Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія нових незалежних держав
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Шокова терапія

У країнах Балтії програми "шокової терапії" виражали інтелектуальну і політичну готовність до монетаристського світогляду разом із готовністю радикально покінчити з минулим. Це було щось на зразок страховки проти будь-якої спокуси шукати третій шлях — ринковий соціалізм. Уряди прибалтійських республік виключали будь-які думки про повернення до минулого і скористалися політичною та соціальною злагодою, щоб застосувати рішучі заходи, які одразу знизять рівень життя, разом із обіцянками швидкого відновлення.

Справді, з самого початку в економіці відбувся глибокий спад. Випуск продукції різко скоротився. У сільському господарстві протягом 1991—1992 рр. були практично знищені колгоспи. Були прийняті закони про реституцію, тобто про повернення власності, насамперед землі. Проте не виникло потреби насильно впроваджувати фермерство. Прибалти згадали довоєнні часи і легко повернулися до хутірського способу життя. Незважаючи на незрівнянно гірші ґрунти, ніж в Україні, місцеві селяни нині одержують у середньому вищі врожаї, ніж українські на своїх чорноземах. Розумне використання сільськогосподарських угідь і висока культура праці плюс добре налагоджена система переробки агропродукції дали змогу досить швидко наповнити місцеві магазини продуктами харчування власного виробництва.

Взявши на озброєння західноєвропейську модель соціально-економічного розвитку, Естонія, Латвія та Литва за успішністю економічного розвитку випередили інші пострадянські республіки. Прибалтійський досвід підтверджує, що в цілому швидкий розвиток підприємництва і ринкової економіки приносить великі переваги багатьом країнам, які перебували під владою комуністів до кінця 1980-х років. У країнах Балтії ринкова економіка і політична демократія "працюють" успішно. Своїм досвідом вони підтверджують висновок, який випливає з історії XX — початку XXI ст.: міра розвитку демократії у тій чи іншій країні залежить від того, наскільки успішно розвивається її економіка, і від того, наскільки глибоко вкорінилася західна, насамперед європейська культура.

Окремі кроки економічної реформи у Прибалтиці, а саме створення і розвиток індивідуальних підприємств і кооперативів, почалися ще за радянських часів, особливо за умов горбачовських спроб економічних перетворень. Та лише відновлення незалежності дало політичну та економічну основу глибоким економічних зрушенням, водночас стимулюючи більш швидке і радикальне перетворення господарства. Вже у 1990— 1991 рр. прибалти усвідомили й на практиці відчули, що їхні зусилля зміцнити національну незалежність не спиратимуться на усю повноту господарських зв'язків зі Сходом, насамперед на вигідні, майже дармові ціни на енергоресурси. Внаслідок різкого підвищення цін на них у 1991—1993 рр. багато прибалтійських підприємств виявилися боржниками, що дало можливість звільнитися від неефективного, енергомісткого виробництва і швидко пристосуватися до цін світового ринку. Проблему розв'язав приватний бізнес — встановили зв'язки на інших напрямках, і проблему було пом'якшено. Проте прибалтійські республіки і досі сильно залежать від імпорту енергоресурсів і чутливо реагують на зміну зовнішньоекономічного середовища.

Одна з головних особливостей економічних трансформацій Прибалтики полягала у тому, що чітко визначили мету — "повернення до Європи". Це призвело насамперед до розвитку вельми ліберального режиму торгівлі із західними країнами. З іншого боку, потрібно було зруйнувати радянську структуру промисловості, яка в середині кожної з союзних республік, прибалтійських теж, не виступала повністю національною структурою. Вона мала "провінційний" рівень і як частина народногосподарського комплексу СРСР повністю підпорядковувалася його інтересам. Діяла ускладнена й заплутана система поділу праці, інтеграції та кооперації, коли окремі деталі устаткування, яке випускалося, наприклад у Латвії, везли з уральських підприємств, а комплектуючі з Прибалтики відправляли на заводи України та ін. До того ж промисловий комплекс кожної республіки не базувався на власних ресурсах. Через це після розвалу Радянського Союзу промисловість національних республік зазнала дуже сильних ударів з усіма наслідками не тільки економічного, а й соціального планів.

Проте республіки Балтії за досить нетривалий час спромоглися перетворитися з повністю закритих економік на яскравий приклад швидкої дерегуляції та торгової лібералізації. Також вражала створена за короткий термін і ефективно функціонуюча юридична система, що відповідала ринковим умовам. Треба особливо підкреслити законослухняність населення, що пояснюється його ментальністю, на яку сильний вплив мало західне християнство. Прибалти з високою дисциплінованістю виконували прийняті рішення. Пунктуальність і надійність були однією з причин того, що сюди з більшою впевненістю вкладали кошти іноземні інвестори. Звичайно, це не єдина причина. Велике значення має стабільність економічної й політичної ситуації, низький рівень корумпованості. Іноземних інвесторів також вабить зручне геополітичне розташування, безпосередня близькість до величезного ринку Росії, порівняно низькі податки, ліберальна торгівля, добре розвинена транспортна інфраструктура, дешева і достатньо кваліфікована робоча сила. Наприклад, там найнижчі в Європейському Союзі мінімальна і середня оплата праці — 114 і 301 євро на місяць (станом на 2005 р.). Водночас тривалість робочого тижня становить 40 год. (для порівняння: у Франції — 35 год., у Німеччині — 35,9). Середня вартість людино-години у Латвії, наприклад, більше ніж у 6 разів нижча, ніж у Німеччині. Усе це належить до переваг у конкуренції умов господарювання. Звичайно, не обійшлося без спекуляцій на "російській загрозі", проте факт залишається фактом: рівень іноземної економічної допомоги та інвестицій у країни Балтії не можна порівняти з жодною іншою пострадянською республікою. Найбільші інвестори прибалтійських країн — Німеччина, Швеція та США.

Приплив іноземного капіталу також підвищує рівень культури бізнесу, адже інвестиції надходять із країн із розвиненими традиціями. Цивілізоване підприємницьке середовище, чесна конкуренція є необхідними умовами для діяльності іноземного бізнесу. 1995 р. у Прибалтиці був роком переходу від періоду "гарячих грошей" до загальноприйнятих нормальних відносин у бізнесі. Такий рух до нормальної і чесної конкуренції у середовищі підприємців також відіграв позитивну роль у зміцненні стабільності місцевої економіки. Дедалі важче стало приховувати прибутки, працювати з подвійною бухгалтерією, платити заробітну плату в конвертах. Усвідомивши, що величина пенсії залежить від розміру сплаченого соціального податку, співробітники дедалі активніше почали впливати на роботодавця, вимагаючи вказувати всю заробітну плату. Приховування прибутку позначається на одержанні банківського кредиту, оскільки підприємство вважається нерентабельним та ін.

Дуже уважно прибалти вивчають і використовують світовий досвід, що також дало свої результати. Вони спиралися на рекомендації Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку та інших установ. Проте іноді важко оцінити однозначно іноземні "поради". Зокрема, у грудні 2007 р. литовський парламент під тиском США прийняв поправки до закону про електронний зв'язок. Відтепер кожного литовця автоматично прослуховують спецслужби. Це зробили "заради боротьби з тероризмом", знайти який у Литві дуже проблематично.

На першому етапі незалежності та реформ гостро постало кадрове питання. Серед тих людей, які прийшли до влади, чимало було переконаних в автоматизмі змін на краще. Висунувши гасло "Не залишимо жодного комуніста при владі!", вони сильно послабили менеджмент у всіх галузях, оскільки за радянських часів керівником міг бути лише член КПРС. До таких керівників, серед яких було більшість національно свідомих і лояльних до нової влади людей, виявлялася тотальна недовіра, що вилилося у масові звільнення. Особливо це стосувалося державних службовців. До того ж, після 1945 р. значна частина управлінців і фахівців були етнічними росіянами, які масово приїздили до Прибалтики. На початку 1990-х років десятки тисяч російськомовних фахівців різного рівня, не бажаючи шукати собі місце за нових умов, просто виїхали з кожної республіки, насамперед до Росії. Серед них більшість мала фах енергетиків, транспортників, будівельників, металістів. До того ж почався масовий відплив спеціалістів на Захід. Вчені, медики, працівники сервісу охоче їхали за кордон, причому прибалтів серед них була абсолютна більшість. Зі вступом країн Балтії до Євросоюзу посилився відплив робітників на Захід, де вища заробітна плата. Ціни на батьківщині підвищилися, на старих місцях працювати стало невигідно. Задля заповнення "неприбуткових" робочих місць стали активно залучати заробітчан із пострадянських республік.

Із набуттям незалежності виникла проблема компетентних робітників, яких вкрай не вистачало. Деякі посади займали емігранти, котрі поверталися, однак їх було не дуже багато і вони не достатньо розуміли специфіку місцевих умов. До роботи залучали здібну свідому молодь, проте гострою проблемою був низький рівень професіоналізму і недостатній досвід роботи. В деяких випадках наївність і добрі наміри некомпетентного менеджера приводили новостворені компанії до краху. Це було однією з важливих причин падіння економіки, а з нею і життєвого рівня населення у два — три рази.

На початку перетворень для Прибалтики були характерні бурхлива інфляція, значне скорочення промислового виробництва, макроекономічна нестабільність і незбалансованість платіжного балансу. Великі проблеми виникли після розірвання торгових зв'язків з республіками колишнього СРСР і переходу до світових цін на нафту і газ. Проте саме тут процес "капіталізації" відбувався найактивніше. Щоб повністю реформувати економіку, потрібно було якомога швидше здійснити приватизацію, тобто передати більшу частину власності держави приватним власникам. Прибалти добре розуміли, що найкращий варіант розвитку економіки — надати свободу заповзятливим людям. Причому процес мав відкритий характер: жоден об'єкт не продали поза аукціоном.

Прийняті закони про реституцію передбачали повернення не тільки землі, а й іншого нерухомого майна власникам, які його втратили після входження Прибалтики до складу СРСР. Особливо це питання торкається тих людей, які втрачають житло через повернення власності на будинки, де вони живуть, колишнім хазяям. Наприклад, в Естонії, де закон набув чинності з січня 2008 р., виселенню підлягали півтори тисячі родин. Натомість влада обіцяла побудувати для них 880 квартир, але всіх проблем це не розв'яже.

Під час приватизації спостерігалися деякі відмінності між Литвою, Латвією та Естонією. Литва дотримувалася демократичнішого шляху — власниками могли стати робітники всіх заводів. Спочатку намагалися знайти інвесторів для великих підприємств, але потім був розподіл майна між працівниками. Інші республіки пішли шляхом тендера, аби привабити інвестиції, їм це вдалося, проте виникли складності. Коли дозволили купувати частини підприємств, претенденти на власність брали тільки цехи, ділянки, що добре працювали. З'явилися проблеми із тим, що не придбали. Як і в інших пострадянських країнах, своїм становищем скористалися директори державних підприємств, які водночас були керівниками товариств з обмеженою відповідальністю, створених на базі тих самих державних підприємств. Вони через політичні і бюрократичні кола змогли досягти відтермінування приватизації до кращих часів, щоб подовжити час використання державних фондів і зміцнити власне приватне підприємство.

Пізніше приватний сектор став провідним в економіці. Наприклад, у Латвії вже на 1998 р. кількість приватизованих підприємств становила 97 %, малі та середні підприємства повністю приватизували. Більшість із них стала акціонерними товариствами відкритого типу. Основу економіки прибалтійських країн становлять малі й середні підприємства з численністю працівників не більше 150 осіб. Великих промислових підприємств залишилося небагато.

Галузева структура господарства республік Балтії протягом перехідного періоду значно змінилася і наблизилася до середньоєвропейської. Частки сільського господарства і промисловості суттєво зменшилися, а торгівлі та послуг, навпаки, значно збільшилися. У прибалтійських країнах велику увагу звертають на експорт товарів і послуг. Для них зовнішній ринок має вирішальне значення. Розвиток усіх галузей економіки залежить від можливостей експорту. Є чимало підприємств, що орієнтуються виключно на експорт. Значний розвиток одержало надання банківських послуг. Від перших років незалежності фінансові установи набули репутації надійних партнерів,

особливо спочатку для "нових підприємців" пострадянських країн, які, ще не добравшись до швейцарських банків, хотіли надійно заховати свої гроші. Через країни Балтії також йшли значні обсяги продажу і перепродажу сировини і матеріалів. Зокрема, вони мали велику популярність у фірм, котрі займалися продажем кольорових металів як у зливках, так і у вигляді металобрухту. Тільки Латвія протягом 1992 р. вивезла 238 тис. т кольорових металів, які взагалі не виробляла. Крадені з російських заводів метали переправляли до країн Балтії, де їх купували за цінами, удвічі нижчими, ніж світові, а потім перепродували вже за світовим рівнем цін. Литовські авторинки певний час були головними у перепродажі ненових іномарок до країн СНД. І нині активно використовують транзитні можливості, надані географічним розташуванням, а також налагодженою шляхо-транспортною системою.

Для прибалтійських країн Росія і колишні республіки СРСР у наш час відіграють значно меншу роль, ніж до 1990 р. Незважаючи на те, що до 1998 р. країни Балтії вже були значно переорієнтовані на Захід, криза у Росії дуже вплинула на їхні економіки. У1999 р. тільки Литва змогла збільшити виробництво на 1,1 %; Естонія завершила його зі спадом на рівні 1,1 %. Росія залишається для прибалтійських економік важливим партнером. Тому прибалти зацікавлені, щоб реформи у неї здійснювалися в бік ринкової економіки. А в самій Прибалтиці на основі приватної власності й приватної ініціативи створено умови для розвитку ринкової економіки, проведено необхідні структурні реформи.

Реформи, здійснювані у країнах Балтії, змогли зародити динамізм і оптимізм у новому поколінні та серед представників старшого покоління, що й призвело врешті-решт до перетворення регіону. На відміну від більшості пострадянського населення, прибалти дуже швидко змінили психологічні орієнтири з "так треба" на "так вигідно". Особливо це позначилося на туристичному бізнесі. Щороку сюди приїздять мільйони фінів і скандинавів, громадян інших держав, залишаючи сотні мільйонів валютних коштів. Наприкінці 2007 р. країни Балтії вступили до Шенгенської зони, що стимулювало їх до розробки стратегії туристичного розвитку. Естонці, зокрема, придумали слоган: "Північна країна з теплим серцем", вони роблять ставку некультурний, СПА і конференц-туризм. Із 1997р. Таллінн внесено у список світової спадщини ЮНЕСКО як середньовічне місто Північної Європи, що найкраще збереглося.

У Звіті ООН про людський розвиток (UNDP Human Development Report), у складанні якого беруть участь вчені й експерти багатьох країн світу, Латвія у 2004 р. посіла 50-те місце, Литва — 41-ше, а Естонія — Зб-те. У цьому документі місце визначають з урахуванням ЗО пунктів: середня тривалість життя, письменність, роль жінки у суспільстві та ін. Варто зазначити, що країни Балтії належать до небагатьох пострадянських республік, де найбільша середня тривалість життя. Показник становить 70,5 року. Неписьменних майже не залишилося. Жінок обирали і президентами, і прем'єр-міністрами (президентом Латвії була Вайра Віке-Фрейберга, а прем'єром Литви — Казимера-Дануте Прунскене), не кажучи про міністрів та інших керівників вищого рангу.

Для жителів Прибалтики характерне бажання "просто жити": "Як росіяни не розуміють, що не обов'язково ставити перед собою геополітичні завдання, змагатися за вплив з американцями, допомагати неграм в Африці і вбивати один одного? Адже можна просто жити!".

Рівень життя у прибалтів є досить високим. Так, середня заробітна плата латиша у 2007 р. у три рази перевищувала середню заробітну плату українця (796 дол. порівняно з 246), а естонця — більше, ніж у чотири — 1000 дол. Мінімальна заробітна плата у 2007 р. у Латвії становила 247 дол., в Україні — 91; заробітна плата вчителя середньої школи у Латвії — від 600 дол., в Україні — неповних 200, медичної сестри відповідно приблизно 500 і 100 дол. Звичайно, в Україні слід робити поправку на тіньові прибутки, проте і в Прибалтиці так само поширена практика "чорних" і "сірих" заробітних плат, тому гроші, які реально заробляють люди, теж значно більші, ніж офіційних статистичних даних. Причому щорічно відбувається зростання прибутків на душу населення, як офіційно, так і неофіційно. Пенсії в 2,5 рази вищі, ніж в Україні, і вони постійно індексуються. Наприклад, естонські чоловіки і жінки, виходячи на пенсію у 63 роки, одержують 300 доларів на місяць (незабаром планують підняти планку до 65 років). Разом із тим слід зазначити, що продукти харчування в Прибалтиці у 2007 р. коштували вдвічі дорожче, ніж в Україні.

З 2007 р. країни Балтії планували перейти на євро. Проте Єврокомісія та Європейський центральний банк у 2006 р. не рекомендували так діяти, оскільки інфляція перевищувала встановлений рівень, максимально допустимий для включення країн у зону євро. Були розроблені програми контролю за інфляцією через жорстку фіскальну політику, обмеження зростання цін на електро- і теплову енергію, газ (за умов постачання Росією і загальносвітової тенденції підвищення цін на енергоносії дуже проблематично), воду, а також обмеження збільшення заробітних плат, не пов'язаних зі зростанням продуктивності праці. Єдина країна з колишніх радянських республік, котра повністю розрахувалася із вкладами Ощадного банку, — Литва. Там 80 % від приватизації спрямовували на компенсацію за внесками.

Після відновлення незалежності у Прибалтиці — культ освіти. В усіх республіках спостерігається тенденція до збільшення кількості вищих навчальних закладів і чисельності студентів у них, а також висока частка студентів у загальній кількості населення; хоча здобуття вищої освіти коштує недешево. Наприклад, рік навчання в естонському університеті коштує 2000 євро (для відмінників — безкоштовно). Разом із тим Інтернет в Естонії розглядають як одне з прав людини, його надають безкоштовно. Через нього можна проголосувати на виборах, здійснити комунальні платежі, дізнатися шкільні оцінки тощо. Молоді знайти роботу за фахом не важко, адже рівень безробіття невисокий. Проблеми починаються у тих, кому 40 і більше років. Серед них переважна більшість людей, які не наважується відкрити власний бізнес. Певна частини населення боїться відповідати за себе і сподівається на державу. Остання не відмовляється допомагати соціально вразливим прошаркам населення, проте намагається довести до свідомості здорових дорослих людей необхідність більшої самостійності. Зберігається певна обмеженість територіальної мобільності трудових ресурсів. Існують проблеми територіального розвитку. Наочним прикладом е показник рівня безробіття, що, природно, відрізняється у портових містах і сільських районах. Лише наприкінці 1990-х років уряди країн Балтії розробили державні програми розвитку так званих неблагополучних районів з погано розвиненою інфраструктурою.

В цілому більшість прибалтів задоволена життям. Проведене в середині 2007 р. опитування служби Eurobarometer, присвячене оцінці якості життя в ЄС, показало, що найбільше з усіх з оптимізмом у наступні п'ять років дивляться естонці (у краще вірять 69 % населення). Друге місце поділили Ірландія і Литва. Прибалти радикальніше, ніж інші пострадянські республіки, здійснили демократичні зміни й ринкові реформи. Проте це не означає, що тут не існує не розв'язаних донині проблем. Серед них — національне питання, до якого належить і мовне.

У державах Балтії представники корінного етносу розмовляють на своїх мовах. Якщо й говорять російською, то тільки під час спілкування з росіянами або представниками інших націй колишнього Радянського Союзу. Тому мовний конфлікт, що виник у перші роки незалежності у балтійських країнах, подолали досить швидко. Прибалтам подобається, коли їх називають скандинавами, і не подобається, коли їх плутають ІЗ росіянами та нагадують про радянське минуле.

Люди старшого віку, які з двох іноземних мов — російської й англійської — ліпше знають російську, принципово розмовляють тільки англійською. Серед молоді, становлення якої відбувалося у роки відновленої незалежності, російська як мова міжнаціонального спілкування поступилася англійській і німецькій. Люди, молодші ЗО років, російську взагалі не знають. Серед прибалтійських республік ставлення до росіян відрізняється мірою своєї толерантності. Зокрема, гострі суперечності на національному ґрунті в Латвії неодноразово викликали занепокоєння міжнародних організацій.

Якщо люди бажають жити в прибалтійських країнах, від них вимагають знання мови та історії (потрібно скласти відповідний державний іспит), лояльності до держави, поваги до місцевих законів і традицій. Адже етнічне населення кожної з республік становить менше мільйона осіб, критичною межею для існування й розвитку будь-якої нації. Населення дуже шанує фольклорну культуру; в історії націй "сліди долі" кожного конкретного народу кристалізувалися у піснях. Фольклорні пісенні фестивалі були й продовжують бути своєрідним акумулятором життєздатності націй. У політичному сенсі пісенні фестивалі у радянський час мали особливе значення. Це було протистояння радянській владі. І влада була безсилою. Пісенні фольклорні фестивалі свідчили про справжнє ставлення до "червоної" політики. Свята, на які збиралося майже 20— 30 тис. осіб, завжди закінчувалися забороненими піснями, а заарештувати народ, який співав, радянська влада не могла.

Невеликим волелюбним країнам Балтії після звільнення від радянської влади вкрай важливо було організувати нову міжнародну політику. Політичні еліти Заходу завжди сприймали ці країни як частину західної цивілізації, і відповідно формували і формують нині політичні взаємини з ними. У свою чергу, прибалти завжди були переконані, що вони є частиною Європи, Заходу. Латвія, Литва та Естонія увійшли до складу СРСР у 1940 р. і меншою мірою зазнали сталінських репресій, хоча і до, і після війни вони мали місце, особливо масові переселення. Це зумовило принципово відмінні настрої у суспільстві. До відновлення незалежності дожили люди, які пам'ятали колишній дорадянський лад життя. їх пам'ять спрямовувала політичні орієнтири на Європу.

З 1991 р. Латвія, Литва та Естонія стали членами Союзу балтійських народів, а з 1992 р. їх прийняли до Ради держав Балтійського моря. Це демонструвало прагнення рухатися у напрямку до Європи і намагання швидше вийти із зони російського впливу. Питання про вступ до Співдружності Незалежних Держав навіть не піднімалося. Натомість головною метою стає приєднання до Європейського Союзу. Про бажання вступити до нього країни Балтії заявили у 1993 р. У червні 1993 р. у Копенгагені Європейська Рада прийняла політичну ухвалу, що дала можливість країнам Центральної і Східної Європи претендувати на членство в ЄС, водночас визначивши необхідні для такої інтеграції критерії. Останні передбачали утворення інститутів( що гарантують демократичний шлях розвитку держави, соціальні права і свободи, та створення чинної ринкової економіки. Держава повинна бути в змозі прийняти на себе обов'язки країни-учасника, оскільки вступ до будь-якого союзу вимагає узгоджених цілей та інтересів усіх членів, котрі приєдналися. Тобто процес євроінтеграції значно ширший, ніж здійснення економічних реформ, він охоплює всі сфери — економічну, соціальну, політичну. По суті, це реформування способу життя загалом. Прибалти погодилися на умови Європейського Союзу. У 1995 р. вони стали асоційованими членами ЄЄ, а 1 травня 2004 р. — повноправними членами спільноти.

Після вступу до Євросоюзу, а також Світової організації торгівлі, було створено багато компаній, головним чином філіалів західних промислових груп, що організовують бізнес виключно на економічних відносинах із Заходом. Найбільшим торговим партнером для них є Фінляндія. Для скандинавських країн порти Прибалтики — найзручніший торговий шлях у південному і північному напрямках. Взагалі прибалти широко використовують транзитні можливості. Зокрема, чимало фірм займаються перепродажем ненових авто з Європи до Росії, інші — експортом російської нафти через балтійські порти тощо. Прибалтійський малий і середній бізнес при входженні до Євросоюзу зазнав певних труднощів, пов'язаних в основному з високими стандартами якості продукції, яку можна постачати до Європи, та існуванням жорсткої конкуренції. Унаслідок цього певна кількість малих і середніх підприємств після вступу до ЄС з часом збанкрутувала.

16 січня 1998 р. у Вашингтоні було підписано Хартію партнерства між США і балтійськими державами — Литвою, Латвією та Естонією. В документі було зафіксовано єдине біблійне поняття про всезагальні цінності, про те, яка має бути безпека й економіка Європи. В Хартії також зазначалося, що не може бути безпеки для Сполучених Штатів без безпеки в Європі, у тому числі й Балтійському регіоні. Документ підтвердив, що країни Балтії бачать свою безпеку в інтеграції до західних структур, включаючи і вступ до НАТО, а Сполучені Штати це розуміють і підтримують. В той же час Хартія не давала жодних прямих гарантій безпеки. США лише підтвердили свої наміри продовжувати політику підтримки незалежних держав Балтії, оскільки вони виконують функцію "просування західної демократії на Схід".

Вельми умовній хартії з далекою Америкою вони віддали перевагу над конкретним договором про безпеку із сусідньою Росією. Американці завжди були на боці прибалтійських країн. У свій час США демонстрували тверду позицію, здійснюючи політику невизнання насильницького приєднання їх до колишнього Радянського Союзу. Після того, як ці держави знов здобули незалежність, Сполучені Штати продовжували їх підтримувати, надаючи допомогу в проведенні демократичних та ринкових реформ і зміцненні безпеки й суверенітету. Американський уряд і нині надає значну фінансову допомогу, створює сприятливі умови для своїх фірм, що працюють у Прибалтиці.

Сполучені Штати Америки підтримували країни Балтії в їх прагненні вступити до НАТО як гаранта їхньої безпеки. В самих республіках протягом певного часу йшов процес усвідомлення змін ролі цієї організації від мілітаристської, націленої передусім на напад, до військово-політичного блоку, налаштованого насамперед на забезпечення стабільності й врегулювання конфліктів. Врешті-решт і президенти, і парламенти, і уряди, і більшість населення сприйняли вступ до НАТО як необхідність, що і було реалізовано навесні 2004 р. Вступ Латвії, Литви, Естонії та Польщі до Північноатлантичного альянсу та ЄС — найважливіша подія в історії Європи того року.

Проти їх вступу до НАТО активно виступала Росія, розглядаючи його як "прямий військовий виклик". Коли це сталося, Росія побачила у цьому переділ сфер впливу, скорочення зони свого геополітичного впливу через приближення НАТО до її кордонів. їй не подобалося зростання військової присутності на своїх кордонах. Хоча військові сили, які перекидалися до країн Балтії, були незначними і не було підстав пов'язувати їх розміщення з агресивними планами НАТО стосовно Росії. Й більше турбує питання створення і розширення на прибалтійській території військових об'єктів, можливості транзиту до Калінінградської області та її військових об'єктів тощо. Проблема двосторонніх відносин Росії з Литвою, Латвією та Естонією набуває нової складності. Відносини між ними завжди були непростими.

Незважаючи на гостру нестачу досвідчених, професійних дипломатів і військових, жорстку позицію Росії, прибалтам вдалося швидко і повністю вивести російські війська з території своїх держав. Довоєнні території цих країн були більшими, тому такі невеликі з геополітичного погляду держави мають територіальні претензії до величезної сусідки. Через це остання поспіхом в односторонньому порядку здійснила демаркацію кордонів. У1997 р. литовці підписали договір про кордони із Росією. Лише у травні 2005 р. міністерства закордонних справ Естонії та Росії уклали угоду про державний кордон і розмежування морських просторів, хоча він був узгоджений ще у 1996 р. Обидві сторони відмовилися від територіальних претензій одна до одної. Подібний договір з Латвією Росія має з 2007 р.

Росія намагається розігрувати карту міжбалтійських суперечностей — різними методами пропагуючи литовський спосіб поводження із російськомовним населенням на противагу естонській і латвійській "дискримінації". Насправді, більша терпимість литовців до росіян пояснюється меншою часткою останніх у населенні країни, на відміну від Естонії, де на момент виходу з СРСР їх нараховували 40 %, а в Латвії — 50 %. Росія теж приязніше ставиться до Литви, оскільки та має важливе для сусідки стратегічне положення щодо Калінінградського російського анклаву.

Починаючи з 2007 р., особливе занепокоєння прибалтійських держав викликає намір Росії прокласти по дну Балтійського моря Північноєвропейський газопровід ("Північний потік"). Прибалти наголошують, що це небезпечно з екологічної точки зору, і не згадують, що втрачають ті гроші, котрі могли б одержати, якби російські труби проклали по їх територіях. Керівництво Литви, Латвії, Естонії й Польщі навіть зверталося з листом до Єврокомісії, але підтримки не отримали. Варто зазначити, що вони просили про те, від чого десять років відмовилися, коли Росія пропонувала прокласти свої газопроводи саме наземним шляхом.

Найскладнішою проблемою відносин між Латвією, Литвою та Естонією є питання делімітації морського шельфу і морської економічної зони. Були й офіційні ноти протесту міністерств закордонних справ, і відкладені візити президентів, аж до погрози Литви звернутися до Міжнародного суду в Гаазі з питання розмежування балтійського шельфу, ймовірно, багатого нафтою, з Латвією. Існують естонсько-латвійські суперечності стосовно шельфу" теж багатого на нафту. Рибалки трьох республік іноді запливають у чужі води, що викликає роздратування сусідів тощо. Проте, незважаючи на певні розбіжності інтересів, спільним є згуртованість заради зміцнення позицій на міжнародній арені.

Запитання для самоперевірки

Який історичний документ оскаржили національно-визвольні сили прибалтійських республік за часів гласності та перебудови?

Як називався перший Народний Фронт, утворений на терені Радянського Союзу?

У чому полягали причини найбільшої успішності економічного розвитку країн Балтії серед усіх інших пострадянських нових незалежних держав?

Чому іноземні інвестори спрямовують величезні фінанси в економіки країн Балтії?

Які є проблеми у житті Латвії, Литви та Естонії на сучасному етапі?

Завдання для самостійної роботи

Проаналізуйте причини більшої успішності країн Балтії у просуванні шляхом реформ, порівняно з усіма іншими пострадянськими республіками.

Чи вплинули особливості національних характерів прибалтів на процеси реформування в їх країнах?

У чому ви вбачаєте європейськість країн Балтії та їх народів?

Проаналізуйте розвиток міждержавних відносин між країнами Балтії, з одного боку, і Російської Федерації — з іншого.

У чому полягають проблеми російськомовного населення у Прибалтиці?


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші