Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Економічна безпека
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Агропромисловий комплекс та економічна безпека країни

Аграрно-промисловий комплекс — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом продуктів харчування (та

інших сільськогосподарських товарів) і постачанням їх населенню; виробництво засобів виробництва для сільського господарства й обслуговування сільського господарства. Формування АПК викликане розвитком сучасної науково-технічної революції. Структура АПК заснована на поєднанні спеціалізації, кооперуванні та диверсифікації — процесів, властивих сучасній науково-технічній революції.

Агропромисловий комплекс України належить до пріоритетних галузей економіки, від діяльності якого значною мірою залежать підвищення добробуту народу, становлення України як цивілізованої європейської держави, зміцнення політичної єдності української нації. У ньому зосереджено більше половини функціонуючих виробничих фондів, виробляється близько 50 % ВВП, дві третини товарів народного споживання, прямо або опосередковано формується 70 % зведеного бюджету, зайнято майже 40 % працюючого населення. Нині понад 80 % фонду споживання формується за рахунок сільського господарства, тому виробництво сільськогосподарської продукції є найпершою умовою існування людства. Кожен процент виробленої в сільському господарстві продукції, подолавши всі стадії переробки, зростає у валовому внутрішньому продукті втричі, а то й вчетверо, забезпечуючи при цьому розвиток суміжних галузей національної економіки.

Виробничо-економічна система АПК поділяється на три основні сфери:

  • 1. Галузі промисловості, що забезпечують АПК засобами виробництва. Вона визначає індустріалізацію та інтенсифікацію виробництва у сільському господарстві та інших галузях АПК.
  • 2. Сільське господарство, що є центральною ланкою АПК.
  • 3. Охоплює харчову, молочну, м'ясну галузі і комбікормову промисловість, що забезпечують заготівлю, транспортування, збереження, переробку сільськогосподарської сировини і реалізацію кінцевого продукту.

Найважливішою умовою розвитку АПК є пропорційність, збалансованість усіх трьох сфер. Необхідно зазначити, що в економічно розвинутих країнах переважна частка вартості кінцевого продукту створюється у третій сфері. Так, у США її питома вага досягає 80 % роздрібної вартості продукції. Найбільша частина кінцевого продукту створюється в продовольчому комплексі, на частку якого припадає понад 75 % виробництва всієї продукції сільського господарства, більше 80 % основних виробничих фондів і близько 80 % чисельності працівників.

У відтворювальному процесі особливу роль відіграє взаємозв'язок між сільським господарством та промисловістю. Головна функція сільського господарства — задоволення потреб населення у продовольстві, а промисловості — у сировині. Особливість сільського господарства — його ведення пов'язане з використанням землі — головного засобу виробництва, і природного середовища. Воно базується на застосуванні біологічних факторів — рослин і тварин. У сільському господарстві фонди відтворення формуються за рахунок власної продукції (насіння — у рослинництві, корму — у тваринництві).

Формування АПК є відображенням об'єктивного процесу поєднання сільського господарства та промисловості, розвитку різних форм агропромислової інтеграції. Агропромислова інтеграція розвивається на базі спеціалізації сільського господарства за регіонами та окремими господарствами. Розвиток інтеграції сільського господарства та переробної промисловості виражається у переході від традиційних фермерських і селянських господарств до агропромислових утворень: агрофірм, об'єднань.

Найвищого рівня формування АПК сягнуло у США, де територіальна спеціалізація сільського господарства сприяє концентрації промислової переробки.

Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво. Рослинництво вважається провідною галуззю, бо, окрім продуктів харчування та сировини для промисловості, воно виробляє корми для домашніх тварин. Мало залежить від рослинництва лише пасовищне та кочове тваринництво.

Основою аграрного ринку є виробництво вітчизняними товаровиробниками сільськогосподарської продукції, яке переважно формує продовольчу безпеку держави.

Продовольча безпека держави—захищеність життєвих інтересів людини, яка виражається у гарантуванні державою безперешкодного економічного доступу людини до продуктів харчування з метою підтримання її життєдіяльності.

Продовольча безпека держави визначається за такими критеріями:

  • • достатність продовольчого споживання — відношення фактичного рівня споживання основних харчових продуктів на одну особу до науково обґрунтованих норм здорового харчування;
  • • доступність продовольчого споживання — відношення вартості річного набору харчових продуктів на одну особу, що відповідає науково обґрунтованим нормам здорового харчування, до річного розміру доходу на одну особу;
  • • продовольча незалежність — частка продовольчого імпорту в загальному обсязі продовольчого споживання.

Аграрний сектор України забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність країни, формує 17 % ВВП та близько 60 % фонду споживання населення. Крім того, аграрний сектор є одним з основних бюджетотворчих секторів національної економіки, частка якого у зведеному бюджеті України за останні роки становить 8-9 %, а також посідає друге місце серед секторів економіки у товарній структурі експорту.

Сільське господарство сприяє розвитку інших галузей, які поставляють засоби виробництва та споживають продукцію сільського господарства як сировину, а також надають транспортні, торговельні та інші послуги.

Особлива роль аграрного сектора в соціально-економічному житті країни обумовлюється унікальним поєднанням сприятливих природно-кліматичних умов та геостратегічним положенням, спроможністю України посісти вагоме місце на міжнародному продовольчому ринку.

Сільськогосподарська діяльність провадиться майже на всій території країни. У сільській місцевості проживає третина загальної кількості населення. У галузі зайнято 4 млн осіб із числа сільського населення.

Однак ситуація, що склалася в галузі на сьогодні, не дає змоги подолати негативні явища.

У 1991—1999 роках виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося в 2,1 раза, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах — в 3,4 раза. Такий спад виробництва став загрозливим для гарантування продовольчої безпеки країни.

Певна стабілізація і нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції у 2000—2006 роках дали змогу підвищити рівень споживання основних продуктів харчування на душу населення, однак він залишається значно нижчим не лише від раціональних, але й від мінімальних норм.

Найгострішими проблемами на селі є відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл.

Середньорічна заробітна плата в сільському господарстві найнижча серед галузей економіки.

Загрозливих темпів набирає зниження демографічно-відтворювального і трудового потенціалу села. Рівень народжуваності сільського населення в розрахунку на 1000 осіб знизився з 13,7 до 9,4 осіб, рівень смертності підвищився з 14,4 до 20,5 осіб і перевищив аналогічний показник смертності міського населення в 1,4 раза.

Активізувалися міграційні процеси, особливо серед сільської молоді, що на сьогодні є основною причиною деградації українських сіл.

Знизився рівень зайнятості сільського населення. Лише за 2001—2006 роки чисельність осіб, зайнятих у сільському господарстві, зменшилася на 7 %, а в несільськогосподарській сфері — у 2,7 раза.

Загрозливих масштабів набула деіндустріалізація сільського господарства. Основний капітал галузі зменшився за 1996—2005 роки в 1,7 раза, а в сільськогосподарських підприємствах — утричі. При цьому частка сільського господарства в основному капіталі економіки зменшилася з 24 до 6 %.

Рівень забезпечення сільського господарства тракторами, комбайнами та іншою технікою становить 45-50 % потреби. Понад 90 % технічних засобів потребують негайної заміни внаслідок їхньої зношеності.

У зв'язку з потребою невідкладного вжиття заходів для забезпечення розвитку сільського господарства і сільських територій Кабінетом Міністрів України було прийнято Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року.

Основними цілями Програми стали забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках, гарантування продовольчої безпеки країни.

У 2007 році загальний обсяг продукції сільського господарства порівняно з 2006 роком скоротився на 5,6 %, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах — на 4,3 %, господарствах населення — на 6,5 %. Загальне виробництво продукції рослинництва зменшилося на 9,4 %, продукції тваринництва — на 0,4 %.

Господарствами усіх категорій у 2007 році одержано 29,3 млн т зернових та зернобобових культур (у вазі після доробки), що проти 2006 року менше на 5 млн т, або на 14,5 %. Сільськогосподарськими підприємствами зібрано 22,8 млн т зерна (на 11 % менше), господарствами населення — 6,5 млн т (на чверть менше).

Слід зазначити, що у 2007 році зменшення загального виробництва зерна зумовлено як скороченням площі збирання (на 5,4 %), так і зменшенням урожайності з 1 га (на 2,3 ц, або на 9,5 %).

Через відсутність організованого ринку реформи в аграрній сфері мало вплинули на фінансовий стан галузі. Навіть у 2002 р., за достатньо високого врожаю зернових — основної прибуткової культури — фінансовий стан сільськогосподарських підприємств не тільки не поліпшився, а навпаки — погіршився. Якщо у 2000 р. рентабельність сільськогосподарського виробництва становила 9 %, у 2001 р. — 5 %, то у 2004 р. — 1,9 %, у 2007 — 1,7 %. З'явилися негативні явища у сфері збуту продукції, підвищився рівень тінізації аграрного ринку, погіршилася структура продажу продукції, знизилися ціни на продукцію.

З ліквідацією державної системи контрактації сільськогосподарської продукції стара інфраструктура збуту продукції виявилася неспроможною забезпечити ефективне функціонування аграрного ринку. З'явилося багато комерційних посередницьких структур, які не мали відповідної матеріально-технічної бази і купували продукцію за непрозорими схемами, що призвело до значної тінізації ринку. Потрібна була спеціальна ринкова інфраструктура для здійснення прозорих процедур продажу продукції виробниками безпосередньо споживачам, у т. ч. посередницьким комерційним структурам, а також розгалужена заготівельно-збутова мережа, зорієнтована на велику кількість продавців і покупців та різних товарних партій продукції.

В агропромисловому секторі реальної економіки зберігаються механізми тінізації, започатковані ще за радянської доби. Особливо загрозливим для суспільства є зростання протиправних дій у сфері реформування відносин власності: привласнення і нецільове використання бюджетних коштів, державного та колективного майна; незаконне видавання сертифікатів на право володіння земельними паями; порушення вимог чинного законодавства щодо підприємницької діяльності (відсутність та незаконне отримання відповідних ліцензій та сертифікатів на право здійснення комерційних операцій з сировиною та готовою продукцією, незаконне використання торгового знака тощо); ухилення від погашення заборгованості за кредитами, отриманими під гарантії уряду, тощо. Численні порушення законодавства мають місце у виробництві та реалізації підакцизних товарів — лікеро-горілчаних та тютюнових виробів.

Такий стан пояснюється наявністю низки причин та умов, які сприяють вчиненню корисливих злочинів. До них належать чинники соціально-економічного, організаційно-управлінського, правового характеру.

Чинники соціально-економічного характеру:

  • — збитковість сільськогосподарського виробництва внаслідок диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, відсутності дотацій, високого рівня зношеності основних фондів, нерозвиненості сільської ринкової інфраструктури тощо;
  • — платіжна криза, нестача обігових коштів у підприємств, відсутність механізмів кредитування. З метою подолання платіжної кризи і вдосконалення управління бюджетними коштами в Україні визначено порядок проведення взаємозаліків коштів з фінансування видатків у рахунок погашення недоїмки платежів до бюджету;
  • — високий рівень бартерних операцій. У галузях АПК обсяг бартерних операцій залишається значним — 60 % (по Україні — близько 40 %). Більшість порушень у цій сфері економіки здійснюється у результаті фінансово-господарських операцій шляхом товарообміну сільськогосподарської продукції на пально-мастильні матеріали, сільгосптехніку, міндобрива, виконані роботи, надані послуги.

Тотальна бартеризація негативно впливає на реалізацію загальнодержавних інтересів, оскільки бартерні операції:

  • 1) здійснюються поза грошовими розрахунками, тобто поза банківською системою, а отже, поза державним контролем, внаслідок чого бюджетам усіх рівнів постійно завдаються значні збитки;
  • 2) супроводжуються безконтрольним маніпулюванням цінами, внаслідок чого реальна вартість товарів, які обмінюються, відчутно занижується, провокуючи тим самим диспропорції платіжного балансу. Бартер не дозволяє провести політику вільного ціноутворення, що не сприяє розвитку ринкової економіки;
  • 3) недостовірно відображають інформацію про фінансовий стан підприємства;
  • 4) сприяють розвитку тіньового сектора економіки — підґрунтю злочинних угруповань. Фактично бартерні операції є одним з видів розкрадання бюджетних коштів, ухилення від сплати податків, що підживлює тіньову економіку;
  • 5) невизначеність дійсної ціни земельних наділів, отриманих селянами у результаті розпаювання колгоспних земель і передання їх в оренду;
  • 6) слабка матеріально-технічна та фінансова підтримка державою сільськогосподарських формувань, які створюються при розпаюванні землі та майна колгоспів.

Чинники організаційно-управлінського характеру:

  • 1) неналежний контроль з боку держави та громадських організацій за процесом приватизації землі та об'єктів АПК. Ліквідація органів державного контролю, послаблення загального контролю з боку прокуратури, відомчого і позавідомчого ревізійного апарату, а також фактична бездіяльність ревізійних комісій сільгосппідприємств на практиці призвели до того, що багато керівників цих підприємств опинилися повністю поза державним та громадським контролем, що сприяло розкраданню ними грошових коштів, матеріальних цінностей і розбазарюванню земельних наділів, причому нерідко члени сільгосппідприємств були у повній матеріальній залежності від таких керівників і не мали можливості обстоювати свої законні права та інтереси;
  • 2) неналежна організація бухгалтерського обліку, обліку та контролю за збереженням та використанням ТМЦ.

Переважна більшість сільськогосподарських підприємств розраховується зі своїми працівниками продукцією власного виробництва, і дуже часто податки взагалі не нараховуються.

Скрутне становище змушує сільгоспвиробників продавати техніку та інші основні засоби, але здебільшого зазначені операції також відбуваються без відповідного оприбуткування за бухгалтерським обліком;

3) відсутність належної роз'яснювальної роботи з боку Міністерства аграрної політики України, Держкомітету із земельних ресурсів України та місцевих органів виконавчої влади щодо купівлі-продажу земельних паїв. Необізнаність селян, важке матеріальне становище багатьох сільських родин змушують людей легко розставатися із землею, не відчуваючи реальної вигоди від володіння нею. Різниця між ціною продажу і номіналом земельних паїв коливається в регіонах від 50 до 100 разів.

Чинники правового характеру:

1) Відсутність чіткого правового механізму купівлі-продажу земельних сертифікатів (права на земельну частку (пай)) та контролю за цим процесом з боку Держкомзему України та місцевих органів влади.

Відповідно до п. З Указу Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави. Але цей Указ суперечив чинним і тоді, і досі Земельному і Цивільному кодексам. Тому передбачалося внесення змін і доповнень до вказаних документів, однак відповідні поправки до законів так і не були ухвалені.

Згідно з Указом Президента від 21 квітня 1998 р. № 332 "Про захист прав власників земельних часток (паїв)" перевага у придбанні права на землю надавалася членам колективних сільськогосподарських підприємств, а також селянським фермерським господарствам.

Продаж права на землю, тобто ще не реалізованого права, відкриває необмежені можливості для обману селян, оскільки неможливо проконтролювати рух землі, ще не виділеної в натурі, за умов дикого ринку. До весни 1999 р. сигналів про масове зловживання правом торгувати земельними сертифікатами майже не було. Але з розпуском КСП сертифікати опинилися на руках у селян. Механізму забезпечення пріоритетного права придбання цих сертифікатів фермерами не було створено.

Користуючись складностями сьогодення і недостатньою поінформованістю населення, спритні грошовиті люди скуповують за безцінь земельні сертифікати. Сьогодні на базарі пропонують 100 грн за сертифікат, вартість якого через деякий час може зрости в 1000 разів. Не випадково землю скуповують передусім поблизу великих міст. Не для того, щоб успішно розпочати на ній сільськогосподарське виробництво, а щоб почекати, поки ціни на неї зростуть до загальносвітових стандартів. Такі випадки мають місце в усіх регіонах України. Майже чверть власників сертифікатів подарувала та продала своє право на земельний пай. За 2000 р. кількість проданих та подарованих земельних сертифікатів зросла у 6,5 раза, а у Вінницькій, Кіровоградській, Черкаській областях — у 18-25 разів.

На сьогодні в Київській області скуплено за безцінь понад 3 тис. га землі, Миколаївській — майже 10 тис. га, Дніпропетровській —18 тис. га, Одеській — 8 тис. га. У Вінницькій області купують 1 га всього за 350 — 600 грн, хоча подільські ґрунти кращі, ніж у Німеччині, але там 1 га коштує близько 45 тис. доларів. Ці цифри, очевидно, є дуже неповними, а точної статистики селянських втрат взагалі немає.

Уже є випадки (особливо їх багато в Миколаївській області), коли окремі фізичні особи скупили більш як по 100 га. Почався дуже небезпечний процес обезземелювання селян і створення земельних латифундій. Існування величезних латифундій, як свідчить власний і зарубіжний досвід, породжує гостру недостатність земель для більшості громадян країни, що постійно провокує соціальну напругу, відсутність цивілізованого правового ринкового середовища. За цих умов запуск вторинного ринку землі (з її вільним продажем, використанням як застави за кредити тощо) може призвести до втрати контролю над нею безпосередніх товаровиробників сільськогосподарської продукції з її переходом до рук банків (як компенсація за прострочені кредити), комерційних посередницьких структур та ін., що за умов безприбутковості сільськогосподарського виробництва неодмінно виведе значну частину сільськогосподарських угідь із сільськогосподарського використання, а також створить широкі можливості для збагачення без безпосередньої участі у процесі сільськогосподарського виробництва (оренда з привласненням земельної ренти, яка б у разі державної власності на землю залишалася у розпорядженні держави).

Питання купівлі-продажу землі залишається суперечливим. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про угоди щодо земельної частки (паю)" від 4 листопада 2000 р. угоди, пов'язані з набуттям та реалізацією прав громадян та юридичних осіб на земельні частки (паї), крім спадкування, є недійсними, якщо інше не визначене законом. До таких угод застосовуються заходи, передбачені цивільним законодавством України. Тому є всі підстави вважати купівлю-продаж, міну і дарування паїв, що здійснювалися відповідно до Указу від 10 листопада 1994 р. № 666, такими, що не відповідають вимогам Закону, а отже, всі угоди, укладені згідно з цим Указом, підпадають під дію ст. 215-216 Цивільного кодексу України, за якими недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. За недійсною угодою кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодами, а коли неможливо повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах.

  • 2) Недосконале правове забезпечення продажу земельних ділянок суб'єктам підприємницької діяльності, громадянам та юридичним особам України, а саме: відсутність реєстрації земельних ділянок і прав на них; відсутність чіткого правового режиму земель несільськогосподарського призначення у населених пунктах і за їхніми межами.
  • 3) Невизначеність щодо надання права іноземним громадянам на придбання земель. Надання іноземним громадянам прав на придбання земель для розміщення на них об'єктів господарської діяльності має свої позитивні і негативні наслідки для економіки країни, які у найгіршому варіанті можуть посилити як економічну, так і політичну залежність країни від іноземного капіталу у сфері прийняття стратегічних рішень.

Наявність в Україні дешевої робочої сили та сировинних ресурсів, недосконале законодавство у сфері раціонального ресурсоко-ристування та охорони довкілля, відсутність розвинутих ринкових структур і механізмів за умов глобалізації світової економіки можуть призвести до того, що Україна перетвориться на зону розміщення екологічно небезпечних виробництв, захоронения й утилізації їх відходів на фоні зростання імпорту сільськогосподарської продукції.

4) Недосконалість чинних природоресурсних кадастрів і ведення окремого кадастрового обліку майна. Отже, правопорушення, у тому числі корисливі злочини, в процесі реформування власності в аграрному секторі економіки є наслідками дії цілого комплексу факторів і становлять суттєву загрозу розвитку агропромислового комплексу, а також завдають великих збитків державі.

Основними способами правопорушень у сфері приватизації землі та об'єктів АПК є:

  • — видавання фіктивних документів на приватизацію земельних ділянок;
  • — давання та отримання хабара за виділення землі для приватизації;
  • — привласнення коштів, виділених для оплати робіт з приватизації;
  • — внесення до списків для отримання акцій та до списків пайовиків третіх осіб;
  • — заниження вартості об'єктів при їх продажу (приватизації);
  • — внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей;
  • — привласнення та розкрадання приватизаційних майнових сертифікатів шляхом підробки документів;
  • — подання до регіональних відділень Фонду державного майна України сфальсифікованих документів на безоплатне придбання акцій несільськогосподарських підприємств, що приватизуються, їх неоприбуткування та подальший продаж, міна чи застава.

Основними видами правопорушень упродовж реформування колективних сільськогосподарських товаровиробників були такі:

  • 1. Реалізація основних фондів і товарно-матеріальних цінностей, що перебували в колективній власності господарств, здебільшого за заниженими цінами. Причому це правопорушення має тенденцію до зростання.
  • 2. Незаконне списання основних засобів.
  • 3. Включення до списків на отримання земельних паїв родичів та громадян, які не є членами КСП.
  • 4. Порушення законних прав громадян на отримання земельних паїв.
  • 5. Нерозрахунки з кредиторами, в тому числі з бюджетом, новими формуваннями, які створюються на базі КСП.
  • 6. Неповернення іноземних кредитів, отриманих під гарантії Уряду на закупівлю сільськогосподарської техніки.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші