Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Культурно-духовне життя

За Ризьким мирним договором Польська держава брала на себе зобов'язання забезпечити росіянам, українцям і білорусам, які підпадали під її владу, умови для розвитку національних мов, шкіл і культури. Конституції 1921 і 1935 рр. підтверджували правовий статус національних меншин і у цьому цілком відповідали стандартам міжнародного права. Отже, законодавчі передумови для розвитку української культури в Другій Речіпосполитій існували. Однак підзаконні акти, які приймалися владою різного рівня, блокували декларативні норми Конституції і сеймові закони. На практиці проводилася політика "перетравлювання" національних меншин. Не сподіваючись на її успіх щодо дорослого населення, влада звертала особливу увагу на школу, щоб виховати в національному польському дусі молоде покоління.

З ініціативи одного з лідерів польських націонал-демократів і міністра віросповідань та загальної освіти графа Станіслава Грабського польський сейм 31 липня 1924 р. прийняв особливий ("кресовий") шкільний закон для Західної України і Західної Білорусії. Закон запроваджував утраквістичні (двомовні) школи. Формально всі школи, як українські, так і польські, могли перетворюватися на двомовні, якщо певна більшість батьків подавала відповідні прохання-декларації у місцеві органи освіти (хоча й тут спостерігався елемент дискримінації: вимагалося подання декларацій від батьків не більше 20 польських учнів і не менше 40 українських учнів). Фактично ж утраквістичні школи, особливо початкові, ставали суто польськими, якщо вчителі не знали обох мов. Про те, щоб учителі не знали української мови, польський уряд потурбувався окремо. У 1923 р. була закрита єдина українська чоловіча семінарія у Львові. Згодом стали двомовними українські жіночі учительські семінарії у Львові та Перемишлі.

На початку 30-х рр. майже 400 тис. дітей українців у Львівському воєводстві залишалися поза школою. У 1936 р. волинський воєвода Г.Юзефський доповідав урядові, що 142 тис. українських дітей не відвідували школу. Не дивно, що неписьменність серед українського населення у Львівському воєводстві становила 29 %, у Тернопільському - 39, Станіславському - 46, а Волинському - 69 %.

Утім, якщо у Польщі певна кількість українських шкіл все-таки залишалася, то українці Румунії вже у 1924 р. були позбавлені можливості навчати своїх дітей в національних школах. Характерно, що румунізація торкнулася тільки українських шкіл. Німецьких, угорських та інших національних шкіл, які функціонували на Буковині з часів Австро-Угорщини, румунізація не торкнулася.

На Закарпатті кількість національних шкіл в цілому відповідала питомій вазі населення відповідної національності. У 1938 р. в краї налічувалося 803 школи, з них: 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Чеські школи були нечисленними і засновувалися з метою забезпечити національну освіту для дітей державних службовців, надісланих із Праги та інших міст Чехії. На одного вчителя в чеських школах припадало 5, а в українських - 40 дітей.

Головним же осередком української культури у міжвоєнний період залишалося засноване у 1873 р. Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Діяльність Його послабилася порівняно з австрійськими часами: зменшився приплив нових сил, багато вчених емігрували в інші країни, польська влада не надавала установі жодної фінансової підтримки. 1 все ж, завдяки підтримці української громади, НТШ утримувало велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути. У 20-х рр. певні кошти надходили від уряду радянської України. Членами НТШ у міжвоєнний період були понад 200 науковців, серед них - літературознавці В.Гнатюк, М.Возняк, К.Студинський, В.Щурат, історики І.Криіґяксвич, С.Томашівський, археолог Я. Пастернак, філолог і мистецтвознавець І.Свєнціцький, фольклорист і музикознавець Ф.Колесса, математик і фізик ВЛевицький, лікарі М.Музика, М.Панчишин та ін.

У червні 1921 р. Раднарком УСРР перейменував Українську академію наук на Всеукраїнську (ВУАН) якраз для того, щоб підкреслити: ця установа має об'єднувати вчених усієї України - як радянської, так і українських земель під Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Членами ВУАН були обрані вчені з НТШ - М.Возняк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат. Самогубство М.Скрипника і переслідування М.Грушевського, які були ключовими фігурами в контактах науковців ВУАН і НТШ, обірвали ці контакти.

Українська література міжвоєнної доби була вкрай заполітизована, і письменники не бачили у цьому недоліку. Проте більшість майстрів слова зберегли незалежність від певної політичної ідеї або ідеологічного гасла, намагаючись у своїй творчості відбивати настрої, прагнення і мрії народу, як вони їх розуміли. Передусім до них належали митці старшого покоління - Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина. З них брали приклад письменники середнього віку й ті, хто тільки починав свою творчість: Богдан-Ігор Антонич, Ірина Вільде, Катря Гриневичева, Петро Карманський, Богдан Лепкий, Андрій Чайківський, Юра Шкрумеляк та ін.

Навколо донцовського журналу "Вісник" гуртувалися письменники і поети націоналістичного спрямування. До них належали прозаїки Олесь Бабій, Юрій Клен, Улас Самчук, поети "квадриги" Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга. Літературно-мистецька група "Горно" об'єднувала львівських письменників прорадянського спрямування - Василя Бобинського, Олександра Гаврилкжа, Ярослава Гадана. Петра Козланюка, Кузьму Пелехатого, Степана Тудора та ін. Ця група видавала у Львові журнал "Вікна". Навколо журналу "Нові шляхи", який редагував Антон Крушельницький, теж гуртувалися письменники, котрі перебували під впливом КПЗУ.

Асоціація незалежних українських митців об'єднувала літераторів і художників багатьох шкіл, які мешкали по всьому світу. Членами АНУМ від її заснування у 1931 р. були, зокрема, художники Микола Глущенко (Париж), Володимир Січинський (Прага), Марія Дольницька (Берлін), Святослав Гординський (Львів), Олександр Архипенко (Нью-Йорк), Михайло Бойчук (Київ) та ін. З метою популяризації творчості визначних майстрів українського мистецтва Асоціація організувала персональні виставки. Великою подією в культурному житті стали виставки Олени Кульчицької (1933 р.), Лева Геца (1934 р.), Олекси Грищенка (1934 р.), Володимира Ласовського (1939 р.).

Національну культуру і мистецтво підтримували українські кооператори, промисловці і банкіри, які об'єднувалися в Союз українських купців і промисловців. Член ради цього союзу видавець Іван Тиктор був ініціатором багатьох культурно-мистецьких акцій. Особливо помітну роль відігравала постійна опіка над українським мистецьким середовищем з боку митрополита Андрея Шептицького. Багато художників були стипендіатами митрополита, завдяки йому навчалися і вдосконалювали свою майстерність за кордоном (серед них - Михайло Бойчук, Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Іван Труш).

Вельми поважну роль у духовно-культурному житті українців західного регіону відігравала церква. У Східній Галичині незаперечним авторитетом користувалася Українська греко-католицька церква, яка підпорядковувалася Ватикану, а на Волині і в українській частині Полісся, Підляшшя і Холмщини - православна церква. Незважаючи на принципові відмінності, обидві церкви були єдині у протистоянні польській католицькій церкві і її спробам полонізувати населення східних "кресів". Ця єдність відігравала істотну роль у збереженні національної ідентичності українського населення. З іншого боку, патріотична позиція церков, їх протистояння полонізації зміцнювали позиції церковних ієрархів і посилювали вплив останніх на українське населення.

Безмежний авторитет серед населення Східної Галичини мав митрополит УГКЦ з 1900 р. Андрей Шептицький. У своїй пастирській діяльності він робив наголос на культурному відродженні українського населення, активно сприяв формуванню національної державності. Не випадково царський уряд протримав його два з половиною роки в ув'язненні, коли у 1914 р. окупував Галичину. А.Шептицький здобув свободу завдяки революції в Росії, після чого поринув у роботу, пов'язану з утворенням і зміцненням Західноукраїнської Народної Республіки. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. він був інтернований польськими властями. У вересні 1923 р. польський уряд знову його заарештував і тримав у Познані, подалі від України. Лише після втручання Папи Римського владика отримав можливість повернутися у Львів і продовжити служіння церкві на посаді митрополита.

УГКЦ створила мережу молодіжних організацій і жіночих товариств, завдяки яким її вплив на віруючих ставав більш цілеспрямованим. Вона мала навіть власні політичні організації - Українську католицьку народну партію (згодом - Українську народну обнову) і Український католицький союз. З 1929 р. у країні функціонував єдиний український вищий навчальний заклад - Богословська академія на чолі з ректором Йосипом Сліпим.

Вищі ієрархи православної церкви - митрополит Діонісій і п'ять єпископів - були росіянами. Духовенство на початку 20-х рр. теж було в основному російським і вороже ставилося не тільки до Польської держави, а й до національних прагнень українців. Воно боронило російський характер церкви, зокрема вживання російської мови при виконанні релігійних обрядів. Становище змінилося у вересні 1924 р., коли синод православної церкви у Варшаві за наполяганням уряду розірвав зв'язки з московською патріархією, проголосив автокефалію і дозволив богослужіння українською мовою. Дальшу українізацію православної церкви підштовхнув православний церковний з'їзд у Луцьку, що відбувся 5-6 червня 1927 р.

Польський уряд побоювався, що українізація православної церкви допоможе утворенню єдиного фронту греко-католиків і православних під гаслами національного відродження українців. Не захищена, подібно до греко-католиків, конкордатом між Римом і Варшавою, православна церква з 1937 р. стала об'єктом атак з боку уряду і польських націоналістичних організацій на "кресах". Розгорнулася кампанія "ревіндикації", тобто примусового навернення православних до католицизму. За червень і липень 1938 р. на Холмщині було зруйновано 112 церков, у тому числі багато старовинних споруд XII-XVI ст. У 1914 р. тут діяло 389 православних храмів, а в 1939 р. залишився тільки 51 храм.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші