Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.

Перші підсумки роботи дореволюційних і частково — пореволюційних літературознавців спробував окреслити в 1925 р. Леонід Білецький (1882—1955) у праці "Основи української літературно-наукової критики", яка видана у Празі Українським громадським видавничим фондом. Ця праця мислилась як теоретична, про що свідчив і підзаголовок її ("Спроба літературно-наукової методології"), але сприймається вона і як історико-літературна, бо містить проблемний аналіз-огляд майже всіх більш-менш вагомих літературознавчих студій, присвячених українському літературному процесові від найдавніших часів до початку 20-х років XX ст. Л. Білецький розглянув ті студії відповідно до "номенклатури" вживаних у світовому літературознавстві назв наукових шкіл і напрямів. Серед них він детально проаналізував формально-поети-кальну, або неокласичну, й історичну школи, а в межах останньої розглянув такі "її відгалуження, як "теорія відтворення життя ", " міфологічно-символічний напрям", "теорія ідеологічної інтерпретації твору", "теорія наслідування" та ін. "Психологічний напрям" і "філологічну школу" він залишив для планованого ним другого тому праці, який, на жаль, так і не був написаним: у кінці першого тому дано тільки орієнтовний проспект його.

Аналізуючи студії, які належать до певних наукових шкіл і напрямів, Л. Білецький схарактеризував і випадки, що породжують ненаукові, фальсифікаторські підходи до явищ літературної творчості, наприклад, фальсифікації в дусі великодержавних амбіцій, пануючої моралі й псевдопоетики, "втертих традицій" тощо. Скажімо, великодержавні амбіції простежувалися в теорії, за якою українська література певний час розглядалася як віддам російської, а "втерті традиції" — це коли твір розглядався тільки як ілюстрація (хай і художня) якогось там життя. З такою методологією ми зустрічалися практично в усі часи панування марксистсько-ленінської методології, але подібні тенденції мали місце й раніше. Наприклад, Леся Українка з подібного приводу писала: "Ах, сміхота була мені читати рецензії на мою "Кассандру"! Люди, очевидячки, прийняли її за побутову п'єсу "з троянського життя"! У Лесі Українки, як відомо, всі драми — це драми певних ідей, а не з якогось там життя...

Характеризуючи наукові і ненаукові школи, Л. Білецький не зміг уникнути деяких неточностей чи навіть суперечних моментів. Окремих дослідників він відносить то до однієї, то до іншої школи; дуже хисткими видаються критерії, за якими він поділяє твори на власне художні і практичні (очевидно, маються на увазі тенденційні, функціональні. — М.Н.). Але суттєво, що вчений спробував на матеріалі українського письменства відповісти на дуже важливе для науки і свого часу питання про те, що таке історія літератури і власне літературний твір, що таке, зрештою, українська література як самобутній естетичний феномен. Ці питання були предметом принципових дискусій серед багатьох учених у XIX ст. (М. Костомаров, М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгоманов та ін.), перейшли вони і в XX ст., а розв'язати їх, як справедливо наголошував Л. Білецький, можна лише тоді, коли підходити до них комплексно, тобто зважати на те, що українська література — явище водночас і самостійне, і міжнародне, тобто світове. Література кожної нації, підкреслював учений, це завжди зв'язок з іншими літературами, бо способи, методи, напрями, течії творчості мають здатність дуже швидко мандрувати від літератури до літератури, залишаючи в кожній із них щось своє, оригінальне, самобутнє. Принциповість цього висновку особливо важлива тому, що в XIX і навіть на початку XX ст. було немало "мудрих" спроб трактувати українську літературу то як відгомін російської чи польської, то як наслідування "мандрівних" світових мотивів, то як стилізацію книжних зразків поезії та інших жанрів, творених іншими (латинською чи польською зокрема) мовами тощо. Йдучи за М. Дашкевичем, Л. Білецький доводив, що українська література народилася з чутливості, з душі українського народу, з природної потреби його виявити себе рідною мовою, а зовнішні впливи на неї якщо й були (особливо російські чи польські), то вони частіше притлумлювали її самобутність, ніж сприяли її розвою. А нерідко було й так, що письменник цілком "розчинявся" у впливах і відривався від національного ґрунту (М. Гоголь, В. Короленко та ін.). Подібне спостерігається і в науковому осмисленні української літератури: в різні часи воно не було позбавлене впливів російського чи польського літературознавства, але в принципі розвивалось як органічна частка світової науки про літературу і залишалось самобутнім, як феномен власне української науки. До прикладу тут, скажімо, психологічний напрям чи філологічна школа в українському літературознавстві. Ці явища виростали переважно з європейського кореня, але водночас і з ментальності українського народу та його художнього і наукового мислення.

Доречно сказати, що питання національної самобутності (чи специфіки) українського літературознавства і різних його напрямів залишається й донині недостатньо з'ясованим. Заслуга Л. Білецького в тому, що він цю проблему порушив і в міру можливостей намагався розв'язати. На деякі вразливі місця книги Л. Білецького вказував рецензент, його побратим по філологічному семінару В. Перетца Кость Копержинський (1894—?). 1927 р. в альманасі "Україна" К. Копержинський намагався пов'язати питання національної самобутності наукового мислення з питаннями етнології і зробити у зв'язку з цим деякі зауваження Л. Біленькому, але це йому не вдалося, оскільки бракувало, напевно, знань у цій галузі. Слушним було зауваження К. Копержинського щодо теоретичного аспекту праці Л. Білецького. Він писав, що розгляд різних методологій у літературознавстві вимагав ще окремого розділу про теорію методології загалом, яка б надала праці Л. Білецького своєрідного наукового шарму, внутрішнього взаємозв'язку тощо. Ці питання могли б стати предметом дослідження наступників Л. Білецького, але розгром українського літературознавства в 30-х роках значно зменшив шанс появи саме таких наступників. Започатковане в 20-х роках нерідко так і залишалось тільки започаткованим.

Подібна доля спіткала, зокрема, багатотомну "Історію української літератури" Михайла Грушевського (1866— 1934). Опубліковані в 20-х роках п'ять томів (шостий вийшов аж у 1995 р.) цієї праці охопили літературний матеріал лише до XVIII ст., а новий і новітній періоди її так і залишились неосмисленими.

В опублікованих томах М. Грушевський запропонував своєрідну методологію і власний погляд на зародження української літератури. Для нього не існувало проблеми виникнення української мови й літератури в

XIV чи XV ст., на якій наполягали великоруські мужі від науки і в дореволюційні, і в радянські часи, пов'язуючи з тими століттями свою "теорію" формування націй. Глибокий знавець світової і вітчизняної історії, автор десятитомної "Історії України-Руси" М. Грушевський був переконаний, що українська літературно-художня творчість має за своїми плечима не кілька століть, а щонайменше два тисячоліття. Він доводив це своє переконання глибоким аналізом усної народної творчості; образна мова в ній не здатна спровокувати будь-які фальсифікації, бо пов'язана тільки з певними епохами народних розселень і переселень. Останні ж підтверджуються археологічними пам'ятками матеріальної культури і відтак спростуванню не підлягають. На основі формотворчих елементів фольклору (обрядових пісень, приповідок, легенд, казок, магічних казань, плачів, заклинань тощо) вчений виміркував, за його висловом, кілька епох художнього розвитку українського народу. Найстаріша з них (південне, чорноморсько-дунайське розселення) належить до IV—VIII ст. нашої ери. Друга (києво-галицька) доба, що пов'язана з північним розселенням народу України, охоплює IX—XIV ст.; серединний період її означений "введенням візантійської ортодоксії як державної релігії" і з'явою писемності, що постала на староболгарській основі, пристосованій до місцевої традиції. Третій період у запропонованій М. Гру шевським періодизації охоплює часи після татаро-монгольської навали, коли на якийсь час "вигасла, очевидно, рухова енергія культурного і письменницького руху" (1,80), і часи до "першого відродження" в XVI—XVIII ст. ("другим відродженням" М. Грушевський називав епоху, що почалася разом із появою "Енеїди" І. Котляревського). В кожному з цих періодів М. Грушевський знаходить суто українські форми художньої мови, які в одних випадках складають цілковиту основу змісту літературних (фольклорних) пам'яток, а в інших проступають як рудименти давнішого художнього мислення, котрі через брак письма залишалися тільки в пам'яті етносу і передавалися від покоління до покоління як усна традиція. Національні риси художнього бачення життя, за спостереженням ученого, послідовно простежувалися і в творах християнської доби, яка, починаючи з рубежа X—XI ст., залишила для історика словесної творчості безліч неоціненних писемних пам'яток. На передній план агресивне християнство висувало, звичайно, суто свій, загалом чужий українській психології тип образної мови, але національну барву в ній все одно не вдавалось до кінця розмити чи притлумити. Живучість її переконливо довела доба і "першого", і другого" відродження. Останнє, за словами вченого, утверджувалось у своїх правах "з величезним і зайвим накладом "обрусєнія" (1, 83).

Принциповим для М. Грушевського було означення того, що входить у сферу дослідження історії літератури. За його методологією, це — "поезія в широкому значенні слова", тобто "словесні твори, які звертаються не стільки до розуму (інтелекту), скільки до почуття і фантазії слухача (або читача), за посередництвом його естетичного почуття (почуття краси)". Трактування цих творів істориком літератури має бути всеоб'ємним, тобто щоб у його полі зору був і історичний (соціологічний), і філологічний (естетичний) аспекти дослідження. Кожен із цих аспектів повинен однаково цікавити вченого, наголошував М. Грушевський, але тут же зауважував, що схоластичне трактування історії літератури як дисципліни філологічної "не повинно ні на хвилю ослаблювати головного, спеціального інтересу її як дисципліни соціологічної" (1, 15—21).

Особливість історико-літературної методології М. Грушевського в радянському літературознавстві трактувалася, звичайно, з вульгарно-соціологічних позицій. Так, навіть у першому томі "УЛЕ" ("Української літературної енциклопедії"), що вийшла вже в часи "перебудови", в 1988 p., зазначалося: "Свій науково-методологічний підхід до побудови концепції історії української літератури Грушевський називає соціологічним, розглядаючи літературу як ключ до пізнання художньої форми як важливого культурно-історичного явища". А далі йшов традиційний для радянського літературознавства пасаж: "Проте історію української літератури Грушевський трактував у цілому з буржуазно-націоналістичних позицій, у дусі концепції "єдиного потоку"6. Нічого цього в М. Грушевського, звичайно, не було. Був звичайний науковий підхід до літературного процесу, що називався культурно-історичним напрямом в історичній школі. Цей Лазар, як сказав би євангеліст, був не тільки живим, а й багатообіцяючим; незважаючи на існування вже модерних, суто філологічних підходів до тлумачення літератури, він показав невичерпність історичної школи і можливість існування в українській науці не менш як десяти чи п'ятнадцятитомної праці з історії української літератури. Судячи з усього, філологічний аспект відзначався б у ній якоюсь особливою оригінальністю. Але — не судилося. Після процесу над СВУ, як і багато інших науковців з ВУАН, М. Грушевський був "виштовханий" з Києва, а в 1934 р. помер за загадкових обставин — після дріб'язкової хірургічної операції.

В оглядовій статті "Українське літературознавство за 10 років революції" П. Филипович6 пробував дати об'єктивну оцінку не лише літературознавчим працям, що виходили на Східній Україні (зокрема й згаданій праці М. Грушевського), а й тим, що друкувалися за кордоном. "За кордоном — у Галичині (Львів) та у Празі, — писав дослідник, історико-літературних праць з'явилося дуже мало, і за небагатьма винятками (роботи М. Возняка, Л. Білецького, В. Щурата) вони мають незначну цінність" (8). Серед винятків, отже, П. Филипович на першому місці поставив роботи М. Возняка, маючи на увазі його найґрунтовнішу працю в трьох томах "Історію української літератури", що друкувалася у Львові протягом 1920—1924 pp. Цю працю М. Возняк замислив не лише як суто наукову, а й навчально-освітню. Тому перед викладом літературної історії України він чимало місця відводить для з'ясування того, що являє собою сама Україна і її народ, як формувалася її мова і державність, що треба розуміти під літературою та її історією і т. ін. М. Возняк схильний вважати, що українська мова як основа літератури в її усному варіанті почала відокремлюватися від "спільної руської" на рубежі VIII—IX ст., але писемно-літературною вона стала лише через десять століть, на рубежі XVIII—XIX ст., коли остаточно витіснила з вітчизняної писемної культури староболгарську книжну, прищеплену на київсько-руському ґрунті в X ст. Літературу М. Возняк пропонував розуміти в широкому плані (як "цілість творів людського слова") і у вузькому (художні твори-узагальнення з вираженням ідеалу духовності: правди, добра, краси), а історію літератури — як науку про ці твори, розглянуті в їх генетичній послідовності, що є частиною "великої історії духа, котру можна назвати філософією"7. В означенні літературних періодів української історії М. Возняк був, по суті, солідарний з С. Єфремовим, але для назв тих періодів скористався нейтральною, просторово-часовою термінологією: давня (з візантійськими впливами і з мовою переважно староболгарською — X—XV ст.), середня (з західноєвропейськими впливами і більш активним проникненням у староболгарську мову власне української мовної стихії — XVI—XVIІІ ст.) і нова (з утвердженням суто національних рис як у змісті, так і у формі, що стало можливим завдяки поверненню письменників обличчям до духовності свого народу та його власної мови — від кінця XVIII ст. і далі). Науковому осмисленню у праці М. Возняка піддано, проте, лиш літературу перших двох періодів, які для вченого були по-справжньому рідною стихією. Він багато зробив для опрацювання їх ще до написання "Історії...", опублікувавши чимало статей, розвідок і монографій про "давнє" й особливо — "середнє" за часом літературне життя в Україні. Тепер все це постало в синтетичному вигляді. "Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, рясні — може, навіть занадто рясні... цитати, фактична повнота, нарешті синхроністичні таблиці й надто багата бібліографія та дібрані систематично ілюстрації — такі позитивні риси Вознякової праці", — писав С. Єфремов (цитоване видання С. Єфремова, с. 54). Однак він звертав водночас увагу і на хиби автора "Історії...", які йшли переважно від його власних домислів і не до кінця обґрунтованих настанов. С. Єфремову впали в око певна диспропорція частин, "довільний" розклад письменників — і не хронологічний, і не систематичний, схильність ученого до "риско-витих тез" (наприклад, про "технологію" ворогувань українців і великоросів уже в XI ст.), оперування думками, які немає чим довести (погляд на билини як на "творчість кляси дружинників", трактування мистецької постаті Бояна з позицій... гіпертрофованої гіпотетичності) і т. ін. "Ці і такі ж хиби в "Історії..." М. Возняка дещо обнижують вартість цієї солідної й корисної взагалі праці, якої закінчення дожидатимемо нетерпляче", — зазначав С. Єфремов (56). Але М. Возняк свою "Історію..." так і не дописав, довівши її хронологічно лише до кінця XVIII ст. Є в ній, крім згаданих С. Єфремовим, і низка інших, суто фахових вад, які значною мірою породжені рівнем і станом сучасного авторові літературознавства. Але безсумнівно, що ця праця М. Возняка ще довго сприйматиметься як одна з найпомітніших авторських робіт зоряної пори українського наукового літературознавства 20-х років, хоча з 30-х років їй і було вже приготовлене місце в кадебістських спецсховищах, як праці буржуазно-націоналістичній.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси