Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Археологія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Період середньої та перехід до пізньої бронзи

Загальна характеристика доби

За доби середньої бронзи відбулися значні зрушення у сфері металургії та металообробки. Металеві речі широко входять у побут, виробництво, військову справу. Саме тоді бронзовий вік поширився на всі терени нашої держави. Циркумпонтійська металургійна провінція переживала фазу розквіту. В межах України виділено два потужні осередки металообробки: карпатський —- на крайньому Заході; катакомбний — на решті земель. У регіоні Карпат відливали олов'янисті бронзи, а в Центрі, на Сході та Півдні — миш'яковисті. В етнокультурному плані панували два ареали — катакомбний у Центрі, на Сході й Півдні і шнуровий — на Півночі та Заході. В першому мешкали праіндо-іранські племена, а в другому — ще не розчленовані прагермано-балто-слов'яни. Зазначимо, що не лише "шнуровики", а й катакомбне населення декорувало свій посуд відбитками тасьми та шнура. Тож мода на шнуровий декор набула всеукраїнського розвою. Шнур імітували в металі, а нерідко й на кам'яних сокирах. З іншого боку, остаточно виходять з ужитку гостродонні форми посуду. "Ямна" лінія розвитку завершується в ранньокатакомбний час.

За доби середньої бронзи дедалі чіткіше увиразнюється чинник Київщини в давній історії України. Власне ще від часів енеоліту цей регіон стає своєрідною лабораторією мі ж культурних, а отже, й міжетнічних контактів. Спочатку трипільці активно взаємодіяли з племенами дніпро-донецької спільноти. Надалі "ямники" перетнулися тут із носіями культури кулястих амфор. Що ж до "катакомбників", то вони не просто контактували з "шнуровиками", а й залишили по собі спільне синкретичне утворення — пам'ятки типу Ісковщини на відтинку Дніпра від Києва до Канева. Змінювалися епохи й культури, але контакти довкола Київських пагорбів тривали. Кожна наступна потужна спільнота ніби вважала за необхідне засвідчити свою присутність саме тут. Річ у тім, що Київщина лежить на перетині водяних (з Півночі на Південь) та суходільних (зі Сходу на Захід) шляхів, що вже активно функціонували за доби енеоліту та бронзи.

Активізація цього явища припадає на другу половину III тис. до н. е. Потім відбувається рішуча зміна орієнтирів, а за нею і культурної карти України. Процеси трансформації охопили ключові регіони Старого Світу. Вони були пов'язані з винаходом легкої бойової колісниці з колесами на шпицях, запряженої кіньми. Цей винахід змінив ритм і темп світового розвитку, надав йому прискорення. Цивілізаційний процес вийшов за межі родючих річкових долин у зоні сухих субтропіків і рушив на Північ. Основним чинником цього цивілізаційного поступу стали індоєвропейські племена — хетти, греки, індоарії. Цю буремну добу, яку раніше датували XVIII—XVII ст. до н. е., а тепер подавнюють до межі 111—11 тис. до н. е., на північ від Чорного моря, пов'язують із культурами бойових колісниць (синташтинською, пам'ятками потапівського типу, доно-волзькою абашевською). В Україні її репрезентує бабинська культура (культура багатоваликової кераміки). На зміну шнурової орнаментації посуду приходить валикова, а символом нових часів стає кістяна портупейна пряжка. Бабинська культура завершує середню й відкриває добу пізньої бронзи.

Катакомбна культурно-історична спільнота

Катакомбна спільнота (XXV—XX ст. до н. е.) була поширена у степовій і лісостеповій смузі від Приуралля і Північного Кавказу до пониззя Дунаю іі репрезентована численними похованнями, десятками поселень та кількома скарбами бронзових речей. Період зміни археологічних культур, а тим більше — спільнот, створює низку проблем, що утруднюють пошук спадковості між старою і новою культурами. Не є винятком ситуація зі зміною ямної спільноти низкою катакомбних культур. Розпорошення локальних груп ямної спільноти на величезних просторах від Уралу до Середнього Дунаю зробило їхню систему вразливою до зовнішніх впливів. Тому інтенсивний північнокавказький культурний імпульс, що припав на середину III тис. до н. е., виявився для неї фатальним. За спостереженнями С. Н. Братченка, поширення катакомбного ритуалу відбувалося віялом, від північного та східного берегів Азовського моря. У підсумку катакомбні культури виявилися яскравішими та строкатішими, аніж ямна спільнота. Катакомбний ареал, за всієї його вражаючої величини, ніколи не наближався до масштабів ямної спільноти. Осереддя катакомбної області локалізується у степах між Доном і Дніпром та на Північному Кавказі, де поширена ранньокатакомбна група пам'яток. На другому (пізньому) етапі розвитку утворюється низка локальних варіантів (культур), що об'єднуються у спільноту за способом поховання небіжчиків у катакомбах, але суттєво відрізняються одна від одної за показниками матеріальної культури та антропологічними типами населення. Серед катакомбних культур виділяють донецьку, середньодонську (харківсько-воронезьку), інгульську, передкавказьку.

Катакомбну культуру виділив на початку XX ст. В. О. Городцов, після згадуваних у попередній темі розкопок у середній течії Сіверського Дінця. Надалі у вивченні катакомбних старожитносте і велику роль відіграли російські науковці Б. О. Латинін, Т. Б. Попова, Л.С. Клейн, В. Я. Кияшко, О. В. Кияшко, 10. П. Матвєєв та ін. Українська школа фахівців із катакомбної проблематики сформувалася вже після Другої світової війни. Серед її представників — О. Г. Шапошникова, С. Н. Братченко, І. Ф. Ковальова, С. Ж. Пустовалов, С.М. Санжаров, Г. М. Тошев, Л. А. Черних та ін.

Ранньокатакомбна культура — поняття, що широко використовується дослідниками як робочий термін, але досі не набуло чітко сформульованого статусу. Між тим, ранні катакомби, за спостереженнями С. Н. Братченка, зосереджені довкола Азовського моря, де їхня концентрація сягала 30—40 %. Надалі обряд поховання у катакомбах поширювався в "ямному'1 середовищі уздовж течій великих і малих річок. Зміна культури попервах не супроводжувалася зміною населення. На це вказують спостереження антропологів (С. І. Круц) і характер матеріальної культури, насиченої ще "ямними" рисами. Просто "ямне" населення, через зміну ідеологічної (релігійної) парадигми, поступово переходило до ритуалу поховання в катакомбах. Цей період (середина — третя чверть III тис. до н. е.) характеризується певним співіснуванням пізньоямної та ранньокатакомбної культур, але остання неухильно відтісняла першу на периферію "ямного" ареалу.

Ідея катакомби, найімовірніше, була привнесена у степове середовище уже в готовому вигляді, або ж як переоформлення ідеї мегалітичного дольмена, семантично тотожного катакомбі. І дольмен, і катакомба символізували утробу Матері-Землі (жінки), що приймала в себе небіжчиків. Підземну частину споруди не засипали землею. Вхідний отвір до такої камери закривали дерев'яними стовпчиками чи кам'яними брилами (стелами), а вхідну шахту засипали фунтом. Катакомби впускали до могил ямної спільноти, з наступною добудовою (досипкою) вже існуючого насипу. Ранні катакомби мали Т-подібну конструкцію (поховальна камера влаштовувалася упоперек видовженої вхідної ями). Небіжчиків укладали в скорченому стані, на спину чи на бік, з несталою орієнтацією. Останнє пояснюється планіграфією катакомб, розташованих на периферії кургану по колу, з камерою, спрямованою в бік умовного центру насипу. Голову та кінцівки небіжчиків фарбували вохрою. Серед речового супроводу — круглодонні та зі сплощеним денцем горщики, декоровані розчесами зубчастого штампу чи відбитками шнура по тулубу та плічкам, бронзові бляхи, декоровані пуансоном, молоточкуваті шпильки, вкриті геометричним візерунком, бронзові та крем'яні ножі, бронзові тесла, черенкові долота, шила, різноманітні прикраси із бронзи, срібла, кості та рогу (рис. 16). Переважав тваринницький напрям господарства. Випасали велику та дрібну рогату худобу, коней під охороною собак. Розвивалося й землеробство. У катакомбі поблизу с. Болотне у Криму виявлено мішок із зернами пшениці. Поселення цієї культури відомі уздовж Дніпра, особливо на островах Надпоріжжя (Перун, Виноградний), де виявлено сліди виробництва кам'яних сокир та інших знарядь праці.

Матеріали ранньокатакомбної культури

Рис. 16. Матеріали ранньокатакомбної культури:

  • 1,2 – м. Кам'янка-Дніпровська, мог. II. пох. 9 (за Л. А. Черних); 3. 7. 24- Калинівка, мог. 2. пох. 6; 4, 50 — Калинівка, мог. 1, пох. 8; 5. 26—33 – Огороднє. мог. 3. пох. 6; 6. 38— Новоселівка, мог. 6, пох. 6; 8-16 – Куйбишеве. мог. І. пох. 22; 17- Новотроїцьке. гр. 3. мог. 3. пох. 9 (за С. М. Санжаровим); 18. 19. 21. 22. 35—37 — Олександрівська могила № 9. пох. 25 (за С. П. Братченком. Ф. Р. Балоновим. Я. П. Гершковичем); 20, 25 — Маріуполь, Виноградники, мог. 1. пох. 5; 34. 41 — Маріуполь. Виноградники, мог. 1. пох. 8; 39. 42. 47- Шевченко, гр. 1. мог. 13, пох. 4; 40. 43 – Орловське, мог. І. пох. ІЗ; 44 — Маріуполь. 1930 p.; 45 — Новоселівка. мог. 3, пох. 2; 46 — Миколаївка, мог. 2, пох. 2; 48 — Волонтерівка, мог. 1, пох. 8; 49 - Огородив, мог. 1. пох. 9; 51 - Орловське, мог. І, пох. 3; 52 — Огороднє. мог. З, пох. 2 (за С. А. Санжаровим).
  • 1 - тин та перетини катакомби; 2 - дерево; 3-17. 19-25 - бронза; 18. 34 - кремінь; 26. 27 - зуби тварин; 28. 29 - морські мушлі; 30-33. 39. 40 - кістка, ріг; 42-52 — кераміка

З розширенням ареалу культури місцеві особливості стали суперечити ранньокатакомбним стандартам. Ще більше ускладнили ситуацію локальні міграції різних груп населення на катакомбних теренах. Зрештою, на час пізнього періоду спостерігається розмаїття культур у межах ареалу. Існує низка три етапних періодизацій катакомбної спільноти, з поправками на локальну специфіку. Проте реально можна виділити два періоди — ранній і пізній, що підтверджується вже сотнями стратиграфічних спостережень. Додаткові періоди базуються на комплексах перехідних типів від першого періоду до другого чи від катакомбних культур до бакинської.

Донецька культура вважається класичною серед інших культур, оскільки саме її В. О. Городі іон виділив як катакомбну, з подальшим долученням визначення "донецька". її розвиток припадає на XXIII—XX ст. до н. е. Донецька культура посідає центральне місце в системі катакомбних старожитностей загалом, локалізуючись на Сході України (басейн Сіверського Дінця з виходом на Нижню Донщину). її пам'ятки найдокладніше вивчені на Луганщині (розкопки 70—80-х років XX ст. під керівництвом С. Н. Братченка, М. М. Бондаря, І. П. Післарія, М. М. Чередниченка). Нині досліджено більш як 1000 поховань донецької культури, переважно впущених до могил ямної спільноти. Поселення (Сердюк о не на Дінці, Миньївський Яр та Лівенцівка в пониззі Дону) вивчені недостатньо. На Сердюковому виявлено залишки напівземлянкового житла. Абсолютна більшість матеріалів отримана під час розкопок могил. Планіграфія поховань зберігає традиції ранньокатакомбної культури. Небіжчиків укладали скорченими, переважно на правому боці, обличчям до вхідного отвору. Кисті рук були простягнуті в напрямку підігнутих ніг (поза "вершника"). Переважала південна орієнтація тіл, з певними відхиленнями. На заключній фазі розвитку поширилася північна орієнтація. В ритуалі практикували посипання тіл вохрою. До камери помішали шматки фарби, а також шкури офірованих тварин (корови, вівці, кози) з черепом та кінцівками. Поховання донецької культури вирізнялися багатством і розмаїттям речового супроводу. Вражає строкатість керамічних форм: жаровні, курушки, горщики, кубки, чаші. Для жаровень брали стінки посуду, наповнені вугіллям. Курушки мали форму чаші на хрестоподібному піддоні з відділенням для олії на внутрішній стінці. Посуд був плоскодонний, середніх пропорцій, укритий по шийці та плічках складним візерунком, виконаним шнуром, тасьмою, гребінцем, наколами тощо. Особливо прикметні композиції з фестонів та концентричних кіл на тулубі. Донецька культура є найбагатшою з огляду на кількість бронзових речей, виявлених у катакомбах: набір ніж-шило, сокири з про вухом, тесла, долота, гаки, безліч дрібних прикрас (пронизки, підвіски, скроневі кільця, медальйони, намисто). Звужується коло крем'яних виробів (зникають ножі). Якісно виготовлені хіба що вістря стріл із глибокою виїмкою. Серед кам'яних знарядь — навершя булав різної форми, випростувачі древків стріл із пісковику, пести, тертушки, ступки, сокири з отвором.

Основою господарства було скотарство. Розводили велику та дрібну рогату худобу. Землеробство мало допоміжний характер. Важливою галуззю економіки виступали металургія та металообробка. Висока концентрація знахідок бронзових речей у зоні Бахмутських родовищ мідної руди на Донецькому кряжі дає підстави припустити можливість їх розробки вже носіями донецької культури (Д. П. Кравець, Л. А. Черних та ін.). Висловлено думку щодо існування Донецького центру металообробки (А. Л. Нечитайло). Додатковим аргументом на користь таких припущень є поховальні комплекси майстрів-ливарників, що засвідчують їхню глибоку професійну спеціалізацію (Луганськ, Пришиб). Контролюючи розробку мідних руд, донецьке населення небезпідставно вважало себе елітою катакомбної спільноти. Свою відмінність місцева людність доводила болісним ритуалом деформації черепів ще в дитячому віці. Досягши зрілого віку, ці "баштоголові" справляли незабутнє враження на оточення.

Заключна фаза розвитку донецької культури позначена появою ріповидного посуду, декорованого кількома валиками, біконічних форм кераміки та інших ознак бабинської культури. Це пов'язувалося, зокрема, з просуванням на Сіверськодонеччину населення харківсько-воронезької та передкавказької культур. Як наслідок цих процесів на Сіверському Дінці та Нижньому Доні формуються пам'ятки бахмутського типу, виділені С. Н. Братченком у 1969 р. в ареалі донецької культури.

Харківсько-воронезька (середньодонська) культура заходить у межах України на Харківщину та Луганське Лівобережжя Сіверського Дінця. Ця група пам'яток була виділена ще в 30-ті роки XX ст. Г. В. Подгаєцьким як середньодонська. А в 50-ті роки Т. Б. Попова виділяє харківсько-воронезький локальний варіант катакомбної культури. Воронезькі археологи традиційно вживають термін "середньодонська культура", а українські — "харківсько-воронезька". Харківський дослідник С. І. Берестнєв розглядає український сегмент цієї культури як пам'ятки осколо-донецького типу. На їх характеристиці ми й зосередимо увагу.

Харківсько-воронезька культура пов'язана своєю ґенезою з просуванням на північ носіїв ранньокатакомбної та донецької катакомбної культур. Вступивши в контакт із місцевою "ямною" людністю, катакомбники фактично створили нову яскраву культуру кінця ІІІ — початку II тис. до н. е. Сформувалася вона в Лісостепу й налічує більш як 30 поселень (Проказине на р. Айдар, низка селищ на лівому березі Сіверського Дінця, поблизу райцентру Кремінна Луганської області та ін.). Будувалися наземні житла з дерева, хоча відомі й споруди напівземлянкового типу з системою підпорних стовпів. Проте виразніший матеріал походить із 200 поховань під могильними насипами. Частина з них здійснена за старою традицією в ямах, стільки ж у Т-подібних катакомбах, але переважна більшість у Н-подібних спорудах (85% вибірки), де поздовжні осі вхідної ями та камери проходили паралельно одна одній. Активізувалося спорудження нових могил (50) та досипок над упущеними катакомбами. Небіжчиків укладали на правому боці, обличчям до вхідного отвору, хоча орієнтація тіл була несталою, унаслідок радіальної план і графи катакомб. Дно камер посипали вохрою та крейдою, клали шматки вохри. Тіла жінок та дітей посипали червоною фарбою. Наявність шкур великої та дрібної рогатої худоби, офірованої у процесі поховального ритуалу, становила 36 %. Серед супроводу переважав керамічний посуд, що вирізнявся своєрідністю і мало чим нагадував донецький. Зникають пишно орнаментовані тасьмою кубки, з'являються високі горщики з тричленним ламаним профілем, суцільно вкриті орнаментом. Горщики середніх пропорцій ще виготовлялися, але з'являються також ріповидні посудини північнокавказького походження. Основним елементом орнаментації, поряд зі шнуром, тасьмою та гребінкою, стають наліпні валики. Декоративні композиції складалися із комбінацій горизонтальних і вертикальних ялинок із трикутниками та фестонами, спрямованими вгору.

Серед бронзових речей — ножі двох типів (подум'яподібні та з паралельними лезами), сокири з отвором, шила з коротким черенком, втулчасті гаки, дрібні прикраси. Бронзові сокири походять зі скарбів (Колонтаїв, Скакун) та випадкових знахідок. Особливої уваги заслуговують найдавніші в Україні залізні речі (три випадки), зокрема залізний ножик із бронзовим держачком. Знайдено серію кам'яних шліфованих сокир з отвором, прив'язні сокири, крем'яні ножі та скребачки. Кістяні вироби репрезентовано мотиками, гарпуном, кільцями. Напрям господарювання визначається як скотарсько-землеробський.

Інгульська культура (остання чверть III — початок II тис. до н. е.) виділена О. Г. Шапошниковою наприкінці 70-х років XX ст., після розкопок курганів уздовж річки Інгул у Миколаївській області. Осмислення її як окремого явища триває. Спочатку ареал інгульської культури обмежували Буго-Інгулецьким межиріччям, а ідентичні комплекси Наддніпрянщини відносили до дніпро-азовської катакомбної культури. Проте з часом став зрозумілим механістичний характер конструювання цієї культури, де ранній шар пам'яток належав до ранньокатакомбної, а пізній — до інгульської культури. Остання не є продуктом розвитку ранньокатакомбної, оскільки утворилася внаслідок міграції однієї з груп катакомбного населення з Передкавказзя до степів Надчорномор'я. Місцеве ж ранньокатакомбне населення, навпаки, рушило на схід, до Калмицьких степів. Завдяки тривалим дослідженням удалося встановити, що "Інгульці" заселяли західний сегмент степової частини катакомбного ареалу, від Східного Надазов'я (р. Міус) до Нижнього Дунаю та Прута. Зі Степу Інгульці піднімалися вздовж Дніпра на північ аж до півдня Київщини.

Матеріали інгульської катакомбної культури

Рис. 17. Матеріали інгульської катакомбної культури:

1,7 — Антонівка; 2 — Булгаківка; 3 — Відрадне; 4, 12 — Лиманні; 5 — Баратівка; 6, 11 — Привільне; 8 — Старогорожене; 9 — Старорозанівка; 10 — Піски (за С. Н. Братченком, О. Г. Шапошниковою). 1 – план поховання; 2, 3, 7, 8, 10—12 — кераміка; 4, 5 — камінь; 6, 9 — бронза

Розкопано кілька поселень з овальними житлами на кам'яних фундаментах (Матвіївка на Миколаївщині), розвідано тимчасові стоянки. Поховання здійснювали в могилах. Відомі десятки основних поховань, але абсолютна більшість із них — упускні. Для більш як 2000 виявлених поховань характерні катакомби з округлою шахтою, квасолеподібною у плані камерою та випростаною горілиць позицією небіжчика. Орієнтація похованих лишалася несталою, з переважанням південного вектора. Вхідний отвір до камери іноді перекривали частинами дерев'яного колеса й замащували глиняним розчином, а вхідну шахту забутовували материковою глиною (рис. 17). Поховання одиночні та парні, але трапляються й колективні (до шести небіжчиків на камеру). Практикувалися підпоховання до побудованих раніше катакомб. Такі споруди виконували функцію склепів. Серед речей супроводу — кам'яні сокири та булави, наконечники стріл з глибокою виїмкою в основі, бронзові ножі та шила, металеві прикраси, а також ошатний посуд із глини, дерева та остеокерамічної маси. Останній виготовлявся для поховальних ритуалів, а тому не підлягав випалові й не міг використовуватися у побуті. Фактично тут ми маємо справу з обрядовою бутафорією.

Господарство інгульців базувалося на рухливому скотарстві та землеробстві (в катакомбі Високої Могили поблизу с. Балки Запорізької області знайдено дерев'яне рало). Соціальна ієрархія була досить складною: знать (жерці, воїни, правителі), пастухи, ремісники, залежні особи. Один із центрів інгульського суспільства містився на р. Молочній. В ідеології носіїв інгульської культури простежуються близькосхідно-середземноморські впливи (моделювання черепів, культ стопи, святилища, зародки знакової системи, деякі форми посуду).

Феномен модельованих черепів відкрито як явище культури й мистецтва на межі 70— 80-х років XX ст. розкопками Херсонської та Запорізької експедицій Інституту археології в басейні р. Молочної (А. І. Кубишев, С. І. Круц, В. В. Отрощенко, С. Ж. Пустовалов). їх знайдено в катакомбах інгульської культури, що й визначає ареал цього явища — степове Надчорномор'я та Надазов'я. Йдеться про ритуал відтинання голови по смерті та мацерації (очищення) черепа чи усього кістяка від м'яких тканин. Зі спеціально виготовленої глиняної суміші моделювалось обличчя по черепу (рис. 18). За мацерації тіла небіжчика створювали ляльку пращура. Модельовані таким чином черепи та ляльки використовували певний час у ритуалах, пов'язаних із культом предків, а потім повертали до катакомби, де перебувало обезголовлене тіло небіжчика.

Череп носія інгульської культури з рисами обличчя, модельованими глиняною сумішшю

Рис. 18. Череп носія інгульської культури з рисами обличчя, модельованими глиняною сумішшю

З мог. 2 поблизу с. Жовтневе Запорізької обл. (розкопки В. В. Отрощенко)

Як уже зазначалося вище, пам'ятки раннього періоду засвідчують етнічну спадковість щодо пізнього періоду ямної спільноти, окрім принципової новації — катакомби. Про спадковість свідчать також дані антропології. Культурне розмаїття другого періоду співвідноситься з наявністю кількох антропологічних типів населення. Реальні відмінності між культурами наочно демонструють штучна деформація черепів у населення донецької катакомбної культури та моделювання черепів небіжчиків інгульської катакомбної культури. Відчувається приплив населення з теренів Калмикії та Північного Кавказу до степів України. Згадані катакомбні культури вже суттєво відрізняються від ямної спільноти, що дає підстави нам припустити їхню етнічну неоднорідність. Схоже, що нащадки ямної спільноти (праіндоіранці) були відсунуті на периферію катакомбного ареалу — до Західного Надчорномор'я, Лісостепу та за Волгу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші