Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Історія релігій світу
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Релігійне життя в сучасній Україні

Тенденції релігійно-правового процесу в Україні

Особливості релігійно-правової системи в ісламі. В умовах розбудови державності України виникає ряд проблем, що мають суто специфічний характер. Економічний розвиток України потребує розширення економічних зв'язків України з країнами Сходу, особливо Близького Сходу, а це переважно держави, в яких домінуючою є світова релігія — це іслам. Це потребує знання правових систем цих країн, оскільки вони мають специфічний характер, який проявляється в тому, що ці сучасні системи будуються на основі мусульманського права. Основною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає з релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особливість, необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватись, послуговуватись лише мусульманським релігійним правом.

Мусульманська правова культура стає все більш актуальною для сучасної України, що можна пояснити, з одного боку, природою ісламу, а з іншого особливостями його теперішнього стану в нашій країні. Адже внутрішня логіка ісламу як універсальної системи, що охоплює як релігійне, так і світське життя, як одну із складових пробудження ісламу передбачає звернення до шаріату, суворе дотримання якому є для мусульман безпомилковим критерієм глибокої релігійної віри. З іншого боку, крім власне релігійного відродження, у житті мусульман потребують вирішення і мирські проблеми соціально-економічного, політичного, національно-культурного характеру. Адже саме мирські взаємовідносини (муамалат) зумовили становлення мусульманської юриспруденції (фікх) та її подальшу еволюцію.

Мусульманське право мало глибокий вплив на історію розвитку держави та права цілої низки країн Сходу. Обсяг його дії як юридичного феномену, і нині залишається досить широким, що пояснюється тісними зв'язками мусульманського права з ісламом як релігійною системою, що й досі формує моральні цінності та світогляд найширших прошарків населення в цих країнах. З усіх світових релігій Іслам, найбільш близько пов'язаний з державою та правом. Єднальною ланкою тут виступають мусульманське право та ісламська правова ідеологія. Підкреслюючи державний характер ісламу, мусульманське право завжди стояло в центрі його вчення і сприймалося не тільки як система норм, але як досконала політико-правова доктрина. Ісламські країни відрізняються між собою як за соціально-економічними і політичними рисами, так і за обсягом та спрямованістю впливу ісламу та мусульманського права на їх державно-правовий розвиток. Роль, яка в наш час надається мусульманському праву в правовому розвитку, політиці та ідеології країн Сходу, свідчить, що воно має досить широкі можливості для активної дії в новій історичній ситуації. Важливе значення мусульманського права як нормативного фактора вимагає дослідження його специфічних рис, як самостійної правової системи. Особливу актуальність має ролі та місця мусульманського права в правовому розвитку Сходу. Це в свою чергу зумовлює вивчення його теоретичних положень, вияв особливостей його структури та впливу на сучасне законодавство. При цьому важливе завдання покладається на встановлення юридичних характеристик, що відрізняють його від інших найбільших правових систем сучасності.

Правова і релігійна системи, як й інші частини надбудови, володіють відносною самостійністю щодо суспільного буття. Вона полягає в тому, що кожна з цих систем розвивається за своїми власними законами, що діють у межах загальної і конкретної залежності від матеріального життя суспільства, у зворотному впливі права й релігії на нього та на інші елементи надбудови. Відносна самостійність релігії більша, ніж у права, бо вона стоїть значно далі від економіки, займаючи разом із філософією найвищі "поверхи" надбудови.

Тому релігія в зв'язку зі своєю відносною самостійністю, порівняно з іншими надбудовними системами, є найбільш консервативною, стійкою частиною надбудови.

Право і релігія мають відносну самостійність щодо базису і в силу цього мають на нього зворотній вплив. Характер й інтенсивність цього впливу неоднакові у різних суспільно-економічних формаціях і залежать від ролі, яку відіграє в соціальному житті юридична ї релігійна надбудова на тому чи іншому етапі історичного розвитку.

Право безпосередньо впливає на умови і процес виробництва, розподіл і обмін матеріальними благами, закріплює своїми нормами економічні відносини, вигідні правлячим класам. Юридичні норми не лише закріплюють суспільні відносини, що склалися, але й можуть активно впливати на їх розвиток, сприяти перетворенню старих, появі нових відносин, надаючи останнім загальнообов'язковий характер. Право може здійснювати і негативний вплив на розвиток економіки. В умовах, коли суспільний лад відживає себе, юридичні норми, що захищають старі економічні відносини, гальмують розвиток виробничих сил. Після зміни суспільної формації правові норми неминуче замінюються новими.

Зворотний вплив права на виробничі відносини, що існують незалежно від волі й свідомості людей, здійснюється за допомогою регулювання правовими нормами поведінки учасників суспільного виробництва. Що стосується зворотного впливу релігії на економічний базис, то він менш значний.

Право і релігія у різній мірі відчувають на собі вплив політики, яка найбільш прямо й глибоко відображає економічні відносини, є концентрованим виразом економіки.

Із всіх надбудованих підсистем політика найтісніше пов'язана з правом. Право виникає на основі правових відносин, захищає уклад певної системи виробництва і соціальних відносин, політичну організацію суспільства. У сучасних державах політична вимога є по суті вимогою правовою.

Політика має найбільший вплив на релігію порівняно з іншими підсистемами надбудови. Вона надає релігії певне політичне спрямування, допомагає певним соціальним прошаркам використати релігію для захисту своїх інтересів.

Характер взаємовпливу політики і релігії залежить від багатьох факторів, у тому числі від впливу на маси релігійної ідеології, від тієї ролі, яку відіграють у суспільному житті конфесійні організації, від їх економічного становища, обсягу їх політичних прав, від форми державно-церковних відносин і докорінно змінюється у процесі соціального розвитку. Політичні погляди суттєво впливають на релігійну ідеологію, в основному визначають зміст правосвідомості і правових норм. Політика впливає на релігійну і правову систему і через їхні організації.

Мусульманська правова система, яка з часом набула світового значення, виникла і сформувалась у VII-X ст. в Арабському халіфаті. Процес розвитку мусульманського права був пов'язаний з еволюцією арабської держави від невеликих патріархально-релігійних громад до великої Османської імперії. Мусульманське право від самого початку стало важливою складовою ісламської релігії. Після занепаду Арабського халіфату мусульманське право не лише не загубило свого значення, але й набуло свого "другого життя" (подібно до римського права середньовічній Європі) і стало діючим правом у цілому ряді країн Азії та Африки.

Особливості релігійно-правової системи в християнстві. В людини є вроджена, нічим не знищувана потреба зрозуміти і встановити своє становище як істоти розумної і вільної до всього сущого. Потреба ця слугує психологічною основою того явища в роді людському, яке і називається релігією.

Релігія за своєю суттю в суб'єктивному або психологічному змісті є формою особистих ставлень людини до всього сущого і морального, її настрою, який виникає під впливом поглядів на ці ставлення. Але в кожній релігійній громаді є ще позитивне вчення, догми віри. Такі позитивні вчення визнаються членами релігійної громади за істини, які відкриті їм від самого бога. Кожне з таких віросповідань або вчень є релігія в об'єктивному смислі. Таким чином, релігія є сукупністю положень про Бога, відкритих самим Богом, про ставлення його до людей і про моральне життя людей. До числа позитивних релігій відноситься і християнська віра.

Тут можуть заперечити, що існують також безвірні люди, атеїсти. Віра є здатністю визначати за істину ті відомості або положення, які повідомляються іншим людям. Без віри не мислиме ні знання, ані саме життя в суспільстві. Потреба віри є необхідна, вроджена людині потреба, але вона розвивається під впливом оточуючого середовища.

Релігія за словотворенням означає зв'язок, з'єднання людей, але краще замість слова релігія вживати слово віра, яке точніше виражає суть.

Релігія або віра християнська в об'єктивному смислі є релігія або вчення, встановлене Сином Божим, і поширене його апостолами. Ця релігія отримала в історії таке значення, з моральною силою якого не може зрівнятись жодна інша релігія. За своєю суттю віра, або християнська релігія, єднання з Богом грішного народу людського, який ухилявся від тих законів, які йому дані і які для нього визначені.

Віросповідні об'єднання. Релігія є основою для особливого виду суспільних союзів або релігійних об'єднань. Релігія не є лише почуттям, або відомим моральним настроєм, як це думають деякі юристи та філософи.

Релігія є не лише вчення, але й життя, охоплюючи всі сили душі людини, і яка виявляється під впливом її прагнень до верховної істоти.

В зовнішній формі, в зовнішньому житті. Людське життя змінюється виключно в дусі його релігії. Всі духовні сили людини розвиваються в її релігійних переконаннях. Релігійна, побожна людина має певний релігійний світогляд, її релігія служить їй як основа її моральних прагнень. її особиста діяльність і діяльність по відношенню до інших є виразом її релігійного настрою. Таким чином, релігія людини безумовно виявляється і назовні, в її житті, діях і ставленні до інших осіб. Вона виявляється в житті людини у вигляді особливої галузі її відносин.

Релігія позитивна не є витвором однієї людини, але є природним явищем духовної людської природи, історичним фактом, що існував в тому чи іншому вигляді у всіх народів і в усі часи, як вираз народної свідомості духу.

Це потрібно обов'язково мати на увазі, тому що протестанти наприклад, виходячи з тієї думки, що християнська релігія є тільки внутрішнє почуття, заперечують необхідність прояву цього почуття в зовнішній формі. Кожна позитивна релігія є надбанням не однієї особи, а багатьох і при цьому завжди виражається в зовнішніх проявах суспільного життя народу, чи інакше: будь-яка позитивна релігія, як історичний факт, є певною інституцією. Ця інституція дає основний, багатий зміст форми для походження, існування і розвитку особливої галузі співіснування людей, або особливого кола суспільних інтересів. Тут, в релігії необхідно повинна з'явитись солідарність релігійних, інтересів і людей, пройнятих релігією. Люди, які визнають одну й ту ж віру, об'єднуються для задоволення особистих релігійних потреб в своєрідних союзах, які називаються релігійними або віросповідними громадами.

Релігія, за висловом деяких юристів (Пухта), за своєю суттю є дещо суспільне. Віросповідні громади одержують відповідний своїм віруванням і потребам той чи інший устрій, виробляють свої статути і правила, свої установи, і мають повний порядок управління своїми справами, і норми для відносин з іншими союзами, що існують поза ними. Приватні назви релігійних товариств запозичуються або від засновника віросповідання, наприклад магометанство, або від народу, який дотримується відомого віро-сповідування, наприклад іудейство. Послідовники віри христової з перших часів її поширення по світу також склали товариства, з сукупності яких утворилась соборна або вселенська церква.

З послідовників віри Христової з найперших часів її появи утворились християнські громади, з сукупності яких склалася одна вселенська церква. Вона обіймає в собі всіх осіб, які незмінно вірують у вчення куса Христа в тому вигляді, в якому воно передано від апостолів.

Але вже на початку перших етапів вийшли з неї деякі особи, які не хотіли залишатись в ній і утворили особливі релігійні громади, і мали своїх послідовників. Ці громади, між іншим, не утримали за собою назву церкви, а в Римській Імперії, і набагато пізніше, в інших державах ці товариства називались єретиками, але пізніше стали виділятись із Вселенської церкви і такі об'єднання, які утримували за собою назву церкви. Так в V ст. відокремилась Несторіанська, Вірмено-Григоріанська церкви, в XII ст. утворилась Римсько-Католицька церква, в XVI ст. — Протестанська церква. Протягом останніх трьох століть ми помічаємо надзвичайне виділення помісних церков.

Утворилось і існує багато релігійних сект, яким не присвоюється назви церкви, але вони належать до послідовників віри Христової, а деякі з них присвоюють цю назву. Відокремлення всіх перечислених громад відбулось внаслідок ухилення їх від догматичного вчення, яке зберігається у Вселенській церкві.

Що ж таке церва? Понять про церкву дуже багато, з наукової точки зору це поняття визначається таким чином: російська назва "церков", англійська — "church". За смислом грецьких класиків це слово означає народні збори, на яких присутні рівноправні члени. В книгах Нового Заповіту це грецьке слово означає особлива установа або організація, створена Ісусом Христом для віруючих в нього, як сина Божого, сюди відносяться, наприклад слова Христа: "Створю церкву мою і ворота пекла не здолають її".

Громади або збори людей, що вірять в Ісуса Христа. В письмових пам'ятках письменників перших століть під церквою розуміли засновану Ісусом Христом, і організовану в зовнішньому устрої громаду християн, належність до якої зумовлювалась деякими внутрішніми якостями, а саме: знанням віровчення Христа; життям за законами Христовими, і зовнішнім визнанням відомих правил, за невиконання яких загрожувало відлучення. Таке поняття про церкву, складене не юристами, а самими віруючими під впливом їх богословських, християнських поглядів. З часом розуміння церкви почало змінюватися, виникло декілька головних понять про церкву. З них ми наголосимо на трьох: поняття православної церкви, римсько-католицької і євангельсько-лютеранської.

Православна церква визначає свою назву таким чином: "церква є від Бога встановлена громада людей, об'єднаних православною вірою, священнопочатком і таїнствами". Слід відзначити, що такого розуміння Християнської церкви православна церква дотримувалась впродовж всієї історії, і краще визначення навряд чи можна скласти. Це визначення є догматичним вченням Християнської церкви і воно було спільним для всіх послідовників Христа до XI ст.

В XI ст., з утворенням Римо-Католицької церкви, з її особливостями у віровченні і устрої, в поняття про церкву увійшов новий елемент. Теологи Заходу виробили таке визначення церкви, яке досі утримується не лише в догматиці, айв канонах. На їхню думку церква є громада, в якій не видимий Господь діє духом Святим через поставлених ним наступників Апостолів, які мають в особі намісника Ісуса Христа на землі.

Інші визначення ще різкіше виставляють цей елемент. Так в деяких підручниках церковного права прямо говориться, що церква є громада, яка перебуває під видимим керівництвом глави церкви, римського папи. В XVI ст. дехто протестував проти верховних прав папи римського в церкві, таким чином було складено нове розуміння церкви. За віровченням протестантів, церква є спілкуванням осіб, що об'єднані між собою віруванням в Господа і живуть в Ньому. Слід відзначити, що протестантські породжують безліч суперечок і загального роз'яснення немає ще й до сьогодні. Вони розділяють церкву на видиму і невидиму, але по-іншому інтерпретують аніж православна церква. Під видимою церквою православна церква розуміє громаду віруючих на землі, під невидимою ту, яка складається з осіб померлих. За протестантськими віровченнями церква є сукупністю спілкування всіх істинних християн, що живуть на землі, видиму церкву становлять всі християни одного віросповідання, які складають влаштовану організацію. Таких церков безліч, а не одна, як вчить Римо-Католицька церкви. Останнім часом протестантські богослови дійшли до того, що розвивають сучасний устрій церкви, особливо в Пруссії, абсолютно відповідно з поняттям православної церкви, так що зараз устрій їхньої церкви незрівнянно більше відповідає істинному розумінню церкви.

Таким чином, історія показує, що з виникненням кожного нового віросповідання складається особливе розуміння про церква самим віросповідним товариством на основі його догматичних вірувань. А оскільки догматичне вчення віросповідних товариств різне, то й догматичне розуміння про церкву відрізняється. Науковим чином роз'яснити і викласти предмети, що відносяться до віровчення, а отже й питання, як потрібно розуміти церкву, усе це складає галузь догматичного богослов'я, а не юриспруденції. Втім, в історії юриспруденції із позитивних законодавців були, і до цього часу є спроби скласти поняття про церкву незалежно від відмінностей і віросповідних поглядів, не на засадах догматиків — богословів, а шляхом міркування, на основі філософських поглядів, шляхом абстрагування; однак спільних для віросповідних спільнот і об'єднання їх в одне загальне логічне визначення з уникненням всіх ознак приватних, які можуть належати одному або декільком віровченням. Такі спроби почати з'явилися ще в минулому столітті під впливом раціоналістичної філософії, і в нинішньому столітті під впливом абсолютистських поглядів. Так Гегель називає церквою кожне релігійне спілкування, тобто будь — яке об'єднання людей від виразу людських відносин до абсолютизму в формі почуття, уявлення, вірувань і надій. Кант називає церквою створену народним генієм установу громадського богослужіння, що ґрунтується на думці і переконанні. На цих визначеннях церкви, які дали Гегель і Кант створилися цілі системи церковного права. Але з цього не потрібно робити неправильне визначення, що церква є сукупність умов, завдяки яким може діяти духівництво. Якщо уявити, що яке-небудь законодавство виходить з таких понять в своїй діяльності по відношенню до церкви, то звичайно, всі його узаконення ніяк не можуть відноситись до церкви. Мета спроб скласти визначення церкви шляхом міркування, філософським шляхом, або шляхом істерико-генетичним, поза догматичними віровченнями, та, щоб знайти таке визначення церкви, під яке можна було б підвести велику релігійну спільноту, і щоб з неї логічним шляхом вивести положення про однакове ставлення держави до всіх релігійних спільнот, що в ній перебувають. Такі прийоми зовсім не припустимі. Треба вивчити саму спільноту, знайти в ній ознаки, що складають її особистість, в самій релігійній спільноті повинні знаходитись основи для вивчення її.

Не маючи потреби вдаватися до розгляду цих думок, адже то не наша справа вникати при викладі церковного права в галузь догматичних визначень церкви, достатньо обмовитись, що наука церковного права повинна мати справу вже з готовими, існуючими в дійсному житті, віросповідними спільнотами, а не з фантастичними об'єднаннями людей, які зображуються вченими. Наука і держава, дотримуючись одних логічних прийомів, ніяк не можуть вивести спільного поняття про церкву, під яке можна було б підвести всі релігійні спільноти, то що релігійні товариства надзвичайно різноманітні і не хочуть знати про ті визначення, які бажають нав'язати їм філософи ти юристи. До того ж, є такі релігійні спільноти, які зовсім не бажають називати себе церквами. Наприклад іудейська, ламаїстська, магометанська спільноти.

Одним словом, всі не християнські об'єднання а також деякі з християнських товариств прямо говорять, що на землі немає справжньої церкви, тому що немає благодаті. В той же час вони складають міцні союзи і тому їм не можна відмовити в деяких правах. Не можна допустити загального визначення, тому що існують, і виникають такі об'єднання як секти, які шкідливі для суспільного життя і не можуть бути терпимими. Невже такі об'єднання повинні одержувати в державі такі ж права, як і інші? Правильно коли держава і наука, надаючи деякі права одним спільнотам, відмовляють в них іншим, маючи на увазі саму суть релігійної мети.

Українське законодавство абсолютно справедливо зберігає за релігійними товариствами ті назви, які вони самі собі присвоюють. Так воно залишає назву за такими церквами, як православною, римо-католицькою, але єврейське, магометанське ні самі не називають себе церквою і законодавство не присвоює їм такої церкви. В догматичному значенні спільноти які визначають себе церквою виділяються такими ознаками:

  • 1. Віра в Христа. Спільноти, які не визнають Ісуса Христа не називають себе церквами і державі не має потреби нав'язувати їм цю назву.
  • 2. Боговстановленість релігійної спільноти.
  • 3. Ознаки ієрархічного устрою в основних рисах, на основі Святого Письма.
  • 4. Одне спільне вчення для всіх членів, однакові моральні закони.

Християнська релігія як основа церковного права. Відношення між церквою і правом. Ми можемо зобразити відношення право — церква в наступних положеннях. Ми бачили, що підґрунтя походження права в суб'єктивному сенсі лежить в самій людській природі. Є багато різноманітних потреб, для задоволення яких людина відчуває настійну необхідність в оволодінні і користування.

Таким чином, вихідний пункт права є усвідомлення людських потреб. У нас є потреба до релігії, і ця потреба є сила, нічим не знищувана, яка проявляється в зовнішніх діях людей. При цьому, кожна позитивна релігія має потребу в різних матеріальних предметах, які можуть слугувати об'єктом права. Отже, релігійна потреба також може слугувати основою права, подібно до того, як і всяка інша потреба людини. Але релігійна потреба особи, що сповідує християнську віру, може задовольнятись безпосередньо через церкву. Отже, християнська релігія дає основу для походження права в галузі, що обіймає релігійне життя церкви. Або, по-іншому, християнська релігія служить основою права церкви.

Християнська церква, як видно з попереднього визначення, є встановлена Богом спільнота людей. Але при роз'ясненні права було сказано, що суб'єктом права можуть бути або фізичні, або юридичні особи. Серед юридичних осіб ми зустрічаємо товариства, установи і спілки. Отже, християнська церква, як спільнота і установа, може бути суб'єктом права.

В устоях християнської церкви є багато правил, якими люди можуть користуватись лише при дотриманні певних умов з їх боку. Отже тут є об'єкт, яким люди можуть користуватись при дотриманні певних умов. Це також є ознакою права.

Будь-який суспільний союз, який встановлюється в державі, є формою співіснування людей, для досягнення мети життя членів цього союзу. Тому кожен суспільний союз має свій особливий устрій. Але норми, що визначають життя людей, складають зміст права. Християнська церква, як спільнота, що складається з багатьох осіб переслідує свої інтереси і має свій особливий устрій, отже і вона містить в собі такий зміст.

Будь-який суспільний союз, який створений для певної мети, займає певне становище в державі. Але разом з тим всякий суспільний союз, створений для певних цілей, стає об'єктом права і входить у співвідносний з державою через юридичні органи.

Християнська церква, як союз, також повинна користуватись такими ж правами, а отже і вона може слугувати змістом права як суб'єктивного, так і об'єктивного. Даними положеннями ясно доводиться, що церкву можна розглядати з точки зору права, або з юридичної точки зору, так, чи інакше, християнська церква як своєрідний суспільний союз, є особливою галуззю вжитті людей, яка може бути регульована правовими нормами.

В даний час існує думка, що галузь релігійно-життєвих відносин не складає самостійного права, і що через це церковне право як наука не має законних підстав для існування, релігійні ж питання повинні вирішуватись в державному праві. З останньою думкою не можна не погодитись. Дійсно в державному праві церковні питання повинні розглядатись, але на стільки, наскільки розглядаються усі інші. Проте, потрібно визнати, що галузь релігійно-життєвих відносин повинна користуватись певною самостійністю, тому що в цій галузі є свої специфічні питання, втручання у вирішенні яких для держави неможливе без дійсного порушення інтересів членів цього товариства і самих принципів, на яких воно створене. Отже, християнська церква може давати зміст для особливої галузі прав, розгляд яких і складає предмет того, що називається наукою цього права.

Після досить детального розгляду зв'язку між правом і церквою і визначення суті церковного права можна буде зробити його визначення церковного права за його суттю. Церковне права можна розуміти як і всяке інше право: в смислі суб'єктивному, об'єктивному, ідеальному, і формальному, тобто всі значення права, які можна знайти при розгляді суті права взагалі, можуть бути застосовані і до церковного права.

В суб'єктивному смислі. Церковне право є встановленим згідно з природою і метою церкви, на основі справедливості і визнання в суспільстві і державної можливості, здатності і права церкви мати свій самостійний уряд і самоврядування, згідно з своєю природою, а також, досягнення своєї релігійної мети безпосередньо через певні дії і відправи, відповідно з її призначенням і релігійними потребами її членів. Але запитується, чи дійсно церква може розумітися в суб'єктивному смислі або інакше, чи дійсно церква може виявляти право, може виражати потребу, яка слугує основою суб'єктивного права? Це питання виникає в зв'язку з тим, що дехто вважає, ніби все, що церква може мати, вона отримує від держави, і що сама по собі вона не може мати ніяких прав.

Докази протилежного такі:

  • 1. Вище було наголошено, що для успішного досягнення мети, яка доступна людській природі для задоволення людських потреб, люди об'єднуються в громади. Утворення людських товариств для задоволення усвідомлюваних розумом потреб і досягнення певної мети є природним явищем і нічим не відворотним. Якби держава не прагнула заборонити це товариство, вона не може зупинити природного розвитку суспільства. Ці громади набувають прав на існування. Церква —це громада, існування якої називається потребами моральної природи, точно так і потреба до релігії міститься в природі людській, до того ж, потреба свідчить про велич людського духу, за своїм змістом ця потреба може йти на рівні з будь-якою іншою потребою. Внаслідок цього вона не може проявити себе в зовнішній формі. Таку сукупність осіб, протиснутих християнською вірою, відповідає в найвищому ступені духовним потребам людської природи, і якщо ці особи утворюють церкву, то навряд чи можна відмовити цій громаді в праві на існування. Якщо визнається право на існування, то необхідно дати право влаштувати порядок, при якому члени громади можуть задовольнити свої релігійні потреби. Таким чином, церква має природну можливість, здатність і моральну силу існувати і проявляти себе. А така можливість і здатність і є правом в об'єктивному смислі.
  • 2. Християнська церква сама по собі є великою моральною силою, заперечувати яку не можна ні на засадах досвіду, ні на засадах історії, ні на засадах розуму і суті права. Знищити церкву не можна, і історія свідчить, що спроби до її знищення в тих суспільствах, де в релігійне життя, привели до зворотних результатів, а саме до піднесення моральної сили церкви. А тільки моральна сила, втілившись в організм суспільний, і є суб'єктивним правом.
  • 3. Християнська церква відкрито свідчить про те, що вона є джерелом моральної сили, а тому привласнює собі право не тільки існувати, але й діяти. Це правило ґрунтується на вірі в обіцянку, даровану їй її засновником.
  • 4. Відомо, що мораль людей є необхідною і важливою стороною в природі людини, право суспільства і держави не мислиме і не може існувати без поваги до моральної сторони в природі людській. Але мораль до релігії навряд чи може мати якусь твердість і на таких підставах.

В релігійній філософії можна зустріти значну кількість спроб як-небудь самостійно поставити мораль на міцних витоках, які б уважались більшою, чи меншою кількістю людей. Так, може бути особиста мораль. Але вона суб'єктивна і не заключає в собі обов'язків для інших осіб, встановити загальні правила, які б вважались обов'язковими для всіх, звичайно, легко, але насправді зробити їх обов'язковими держава може не інакше, як примусово. Але мораль за походженням своїм не є чистою мораллю, вона веде до лицемірства, а значить і до аморальності. Виявляється, що жодна філософська теорія не спроможна надати достатньої сили для виконання моральних потреб, спонукання їх, в порівнянні з релігією, зовсім слабкі. Як і будь-яке релігійне товариство, християнська церква, є хранителькою моральних ідеалів і правильного розуміння моральних законів людського житія. Немає, не було і не знайдеться засобів у людей для створення загальних моральних понять, моральних ідеалів, незалежно від віри.

В даному відношенні доказами можна привести поняття і переконання осіб авторитетних як в Західній Європі, так і у нас. Релігійний мислитель Кавелін говорить, що мораль, виведена із вчення антропології, або науки про людське співжиття, співпадає з правилами моралі, яку ми знаходимо в Євангелії. Релігійний філософ Самарій зазначає. Що відривати мораль від природної основи релігії не можливо. Спенсер також пов'язує мораль з релігією. Тепер висувається солідарність інтересів, та навряд чи вона буде можлива, якщо не буде моралі. Якщо немає морального початку, то не може бути солідарності. Тому церква піклується про збереження моральних ідеалів, про втілення їх в життя як приватних осіб, так і суспільних явищ, надає необхідну силу для права і держави. Вона справедливо вважає своїм право на існування і діяльність в державі, і держава не може вважати себе в змозі відмовити в цьому церкві, особливо християнська держава християнській церкві.

5. Держава і суспільство, поважаючи заслуги і значення церкви для життя народу і окремих осіб, визначають за церквою право, яке вона надбала собі в історії, і на якому ґрунтує вона своє діюче положення.

Отже, безсумнівно, церква може мати право в суб'єктивному смислі, атому може розумітися і в об'єктивному смислі.

Також церковне право має значення і в об'єктивному смислі, в тому самому значенні, як розуміється право в об'єктивному ж смислі і по відношенню до всіх галузей життя. Церковне право в об'єктивному смислі є сукупність інститутів, як об'єктів права, існуючих в суспільному союзі, який розуміється під церквою, і сукупність умов, за яких людина може користуватися цими інститутами для своєї релігійної мети в релігійному суспільному союзі, відповідно призначенню церкви.

Якщо, таким чином, існує і повинно існувати об'єктивне і суб'єктивне церковне право, то, повинно існувати і церковне право, яке розуміється в сенсі матеріального, ідеального і формального права. В смислі матеріального, ідеального і формального права церковне право є сукупністю заснованих на правді й справедливості норм, що регулюють об'єктивне право церкви досить часто зливається з суб'єктивним її правом. Наприклад, приход церковний, як відома установа в приході, може бути об'єктом права. Але, оскільки вона складає частину відомого, самостійного приходу, то вона може бути і суб'єктом права. Суспільний союз, який називається церквою включає в себе норми улаштування цього союзу, як установи і громадянських її відправлень життя з релігійною метою, і норм відношень цього союзу до народу, держави, суспільства та до інших суспільних союзів. Таким чином, ясно, що існує в житті така особлива галузь права, яка за своїм змістом наповнює релігійний, самостійний, своєрідний суспільний союз — церква і вона може бути виражена в відомих нормах, правилах, сукупність яких складає церковне право. Ці норми, або сукупність їх являється предметом особливої науки. Оскільки, ця галузь явищ життя, яка складає галузь життя церкви, своєрідна і самостійна, то і сама наука, яка вивчає її, є самостійною наукою і називається церковним правом, канонічним правом або церковним законодавством.

Канонічне право як наука церковного законодавства. Наука наша інколи називається Канонічним правом. Початкове значення цього слова у класичних римських письменників — пряма жердина, пряма палиця, все пряме, на що можна спертися; в переносному смислі воно означає правило, керування, зразок для діяльності в мистецтві і громадському житті. Так в галузі музичній слово канон означало акорд, в пластиці — зразкові статуї, в граматиці — головні правила, у витонченій літературі — зібрання класичних письменників. У християнських письменників каноном почали називати сукупність книг Святого Письма, тому що вони повинні слугувати керуванням у віровченні. В богослужінні каноном почали називати сукупність відомого роду пісень. Дуже рано слово канон вживається і в смислі права, не тільки в моралі, айв смислі суспільного права, в смислі законів, виданих церквою. Таким чином, в смислі права канонами почали називатися правила, встановлені для влаштування і відправлень церкви, як особливої релігійної установи і суспільного союзу. Такі правила були встановлені окремими отцями церкви, якщо тільки ці правила визнані за керівництвом для всіх помісних церков. З IV ст. постанови, правила, встановлені і прийняті церквою для її устрою і управління, стали називатися канонами в протиставлення законам, які видавала держава, Ця різниця між канонами і законами з часів Юстиніана до X ст.. досить твердо встановилась в римській юриспруденції й була прийнята в усіх грецьких творах. Тому канони слід називати ті правила, які встановлені в церкві, і притому, прийняті або затверджені соборами.

При такому значенні слова "канон", канонічним правом є система викладу правил, встановлених або прийнятих і затверджених церквою, як власне законодавство, яке стосується її внутрішнього устрою і управління.

Тепер запитується, чи можна цю назву віднести до науки, яка досліджує церковне право? З розгляду змісту предмета науки церковного права випливає, що ця наука викладає і повинна викладати право церкви не лише на основі канонів, а також на основі державних законів, суспільного і звичайного права. Саме тому, що право церкви в багатьох випадках нормується не лише церквою, а й державою і суспільством. Таким чином, назва канонічне право не зовсім відповідає, змісту і суті нашої науки. Далі в нашій науці подають назву церковне законодавство. Назва ця тотожна з канонічним правом, але ця назване відповідає змісту нашої науки. По-перше вона не вказує на існування змісту науки, яка повинна б вказуватись, а тільки вказує на відношення особи, що вивчає, до одного із джерел — до закону. Тоді як церковне право випливає з законів, із звичаїв, життя, з природи держави. По-друге, ця назва не точна, тому що вона дає зрозуміти, що ніби суть нашої науки складається із системи норм, державних законів про церкву, а попередній виклад достатньо показав, що такий погляд на нашу науку не може бути правильним. Тому і ця назва не відповідає суті і змісту нашої науки.

Назва найбільш вживана і як така, що відповідає об'єму і змісту нашої науки є "церковне право", до того ж в цій назві слово "право" повинно розумітись абсолютно, як і в будь-якій юридичній науці. Назва "церковне право" найбільш поширена.

Думка, що діяльність церкви нормується тільки церковними законами абсолютно не вірна. Яку б законодавчу владу канонічне суспільство не приписувало Папі, все ж таки церква підлягає впливу державного законодавства і громадського звичаю.

Крім розглянутих назв нашої науки зустрічаються ще додаткові назви. Так письменники Ультрамонтанського спрямування розрізняють в державному праві право "Божественне" і право "людське". Божественним називається те право, яке викладено в Святому письмі, а людським є те, яке створюється церквою, як спільнотою людей. Але насправді право складається людиною.

Церковне право також поділяють на загальне і приватне. Під загальним розуміють систему юридичних норм, які стосуються всіх віросповідних спільнот. Під приватним систему таких норм, які стосуються однієї громади. Цей поділ має значення тому, що дійсно, існують норми Церковного права, які стосуються всіх спільнот, і норми приватно-помісних церков.

Зміст курсу церковного право. Зміст курсу має своїм обов'язком представити в науковій системі права всіх віросповідних товариств. З огляду на це церковне право можна назвати правом віросповідних громад, але ця назва ще не увійшла у вжиток.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші