Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Українська культура кінця 30-90-х років

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав було пекучою проблемою не тільки для українців, а й усієї європейської політики. Українське національне питання накладало відбиток на внутрішньополітичне становище в СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині, а також на зовнішню політику цих держав.

Багато діячів культури, представники інтелігенції на західноукраїнських землях сприймали трагічні події 30-х років у радянській Україні з розчаруванням та пригніченням. Український народ переживав важкі часи, його фізичні й духовні сили були ослаблені. Антинародний сталінський режим підірвав умови життя основної групи населення республіки - селянства. Мільйони українців загинули від сибірських морозів або голодомору на рідній землі, винищувалася інтелігенція. Зовнішньополітичне становище на континенті ставало дедалі хиткішим; було очевидним, що Україна буде втягнута у вирій складних міжнародних подій.

Мюнхенська угода 1938 р. поклала початок розчленуванню та ліквідації Чехословаччини. Закарпаття, незважаючи на опір і спробу проголошення національними силами української державності, опинилося під жорстокою владою Угорщини. Опрацьовуючи загарбницькі наміри, А. Гітлер встановив контакти з лідерами українських національних організацій, плекав надію з їхньою допомогою розвалити Польщу, проголосити українську державність і використати її у процесі війни з СРСР. Але пізніше було визнано за краще домовитися з Й. Сталіним про поділ Польщі. Внаслідок радянсько-німецьких переговорів у серпні 1939 р. В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали договір про ненапад строком на 10 років і секретний протокол до нього, який передбачав перехід Західної України до СРСР.

Вступ Червоної армії на територію Західної України і Білорусії 17 вересня 1939 р. був наслідком таємної угоди між Й. Сталіним і А. Гітлером про територіальний поділ Східної Європи. Згідно з міжнародним правом ця змова була незаконною; проте не слід забувати, що Польща заволоділа східнослов'янськими землями проти волі українського та білоруського народів. Після корекції кордонів суто польські землі відійшли до Німеччини, а землі Західної України і Західної Білорусії возз'єдналися з УРСР та БРСР. Зайнявши Західну Україну, радянське керівництво терміново почало оформлення її нового державно-правового статусу. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, а 27 жовтня Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з УРСР.

Подальший розвиток подій характеризував усю складність і суперечливість процесів вирішення українського національного питання. Об'єднання двох найбільших українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності, тому факт злуки Наддніпрянщини і Наддністрянщини був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Водночас ці перетворення відбулися практично без участі західноукраїнського населення, гасла возз'єднання були використані Й. Сталіним з метою прикриття злочинних намірів щодо національно-визвольного руху українців. Усе це зумовило суперечливі результати возз'єднання. Після входження Західної України до УРСР почалося відновлення на її землях економічних і політичних структур тогочасного радянського суспільства. З одного боку, утворювалися нові органи влади, демократичніші за формою, відкривалися українські театри, школи, вищі навчальні заклади, а з іншого, поширювалася тоталітарна система, встановлювався контроль за населенням, почалися масові репресії та депортації. За підрахунками радянських істориків, з осені 1939 по осінь 1940 р. органами НКВС було репресовано за політичними звинуваченнями і депортовано без суду і слідства майже 10 % місцевого населення. На листопад із західноукраїнських та західнобілоруських земель було вислано 312 тис. сімей, або більше 1 млн осіб. Почалася насильницька колективізація. Зусиллями ревних сталіністів закреслювалося майже все позитивне, що було досягнуто в культурному і громадському житті до радянських часів, обривалися генетичні коди історії. Ця політика привела до розчарування у новій владі багатьох представників місцевого населення, які у вересні 1939 р. радісно зустрічали радянські війська. Посилювались симпатії до антирадянського національного руху. Цим намагалися скористатися провідники націонал-радикальних угруповань, зокрема ОУН. Напад гітлерівців на СРСР 22 червня 1941 р. поклав початок новим, надзвичайно важким випробуванням в історії українського народу та його культури. Для переважної більшості населення УСРР війна з фашистами була справді вітчизняною війною, боротьбою проти іноземного поневолення, насильства і руйнування. Разом із народом, який готувався дати відсіч агресорові, виступили діячі культури. На початку війни майже третина уцілілих українських літераторів пішли на фронт, пізніше у діючій армії перебувало дві третіх письменників. Деякі з них брали участь у партизанській боротьбі.

Надруковані на другий день війни вірші П. Тичини "Ми йдемо на бій" та Л. Первомайського "В бій" закликали народ до боротьби із загарбниками. 22 червня при Спілці художників УРСР утворено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів. При АН УРСР організовано Науково-технічний комітет сприянню оборони. Відбувалася евакуація на схід закладів науки та культури, музейних цінностей.

На осінь 1942 р. гітлерівці окупували велику частину території СРСР, зокрема всю Україну, загарбавши яку, фашисти здійснювали плани її перетворення на колоніальну окраїну, а її "життєвий простір" передбачався для "арійських панів". Почалося винищення місцевого населення, пограбування національних багатств, вивезення до Німеччини промислового устаткування, сировини, цінностей, людей.

Після нападу Німеччини на СРСР рішенням революційного проводу ОУН (бандерівської) у Львові було проголошено "самостійну соборну Українську державу" під протекторатом Німеччини. Але німці, які мали інші плани щодо України, не визнали бандерівського уряду та розігнали його. Пізніше націоналістичні сили створили Українську повстанську армію (УПА), яка розпочала бойові дії як проти комуністів, так і проти фашистів, борючись за створення незалежної України. Дозволяючи у встановлених межах українську пропаганду антирадянської спрямованості, видання друкованих ЗМІ, німці боролися проти самостійництва, ув'язнювали та розстрілювали найрадикальніших його представників. Так, у 1942 р. у Києві разом з групою однодумців була розстріляна гестапо українська поетеса, організатор Союзу українських письменників (м. Київ), видавець журналу "Літаври" О. Теліга.

Політичний розрахунок бандерівців ґрунтувався на тому, що після розгрому Німеччини держави Заходу воюватимуть з СРСР, і це дасть змогу утворити незалежну державу. Брак єдності серед ватажків в ОУН, майже повна відсутність взаємодії з радянськими партизанами відштовхували від них значну частину українського населення. Окремі групи радянського населення помилково вбачали у бандерівцях фашистських союзників. Цьому також сприяла шалена наклепницька радянська пропаганда. У1943 р. з лояльних гітлерівцям членів націоналістичних угруповань було сформовано дивізію СС "Галичина", яку радянські війська розгромили влітку 1944 р. під Бродами. Залишки цього формування також увійшли до загонів УПА, утворюючи соціальну базу пізнішої громадянської війни в Західній Україні. У 1943 р. на Великому надзвичайному зборі ОУН відбулися зміни у програмних і організаційних засадах ОУН у напрямі усування профашистських елементів; ОУН виокремлювала серед цілей питання "культурного піднесення народу". Це привертало до неї симпатії частини української інтелігенції. Пізніше оунівці вели героїчну боротьбу з радянською владою під гаслами незалежності України.

Радянська інтелігенція віддавала усі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом "Все для фронту, все для перемоги" розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури. Науковці АН УСРР розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми. На Сході функціонували евакуйовані з України ВНЗ. Патріотичним пафосом, вірою в перемогу сповнені твори письменників України: М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського ("Слово про рідну матір"), В. Сосюри ("В години гніву"), А. Малишка ("Україно моя"), Ю. Яновського та ін. Приблизно 350 музичних творів, у тому числі 4 симфонії, 6 опер, 110 пісень написали в евакуації композитори України (вирізнялись кантата-симфонія А. Штогаренка "Україно моя", "Український квінтет" Б. Лятошинського, опера М. Вериківського "Наймичка"). Багато картин, портретів, плакатів створили художники М. Дерегус, М. Глущенко, В. Касіян, О. Шовкуненко, скульптори І. Гончар, А. Страхов та ін. У радянському тилу продовжували творчу діяльність 42 українських театральних колективи. Кіномит-ІІІ України працювали над створенням художніх та хронікально-документальних фільмів. Популярності набула документальна стрічка "Битва за нашу радянську Україну", знята під керівництвом О. Довженка (1943). Одночасно О. Довженко написав кіноповість "Україна в огні", в якій спробував об'єктивно дослідити причини поразок червоних військ на першому етапі війни. Але за ініціативою Й. Сталіна концепція фільму була рознесена вщент, правдивий фільм про Вітчизняну війну не з'явився. Під час визволення українських земель у 1943-1944 рр. велика увага приділялась відновленню соціокультурної інфраструктури, знищеної війною. На кінець 1945 р. в Україні працювали 19 тис. культурно-освітніх установ (75 % довоєнної кількості), 119 музеїв (70 %), 103 театри (73 %).

Наприкінці Другої світової війни завершилося об'єднання українських земель у складі УРСР. Проводячи його, сталінське керівництво таким чином запобігало можливостям повторного проголошення автономії або незалежності тих чи інших територій національно орієнтованими політичними організаціями та формуваннями. Частина українців залишилася на етнічних землях Польщі, Чехословаччини, Румунії. Під виглядом боротьби з бандерівщиною маріонетковий уряд Б. Берута у Польщі у "найкращих" сталінських традиціях учинив депортацію українців у західні регіони ПНР; лише в кінці 50-х років їм дозволили повернутися на рідні згарища. Після перемоги частина української інтелігенції сподівалася, що жахлива політика терору і репресій припиниться, що Україна, яка уславила себе у боротьбі із загарбниками, здобуде можливості більш вільного національно-культурного розвитку. Але сталінське керівництво пильно стежило за тим, щоб розбуджена національно-патріотична свідомість не поширювалася, щоб зберігався тотальний контроль над думками і людьми. Після перепочинку розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури України.

У 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У знову було призначено Л. Кагановича, який "уславив" себе активною участю в боротьбі проти українізації в кінці 20-х - на початку 30-х років. Почалося вишукування "буржуазного націоналізму" в середовищі творчої та наукової інтелігенції. В Україні виникли свої аналоги сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград" від 14 серпня 1946 р. (скасовані лише у червні 1990 р.). До "націоналістів" "записали" поета М. Рильського, розкритикували твори Ю. Яновського, П. Панча, М. Стельмаха, праці М. Возняка. Негативну роль у цькуванні товаришів-письменників відіграли О. Корнійчук та М. Бажан. Тільки випровадження з України Л. Кагановича та заміна його М. Хрущовим врятували від загибелі багатьох діячів культури. Але ідеологічне тавро "ворожих елементів" було знято з них лише після XX з'їзду КПРС та публікації виступу М. Хрущова "За тісний зв'язок літератури і мистецтва з життям" (1957).

У другій половині 40-х років відбудовувалася зруйнована німецькими окупантами матеріальна база культури. За роки четвертої п'ятирічки практично повністю було відновлено діяльність закладів культури, науки і освіти. Це - результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали інші республіки.

Оскільки під час окупації було зруйновано систему навчальних закладів в Україні, велика увага приділялася наданню можливості здобути освіту тим, хто був позбавлений її за гітлерівців. Прийнято низку постанов про поліпшення роботи шкіл, організацію всеобучу. У результаті проведеної роботи у 1950/51 навчальному році в Україні діяло 222 тис. шкіл (у 1941 р. - 199 тис), а кількість учнів наближалася до довоєнної. Розгорталася система вечірньої освіти для дорослих. Були розроблені заходи з поліпшення вищої освіти, поширення заочної підготовки фахівців. Особливо поширювалися культурні процеси в Західній Україні. Відроджувалися також наукові структури. У 1950 р. кількість наукових установ становила 3447, у них працювало 162,5 тис. осіб. Після смерті у 1946 р. президента АН УРСР академіка О. Богомольця академію очолив академік В. Палладій.

Незважаючи на загрозу репресій проти діячів культури, митці створювали нові літературні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. У післявоєнні роки розкрився літературний талант О. Гончара та М. Стельмаха, вийшли нові твори М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри. Серед музичних творів, які виникли у повоєнне десятиріччя, увагу привертали Друга симфонія К. Данькевича, симфонічні поеми "Пісня юнаків" та "Дніпро" С. Людкевича, опери "Молода гвардія" Ю. Мейтуса та "Богдан Хмельницький" К. Данькевича. Визнання здобули твори українських художників Т. Яблонської, В. Костецького, Ф. Манайла, гравюри та офорти В. Касіяна, М. Дерегуса та ін. Особливо слід відзначити піднесення в розвитку мистецтва української пісні в результаті діяльності композиторів П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, І. Шамо тощо та виконавської творчості Д. Гнатюка, М. Кондратюка, К. Огневого, А. Солов'яненка та ін.

Отже, українська культура вийшла із важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Подолавши роз'єднаність земель, Україна здобула можливість відродити науку, освіту, мистецтво, спираючись на спільні зусилля Сходу і Заходу. На жаль, сталінізм не давав змоги повною мірою розгорнути широкомасштабні відроджувальні процеси. Спроби пробудження національної самосвідомості одразу придушувались.

Друга половина 50-х - початок 60-х років в Україні були часом поступового національно-культурного відродження. Могутній імпульс цьому процесові надало офіційне засудження "культу особи" И. Сталіна. Загальносоюзний рух до оновлення мав в Україні свою специфіку, зумовлену, зокрема, національною проблематикою. Промова М. Хрущова під час декади українського мистецтва в Москві на захист української мови була сприйнята як початок нової державної політики.

Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, відбувалися процеси реабілітації, повернення в культуру спадщини репресованих митців, зростання по-бунтівничому настроєних і по-новаторському естетично зорієнтованих культурних, літературно-мистецьких сил ("шістдесятництво"), спостерігалося пробудження серед частини молоді активного Інтересу до історико-культурних та політичних питань (Клуб творчої молоді в Києві, дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт "самвидаву"). У цей час виникла нова генерація української радянської інтелігенції, яка шукала шляхи до національних джерел, вимагала повного знання вітчизняної історії, культури. Вийшли на творчу арену молоді поети І. Драч, Б. Олійник, В. Коротич, В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, Є. Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. У "самвидаві" поширювалися есе В. Мороза ("Хроніка опору", "Із заповідника ім. Бери"), твори Є. Сверстюка ("Собор у риштованні"), М. Осадчого ("Більмо"), І. Калинця, В. Стуса та ін., а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'яток української культури, репресій, русифікації.

Виникло "українське поетичне кіно" - унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, І. Миколайчука, допомогло українській інтелігенції об'єднати творчі зусилля. Але, з іншого боку, керівництво, налякане зростанням політичної активності, посилювало боротьбу з інакодумством, "націоналізмом", під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності, або й просто всякий інтерес до національних проблем, власної історії, мови. На початку 60-х років М. Хрущов таврує авангардові течії в мистецтві, вимагає "правильно" відображати дійсність, а зі сходів Білоруського державного університету лунає його нове гасло: "Чим швидше всі ми заговоримо російською, тим швидше настане комунізм". У Ленінграді та Москві почалися перші політичні процеси над письменниками-інакодумцями.

Під тиском центральних органів українське керівництво також вдалося до репресивних акцій, які особливого поширення набули після усунення від влади М. Хрущова. Наприкінці 1965 р. у Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі заарештовано декілька активних представників української творчої молоді, серед яких були літературний критик М. Горинь, художник О. Заливаха, літературознавець М. Косів та ін. "Відлига" завершилася остаточно в 1972 р., коли було знято з поста Першого секретаря ЦК КПУП. Шелеста, який підтримував деякі починання у відродженні української культури, дедалі ширшому запровадженні української мови.

Негативні наслідки для культурного розвитку мала сумнозвісна дискусія 1968 р. щодо роману 0. Гончара "Собор", в якому автор виявив занепокоєння негативними явищами в морально-духовній сфері радянського суспільства, а також VI пленум правління Спілки письменників України восени 1970 р., на якому був оголошений перелік "ідеологічно невитриманих" творів. Лише в останні роки побачили світ окремі твори І. Чендея, В. Дрозда, Р. Іваничука, О. Бердника, На початку 70-х років відбувалися критична облога письменників, поетів, перекладачів, науковців - І. Білика, М. Лукаша, Г. Кочура, Б. Харчука, Г. Нудьги, розгроми художніх і наукових творів: дослідження І. Іллєнка "Григорій Квітка-Основ'яненко", восьмого тому "Історії української літератури".

На зламі 60-70-х років в Україні в умовах застою, що визначає характер суспільного життя, утверджувалось зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, яке виявилось зокрема у звуженні сфери функціонування рідної мови, забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не оминула видатного скульптора сучасності, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. По-варварськи було знищено шестиметровий вітраж роботи А. Горської (загинула за невідомих обставин), Л. Семикіної, О. Заливахи у Київському університеті. У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до "Козацького циклу", але в період застою ця тема була забороненою і талановитого митця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.

Роки "застою" стали періодом командно-директивного втручання у творчий процес, долі художників. Політизація мистецтва, надмірна ідеологізація оцінок були вкорінені у трагічних 30-х роках і спричинювали схожі наслідки. Після 1972 р. багато представників української культури опинилися за ґратами або в еміграції. Трагічною була доля одного з найталановитіших поетів 60-70-х років Василя Стуса. У 1979 р. він повернувся до Києва після ув'язнення у Мордовії та колимського заслання і знову був засуджений на 15 років. У спецтаборі для політв'язнів на Уралі він помер у 1985 р. Нині поета посмертно реабілітовано, його прах перенесений на батьківщину, йому присуджено Державну премію Української PCP ім. Т. Шевченка (1990).

Роки "застою" характеризувалися збільшенням негативних тенденцій та явищ у суспільно-культурному розвитку республіки, офіційно впроваджуваний курс на "злиття націй" фактично перетворився на русифікацію освіти, преси, книговидавничої справи, театру. Монополізація матеріальних та організаційних умов художньо-творчої діяльності керівництвом творчих спілок не давала можливості знайти місце в художньому житті яскравим представникам творчої молоді. Підвищення ролі споживацької "еліти" в користуванні культурними цінностями зумовлювало появу творів, які догоджали цим невибагливим смакам. Некомпетентність керівництва сферою культури виявлялася в забороні виставок, театральних постанов, ігноруванні народних культурних ініціатив. Зокрема з "ідейних міркувань" було знищено шевченківський вітраж у Київському університеті, заборонено збори біля пам'ятника Т. Шевченкові у Києві на роковини поета тощо. Наслідком нерозумної культурної політики стали занепад багатьох плідних традицій народної культури, заохочення псевдонародного етнографізму й "шароварщини", формалізація й дегуманізація культурно-освітньої роботи. Намагання пожвавити культурне життя внаслідок прийняття численних постанов, проведення фестивалів самодіяльної творчості були малорезультативними, бо в культурному розвитку було зменшено можливості виявлення ініціативи "знизу".

Як результат занедбання національної культури, неуваги до її потреб розвивалася "масова культура" комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура, до зразків яких належать комплекс Музею історії Вітчизняної війни в Києві (1982) або монумент на честь проголошення радянської влади в Харкові (1975). Занепадав рівень освіти й професійної підготовки, розвивалися безвідповідальність виконавців і некомпетентність керівників. Тому Чорнобильська катастрофа 1986 р. була не просто трагічною виробничою аварією, а й символом духовної катастрофи, яка зависла над українським народом та його культурою, свідоцтвом нагальності, невідкладності докорінних суспільно-економічних і культурних змін в УРСР.

Водночас культура України Другої половини 50-х - початку 80-х років була сферою вияву її творчих сил. Розвиток науки, освіти, мистецтва у той час свідчив про потенційні можливості народу, його потяг до реалізації себе в культурній творчості. Значними були досягнення науки. Вчені України зробили великий внесок у розвиток фізики, технічних та сільськогосподарських наук. Так, у 1964 p. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів. Школа академіка М. Глушкова була однією з найвпливовіших у кібернетиці. Україна стала центром досліджень з техніки зварювання металу.

50-70-ті роки були періодом виходу узагальнювальних наукових праць у галузі суспільних наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний "Словник української мови", восьмитомну (в 10 книгах) академічну "Історію Української PCP", восьмитомну "Історію української літератури". Велика синтетична праця "Історія українського мистецтва" удостоєна в 1971 р. Державної премії УРСР. У кінці 50-х - на початку 60-х років побачили світ "Матеріали до вивчення історії української літератури" - цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді було також підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження "Українці", яке, на жаль, у зв'язку з мізерним тиражем практично невідоме читачеві. Побачив світ перший радянський посібник з історії української культури (М. Марченко).

У 60-80-х роках виникло багато яскравих художніх творів. Користувалися великою увагою читачів твори П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. У цей час виявився яскравий талант Григора Тютюнника, якого літературознавці порівнюють з В. Шукшиним. Державну премію УРСР 1978 р. було присуджено (посмертно) автору яскравої національної дилогії "Лебедина зграя" і "Зелені млини" В. Земляку. Світ давній і нинішній відкривали читачі в романах П. Загребельного, С. Скляренка. Вагомий внесок у розвиток образотворчого мистецтва здійснили художники В. Касіян, М. Глущенко, М. Дерегус, В. Бородай, Т. Яблонська та ін. Широку популярність серед знавців і любителів музики здобули твори Г. Майбороди і П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, А. Штогаренка, Ф. Шамо, О. Білаша та ін. Творча інтелігенція демонструвала свої надбання за межами СРСР. Швидко зростає українська естрадна пісня, особливо у виконавській майстерності Д. Гнатюка, В. Івасюка, Н. Яремчука, В. Зінкевича, С. Ротару та ін.

Особлива роль у часи "застою" належала театральному мистецтву. Одним із провідних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери і балету Української PCP ім. Т. Шевченка. Його репертуар збагатився оперою "Ярослав Мудрий" Г. Майбороди, балетами "Легенда про любов" А. Мелікова та "Світанкова поема" В. Косенка. Важливе значення мали Київський драматичний театр ім. І. Франка, Російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка і російський ім. О. Пушкіна, Львівський драматичний театр ім. М. Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи "застою" став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках повернулися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли "шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у творах засудив байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблювалася у проблему обов'язку митця перед народом (роман "Маруся Чурай"); І. Драч розкривав непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації (поема "Чорнобильська мадонна"), В. Голобородько філософськи осмислив сенс людського життя; Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу ("Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю").

Із середини 80-х років починають заповнюватися "білі плями" в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише у 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портретний живопис, натюрморти ("Лісоруби", "Святковий день у селі Космачі", "Т.Г. Шевченко в Корсуні", портрети К. Стеценка, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса). Відомий нині самобутніми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини, а саме "Перехід козаків через Степань", "Хрещення в Степані", "Берестецька битва 1651 p.".

Отже, розвиток української культури протягом останніх тридцяти років радянської влади характеризувався спробою національно-культурного піднесення в часи "відлиги", а пізніше, коли процес, який сьогодні називають "задушеним відродженням", перервався, відбувалося поступове накопичення й узагальнення наукових і мистецьких надбань, що сприяло усвідомленню потреби у глибоких соціокультурних перетвореннях заради збереження українського народу та його культури.

60-80-ті роки характеризуються значним кількісним і якісним зростанням української інтелігенції. Вихована в умовах боротьби з культом особи Й. Сталіна, вона критично ставилась до "успіхів" соціалізму, керівної ролі КПРС, обмеження свободи творчості, переслідування церкви, вдумливо намагалась аналізувати минуле і сьогодення українського народу, пробувала вимагати ліквідацію огидних явищ радянської дійсності. У неї викликали протести відставання Радянського Союзу від наукових революцій в Європі, темпів зростання рівня життя населення від європейської цивілізації і демократизму. Інтелігенція також засуджувала винищення української державності, незалежності, русифікацію культурного життя України тощо.

Перебудовчі процеси розпочалися в Україні із запізненням. Фактично вони розгорталися після усунення від влади В. Щербицького (1989). Але першою точкою відліку перебудовчих процесів в Україні можна вважати 26 квітня 1986 р. - день Чорнобильської катастрофи. Вибух у Чорнобилі неначе освітив справжній загрозливий стан речей не лише з довкіллям, а й з українською культурою, мовою, суспільною мораллю, майбутнім нації. Це спонукало до активних дій верхівку української творчої інтелігенції, зокрема найвідоміших з-поміж "шістдесятників". Однією з перших "ластівок", що віщували духовне оновлення, була поява художніх та публіцистичних творів, присвячених Чорнобильській катастрофі. Серед них поема І. Драча "Чорнобильська мадонна" (1988), в якій автор відверто порівнює партійно-державних ієрархів із сумнозвісним царем Іродом - колабораціоністським урядовцем доби римського панування в Іудеї, вимагає притягнення до відповідальності перед людьми і Богом "перший" осіб, які винні у страшному атомному злочині проти народу. Бачачи на лаві підсудних тільки шістьох технічних винуватців Чорнобильської трагедії, автор з болем вигукує:

Чому їх шість? А де ж це сьомий - ти!

Чому ти не сидиш на лаві, Перший?

Ні, ти зориш на нас із висоти,

Длань керівну над нами розпростерши...

Дзвони Чорнобиля пробудили в народі інстинкт національного, у тому числі мовно-культурного, самозбереження, викликали у багатьох людей нестримне бажання, за словом великого Каменяра:

Не ридать, а здобувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.

Протягом 1986-1988 pp. спочатку в літературно-мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розпочалися дискусії. На відміну від Москви, де головними темами дискусій були "відновлення історичної правди" щодо, в основному, радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи та опрацювання шляхів реформування суспільного й господарського життя в руслі горбачовського гасла "Більше демократії - більше соціалізму", українська інтелігенція на перший план висувала проблематику захисту національної мови й культури, повернення історично-культурної спадщини у повному обсязі. Велике значення для осмислення ситуації та усвідомлення завдань мала стаття Івана Дзюби "Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?", де цій культурі поставлено діагноз - неповноструктурність як наслідок бездержавності.

Почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої або просто неопублікованої української художньої, наукової, політичної літератури минулих десятиліть, а також культурного доробку української діаспори. До деякої міри культурницькі гасла були евфемізмами, за якими стояли проблеми відновлення справжньої, а не декоративної української державності - на той час, зрозуміло, у межах СРСР.

Під тиском громадськості на помітні поступки у національній політиці пішло й компартійне керівництво. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, з одночасним прийняттям Закону про мови в Українській PCP, який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літератори, очолені кількома "шістдесятниками", а також учорашні дисиденти, які утворили в Києві Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке на II з'їзді прийняло освячену історією назву "Просвіта" (1991). Почали поширювати діяльність ланки культурологічного товариства "Спадщина". Коли пізніше створювались вже суто політичні організації (наприклад, Народний рух), їхніми лідерами ставали переважно недавні лідери культурницького руху, зокрема письменники.

Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. Хоча горбачовська політика "гласності та демократизації" не означала цілковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення партійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання поза традиційними творчими спілками, вийшла з "підпілля" й швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особливо музична. Втім, і традиційні творчі спілки не залишалися осторонь цих процесів. Коли українські письменники масово вирушили у "велику політику", то кінематографісти і театральні діячі зосередилися на обстоюванні нових господарських та правових умов для професійної роботи - аби здобути на майбутнє реальні гарантії творчої свободи та матеріальної незалежності від державного та партійного чиновництва. Саме у 1987-1988 pp. на усій території СРСР почалося запровадження нових, "госпрозрахункових" засад роботи закладів культури та перехід на "нормативний метод" фінансування культурних витрат, що полягав в обрахуванні потрібних коштів не за "залишковим" принципом, а на основі "науково визначених" норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фінансових і матеріальних витрат на це забезпечення. Однак практично вся культурна інфраструктура як, втім, і вся економіка залишалися під державним контролем та керувалися в основному командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування культури залишалися державний та місцеві бюджети.

Проте поширеною є думка, нібито власне горбачовська "перебудова" спричинила глибоку економічну кризу, що охопила і сферу культури. Насправді у таких твердженнях є дві серйозні неточності: по-перше, непослідовні та половинчасті реформи стали лише каталізатором глибокої кризи, що віддавна назрівала, замість цього "деградація культури" є насправді лише занепадом державно-комунальної, культурно-просвітницької інфраструктури, що також розпочався задовго до М. Горбачова. Протягом двадцяти років (1970-1990) в Україні не зростала, а навпаки дещо зменшилася мережа клубів (з 25,7 тис. до 25,14 тис), масових бібліотек (з 27,6 тис. до 25,6 тис), кіноустановок (з 28 тис. до 26,8 тис), натомість кількість театрів та музеїв за шість років "перебудови" (1985-1991) зросла більше, ніж за 15 попередніх (у 1970 р. - 66 театрів та 147 музеїв, у 1985 р. - 89 театрів та 174 музеї, у 1991 р. - 130 театрів та 225 музеїв), що стало можливим насамперед завдяки ініціативі митців та культурної громадськості, яку вже не стримував партійний контроль.

Досягнення Україною державної незалежності не відбулося в один день - цей процес тривав майже два роки й пройшов кілька етапів. Його початком можна вважати "майже вільні" вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р., коли, попри недемократичний виборчий закон, майже 100 місць із 450 дісталися демократичним кандидатам. Провідною політичною силою некомуністичного табору тоді став Народний рух України, серед керівництва якого домінувала творча інтелігенція, а серед ідей та гасел - національно-демократичні, зокрема ідеї культурного відродження як необхідної умови відродження національної самосвідомості та створення суспільних умов для досягнення Україною незалежності. Особливо важливими лідери націонал-демократичної опозиції вважали проблеми культури, зокрема питання державного статусу української мови, повернення історичної державної символіки, відновлення "національних" церков - УАПЦ та греко-католицької. 16 липня 1990 р. Верховна Рада під тиском демократичних сил прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Втім, рух до справжньої незалежності цим лише розпочався. Через рік, 19-21 серпня, у Москві стався комуністичний "путч ГКЧП", після невдачі якого комуністична більшість в українському парламенті проголосувала 24 серпня за Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. на референдумі проголошення незалежності підтримали понад 90 % українських виборців. Українська незалежність стала фактом міжнародної політики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема культурного.

Розпуск КПРС означав знищення старої системи формування культурної політики, але весь набір "культурних відомств" залишився й працював за інерцією, виконуючи основну функцію - адміністративно-господарського управління підпорядкованими закладами. До цього додалася небачена раніше самостійність регіонів, зокрема й у культурних питаннях (обласні управління культури вже не були, як раніше, у подвійному підпорядкуванні - міністерства та обласної ради). Унаслідок цього культурну політику кожного з відомств та обласних управлінь почала визначати та з політичних сил, яка мала найбільший вплив у відповідній сфері чи галузі культурного життя. Настав час партикуляризації та регіоналізації культурної політики, коли в одній області демонтували пам'ятники В. Леніна, в іншій - гучно відзначали радянські свята, ще в іншій - ніяк не могли досягти згоди щодо перейменування вулиць.

Як зазначалося, у 1989-1991 рр. питання культурної політики стали невід'ємними від власне політики, більше того - висунулися на перший план. Однак націонал-демократи, що переживали пік свого політичного впливу, розглядали культуру як засіб боротьби за державність, а не як самоцінне явище. Це позначилося і на прокламованих цілях, і на результатах. Ніхто не заперечував права на творчу свободу, однак український митець мав вважати священним обов'язком слугування справі незалежної української держави; натомість держава, що своїм становленням багато завдячувала українській культурі та її творцям, мала культуру всіляко плекати й оберігати. Такі погляди домінували в літературному середовищі, найактивнішому серед культурно-мистецьких кіл, але інші митці (кінематографісти, художники) мали менше ентузіазму щодо розбудови державності та більше наполегливості у виборюванні гарантій творчої та адміністративно-господарської свободи. Однак усі були тієї думки, що держава хоча й не має тепер наказувати митцям, як і що робити, але фінансовий тягар утримання культури й надалі має нести саме вона.

Націонал-демократи з їх ідеалізацією незалежної держави та рецидивами народницької недовіри до приватної ініціативи разом з "партією влади" уклали головний документ державної культурної політики цього часу - Основи законодавства України про культуру, прийняті Верховною Радою у лютому 1992 р., що стало величезним кроком уперед порівняно з часом, коли культурна політика визначалася постановами ЦК КПРС. Тут було декларовано принципи державної політики у сфері культури, що загалом збігаються з міжнародно визнаними, однак серед головних пріоритетів названо "відродження й розвиток культури української нації", а також "утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті", що як законодавчо зафіксоване положення може в певних умовах стати підставою для запровадження цензури або позбавлення підтримки певних мистецьких явищ, визнаних не досить високоморальними чи негуманістичними.

"Основи" стверджують, що "в Україні гарантується розвиток мережі різних за видами діяльності та формою власності закладів, підприємств та організацій культури...". Однак реальних механізмів державної підтримки недержавних культурно-мистецьких організацій "Основи" не утворили, а щодо заохочення спонсорства та благочинства - направляли до чинного законодавства, яке лише розроблялося. Стосовно державного фінансування культури "Основи" зазначали, що воно "здійснюється на нормативній основі за рахунок республіканського та місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об'єднань та інших джерел. Держава гарантує необхідне фінансування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків національного доходу України". Однак ця "гарантія" залишилася гаслом - насправді витрати на культуру в бюджеті України поволі знижувалися: від 2 % на 1992 р. до 0,8 % на 1995 р. Окрім того, ринкові реформи унеможливили нормативний механізм фінансування, розрахований на планову економіку з контрольованими державою цінами.

Українська Конституція, яка була прийнята влітку 1996 р., проголошує гарантії свободи мистецької творчості й широкий доступ громадян до всього комплексу культурних надбань народу, не беручи до уваги політичні переконання. Ухвалено низку галузевих законодавчих актів, зокрема закони України про бібліотеки, творчі спілки, музеї, кінематографію, благодійництво. Було зроблено важливі кроки у справі реформування системи організації культурного життя, визначено пріоритети державної політики у галузі, зроблені певні кроки з метою збереження й підтримки центрів духовного життя, сформовано концептуальні напрями розвитку української культури, якими визначено, що культура українського суспільства - важливий чинник системи національної безпеки. Вона може відіграти важливу роль у протистоянні таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація, особливо серед молоді. Першорядне значення надається підтримці й розвитку культур національних меншин, усіх етнічних груп, які мешкають в Україні.

Досягнення цілей здійснюється шляхом створення механізмів підтримки і функціонування культурно-мистецької сфери незалежно від форм власності, підпорядкування та правового статусу закладів, підприємств, організацій культури. Поряд з державними структурами та органами місцевого самоврядування ці завдання вирішують творчі спілки професійних митців, благодійні фонди, національно-культурні товариства, інші культурницькі інституції, що діють у сфері культури.

В умовах творчої свободи, незважаючи на господарську кризу, відбувся певний розвиток різних жанрів та видів мистецтва, пожвавилося театральне, музичне, художньо-виставкове життя. Виникли нові незалежні театри, приватні галереї, проводяться різностильові мистецькі акції. Творчість багатьох українських митців отримала світове визнання. Протягом останніх років створено нові державні заповідники та музеї, присвячені постатям та подіям національної історії, що раніше замовчувалися з ідеологічних причин (гетьман Іван Мазепа, Михайло Грушевський та ін.).

В останні роки спостерігалося пожвавлення інтересу до народної творчості, народних традицій, ремесел, обрядів, адже вони забезпечують безперервність культурних процесів, є дорогоцінним джерелом, з якого живиться професійне мистецтво. В Україні спостерігається відродження народних традиційних ремесел. Осередками цього процесу стали заклади культури клубного типу, які для значної частини населення, особливо тієї, що проживає у сільській місцевості, часто залишаються єдиними осередками культури. Клубна мережа України охоплює понад 20 тис. закладів, переважна більшість яких розташована на селі. Враховуючи особливості етнічної ситуації у нашій державі, велика увага приділяється питанням розвитку культур, мов, традицій національних меншин.

Але одночасно комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніж у західних країнах з міцними традиціями приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом "третього сектору" в культурі. Процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того, щоб митець міг працювати творчо, не "продаючись" суто комерційному попитові. Ситуація ускладнювалась тим, що в централізованому СРСР домінувала "радянська культура", натомість українське часто самі українці сприймали як провінційне, другорядне. Така ієрархія культурних цінностей вкарбувалася у свідомість мільйонів, і тепер на українському культурному ринку й за його межами нерідко провідні місця посідає неукраїнська маскультурна продукція. Все це має прямі економічні наслідки - нові ринкові структури культурних індустрій формуються повільно.

Високорозвинений американський ринок товарів уторував шлях до України. Для сучасної української молоді "найкращими" здаються не тільки американські автомобілі, а й фільми, поп-співаки, кінозірки, а в результаті - принесені цими культурними продуктами життєві цінності та герої, часто вульгарного штибу. Проблема України, як і деяких інших держав, полягає в тому, що культурно-товарний обмін, на жаль, має однобічний напрям. Хоч він є наслідком втілення у життя принципів вільного культурного обміну, все ж залишається неконтрольованим і необмеженим та відбирає, як у поки що слабшого партнера, значно більше, ніж дає, насамперед - можливість органічного самостійного культурного розвитку. Отже, аби не втратити унікальну культуру, слабші нації мають захищати економіку, культурно-дозвіллєву індустрію, але не шляхом заборон і бар'єрів, а внаслідок впровадження сприятливих податкових та інших механізмів для національного виробника культурно-мистецьких цінностей.

На сьогодні базовими законодавчими актами, які визначають правовідносини у сфері культури, залишаються Основи законодавства України про культуру та міжнародні Конвенції, ратифіковані Україною.

Робота над оновленням нормативно-правової бази культури нині зосереджена на таких напрямах:

  • - розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регламентували діяльність органів виконавчої влади, обов'язки місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері здійснення культурної політики;
  • - розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів про спонсорство, меценатів та організації, діяльність яких не спрямована на одержання комерційного прибутку;
  • - вдосконалення законодавства про творчу діяльність, творчі спілки та асоціації, захист авторських прав митців, інтелектуальної власності, соціальний захист працівників культури і мистецтв;
  • - розвиток сучасного законодавства про охорону культурної спадщини, правила переміщення культурно-мистецьких цінностей, створення можливостей доступу до художніх надбань.

Втім, не лише українські законодавці, а й громадська думка у перші роки незалежності не були готові до реформування культурної політики на нових засадах, пристосування її до умов громадянського суспільства та ринкової економіки. Головними вимогами культурно-мистецького середовища були збільшення бюджетного фінансування та повне звільнення закладів культури від оподаткування. Перші невмілі й нерідко невдалі спроби недержавних мистецьких організацій існувати в умовах вільного ринку, лише за рахунок самостійно зароблених коштів, породили в цьому середовищі не стільки прагнення ефективніше господарювати, скільки бажання повернутися під державну опіку. Показовим є приклад київських незалежних театрів: протягом 1992-1994 рр. майже всі вони або припинили існування, або з власної волі перейшли в комунальне підпорядкування.

Двоїстою виявилася роль творчих спілок, утворених за "галузевою" ознакою (письменницька, композиторська та ін.), які за успадкованою від радянського періоду інерцією отримували фінансування з бюджету, незалежно від того, наскільки активною та мистецьки значущою була їхня діяльність. Керівництво "традиційних" спілок намагалося домогтися законодавчого закріплення цього стану в нових умовах, аргументуючи це своїм великим внеском у збереження національної культури та виборювання незалежності, що викликало у нових мистецьких угруповань та асоціацій невдоволення і гостру критику. Негативно впливав на ефективність державної культурної політики поділ культурної сфери між кількома відомствами - Міністерством культури і туризму, Міністерством молоді та спорту, Державним комітетом телебачення та радіомовлення тощо. Особливо очевидним був брак державної позиції щодо масової культури в Україні, небезпечний в умовах експансії закордонної насамперед американської та російської комерційної маскультурної продукції.

Великого удару по інфраструктурі культури завдали господарська криза, що загострилася ще у 1989-1990 рр., та гіперінфляція: за три перші роки незалежності ціни виросли у 1200 разів, практично припинилося будівництво в культурній інфраструктурі. Закривалися кінотеатри, клуби, особливо профспілкові, на 20-25 % зменшилася кількість зайнятих у цій сфері. Багато талановитих митців, передусім музикантів, співаків виїхали працювати за кордон. Особливо глибокою була криза в кінематографі та книговидавництві - галузях, дуже залежних від фінансування і технічного оснащення. Однак завдяки ініціативі громадськості та місцевого самоврядування продовжували відкриватися нові музеї, театри-студії, мистецькі галереї, приватні видавництва. Проте їх діяльність дуже стримує недосконала правова база: практично повна відсутність законодавчої підтримки організацій, не орієнтованих на одержання прибутку.

У цих умовах поширеною стала думка про "занепад української культури", хоч насправді можна говорити лише про господарський занепад державно-комунальної "галузі культури", цілком залежної від бюджетного фінансування та створеної свого часу насамперед з метою ідеологічної обробки населення. Натомість у культурі як такій відбувалися складні, суперечливі процеси глибинної трансформації, не завжди підтримувані відповідними законодавчими та господарськими акціями держави.

Оскільки левова частка культурної інфраструктури донині перебуває у державній та комунальній власності й фінансується з центрального та місцевих бюджетів, роль державних та місцевих владних структур щодо стану культурної сфери залишається ключовою. Однак, з іншого боку, потреба адміністративно-господарського управління у державних та комунальних закладах культури, освіти, дозвілля за обмежених можливостей держави в сучасних умовах часто зводить діяльність відповідних відомств до адміністративно-фінансової, відсуваючи головну функцію - проведення державної культурної політики - на другий план. Основний орган, який мав би проводити цю політику (Міністерство культури і туризму України), за інерцією залишався більше галузевим, ніж функціональним міністерством, дбаючи передусім про безпосередньо підпорядковану йому мережу закладів. Оскільки вона далеко не охоплює усієї суспільної культурної інфраструктури, розподіленої між кількома відомствами (переважно галузевими), місцевим самоврядуванням, творчими спілками та іншими інституціями, то слід визнати, що після зруйнування старого компартійного механізму ідеологічно-культурної обробки населення поки що не створено нового цілісного механізму вироблення та здійснення державної культурної політики.

За покладеними на нього функціями Міністерство культури і туризму є органом, покликаним здійснювати державну культурну політику, однак за реальними можливостями воно переважно діє як орган управління підпорядкованими закладами сфери культури. У його складі - галузеві департаменти: кінематографії (колишнє окреме відомство - Держкіно), пластичних мистецтв та історико-культурного надбання, сценічних та музичних мистецтв, культурно-просвітницької роботи (до нього належить управління регіональної культурної політики), управління навчальних закладів, бібліотек, а також функціональні підрозділи - управління закордонних зв'язків, технічне, фінансово-економічне, правового забезпечення та персоналу тощо.

Галузевим департаментам та управлінням Міністерства підпорядковані майже 120 закладів, творчих колективів, установ та підприємств загальнодержавного значення - 3 театри, 17 інших музично-концертних організацій (симфонічні оркестри, хори, цирки, ансамблі тощо), 8 музеїв, 8 бібліотек (у тому числі Парламентська бібліотека України), 6 кіностудій, 10 вищих навчальних закладів, 7 історико-культурних заповідників, 8 цирків, 4 науково-дослідних заклади, кілька підприємств, газета "Культура й життя", журнали "Українська культура", "Пам'ятки України" та ін. Більшість цих організацій розташовані в Києві.

Управління культури виконкомів обласних рад до останнього не були підпорядковані Міністерству, але через своє управління регіональної культурної політики воно здійснювало вплив та методичне керівництво мережею клубних закладів (більше 20 тис), а через управління кінопрокату департаменту кінематографії намагається впливати на діяльність 830 кінотеатрів та 19 тис. сільських кіноустановок України. Після підписання в червні 1995 р. Конституційної угоди між Президентом та Верховною Радою України та відновлення інституту обласних і районних державних адміністрацій сформувалася адміністративна вертикаль: Міністерство культури - облуправління культури - райвідділи культури. Однак про реальні результати цих змін казати поки ще рано.

Мережа масових бібліотек, що є в Україні, фактично сформувалася ще перед Другою світовою війною і з тих часів переважно лише модернізовувалася та реорганізовувалася. Щоправда, на початку 60-х років кількість масових державних бібліотек зросла до 30 тис, але переважно за рахунок дрібних, тому протягом 70-х років цю мережу було централізовано - створено 500 районних, приблизно 100 міських та 16 дитячих "централізованих бібліотечних систем", які фінансуються, адмініструються та поповнюються як єдині юридичні особи. На початок 1996 р. у цій мережі працювало майже 40 тис. осіб, що становило майже п'яту частину всіх зайнятих у культурній сфері. Шість найбільших бібліотек цієї мережі утримуються безпосередньо Міністерством культури і туризму і підпорядковані йому, серед них - національна парламентська бібліотека з фондами більше 5 млн томів. Однак найсучаснішою і найавторитетнішою в Україні є Центральна наукова бібліотека національної академії наук ім. В. Вернадського (більше 11 млн томів). Система бібліотек потребує сьогодні допомоги. Виявилась тенденція її неконтрольованого скорочення. Якщо на 1996 р. у державі функціонувало майже 22 тис. бібліотек, то на 1 січня 1997 р. їх кількість скоротилася на 633 одиниці. З метою призупинення цього згубного процесу було прийнято постанову Кабінету Міністрів "Про соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками", які на 30 % менше рівня, що був установлений 20 років тому в інших соціально-економічних умовах. Оптимізація мережі бібліотек може зменшити навантаження на державний та місцеві бюджети. Разом з тим стало зрозуміло, що варто зупинити бездумне знищення бібліотек. Скрізь, де є можливість, слід було б зберегти наявну мережу. У 2005- 2006 рр. у державі розгортається рух за зміцнення матеріальної бази сільських бібліотек, відродження частини тих, що були необдумано закриті. З цією метою громадськість ВНЗ, технікумів зібрала значну кількість художніх та наукових книг і передала сільським книгозбірням.

Культурна програма націонал-демократів (повернення національної історичної та культурної спадщини в повному обсязі, провідна роль української мови в усіх сферах життя), актуальна кілька років тому, нині частково виконана, частково - малоактуальна, і якби не загроза надання російській мові статусу другої офіційної, націонал-демократам не було б за що (або проти чого) боротися. "Ліві" сьогодні дивним чином повторюють націонал-демократів учора, виступаючи проти "фальсифікації нашого славного минулого" часів СРСР і його радянської культури та проти розриву "духовних зв'язків з Росією". У сучасних кризових умовах та поширених настроях ностальгії за колишньою "стабільністю" вони знаходять підтримку певної частини суспільства, особливо на сході України та серед людей похилого віку. Втім, коріння популярності московського телебачення, преси, поп-музики та книжок - у масовій свідомості людей, що сформувалися й більшу частину життя прожили в радянському суспільно-культурному середовищі. Ліберали-реформа-тори надають першорядного значення економічним реформам, вважаючи, що все інше якось саме собою додасться, або просто не маючи чіткого уявлення про шляхи розв'язання культурних проблем. Це додатково звужує їхню соціальну базу.

У роки незалежності Україна проходить тернистий шлях створення правових, управлінсько-адміністративних та фінансово-господарських умов для збереження й розвитку культури, духовних надбань українського народу, його кращих традицій і новацій. Уже сьогодні ми зрештою маємо певну інфраструктуру культури, яка робить можливим подальший духовний прогрес народу, використання для цього духовної скарбниці, витвореної нашими пращурами. Конституція України проголошує гарантії функціонування і розвитку основи національної культури - української мови - як державної. Основний закон України визначає права і свободи творчості людини, збереження і охорони культурної спадщини, творче втілення нових духовних напрямів і тенденцій.

Тепер усі галузі культури України охоплені докорінним реформуванням, яке передбачає насамперед певні зміни у структурі організації культурного процесу, піднесенні ролі культури в державотворчих процесах та утвердженні національної свідомості. Майже 44 тис. установ і закладів культури України перебувають зараз у стадії реформування.

Об'єктивні економічні труднощі спричинили скорочення мережі закладів і установ, що негативно вплинуло на культурологічний процес. Для збереження народних скарбниць, духовних засад урядом і Президентом зроблено чимало. Видано укази Президента, які встановили статус "національних" для відомих художніх колективів і закладів мистецтва та культури. Започатковано систему державних стипендій для видатних діячів мистецтва і обдарованої молоді. З іншого боку, з метою подальшого реформування визначено мережу закладів і кількість художніх колективів, які функціонують переважно за рахунок державного бюджету. І, нарешті, визнано за доцільне підтримати систему закладів і установ культури регіонального рівня.

Для втілення у життя культурологічних реформ створюється і певна нормативно-правова база. З урахуванням нових економічних умов підготовлені проекти законів "Про охорону культурної спадщини", "Про вивезення і ввезення культурних цінностей". Уже прийняті закони України "Про кінематографію", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки". Урядом затверджені "Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку української культури", які зумовлюють виконання вимог Конституції України щодо збереження та охорони історико-культурної спадщини, гарантій свободи і художньої творчості, розвитку державної мови, свідомості громадян, культури української нації. Зазначені цілі можливо досягти лише створенням ефективних механізмів підтримки і прямого фінансування культурно-мистецької сфери, творчих об'єднань, художніх колективів.

На розвитку сучасної української культури не могли не позначитися складні і часто суперечливі процеси у суспільній свідомості, які пов'язані зі змінами в соціально-політичному та економічному житті України. Як і раніше, заклади культури продовжують орієнтуватись виключно на державне фінансування, обсяги якого щороку зменшуються. У цій ситуації мистецькі та культурологічні заклади, колективи мають знаходити нові форми роботи, альтернативні позабюджетні джерела фінансування, для чого потрібне відповідне законодавче поле. Щодо цього привертає увагу постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами культури і мистецтв, заснованими на державній та комунальній формі власності" від 5 червня 1997 р. № 534. 23 квітня 1997 р. згідно з наказом Міністерства культури і мистецтв, Міністерства фінансів і Міністерства економіки було затверджено порядок надання платних послуг закладами культури і мистецтв. Кабінет Міністрів України ініціював розробку "національної програми збереження бібліотечних і архівних фондів", програми створення загальнодержавної цілісної автоматизованої інформаційно-бібліотечної системи із входженням до Інтернету.

Процес реформування відбувається і в галузі освіти, яка готує фахівців для вирішення майбутньої долі нашої культури. Цей процес протікає важко, боляче, з певними втратами, які так відчутні у Сфері мистецтва. Брак коштів часто зумовлює унеможливлення навчання талановитої молоді, особливо якщо це навчання платне. Не менш загрозливе становище і професорсько-викладацького складу навчальних закладів. Варто зберегти і залучити до творчо-наукової діяльності кращих митців, діячів мистецтва. Цьому мають сприяти зокрема постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку присудження наукових ступенів та про присвоєння вчених звань", Указ Президента України "Про державну підтримку культури і мистецтв в Україні", Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності".

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігії і церкви, що відбувалось в умовах широкої свободи совісті в незалежній Україні. У 1991 р. в Україні вільно діяли три організації українських церков: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріархату, Українська греко-католицька церква (УГКЦ) з центром у Львові та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Уряд України, частина депутатів Верховної Ради у 1991-1992 рр. намагалися домогтися згоди патріарха Московського Алексія II на перетворення УПЦ Московського патріархату на автокефальну церкву. У відповідь відбулися зміни у складі ієрархів УПЦ Московського патріархату, здійснені в дусі прихованих насильницьких методів (усунення з посади митрополита Філарета та ін.).

У червні 1992 р. за ініціативи Філарета створюється Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ - КП). Відбувся масовий перехід священиків УПЦ - МП в УПЦ - КП на Волині та Київщині. Одночасно українське керівництво ставило питання про формування національної церкви України. Після обрання на посаду Президента України В.А. Ющенка в 2005-2007 рр. останній неодноразово порушував це питання. Однак сформована на початку 90-х років структура церковних організацій майже не змінилася. Проблема створення національної церкви України залишається невирішеною. Слід зазначити, що в кінці 80-х - на початку 90-х років в Україні відбувалася непримиренна боротьба між конфесіями за приміщення церков і церковне майно. Особливо гострим було протистояння віруючих УГКЦ та РПЦ. Греко-католики захоплювали храми РПЦ, особливо ті, що були у них відібрані в часи сталінського наступу на УГКЦ і передані Московському патріархату. В окремих випадках віруючі УГКЦ вдавалися до насильництва і навіть терору. Відбувалися міжконфесійні конфлікти не лише в Галичині, а й на Київщині та Вінничині між УАПЦ та РПЦ. До 2007 р. віруючим України було повернуто 4 тис культових приміщень і майже 10 тис різних культових предметів.

Загостренням боротьби між християнськими організаціями скористались і значно активізували свою діяльність різні релігійні секти: євангелістів, баптистів, сатаністів, РУН-віри, кришнаїтів та ін.

Попри всі труднощі, чвари законодавство України в церковній сфері відзначається демократичністю і толерантністю, що сприяє поступовому релігійному замиренню в державі. Вплив церкви в українському суспільстві посилюється. Зростають окремі конфесії, їх кількість. Формуються і церковні організації національних меншин. Багато громад у містах, селах збудували і будують нові церкви.

Значно активізується релігійне життя. Збільшилась кількість віруючих, зростає благотворний вплив церкви на мораль, поведінку громадян України. Усі церковні організації підтримують демократизацію і реформи в Україні. Відтворена і успішно функціонує мережа навчальних закладів, які готують кадри священиків. На кінець 2006 р. їх було близько 150, в яких навчається майже 19 тис. студентів. Відроджується мережа монастирів. Зростає авторитет трьох лавр України: Києво-Печерської, Почаївської, Святогорської.

Виникла широка мережа церковно-просвітницьких закладів, зокрема майже 9 тис. недільних шкіл, де навчаються дорослі й діти. Розвиваються конфесійні засоби масової інформації: їх у 2007 р. було 270. Церква в Україні стає не тільки помітним фактом громадського життя, а й серйозним чинником його духовного зростання і стабільності.

Відомо, що в часи економічної скрути зазвичай передусім страждають культура, наука, освіта і медицина. І все-таки в останні десятиріччя в Україні вдалось створити і зберегти досить ефективну систему мистецької та культурологічної освіти - від дитячих естетичних, музичних, хореографічних, мистецьких, музичних шкіл, училищ до вищих навчальних закладів культури і мистецтв.

На початку XXI ст. в Україні функціонувало понад 25 тис. масових бібліотек і 23 тис. закладів клубного типу, понад 100 державних театрів, мережа концертних організацій, численні творчі художні колективи, мистецькі школи, які відомі далеко за межами України. Здійснюються заходи зі збереження духовної спадщини, зокрема традиційних культур етносів і народів, які населяють Україну. Чимало зроблено і у створенні єдиного загальнодержавного культурного простору, правового поля, утвердженні української мови як важливого фактора розвитку культури. Активно розвиваються міжнародні зв'язки. Із середини 90-х років укладаються угоди про співпрацю з понад 100 країнами. Сотні українських колективів щорічно гастролюють за кордоном.

Шукаючи свій шлях розвитку культури, український народ не цурався і не цурається наслідувати кращі здобутки своїх історичних сусідів, надбання європейських народів. Поряд з проблемою збереження народної культури, духовного надбання минулих поколінь виникають і вирішуються питання інтеграції на підвалинах загальнолюдських цінностей, які об'єднують нас в європейську, світову культурну спільноту. На цьому шляху особливу увагу приділяємо вихованню творчої молоді в атмосфері поєднання високої духовності, національної свідомості та світових культурних надбань.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>