Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія західних політичних вчень
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Фемінізм "другої хвилі"

Відродження фемінізму відбулося в 60-ті роки XX ст. Цей етап вважають "другою хвилею" фемінізму*65, або неофемінізмом. Досить часто можна натрапити на ще одну характеристику – сучасний фемінізм.

*65: {Термін "друга хвиля" фемінізму запровадила Марш Вайнман Лір для означення жіночих рухів у США, Сполученому Королівстві та деяких інших країнах Західної Європи наприкінці 60-х років XX ст.}

Фемінізм другої половини XX ст. мав різну "швидкість" формулювання та реалізації концептуальних вимог. Якщо "перша хвиля" охоплювала лише традиційно високорозвинуті демократичні країни, то "друга хвиля" засвідчила, що феміністичні організації та ініціативи поширилися вже в більшості країн у всіх регіонах світу. Безумовно, в цих країнах протягом значного періоду відбувався лише процес формування феміністичної свідомості у частини жіноцтва та відповідного інституційного становлення. Водночас у розвинутих демократичних країнах, де існували традиції феміністичної діяльності та культури, простежувався подальший сутнісний розвиток положень фемінізму.

До 60-х років XX ст. змістовно фемінізм – це своєрідне поєднання окремих положень, ідей, цінностей, сформульованих у межах

1

ліберального та соціалістичного фемінізмів. Концептуально в нео-фемінізмі прийнято виділяти такі головні питання: поділ на публічну та приватну сферу; патріархат; стать і тендер (культурна стать); рівність і відмінність.

Поділ на публічну та приватну сфери. Політику традиційно розуміють як діяльність, що відбувається в межах публічної сфери. Сімейне життя розглядають як частину приватної сфери, як неполітичне явище. В неофемінізмі політику розуміють як діяльність/ відносини щодо будь-якого вияву суспільного конфлікту. Чоловіча домінація та жіноча дискримінація, які є в "приватній сфері", в неофемінізмі трактуються як різновид суспільного конфлікту. Все, що відбувається між чоловіком і жінкою вдома, в тім числі в спальні, треба розглядати як таке, що зумовлене суспільством і, з іншого боку, ці відносини самі визначають те, що відбувається на рівні суспільства. Тобто, причинна залежність у цій ситуації є двосторонньою. Тому неофемінізм не приймає поділу на публічну та приватну сфери, розглядає його як неадекватний. Події в приватній сфері мають так само публічний характер і потребують політичних засобів для вирішення проблеми чоловічої домінації. Виявом цього є гасло неофемінізму: "сфера особиста є сферою політичною".

Патріархат передбачає, що біологічні/анатомічні відмінності між чоловіком і жінкою продукують суспільні відмінності. Термін "патріархат" дослівно означає "керівництво батька". Представники неофемінізму вважають, що домінація батька в сім'ї проектується на/символізує чоловічу домінацію в суспільстві. Тому патріархат означає владу чоловіків у родині й суспільстві. Неофемінізм визнає, що форма та рівень домінації чоловіка суттєво відрізняється в різних культурах і в часі.

Стать і тендер (культурна стать). Неофемінізм запровадив у суспільний дискурс поняття "гендер" {gender), окресливши його відмінність від статі. "Стать" (sex) характеризує біологічні відмінності між чоловіком і жінкою, які властиві людям від народження. Ці відмінності мають природний характер, стосуються акту вагітності, народження, годування немовляти та деяких інших біологічних особливостей. Натомість виховання дітей, їхня освіта, розвиток є проблемою не біологічною, а культурною. Відповідно поняття "гендер" використовують для характеристики статі в суспільному контексті. Воно передбачає наявність відмінних суспільних ролей, моделей поведінки чоловіка і жінки. Ці ролі та моделі поведінки детермінуються не статевими/біологічними відмінностями, а набутими в процесі соціалізації переконаннями, конструкціями. Тому неофемінізм трактує гендер як культурну стать.

Отже, тендерні відмінності варто розглядати як політичний продукт, подібно до класових, етнічних, релігійних суспільних відмінностей. Треба наголосити, що в неофемінізмі, на відміну від фемінізму, де конституюючим поняттям була жінка, таким поняттям став тендер і похідні або пов'язані з ним поняття – жіночість, чоловічість тощо.

Рівність і відмінність. Традиційно вважають, що сутністю фемінізму є досягнення суспільної рівності між чоловіками та жінками. Однак неофемінізм підійшов до цієї проблеми творчо, внаслідок чого виникло багато нових запитань. Чи повинні жінки відмовитись від відмінностей між статями на користь міфічної "універсальної" статі? Чи потрібно розглядати всі наявні відмінності між статями лише в негативному контексті? Що має означати подолання відмінностей між чоловіком і жінкою – жінка повинна стати подібною до чоловіка? Пошуки відповіді на ці запитання дали змогу неофемінізму сформулювати низку важливих положень: треба досліджувати не шляхи досягнення рівності, а сутність відмінностей; завдання фемінізму полягає у звільненні жінки, що на практиці має дорівнювати ідентифікації жінки з тим, що є сутністю жіночості; жінки повинні усвідомлювати та розвивати власну жіночість.

У процесі розвитку неофемінізму в ньому сформувалися такі напрями: ліберальний фемінізм, фемінізм соціалістичний/марксистський і радикальний. Цей поділ, як і будь-які інші, дещо умовний, адже в публікаціях, які належать до неофеміністичних, досить часто натрапляємо на поєднання положень різних напрямів неофемінізму.

Теоретичним поштовхом до конституювання ліберального неофемінізму стала праця Бетті Фрідан (1921–2006) "Таємниця жіночості" (1963), де вона поставила на порядок денний те, що назвала "проблемою без назви" – відчуття фрустрації, незадоволення, напруги, які були властиві багатьом жінкам унаслідок обмеження їхньої діяльності ролями матері та хатньої господині. Вона констатувала, що набуття рівних з чоловіками виборчих/політичних прав не призвело до вирішення жіночого питання. Наслідування домінуючим у суспільстві стереотипам щодо жінки вели до "зручного/затишного концтабору", в якому, згідно з Б. Фрідан, перебували жінки. Вона першою заявила, що жінки не повинні відмовлятися або приховувати власні амбіції та мрії, які не були пов'язані тільки із чоловіком, дітьми й господарством. Доводила, що засобом зміни ситуації мала бути освіта і професійна діяльність. На її думку, жінка повинна виявляти стільки ж агресивності, прагнення боротьби, беззастережності в публічному житті, як і чоловік, щоб домогтися повного визволення та створення умов, за яких обидві статі були би рівними.

Фрідан обґрунтовувала необхідність права жінок на аборт і відпустку в зв'язку з народженням дитини. У праці "Друга стадія" (1983) звернула увагу на небезпеку, яка полягала в тому, що пошуки правдивої жіночої сутності/ідентичності могли призвести до сумнівів стосовно значення дітей і родини. Вона констатувала, що з появою та розвитком неофемінізму американські жінки досягли значних результатів у професійному зростанні та входженні в "чоловічі" інститути влади. Однак ці результати не призвели до очікуваного. Стан фрустрації розвинув у сучасної жінки комплекс "супержінки", яка намагалась досягти максимальних результатів на роботі, а також у відносинах з чоловіком і дітьми. Вона змушена визнати, що участь жінок у професійній діяльності, прагнення фахової кар'єри не сприяли визволенню жінок, а навпаки, призводили до більшої їхньої завантаженості на роботі та вдома.

Бетті Фрідан дійшла висновку, що реальна рівність між статями може бути досягнута лише тоді, коли суспільство однаково буде ставитись і шанувати жіночі та чоловічі цінності, й тоді стане можливим досягнення "рівності в різноманітності". Вона почала наголошувати на суспільній необхідності ширшого залучення чоловіків до приватної сфери та виокремлення специфічних проблем кожної статі й напрацювання механізмів їхнього захисту, зокрема переймалася захистом прав вагітних жінок. У 1966 р. вона виступила ініціатором створення у США Національної організації жінок і першою її очолила. Організація об'єднувала білих жінок – представниць середнього класу. Фрідан не поділяла радикалізму чорношкірих жіночих організацій, а також поглядів лесбійських структур, намагаючись дотримуватись центральної позиції.

Концептуальною основою ліберального фемінізму був індивідуалізм, який наголошував, що індивід має однакову цінність незалежно від статі, раси, релігійної належності тощо. Будь-яка форма дискримінації жінки з цього погляду мала бути заборонена. Ліберальний неофемінізм поставив мету – ліквідувати залишки правових і суспільних обмежень, які перешкоджали жінкам робити фахову та політичну кар'єру. Особлива увага приділялася вивченню процесів усунення жінки зі системи владних відносин, позиціонування її у цій системі переважно як виконавця. У цьому контексті йшлося про встановлення квот жіночого представництва на різних рівнях інститутів влади.

Ліберальний фемінізм – реформістський, оскільки його прихильники/ниці наголошували на необхідності встановлення засад рівної конкуренції між чоловіками та жінками, а не вимагали скасування засад патріархального суспільства. Ліберальний фемінізм не підтримував ідею ліквідації поділу на публічну та приватну сфери. Реформи мали бути спрямовані на подолання наявних недоліків, забезпечення рівності прав жінок і чоловіків у публічній сфері. Приватне життя не має бути предметом суспільного регулювання. Представники цього напряму неофемінізму зазначали, що чоловіки та жінки мають відмінну природу і здібності. Вони вважали, що вибір жінки на користь родини, домашнього життя є наслідком природних імпульсів, і його треба поважати. Суспільство має сприяти жінкам у цьому. Представниці цього напряму значну увагу приділяли питанням безпечних абортів, забезпеченню чоловіків правом нарівні з жінками на відпустку з догляду за дитиною тощо.

Соціалістичний, або марксистський, фемінізм переважно розглядав проблеми матеріальні, економічні, які, на думку його представників, визначально формували долю жінок. Підставою статевої нерівності прихильники цього напряму вважали капіталістичну систему, яка опиралась на експлуатацію працівників, при цьому провадила специфічну експлуатацію та дискримінацію жінок.

Відмінність між соціалістичним і марксистським фемінізмом полягала в тому, що марксистський фемінізм окреслював вторинний характер статевої експлуатації щодо первинної – економічної. Соціалістичні феміністки звертали увагу на залежність жінок від чоловіків, гірше ставлення до них, ніж до чоловіків, у питаннях кар'єри та заробітків, наявність формалізму й обмежень щодо зайняття жінками владних позицій у суспільстві. Соціалістичний фемінізм трактував важке становище жінок як сумірний наслідок домінування над ними чоловіків (патріархату) та класових, расових, національних форм нерівності. Отже, нерівність і дискримінація жінки є наслідком діяльності існуючих соціальної, політичної та економічної структур, що ґрунтуються на системі класової експлуатації, в якій чоловіки панують над жінками. Представники цього напряму розглядають домашню працю як різновид глобального поняття праці, яка потребує рівноцінного ставлення поряд з іншими видами праці.

Соціалістичний фемінізм декларував необхідність поглиблення суспільного аналізу, щоби боротьба проти певного різновиду експлуатації не призвела до посилення інших форм. Отже, визволення жінок вважали неможливим без визволення всіх людей. Благо індивіда трактували як значну суспільну цінність, але не розглядали як найвищу цінність. Згідно з представниками соціалістичного фемінізму трапляються ситуації, коли права окремого індивіда треба обмежити заради більшості.

Визволення жінок і пригноблених класів потребує колективної діяльності. Відповідно прихильники соціалістичного фемінізму зробили висновок, що рівність між чоловіками та жінками можлива лише за соціалізму. Чоловіків, як представників іншої статі, не можна вважати конкурентами або опозицією для соціалістичного фемінізму, крім деяких представників, які обіймають владні посади.

Жіночий рух, на думку прихильників/ниць соціалістичного фемінізму, мав надійного партнера в особі соціалістичних і соціал-демократичних партій. Соціалістичний фемінізм був поширений у Сполученому Королівстві, Австралії, Канаді, Франції, а також ФРН. Представникам/ницям цього напряму властива харитативна діяльність різних позаурядових організацій, спрямована на жінок, які потребували допомоги. Тому в соціалістичному фемінізмі значну увагу приділяли питанням соціальної політики, зокрема спеціальним програмам допомоги жінкам, які самотужки, без чоловіка, виховували дитину, забезпеченості дитячими закладами, якості та доступності медичної допомоги матері й дитині тощо.

Радикальний фемінізм, на думку багатьох дослідників, виник у середовищі "нових лівих", унаслідок неможливості цього руху спрямувати свою діяльність на реалізацію інтересів жінок, котрі брали активну участь у його діяльності. Представниці радикального фемінізму розглядали суспільство як єдиний організм, який був поділений на підставі наявних відмінних інтересів. Спільним, що об'єднувало ці окремі суспільні частини, була влада. Відносини влади пронизували всі сфери суспільства. Індивіди, які володіли владою, були чоловіками і використовували її для експлуатації жінок та інших слабших індивідів. На підставі цього радикальний фемінізм констатував, що демократія була лише камуфляжем, який приховував експлуатацію чоловіками жінок. Існуюче суспільство вони трактували як несправедливе, оскільки воно ґрунтувалось на домінації чоловіків. Позиція чоловіків, на думку представниць радикального фемінізму, передбачала прагнення панувати так, щоби залежні від них, передусім, жінки корилися з власної волі. Форма такого упокорювання – кохання жінок до своїх "експлуататорів", бо в цій ситуації вже не йшлося про експлуатацію, гноблення. Жінки підпорювались альтруїстично.

Поряд з цією формою поширеного підкорення жінок представниці радикального фемінізму визнавали залежність жінок через страх, коли чоловіки компенсували підкорення жінок добробутом та безпекою. Жінки навіть працювали лише тоді, коли чоловікам це було вигідно. Чоловіки фактично приватизували жінок, трактуючи їх як колективну власність. Жінок, котрі були незалежними, робили професійну кар'єру, також принижували чоловіки. Це виявлялось у тому, що вони працювали на нижчих посадах, за нижчу від чоловіків платню. Право було не здатне захистити жінок, позаяк по-різному їх трактувало: заміжні й ті, котрі є "нічиїми".

Радикальні феміністки вважали, що чоловіки сприймають жінок як знаряддя для сексу та продукування дітей. Суспільна інфраструктура, передусім ЗМІ, працюють над тим, аби нав'язати жінкам вигідну для чоловіків модель поведінки. На їхню думку, жінок примушують винятково/переважно перейматися своїм зовнішнім виглядом, станом свого тіла заради того, щоби подобатися чоловікам. Навіть народження дітей чоловіки ставлять у залежність: жінки мають народжувати за їхньої згоди. Якщо ж їм це не потрібно, то примушують жінку робити аборт. Якщо народжується небажана дитина, чоловіки відмовляються її визнавати.

Саме таку конструкцію патріархату з певними відхиленнями розробили представниці радикального фемінізму. Вихід з цієї ситуації – глобальна сексуальна революція і побудова якісно нового суспільства. Вони вважали, що ліберальний фемінізм de facto приймав засади патріархального суспільства з властивою йому домінацією чоловіків, оскільки виступав лише за реформування цієї моделі суспільства. Він не міг реально змінити становища жінок у суспільстві, тому його треба відкинути. Радикальний фемінізм декларував необхідність нового суспільства, в якому б не було пригноблених і гнобителів.

У радикальному фемінізмі було сформульовано проблему андрогени (від грец. androgynous – "двостатевий", "той, що поєднує в собі протилежні властивості"). Її прихильники вважали, що треба розпочати реалізовувати в суспільній практиці програми виховання хлопців і дівчат у дусі андрогенії, щоб вони поєднували в собі жіночі та чоловічі риси/властивості, тобто формувати новий тип людини, в якій були би синтезовані найкращі властивості обох статей.

Засади радикального фемінізму були сформовані в Русі визволення жінок, який виник у США в 1968 р. та у Франції в 1970 р. На першому етапі діяльності його представниці вважали, що для зміни ситуації треба змінити свідомість чоловіків. Усі випадки неоднакового ставлення до жінок у суспільстві кваліфікували як суспільну дискримінацію жінок, іноді для означення відмінного трактування жінок використовували поняття "чоловічий шовінізм".

Головною складовою радикального неофемінізму є аналіз патріархату, який розглядався як універсальне явище щодо різних часів і культур. Дискримінацію жінок феміністки з Руху трактували як первинну щодо всіх інших різновидів суспільної дискримінації. Вони боролися за фактичну рівність жінок і чоловіків шляхом ліквідації поділів на чоловічу та жіночу роботу в родині, професійній діяльності, під час виконання суспільних і політичних функцій; наголошували на вирішальній ролі жіночої статі в історії людства.

Формуванню радикального фемінізму сприяла праця Кейт Міллетт (нар. 1934) "Сексуальна політика"*66. Вона критикувала патріархат у Західному суспільстві, у тому числі в літературі/культурі, розглядала його як систему чоловічої домінації над жінками. На її думку, патріархальний характер влади було покладено в основу функціонування всіх суспільств, перевищуючи за своїм значенням класові та расові відмінності. Патріархат підтримували за рахунок процесів соціалізації, економічної експлуатації та сексуального насильства. Патріархат, за К. Міллетт, передбачав дві головні засади: чоловіки мають домінувати над жінками, старші чоловіки – над молодшими чоловіками. Міллетт запровадила поняття "сексуальної політики", під якою розуміла виявлення влади чоловіка в суспільстві, результатом якого був контроль над жінкою. Сексуальні відносини, кохання вона трактувала як різновид чоловічої влади та використання жіночої довіри з метою закріплення домінації чоловіків. Протистояти цьому жінки мали передусім за допомогою освіти, проведення суспільних дискусій з актуальних для них питань, що мало спричинити зростання жіночої самосвідомості. Визволенню жінок мала також сприяти ліквідація інституту родини.

*66: {Цю працю як докторську дисертацію К. Міллетт захистила в 1970 р. у Колумбійському університеті США.}

Шуламіт Файерстоун (нар. 1945) також належить до засновниць радикального фемінізму. Її праця "Діалектика статі" (1970) присвячена аналізу суспільних та історичних процесів стосовно поділу суспільства на статі. Вона вважала, що статеві відмінності зумовлені біологічно. Оскільки жінка народжує дітей, то вона змушена бути залежною від чоловіка в питаннях охорони/захисту та матеріального існування. "Біологічна нерівність " виявляється і в суспільній організації сім'ї. Суспільні позиції жінки вона характеризувала з допомогою поняття "статевий клас" і вважала, що єдиним способом визволення жінки є відмова від традиційної родини одночасно із вмонтованими в цей інститут відносинами домінації. Незалежність жінки від біологічного підпорядкування чоловікові Ш. Файерстоун вбачала у штучному заплідненні, використанні засобів контрацепції, легалізації абортів. Розвиток науки і техніки, на її думку, давав змогу у перспективі перенести репродуктивну функцію в лабораторії, а виховання дітей покласти на пари або лесбійські спільноти, тим самим звільнити жінку від тягаря біологічної родини.

Модерну конструкцію патріархату запропонувала у 1990 р. Сільвія Уолбі в праці "Теоретизуючи патріархат". Патріархат вона розглядає як систему структур та суспільних практик, з допомогою яких чоловік домінує, утискає й експлуатує жінку.

Авторка вирізняє шість структур, в яких і за допомогою яких функціонує патріархат. По-перше, виробничі відносини в домашньому господарстві. Жінка в умовах патріархату змушена здійснювати неоплачувану домашню працю та доглядати дітей. По-друге, оплачувана праця. На ринку праці жінки не допускаються до певних професій, отримують меншу платню і спрямовуються до праці, яка передбачає нижчу кваліфікацію. По-третє, патріархальна держава. З погляду пріоритетів і політики держава систематично сприяє патріархальним інтересам. По-четверте, чоловіче фізичне насильство. Хоча чоловіче насильство зазвичай розглядається як сукупність поодиноких випадків, воно має впорядкований та систематичний характер. Жінки постійно, в межах сукупності стандартних форм, мають справу з ним. Держава досить поблажливо ставиться до цього виду насильства. По-п'яте, сексуальні патріархальні відносини. Вони виявляються в примусовій гетеросексуальності та подвійних стандартах щодо трактування поведінки жінки і чоловіка (стосовно чоловіків діють відмінні/особливі "норми" сексуальної поведінки). По-шосте, культурні патріархальні інститути. Сукупність різних інститутів і практик, до яких можна віднести ЗМІ, релігію та освіту, репрезентують жінку з позиції чоловіків. Це зумовлює формування суспільством для жінок відповідних норм поведінки.

Сільвія Уолбі розглядає дві форми патріархату. Приватний патріархат передбачає домінацію над жінками з боку "індивідуального патріарха" вдома. Він опирається на стратегію усунення жінки від публічного життя. Публічний патріархат має переважно синтетичний характер, оскільки передбачає присутність жінки в публічному житті, але не допускає її до грошей, влади і статусу. Авторка визнає, що з часом відбувається поступова еволюція патріархату. Якщо раніше жінки зазнавали дискримінації лише вдома, то нині це простежується в усіх суспільних сферах.

У творчому доробку радикального фемінізму особливе місце посідає міф про історичне існування матріархату як своєрідна утопія "золотої доби жіночої культури". Елізабет Девіс у праці "Перша стать" (1978) доводила, що існували підстави вважати, що на одному з попередніх історичних етапів жінки виконували домінуючу функцію в суспільстві. На певному етапі чоловіки збунтувалися і перебрали владу до своїх рук, унаслідок чого змінили/переписали історію, видаливши факт існування матріархату. Панування жінок опиралось на духовну, а не на фізичну силу, що сприяло стабільному розвиткові. Завдяки мобілізації жінок з допомогою феміністичних структур цей стан можна було би повернути в майбутньому.

Згодом радикальні феміністки дійшли висновку, що природу чоловіків змінити неможливо, тому треба створити власний альтернативний світ звільнених жінок, який у перспективі міг би поширитися на весь світ. Це призвело до формування наприкінці 70-х років XX ст. фемінізму лесбійок. їхнім гаслом став вислів Ті-Грейс Аткінсон: "Фемінізм – це теорія, лесбіянство – це практика". Прихильниці цього напряму вважають, що кожний зв'язок жінки і чоловіка призводить до пригнічення жінки. Згідно з їхніми поглядами гетеросексуальність є одним з різновидів патріархату. Автономія жіночих спільнот мала би бути досягнута шляхом самовизначення або відмежування від гетеросексуального суспільства, де домінували чоловіки. Жіноча спільнота мала ідентифікуватися лише з жінками. Цій спільноті мали бути властиві окремішні від чоловіків економічні, політичні та сексуальні відносини. Найбільшого поширення цей напрям набув у США, де представлений організаціями: Лесбійський сепаратистський рух (Lesbian Separatist Movement), Радикальні лесбіянки (Radicalesbians).

На близьких концептуальних засадах з лесбійським рухом перебував так званий культурний фемінізм, переважно поширений у Франції. Його прихильниці використовували тезу про існування окремих жіночої та чоловічої культур; панування жіночої культури над чоловічою. Представниці культурного фемінізму засуджували порнографію як своєрідний різновид мізогінії, оскільки жінку трактують здебільшого як сексуальний об'єкт, особливо в рекламі. Жінки, згідно з постулатами цього напряму, мають відчутні проблеми з артикуляцією власних інтересів, а більшість з них взагалі не в змозі звільнитися з павутиння патріархальної дійсності.

Представниці культурного фемінізму звинувачують чоловіків у проблемах, від яких потерпає населення Землі на зламі двох століть/тисячоліть, вважають, що чоловіки привели людство до краю провалля. Причиною такого стану є політика, якою традиційно опікуються чоловіки, їхня домінація в науці, техніці, економіці. До негативних наслідків також належить поширення культу грошей, споживацтво. Завдання культурного фемінізму – проголосити суспільну справедливість та звільнення жінок. Перевага жінок над чоловіками полягає в тому, що вони, на відміну від чоловіків, не прагнуть до поневолення інших, а дотримуються засад моральності та свободи. Засобами визволення жінок, якими зазвичай володіють чоловіки, прихильниці культурного фемінізму вважають: звернення до суду з вимогами дотримання права, входясення в структури влади. Вони можуть застосовувати абсентеїзм (від англ. absent – "відсутність"), який передбачає чоловікам залишитися сам на сам, а жінкам обрати гомосексуалізм або сексуальну стриманість. У перспективі можливе творення жіночого суспільства. Ці умови є потужним засобом, але для його успішної реалізації спочатку треба об'єднати всіх жінок та створити спільний жіночий фронт.

Культурний фемінізм негативно ставиться до християнства, вважаючи, що релігія за своєю сутністю є патріархальною і насичена маскулінізмом. Феміністки закликали ігнорувати агресивний і зіпсутий світ, створений чоловіками, і концентруватися на жіночій культурі та жіночому способі життя: спробували створити винятково жіночу мову, написати "правдиву" історію людства, де наголос мав бути на ролі жінки.

В межах фемінізму "другої хвилі", передусім у США, де існує найбільш плюралістична мережа жіночих структур, простежуються суттєві відмінності між жіночими організаціями щодо питань: чи діяти через/з допомогою уряду, чи лише опираючись на безпосередні акції протесту/тиску; чи співпрацювати з чоловіками з метою досягнення поставлених цілей, чи ні; чи можна жінкам-активісткам неофемінізму перебувати у гетеросексуальному зв'язку/зв'язках; чи жінки повинні боротися за особливі жіночі права, чи бути прихильниками засад формальної рівності.

Достатньо контраверсійним виявилося і ставлення до порнографії, яке призвело до дихотомії між противниками цього явища та прихильниками абсолютного трактування права на свободу слова.

В країнах Близького Сходу та Африки, де поширене мусульманство, місцеві феміністки по-різному ставляться до носіння традиційного жіночого одягу (бурка і чадра), а також до трактування окремих аспектів їхньої релігії. В багатьох країнах, що розвиваються, жінки і жіночі організації поділені стосовно: релігії, етнічного та племінного походження, підтримки окремих суспільно-політичних лідерів та організацій, державної влади і опозиції, а також питань стратегії – зосередження на подоланні проблем лише жіночої дискримінації чи боротьба проти загальних/ "універсальних" злиднів, пригнічення, що стосуються всіх без винятку.

Отже, завдяки фемінізму "другої хвилі" жінкам стали доступні засоби контрацепції, було легалізовано право жінок на аборти, відкрито двері до елітних навчальних закладів, змінено характер публічних розмов щодо місця та ролі жінок у суспільстві, щодо сексу та насильства в родині. Він сприяв формуванню суспільних стереотипів щодо сприйняття феміністок, які не завжди були позитивними, радше обережними.

10.3. Фемінізм "третьої хвилі"

З початку 90-х років XX ст. триває фемінізм "третьої хвилі". Ре-бека Уолкер (нар. 1969), донька активістки фемінізму "другої хвилі", є автором цього терміна. В 1992 р. вона опублікувала у феміністичному часописі "Ms" статтю "Стаючи третьою хвилею" ("Becoming the Third Wave"), яка стала своєрідним маніфестом цього напряму. Зокрема, Р. Уолкер констатувала, що означало бути феміністкою в актуальний для неї час: "Бути феміністкою – означає наповнення ідеологією рівності та жіночої сили кожної частини мого життя. Йдеться про пошуки власної ясності в середовищі системної деструкції, поєднання в сестринстві з іншими жінками, навіть якщо ми і розділені, розуміння структур влади для того, щоби взяти їх під сумнів/змінити". У цій статті сформульовано заклик до всіх жінок, передусім представниць її покоління, котрий розглядали як сутність нової хвилі фемінізму: "...до завершення боротьби (за права жінок. – А. Р.) ще далеко. Необхідно, щоби нехтування жіночим досвідом збуджувало гнів. Треба змінити злість на політичну силу. Не голосуйте за них (чоловіків. – А. P.), якщо вони нічого не роблять для нас. Не кохайтеся з ними, не діліться з ними хлібом, не опікуйтеся ними і не годуйте їх, якщо вони не ставлять на перше місце нашу свободу щодо контролю наших тіл і життя. Не є феміністкою доби постфемінізму. Є третьою хвилею. Праця Р. Уолкер "Бути реальним. Поговоримо про сутність та зміну обличчя фемінізму" (1995) стала своєрідною декларацією цього напряму в США.

Особливість фемінізму "третьої хвилі" полягає в тому, що він не прийшов на заміну попереднього напряму, а існує паралельно з ним. Його появу трактують як критичну реакцію молодого покоління жінок на радикальний фемінізм. Фемінізм цього напряму не намагається з'ясувати, ким є сучасна жінка, а робить наголос передусім на тому, ким вона може бути. (Вона може бути ким захоче за умови, що це буде її особистий, свідомий вибір).

Фемінізм "третьої хвилі" прагне поєднати досвід, накопичений білими феміністками, організаціями кольорових феміністок, лесбіянками, бісексуалками, а також представницями інших спільнот. Вони не наголошують на засадах єдності або несуперечливості поглядів своїх прихильників. Вони можуть виступати за сексуальну свободу та вимагати сімейної вірності, боротися проти порнографії й бути байдужими щодо неї або навіть схвалювати її.

Суперечливість і різноманітність є своєрідною ознакою фемінізму "третьої хвилі". Досить часто цей напрям називають барвистим, але з певною перевагою рожевого кольору. Йому притаманна відчутна автоіронія щодо сприйняття всього, що належить до фемінізму. На думку феміністок, гендеризація суспільного життя стала фактом, тому актуальним є створення можливостей для вільного виявлення та реалізації індивідуального розуміння жіночості.

У межах фемінізму "третьої хвилі" сформульовано такі цілі: по-перше, боротьба з усіма можливими причинами, які породжують суспільну несправедливість, і не лише стосовно жінок; по-друге, розвиток освіти молодих жінок, щоби вони були вільними, щасливими та гордими зі своєї жіночості й не боялися реалізовувати обраних для себе цілей. Освіта має стати складовою частиною знання історії фемінізму.

Феміністки "третьої хвилі" приділяють менше уваги, порівняно з представницями попередньої хвилі, відносинам між жінками і чоловіками та проблемі дискримінації жінок. Натомість вони акцентують увагу на питаннях розподілу сил та влади з метою проведення такої трансформації, за якої кожна жінка могла реалізувати свою жіночість повною мірою будь-де: в праці або в родині. Показовим є те, що організації, котрі ідентифікують себе як феміністичні "третьої хвилі", об'єднують не лише жінок, а й чоловіків та представників різних меншин.

Отже, жіночий рух у XX ст. пройшов значний шлях розвитку. Очевидно, найбільший рівень піднесення фемінізму припав на 60–70-ті роки. Реалізація концептуальних вимог фемінізму призвела до поступового послаблення цього руху, повернення його з конфронтаційного формату в консенсусний. Варто наголосити, що завдячуючи активному феміністичному руху, жінки зуміли подолати різні форми суспільної дискримінації. Це сприяло створенню умов для реалізації їхнього творчого потенціалу. Однак положення фемінізму втілюються в життя лише у розвинутих демократичних країнах. У більшості країн світу, які розвиваються, особливо мусульманських, жінки і надалі залишаються об'єктом різних форм дискримінації, а отже, феміністичні рухи та теорії там мають широке поле для діяльності.

Запитання для самоконтролю

  • 1. Чим зумовлено формування феміністичного руху?
  • 2. Чому суфражизм треба розглядати як різновид феміністичного, а не ліберального руху?
  • 3. Що спільного й особливого у ліберальному і соціалістичному напрямах фемінізму?
  • 4. Що означають поняття "мізогінія" та "маскулінізм"?
  • 5. У чому полягає відмінність між статтю в біологічному контексті та гендером?
  • 6. Чому жіночий рух критично ставився до патріархату?
  • 7. Які головні завдання були сформульовані фемінізмом "другої хвилі"?
  • 8. Які суспільні стереотипи пов'язані з оцінкою фемінізму?
  • 9. Які проблеми постали перед фемінізмом "третьої хвилі"?
  • 10. Як завдання "другої хвилі" фемінізму реалізовані в Україні?

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші