Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія західних політичних вчень
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Консерватизм першої половини XX ст.

Для більшості європейських країн, у яких діяли політичні сили консервативного спрямування, характерна своєрідна інерція тенденцій і положень, що на концептуальному рівні були властиві аристократичному консерватизму другої половини XIX ст. Загальною ознакою значної частини цих політичних сил було тяжіння до сильної влади держави, суттєвого обмеження демократії на користь правлячої верхівки, заради встановлення та підтримки порядку і гарантування суспільної безпеки. Це дало підстави дослідникам говорити про авторитарний характер консерватизму цього етапу.

Теоретичні конструкції авторитарного формату в найбільш повній і завершеній формі були напрацьовані у Німеччині. Цьому сприяла поразка кайзерівської Німеччини у Першій світовій війні й спроби на теоретичному, політичному рівні усвідомити причини цієї поразки та віднайти шляхи подальшого розвитку. В середовищі німецьких консерваторів того періоду існували два напрями: "старі консерватори" та прихильники "оновлювального" консерватизму. Представники першого напряму отримали назву "вільгельменісти". Вони вважали, що треба повернутися до політичного ладу, який існував до і під час війни, за правління останнього кайзера Вільгельма II. Втрачений політичний лад був становою системою на чолі з монархом, яка не визнавала демократичних інститутів та характеризувалася зневагою верхівки, переважно аристократії, до низів.

Представники "оновлювального" консерватизму критично ставились до періоду імперської Німеччини, критикували владу за толерування лібералізму, нездатність дати гостру відсіч марксистам/ соціалістам. Одним з лідерів цього напряму був Освальд Шпенглер (1880–1936), який у своїй праці "Присмерк Європи" (т. 1 – 1918, т. 2 – 1922) застосував до суспільства біологічне поняття "живого організму," виступив апологетом авторитаризму, характеризував людину як егоїстичну та агресивну істоту з відчутним елементом расизму. До народів-панів він відносив німців, які були покликані вирішити всі світові питання. Його поглядам притаманне неприйняття раціоналізму.

Спільною для всіх представників "оновлювального" консерватизму була концепція "консервативної революції," або "третього шляху," яка спрямовувала свою критику на засади та інститути демократичного суспільства, передусім парламентаризм та космополітизм. Концепція обґрунтовувала "особливий шлях" і національне відродження. Одним із завдань було формування нової колективності на противагу партійній роздрібненості громадян, їхньому політичному протистоянню. Об'єднуючим елементом мала стати єдина батьківщина, спільна нація. Формування нової колективності мало би відбуватися за допомогою історичної наступності та станової конструкції. Необхідний елемент цієї конструкції – національний лідер, який мав би відповідати персонально перед нацією і спрямовувати діяльність усіх громадян до національної величі.

Представником цього напряму був Артур Мьоллер ван ден Брук (1876–1925), один із засновників у Берліні "Червневого клубу" та його ідеологічний керівник упродовж 1915–1925 pp. Його головна праця – "Третій Рейх" (1923). Згідно з автором, консерватизм є основним принципом організації суспільства і природи, позаяк світом керують незмінні принципи, що покликані забезпечувати його рівновагу. Відповідно до органічної парадигми Мьоллер ван ден Брук на чолі ставив націю як найважливішу форму людської егзістенції; друге місце у його структурі посідала родина. Суспільство мало дотримуватись станової ієрархії. Влада гарантуватиме порядок і безпеку для населення. Отже, "консервативна революція" була покликана ліквідувати результати, матеріалізовані в інститутах і порядках Веймарської республіки. Передовсім це стосувалося засад лібералізму, що були привнесені й отримали розвиток у Німеччині. У цьому контексті Мьоллер ван ден Брук відкидав парламентську систему, багатопартійність, політичний плюралізм, натомість був прихильником однопартійності. Він обстоював ідею універсальної партії, яка б змогла подолати розбіжності між "лівими" та "правими", була національною і реалізовувала завдання "консервативної революції." Він також дотримувався теорії домінації нордійської раси, закликав повернутися до примітивних, класичних часів.

Варто зазначити, що ідеї "консервативної революції," або "третього шляху", були властиві італійському фашизму на ранньому етапі його функціонування, а також Рене Генону та Юліусу Еволі, які належать до представників інтегрального традиціоналізму. Вважають, що засади цього напряму заклав Рене Жан Марія Йожеф Генон (1886–1951), французький мислитель, письменник, який згодом прийняв іслам і переїхав на постійне проживання до Єгипту. У своїх працях, після завершення Першої світової війни, він активно критикував західну цивілізацію за втрату духовності, звертаючись до ісламу, який, на його думку, ще зберіг духовні цінності.

Інтегральний традиціоналізм критично ставився до демократії, лібералізму та модернізму. Його мета – повернутися до "ідеального" суспільства, яке було в Європі до Великої французької революції. Перехід можна було здійснити шляхом чергової, вже консервативної революції. Важливе значення надавалось релігії, однак, на відміну від більшості напрямів консерватизму, прихильники інтегрального традиціоналізму намагалися поєднати положення католицизму з елементами окультизму, ісламу, індуїзму та засадами масонства.

Юліус Евола (1898–1974) – барон, італійський філософ, поет. У 1934 р. вийшла в світ його праця "Повстання проти сучасного світу", де викладені основні положення інтегрального традиціоналізму. Автор був незадоволений сучасним йому світом, у якому панували демократичні цінності та засади гуманізму, і протиставляв йому світ традиції, який засновувався на ієрархії, честі, вірності, служінні, визнанні значення війни. Консервативна революція, згідно з ним, мала духовний вимір і ґрунтувалася на традиційних цінностях. Одночасно рухом в її напрямі він вважав об'єднання Австрії, Італії та Німеччини як повернення до римсько-німецького світу традиційних цінностей і класичної культури.

Отже, у першій половині XX ст. консерватизм продовжував розвивати класичні засади, сформульовані ще на попередньому етапі розвитку – традиціоналізмі. Загальною характеристикою консерватизму був авторитаризм влади: монаршої й республіканської. Він наголошував на соціальній єдності та згуртованості як інструменті протистояння загрозам сучасності. До числа таких загроз відносили демократію, внаслідок чого консерватизм першої половини XX ст. мав суто антидемократичний характер. Це знайшло своє відображення на практиці, коли в Європі постала ціла низка держав з авторитарними політичними режимами: Італія, Німеччина, Іспанія, Португалія, Угорщина, Румунія тощо.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші