Мобільна версія
Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Естетичні погляди Т. Шевченка

Про внесок Т. Шевченка в науку про літературу уже йшлося. По-перше, своєю творчістю й особистим життям він довів, що нація — це ідеальна форма буття особистості як головного предмета літератури. По-друге, його творчість стала спадкоємницею всієї духовності українського народу: від фольклору до давньоруської і ренесансної літератури. По-третє, своєю творчістю він відкрив закономірність щодо випереджального характеру мистецтва загалом: перо генія не лише художньо фіксує історію чи сучасність, а й прозирає в майбутнє. На цих трьох китах, зрештою, зріс романтизм як тип мислення, і кожен історик й теоретик літератури з цим мусить рахуватися. Якою конкретикою з Шевченкової спадщини все це в різний час наповнювалося, видно хоча б із таких найзагальніших спостережень.

Уже перше видання "Кобзаря" в 1840 р. було сповнене мотивів щодо місця творця в людському житті. З цих мотивів остаточно сформувалося в українському літературознавстві поняття народного письменника. У передмові до нового видання "Кобзаря", яке готувалося на 1847 p., щодо цього сам поет говорив так: "Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді і пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним".

Народним Т. Шевченко вважав такого письменника, в якого національне постає як загальнолюдське. Звідси його медитації і декларації про єдність слов'янських земель як частини Всесвіту. "Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янська земля", — писав Т. Шевченко, але вже в передмові до "Гайдамаків". У цій же передмові поет відчинив вікно й у свою творчу лабораторію. Важлива вона розумінням історичної та художньої правди в літературному творі. "Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей, — читаємо в передмові. — Надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого". Остання фраза потребує деякого уточнення. З поеми "Холодний яр" видно, що про гайдамацький рух Т. Шевченко все-таки щось чув і читав (можливо, пізніше). Мається на увазі те місце, де поет полемізує з істориком (дослідники вважають, що з А. Скальковським), який говорив, що:

"Гайдамаки не воины,

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории..."

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане... .

Найбільш окресленим розуміння сенсу художньої творчості постає у творах Шевченка періоду Кирило-Мефодіївського братства, зокрема в таких творах, як "І мертвим, і живим...", "Кавказ", "Заповіт", "Великий льох" та ін. Якою вона має бути, ніби запитує поет, і показує, яким непримиренним він є до всякої фальші, котрою багато хто хоче замінити "правдивее слово". Історія України, читаємо в поемі "І мертвим, і живим...", — це не "поема вольного народа", а вмита кров'ю і встелена трупами "слава":

Прочитайте знову Тую славу...

Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми ?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Це була "порада" не просто "землякам", а насамперед тим землякам, які беруть до рук перо і не завжди думають, про що і як писати, яку славу і як прославляти:

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших...

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима.

Відома річ, поетичні інвективи ніяк не можна сприймати як літературознавчі судження. Маємо справу із згадуваним уже художнім літературознавством, у підтексті якого нуртують насамперед образні інтерпретації. Трактування їх у дошевченків час нерідко було адекватним, але з появою художнього світу Т. Шевченка адекватність стала виявляти свою цілковиту неспроможність і малопродуктивність. Ставало очевидним, що художні міркування поета потребували трактувань або за принципом "навпаки", або із застосуванням ефекту подвійного чи й потрійного дна. Відтак з'являвся в літературознавстві цілком новий інструментарій, якому в методології історичної школи ніби й місця не знаходилось. Як, скажімо, можна було пояснити рядки з "Кавказу" про те, що "У нас... Од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує", або про те, "які у нас Сидять на небі!"? Сказати, що тут тільки відтворено життя, означало б нічого не сказати. Треба було шукати такий набір аналітичного інструментарію, який би дав змогу внести суттєве уточнення в цю головну формулу історичної школи. На цьому етапі творчості Т. Шевченко його "не пропонував", а змушував шукати і цим самим стимулював розвиток самої літературознавчої думки. Деякі "підказки" стали з'являтися в його пізніших судженнях, які стосувалися певного мистецького явища. Одна з них — орієнтація не на відтворення життя, а на "зближення з істиною" через моделі життя. 1857 p. Т. Шевченко так трактував у "Щоденнику" велику художню силу творінь К. Брюллова: "Великий Брюллов жодної лінії не дозволяв собі провести без моделі, а йому, як сповненому творчими силами, це могло б бути дозволеним. Але він, як полум'яний поет і сердечний мудрець, огортав свої натхненні і світлі фантазії у форми цнотливої вічної істини. І через те його ідеали, сповнені красою життя, здаються нам такими милими, такими близькими і рідними".

"Щоденник" Т. Шевченка є невичерпним джерелом для розуміння його естетичних смаків і переконань. Крім поривань до істини, важливим у його уявленні було тяжіння до краси, гармонії. "Яким живлющим і дивним є вплив краси на душу людини", — занотував він 18 листопада 1857 p., високо цінуючи красу і в природі, і в мистецтві. Але сухе, схоластичне теоретизування з приводу краси і прекрасного було для Т. Шевченка неприйнятним. Прочитавши книжку К. Лібельта "Естетика, або наука про прекрасне", він записав: "Для людини, обдарованої... божественним розумом — чуттям, подібна теорія е порожньою балаканиною і навіть більше того — шарлатанством. Якби ці мертвотні вчені-естетики, ці хірурги прекрасного замість теорії писали історію образотворчих мистецтв, то від цього було б значно більше користі. Базарі переживе цілі легіони Лібельтів". Т. Шевченко мав на увазі італійського митця й дослідника мистецтва Джорджо Базарі, який 1550 р. опублікував сто тридцять три "Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів". Це були не просто біографії видатних митців, а справді фахова розповідь про красу їхньої творчості, тому вона так захопила Т. Шевченка. .

Але захоплювала поета не краса заради краси. Він сприймав її в філософському, глибоко сердечному розумінні. Високо цінуючи, наприклад, талант М. Гоголя, він обов'язково наголошував, що це "справжній знавець серця людського і наймудріший філософ. Навіть найбільший поет повинен побожно схилятися перед ним, як людинолюбом". Відчувши, що традиція М. Гоголя творчо відгукнулася в прозі М. Салтикова-Щедріна, Т. Шевченко ще раз засвідчив свою істинну повагу до цього генія і звернувся до письменників із закликом поставити своє слово на захист людини і всього людяного в житті: "Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідолашну, принижену голоту! За цього зневаженого, безсловесного смерда!". Отже, краса мистецька повинна бути ще й дійовою, войовничою і цілеспрямованою. Тільки тоді про неї можна буде сказати словами самого поета із "Щоденника": "...У нас нема зерна неправди за собою" .

Можна стверджувати, що Т. Шевченко добре розумівся і на чужих мистецьких творах, і знав ціну самому собі. Коли він писав, що його життя і творчість є частиною історії українського народу, то це були не просто слова. Водночас він не нехтував чужим словом, сказаним про себе. Навпаки, його непокоїло те, що про нього ніби зовсім забула літературна критика:

Либонь уже десяте літо,

Як людям дав я "Кобзаря",

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене, —

писав він у вірші "Хіба самому написать..." у далекому вигнанні на Кос-Аралі і продовжував:

Мені, було, аж серце мліло,

Мій боже милий! Як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для чого я пишу? Для кого?

За що Вкраїну я люблю?

Чи варт вона огня святого?...

На думку Т. Шевченка, критика повинна відповідати на питання, для чого і для кого твориться література, і ця її (критики) думка порівнювалась із Святим письмом, якщо вона була справді святою правдою. На жаль, такої повної правди про свою творчість Т. Шевченко за життя не встиг почути. Зате в наступні десятиліття його поезія опиниться в центрі українського літературознавства. І залежно від того, під яким кутом зору розглядатимуть її критики й історики літератури, таких відтінків і набуватимуть літературознавчі школи. Як з'ясується пізніше, поезія Шевченка була вдячним матеріалом для всіх відгалужень історичної школи (порівняльно-історичного, психологічного та ін.), а в XX ст. ним активно займатимуться і представники філологічної школи" і міфологи, і структуралісти, і навіть дослідники найновіших літературних стилів — імпресіонізму, сюрреалізму та ін. Воістину, справжній геній ніколи не вміститься в рамки будь-якої літературної "моди". Він — синкретичний, а отже, і судження про нього можуть бути синкретичними, всебічними.

Висновки і перспективи розвитку історичної школи

Аналізуючи наслідки функціонування в літературознавстві першої половини XIX ст. історичної школи, слід наголосити на такому:

1. Епоха художнього романтизму в європейському (й українському, зокрема) літературознавстві остаточно сформувала уявлення, що художнім твором може вважатися лише такий твір, у якому присутній дух (історія) народу.

2. Первісною формою літературної діяльності людини були міфи, легенди, перекази, народні пісні, прислів'я, казки, думи та інші різновиди фольклору, що існували тривалий час лише в усній традиції. Завдання Історика літератури — встановити зв'язки професійного літературного процесу з фольклорним, а також відповідність його історичним подіям та спрямованість його в майбутнє.

3. Для історика літератури художній твір є певним історико-культурним документом, але він пройнятий особистим ідеалом творця і тому не завжди може збігатися з ідеалом усього народу чи певної історичної епохи.

4. Найвищим досягненням у літературі вважається явище, в якому устами народу поет говорить те, що народ лише готовий сказати. Йдеться про випереджальний характер поетичних ідей, котрі посильними на цьому етапі були тільки для таких геніїв, як Т. Шевченко.

5. Поетичні ідеї постають у художньому творі не в номінативному (декларативному), а в образному вигляді. Це те, що називають художністю, яка поставала з суб'єктивних переживань поета, з уміння означити найсуттєвіше в конкретному явищі, з поетичної мови (стилю) художника, з уміння крізь життєву правду пробиватися до істини.

6. Художнє відтворення має свою індивідуальну й національну специфіку. Джерела її — у фольклорі, а професійна творчість є її прямою спадкоємницею.

7. Головним предметом для суджень літературного критика й історика літератури є текст художнього твору та умови (історичні) його виникнення.

8. Літературні твори концентрують у собі могутній духовно-моральний заряд. Він здатен формувати (чи руйнувати) світоглядні основи особистості, утримувати в історії й передавати від покоління до покоління дух національної свідомості, виховувати в людині почуття краси, гармонії, досконалості.

9. Вразливим місцем усіх цих досягнень було одне: вони стосуються більше культури загалом, ніж власне літератури. Відкинувши розгляд видів, родів, жанрів літератури, яким займалося класичне й неокласичне літературознавство, історична школа була недостатньо уважною до літературної форми загалом. А з неї, власне, й починається історія літератури як феномена зв'язку людської духовності з навколишнім світом.

Та, незважаючи на цю ваду, історична школа і далі розвиватиметься в XIX ст., набуваючи нових і нових відтінків.


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси