Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

"Історія української літератури" Д. Чижевського

1956 р. у Нью-Йорку вийшла обіцяна автором ще в 1942 р. "Історія української літератури" Д. Чижевського. Видано її Українською Вільною Академією наук у США і Науковим Товариством імені Т. Шевченка в Америці за матеріальною допомогою Східно-Європейського фонду. Через рік — 1957 р. — Колумбійський університет опублікував англійською мовою ґрунтовну монографію Ю. Луцького "Літературна політика в радянській Україні у 1917—1934 роках". На ці видання передова стаття "Радянського літературознавства" (1957, № 5) під назвою "Наш прапор — комуністична ідейність" відгукнулася найпримітивнішою лайкою ("горезвісна "Історія. ..", "писанина", "наклеп", "брехня" тощо), але в першому числі цього ж журналу за 1957 р. О. Білецький вдався до змістовнішої характеристики їх. Лайливих виразів, щоправда, не бракувало й тут ("брехня", "фіговий листок" тощо). Дослідник, зокрема, зневажливо відгукнувся про публікації всіх зарубіжних ("антирадянських") авторів, "де дається під маскою об'єктивності викривлене, тенденційно вороже висвітлення українського літературного процесу", а щодо Д. Чижевського, то "нагадав", що він — "дипломований за кордоном "вчений" (лапки О. Білецького. — М.Н.) і що його "Історія..." — така ж диверсія, як повітряні кулі, що з розвідницькою метою запускаються з Заходу на радянську територію, чи "брехня" радіостанції "Голос Америки".

На думку О. Білецького, Д. Чижевський дав читачам "обезкровлену історію нашої літератури", бо, за прикладом "німецьких буржуазних літературознавців", аналізує літературну творчість лише з погляду художньої форми і "смакує" всім тим, що "не має відношення до політики і до класової боротьби" (10). Насправді ж у роботі Д. Чижевського ніщо не "смакується"; у ній весь корпус української літератури ("від початків до доби реалізму") розглянуто з позицій її естетичної вартості і стильової динаміки. В науковому розумінні, як показали попередники Д. Чижевського М. Зеров і М. Гнатишак, це один із дуже продуктивних підходів до аналізу творчості, якщо сприймати її не як інтерпретацію суспільних ідей, а як самодостатню, іманентну діяльність людського духу, як естетичне осмислення світу. Проблема "ідейного змісту художнього твору" при цьому теж не відкидається. Кінцевою метою літературознавця, наголошує Д. Чижевський, є синтетичне осмислення літературного процесу; воно включає формотворчий та змістовий аналіз, а розкриття ідейного змісту кожного твору є його "вищою інтерпретацією". Щоб довести цю думку, Д. Чижевський скористався досвідом усіх літературознавчих шкіл в українській науці про слово і запропонував такий курс "Історії...", який би мав водночас і наукове, і навчально-популярне значення. На думку Д. Чижевського, літературні історії М. Грушевського чи М. Возняка, поєднавши в собі кілька методів досліджень ("філологічний", "духовно-історичний", "соціально-політичний" та ін.), усе ж залишаються "надто спеціальними", а життя потребує історико-літературних викладів не лише для спеціалістів. Практичні потреби сьогодення, на думку вченого, можна задовольнити, обмежившись висвітленням двох проблем літературного процесу: періодизації його і динаміки художніх форм.

Висхідний принцип періодизації Д. Чижевський брав, по суті, той же, що й М. Гнатишак і М. Зеров, коли пропонував розглядати український літературний процес за визначальними художніми течіями. У М. Гнатишака це були староукраїнський, візантійський і пізньовізантійський стилі, що стосувались найдавнішого періоду української літератури, а в М. Зерова — класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, неоромантизм, які розвивалися в епоху нової і новітньої літератури. Д. Чижевський осмислив також "серединний" період в українському письменстві, але назви стилів, що розвивалися протягом цього та інших періодів, запропонував свої, інакші. За його "схемою розвитку", українська література до початку XX ст. вкладається в дев'ять стильових періодів:

1. Доба монументального стилю — XI ст.

2. Доба орнаментального стилю — XII—XIII ст.

3. Переходова доба — XIV—XV ст.

4. Ренесанс та реформація — кінець XVI ст.

5. Бароко — XVII—XVIII ст.

6. Класицизм — кінець XVHI — 40-ві роки XIX ст.

7. Романтика — кінець 20-х — початок 60-х років XIX ст.

8. Реалізм — від 60-х років XIX ст.

9. Символізм — початок XX ст.

З приводу стилів, які виникали в пізніші часи, Д. Чижевський зробив таке зауваження: "Вже безпосередньо перед революцією зародилися нові напрями, наприклад, футуризм. За революції, поруч панівних течій революційної літератури, постає яскрава течія неокласицизму. Як звичайно буває, вичерпна характеристика недавніх течій має властиві труднощі" (29).

Чим забезпечена науковість запропонованої Д. Чижевський періодизації? Насамперед тим, що її узгоджено (в основному) з "картою" загальноєвропейського естетичного розвою в X—XIX ст. Орієнтуючись на нього, автор урахував також специфіку розвитку людської психології, від якої значною мірою залежить характер стильової організації художнього мислення. Головне в тій специфіці — чергування гармонійних і дисгармонійних чинників, людські поривання або до чіткої ясності (закінченості) в осмисленні світу, або до її протилежності — примхливої розмитості (безкінечності). Одне слово, запропонована періодизація поставлена в залежність від зумовленої природою пульсуючої картини життя: тому-то означені вченим періоди фактично являють собою різновиди лише двох типів художнього мислення, які в різні епохи чергувалися між собою, але названі були з акцентами на нюансах. Характеризуються вони або "любов'ю до простоти", або "ухилом до ускладненості" (28). В найзагальніших рисах зустрічаємось, по суті, з тим, що іменується "об'єктивними" й "суб'єктивними" типами мислення. Чи мали на них впливи ідеологічні чинники життя? Звичайно, мали, і Д. Чижевський зважає на них, коли говорить про "перехідні" періоди в періодизації, про відмінності між "двірцевою" ("панською") і "народною" літературою тощо. Але роль ідеології в розвитку художнього мислення людини загалом незначна; вона (ідеологія) здатна лише загальмувати чи прискорити означений (у стильовому розумінні) мистецький розвій, але ніяк не спинити його, чи цілком переорієнтувати. "Переорієнтувати" можна лише кон'юнктурників, як це було, наприклад, в епоху соцреалізму.

Говорячи про етапи дослідження певних національних рис ("характеристика національного типу"), Д. Чижевський зазначив: "Перший із них (етапів: — М.Н.) — це дослідження народної творчості, другий — характеристика найбільш "блискучих", яскравих, виразних історичних епох, які даний народ пережив, третій — характеристика найбільш значних, "великих", видатних представників даного народу"40. Цей свій філософський підхід до характеристики національного типу Д. Чижевський з ус? піхом застосував і до вивчення літературного процесу. Не торував він хіба що "першого шляху", тобто — дослідження фольклору, а характеристика "блискучих" епох і великих творців літератури стала власне головною домінантою історико-літературного й теоретичного методу Д. Чижевського. Щодо фольклору (якому, зокрема, М. Грушевський у своїй "Історії..." надав особливого значення в характеристиці "дописемного" періоду в українському літпроцесі, М. Гнатишак розглядав його як староукраїнський літературний стиль, а С. Єфремов відвів йому місце в тому періоді, коли він уже був записаний, тобто —- на рубежі XVIII—XIX ст.), то в Д. Чижевського з самого початку його дослідницької роботи усталився погляд, за яким неважко відчути певну недовіру до цього виду творчості: мовляв, несе він на собі нашарування минулих епох і тому "чистоту експерименту" (в цьому випадку — характеристику літературного процесу за стилями) забезпечити не зможе. Звідси, до речі, й непоодинокі "пасажі" вченого в бік романтиків, які, хоча й піднесли літературу на незвичайну висоту (наприклад, творчість Т. Шевченка), фольклорній творчості надавали непомірне великого значення. Проблема, ця, отже, дуже дискусійна, а щодо інших двох "шляхів", якими йшов Д. Чижевський до ментальності української літератури, то дискусія, м'яко кажучи, просто недоречна.

Науковий аналіз літературних явищ кожного періоду постає в "Історії..." Д. Чижевського достатньо переконливим і всебічним. Поєднує він у собі не тільки "ритміку" чи "стилістику" творів, на чому з єхидством акцентував у згадуваній публікації О. Білецький. Естетика художнього твору, в уявленні Д. Чижевського, це і життєві мотиви, і психологічна забезпеченість зображених ситуацій та характерів, і композиційні та стилістичні особливості різних жанрів, і, в багатьох випадках, функціонування твору в читацькому середовищі. Одне слово, вчений розглядає весь комплекс проблем, що створюють узагальнююче "художнє обличчя" кожного художнього явища зокрема і літературних епох загалом, виявляючи в них (що дуже важливо) не лише "позитивні", а й, сказати б, ущербні моменти. Д. Чижевський уперше в українській історико-літературній науці ввів поняття "неповноти" вітчизняного літературного процесу, яка на різних його етапах зумовлювалася і суто художніми, і психологічними, і соціальними (ідеологічними) причинами. В епоху князівську (доба монументального й орнаментального стилів), наприклад, повноті (розвинутості) літератури ніяк не сприяла писемна церковнослов'янська ("чужа") мова; крім того, в цей період українській літературі бракувало "сфери суб'єктивних, зокрема еротичних переживань" (204), а в часи Ренесансу та реформації вона не спромоглася на твори такого масштабу, як твори тогочасних західноєвропейських авторів. Певний виняток становлять лише поодинокі явища (твори І. Вишенського, народні думи), тоді як, скажімо, в епоху бароко можна говорити не про винятки, а про закономірне піднесення літератури, яка в той час багатьма своїми рисами була близькою до європейського письменства і ставала в ряд справді розвинутих і повних. Але найочевидніше повнота її стала виявлятися в період романтизму, хоча й тут, на думку автора, можна говорити про певну звуженість діапазону окремих авторів, а почасти й "неорганічність" ("наслідування чужого розвитку", (458). Та й в епоху реалізму неповнота української літератури ще давала про себе знати, скажімо, в сфері тематики, нерозвинутості окремих жанрів та ін., хоча ці вади вчений тільки називає в своїй праці, не даючи їм хоча б найзагальнішої характеристики. Його "Історія...", завершується добою романтизму.

Про епоху реалізму Д. Чижевський створив дуже стислий розділ, але викінчити й опублікувати його не встиг40. Це була, по суті, чернетка можливої ширшої праці, з якої, проте, можна скласти більш-менш повне уявлення хоча б про ставлення вченого до самого феномена реалізму. В українській літературі, на думку Д. Чижевського, він розвивався без достатнього усвідомлення того, що ж являє собою цей тип художнього мислення. Здебільшого він пов'язувався з уживанням чи не вживанням у літературі народної мови. Акцент на тому, що власне реалізм вимагає саме народної мови, спричинився скоріше до літературних втрат, ніж здобутків. "Основа цього збочення була в тім, що реалізм свідомо обмежив літературну тематику на ту сферу, в якій українська мова тоді вживалася: цебто, на зображення села і селянського населення, почасти також на малюнки дрібного міста та деяких кіл інтелігенції, які ще користувалися українською мовою в повсякденному житті. Це відповідало дійсності, тому здавалось консеквентно реалістичним" (машинопис розділу, с. 5). Кінець такому уявленню (а через нього "пройшли" Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін.) пов'язується з творчістю Лесі Українки, яка "закінчує історію українського реалізму в надзвичайно цінній формі, що фактично виводить літературу далеко за межі реалізму, а українську літературу робить — вперше — літературою світовою" (Там само. — С. 34). Творчість Лесі Українки (особливо — останнього періоду) Д. Чижевський зараховує вже до символізму, елементи якого, на його думку, розвинулись і в молодших за неї авторів — О. Олесь, В. Винниченко, автори "Молодої музи" та ін. Але штучне утримання реалізму в українській літературі продовжувалось і в наступні десятиліття (особливо після революції 1917 p.), що зумовлювалось скоріше позалітературними, ніж власне літературними причинами.

Такі міркування Д. Чижевського загалом можуть бути прийнятними й сьогодні, але, звичайно, з певними уточненими чи й запереченнями. Наприклад, щодо ролі Лесі Українки у виході української літератури на світові обшири. Розуміючи, про що тут мова (мотиви, сюжети, форма художнього мислення та ін.), все ж не можна заперечити, що світового рівня українська література сягнула ще в творчості Т. Шевченка. Про неї, до речі, в "Історії..." Д. Чижевського говориться як про творчість романтичну і з усіма її світовими досягненнями. Але акцент, що вершина тут належить саме Т. Шевченкові, у Д. Чижевського відсутній.

Для радянського літературознавства твердження про романтичність Шевченкової творчості було несприйнятним. Панівною в ньому була думка, що данину романтизмові Т. Шевченко віддав лише в ранній період своєї творчості. Д. Чижевський, отже, значно розширював уявлення про романтизм, коли розглядав у його межах усього Т. Шевченка. Але в цьому його заслуга не була цілковитою. Він лише розвинув погляд, якого дотримувались ще в 20-х роках П. Филипович і всі неокласики, а пізніше — більшість так званих "буржуазних" шевченкознавців. Тим часом деякі інші "дискусійні" думки в "Історії..." Д. Чижевського належать саме йому. Одна з них — про слабкість української класицистичної літератури. Для повноти в осмисленні цього питання треба було б сказати обов'язково про умовність і навіть "неорганічність" самого поняття "класицизм в українській літературі". Хоч стильові ознаки його і спостерігаються в окремих творах, але Україна не мала свого власного державного абсолютизму, який для класицизму був необхідною умовою в більшості європейських літератур, і тому й на повноту класицистичної творчості не могла претендувати. З автором "Історії..." можна також дискутувати про "межі" романтизму, точніше — про нефіксовані Д. Чижевським передромантичні віяння в українській літературі (у творчості Г. Сковороди чи "класициста" І. Котляревського, в "Історії Русів" чи в окремих історичних думах). Але ще настійніше кличе до дискусії думка Д. Чижевського про "найбільшу (нібито — М.Н.) історичну обмеженість поезії Шевченка", про його, нібито, ухили в бік "романтики жаху". "Шлях його героїв — шлях до загибелі", — пише Д. Чижевський і вдається до переліку, починаючи зі сцени самогубства Катерини в однойменній поемі і закінчуючи епізодами катувань у "Гайдамаках" і "дітозгубства" в "Титарівні" (414). Вразливість цієї думки вченого полягає в тому, що в ній "романтичний прийом" (максималізм, гіперболу, крайню дію тощо) витрактувано як... реальну ситуацію, внаслідок чого "добувається" фактично неіснуюча "історична обмеженість".

Дуже суттєвою рисою "Історії..." Д. Чижевського є, зокрема, якнайширший у ній літературний контекст. Це, по суті, єдине до сьогодні дослідження, в якому український літературний процес простежений у взаємозв'язках не лише із слов'янськими, а й деякими іншими літературами світу. Певна конспективність цих зв'язків (зумовлена "підручниковою" стислістю праці) була, звичайно, неминучою, але вони тут виявлені і на рівні генетики та взаємовпливів, а найголовніше — на рівні контактів і типологічних сходжень. Деякі з них, щоправда, потребують творчого прочитання, оскільки і в цьому випадку автор залишився вірним своїй "дискусійності". Можна говорити, зокрема, про надмірну християнізацію літпроцесу, якою, здається, аж надто захопився автор; як на мене, автор також "перебирає" у варязьких впливах (він бачить їх навіть у заклинаннях, що збереглися в договорах часів князя Олега); трохи довільно він відмовляє в самостійності таким, скажімо, образним висловам, як "язик до Києва доведе" чи "не плюй у криницю"; це, мовляв, переклади з грецької чи латинської традицій тощо.

Є в "Історії..." Д. Чижевського і ще низка полемічних моментів (наприклад, твердження про псевдонародність "Наталки Полтавки"), але конструктивний зміст її визначають, звичайно, не вони; ця праця не піддається до дискусії в головному, в тому, що нею на новому етапі розвинуто важливу традицію справді наукового осмислення історії української літератури.

З появою праці Д. Чижевського розпочався цілком очевидний ренесанс українського літературознавства, головна риса якого — в наближенні до світової мистецтвознавчої системи. Розбудова того ренесансу в наступні три десятиліття буде пов'язана переважно з дослідницькою роботою вчених українського вигнання (діаспори), і тут на особливу згадку заслуговує видана в Мюнхені 1959 р. антологія "Розстріляне відродження", яку впорядкував Ю. Лавріненко (Дивнич), вмістивши в ній також ґрунтовні критичні розвідки про репресованих у 20—30-х роках українських письменників. Прикметне, що потрапили до цієї антології і постаті тих авторів, які не були репресованими, але справжня художня творчість яких теж закінчилася в 20—30-х роках (П. Тичина, М. Рильський,

М. Бажан та ін.). Таланти їхні, отже, автор теж зарахував у число розстріляних.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси