Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Менеджмент arrow Антикризовий менеджмент
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Недопущення збитків (попередження ризику)

Це досить ефективний метод управління ризиком. Він передбачає здійснення підприємством певних заходів та дій, які спрямовані на недопущення виникнення ризикових подій, а отже, і збитків від них.

Недопущення виникнення ризикових подій може бути досягнуто за рахунок:

  • o підвищення обґрунтованості підготовки та реалізації управлінських рішень;
  • o пошуку та отримання додаткової інформації;
  • o розробки таких схем проведення діяльності (операцій), які обминають зони найбільших ризиків.

Мінімізація збитків

Цей метод управління ризиком передбачає впровадження заходів, що спрямовані на мінімізацію збитків у разі виникнення ризикових подій.

Найбільш розповсюджені засоби реалізації методу мінімізації збитків:

  • o диверсифікація діяльності підприємства;
  • o використання портфельних стратегій;
  • o лімітування обсягів найбільш ризикованих операцій та проектів;
  • o розробка та реалізація на підприємстві систем заходів щодо локалізації наслідків ризикової події.

Диверсифікація як спосіб мінімізації збитків підприємства передбачає розподіл коштів та майна підприємства між різними об'єктами їх використання, безпосередньо не пов'язаних між собою. Виникнення ризикової події в цьому разі не буде мати катастрофічних наслідків, оскільки зона збитків охопить лише певну частину капіталу (коштів) підприємства, не завдаючи шкоди іншому капіталу (майну).

Ідея використання диверсифікації у процесі управління ризиком походить від розповсюдженого життєвого принципу - "не слід класти усі яйця в одну корзину".

Можливості використання диверсифікації у процесі управління підприємницькими ризиками досить великі. Основними напрямками диверсифікації є продуктова диверсифікація (яка обумовлює широту асортименту товарів, що реалізуються підприємством), регіональна диверсифікація (яка визначає місцезнаходження структурних підрозділів підприємства, ступінь розвиненості його торговельної мережі), диверсифікація напрямків діяльності (а отже, можливих джерел отримання доходів), інвестиційна диверсифікація (яка визначає напрямки розвитку підприємства в майбутньому) тощо.

Чим більш диверсифікованою є діяльність підприємства, тим нижчий ступінь ризику, притаманний його діяльності.

Використання портфельних стратегій у процесі управління ризиком передбачає встановлення та підтримання певної структури капіталу та майна підприємства по окремих напрямках його використання з метою досягнення певних цілей (як правило, максимізації прибутку або мінімізації витрат) та мінімізації ризику.

Основні інструменти управління ризиком наразі визначені такі

  • o товарний портфель підприємства, який визначає сукупність комерційних угод, що реалізуються підприємством, а отже, обумовлює загальний асортиментний ризик підприємства;
  • o інвестиційний портфель підприємства, який визначає сукупність інвестиційних проектів, що доцільні для реалізації, а отже, і рівень інвестиційного ризику;
  • o валютний портфель підприємства, тобто перелік та обсяги валют, які знаходяться в розпорядженні підприємства та обслуговують його платіжні потреби;
  • o портфель цінних паперів, що купуються підприємством та інші. Лімітування, як спосіб мінімізації збитків підприємства, передбачає встановлення лімітів (максимально допустимих обсягів) проведення найбільш ризикових операцій.

Система лімітів може охоплювати:

  • o обсяги реалізації товарів, попит на які є нестабільним або знаходиться у процесі формування;
  • o обсяги закупівлі товарів на умовах попередньої оплати;
  • o обсяги збуту товарів на умовах відстрочки платежу;
  • o обсяги залучення позикових коштів, у тому числі від одного кредитора;
  • o обсяги інвестування одного проекту тощо.

Концепція управління ризиком включає в себе наступні основні позиції:

  • o Виявлення наслідків діяльності суб'єктів ринку в умовах ризику;
  • o Вміння реагувати на можливі негативні наслідки цієї діяльності;
  • o Розробка і вжиття заходів за допомогою яких можливо нейтралізувати або компенсувати імовірні негативні наслідки здійснюваних дій.

Принципи розробки стратегії управління ризиком:

  • 1. Принципи системності - передбачає необхідність комплексного підходу до вивчення, оцінки та впровадження заходів по контролю за ризиком, усвідомлення взаємопов'язаності та взаємообумовленості ризиків, з якими стикається торговельне підприємство у своїй діяльності; врахування фактору ризику при розробці інших функціональних стратегій управління підприємством.
  • 2. Принципи обґрунтованості - передбачає необхідність обґрунтування заходів щодо управління ризиком, врахування необхідності поєднання суб'єктивної оцінки та інтуїції ризик-менеджера з об'єктивною інформацією, що необхідна для вивчення та оцінки ризику.
  • 3. Принципи економічності - передбачає оцінку кошторису витрат на управління ризиком та його порівняння з можливими втратами підприємства у випадку ризикових подій
  • 4. Принципи послідовності - обумовлює необхідність дотримання при розробці та реалізації стратегії управління ризиком певної послідовності (програми) дій для найбільш ефективного її проведення.
  • 5. Принципи гнучкості стратегії управління ризиком - передбачає можливість та необхідність постійного оперативного коригування розробленої стратегії і тактики ризик-менеджменту, в зв'язку з постійною зміною факторів, що обумовлюють ризики діяльності підприємства.

Вдосконалення процесу управління ризиком часто доцільно розпочати із реорганізації організаційної структури управління (оскільки існуючі можуть не відповідати концепції управління ризиком), інформаційних потоків та схем взаємовідносин між працівниками.

Наразі існують передумови для створення нової структури управлінських кадрів - менеджерів у ризику (чи експертів з ризику). Це обумовлено тим, що ризик може бути зменшений, якщо налагоджена відповідно умовам робота в сфері управління. Правильне поєднання можливостей конкретного підприємства з об'єктивно виникаючими потрібними ризику передбачає максимізацію ефективності управління в цілому.

Реорганізація організаційної структури управління не потребує значних фінансових витрат, що особливо важливо в сучасних умовах, коли підприємства часто знаходяться в скрутному фінансовому становищі.

Нова (реорганізована) організаційна структура управління підприємством дає змогу вирішувати наступні проблеми:

  • o своєчасно готувати інформацію, потрібну для прийняття обґрунтованих управлінських рішень;
  • o розробляти і обґрунтовувати ефективні стратегічні, тактичні і оперативні плани діяльності підприємства та його структурних підрозділів;
  • o забезпечувати швидке виконання всіх необхідних економічних розрахунків з метою підвищення їх актуальності і спроможності реагувати на зміну умов функціонування підприємства;
  • o здійснювати швидкий обмін інформацією між структурними підрозділами підприємства;
  • o забезпечувати швидке, комплексне реагування на хід виконання планових завдань.

Ефективність системи управління ризиком багато в чому залежить від ступеню єдності колективу в виробленні та прийняття управлінського рішення та того наскільки повно та своєчасно враховується індивідуально сприйняття ризикованих програм, психологічна підготовка до них.

При цьому виникає парадоксальна ситуація: чим менше ступінь залучення людини в події, та чим менше вона знає про наслідки своїх рішень, тим більше схильність приймати рішення з ризиком негативних результатів. Але при цьому, якщо управлінське рішення приймається колегіально, то в ньому підвищується рівень ризику у порівнянні з середнім рівнем ризику, що допускає індивід.

Тому дуже гостро стоїть питання підвищення відповідальності за ризик.

Управління ризиком повинно поєднуватись з розробкою спеціальних заходів, що дозволяють перекласти відповідальність за ризик конкретних керівників та спеціалістів.

Необґрунтований ризик переважає в тих випадках, коли закінчується відповідальність за прийняті рішення. Якщо неможливе стягнення за заподіяні збитки від ризикованого рішення, то, на наш погляд, неможливо вести мову про правомірність та допустимість ризику в управлінні.

Рекомендується переглянути посадові інструкції управлінського персоналу, внести до них доповнення, зокрема, до розділу "відповідальність". У ньому потрібно передбачити відповідальність за негативні, для підприємства, наслідки, що спричинені рішеннями з необґрунтовано високим рівнем ризику.

Для підвищення ефективності управління в умовах ризику, використання системою управління, повсякденній діяльності, програмних засобів обумовлено наступними їх характеристиками:

  • 1) програми мають достатній ступінь універсальності;
  • 2) забезпечуються необхідний рівень ефективності, тобто розрахунки з високим ступенем складності займають відносно невеликий відрізок часу;
  • 3) способи зберігання та обробки даних забезпечують достатню потужність, тобто є можливість навіть на малопотужному комп'ютері вирішувати завдання відносно великого розміру.

На етапі, коли система управління стикається з ризиком, з високим ступенем ефективності, може бути використана "система штучного інтелекту" (СШІ). Ця управлінсько-інформаційна система спрямована на підтримку прийняття оптимального управлінського рішення в умовах ризику. СШІ знайшла широке застосування в країнах з розвинутою економікою, але вкрай не ефективно використовується в нашій державі.

Джерелом формування бази даних є основні організаційно-економічні та фінансові показники діяльності торговельного підприємства. База знань описує безліч відповідних умов та альтернативних виводів, що можуть бути застосовані як під час оцінки стану об'єкта управління (наприклад, ризикозахищеність торговельного підприємства), так і для оцінки ризику, його припустимості при виборі альтернативних управлінських рішень.

Основою бази знань виступає концептуальна модель оцінки ризику підприємства, при здійснені його діяльності. Опис функції корисності конкретного об'єкту управління, методик розрахунку коефіцієнта ризику і вибору критерію ефективності визначають механізм виводів СМІ. Відбувається звуження великої кількості управлінських рішень до раціонального мінімуму. Вирішення оптимізаційної задачі сприяє вибору найбільш ефективної стратегії, що задовольніть вимоги як суб'єкта, так і об'єкта управління щодо досягнення стратегічних цілей.

Заходи щодо мінімізації ризику:

  • o скорочення переліку форс-мажорних обставин в контрактах з контрагентами. В сучасній практиці комерційних угод цей перелік необґрунтовано розширюється (проти загально прийнятого в міжнародній комерційній практиці), що дозволяє партерам торговельного підприємства уникати відповідальності за невиконання своїх зобов'язань..
  • o підвищення рівня ліквідності активів та забезпечення його необхідного рівня (підвищення рівня обігових активів в їх загальній масі, підвищення рівня високо обігових товарних запасів в загальній масі товарних запасів) дозволить уникнути ризику банкрутства, шляхом мінімізації ризику неплатоспроможності.

Вимоги до системи нормативів, по господарським операціям, що постійно виходять за межі припустимого ризику:

  • o мінімальний обсяг комерційних угод по закупівлі товарів, з одним контрагентом;
  • o мінімальний розмір сукупних запасів товарів на підприємстві (запасів поточного поповнення, сезонного зберігання, цільового призначення);
  • o мінімальний розмір споживчого кредиту, на одного покупця;
  • o максимальний розмір обігових активів у високоліквідній формі (з виділенням частки у вигляді готових засобів платежу).

Розглянемо детальніше основні шляхи зниження ризику в антикризовому управлінні фірмою.

А. Диверсифікація як метод зниження ризику.

Один із способів поділу активів фірми з наступним об'єднанням ризиків - це диверсифікація. Диверсифікація підприємницької діяльності полягає в розподілі зусиль і капіталовкладень між різноманітними видами діяльності, безпосередньо не зв'язаними один з одним. У такому випадку, якщо в результаті непередбачених подій один вид діяльності стане збитковим, інший вид усе ж буде приносити прибуток. Підприємство це врятує від банкрутства і дозволить продовжити функціонувати.

Напрямки диверсифікації ризику:

  • o диверсифікація видів господарської діяльності. Вона передбачає використання альтернативних можливостей отримання доходів від різноманітних господарських операцій. диверсифікація постачальників товарів. Вона передбачає забезпечення різномаїття комерційних партнерів на постачання основних груп товарів;
  • o диверсифікація асортименту випускаємої продукції (послуг) та реалізуємих товарів. Вона передбачає включення в асортимент підприємства товарів з протилежною направленістю попиту в рамках окремих товарних груп, що дозволить мінімізувати економічний ризик в період несприятливої кон'юнктури окремого товарного ризику.

Треба розрізняти концентричну і горизонтальну диверсифікацію.

Концентрична диверсифікація - це поповнення асортименту виробами, схожими на товари, що вже випустило підприємством.

Горизонтальна диверсифікація являє собою поповнення асортименту виробами, несхожими на товари підприємства, але цікавими для існуючих споживачів.

Метод диверсифікації дозволяє знижувати виробничі, комерційні й інвестиційні ризики. Інвестиційні ризики знижуються шляхом створення інвестиційного портфеля фірми. Звичайно в стандартний інвестиційний портфель входять цінні папери, що мають альтернативні цілі:

  • o одержання відсотків на вкладений капітал
  • o збереження капіталу від інфляції;
  • o забезпечення приросту капіталу за рахунок росту курсової вартості придбаних акцій.

До першої групи входять низьколіквідні і високоризиковані цінні папери, здатні принести високі відсотки при вдалому збігу обставин.

До другої групи - цінні папери, що мають більшу ліквідність, випущені великими компаніями або державою, із невеликими ризиками і заздалегідь очікуваними невеликими, але стабільними процентними виплатами.

До третьої групи - цінні папери, що мають дуже високу ліквідність; у даному випадку інвестор сподівається на шанси заробити на перепродажах.

При формуванні інвестиційного портфеля в такий спосіб відбувається "усереднення" інвестиційного ризику шляхом диверсифікації.

На практиці диверсифікація може не тільки зменшити, але і збільшити ризик. Збільшення ризику відбувається у випадку, біли підприємець вкладає кошти в область діяльності, в якій його знання й управлінські здатності обмежені. У цьому випадку необхідно утримуватися від спокуси підтримувати невдалий бізнес за рахунок прибутків, одержуваних в інших областях діяльності, тому що подібна практика може призвести до того, що весь прибуток буде витрачено на збиткову галузь.

Однак не кожний ризик можна зменшити за допомогою диверсифікації. Ризики, які не можна зменшити методом диверсифікації такі:

  • o ризик, зв'язаний з очікуванням кризи або підйому економіки в цілому;
  • o ризик, зв'язаний із рухом банківського відсотка;
  • o політичний ризик тощо.

Б. Передача ризику (трансфер)

Наступний метод мінімізації підприємницького ризику.

Цей організаційний метод управління ризиком передбачає передачу відповідальності за виникнення та наслідки ризикових подій іншим юридичним особам-контрагентам підприємства відповідно до умов договірних відносин з ними.

Передача контролю за ризиком має місце під час:

  • o використання підприємством практики прийому товарів під реалізацію (згідно з умовами договору ризик не продажу товарів несе постачальник, в разі не реалізації торговельне підприємство мусить лише повернути йому прийняті під реалізацію товари);
  • o транспортування товарів, що закуповуються підприємством, спеціалізованою транспортною організацією (це дозволяє уникнути транспортного ризику, оскільки згідно з умовами договору транспортування відповідальність за збереження товарів несе транспортувальник);
  • o укладання договорів гарантійного обслуговування обладнання підприємства (договірні умови мають передбачати відповідальність ремонтної організації за якість ремонту та безвідмовність роботи обладнання);
  • o використання підприємством індивідуальної або колективної форми матеріальної відповідальності за збереження товарно-матеріальних цінностей (що дозволяє передати матеріально відповідальним особам ризик втрати товарів у процесі їх реалізації);

Виділяють три причини, за котрими передача ризику вигідна як для сторони боку що передає, так і для сторони, що приймає:

  • 1) втрати, що є великими для сторони, що передає підприємницький ризик, можуть бути незначні для сторони, що приймає на себе ризик;
  • 2) сторона, що приймає ризик може знати кращі способи і мати кращі можливості для скорочення можливих утрат, ніж трансфер;
  • 3) сторона, що приймає ризик може знаходитися в кращій позиції для скорочення втрат або контролю за господарським ризиком.

Основний спосіб передачі підприємницького ризику - це передача ризику через укладання контракту. Передача ризику таким способом робиться шляхом укладання наступних типів контрактів:

  • 1. Будівельні контракти. При укладанні подібного контракту всі ризики, пов'язані з будівництвом, бере на себе будівельна фірма. До ризиків, із якими стикається будівельна фірма і який збільшують вартість об'єкта, можуть відноситися: збої в постачаннях матеріалів, погані погодні умови, страйки, розкрадання будівельних матеріалів і ін. У контракті звичайно обмовляються штрафні санкції на несвоєчасне зведення об'єкта, визначається, хто несе ризик фізичних ушкоджень конструкцій у період будівництва.
  • 2. Оренда - широко використовуваний метод передачі ризиків. Широке поширення одержала фінансова оренда (лізинг). Частина ризиків, зв'язаних з орендованим майном, залишається лежати на власнику: цілком, наприклад, ризик фізичних ушкоджень власності, збільшення податків на майно, або частково, наприклад, ризик зниження комерційної цінності об'єкту. Однак вагома частина ризиків може бути передана шляхом спеціальних застережень у договорі оренди. Орендодавець, передаючи майно в оренду, може гарантувати собі постійний прибуток на визначений період. Але при тривалому терміні оренди зростає ризик і для орендодавця, і для орендаря, тому що важко пророчити майбутню зміну комерційної цінності орендованого майна, а отже, і зміну розміру орендної плати. Можливим рішенням, що знижує ризик власника майна, у цьому випадку може бути фіксована рента, тобто встановлення орендної плати у відсотках до обсягів продажів орендаря, але не нижче визначеної фіксованої суми.
  • 3. Контракти на збереження і перевезення вантажів. У даному випадку осяг переданих ризиків залежить від статусу сторін, що укладають договір, і умов, обговорених у договорі. Укладаючи договір на перевезення і збереження продукції, підприємницька фірма передає транспортній компанії в основному статичні ризики, зв'язані з випадковою або з вини транспортної компанії загибеллю або псуванням продукції. При цьому втрати, пов'язані з падінням ринкової ціни продукції, несе підприємницька фірма, навіть якщо подібне падіння викликане затримкою в доставці вантажу.
  • 4. Контракти продажу, обслуговування, постачання. Договори, пов'язані з просуванням товарів і послуг, також дають підприємницькій фірмі широкі можливості щодо зниження ризику шляхом його передачі. Виробник або дистриб'ютор звичайно пропонує споживачу гарантію усунення дефектів або заміни недоброякісного товару або недоброякісно виконаної послуги. При цьому споживач, купуючи товар або послуги, передає ризики, пов'язані з їх експлуатацією, виробнику або дистриб'ютору на період гарантії.

Можлива також угода між оптовим торгівцем і виробником або між роздрібним і оптовим торгівцями про повернення частини непроданих товарів. У даному випадку мова йде про передачу ринкового ризику. До цієї ж групи контрактів відносяться: угода про постачання товарів на умовах підтримки незнижуваного залишку на складі; оренда устаткування з гарантією його технічного обслуговування і поточного ремонту; гарантія підтримки продуктивності (визначених технічних характеристик) використовуваного устаткування; договори на сервісне обслуговування техніки.

5. Контракт-порука. У подібному контракті фігурують завжди три сторони: перше особа-поручитель, друге - принципал, третє - кредитор. Поручитель дає гарантії кредитору в тому, що борг принципала буде повернутий поза залежністю від успіху або невдачі діяльності принципала. Принципал також зобов'язується повернути борг, але частка ризику, що у випадку невдачі принципал не зможе покрити власними засобами, переноситься на поручителя.

Поручителем може виступати як приватна, так і юридична особа, але в основному поручителем виступають організації, які спеціалізуються на угодах поручительства. Запорука організації вважається більш надійною, ніж запорука фізичної особи, навіть у тому випадку, якщо їхнє фінансове становище однаково.

Кредитор за допомогою угоди-поруки передає ризик не повернення кредиту і пов'язані з цим втрати поручителю. У даному випадку вигода принципала полягає в тому, що він одержує контракт із кредитором, який не зміг би одержати без поручительства.

  • 6. Договір факторингу (фінансування під поступку грошової вимоги). Тут мова йде також про передачу кредитного ризику. У факторингових операціях беруть участь три сторони:
    • o чинник-посередник, яким виступає комерційний банк або інші кредитні організації, а також інші комерційні організації, що мають ліцензію на здійснення діяльності такого виду;
    • o підприємство-постачальник;
    • o підприємство-покупець.

Основний принцип факторингу - покупка чинником-посередником у свого клієнта-постачальника вимог до його покупців. Фактично чинник-посередник купує дебіторську заборгованість звичайно протягом двох-трьох днів сплачуючи 70 - 80% від фінансових вимог у вигляді авансу. Частина, що залишилася, виплачується клієнту банку після надходження коштів на його рахунки від покупців.

Факторинг може бути двох видів: відкритий і закритий. При відкритому факторингу постачальник зобов'язаний зазначити на своїх рахунках, що вимога передана чиннику-фірмі. При закритому факторингу постачальник укладає договір із банком, висилає копії рахунків по укладених угодах, не сповіщаючи про це своїх покупців. У тому числі, якщо покупець не в змозі оплатити свої рахунки у встановлені терміни, постачальник - клієнт банку сповіщає його про поступку вимог чиннику-посереднику.

Вартість факторингових послуг складається з двох елементів: процентна ставка по кредитах (звичайно на один-два пункти вище середньої облікової банківської процентної ставки); комісійні, що залежать від розміру обороту і платоспроможності покупців і коливаються від 0,5 до 3% від суми рахунків.

Факторинг дозволяє підприємницькій фірмі, що передає свої боргові зобов'язання чиннику-посереднику, одержати гарантію на одержання всіх платежів, зменшуючи в такий спосіб кредитний ризик підприємства.

7. Біржові угоди, що знижують ризик постачання в умовах інфляційних чекань і відсутності надійних оперативних каналів закупівель. Мінімізація ризиків постачання в даному випадку також здійснюється за рахунок передачі ризику шляхом: придбання опціонів на закупівлю товарів і послуг; ціна на які у майбутньому ймовірно збільшиться; укладання ф'ючерсних контрактів на закупівлю товарів, що зростають у ціні.

Перший спосіб, тобто придбання опціонів на закупівлю товарів і послуг, дозволяє підприємницькій фірмі одержати впевненість у тому, що цікавлячи її товари або послуги по заздалегідь відомій ціні їй гарантовані. Опціон - це документ, у якому постачальник гарантує продаж товару за зафіксованою ціною протягом визначеного терміну. Опціон на придбання товарів у більш надійного постачальника може купуватися паралельно з укладанням вигідного, але ризикованого контракту з постачальником, що викликає сумніви в своїй надійності.

По суті, опціон є різновидом цінного паперу, тому що після закінчення терміну дії може мати вторинне ходіння, тобто може бути перепроданий на біржі за своєю поточною котировкою. Поточна ціна опціону залежить від різниці між ринковою на даний момент ціною товару, на який виписаний опціон, і ціною постачання, передбаченою в опціоні, а також від зміни до моменту виписки опціону інфляційних очікувань. Сама ціна постачання, фіксована в опціоні, відрізняється від ринкової ціни товару або послуги, на які купується опціон; в умовах інфляції ціна постачання вище ринкової на момент покупки опціону, але, за правило, у майбутньому реальна ціна товару вище ціни по опціону на цей товар або послуги.

Можливість перепродажу опціону несе в собі наступні переваги для підприємницької фірми: фірма може набути опціонів не тільки в самих постачальників необхідного товару або послуги, але й у їхніх тимчасових тримачів; фірма може набути опціонів на постачання ще до одержання замовлень на продукцію, для виробництва якої забезпечується постачання. В тому випадку, якщо замовлення на вироблену продукцію не надійде, фірма має можливість продати опціон на зайво замовлені товари і послуги. У даній ситуації підприємницька фірма уникає можливих утрат, зв'язаних із ризиком неотримання замовлення на вироблену продукцію.

Операції по покупці і продажу опціонів регулярно з великою надійністю здійснюються на біржах, але підприємницька фірма має можливість набувати опціонів і через позабіржових брокерів і маклерів.

Другий спосіб - це укладання на біржі з постачальниками товарів, що зростають у ціні, і послуг ф'ючерсних контрактів на їхню закупівлю. Відмінність даного способу від покупки опціону полягає в наступному: контракт на постачання підписується між зацікавленою фірмою і постачальником, але його виконання відкладається на певний строк; момент, у якій здійснюється постачання товару або послуги, строго фіксований; у контракті може бути передбачена "плаваюча" ціна постачання.

Зареєстровані на біржі ф'ючерсні контракти, як і опціони, можуть бути вдруге продані за особливою ціною як постачальником, так і замовником. Ціни ф'ючерсів на реалізацію товару і ф'ючерсів на його закупівлю є самостійним предметом біржового котирування і залежать від прогнозу кон'юнктури відповідного збуту і попиту по розглянутому товару; від обсягу ф'ючерсного контракту, часу, що залишається до настання моменту постачання товару по ф'ючерсу, від рівня інфляційних чекань, а також від багатьох інших чинників.

Укладаючи ф'ючерсний контракт на покупку товару або послуг, підприємницька фірма, з одного боку, отримує певну гарантію одержання товару або послуги в потрібний термін за обговореною ціною, знижуючи тим самим ризик постачання й інфляційний ризик. З іншого боку, підприємницька фірма не позбавляється можливості відмовитися від контракту в тому випадку, якщо вона знайде альтернативні канали постачання і зможе укласти інший, більш вигідний контракт.

Ф'ючерсний контракт на покупку товару або послуги може бути укладений і як резервний, на додаток до основного контракту, у надійності якого у фірми є сумніви. Якщо основний контракт проте буде реалізований, підприємницькій фірмі необхідно продати ф'ючерс на рівнобіжну закупівлю до настання по ньому терміну реальної закупівлі і її оплати. У даному випадку необхідно, щоб термін додаткового ф'ючерсного контракту був більш пізнім, ніж термін постачання по основному контракті:

Розглянутими способами мінімізації ризику постачання також можна знизити і ризик збуту продукції або послуги, відповідально набуваючи опціони і ф'ючерси на постачання товару або послуги.

Однак трансфер ризику - не обов'язково самий безпечної і найефективніший спосіб мінімізації підприємницького ризику. Приймач ризику може не тільки не мати достатніх засобів для покриття втрат передавача ризику, але, як правило, він не має ніяких ефективних важелів для зниження рівня ризику. Тому при передачі ризику підприємницька фірма повинна враховувати наступні моменти:

  • o розподіл ризиків між передавачем і приймачем повинен бути чітким і недвозначним;
  • o приймачі повинні мати можливість швидко виконати всі прийняті на себе зобов'язання;
  • o приймачі повинний мати значні повноваження для скорочення і контролю за ризиком і щонайкраще використовувати ці повноваження; рішення про трансфер повинно прийматися на базі критерію ефективності (як недорогий або більш прибутковий метод) у порівнянні з аналогічними по надійності методами мінімізації підприємницького ризику;
  • o ризик повинний передаватися за ціною, однаково привабливою як для передавача ризику, так і для його приймача.

В. Страхування підприємницьких ризиків.

Страхування підприємницьких ризиків являє собою відношення по захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб при настанні визначених подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, сформованих із страхових внесків, що сплачені ними, (страхових премій).

Розглянемо основні методи оптимізації (зниження) ризику. Так, виділяють три групи засобів подолання (зниження) ризику у менеджменті, а саме:

  • 1) профілактика ризику;
  • 2) зовнішнє страхування ризику;
  • 3) внутрішнє страхування;

Існують дві основні форми зовнішнього страхування ризиків підприємства:

  • 1. Обов'язкове страхування охоплює основні виробничі фонди торговельного підприємства. Основні виробничі фонди страхуються в обов'язковому порядку в межах їх балансової вартості. Максимальні розміри страхових тарифів і мінімальні розміри страхових сум для кожного об'єкту страхування визначаються з урахуванням рівня ризику і затверджуються урядом.
  • 2. Добровільне страхування ризиків здійснюється страховими компаніями в широкому діапазоні.

Для підприємств доцільно проводити страхування:

  • o поза-обігових активів;
  • o реальних інвестицій;
  • o фінансових інвестицій;
  • o прибутку від виробничої та торговельної діяльності Форми внутрішнього страхування такі:
    • 1. Забезпечення компенсації можливих фінансових втрат за рахунок "премії за ризик". Сутність в вимогах від контрагентів додаткового доходу по операціях з підвищеним ризиком. Цей додатковий доход повинен зростати пропорційно збільшенню рівня ризику по господарській операції. При цьому слід мати на увазі, що премія за ризик повинна зростати пропорційно збільшенню не загального рівня ризику, а тільки систематичного (ринкового). Оскільки несистематичний ризик пов'язаний в основному з дією суб'єктивних факторів і може бути мінімізований самим торговельним підприємством.
    • 2. Забезпечення компенсації можливих фінансових витрат за рахунок системи штрафних санкцій. Являє собою одну з найбільш розповсюджених форм внутрішнього страхування ризиків. Передбачає розрахунок і включення контрактів необхідних рівнів штрафів, пені та інших форм фінансових санкцій в разі невиконання чи порушення контрагентами своїх зобов'язань. Рівень штрафних санкцій повинен в повній мірі компенсувати фінансові втрати торговельного підприємства з недоотриманням доходів, інфляцією, зниженням майбутньої вартості грошей.
    • 3. Забезпечення подолання негативних фінансових наслідків за рахунок резервування частини фінансових засобів дозволяє забезпечити внутрішнє страхування ризиків по тих операціях торговельного підприємства, по яких відшкодування негативних наслідків не може бути покладене на контрагентів.

Резервування фінансових ресурсів здійснюється в наступних формах:

  • o формування резервного (страхового) фонду підприємства - він утворюється у відповідності до вимог законодавства та статуту;
  • o формування цільових резервних фондів (наприклад, для страхування цільового ризику формується фонд уцінки товару);
  • o нерозподілений прибуток - його можна розглядати як резерв фінансових ресурсів, що використовується у випадках необхідності ліквідації негативних фінансових наслідків по окремих господарських операціях торговельного підприємства.

Найбільш небезпечні ризики страхуються з допомогою зовнішнього страхування. Страховий захист таких ризиків забезпечують спеціальні страхові компанії (страховини), котрі залучають сюди страхувальників і використовують їх для відшкодування спричинених їм збитків при виникненні обумовлених подій (обставин).

У принципі страхування відноситься до методу передачі ризику за допомогою висновку контракту, у ролі приймача ризику в даному випадку виступає страхування компанія. Крім цього, із усіх форм передачі ризику страхування найбільш близько відповідає ідеальним умовам, запропонованим до трансферу ризику. Однак з огляду на величезну роль, що грає страхування в сучасному бізнесі, даний вид трансферу виділяється в окремий метод мінімізації ризику.

Ресурси для покриття втрат підприємницькі фірми одержують від страхових організацій швидше, ніж із будь-якого іншого джерела, за винятком ресурсів усередині самого бізнесу. Слід зазначити, що даний метод мінімізації ризику має два обмеження:

  • 1) у першу чергу - це ціна. Іноді премія, запитувана страховиком за прийняття на себе ризику, перевищує ту ціну, що принциповий страхувальник вважає розумною за трансфер даного ризику;
  • 2) іншим обмеженням використання страхування є неможливість застрахувати деякі види ризиків, тому що вони не приймаються до страхування. Так, якщо імовірність настання ризикової події дуже велика, страхові фірми або не беруться страхувати даний вид ризику, або вводять непомірно високі платежі.

Ціна й обмеженість страхування прямо зв'язані між собою, тому що страхувальник приймає на себе той ризик, утрати від який він може оцінити.

В Україні поширене думка, що можна застрахувати все і від усього, але насправді це зовсім не так. Є ризики що страхуються, а є ризики, які не можна застрахувати в принципі. Так, не можна застрахувати корпорацію від не одержання надприбутку, а застрахувати можливі збитки від непередбачених перерв у виробництві, чи інших форс-мажорних обставин можливо.

Вид ризику, що страхується, характерний для таких надзвичайних ситуацій, коли існує статистична закономірність їх виникнення, тобто, визначена імовірність збитку. Відзначимо, що за допомогою страхування можна мінімізувати практично всі майнові, а також багато політичних, кредитних, комерційних і виробничих ризиків.

За кордоном у залежності від специфіки діяльності фірми можуть бути застраховані ризики не тільки прямого, але і непрямого збитку, такі, як: ризик помилки працівника фірми і шахрайства, ризик збитків від хвороби або смерті керівника, або провідного фахівця фірми; ризик розголошення комерційної таємниці тощо. В Україні страхування подібних ризиків поки розвинуто слабо.

Вирішивши звернутися в страхову компанію, підприємницька організація повинна мати на увазі, що кращий вид страхування - це не один страховий контракт "від усього", а комплексна система захисту організації.

Ця система залежить від специфіки роботи і спеціалізації підприємства, але загалом повинна виглядати в такий спосіб:

  • 1) страхування майна і майнових цінностей, тобто будинків, споруд, устаткування, готової продукції на складах тощо від усіх можливих нещасних випадків, передбачених страховим договором;
  • 2) страхування вантажопотоків, тобто усіх вантажів, що підприємство одержує та які відправляє;
  • 3) страхування відповідальності, що містить у собі загальногромадянську відповідальність (ризик забруднення навколишнього середовища) і відповідальність роботодавця перед працівниками (ризик одержання працівником каліцтва при нещасливому випадку на виробництві);
  • 4) страхування персоналу, тобто страхування компанією життя співробітників, страхування на випадок тимчасової непрацездатності або інвалідності.

Оскільки об'єктом страхування можуть стати майно підприємця, його життя і здоров'я або відповідальність перед третіми особами, виділяються три галузі страхування: майнове, особисте і страхування відповідальності. Перші дві одержали свій розвиток давно, а третя є новими для України, однак вітчизняні страхові компанії відносно швидко освоюють страхування нових для вітчизняних підприємців ризиків.

Визначаючи стратегію щодо страхових ризиків, підприємницька фірма повинна добре орієнтуватися на страховому ринку, обираючи найбільш адекватні для конкретної угоди умови страхування, що обмовляються в договорі страхування.

Договір страхування є угодою між страхувальником і страховиком, у силу якого страховик зобов'язується при настанні страхового випадку зробити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, на користь якої укладений договір страхування, а страхувальник зобов'язується сплатити страхові внески у встановлені терміни. Договір страхування може містити й інші умови, обумовлені за згодою сторін, і повинен відповідати загальним умовам, запропонованим до угод цивільним законодавством України.

Для укладання договору страхування підприємницька фірма представляє страховій компанії письмову заяву встановленої форми. Договір набирає сили з моменту сплати першого страхового внеску. Факт укладання договору страхування задовольняється переданим страховиком страхувальнику страховим свідоцтвом; як правило, це страховий поліс або страховий сертифікат.

У страховому свідоцтві вказується:

  • o найменування документа;
  • o найменування, юридична адреса, банківські реквізити страхової компанії;
  • o найменування страхувальника і його адреса;
  • o об'єкт страхування;
  • o розмір страхової суми;
  • o страховий ризик;
  • o розмір страхового внеску, терміни і порядок його внесення;
  • o термін дії договору;
  • o порядок припинення і зміни договору;
  • o інші умови за згодою сторін, у тому числі доповнення до правил страхування або вилучення з них;
  • o підписи сторін. Страховик зобов'язаний:
    • 1. У випадку проведення страхувальником заходів, що зменшили ризик настання страхового випадку і розмір можливого збитку застрахованому майну, або у випадку збільшення його дійсної вартості переукласти за заявою страхувальника договір страхування з урахуванням цих обставин.
    • 2. При настанні страхового випадку зробити страхову виплату у встановлений договором термін. У тому випадку, якщо страхувальна виплата не зроблена у встановлений термін, страховик сплачує страхувальнику штраф у розмірі одного відсотка від суми страхової виплати за кожний день прострочення.
    • 3. Відшкодувати витрати, зроблені страхувальником при страховому випадку, для запобігання або зменшення збитку застрахованому майну в тому випадку, якщо відшкодування передбачене правилами страхування. При цьому не підлягають відшкодуванню зазначені витрати в частині, що перевищує розмір заподіяного збитку.
    • 4. Не розголошувати дані про страхувальника і його майновий стан. Страхувальник зобов'язаний:
      • o Вчасно вносити страхові внески.
    • o При укладанні договору страхування повідомити страховику про усі відомі йому обставини, що мають значення для оцінки страхового ризику, а також про всі укладені договори страхування, або такі, що наразі укладаються, стосовно даного об'єкта страхування.
    • o Приймати необхідні міри з метою запобігання і зменшення збитку застрахованому майну при страховому випадку і повідомити страхової компанії про настання страхового випадку в терміни, установлені договором страхування.

Крім перерахованих, договором страхування можуть бути передбачені й інші обов'язки як для страховика, так і для страхувальника.

При настанні страхового випадку страхова виплата здійснюється страховиком відповідно до договору страхування на підставі заяви страхувальника і страхового акту (аварійного сертифіката). Страховий акт складається страховиком або уповноваженою нею особою, при необхідності страховик запитує дані, пов'язані зі страховим випадком, у правоохоронних органів, банків і інших підприємств, установ, організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також управі самостійно з'ясовувати причини й обставини настання страхового випадку.

Страхова компанія вправі не робити страхові виплати в наступних випадках:

  • o при навмисних діях страхувальника, спрямованих на настання страхового випадку;
  • o при вчиненні страхувальником або особою, на користь якої укладений договір страхування, навмисного злочину, що знаходиться в прямому причинному зв'язку зі страховим випадком;
  • o при повідомленні страхувальником страховику свідомо помилкових даних про об'єкт страхування;
  • o при одержанні страхувальником відповідного відшкодування збитку по майновому страхуванню від особи, винної в заподіянні цього збитку.

Крім цього, умовами договору страхування можуть бути передбачені інші підстави для відмови виплати страхової суми. Рішення про відмову в страховій виплаті приймається страховиком і повідомляється страхувальнику в письмовій формі з мотивованим обґрунтуванням причин відмови. При цьому відмова страхової компанії зробити страхову виплату може бути оскаржена страхувальником у суді.

Дія договору страхування припиняється в наступних випадках:

  • o при закінченні терміну дії;
  • o при виконанні страховиком зобов'язань перед страхувальником за договором у повному обсязі;
  • o при несплаті страхувальником страхових внесків у встановлені договором терміни;
  • o при ліквідації страхувальника;
  • o при ліквідації страховика в порядку, установленому законодавчими актами України;
  • o при прийнятті судом рішення про визнання договору страхування недійсним.

Договір страхування може бути припинений достроково за вимогою страхувальника або страховика в тому випадку, якщо це передбачено умовами договору страхування, або за згодою сторін.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші