Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Галицько-Волинська держава на міжнародній арені у другій половині XIII — першій половині XIV ст.

Смерть Данила Галицького, та ще й у час татарської активізації, загрожувала не лише ослабленням, а й можливим роздробленням Галицько-Волинської держави. Василько Романович, який формальпо залишився за старшого в роді, тримав лише Володимир і Берестя; Лев Данилович — Галич, Перемишль і Белз; Мстислав Данилович — Луцьк, а Шварно Данилович — Холм і Дорогичип. До відкритого протиборства між родичами не дійшло, але й більшої згоди між ними не було. Найбільш тісно співпрацювали Василько Романович і Шварно, які старалися проводити загалом мирну політику. Натомість Лев Данилович був діяльним і войовничим князем. Характеризуючи його, літописець зазначив, що "...Лев був князь мудрий, і хоробрий, і сильний у бою, — немало бо показав він мужності своєї у многих ратях".

Як і для самого Данила Галицького, так і для його нащадків, татарська проблема залишалася головною. Ставлення руських князів до татар було однакове — негативне, а от щодо питання використання їх у своїх цілях, то тут підходи князів різнилися. Якщо Василько Романович, Шварно та Мстислав Даниловичі старалися уникати татарської допомоги і за найменшої нагоди не йти з ними у похід, то Лев Данилович неодноразово використовував татарську допомогу у вирішенні зовнішньополітичних завдань. Це часто ставало причиною тертя між князями. Причина невдоволення була, адже неодноразові спільні з татарами походи Лева Даниловича на Польщу та Литву ставили у невигідне становище найперше Волинь, розсварюючи її зі сусідами. З іншого боку, галицькі землі, які географічно були розташовані ближче до татарських кочовищ, зазнавали більших спустошень і тиску, а тому співпрацювати з татарами, відволікаючи їх від галицьких земель, було логічно. І без татарських вторгнень у Литву, остання в цей час сама посилила наступ на руські землі і волинські, князі шукали союзників для відсічі. Такими союзниками на певний час стали

чернігівські князі, з якими встановилися тісні, у тому числі й родинні, зв'язки.

У 1263 р. під час походу на Брянськ було організовано вбивство литовського князя Міндовга. Змовниками були князі Тройнат та Давмонт. Але Тройнатові на литовському троні довго втриматися не вдалося — його вбили 1264 р. Тому в боротьбу за владу в Литві вступив син Міндовга Войшелк, який для цієї акції вирішив заручитися допомогою пінських та но- вогрудських полків, а далі й свого родича — Шварна Даниловича, котрий був одружений на його сестрі. Утвердившись на великокнязівському престолі, Войшелк фактично розділив владу зі Шварном. Літописець з цієї нагоди записав: "...коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно- князь і Василько, бо він був назвав Василька отцем собі і володарем". Розправившись з опозицією і міцно взявши владу в руки, Войшелк вирішив піти в монастир, а Шварна залишив князем Литви. Такий поворот подій обіцяв величезні вигоди для Галицько-Волинського князівства, але необдуманий вчинок Лева Даниловича зіпсував справу. До Василька Романовича звернувся князь Лев з пропозицією зустрітися разом із Вой- шелком. Останній побоювався Лева, але Василько заспокоїв його і зустріч відбулася у Володимирі в квітні 1269 р. Після застілля і розмов князі роз'їхалися — Войшелк поїхав у монастир святого Михайла, що був під містом. Туди подався також і Лев Данилович, і після бурхливої розмови вбив Вой- шелка. Як припускають, зробив це Лев через образу, що Войшелк передав великокнязівський стіл не йому, а Шварнові. Того ж року помер і Шварно, а до влади в Литві прийшов "...окаянний і безбожний, і проклятий, і немилосердний князь Тройден".

До Галицько-Волинського князівства Тройден ставився вороже, оскільки його три сини загинули у прикордонних сутичках з Васильком Романовичем. У 1275 р. Тройден напав на Дорогичин, захопив місто і вирізав населення. Того ж року Лев Данилович з татарами зробив похід у відповідь. У 1277 р. князь Лев разом з татарами здійснив ще один похід на Литву. Частими були прикордонні сутички. З середини — другої половини 80-х років XIII ст. князем у Литві став Будивид, який налагодив дружні стосунки з луцьким князем Мстиславом

Даниловичем і передав йому задля миру Волковийськ. Політику Будивида продовжив князь Вітень (1295—1315), якого частина дослідників уважає сином Будивида. Загалом від протистояння з Литвою Галицько-Волинське князівство лише втратило. Ятвязька земля, контрольована колись Данилом Галицьким, перейшла під владу литовських князів. Більшість Чорної Русі також перейшла до Литви, а Пінське князівство вийшло з-під влади волинських князів і упродовж певного часу залишалося незалежним.

По смерті Данила Галицького зіпсувалися стосунки Галиць- ко-Волинської держави з Польщею. Приводом для цього став непродуманий вчинок князя Шварна 1265 р. Того року литовці виступили проти польського князя Болеслава Сором'язливого, а сини Шварна, скориставшись нагодою, і собі взяли участь у грабуванні польських земель. Це страшенно образило Болеслава Сором'язливого, котрий прислав посла до Шварна з питанням — як міг цей князь так учинити з ним? Уже наступного 1266 р. поляки пустошили Холм, а Шварно та Василько Романович зі сином Володимиром — околиці Любліна. Того ж 1266 р. Болеслав Сором'язливий запропонував зустрітися Василькові, і той погодився. Зустріч мала відбутися в Тернаві, але виявилося, що поляки злукавили і користуючись моментом, напали на Бел з. Розгніваний князь Василько зумів швидко зібрати війська і вибити поляків, при цьому сильно розгромивши їх. Потім Болеслав та Василько врешті таки помирилися, уклавши угоду, котра діяла до смерті Болеслава Сором'язливого 1279 р. (1273 р. Лев і Мстислав Даниловичі навіть допомагали йому в боротьбі 3 вроцлавським князем Генріхом).

Після смерті Болеслава Сором'язливого у Польщі почалася усобиця, в яку втягнувся Лев Данилович, намагаючись зайняти краківський престол. Але малопольська знать не хотіла його і невдовзі краківським князем обрано Лєшка Чорного. Не змігши опанувати Кракова, Лев Данилович вирішив захопити бодай частину польських земель. У 1280 р. князь поїхав до хана Ногая (котрий у цей час був найвпливовішим у Золотій Орді) просити допомоги. Ногай виділив князю війська, котрі взяли участь у поході. Разом з Левом Даниловичем, у нападі на Польщу, вимушено взяли участь і його родичі. Літописець відзначив цю різницю: "...Лев радо пішов із татарами і з сином своїм Юрієм, а Мстислав Данилович, і Володимир Василькович, і син Мстиславів Данило пішли через неволю татарську". Однак похід закінчився невдало — поляки зуміли розбити русько- татарське військо поблизу Гозліци, що під Сандомиром. Після цього було вчинено декілька прикордонних нападів, грабіжницького характеру.

У 1286 р. хан Телебуга рушив походом на Польщу, наказавши йти разом із ним і галицько-волинським князям. Проходячи через волинські землі, татари чинили безчинства, а у Володимирі "...насильство велике чинили в городі і пограбували добра незчисленне множество і коней... Не давали вони навіть з города вийти за покормом, якщо хто виїхав, — то тих побили, а других захопили, а інших — обдирали і коней віднімали". Татари Телебуги десять днів плюндрували Польщу. А повертаючись через Галичину, ще два тижні "господарювали" в околицях Львова. У цей час окремо громив Польщу Ногай (за повідомленнями літописця, між Ногаєм та Телебугою не було приязні).

У 1288 р. по смерті краківського князя Лєшка Чорного в Польщі почалася боротьба за владу. Князі Лев і його син Юрій намагалися скористатися з цієї нагоди. У жовтні 1288 р. Юрій Львович з полками прибув під Люблін, але місто взяти не зміг — лише спустошив околиці.

Лев Данилович у міжусобній боротьбі польських князів допомагав Болеславу Земовитовичу у його протистоянні з вроц- лавським князем Генріхом Чесним. У 1289 р. Лев Данилович на підтримку Болеслава Земовитовича здійснив похід на Краків, а звідти в Сілезію, та з великою здобиччю повернувся додому. Перебуваючи в Сілезії, Лев Данилович зв'язав стосунки з чеським королем Вацлавом II і 1280 р. відбулася їхня зустріч в Опаві. Там само була укладена угода, зміст якої достеменно не відомий, але є підстави припускати, що в ній ішлося про підтримку Вацлава II у його змаганнях за оволодіння Польщею.

Досить добрими по смерті Данила Галицького залишалися відносини з Угорщиною. Король Стефан V, укладаючи 1271 р. угоду з чеським королем Оттокаром, зарахував до неї як своїх союзників Лева Даниловича, його брата Мстислава та Володимира Васильковича. Але надалі ці відносини зіпсувалися.

У 1281 р. Лев Данилович здійснив похід в Угочанський комітат, дійшовши до Вишкова*16. У 1283 р. Лев Данилович знову ходив до Угорщини, а 1283 р. на Угорщину вибралися татари Ногая і Телебуги, а з ними і Лев, однак досить швидко він відпросився у Ногая через напад на його землі поляків. Телебуга, повертаючись з походу, заблукав у Карпатах і близько місяця блукав, втративши майже всю армію. У 1291 р. під час війни угорців з Австрією королю Андрію III допомогли галицькі полки. Під 1299 р. згадується наджупан*16_1 березький Григорій, названий урядником князя Лева (під 1307 р. цей урядник згадувався ще раз), що свідчило про те, що ця територія перебувала під контролем Галицько-Волинської держави. Документи засвідчують, що якась частина жупи Марош належала галицько-волинським князям до початку 20-х років XIV ст.

*16: { Вишково — тепер селище міського типу Хустського району на Закарпатті.}

*16_1: { Наджупан - голова комітету, або ж жупи (адміністративної одиниці), який призначався королем, на відміну від піджупана, що призначався шлях тою.}

Як бачимо, стосунки Галицько-Волинської держави зі сусідніми державами розвивалися динамічно і різнопланово, але загалом паритетно. Гірші справи були з татарами. Після Бурундаєвого погрому залежність від них зросла і стало очевидним, що князі просто змушені домовлятися з ханами. Князі мусили виявляти свою покору ханам, отримувати від них так звані ярлики*16_2 на князювання, давати ханам подарунки, забезпечувати татар харчами та фуражем. Важливим було і те, що успадкування земель і князівств відбувалося за відома і згоди татарських ханів. Із цим пов'язаний цікавий епізод. Володимир Василькович передав свої землі Мстиславу Даниловичу в присутності татарського хана і коли Лев Данилович спробував зазіхнути на ці території, то Мстислав Данилович нагадав брату про татарську "гарантію", і це на Лева досить переконливо подіяло. Князі змушені були платити татарам як одноразові контрибуції, так і щорічну данину. Це, безумовно, економічно ослаблювало Галицько-Волинське князівство. Ще одним обов'язком князів, як уже згадувалося, була примусова участь у татарських походах. Під час цих походів татари грабували місцеве населення, а князі псували стосунки зі сусідніми державами. Проте інколи князі самі просили татарської допомоги при закордонних виправах. І все ж, порівняно з іншими, особливо Північно-Східними землями колишньої Київської Русі, Галицько-Волинська держава була в меншій залежності від Орди.

*16_2: { Ярлик - письмове розпорядження хана у якійсь справі - наприклад, підтвердження на володіння удільним чи великим князівством}

Близько 1301 р. помер Лев Данилович, який, очевидно, з другої половини 90-х років XIII ст., коли вигасла гілка як волинських Васильковичів, так і його братів, опанував усю територію князівства та намагався провадити активну і самостійну зовнішню політику.

Єдиним сином Лева Даниловича був Юрій, котрий перейняв державу по смерті батька. У його руках зосередилася влада над усією Галичиною і Волинню. Юрій Львович уживав печатку з окресленням королівського титулу. Важко сказати, чи справді мала місце його коронація, чи титул вживався як доконаний факт визнання Галицько-Волинської держави в Європі як королівства. Західні володарі королем називали і Лева Даниловича, хоча відомостей про його коронацію немає. Юрій Львович переніс столицю до Володимира, що могло бути наслідком його неприхильного ставлення до галицького боярства або потребою перебратися ближче до північних кордонів держави, з огляду на активізацію в цей час татарського наступу на південь (правда, після смерті 1300 р. Ногая на певний час тиск татар дещо послабився, тому цей чинник, радше, не був вирішальним).

Юрій Львович підтвердив договори з Тевтонським орденом, укладені ще його батьком та дідом. Уважається, що вони мали переважно торгово-економічний характер, хоча й імовірно, що був і політичний аспект, скерований проти агресії Литви.

Дуже тісні зв'язки Юрій Львович підтримував із Польщею. У 1287 р. він вдруге одружився з дочкою куявського князя Казимира Конрадовича Євфимією, яка одночасно була сестрою Владислава Локєтка. Це визначило напрям його королівських зацікавлень, що своєю чергою, порушило союз із Чехією, започаткований Левком Даниловичем, і пришвидшило втрату ним Закарпаття. У 1300 р., підтримуючи Владислава Локєтка, Юрій Львович здійснив похід під Краків. Приблизно в цей час відбувся шлюб сестри Юрія Львовича Анастасії з добжинським князем Земовитом. Ще одна сестра Юрія Львовича Олена стала дружиною битомського князя Казимира II Владиславича. Інша сестра — Святослава — перебувала в монастирі кларисок у Старому Сончі*17, де й була похована. Близько 1301 р. дочка Юрія Львовича Марія була видана заміж за сохачевського та черського князя Трой дена Болеславича. У цих династичних зв'язках виразно проступає зорієнтованість на Польщу. Це погіршило стосунки з Чехією, король якої — Вацлав II — у боротьбі за польську корону зумів витіснити Владислава Локєт- ка, котрий подався у Галицько-Волинську державу. В 1302 р. Юрій Львович допоміг йому зброєю в боротьбі за Сандомирську землю, натомість сам втратив Люблін, з якого його вибили війська Вацлава II.

*17: {Старий Сонч — місто в Малопольщі.}

У 1301 р. в Угорщині припинила існування династія Арпа- довичів, що відкрило шлях для боротьби за угорську корону. Серед потенційних учасників цієї боротьби міг бути і Юрій Львович — син угорської принцеси Констанції та внук Бели IV. Претендентами були також сицилійський принц Карл Роберт (його мати Марія була дочкою Стефана V і внучкою Бели IV), чеський король Вацлав II (його бабця була дочкою Бели IV), баварський герцог Оттон (його мати Єлизавета була дочкою Бели IV). З цього переліку чітко видно, як міцно був пов'язаний родинно Юрій Львович з правителями сусідніх держав. З невідомої причини галицько-волинський правитель не взяв участі в цій боротьбі. Можливо, активне втручання у польські справи і литовська небезпека не дали змоги взятися за угорську спадщину.

У 1308 р. баварський герцог Оттон побував у Галицько-Во- линській державі. Існують припущення, що союз між Оттоном та Юрієм Львовичем, доповнений спілкою з польськими князями, був спрямований проти чеського короля Вацлава II та Карла Роберта. Але від протистояння з Вацлавом II Юрій Львович нічого не виграв, оскільки, як уже згадувалося, втратив і Закарпаття, і Люблінщину. Правда, свої позиції на Закарпатті Юрій Львович фактично утримав, але його сини таки втратили цей край. Незалежна політика Юрія Львовича привела до утворення 1303 р. окремої галицької митрополії. Це був значний успіх у стосунках із Візантією, оскільки остання завжди ухилялася від прохань утворити на руських землях інші, окрім київської, митрополії. Грамоту на заснування галицької митрополії дав константинопольський патріарх Афанасій І та візантійський патріарх Андронік II. Новоутворена митрополія складалася з галицької, володимирської, перемишльської, луцької, турів- ської та холмської єпархій. Першим митрополитом став Нифонт.

Період правління Юрія Львовича був часом розквіту Галиць- ко-Волинської держави. Через послаблення Золотої Орди влада короля поширилася на відібрані раніше ординцями землі Галицького Пониззя аж до межиріччя Південного Бугу та Дністра. Характеризуючи Юрія Львовича, польський історик XV ст. Ян Длугош писав, що він був "муж мудрий і добрий, до духовенства щедрий, під правлінням якого Русь славилася досягненням миру і достатку". Король помер 24 квітня 1308 р., залишивши по собі князів Андрія та Лева.

Про діяльність Юрієвичів, на жаль, через брак відомостей відомо дуже мало. Вважається, що, хоча правили вони разом, існував між ними розподіл княжінь — Андрій отримав Волинь, а Лев — Галичину. Брати не вживали королівських титулів, називаючи себе князями. Збережені документи засвідчують, що вони, як і їхній батько, підтримували дружні стосунки з Владиславом Локєтком. Зокрема, умови договору Владислава Локєтка з поморськими князями від червня 1315 р. розповсюджувалися і на Андрія та Лева. У серпні 1316 р. брати Юрійовичі надіслали грамоту до Тевтонського ордену, в якій запевнили магістра Ордену Карла з Тревері та всіх рицарів у бажанні жити з ними у дружбі, а в разі потреби захищати їх та їхні володіння від татар.

Дбали брати і про розвиток торгівлі з польськими землями. Листом від серпня 1320 р. вони дозволили торунським купцям вільно приїжджати на підконтрольні князям землі з різними товарами та вільно, без жодних оплат, торгувати. При цьому купцям забезпечували усі права, як це було при їхньому батькові, а у разі порушення права купцям обіцяно повернути втрати у подвійному розмірі. Ще одним листом від серпня 1320 р. краківським купцям теж дозволялося вільно приїжджати до Володимира і після сплати незначного мита вільно купувати та продавати товари.

Налагодження добросусідських відносин із Польщею та Тевтонським орденом могло бути цілеспрямованою політикою братів, оскільки обидві ці держави конфліктували з Литвою, котра саме провадила агресивну наступальну політику. Перший великий випад Литви проти Галицько-Волинської держави здійснив узимку 1315—1316 рр. князь Гедимін ще за правління свого брата Вітеня. Під час походу литовці захопили доро- гичинську і берестейську землі.

Щодо відносин з Угорщиною, то наявні відомості дають змогу припустити, що галицько-волинські князі розігрували тут якусь свою гру. Без сумніву, вони протистояли Карлу Ро- берту, котрий 1308 р. захопив владу в Угорщині (коронований 1310 р.), усунувши Оттона III (останній подався в Галицько- Волинське князівство, де його радо прийняли). У 1315 р. проти Карла Роберта підняв повстання наджупан землинський і ужанський Петро, син Петне, котрий пропонував котромусь з братів зайняти угорський трон. Є дані, що цей Петро отримав допомогу з Галичини. Повстання було придушене аж 1321 р.

В яких стосунках Андрій і Лев Юрійовичі були з Римом, ближче невідомо. Однак про сам факт таких відносин можна довідатися з листа Папи ЙоанаХХІІ від лютого 1317 р. зі закликом до братів, щоб ті прагнули до навернення своїх підлеглих у католицьку віру.

Щодо татарської зверхності, то брати хоч і далі платили їм данину, але поводилися незалежно. В 1316 р. в Орді ханом став Узбек, який провадив жорстку централізаторську політику. В травні 1323 р., коли братів уже не було серед живих*18, Влади- слав Локєтек у листі до Папи Римського писав, що "два останні князі русини зі схизматицького роду" були для нього "непоборним щитом" проти татар. З цієї фрази дослідники схильні робити висновок, що Андрій та Лев Юрійовичі загинули в боротьбі проти татар, хоча у цьому немає повної впевненості.

*18: {Більшість дослідників уважають, що спочатку помер Лев, а потім — Андрій.}

Зі смертю братів, які були останніми представниками роду Романовичів по чоловічій лінії, виникло питання, кому передати владу.

Було кілька кандидатів на вакантний князівський стіл, і бояри обрали Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена. Його матір'ю була Марія, сестра останніх Романовичів — Андрія та Лева. Перед Болеславом була поставлена умова — прийняти православ'я, що він і зробив, отримавши при хрещенні ім'я Юрій. Окремі польські дослідники вважають, що утвердження згаданого князя на престолі у Володимирі відбулося внаслідок польсько-угорського походу на Галицько-Волинську державу — коаліція побоювалася, щоб татари не скористалися зі смерті останніх Романовичів і не обсадили головні міста краю своїми баскаками. Болеслава-Юрія II на княжому престолі затвердив золотоординський хан Узбек.

Новий галицько-волинський правитель не вживав королівського титулу, зазвичай окреслюючи себе як "Божою ласкою князь землі Русі, Галичини і Володимирщини". У зовнішній політиці Болеслав-Юрій II продовжив політику своїх попередників. Відомо кілька його грамот, писаних до Тевтонського ордену. Перша з них — від жовтня 1325 р. — обіцяє великому магістру Веренгерові вірність попереднім традиціям і дружні взаємини. У наступній грамоті від березня 1327 р. Болеслав- Юрій II додатково обіцяє "надійно захистити ваші землі від татар і від будь-якого іншого ворожого нападу, як тільки це нам випаде" (це майже калька з грамоти 1316 р.). У лютому 1334 р. князь у листі до Ордену зазначає: "бажаємо союзу та згоди з преподобним паном Людером, славним вельможею з Брунсвіка, генеральним магістром Прусії, та його співнастав- никами, його землями, його як знатними, так і простими людьми та жителями, та нашими боярами, а також військовими... та нашими землями і людьми — без будь-якого прихованого підступу зберігати непорушно союз і згоду на вічні часи". Нарешті у листі до магістра Теодорика з Альденбурга від жовтня 1335 р. Болеслав-Юрій II разом із боярами ще раз запевняє адресата, що постійно зберігатиме прихильність, і підтверджує всі попередні договори. Така дружба з Тевтонським орденом була не на руку Польщі, з якою в цей час воювали хрестоносці. Власне проти Ордену була скерована польсько-литовська угода 1325 р., підкріплена одруженням доньки Гедиміна Альдони (в хрещенні Анни) і сина Владислава Локєт- ка Казимира (майбутнього польського короля Казимира III). Цей союз був скерований найперше проти хрестоносців, але опосередковано і проти Галицько-Волинської держави, яка виявилася союзником Ордену. Новий (від 1333 р.) польський король Казимир III спробував розірвати угоду Болеслава-Юрія II з Орденом, але йому це не вдалося. Більше того, 1337 р. відбувся похід татар із галицько-волинськими полками на Польщу і майже два тижні вони тримали в облозі Люблін. Це ще більше зіпсувало стосунки з поляками.

Водночас окреслилося зближення Болеслава-Юрія II з Литвою. Син Гедиміна Любарт близько 1323 р. одружився з дочкою Лева Юрійовича Євфимією, а сам Болеслав-Юрій II1331 р. узяв собі за жінку доньку Гедиміна Офку-Євфимію. Зближення з Литвою й Орденом і паралельне охолодження стосунків з Польщею штовхало останню до пошуку союзників, і її погляд упав на Угорщину. Казимир III уклав мирну угоду з Чехією та Орденом. У 1339 р. на зустрічі у Вишгороді з угорським королем Карлом Робертом Казимир III уклав далекосяжну угоду, в якій ішлося про те, що у випадку, якщо в Казимира не буде дітей чоловічої статі, то Польща має перейти до сина Карла Роберта — Людовика, одруженого з Казимировою сестрою Єлизаветою. Напрошується висновок, що такий крок назустріч з боку Польщі вимагав би зустрічного кроку з боку Угорщини і логічно ним би мала бути відмова Угорщини від її претензій на галицько-волинські землі. Тобто Казимир III почав готуватися до агресії проти Галицько-Волинської держави. Причиною того могло б бути не лише неприхильне до Польщі ставлення Болеслава-Юрія II, а й не зовсім певне його становище в князівстві, що надавало впевненості Казимирові III. Внутрішньою політикою галицько-волинського князя була невдоволена певна частина населення. Бажання керувати одноосібно і деякі авторитарні моменти в управлінні князя не подобалися частині бояр. Явне протегування іноземним купцям і стягування до міст чехів, поляків та німців (надання місту магдебурзького права) дратувало міщанство. Протегування католиків не могло подобатися духовенству. На те, що православне духовенство мало підстави для хвилювання, вказує відомий лист Папи

Римського Йоанна XXII від червня 1327 р. до Владислава Локєт- ка з проханням підтримати Болеслава-Юрія II, "який задумав повернутися од єдності з римською церквою". Зрештою, окремий лист від Папи був адресований самому Болеславу- ЮріюІІ.

Правління Болеслава-Юрія II закінчилося раптово — 7 квітня 1340 р. його отруїли у Володимирі. Традиційно вважається, що це зробили невдоволені бояри, хоча така версія має одне слабке місце — бояри не могли не розуміти, що смерть князя, котрий не мав нащадків, буде причиною зовнішніх втручань. Через 9 днів після смерті князя війська Казимира III вже були під Львовом. Така оперативність не є невипадковою. Існує й версія, що бояри-змовники орієнтувалися на литовського князя Любарта Гедиміновича, родича покійного. Саме він безперешкодно, а мабуть і з допомогою бояр опанував Галицько- Волинською державою, але його прихід започаткував довголітню боротьбу між Литвою, Польщею й Угорщиною за оволодіння галицько-волинською спадщиною, і значення боярської верстви стало другорядним, а могутнє колись королівство перетворилося зі суб'єкта на об'єкт міжнародних відносин.

Зовнішня політика Галицько-Волинської держави пройшла досить тривалий шлях. Були часи, коли правителі цього князівства провадили цілком незалежну зовнішню політику, активно втручаючись у справи сусідніх держав. Були й періоди, коли сусідні країни намагалися господарювати на теренах держави Романовичів. Безсумнівним залишається те, що з Галицько-Волинським князівством, яке добре знали у тогочасному світі, змушені були рахуватися і намагалися підтримувати дружні відносини інші держави.

Рекомендована література

Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доповідей та повідомлень. — Л., 1993.

Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. — Л., 2001.

Галич і галицька земля: 36. наук, праць. — К.: Галич, 1998.

Головко О. Князь Роман Мстиславич та його доба. — К., 2001.

Горбенко С. Ярослав Осмомисл. Реконструкція антропологічна та історична. — Л.; Винники, 1996.

Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 3.

Корду ба М. Західне пограниччя між Карпатами та долішнім Сяном // Записки НТШ. — 1925. — Т. 138—140.

Котляр М. Галицько-Волинська Русь. — К., 1998.

Котляр М. Данило Галицький. — К., 2001.

Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.

Майоров О. Галицко-Волынская Русь. — СПб., 2001.

Пашу то В. Очерки по истории Галицко-Волынской земли. — М., 1950.

Софроненко К. Общественно-политический строй Галиц- ко-Волынской Руси XI—XIII вв. — М., 1955.

Шабульдо Ф. Галицко-Волынское княжество и Тырнов- ская Болгария на пути к политическому сотрудничеству в начале XIV в. // Культурные и общественные связи Украины со странами Европы. — К., 1990.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>