення існуючих етнічних конфліктів.

Стосовно абхазів, то грузини вважали, що вони мали право зберегти свій політичний статус як корінний народ за умови, що права грузинського населення Абхазії були б значно розширені, а Грузія залишиться єдиною. Варто зазначити, що коріння грузино-абхазького конфлікту сягають сивої давнини. До XIII ст. Абхазія входила до системи грузинської державності. В результаті наступного політичного дроблення Грузії Абхазія знов стала самостійною країною. Однак у XVI ст. вона потрапила у залежність від Туреччини, котра зберігалася до початку XIX ст. У той період в країні поширився іслам, що фактично витіснив християнство (прийняте від Візантії у VI ст.) У 1810 р. Абхазію на прохання абхазького правителя Георгія Чачби була прийнята "у вічне покровительство і підданство Російської імперії". Тобто до 1917 р. Абхазія понад 100 років входила до складу Росії, вбачаючи у цьому гарантію від поневолення Туреччиною.

Після встановлення у Закавказзі радянської влади Абхазія у березні 1921 р. була проголошена незалежною радянською республікою. До складу Грузії вона була включена як автономна республіка у 1931 р. за вказівкою тодішнього керівництва СРСР, без урахування волі абхазців або грузинів. Демографічний процес, що розвивався на території Абхазії після її входження до складу Грузії був украй несприятливим для абхазців. У 1886 р. на цій землі серед населення нарахували 85,8 % абхазців і 5,8 % грузинів, у 1979 р. — відповідно 27,3 і 43,9. На 1 січня 1990 р. грузини становили 44 %, абхазці —17, росіяни і вірмени — 15 %. Грузини постійно кидали виклик політичним привілеям абхазької титульної нації. Політичні привілеї абхазької меншості були для Тбілісі неприпустимі. Абхазькі партійні керівники і представники абхазької інтелігенції неодноразово (у 1956, 1967, 1978 і 1989 рр.) зверталися до союзного керівництва з проханнями про відокремлення від Грузії та безпосереднє підпорядкування Абхазії як союзної республіки Москві. Вже згадувалися події 1989 р., зокрема "Абхазький лист", під яким 18 березня у селищі Лихни підписалося 32 тис. осіб.

Після розвалу СРСР міжетнічні суперечності в Абхазії посилилися: до внутрішніх додалося бажання спочатку радянського, а потім і російського керівництва придушити в Грузії демократичний рух. Абхазькій стороні передали російське озброєння, а пізніше її бойові дії підтримували російські танки й авіація.

25 серпня 1990 р. абхазький парламент прийняв Декларацію про державний суверенітет Абхазії (Республіки Апсни), що викликало негативну реакцію з боку Тбілісі. У1992 р. Грузія відмовилася від Конституції ГРСР1978 р. і повернулася до Конституції Демократичної Республіки Грузія, де про жодні автономії не йшлося. Абхазія теж бажала відновити статус республіки, який вона мала у 1925 р. Переговори велися у серпні 1992 р., проте їх перервали унаслідок вступу грузинських військ до Абхазії. Після цього Абхазія заявила про свободу від будь-яких зобов'язань стосовно Грузії і про свою повну державну незалежність. Таке рішення закріпили 26 листопада 1994 р. у новій Конституції, прийнятій Верховною Радою Абхазії.

Конфлікт навколо політичного статусу досяг кульмінації під час війни 1992—1993 рр. Грузинські війська, до складу яких в основному входили напіввійськові формування, були вигнані абхазами за підтримки представників націоналістичних рухів з Північного Кавказу і російських військових. Під час тих воєнних дій росіяни розбомбили Сухумі та інші міста

Абхазії, звинувативши у тому грузинів. У результаті перемоги абхазька влада спробувала зміцнити своє становище шляхом зміни демографічної ситуації. Більшість грузинів — жителів Абхазії (понад 250 тис. осіб) — під час війни втекла до Грузії, або їх вигнали і не дозволили повернутися.

14 травня у Москві під егідою ООН підписано Угоду про припинення вогню і роз'єднання сил. На основі цього документа і рішення глав держав СНД на лінії припинення вогню були розгорнуті російські війська, які формально одержали статус Колективних сил із підтримання миру в СНД. У 1994 р. у зону конфлікту ООН відрядила своїх спостерігачів, вона є посередником між двома сторонами. Переговори досі не принесли суттєвого результату. Іноді спалахують збройні сутички, що призводять до погіршення відносин між сторонами. Ані в тих, хто втягнений у цей конфлікт, ані серед зовнішніх спостерігачів не має загальноприйнятого підходу до грузино-абхазького конфлікту.

Його можна розглядати насамперед як наслідок суперечностей у поглядах і страхів з приводу збереження мови, культури та національної ідентичності. Грузини побоюються русифікації Абхазії культурними засобами і втрати "історично" грузинського характеру цього краю. Вони критикують зв'язки абхазького керівництва з Москвою. Абхазці, у свою чергу, побоюються грузинізації, коли збільшення чисельності грузинів спричинить відсторонення абхазців від політичної влади на своїй батьківщині і обмеження їхніх прав. Кожна зі сторін прагне мати повний контроль над державним апаратом Абхазії. Претензії кожної з них спираються на докази істориків. Одна сторона наголошує, що абхазці з'явилися на цій землі лише кілька століть тому; інша зазначає, що грузини закріпилися в Абхазії в результаті царської політики і радянської колонізації; "Сталін подарував Абхазію Грузинській СРР у 1931 р. " Згідно з такими поясненнями у національних проектах кожної сторони наголошують вимоги виняткового права на суверенітет над абхазькою територією.

У конфлікті між грузинами й абхазцями також відбилося відчайдушне намагання спочатку радянської, а потім російської влади зберегти гегемонію на своїх південних кордонах.

Цей конфлікт є виявом політики Москви "Розділяй і володарюй". У 1992—1993 р. Росія підтримала абхазьких сепаратистів, аби помститися грузинському лідерові Е. Шеварнадзе, який за часів перебування на посаді міністра закордонних справ СРСР "продав" усі радянські (російські) інтереси Заходу. Як зазначив один із колишніх лідерів Абхазії, котрий тривалий час брав участь у грузино-абхазьких переговорах, Зураб Ачба: "Я нещодавно зрозумів: не буде вирішення абхазької проблеми. Росія не хоче розв'язання цього конфлікту, тому що він для неї вигідний. Абхазія — це тактичний засіб, а Грузія — стратегічна мета. За допомогою Абхазії Росія утримує Грузію у сфері свого впливу".

Росія також використовує конфлікт, аби вплинути на переговори між західними нафтовими компаніями та урядами щодо постачання нафти на світовий ринок. Дестабілізація ситуації в Грузії може негативно вплинути на рішення стосовно прокладання нафтопроводу по її території (західний маршрут), і тоді маршрут територією Росії (північний маршрут) буде привабливіший. Якщо трубопровід пролягатиме територією Грузії до Туреччини, то Росія втратить енергетичний диктат над Старим Світом. Окрім усього іншого, угода Грузії з Абхазією полегшила б інтеграцію Грузії до західних структур, зокрема НАТО, що не відповідає інтересам Москви. З іншого боку, якби Абхазія досягла визнаної незалежності, це посилило б нестабільність і сепаратизм на Північному Кавказі, тобто в кордонах власне Російської Федерації.

З іншого боку, Тбілісі вигідно, аби світова громадськість була переконана, що саме Москва винна у конфлікті, оскільки це відвертає увагу від відповідальності власне грузинської та абхазької сторін за його розв'язання, серйозне обговорення шляхів подолання суперечностей між ними. До того ж, якщо Росія відсторониться від підтримки Південної Осетії та Абхазії, Тбілісі застосує механізм силового варіанта відновлення цілісності Грузії. Це означає, що нова, можливо, ще жорстокіша війна невідворотна.

Відновлення територіальної цілісності — найгостріша проблема для Грузії. Вона не може відбутися як повноцінна держава, не підкоривши непідвладні автономії. Це підтримують усі: і правлячий режим, і опозиція, і більшість грузинського населення. Це можна здійснити у вигляді не унітарної держави, а федеративної, як ішлося у виступах М. Саакашвілі. Однак, на думку аналітиків, для неї в країні не має підстав, оскільки діють різноманітні тенденції, що не сприяє розв'язанню проблеми. Чим триваліший час не вирішується це питання, тим складніше поліпшити загальну економічну ситуацію в країні. До того ж обов'язковою умовою приєднання до НАТО є відсутність на території країни-претендента міжетнічних конфліктів. Грузинська військова сила збільшується. Військовий бюджет держави зростає швидше, ніж цивільні галузі економіки і фінансування соціальних потреб. У 2004 р. військові витрати збільшилися у 10 разів, досягши у 2005 р. 500 млн. дол., з яких 336 млн. покриваються за рахунок бюджету. Кошти, котрих не вистачає, надходять у вигляді спонсорської допомоги в основному з Америки і Туреччини. Головними постачальниками зброї є США, Україна, Литва і Болгарія.

З іншого боку, лідери трьох невизнаних республік — Південної Осетії, Абхазії та Придністров'я — у червні 2006 р. у Сухумі підписали декларацію про загальні принципи взаємовідносин і заяву про недопущення зміни формату миротворчої операції у зонах конфліктів.

У березні 2008 р. Росія в односторонньому порядку зняла торгово-економічні, фінансові, транспортні та інші санкції стосовно невизнаної Республіки Абхазія, запроваджені Радою глав держав СНД у 1996 р. Парламент Грузії прийняв заяву з цього приводу, в якій дії РФ розцінив як неприховану спробу посягань на територіальну цілісність Грузії, а також "легітимацію необмеженої військової та економічної допомоги сепаратистським режимам". У країні почалися масові виступи, очолювані опозицією, з вимогою виходу Грузії зі Співдружності незалежних держав.

Після того, як Косово 17 лютого 2008 р. проголосило свою незалежність, це вплинуло на настрої невизнаних республік у Закавказзі, які теж звернулися до міжнародного співтовариства з проханням їх визнання. 19 березня 2008 р. парламент Абхазії вкотре звернувся до російської влади з проханням визнати незалежність республіки. Влада Сухумі запропонувала також встановити з Росією "асоційовані відносини" (при збереженні свого суверенітету). Абхазці вважають себе останніми на роздробленому просторі колишнього СРСР радянськими людьми, і їм незрозуміло, чому Росія не хоче Абхазію. З грузинами вони жити не хочуть. Із проханням визнати її незалежність до Державної Думи також звернулася Південна Осетія.

21 березня 2008 р. російська Дума прийняла заяву "Про політику Російської Федерації стосовно Абхазії, Південної Осетії та Придністров'я", в якій йдеться: "На думку депутатів Державної Думи, в разі можливого збройного нападу Грузії на Абхазію або Південну Осетію, або кроків з форсованого просунення Грузії у НАТО необхідно прийняти усі заходи для захисту громадян Російської Федерації, проживаючих в Абхазії і Південній Осетії, і розглянути можливість прискорення об'єктивного процесу суверенізації Абхазії та Південної Осетії".

Перед Росією постало питання: чи потрібна їй дружня, але спірна територія? З одного боку, територія не буває зайвою, але з іншого — конфлікт навколо Абхазії та Південної Осетії погіршує відносини з Америкою та Європою, не кажучи про Грузію. Відбудова зруйнованого коштуватиме Росії дуже дорого і забере кошти, необхідні для розв'язання власних проблем. Варто зазначити, що режими у Сухумі та Цхінвалі є недемократичними і у довготерміновій перспективі нежиттєздатні. Керівництво абхазців і південних осетинів погоджується увійти до складу Росії суто формально, зберігши владу і власність, тобто не підкорюючись російським законам. Чи потрібні Росії як суб'єкти федерації дві квазідержави, які зацікавлені тільки у захисті своїх інтересів російською армією? З іншого боку, 80 % населення цих невизнаних республік мають російські паспорти.

Грузія змиритися із втратою Абхазії та Південної Осетії не зможе. М. Саакашвілі неодноразово заявляв, що "покладе край феодальній роздробленості". Першим місцем прикладання своїх зусиль у її подоланні він обрав Аджарію. Аслан Абашидзе — глава Аджарії, яка теж наприкінці 1990 р. заявила про свою автономію, до скинення з посади президента Е. Шеварднадзе вміло лавірував у відносинах із центральною владою, підтримуючи у республіці громадянський мир і вищий життєвий рівень населення, ніж у решти Грузії.

Після припинення обов'язків Е. Шеварднадзе його лояльний прихильник А. Абашидзе оголосив про запровадження в Аджарії надзвичайного стану, закриття адміністративних кордонів і розірвання контактів з новою грузинською владою. Потім він повідомив про намір бойкотувати президентські вибори, а пізніше — про фальсифікацію парламентських.

14 березня 2004 р. М. Саакашвілі висунув ультиматум керівнику Аджарії стосовно роззброєння своїх військових формувань та передачі Грузії контролю над кордоном і комунікаціями. До кордонів з Аджарією були перекинуті грузинські військові підрозділи. А. Абашидзе заборонив президенту Грузії приїхати до республіки, тобто конфронтація посилилася. Після відмови виконати умови ультиматуму Аджарію було взято у сухопутну, морську і повітряну блокади. У грузинських банках заблокували рахунки аджарського уряду, а ліцензії аджарських банків анульовано.

Задля налагодження переговорного процесу між грузинським та аджарським керівництвом, до столиці автономії міста Батумі приїхали спікер грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе та мер Москви Юрій Лужков. 18 березня до Батумі прибув М. Саакашвілі. Він заявив, що готовий зняти блокаду Аджарії, якщо її влада гарантуватиме проведення на своїй території демократичних виборів до парламенту Грузії. Домовленість сторін про зняття економічної блокади була досягнута. 13 квітня переговори продовжив прем'єр-міністр Грузії З. Жвавая. Від імені уряду він обіцяв значні поступки Аджарії, якщо її загони самооборони повністю роззброяться (кожному воякові обіцяли сплачувати по 250 дол. за здану зброю). Проте А. Абашидзе на це не погодився. 23 квітня парламент Грузії ухвалив постанову з аджарського питання, в якій, окрім усього іншого, йшлося про розпуск загонів самооборони. У відповідь в Аджарії ввели надзвичайний стан і оголосили загальну мобілізацію. Водночас повідомили про готовність продовжувати переговори з грузинською стороною. Проте виконати ультиматум про роззброєння аджарська влада не збиралася. М. Саакашвілі звернувся до загонів самооборони і правоохоронних органів Аджарії із закликом не виконувати розпоряджень "породження пекла", як він назвав А. Абашидзе, а самого його — піти у відставку.

5 травня 2004 р. у Батумі опозиція та прихильники А. Абашидзе проводили мітинги, в місті лунали автоматні черги. Мітинг опозиції був масовіший. Із Тбілісі до Батумі виїхали автомобілі з автоматниками. Коли про це стало відомо, А. Абашидзе вилетів до Москви. М. Саакашвілі оголосив про запровадження прямого президентського правління на території Аджарії. Посаду президента Аджарії скасували, натомість утворили Раду з прямого президентського правління. Верховну Раду автономії М. Саакашвілі своїм указом розпустив. У червні 2004 р. в Аджарській автономії відбулися вибори до Верховної Ради. Приблизно 70 % виборців проголосували за пропрезидентський блок "Михайло Саакашвілі — Аджарія перемогла". На початку липня влада Грузії повідомила, що протягом 12 років бюджетні організації Аджарії перераховували багатомільйонні суми грошей на рахунки фондів, що належали А. Абашидзе. Повідомлялося і про інші фінансові суми на рахунках його родини. У серпні 2004 р. Верховний Суд Аджарії ухвалив рішення про конфіскацію майна колишнього лідера автономії, його дітей та 25 найближчих родичів. Майно, вартість якого становила 56 млн (будинки, земельні ділянки, автомобілі, банківські рахунки) передали в державну власність. Так закінчилася боротьба між центром і регіональним лідером (Аджарія ніколи не висловлювала бажання від'єднатися).

Окрім прагнення подолати сепаратизм, була й інша причина особливої "уваги" грузинського президента до Аджарії. Вона полягала у складності міжнародних інтересів, пов'язаних із цим регіоном.

На початку XIX ст. Росія, заволодівши Грузією, таким вузловим геополітичним центром регіону, підкорила своєму впливові весь Кавказ, після чого звернула свою імперську увагу на Близький Схід. Після 1991 р., коли Грузія проголосила незалежність, Москва будь-яким чином намагається зберегти за собою цей історичний плацдарм. Москва бачить, що Тбілісі остаточно віддаляється від неї і не може змиритися з такою ситуацією, оскільки це означає втрату її позицій на Кавказі. Росії потрібно також стримувати тиск сепаратистів на своєму Північному Кавказі та експансію турецького впливу. У травні 2005 р. у Москві міністри закордонних справ Росії та Грузії уклали угоду про припинення діяльності російських військових баз у Батумі та Ахалкалакі. Повна ліквідація баз очікувалася до кінця 2008 р. Окрім абхазького і осетинського важелів, Росія намагається використовувати внутрішні суперечності, які мають місце у сусідній республіці. Проти Грузії вона застосовувала різноманітні засоби: від уведення своїх військ у конфліктні зони до повної заборони видачі віз громадянам Грузії для поїздки до РФ, відмови від імпорту грузинських вин і до жорсткої боротьби з грузинським криміналітетом на власній території. У зв'язку зі значним погіршенням умов існування в Росії грузинські кримінальні елементи перебазувалися на території інших країн, особливо це стосується України.

Якщо Б. Шеварнадзе понад 10 років перебування при владі вміло маневрував між Заходом і Росією, то позиція М. Саакаш-вілі мала антиросійський і прозахідний характер. Пізніше це призвело до різкого погіршення відносин із Москвою.

Взимку 1991 р. Грузія вплуталася у російсько-чеченський конфлікт. Через важкопрохідні гори на кордоні Чечні та Грузи чеченські повстанці шукали притулку на території останньої. Захопившись переслідуванням, росіяни порушували кордони Грузії, а Москва звинувачувала її у переховуванні бойовиків-ісламістів. Уряд Грузії попередив Росію, щоб на її території не здійснювали воєнні дії проти Чечні.

Місцем постійної напруженості є Панкіська ущелина. У січні 2001 р. Е. Шеварнадзе визнав, що тут серед жителів є чеченці, які брали участь у бойових діях у Чечні, що у 2000 р. кілька десятків колишніх бойовиків повернулися до рідних сіл зі зброєю, яку немає можливості відібрати. У серпні 2002 р. російські літаки бомбардували селища у Панкіській ущелині, хоча російська сторона заперечувала причетність своєї авіації до цього. Натомість звинувачували грузинську сторону в потуранні чеченським бойовикам. У середині вересня 2002 р. В. Путін заявив про можливість воєнного удару по грузинській території та доручив розробити план таких дій у Панкіській ущелині з метою ліквідації там баз чеченських бойовиків.

Е. Шеварнадзе назвав таку заяву "непродуманою" і наказав розпочати антитерористичну операцію у цьому районі. У листі до російського президента він висловив готовність до врегулювання проблеми Панкісі. Тоді ж відбулися сутички в ущелині між чеченськими бойовиками та грузинськими військовослужбовцями. Були вбиті і поранені. З російської сторони — погрози превентивного удару по чеченських бойовиках, котрі отаборилися в Панкіському межигір'ї.

На початку XXI ст. Грузія набула ключової ролі в регіоні. Разом із Азербайджаном вона має провідне значення у таких проектах, як відновлення "Великого шовкового шляху", транспортування каспійської та середньоазіатської нафти і газу. У зміцненні своїх позицій у цьому регіоні з точки зору геополітики зацікавлена не тільки Росія, а й Америка. Крім того, велике значення має нафтопровід Баку-Джейхан, що має об'єднати нові нафтові родовища Каспію із середземноморським турецьким нафтоналивним портом Джейхан. Пролягатиме він по території Аджарії. Цей нафтопровід будують як альтернативу вже існуючим: Баку — Новоросійськ і Західний Казахстан — Новоросійськ. Тобто йдеться про контроль над нафтовими експортними потоками з дуже перспективного нафтовидобувного регіону, який намагається встановити Америка. В межах спеціальної програми з боротьби з тероризмом американці фінансують та організовують навчання кількох батальйонів грузинського спецназу. Все це роблять Сполучені Штати Америки з метою безпеки стратегічного нафтопроводу Баку — Джейхан, а також інших нафтопроводів. У травні 2005 р. президент США Дж. Буш відвідав Грузію. 10 травня він виступив у Тбілісі на майдані Свободи. Під час цього в бік трибуни кинули гранату, яка не розірвалася.

На початку XXI ст. Грузія обрала інтеграцію до НАТО та Євросоюзу, про що у 2002 р. заявляв Е. Шеварнадзе. На референдумі, який відбувся водночас із президентськими виборами у 2008 р., 72,5 % учасників висловилися за приєднання до Північноатлантичного Союзу. Вступ Грузії до цієї організації означає, що не тільки Росія остаточно не матиме на неї впливу, а й Грузія відновить свою територіальну цілісність, а також одержить гарантії безпеки. На нинішньому етапі історії Грузії ця проблема є одним із найголовніших державних завдань. Після прийняття російською Державною Думою заяви від 21 березня 2008 р. адміністрація президента Дж. Буша знову заявила про підтримку територіальної цілісності Грузії, а також наголосила на тому, що визнання Москвою Абхазії та Південної Осетії буде великою помилкою Кремля і створить значні проблеми, насамперед самій Росії.

Лідери Грузії сподіваються на приєднання до Євросоюзу. Але беручи до уваги нестабільність, корумпованість і жорсткість політики, складні відносини з Росією, внутрішню роз'єднаність, проєвропейські сподівання навряд чи реалізуються найближчим часом. З іншого боку, країни — члени ЄС заявили, що на найближчі 15 років вони не планують розширювати свою організацію, адже їм ще потрібно інтегрувати нові держави, котрі приєдналися останніми роками.

Запитання для самоперевірки

У чому полягали причини і наслідки подій у Тбілісі у квітні 1989 р.?

З'ясуйте причини посилення настроїв за відокремлення Грузії від Радянського Союзу?

Охарактеризуйте політичний курс першого президента Грузії З. Гамсахурдіа.

Яку роль відігравали "мафії" у політичному та економічному житті Грузії?

Коли Е. Шеварнадзе перебував при владі? У чому полягали його головні досягнення і прорахунки?

Чому відбулася "революція троянд"? Хто брав у ній участь?

Які дії здійснював М. Саакашвілі, ставши президентом Грузії?

Чому повторне обрання М. Саакашвілі президентом супроводжувалося тривалими масовими акціями протесту?

Завдання для самостійної роботи

Як ви вважаєте, чому Грузії не вдається налагодити нормальне життя після здобуття незалежності?

Порівняйте політичні курси Е. Шеварнадзе і М. Саакашвілі. З'ясуйте, що в них спільного та відмінного.

Чому Грузія прагне приєднатися до Євросоюзу і НАТО?

Охарактеризуйте розвиток і завершення подій в Аджарії.

Простежте розвиток подій у грузино-осетинському конфлікті.

У чому полягає сутність грузино-абхазького конфлікту?

Як вплинуло проголошення незалежності Косово на стан справ у конфліктах Закавказзя?

Які ви чули останні повідомлення у засобах масової інформації стосовно розвитку подій у гарячих точках Грузії?


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші