Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія політичних та економічних вчень
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Економічні та політичні погляди каноністів

Особливістю економічної думки раннього і пізнього канонізму було те, що в період зародження середньовіччя засуджувалось лихварство, торговельний прибуток, які розглядались як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці. Раннє середньовіччя характеризувалось регресом духовної культури, зростанням натуралізації економіки, послабленням зв'язків між державами, занепадом ремесла, провідною ідеологією стає християнство. Джерелом вивчення економічної думки раннього середньовіччя є документи Франкського королівства, яке утворилось на території Європи у V-IX ст. (Бельгія, Нідерланди, Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія): "Салічна правда" - збірник законів салічних (Північних) франків (V-VI ст.); "Капітулярій про вілли" Карла Великого (початок IX ст.). У "Салічній правді" визначалось рівне право сільських общин на землю, рівність всіх вільних франків перед законом, розмежування рухомого і нерухомого майна. "Капітулярій про вілли" дає уявлення про економічну політику феодальної держави (господарство мало натуральний характер), визнається монопольне право феодалів на земельну власність, визначається обов'язкова сплата оброку в натуральній формі власнику землі.

У XII ст. з'явилася школа кантоністів, предметом дослідження яких були папські декрети і булли, рішення церковних соборів, висловлювання отців церкви, а також положення Біблії. Кантоністи перейняли з учень Стародавнього Риму природно-правові концепції, природне право ними ототожнювалося з божественним законом, викладеним у Священному писанні, а джерелом позитивного (людського) права вважали лише звичай.

З XII ст. історії відомий перший звід канонічного права "Кодекс Граціана", автором якого був монах Граціан. В його положеннях і коментарях репродукувалась ідея про первинність церковної влади, її повноваження здійснювати юрисдикцію не лише в сфері морально-релігійних відносин, а також у відносинах світського характеру.

У 1159 році з'явився політико-правовий трактат історика і юриста, єпископа Шартарського Іоанна Солсберійського (1115/1120-1180) (перекладається як "співавторство"), в якому стверджувалось, що піддані згідно з волею Бога наділяють владою князя, який у своїй діяльності підпорядкований божественним законам і отримує від церкви меч (право застосування сили).

Іоанн Солсберійський намагався зібрати все, що було зроблено попередниками в області теології, схоластики, юриспруденції, викладанні римського права, поглядів середньовічних юристів і звести до однієї теорії з проблем держави, права і влади. Крізь всю його політико-правову та релігійну концепцію проходить ідея, що церква має право втручатися в справи держави при формуванні державних органів.

Для аргументації теоретичних висновків Іоанн широко використовує емпіричні дані. Іоанн Солсберійський вперше застосував термін "принцепс" (цар) для визначення глави держави. Суть глави держави він визначав як публічну владу, що діє на певній території. Іоанн Солсберійський розрізняв два типи государів: перші правили згідно закону, праву і справедливості, а також принципу "загального блага"; інші правили виключно силою, переслідуючи лише свої цілі, вони були тиранами. Іоанн Солсберійський вперше ввів у європейську думку органічну теорію світського політичного ладу.

"Полікрат" Іоанна Солсберійського випередив як теорію нового часу про божественні права королів, так і протилежне вчення про право народу на зняття владики-тирана.

Представником пізнього канонізму був Фома Аквінський (Фома Аквітан) (1225-1274), канонізований католицькою церквою у 1323 році. Його основні праці - "Сума теології", "Сума істини католицької віри проти язичників", "Про правління можновладців", в яких розкрив суть власності, яка має подвійну природу - управління і користування; виводить теорію "справедливої ціни". Приватну власність він не засуджує, але говорить про те, що кожен власник повинен пам'ятати, що він є правителем того майна, яке належить всім. Володіння власністю зобов'язує до благочинності, з однієї сторони і до праці - з іншої, тобто приватна власність є непорушною, виступає стимулом до праці, відповідає порядку співіснування, усуває суперечності між людьми.

Фома Аквінський виводить теорію "справедливої ціни", а також вперше говорить про прибуток від торгівлі, як винагороду за ризик підприємця. Гроші вважає мірою життя, визнає дві функції грошей - міру вартості і засіб обігу. Виправдовує Ф.Аквінський позичковий процент, прирівнюючи його до зняття орендної плати за землю (ренти). Були розроблені юридичні процедури, завдяки яким відсоток за позику прирівнювався до ренти з землі.

Обстоюючи централізацію влади, Фома Аквінський визнає соціальну ієрархію, а її природну підставу бачить у поділі праці, розглядаючи приватну власність як необхідний інститут людського життя.

Він піддав ретельному аналізу вчення Аристотеля і використав його в розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Аристотеля "Політика". Теолог поділяв думку Аристотеля про те, що людина є політичною істотою.

Фома Аквінський назвав форми держави в такому порядку: монархія, аристократія, політія (править більшість в інтересах загальної користі), тиранія, олігархія, демократія. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.

Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на Всесвіт, що його створив Бог, і править ним, як і монарх у своїх володіннях.

Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром - розумом, а тому виключає суперечки між учасниками правління, що точаться за аристократії, олігархії та демократії. Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну. Останню теолог вважав прогресивнішою, оскільки влада в ній регламентується законом. У своєму політико-правовому вченні він намагався обгрунтувати тезу про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.

Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади, форми влади (походження) і використання влади.

Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів спричинює рух підданих.

На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили.

Третій аспект - використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога.

Ф. Аквінський, як і Аристотель, не розмежовує суспільство і державу. Відповідно до його вчення, держава - це форма людської єдності і співробітництва, яка виникає у відповідь на потреби природи і розуму. Природа держави - це реалізація законів провидіння. Роль володаря в державі філософ порівнював із роллю Бога в світі.

Політичним внеском Ф. Аквінського у розвиток державно-правової думки є його класифікація форм держави на основі критерію морального правління. Суспільство має на меті загальне благо. З огляду на це теолог поділяє правління на справедливе і несправедливе, а владу - на політичну і деспотичну.

Політична влада - це додержання законів, опікування світського правителя обороною країни, судочинством, усуненням зловживань, підтриманням миру в державі. Це найкраща форма правління, яку контролює церква і великі феодали.

Деспотична влада - це ніким і нічим не обмежене правління повелителя-деспота. Таке правління Ф.Аквінський однозначно засуджував, підкреслюючи, що правитель повинен керуватися вимогами божественної справедливості, додержуватися приписів законів і вимагати такої ж поведінки у підданих. Панування однієї людини над іншою не повинно позбавляти підданого права на вільний моральний вибір. Ніхто, навіть раб, не зобов'язаний коритися деспотові. А тому опір тиранії, робить висновок філософ, є не лише правом, а й обов'язком підданих.

На думку мислителя, влада виникає у відповідь на природну необхідність задоволення потреб людини. Вона об'єднує суспільство і допомагає людям удосконалюватися морально, піклуватися про душу та своє місце серед людей.

Свою правову концепцію Ф. Аквінський викладає з позиції категорії справедливості. Право - це дія справедливості під кутом зору встановленого божественного порядку людських взаємин. Справедливість полягає у наданні кожній людині того, що їй самій належить. Як і Аристотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість - це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна - це дії на порівняння чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права: якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; якщо ж порівнюються дії (тобто відновлюється справедливість у суспільстві) за людською волею, то це позитивне (людське) право.

Доцільно наголосити на принципово різних засадах вчень Аристотеля та Фоми Аквінського стосовно розуміння природи людини і справедливості (табл. 3.1).

Таблиця 3.1. ВІДМІННОСТІ У ВЧЕННІ АРИСТОТЕЛЯ ТА ФОМИ АКВІНСЬКОГО.

Аристотель

Фома Аквінський

Розуміння природи людини та природного права

Людська поведінка підпорядкована природному праву, яке втілює вимоги всеохоплюючої космічної справедливості

Природне право - це підкорення людини Богові і втілення божественної справедливості

Трактування держави

Держава є "самодостатньою", тобто вона здатна забезпечити всі умови, за яких можливий найвищий рівень морального розвитку людини

Держава відіграє значну роль у житті суспільства, але справедливість на землі утверджується не завдяки світській владі (державі), владі церкви. Верховенство духовної влади над світською

Влада, вважав Ф.Аквінський, приводить у дію закони держави. Вони являють собою специфічні настанови (приписи), які не порушують божественного порядку.

Філософ розрізняє вічний, природний, божественний та людський закони, дія яких охоплює чотири рівні космічної реальності, що є "чотирма формами Божественного розуму" (рис. 3.1).

Вічний закон є тотожним розуму Бога, вічний план божественної мудрості. Формою відображення божественного розуму у земному житті є природний закон. Сфера його впливу - світ живої природи, який підкоряється інстинктам життя і самозбереження. Природний закон діє однаково як у сфері християнського світу, так і серед язичників. Дарунком Божої милості є Божественний закон, який визначає кінцеву мету людського життя, керує душею і спрямовує людей у прагнення до добра. Наряду із зазначеними законами, Ф.Аквінський виводить, спеціально призначений для людей, позитивний закон, який конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності і не завдавати зла іншим людям. Людський закон спрямовує недосконалих за своєю природою людей коритися владі перед страхом покарання. Але, якщо природний закон поширюється на всіх людей Всесвіту, то норми позитивного закону діють у межах окремої країни і різняться між собою.

Форми Божественного розуму за Ф. Аквінським

Рис. 3.1. Форми Божественного розуму за Ф. Аквінським

Сучасна католицька теорія права - неотомізм (офіційна філософська доктрина католицької церкви) заснована на вченні Фоми Аквінського. Послідовники цього вчення - неотомисти, неосхоластики, доводять, що концепція Фоми Аквінського зводить до рангу вищих цінностей достоїнства людини, захищає права і свободи від свавілля влади.

Французький вчений Школа Орезм (1323-1382) у "Трактаті про походження, природу, юридичну основу і зміст грошей" (1360) досліджував походження грошей і став одним з перших авторів металістичної теорії грошей. Гроші, на його думку, це інструмент, створений людьми для полегшення обміну товарів. Золото та срібло стали грошима завдяки своїм природним властивостям. Ніколо Орезм був противником псування монет, оскільки вони не були власністю короля, хоч і друкувались з його портретом. Він зазначав, що зміна ваги і цінності монет завдає збитку торгівлі та кредиту, знецінює різні грошові доходи.

Одним із напрямів економічної думки класичного середньовіччя були єресі, що виражали відмінні від офіційної католицької церкви погляди. Єресі - ідейний протест проти перетворення християнства в ідеологію станового ладу. В середні віки єресі - це теологічна юриспруденція, яка переглядала феодальну державу і право.

Єретики стверджували, що багатство церкви придбане всупереч християнським канонам, і активно захищали ідею рівності всіх людей. Єресі поділялись на три групи:

> багаті єресі - чисто богословські і не стосувались суспільно-політичних проблем;

> небезпечні єресі - обвинувачували духовенство у відступі від апостольських правил, у користолюбстві, дармоїдстві, гордині, зарозумілості і зневазі до заповідей Христа;

> єресі антифеодального характеру - засуджували не лише церкву, а й кріпосництво, дворянські привілеї і право.

Наприкінці V - в середині VI ст. єресі в Західній Європі ще не мали масової бази. Але в XI-XII ст. відбувається різке піднесення єретичних вчень і рухів. Це стосується Північної Італії, Південної Франції, Німеччини. Першими єретиками Європи, які мали європейський резонанс і поклали початок суспільно-політичному руху, були болгарські богомоли (Болгарія X-XIII ст.). Прикладами єресей були програми селянських повстань: Майл-Ендська програма передбачала ліквідацію кріпосництва, а Смітфілдська - поділу між селянами церковних земель і общинних угідь, захоплених феодалами.

У XIV-XV ст. з'являються дві течії нової єресі: Бюргерська та селянсько-плебейська. Бюргерські єресі спрямовувалися проти феодалізму, розкоші церкви та духовенства, вимагали усунення папства від влади та політичної діяльності, повернення до ранньохристиянської моралі, рівності всіх членів релігійних общин. Бюргерські єресі представляли доктор богослов'я Оксфордського університету в Англії Джон Уікліф (1330-1384) і чеський теолог Ян Гус (1374-1415).

Джон Уікліф у своєму політико-правовому вченні наполягав на незалежній від Рима англійській церкві, виступав проти непогрішності пап, проти втручання церкви у справи держави, захищав приватну власність та відстоював розподіл суспільства на стани.

Підтримуючи Джона Уікліфа, Ян Гус виступав проти привілеїв дворянства і церковних багатств, проти верховної влади німецького імператора, за що був страчений у 1415 році. Його погляди збіглися з мотивами національно-визвольної боротьби Чехії проти німецьких феодалів. У "Гуситському русі" незабаром визначилось дві течії, які мали свої програми (рис. 3.2).

Селянсько-плебейські єресі та їхній рух у XIV-XV ст. представляли лолларди (жебруючі священики) в Англії і таборити в Чехії. Лолларди бажали передати землю селянським громадам, звільнити хліборобів від пут кріпацтва, вести простий спосіб життя ранніх християн. Таборити прагнули до скасування виключного права дворянства, заборони римсько-католицької церкви, встановлення рівності всіх людей. Селянсько-плебейські єресі підтримували всі бюргерські вимоги та доповнювали їх вимогами громадянської рівності, вимагали скасування панщини, оброку, податей, станових привілей і самих станів.

Програма течій

Рис. 3.2. Програма течій "Гуситського руху" у Чехії

Ідеї єретиків використовувались під час Реформації XVI ст. і в ранніх буржуазних революціях XVI-XVII ст. Німеччини, Голландії і Англії.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші