Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Радянська форма української державності (УСРР): атрибути суверенності і підпорядкування московському центру. Радянсько-польська війна

На початку листопада 1918 р. в Німеччині перемогла революція. Ця подія справила величезний вплив на подальші події в Україні.

Вже 13 листопада радянська Росія офіційно заявила про анулювання Брестського миру. Що стосувалося українсько-російських відносин і визнання самостійності України, то Раднарком Росії більше не розглядав Україну як самостійну державу. Навпаки офіційні дипломатичні відносини з УНР Центральної ради і Українською Державою гетьмана Скоропадського були забуті.

Через два тижні після організації Директорії - 28 листопада на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 29 листопада Маніфест уряду оголосив відновлення влади Рад в Україні, 6 січня 1919 р. спеціальним рішенням уряду стара назва держави - Українська Народна Республіка - була замінена новою. За аналогією з радянською Росією відтепер Україна називалася Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Така назва держави зберігалася до прийняття Конституції 1937 р. - абревіатура змінилася на УРСР (слово "радянська" в офіційній назві держави перейшло з третього на друге місце).

Тепер перед Радянським урядом постали численні питання - здійснити перетворення державного і суспільно-політичного ладу України, налагодити апарат радянської влади, провести соціально-економічні та політичні перетворення тощо. В усьому цьому складному процесі РСФРР була зразком для більшовиків України. За рішеннями ЦК РКП(б) і В. І Лені на сотні більшовиків направляли на роботу в Україну.

29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України перейменувався в Раду Народних Комісарів, його відділи стали називатися народними комісаріатами.

На посаду голови реорганізованого уряду за пропозицією В. І. Леніна було призначено професійного революціонера болгарина X. Раковського.

Уряд УСРР, створюючи новий державний апарат, передусім оголосив про ліквідацію найважливіших атрибутів незалежної державної машини, які існували при Центральній Раді, гетьмані й Директорії. Були також ліквідовані місцеві органи влади, їх повноваження на місцях - до обрання місцевих Рад - були передані надзвичайним органам - ревкомам і комітетам бідноти в селах. Створювалися також органи придушення опору противників радянської влади - Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні суди, революційні трибунали, робітничо-селянська міліція.

Більшовики України в своїй діяльності продовжували орієнтуватися на Росію. Це яскраво підтвердив 111 Всеукраїнський з'їзд рад, який працював 6-10 березня 1919 р. у Харкові. Склад з'їзду в основному не відбивав співвідношення соціальних груп суспільства і вплив різних політичних партій в Україні. Привілейованою категорією виборців стали червоноармійці, які обирали одного делегата від тисячі чоловік. Робітники посилали делегата від 10 тисяч виборців. Селяни, які перебували підсильним впливом лівих українських есерів, мали незначну частину голосів. Також незначну частину з'їзду становили представники інших політичних партій. Склад з'їзду визначив і характер його рішень. Так, з'їзд не підтримав критику українськими лівими есерами курсу більшовиків України на сліпе копіювання досвіду радянської Росії. В розгляді аграрного питання, як і інших, відчувався вплив "воєнно-комуністичних" настроїв більшовиків.

З'їзд затвердив Конституцію УСРР. На ньому остаточно оформилася радянська форма державності України - УСРР, змістом якої була диктатура пролетаріату. Вся влада в Україні фактично належала КП(б)У, яка через допоміжні організації - ревкоми, ЧК, комбіди - формувала Ради. Формально вищим в країні законодавчим органом влади був Всеукраїнський з'їзд Рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Головою ВУЦВК став Г. Петровський.

Формуючи радянський апарат в Україні, більшовики не збиралися тут будувати суверенну державу. Раднарком, ЦВК Російської Федерації, РКП(б) проводили жорстку централізовану політику.

На початку травня 1919 р. відбулося об'єднання профспілкового руху України з профспілками Росії в єдине ціле - Всеросійську центральну раду професійних спілок (В ЦРПС). В кінці червня 1919 р. було створено комуністичну спілку робітничої молоді України (КСРМУ) як складову частину російської комуністичної спілки молоді.

Відбулося також і об'єднання військових сил України і Росії. Ще з самого початку боротьби з Директорією більшовики почали включати військові частини України в єдину Червону Армію, яка управлялася з центру, тобто з Москви. З січня 1919 р. всі декрети та розпорядження уряду РСФРР у воєн н і й сфері розповсюджувалися і на Україну. 1 червня 1919 р. вищий орган Російської Федерації - ВЦВК - схвалив декрет про "воєнно-політичний союз" радянських республік за участю України, Латвії, Литви, Білорусі. Об'єднанню "для боротьби зі світовим імперіалізмом" під керівництвом вищих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці республік.

4 червня був ліквідований Український фронт. Його військові з'єднання були передані в розпорядження командування Південного і Західного фронтів. Завершився процес підпорядкування червоноармійських частин України командуванню військ Радянської Росії.

Такий чином, незважаючи на те, що УСРР об'єдналася з радянською Росією на засадах "соціалістичної федерації", федеративні зв'язки України і Росії були суто декларативними, не кажучи вже про її державний суверенітет.

Проте деякі висновки із попередніх подій більшовики зробили. 4 грудня 1919 р. VIH Всеросійська партконференція за пропозицією В.І. Леніна прийняла резолюцію "Про радянську владу в Україні". У першому її пункті урочисто проголошувалося: "РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР". Підкреслювалося, що відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв'язком на ґрунті рішення ВЦВК від 1 червня 1919 р., а надалі форми союзу остаточно вирішуватимуть самі українські робітники й селяни. У документі містився знаменний пункт: "Члени РКП на території України повинні наділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

Нова політика більшовиків в Україні зробила свою справу. Вони дістали можливість зайнятися організацією влади, зустрічаючи найчастіше замість опору співробітництво. В. Винниченко, який організував у Відні "Закордонну групу українських комуністів", на початку квітня 1920 р. повернувся, щоб запропонувати свої послуги урядові УСРР. Проте після зустрічей з Троцьким, Каменевим, Сталіним, Раковським і ознайомлення з реальним, а не декларативним політичним життям він знову поїхав на чужину. " Ні для кого не секрет, - писав Винниченко пізніше, - що "радянської влади" як такої, влади Рад радянських Росії і України, зовсім уже не існує. Принцип абсолютного централізму виключає цю форму влади".

У боротьбі за оволодіння Україною зійшлися три сили - армія УНР, Червона Армія і білогвардійські війська. Боротьба між ними визначила характер воєнних дій у другій половині 1919 р.

Після евакуації військ Антанти з півдня республіки радянським військам в Україні протистояли білогвардійські частини Денікіна, які наступали на Донбас. Військові з'єднання Директорії діяли на Заході. Війська Польщі, яка претендувала на Правобережжя, концентрувалися в Західній Україні.

Радянське керівництво недооцінило загрозу з боку білогвардійців. Воно було впевнене, що з денікінцями впорається Південний фронт, а з'єднання Українського фронту буде допомагати перемозі європейської революції (в цей час в Угорщині була встановлена радянська влада).

Генерал Денікін став командувачем білогвардійської Добровольчої армії в квітні 1918 р. Відрізаний німецькою окупацією від радянських військ, він отримав потрібний час для вербування добровольців. До Денікіна на Кубань і Дон звідусіль прибували офіцери. Спорядження і зброя надходили від кайзерівських військ, а через чорноморські порти - від країн Антанти.

Після провалу безпосередньої окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили всередині Росії і поза її межами стали покладати головні надії на Денікіна. Його армії швидко зростали, у тому числі за рахунок мобілізації на контрольованій території, що істотно розширилася. З весни 1919 р. протистояння радянських і білогвардійських сил зосередилося у Донбасі.

4 травня Денікін зайняв Луганськ, а через два тижні розпочав новий наступ. Головний удар прийшовся по ділянці фронту від Азовського моря до Волновахи. Через деякий час весь Донбас було втрачено, а у червні білогвардійці взяли Харків. Окрилений успіхами, Денікін віддав наказ про похід на Москву. Кавказька армія барона Врангеля наступала вздовж Волги, Донська армія - на воронезькому напрямку, а Добровольча армія - по лівому флангу, вздовж Дніпра.

Наступ головних сил Добровольчої армії розгортався від Харкова на Полтаву. На Правобережжі денікінці просувалися від Катеринослава на Київ і Миколаїв, а також уздовж Чорноморського узбережжя на Одесу. Наприкінці серпня уряд Раковського змушений був залишити Київ.

Денікінський окупаційний режим існував в Україні влітку і восени 1919 р. Як і Скоропадський, Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння, чим відразу відштовхнув селян. У них знову забирали землю і реманент. Тому обстановка в українському селі стала відразу напруженою. Почалася повстанська боротьба. Уже восени 1919р. у партизанських загонах налічувалося не менше 100тис. бійців. За політичною спрямованістю вони були різні - радянські, петлюрівські, махновські, аполітичні (інколи - з ухилом у бандитизм,). На підприємствах Денікін не скасував законодавства про 8-го-динний робочий день, але фактично робітники змушені були працювати по 11-12 годин. Та нормалізувати економічне життя не вдавалося. Розвал народного господарства тривав. "Некеровані" профспілки розпускалися.

Принциповий борець за "єдину й неділиму" Росію, Денікін не визнавав незалежності України в усіх формах державної організації, що з'явилися під час визвольних змагань українського народу - УНР, "Української Держави", УСРР. Він придушував не тільки національний визвольний рух, але й будь-які прояви українського національного життя. Наприклад, в Україні майже у повному обсязі була відновлена царська практика (як законодавча, так і у формі негласних інструкцій) щодо загальноосвітньої школи, денікінці не визнавали української мови і культури. Державні або земські асигнування на утримання навчальних закладів з малоросійською мовою викладання заборонялися. Українські вивіски у містах замінювалися на російські. При денікінцях припинила діяльність Українська Академія наук.

Сіоністські організації та єврейські общини теж не змогли знайти з білогвардійцями спільну мову. Віддана на поталу місцевих каральних команд, єврейська біднота десятками тисяч гинула під час погромів.

У жовтні 1919 р. радянські війська домоглися істотної чисельної переваги над арміями Денікіна. Кінний корпус С. Будьонного, розгорнутий у 1 -у Кінну армію розпочав наступ під Кромами і отримав перемогу над трьома дивізіями Добровольчої армії. У середині листопада Червона армія заволоділа вузловою станцією Касторна. Білогвардійці почали відступати удвох напрямках - на Ростов і на Крим та Одесу. 15 грудня радянські війська захопили Київ. Білогвардійський фронт почав розвалюватися. На початку лютого 1920 р. Червона армія зайняла Одесу, а потім з півдня вийшла на Правобережжя. Україна була очищена від денікінців.

Таким чином, боротьба з Добровольчою армією, яка розгорнулася на території України в другій половині 1919 р., завершилася перемогою радянської сторони.

Значної шкоди денікінському війську завдавали загони під командуванням Н. Махи а.

Наприкінці квітня 1920 р. розпочалася радянсько-польська війна. Правлячі кола Польщі на чолі з Ю. Пілсудським прагнули знищити радянську владу в Україні і включити її разом з Білорусією і Литвою у відновлену "від моря й до моря" Річ Посполиту в кордонах 1772 р. Для цього уряд Польщі пішов на союз з С. Петлюрою (на дуже вигідних умовах для Польщі). Ще в 1919 р. Польща, маючи перевагу сил, почала бойові дії. Були окуповані Білорусія, Західна Волинь, Полісся.

Після отримання перемоги над Денікіним радянські війська були переведені на Західний фронт. В цей час Збройні сили Польщі були найбільшими в Європі (майже 740 тис. чоловік).

Переговори у Варшаві проходили для української сторони - Директорії -дуже тяжко. Поляки висували все більші вимоги. Вони загалом негативно ставилися до існування незалежної Української держави, бо це додавало проблем із захопленням західноукраїнських земель. Тому, навіть готуючись до війни з Радянською Росією, польський уряд дозволив формування лише двох українських дивізій (січень 1920 р.): 6-ї стрілецької під проводом полковника

М. Безручка (в Бересті) і 2-ї Залізної стрілецької полковника О. Удовиченка (біля Могилева над Дністром). Підпорядкували їх польським 2-ій і 3-ій арміям. Та незважаючи на тяжкі умови, без союзу з поляками не можна було продовжувати боротьбу з більшовиками і зберегти армію УН Р. 22 квітня 1920 р. була підписана так звана Варшавська угода, за якою Польща визнавала Директорію незалежної УНР, а Петлюра - українсько-польський кордон по Збручу. Таким чином, Галичина і західноукраїнські землі відходили до Польщі. Проти цього гостро протестував уряд ЗУНР в еміграції, а також М. Грушевський, М. Шаповал, С.Вітик, В. Винниченко, що також перебували в еміграції.

25 квітня 1920 р. розпочався польський наступ на Бобруйськ і Київ. До складу польської армії входили дві українські дивізії і армія, яка повернулася з зимового походу. Дивізія полковника Удовиченка у складі польських військ зайняла 27 квітня Могилів, а дивізія полковника Безручка разом з польськими частинами 7 травня 1920 р. увійшла до Києва.

Польський окупаційний режим майже не відрізнявся від німецького (1918 р.): знову з України вивозили сільськогосподарську продукцію, сировину, промислові товари, землю повертали поміщикам. Народ повсюди виявляв незадоволення польським окупаційним режимом.

Після початкових успіхів польсько-українських військ 5 червня 1920 р. передислокована з Кавказу 1-а Кінна армія С. Бульонного прорвала фронт на південний схід від Козятина й глибоким рейдом у тил змусила польсько-українське військо відступати за Збруч. Під ударом більшовицьких військ польський фронт відкотився на захід від Варшави, Замостя і Львів. Радянський уряд надрукував звернення до своїх громадян, в якому розвінчувалися цілі імперіалістів, оголошувалася додаткова мобілізація тощо.

З розгромом більшовицьких військ під Варшавою 15 вересня 1920 р. почався новий наступ польсько-українських військ на південному крилі. Частина військ УНР перейшла Дністер, розбила 14-у більшовицьку армію і 18 вересня оволоділа лівим беретом Збруча. Протягом наступного місяця армія УНР вийшла на сході на лінію Яруга над Дністром - Шаргород - Бар-Літин. Після того як польський уряд, порушивши Варшавську угоду, погодився на пропозицію більшовиків про перемир'я (18 жовтня), українські війська опинилися у скрутному становищі: їхнє ліве крило наражалося на удари з півночі.

З армією УН Р співробітничали на північному крилі російські частини генерала Перемикіна та кінна козацька бригада сотника Яковлева, сформована Російським політичним комітетом Б. Савинкова в Польщі, який визнав незалежність УНР. Армія УНР налічувала близько 23 тис. бійців, російські та козацькі частини - близько 5000 чол. Водночас Червона армія, котра добивала Врангеля, мала величезну перевагу. 10 листопада більшовики атакували південне крило армії УНР, розбили його, і українські частини після запеклих боїв 21 листопада перейшли через Збруч на польський бік, де були інтерновані в польських таборах.

Дальшу збройну боротьбу з більшовиками УНР продовжувала у формі партизанської війни. Нею керував Повстанчий штаб генерала Ю. Тютюнника у Польщі. Наприкінці 1920 р. організовані сили в Україні налічували близько 40 тис. повстанців. Вони діяли переважно на Поділлі (Літиншина), Київщині (Радомщина, Черкащина, 3 вени город шина). Катери наславши ні та Полтавщині. Окремі загони продовжували партизанську боротьбу до 1923-1924 рр.

Уклавши перемир'я з Радянською Росією, польський уряд розірвав відносини з УНР і угодою у Ризі 18 березня 1921 р. визнав Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Це було йому вигідно, бо залишало за ним Холмщину з Підляшшям, західну Волинь, західне Полісся. Остаточно не була вирішена доля Галичини. Східна Волинь відійшла до Радянської Росії. Польща визнавала УСРР.

У Ризькому договорі було обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьких організацій.

У цей час український уряд мав свій центр на території Польщі - у Тар-нові. Після Ризької мирної угоди уряд УНР міг провадити свою діяльність на терені Польщі лише нелегально. У 1920-1922 рр. його очолювали В. Прокопович, П. Пилипчук, А. Лівицький1. Польський Уряд складався тоді з націонал-демократів і намагався унеможливити діяльність українського державного центру в еміграції в Польщі.

В цьому питанні потрібно також звернути увагу на завершальний етап боротьби за владу між більшовиками й білогвардійцями, що відбувся на території України - війну з Врангелем.

Відступаючий корпус денікінського генерала Я. Слашова в районі Перекопу відбив усі спроби радянських військ з ходу увійти в Крим. Півострів став своєрідною фортецею, в якій керівники "білого руху" дістали змогу перегрупувати сили, з тим, щоб продовжити боротьбу з більшовиками. В лютому 1920 р. кораблі Антанти евакуювали в Крим білогвардійські війська з Одеси, а в березні - з Новоросійська. Після відставки А. Денікіна (у квітні 1920 р.) кримське угруповання очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель. Від Антанти він дістав найсучасніші види озброєння, в тому числі танки й літаки.

Коли почалася радянсько-поліська війна, Врангель ударив по 13-й армії Р. Ейдемана, яка прикривала вихід з Криму. В районі Перекопа і Каховки розгорнулися тяжкі бої. Війська Ейдемана надійно закріпилися на правому березі Дніпра.

У червні англійські кораблі перевезли в Крим з Кубані до 40 тис. денікінців. Це поповнення істотно посилило військо Врангеля, і Йому вдалося захопити Олександрівськ.

З липня 13-а радянська армія почала одержувати поповнення з внутрішніх округів. На допомогу їй було створено 2-у Кінну армію під командуванням

Ф.Миронова, що дозволило взяти назад Олександрівськ і надійно утримувати Каховський плацдарм. У середині серпня Врангель знову зайняв Олександрівськ, Синельниково і став загрожувати Катеринославу. Проте за відсутністю резервів закріпити успіх йому не вдалося.

Реввійськрада РСФРР об'єднала війська, що діяли проти Врангеля, в окремий Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. На базі переведених із-за Волги частин сформували ще одну, 6-у армію. У жовтні, коли припинилася війна з Польщею, до складу Південного фронту увійшла 1-а Кінна армія. Створивши величезну перевагу в силах, Фрунзе ударив з Каховського плацдарму. Під загрозою оточення білогвардійці відступили й сховалися за укріпленням Перекопського перешийка. Ціною немалих втрат радянському командуванню вдалося прорвати оборону і увірватися в Крим. Після цього Врангель опору не чинив, але капітулювати відмовився. Рештки його армій поспішно добиралися до найближчого порту і морським шляхом евакуювалися в Туреччину. 17 листопада війська Фрунзе зайняли останній населений пункт півострова - Ялту.

Яких же висновків можна дійти, аналізуючи революційні події в Україні 1917-1920 pp., розглядаючи з різних боків діяльність Центральної Ради, Гетьманату, ЗУНР, Директорії, КП(б)У і радянської влади?

Передусім, незважаючи на багатовікову розчленованість України між сусідніми імперіями, на тотальну денаціоналізацію українського народу, він зберіг у собі життєздатні сили, бажання і здатність до самостійного національного державного життя. Це дало змогу кращим силам нації, спираючись на традиції державності Київської Русі і козацько-селянської демократії, у складних і водночас порівняно сприятливих обставинах відновити державність України.

Разом з тим ідея національної державності ще не стала настільки міцною, глибокою і всеосяжною, щоб консолідувати всі верстви суспільства, дати можливість їм витримати шалений тиск ворожих сил, перенести складні випробування. І все державотворча діяльність в Україні не пройшла марно. Завдяки великим зусиллям український народ був визнаний як етнічна цілісність, а в межах радянської держави - СРСР - була визнана окрема Українська PCP. Це був вагомий крок уперед, оскільки до того світова громадськість не визнавала України і окремого українського народу.

Якщо спроектувати тодішні події на нинішній час, то маємо всі підстави визнати, що українська революція заклала міцний підмурок для здобуття реальної незалежності Україною сьогодні - Український народ вижив, зберіг жагуче прагнення до незалежності.

Низько схиляючи голови перед пам'яттю загиблих у боротьбі за незалежність України, сучасне покоління сьогодні будує незалежну, справді демократичну велику, соборну Україну.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші