Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Уряди ІСРП (1982 - 1996)

Перемогу здобули соціалісти (48,4% голосів), отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах Кортесів, а друге місце дісталося об'єднанню іспанських правих - Народному альянсу. Фактично після виборів 1982 р. в Іспанії склалася біполярна політична система, представлена двома партіями - ІСРП та НА (СДЦ оголосив про свій саморозпуск у лютому 1983 р.).

В ієрархії мотивів, що спонукали іспанців віддати свої голоси за ІСРП, харизма її лідера з 1974 р. 40-річного Феліпе Ґонсалеса стояла на другому місці, поступаючись лише сприйняттю ІСРП як "партії змін". Соціалісти вже з кінця 1970-х років задекларували відхід від марксистських та антикапіталістичних гасел у напрямі типових для західноєвропейської соціал-демократії положень, і напередодні виступили з пропозиціями створення 800 тис. нових місць праці та виходу з НАТО (опитування населення свідчило, що меншість іспанців висловлюється за членство країни в даному блоці). Мирний перехід влади до партії, що походила з антифранкістської опозиції, засвідчив тривкість демократичних інституцій, створених протягом кількох років після смерті Франко. Перемогли соціалісти і на трьох наступних парламентських виборах - 1986, 1989,1993 років. Протягом цієї ери домінування соціалістів (1982 -1996) функції прем'єра виконував лідер партії Ф. Ґонсалес.

Змістом економічної програми, задекларованої свого часу "пактами з Монклоа", стало прагнення модернізувати економічну структуру країни та весь механізм управління економікою з метою її наближення до економічної системи країн "Спільного ринку". Вже на кінець 1978 р. урядові вдалося досягнути деяких намічених цілей: скорочено темпи інфляції майже вдвічі, впорядковано платіжний баланс держави, розпочато податкову та фінансову реформи. В державній економічній програмі 1979 р. провідні позиції зайняли принципи свободи приватного підприємництва, "ринкової економіки", проголошувалася подальша "лібералізація" ринку праці, зовнішньої торгівлі, фінансової системи, відмова від державного втручання в економіку. Спираючись на результати політики СДЦ, ІСРП взяла курс на соціально-економічну модернізацію та завершення реформ і врегулювання відносин між центром та регіонами країни.

У 80-ті роки за темпами промислового зростання Іспанія поступалася лише Японії. У структурі промисловості означилися базові галузі: чорна та кольорова металургія, енергетика, нафтопереробна. Значних масштабів набрали хімічна та машинобудівна промисловість, особливо виробництво суден та автомобілів, електротехнічних товарів, фармацевтика. Іспанія стала світовим експортером цементу, сталі, обладнання для текстильної промисловості, медикаментів, виробів легкої промисловості: взуття, текстилю, одягу. Іспанія залишалася також значним експортером сільськогосподарської продукції: свіжих та консервованих фруктів, овочів, вина, риби.

Частину зобов'язань соціалісти виконали: були проведені реформи податкової системи та освіти, скорочений до 40 годин робочий тиждень, збільшені оплачувані відпустки до 30 днів, знижено пенсійний вік до 65 років, підвищені допомога та пенсії багатодітним сім'ям, легалізовані аборти у випадку загрози життю жінки, мільйони іспанців були включені в систему державної медичної допомоги. Важливе значення мала реформа армії: проведено масові звільнення серед офіцерських кадрів із метою досягнення повного підпорядкування армійської верхівки цивільній владі. Це дало змогу позбутися страху перед можливістю військового перевороту, що існував у більшості іспанців із моменту відходу Ф. Франко з політичної арени. Проте два найголовніші гасла програми залишилися гаслами. Замість нових місць праці почалося швидке зростання безробіття. На відміну від соціалістів, які правили у Франції, Греції чи Португалії, іспанські соціалісти не провели націоналізації. Вони впроваджували широку програму реструктуризації застарілих і нерентабельних галузей промисловості, перш за все сталеливарної та суднобудівельної, яка сприяла економічному піднесенню країни, але й спричинила ліквідацію кількох сотень тисяч робочих місць. Найбільше ця програма торкнулася Країни Басків, що ще більше загострило ситуацію в регіоні.

14 грудня 1988 р. відбувся перший від 1930-х років загальний страйк у масштабах країни, в якому взяло участь понад 8 млн осіб, що висловлювали свій протест проти соціально-економічної політики уряду соціалістів. Соціальна напруга в країні зростала. Популярність урядів соціалістів зменшувалася. В країні існував досить високий рівень безробіття (в 1995 р. близько 22%). Погіршилася і громадська думка про соціалістів: соціалістична партія, яка прийшла до влади під гаслами суспільної справедливості та виваженості в політиці, перетворилася в олігархічну партію "влади", в якій ідеї відійшли на другий план перед інтересами правлячої групи. З кінця 1980-х років почастішали повідомлення, що керівні діячі країни замішані в корупційних аферах. У 1994 р. стало відомо, що з відома міністра внутрішніх справ, представника соціалістичної партії, були створені та активно діяли під прикриттям спецслужб "загони смерті" - "Таємні антитерористичні групи визволення". Протягом 1983 - 1987 рр. вони вбили 27 осіб, яких звинуватили у співпраці з баскськими терористами. У 1995 р. громадська думка країни висловлювала своє обурення фактом встановлення військовими прослуховуючих засобів багатьом відомим у суспільстві особам, навіть королю.

Після дострокових парламентських виборів 1989 р. ІСРП втратила абсолютну більшість у нижній палаті Кортесів. На позачергових парламентських виборах 1993 р. ІСРП отримала недостатню кількість мандатів для формування однопартійного кабінету, але завдяки особистому авторитетові свого лідера Ф. Ґонсалеса соціалістам вдалося втриматися при владі. Свою присутність у парламенті різко збільшила опозиційна партія правого скерування Народна Партія (створена на основі Народного Альянсу в 1989 р., лідер з 1990 р. Хосе Марія Аснар) - 34,7% (соціалісти отримали всього на 4% голосів більше). На муніципальних виборах 1995 р. ІСРП зуміла зберегти більшість лише в двох із 17 автономій.

Зі середини 80-х років почалося економічне зростання, якому сприяв і факт вступу Іспанії з січня 1986 р. до ЄЕС (угода підписана в червні 1985 р.). Ф. Ґонсалес, як прихильник інтеграційних процесів у Європі, вважав, що приєднання до ЄЕС "більщою мірою, ніж будь-яка інша подія за останні 150 років іспанської історії, змінює місце Іспанії в світі, позаяк веде до завершення її соціальної та політичної ізоляції". Зростав національний дохід (для порівняння у 1985 р. він становив 4,3 тис. доларів, а в 1995 р. 14,2 тис. доларів надушу населення; у Франції - 20 тис, Великій Британії -18,4 тис. доларів). Завдяки приналежності до ЄЕС Іспанія змогла провести модернізацію свого сільського господарства і вже за період 1986 - 1995 pp. виробництво сільськогосподарської продукції зросло на 28%. До середини 1990-х років Іспанія увійшла в групу країн із розвинутою ринковою економікою, займаючи в Євросоюзі п'яте місце за обсягом ВВП (після Німеччини, Франції, Великої Британії та Італії). Процеси лібералізації привели до створення конкурентного середовища й технічного переобладнання багатьох секторів економіки. Сукупність цих факторів стала основою для формування розвинутого ринкового господарства за участю і приватної, і державної ініціативи. Сприятливий вплив на процес економічної трансформації мав факт географічного та геополітичного вигідного розташування Іспанії поблизу "воріт" у Середземне море, близькість до центрів європейського розвитку. Впродовж 1970 - 1997 pp. Іспанія займала 4-е місце (після США, Великої Британії та Франції) в світі за обсягом залучених прямих іноземних інвестицій. Важливим джерелом поповнення валюти були також доходи від туризму.

Восени 1981 р. Кортеси прийняли рішення про приєднання Іспанії до НАТО. Іспанія стала 16 членом цієї політичної організації у 1982 р. Однак процес інтеграції з військовими структурами НАТО був загальмований, хоча уряд Ф. Ґонсалеса не мав наміру реалізовувати задеклароване свого часу гасло щодо виходу з блоку. Тому на референдумі, який відбувся у березні 1986 p., населення мало висловитися з приводу членства Іспанії в НАТО за умови, що вона не братиме участі в військових структурах блоку і на її території не можна буде розміщувати ядерну зброю. Уряд закликав до позитивної відповіді. 52,5% голосуючих висловилися за членство Іспанії в НАТО. За підсумками референдуму перебування Іспанії в НАТО було обумовлене неучастю країни у військовій організації Північноатлантичного договору, обмеженням військової присутності США на іспанській території, збереженням без'ядерного статусу Іспанії.

Інтеграція Іспанії до НАТО та ЄС перетворила Іспанію та Велику Британію зі суперників на союзників. Спільні економічні та військово-політичні інтереси сприяли початку переговорного процесу з врегулювання ґібралтарського питання. Гібралтар перейшов у підпорядкування Великої Британії ще після його захоплення 1704 р. та підписання в 1713 р. Утрехтського мирного договору між обома країнами. Вирішення проблеми Гібралтару було одним із пріоритетних напрямків зовнішньої політики Іспанії, що зумовлювалося прагненням іспанців до відновлення територіальної цілісності Іспанії. Порушення питання про повернення Ґібралтару в другій половині XX ст. стало можливим завдяки антиколоніальній діяльності ООН та розпаду світової колоніальної системи. Хоча й Генеральна Асамблея ООН підтримала своїми резолюціями вимоги іспанського уряду, однак не застосувала жодного заходу, який би змусив правлячі кола Великої Британії виконати рішення міжнародної організації. У 1969 - 1985 рр. Іспанія застосувала блокаду Ґібралтару, однак вона принесла лише негативні наслідки, передусім для самої Іспанії, зокрема для економіки прикордонних територій. Важливими чинниками, що впливали на негативне ставлення гібралтарців до ідеї відновлення іспанського суверенітету, були значно нижчий рівень життя у прикордонних районах Іспанії, тісний зв'язок з економікою Великої Британії (значна частина мешканців території служила або обслуговувала військово-морську базу метрополії), негативне ставлення до авторитарного франкістського режиму. Продовження блокади з боку постфранкістської Іспанії тільки зміцнило негативну позицію більшості мешканців спірної території щодо вимог іспанського уряду. Деякі політики та дослідники через це називають спірну територію "Європейським Гонконгом". Унаслідок переговорів 1982 - 1984 рр. уряди Іспанії та Великої Британії підписали Брюссельську декларацію, за якою Мадрид погодився зняти блокаду Ґібралтару (що було зроблено наступного року), а Лондон - розпочати обговорення питання суверенітету цієї території. Таким чином було започатковано "брюссельський переговорний процес" із питання врегулювання проблеми Ґібралтару, який триває. Так, у 1998 р. парламент Іспанії одноголосно висловився за надання Ґібралтару статусу особливої автономії, механізм надання якої включав би період перебування півострова під подвійним суверенітетом із Великою Британією.

Наступним кроком до зближення з Європою став вступ Іспанії до Західноєвропейського союзу (організація оборонного характеру створена 1948 р.) у червні 1987 р.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші