Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія нових незалежних держав
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Договір про створення єдиного економічного простору між Казахстаном і Узбекистаном

Серед своїх — азіатських сусідів шукали нові незалежні держави допомоги і співпраці після розвалу СРСР. У січні 1994 р. Казахстан і Узбекистан уклали Договір про створення єдиного економічного простору, метою якого була координація дій у бюджетній, податковій, ціновій, митній, валютній та інших сферах. У квітні 1994 р. до нього приєднався Киргизстан. Таке об'єднання трьох держав одержало неофіційну назву Центральноазіатський союз. Після завершення громадянської війни у березні 1998 р. до Договору приєднався і Таджикистан, Однак тодішній лідер Туркменистану заявив, що його країна не братиме участь у жодному із союзів. З червня 1998 р, це об'єднання офіційно назвали Центральноазіатським економічним співтовариством. Згідно з рішенням "Четвірки" від 28 лютого 2002 р. блок перетворили на більш універсальну Організацію центральноазіатського співробітництва (ЦАС).

На середину 2007 р. у межах об'єднання було підписано понад 160 багатосторонніх документів про співробітництво, прийнято понад 50 економічних проектів. Інтеграційні проекти держав Центральної Азії вийшли за межі тільки економічних. Додалися нові аспекти — політичні, гуманітарні, інформаційні та регіональної безпеки. Особливо гострими проблемами члени ЦАС вважають екологічні, зокрема проблеми Аральського моря, підвищення рівня Каспію, всезагальне виснаження і зараження ґрунтів, забруднення води. Однак переважна більшість усіх заявлених починань так і залишилася на папері. З'ясуємо, в чому полягали причини.

Спочатку передбачалося, що у процесі інтеграції економіки члени об'єднання доповнюватимуть один одного. За радянських часів Туркменістан орієнтувався в основному на видобування газу, Узбекистан — на вирощування бавовнику, Киргизстан — на вівчарство, Таджикистан — на гідроенергетику. Економіка Казахстану була і залишається найбільш розвиненою і багатопрофільною. До того ж країна е головним постачальником зерна до країн Центральної Азії. З іншого боку, всі держави регіону в різних обсягах виробляють одну і ту саму продукцію: нафту, газ, бавовник, кольорові та дорогоцінні метали, а тому фактично виступають на зовнішньому ринкові як конкуренти одна для одної, що мало сприяє їхній широкомасштабній інтеграції. Також не сприяє їй аграрно-сировинний тип економіки учасників ЦАС, а також дуже відмінний рівень їх соціально-економічного розвитку. В регіоні практично немає розвиненої мережі автомобільних шляхів, залізниць і трубопроводів, що, у свою чергу, ускладнює активізацію взаємної торгівлі. Крім того, прагнення до інтеграції передбачає певне обмеження суверенітету країн-учасниць, що вони рішуче заперечують.

Гострішою стає проблема водних ресурсів, яка ще більше ускладнює далекі від "братерських" відносини Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Узбекистану. Найбільш багаті водою Киргизстан і Таджикистан, а в Казахстані, Туркменістані й Узбекистані її не вистачає. Для Казахстану та Узбекистану нестача води означає економічну катастрофу, оскільки провідні галузі економіки цих країн є надзвичайно водомісткими. У Казахстані — це металургія і хімія, в Узбекистані — вирощування бавовнику.

Природно-кліматичні особливості Киргизстану й Таджикистану не дозволяють їм повноцінно розвивати сільське господарство. Крім гірничовидобувної галузі, розвиток промисловості у гірських місцевостях також ускладнений. Тому від часів радянської влади особливу увагу в цих республіках звертають на розвиток гідроенергетики. Експорт електроенергії рятував їхні бюджети. З метою безперебійної роботи гідроелектростанцій Киргизстан і Таджикистан дотримуються визначеного режиму використання гідроресурсів, який полягає утому, щоб зберігати воду влітку, а використовувати взимку. Іншим республікам регіону максимум води потрібен влітку, насамперед для зрошення ланів.

Проблему подачі води для потреб народного господарства за радянських часів розв'язували жорстким планово-централізованим шляхом, що давало змогу більш-менш збалансовано вирішувати питання водопостачання. Проте після розпаду СРСР єдиний механізм управління був знищений. Хоча ще 18 лютого 1992 р. нові незалежні держави регіону підписали в Алма-Аті Угоду про спільне використання водних запасів тодішньої Середньої Азії. Надалі це рішення неодноразово декларативно підтверджували, але кожна з країн прагне власної вигоди. Варто зазначити, що кілька разів конфлікт Ташкента і Бішкека за воду ледь не переходив у площину силових рішень.

У Центральній Азії також є гостра проблема "спірних територій". У цьому регіоні національності настільки перемішані, що визначити національні кордони неможливо. За часів існування СРСР кордони між різними етнічними групами постійно перекроювалися, аби уникнути відцентрових тенденцій. Політична карта колишніх радянських республік постійно змінювалася, що призвело до етнічного черезсмужжя, появи спірних територій, і цим на довгі роки заклало конфліктний потенціал у відносини теперішніх суверенних держав. Практично всі визнають, що у 1920-х роках радянська влада допустила великі помилки у визначенні кордонів між союзними республіками. Однак нині ніхто не знає, як усунути ці помилки.

Ситуація, що виникала, дестабілізує регіон. Суперечності найбільш виражені у Ферганській долині, де ворогують не тільки Таджикистан та Узбекистан, а й Киргизстан і Таджикистан. У цих державах існують великі діаспори інших народів. Між Узбекистаном і Казахстаном у 1990-х роках кілька разів виникали інциденти на кордоні, пов'язані з територіальними претензіями. "Територіальні" сутички виникають між Узбекистаном і Киргизстаном. Ташкент вже став на шлях "тихих" територіальних захватів у сусідів, зайнявши частину територій на півдні Казахстану. Фактично взяті під узбецький контроль десятки населених пунктів у Хатлонській області Таджикистану. Крім усього іншого, у центральноазіатському регіоні точиться постійна боротьба за лідерство між Астаною та Ташкентом. Загалом можна сказати, що Організація центральноазіатського співробітництва повторює долю СНД. Співтовариство не стало організацією, яка усуває протиріччя у регіоні. Поступово зростають взаємні претензії та невдоволення.

Внесок у непрості відносини між пострадянськими державами Центральної Азії робить і іслам. Існування і діяльність радикальних релігійних груп — ще один фактор нестабільності у регіоні. У Таджикистані тривалі роки йшла громадянська війна, зумовлена релігійними та регіональними проблемами. Не дає спокою двом, а то й більшій кількості республік Ісламський рух Узбекистану, загони чиїх бойовиків, спускаючись з гір Таджикистану, здійснюють рейди до Узбекистану, маючи на меті скинути існуючий там лад і встановити своє правління. Варто зазначити, що ісламізовані райони Центральної Азії мають найбільший потенціал конфліктності, що спричинено давньою історичною образою за те, що "єдино правильна віра" втратила світові й регіональні позиції. Звернення до ісламу — реакція на погіршення матеріального і соціального становища людини, посилення психологічного дискомфорту.

Загроза іноді приходила і приходить із зовні — кланово-племінна ворожнеча може перекинутися з Афганістану до Таджикистану, звідти — до Узбекистану й "афганізувати" всю Середню Азію. Тому, з одного боку, підігруючи антиросійському націоналізмові в середині своїх країн, місцеві еліти зверталися і звертаються за допомогою до Росії, аби захистити колишні зовнішні кордони СРСР і таким чином зняти хоча б цю небезпеку внутрішній стабільності.

На момент утворення незалежні держави Центральної Азії не мали навіть зародків національних армій. На їхній території перебували війська Туркестанського воєнного округу і 40-ва армія, розквартирована у Казахстані, а також війська стратегічного призначення. Радянська армія була армією однієї держави — СРСР, чиї інтереси мала захищати, не проводячи межі між росіянами і не росіянами. Насправді, і Друга світова, й афганська війни показали небажання значної частини жителів Центральної Азії не тільки воювати, а навіть бути мобілізованими до Червоної Армії. Доходило до того, що з підрозділів, котрі діяли в Афганістані, командування змушене було відкликати солдатів-мусульман і замінювати їх призовниками-слов'янами. Більшою мірою, ніж інші, "радянський патріотизм" виявляли лише казахи і киргизи. Значна частина середньоазіатів мали антиросійські настрої, далекі від "всезагальної братерської дружби". Слід сказати, що радянське керівництво на свій лад враховувало цю обставину. Саме з них під час Другої світової війни формувалася основа так званих загороджувальних загонів, завдання яких полягало у тому, щоб розстрілювати втікачів з фронту; з них організовували охорону об'єктів державного управління таборів, а потім підрозділи для розгону, і навіть розстрілу протиурядових демонстрацій.

Із плином часу в результаті зниження показників народжуваності в слов'янських республіках і демографічного вибуху в Середній Азії більшість призовників термінової служби були з Центральної Азії та Азербайджану (іноді їх численність становила майже 40 %), службу вони проходили під командуванням офіцерів-слов'ян. Серед цивільного населення цих республік зростали антиармійські настрої. Подібні настрої зумовлені також відчуженням величезних територій для військових полігонів (Семипалатинський атомний, Байконурський космічний та ін.) і проведенням на них випробувань різноманітних видів зброї — від атомної до бактеріологічної, що завдало надзвичайної шкоди для життя та здоров'я людей і довкілля.

Після розпаду СРСР у військовій сфері між новими незалежними республіками виявилося безліч нез'ясованих проблем. З одного боку, почали утворюватися національні збройні формування, з іншого — на їхній території залишилися частини радянських збройних сил; перевпорядковані безпосередньо російському командуванню. Керівники центральноазіатських республік не поспішали виводити їх зі своєї території, оскільки розглядали російські війська як фактор внутрішньої стабільності. Російські офіцери почали найматися на контрактній основі до національних армій, не втрачаючи російського громадянства. Військову техніку і майно як передавали місцевим арміям, так і розкрадали і розпродували. Поступово колишні частини Радянської Армії, за винятком тих, що безпосередньо підпорядковані російському командуванню, перетворювалися на національні армії Узбекистану, Киргизстану, Туркменістану. Особовий склад частин комплектували повністю з молоді місцевих національностей, і все більше офіцерських посад займали вони ж. Поступово створили власні збройні сили, яким активно допомагало НАТО. В рамках натоївської програми "Партнерство заради миру" кожного року на території Казахстану, Узбекистану і Киргизстану проводили військові навчання під назвою "Центразбат". Арсенали національних армій поповнювали новою зброєю, значна частка якої американського, французького та німецького виробництва.

Проте і досі збереглася сильна залежність нових незалежних держав Центральної Азії від Росії, і не тільки з погляду озброєння і військової присутності. Частка вивезення у виробництві тих або інших товарів і частка завезення у споживанні така, що повне розірвання зв'язків із РФ означало б економічну катастрофу. Так, сучасна економіка цих республік більш ніж на дві третини працює завдяки завезенню важкого обладнання з Росії та України. Мало місце прагнення саме Росії скоротити невигідні для неї господарські зв'язки із Центральною Азією, а не навпаки. Найдалекоглядніші місцеві політики усвідомлюють важливість наукового, технічного і технологічного співробітництва з іншими пострадянськими республіками, насамперед із Росією та Україною.

У свій час Росія пішла на відокремлення від СРСР через неспроможність більше виступати "донором" для союзних республік. У подальшому посиленні прагматизму її зовнішньої політики виявлялося бажання більше "брати", ніж віддавати. Проте низька якість продукції, виробленої в РФ, зумовлює її потребу в ринках збуту в Центральній Азії. Росія зацікавлена у підтримці стабільності у своїх колишніх "республіках — сестрах". Це зумовлено не тільки нафтогазовими розрахунками, а й тим, що, маючи прозорі кордони з ними, вона стає прихистком для численних біженців, які потім переміщуються далі — через Україну, прагнучи потрапити до Європи. Таким самим шляхом здійснюється транспортування наркотиків. їх виробництво в Афганістані не зменшується, прокладені шляхи їх транспортування через центральноазіатські країни продовжують діяти. У транспортуванні і збуті наркотиків задіяні кримінальні структури країн СНД, значні їх сили — в Росії.

Так само зацікавлені у співпраці з Росією п'ять нових центральноазіатських держав. Завдання збереження спільної безпеки, охорони кордонів, недопущення громадянської війни, боротьба з тероризмом і торгівлею наркотиками, підтримки у належному стані комунікацій теж сприяють зміцненню цих зв'язків. Проте об'єктивною реальністю є елементи хаосу і некерованості у суспільствах перехідного періоду, якими є і російське, і центральноазіатські.

Еліти центральноазіатських республік продовжують розглядати відносини з Росією які пріоритетні, оскільки РФ залишається найбільшим кредитором і торговим партнером цих держав. Окрім того, тільки Росія здатна бути гарантом безпеки у цьому регіоні і гарантувати знаходження при владі теперішніх режимів, які постійно звинувачуються Заходом у відсутності демократичних свобод.

Зберігаючи тісні зв'язки з Росією і водночас намагаючись дистанціюватися від неї, центральноазіатські країни шукають інших союзників і покровителів. Із розпадом СРСР Центральна Азія опинилася у центрі уваги США, Китаю, Індії, Ірану, Пакистану, Туреччини (усього мусульманського світу). Це зумовлюється насамперед тим, що тут знаходяться величезні запаси корисних копалин.

Центральна Азія має третій у світі потенціал запасів нафти і газу. Особливу увагу країни Заходу і Далекого Сходу звертають на нафтогазові родовища басейну Каспійського моря. Хоча їх запаси оцінюють від 3 до 30 млрд. т, уже зрозуміло, що цей регіон може стати другим за значенням після Перської затоки джерелом енергоносіїв для світової економіки. Обіцянки золотого дощу концесійних відрахувань породжує у місцевих керівників ілюзію того, що їхні соціально-економічні проблеми можна розв'язати за "Саудівською" моделлю. В цих державах продовжується процес соціального розшарування, але навряд чи нафтодолари матимуть важливе значення для більшості населення.

Об'єктом геополітичної боротьби стали можливі шляхи транспортування газу та нафти. І США, і країни Західної Європи віддають перевагу трубопроводам, які б ішли повз територію Росії або Ірану. Вони намагаються витіснити Росію з регіонів Центральної Азії та Закавказзя і назавжди припинити російську монополію на транспортування нафти і газу на Захід.

Протягом десятиріч американські стратеги виходили з того, що найбільш небезпечним для американських інтересів може бути конфлікт у Європі, який пов'язувався із загрозою силового зіткнення з Росією. В наш час головне джерело світової конфліктності залишило Європу. Тепер воно знаходиться у регіоні між південними кордонами Росії на півночі й островом Цейлон на півдні, східними кордонами Туреччини на заході та західними кордонами Китаю на сході (існує термін "невралгічний вузол м'якого підчерев'я світу"). У цій зоні зосереджено величезний потенціал запасів нафти і виробництва наркотиків. Тут постійно конфліктують дві ядерні держави — Індія і Пакистан, приклад яких спокушає Іран, Ірак, Північну Корею та деякі інші держави. Звідси мають вивозитися енергоносії для західних економік, будувати трубопроводи, котрі потрібно захищати. В результаті антитерористичної операції проти Аль-Каїди, Афганістану та Іраку присутність США значно посилилася, що не може не турбувати Росію. Адже операція з боротьби проти тероризму насправді сприяла встановленню контролю над величезними енергетичними ресурсами, що, крім усього іншого, дасть змогу регулювати ціни на них. Наприклад, викид на ринок великих партій казахстанської і каспійської нафти, туркменського й узбецького газу мінімізує можливості ОПЕК і Росії — як фінансові, так і політичні, надовго забезпечивши Захід дешевими енергоносіями.

Відомий американський політолог З. Бжезинський висловив думку, що контроль над Центральною Азією дозволяє здійснювати геополітичний вплив на всю Євразію, що, звичайно, е об'єктом інтересів великих держав, а отже, регіон стає місцем зіткнення інтересів світових центрів сили. Слід виділити США, Росію, КНР, Іран, а також віддалені держави Європейського Союзу і Туреччину.

Окремі позиції у системі міжнародних відносин у регіоні займає Афганістан. До розпаду СРСР його керівництво заявило зацікавленість у встановленні "особливих відносин" із державами Центральної Азії. "Ісламська революція" 1992 р. у цій країні каталізувала бурхливі політичні події в Таджикистані, під час яких до влади прийшла коаліція за участі демо-ісламської опозиції. Лідери таджицьких ісламістів вже мали контакти з афганськими і пакистанськими фундаменталістами. Під час громадянської війни в Таджикистані 1992—1997 рр. до Афганістану втекли десятки тисяч біженців. Вони стали розмінною монетою в руках різних політичних сил. З одного боку, їм надавалася певна допомога, з іншого — з їх числа формувалися загони бойовиків таджикської опозиції. Разом із ними кордон переходили й афганські моджахеди, які брали участь, зокрема, у боях за Душанбе.

Деякий час існувала думка, що Центральна Азія перетвориться на арену запеклого протистояння Туреччини та Ірану. Обидва суперники мали спільну ознаку — іслам. Турецький козир — тюркомовні корені всіх народів регіону (крім таджиків), іранський — перська у своїй основі культура націй Центральної Азії. Проте жодна з нових республік регіону не підпала під вплив Туреччини або Ірану. З одного боку, у зазначених країнах не вистачає ресурсів для широкої експансії, хоча деякі заходи здійснюються (наприклад, широкомасштабна програма підтримки культурно-інформаційних зв'язків з тюркомовним населенням з боку Туреччини). З іншого боку, кожна з пострадянських ННД будує власну зовнішню політику, яка балансує між Сходом, Заходом і Росією.

Протягом останнього часу сильніший вплив на цей регіон виявляє Китай, зокрема, у проблемі "спірних територій". Він висуває претензії до Киргизстану. Тому для неї складною проблемою є делімітація*2 і демаркація*3 кордонів. Стосовно цього ведуться тривалі і непрості переговори, а тим часом частина за частиною киргизька земля переходить до КНР. Так само Таджикистан уклав прикордонну угоду з Китаєм, відповідно до якої поступається йому близько 1 тис. кв. км. Слід зауважити, що Піднебесна Держава, не афішуючи своїх намірів, тисне на своїх сусідів і здійснює стародавню стратегію "цянь ші". Остання передбачає не відкриту агресію, а повільне поглинання суперників. Навряд чи нові незалежні держави Центральної Азії зможуть чинити дієвий опір такій політиці, яка серйозно непокоїть навіть Росію.

*2: {Делімітація – визначення державного кордону з описом її проходження і нанесенням на карту відповідно до укладеного договору. }

*3: {Демаркація – встановлення державних кордонів на місцевості шляхом спорудження прикордонних знаків, проводиться на основі документів про делімітацію.}

Захід більше турбується про "поширення демократії всім світом". Проводяться міжнародні конференції, спрямовуються асигнування на "підтримку демократії" на пострадянському просторі. Проте теорія "експорту демократії" навряд чи реалізується у середньоазіатських державах. Демократія західного типу не характерна для східних суспільств в історичному плані, отже, і для східного менталітету в цілому. У Центральній Азії не скоро з'явиться, якщо взагалі таке буде, альтернатива наявній моделі державної влади, що ґрунтується на однопартійності й боротьбі з інакомисленням. Тому прагнення США добиватися демократизації центральноазіатських держав як умови військово-економічного партнерства або в обмін на фінансову допомогу не є продуктивним. Хоча самі пострадянські держави охоче приймають допомогу і висловлюють бажання розвивати співробітництво.

Відсутність демократії не відображається начебто на внутрішній політичній стабільності центральноазіатських держав. Проте за такою відносною стабільністю приховано чимало вибухонебезпечних проблем і протиріч:

  • — погано працююча економіка, яка не здатна наблизити рівень життя населення навіть до періоду, що передував розпаду СРСР;
  • — зростаюча залежність від одного — двох експортних товарів, що збільшує ризик економічних потрясінь, корупції і громадянських конфліктів;
  • — нездатність налагодити дієве співробітництво за низкою важливих питань — від охорони кордонів до розподілу водних ресурсів;
  • — неспроможність протистояти зростанню екстремістських політичних і релігійних груп;
  • — організована злочинність, особливо пов'язана із транспортуванням наркотиків з Афганістану;
  • — проблеми молодого і швидко зростаючого населення, яке має обмежені перспективи у сфері освіти, працевлаштування й охорони здоров'я;
  • — складна міжнародна ситуація, коли великі держави борються за встановлення свого впливу в регіоні.

У нових незалежних республіках Центральної Азії склалася дуже непроста ситуація. Ринкові перетворення в економіці поєднуються зі зміцненням авторитарних начал у керівництві державою, національна самосвідомість, що зростає, і прагнення до реальної незалежності — зі зловісними виявами націоналізму та ісламського фундаменталізму, прагнення до інтеграції до світової економіки — зі зневагою до науково-технічних коопераційних зв'язків, що виникли раніше. Тобто відбувається сповнений суперечностей пошук власного шляху розвитку, входження до світової економічної і політичної системи. Підсумовуючи, слід зазначити, що величезний конфліктний потенціал, накопичений у Центральній Азії, може за навіть незначної іскри "підпалити" весь регіон.

Запитання для самоперевірки

Який внесок зробили Росія та Україна у розвиток центральноазіатських республік за радянських часів? Чи має він значення нині?

Чому економіку більшості центральноазіатських ННД називають монокультурною?

У чому полягають головні протиріччя у відносинах між країнами регіону?

Коли і в якому складі було створено Центральноазіатський союз?

Як селянське суспільство в країнах регіону пристосувало до своїх потреб державний сектор?

Охарактеризуйте морально-психологічний стан населення Центральної Азії.

Проаналізуйте демографічні процеси у Центральній Азії.

Які характерні риси політичного розвитку центральноазіатських ННД?


Завдання для самостійної роботи

Дослідіть, коли і яким чином увійшли території Центральної Азії до складу СРСР. Які протиріччя були закладені від початку нового державного існування? Як вони виявилися наприкінці 1980 — на початку 1990-х років?

Складіть балансний лист "Досягнення і втрати ННД Центральної Азії за часів радянської влади".

З'ясуйте, як виявилася культурно-історична специфіка у сучасній еволюції центральноазіатських республік.

Як Ви гадаєте, чи можлива справжня демократія у нових незалежних державах центральноазіатського регіону?

Проаналізуйте інтереси провідних країн світу в цьому регіоні.


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші