Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Зовнішньополітична діяльність УРСР в 60—80-х роках

Зовнішньополітична діяльність України в 60—80-х роках була зумовлена низкою факторів як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Насамперед це було пов'язане з завершенням "хрущовської відлиги" разом з усуненням М. Хрущова від влади. З приходом до влади Л. Брежнєва (1964 p.), сподівання на розгортання демократичних змін були поставлені під сумнів. Водночас, здавалося, досить виразний курс на розрядку напруженості міжнародного середовища покладе край суб'єктивізму й упередженості у зовнішньополітичних відносинах з іншими державами.

Коли Л. Паламарчука 1965 р. направили на дипломатичну роботу за кордон, посаду міністра закордонних справ обійняв 16 березня 1966 р. Д. Білоколос (до 1970 p.). Діяльність МЗС УРСР була сконцентрована на роботі в ООН, українську делегацію в якій очолював міністр протягом 21—24 Сесій Генеральної Асамблеї. Незважаючи на певні ознаки "потепління" у міжнародному середовищі, міжблокове протистояння не полишало його. Тепер боротьба переміщувалася у третій світ — концентрувалася на країнах, що розвивалися. Геополітична гра СРСР та США за сфери впливу зумовила таку "активну зацікавленість" української дипломатії питаннями колоніальних володінь у Африці та Азії, проблем надання незалежності Намібії тощо. З деклараціями подібного змісту українські дипломати виступали в ООН. Продовжували активну діяльність й у інших міжнародних організаціях, зокрема ІОНЕСКО та решті міжнародних інституціях. Виступи української делегації були радше "рупором радянської пропаганди", аніж самостійним концепту- алізованим кроком. Тим не менше українська делегація доволі активно працювала, зокрема на міжнародній конференції з прав людини, що проходила 1968 р. На ній українська делегація, разом з делегатами від Польщі, Румунії, Чехословаччини, Болгарії, стала ініціатором ухвалення кількох резолюцій у сфері захисту прав людини в економічній, соціальній та культурній сферах. До ініціатив України треба віднести й ухвалення

резолюцій щодо засудження злочинів проти людства, расової та національної нетерпимості тощо. У 1968—1969 рр. українська дипломатія взяла участь у Віденській конференції з кодифікації права міжнародних договорів і в розробленні Декларації про участь у Віденській конвенції про право міжнародних договорів. У цей час Україна стає учасником Договору про принципи діяльності держав у дослідженні та використанні космічного простору включно з місяцем та іншими небесними тілами (1967 р.), Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 р.) тощо.

Надмірна централізація влади в СРСР зумовила те, що 1969 р. було ухвалене рішення про координацію діяльності Постійних представництв при ООН СРСР, УРСР та БРСР, про що було підписано документ. І якщо позитивом могло вважатися розширення доступу республіканських дипломатів до отримуваних Постпредством СРСР матеріалів, то до негативів, поза будь- яким сумнівом, можна віднести зростаючу залежність республіканської дипломатії від союзного центру.

Важким видався для українських дипломатів і 1968 р., коли в Нью-Йорку та Вашингтоні широко відзначали річницю проголошення IV Універсалу Української Центральної Ради, яку радянська влада вважала витвором українських буржуазних націоналістів. Це призводило до загострення ідеологічного протистояння.

Початок 70-х минав під знаком розрядки міжнародної напруженості та роззброєння. Під час першого в історії офіційного візиту Президента США Р. Ніксона до Радянського Союзу 1972 р. було підписано "Основи взаємовідносин між СРСР і СІЛА", що вивело відносини двох наддержав на новий якісний рівень. Для розвитку цих процесів уклали низку договорів: договір про обмеження систем протиракетної оборони, розроблено тимчасові угоди про деякі обмеження стратегічних озброєнь ОСО-1 та ОСО-2. Підписано договори між ФРН, з одного боку, і СРСР, НДР, ПНР, ЧССР — з іншого. У вересні 1971 р. СРСР, СІЛА, Великобританія і Франція після тривалих переговорів підписали угоду з Західного Берліну. ГА ООН того ж року схвалила радянську пропозицію про скликання всесвітньої конференції з роззброєння.

Змінився в Україні й міністр. 10 серпня 1970 р. цю посаду обійняв Г. Шевель.*54 На цьому тлі Україна брала активну участь у поглибленні процесу розрядки. У 1971 р. вона підписала Договір про заборону розташування зброї масового знищення на дні морів і океанів, 1974 р. — документ "Про визначення агресії" тощо. Важливий внесок України і в успішне проведення Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) — підписання 1975 р. у Гельсінкі Заключного Акту Наради. Укладення Заключного Акту стало етапним у розвитку міжнародної системи. Якщо для вищого політичного керівництва СРСР він став лише ще одним документом серед собі подібних, то для Заходу — він визначив "правила гри" держав на міжнародній арені. Українська делегація стала одним із творців "Міжнародної стратегії розвитку", ухваленій на 30-й Сесії ГА ООН, декларації "Розвиток міжнародного економічного співробітництва" тощо.

*54: {Г. Г. Шевель — міністр закордонних справ УРСР з 10 серпня 1970 р. по 18 листопада 1980 р.}

Україна стала учасником 64 міжнародних документів, серед яких — Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (19 жовтня 1973 р.), Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (17 жовтня 1975 р.), Міжнародна конвенція електрозв'язку (15 грудня 1976 р.), Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв війни (9 грудня 1977 р.), Конвенція про психотропні речовини 1971р. (27 жовтня 1978 р.) тощо.

Протягом 70-х років представники української дипломатії 37 разів обиралися до органів та інституцій різних міжнародних організацій, 287 разів вносили різні проекти та поправки до них, активно виступали зі заявами та деклараціями.

Хоча 1977 р. з радянської ініціативи ГА ООН ухвалила Декларацію про поглиблення, зміцнення розрядки міжнародної напруженості, проте повільний, але незаперечний відступ від неї розпочався.

Початок 80-х років ознаменувався новим загостренням міжнародного протистояння. Це було пов'язано, насамперед, зі зростанням агресивних настроїв у радянського керівництва.

Незважаючи на кризові явища у радянській економіці, для збереження і зміцнення свого панування у Центрально- Східній Європі, вище радянське політичне керівництво наполягало на необхідності утримання величезних збройних сил. "Доктрина JI. Брежнєва" мала на меті будь-що домогтися воєнно-стратегічного паритету з СІНА, а в Європі — переваги. Цікаво, що радянська частка у воєнних ресурсах Організації Варшавського Договору (ОВД) становила близько 90 %, тоді як американська в НАТО — близько 60 %.

Для розвитку своїх геополітичних пріоритетів, СРСР 1979 р. ввів радянські війська в Афганістан. Тим не менше, на початку 80-х років радянське керівництво вперто намагалося переконати весь цивілізований світ у тому, що, воюючи в Афганістані, можна досить успішно будувати "європейський дім". Однак це було поза розумінням Європи. Такими діями Радянський Союз перекреслював усі попередні завоювання людства та його прагнення до миру. Не додавало це авторитету й Україні, голос членів делегації котрої на різних міжнародних форумах, на сесіях Генеральної Асамблеї звучав на підтримку агресивних дій СРСР, які знаходили різку критику навіть серед союзників за Варшавським блоком. У таких умовах напруженості та відносної ізоляції довелося працювати міністру закордонних справ УРСР В. Мартиненку*54_1.

*54_1: {В. Н. Мартиненко перебував па посаді міністра закордонних справ УРСР з 18 листопада 1980 по 28 грудня 1984 pp.}

Упродовж свого урядування очолював українські делегації на 34—39 Сесіях ГА ООН. До зовнішньополітичних ініціатив цього часу належать пропозиції УРСР і НДР на 35-й і 36-й Сесіях Генеральної Асамблеї ООН про ухвалення резолюцій про засудження фашизму і неонацизму та вживання всіма державами заходів для викорінення цих явищ, попередження їхнього відродження тощо. До того ж, на 36-й сесії УРСР виступила співавтором (з СРСР) щодо укладення Договору про заборону розташування у космічному просторі будь-якої зброї; засудження виробництва і розгортання нейтронної зброї; заборони розроблення та виробництва нових видів зброї масового знищення; припинення виробництва ядерної зброї та поступової ліквідації її запасів; заборони виробництва бінарних та інших видів хімічної зброї. З ініціативи УРСР Спеціальний комітет ООН проти апартеїду підготував до З 5-ї сесії Генеральної Асамблеї окрему доповідь про здійснення резолюцій проти апартеїду урядами і міжурядовими організаціями.

Певною мірою це вплинуло на обрання 38-ю сесією Генеральної Асамблеї Української PCP тимчасовим членом Ради Безпеки ООН на 1984—-1985 pp. Попри зрозумілу декларативність, у першій половині 80-х років помітно активізувалася діяльність УРСР і в МОП. На 67-й сесії Генеральної конференції МОП 1981 р. республіка втретє була обрана на трирічний термін до вищого виконавчого органу — Адміністративної ради організації (раніше — у 1963 і 1972 pp.) як заступник члена з урядової групи. Одночасно УРСР призначили членом чотирьох комітетів Адміністративної ради: з програмних, фінансових і адміністративних питань; з міжнародних організацій; з технічної допомоги та з галузевих питань. Крім того, Україна стала тоді членом п'яти галузевих комітетів МОП: з умов праці у чорній металургії, вугільній, металообробній промисловості, будівництві та транспорті.

Після 12-річної перерви УРСР 1983 р. поновила своє членство у Комісії ООН з прав людини. А 21 сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО 1980 p., з ініціативи делегації УРСР, ухвалила Резолюцію про міжнародне відзначення 1500-річчя Києва та вжила конкретних заходів для популяризації цієї історичної дати. Символічно, що саме 1982 р. представник УРСР був обраний до складу бюро Міжнародної асоціації з вивчення і поширення слов'янських культур, що стало логічним завершенням участі республіки у реалізації проекту ЮНЕСКО "Вивчення і популяризація слов'янських культур".

Водночас початок 80-х років припав на активізацію української діавспори, зокрема, у СПІА. Утворення Американсько- Українського громадського центру у Нью-Йорку додало клопотів українській дипломатії у сфері пропагандистської боротьби. Додала клопоту й створена 1983 р. комісія Конгресу США та Національного комітету вшанування жертв геноциду в Україні й відзначення 50-ї річниці організованого голодомору 1932—1933 pp. в Україні. У жовтні 1883 р. Конгрес ухвалив рішення про проведення заходів із вшанування жертв сталінського голодомору, а через рік — Закон щодо створення Комісії з дослідження обставин та наслідків голодомору в Україні. На фінансування комісії Конгрес виділив 100 тис. доларів. Вона займалася збиранням матеріалів, незважаючи на шалену пропаганду СРСР та підконтрольної офіційній Москві української дипломатії.

Вперше спроба запропонувати нові підходи радянського керівництва до міжнародної співпраці та нової зовнішньополітичної концерції була озвучена М. Горбачовим у грудні 1984 р. в Лондоні, де він очолював радянську парламентську делегацію. Практично втілювати ідею почали лише після рішень квітневого Пленуму ЦК КПРС 1985 р., який виголосив курс на перебудову.

Нове політичне мислення стало реальністю. Найбільш переконливим виявом оновлення радянської зовнішньої політики став початок виведення радянських військ із Афганістану і реалізація договору щодо скорочення ракет середньої і меншої дальності. "Доктрину Л. Брежнєва" змінив універсальний принцип свободи вибору і невтручання у внутрішні справи. Небезпечний класово-ідеологічний підхід у міжнародних справах почав відходити у минуле, а на зміну йому прийшла орієнтація на загальнолюдські цінності.

З утвердженням нового політичного мислення українській дипломатії стало легше працювати, оскільки змінилося загальне ставлення до України у світі. І цю політику Україна декларувала вООН. Чимале значення також мала участь України у міжнародних програмах співпраці щодо спеціалізованих організацій запозичення і впровадження усього корисного, що було за кордоном.

Відбулися й кадрові зміни. 29 грудня 1984 р. новим міністром закордонних справ УРСР призначили В. Кравця.*55 Він очолював республіканські делегації на 40—44-й сесіях Генеральної Асамблеї ООН; на 6, 8 і 9-й Надзвичайних спеціальних сесіях Генеральної Асамблеї; на 3-й спеціальній сесії Генеральної Асамблеї з роззброєння та на 14-й спеціальній сесії Генеральної Асамблеї з намібійської проблеми; 1985 р. кілька разів головував на засіданнях Ради Безпеки ООН.

*55: {Перебував В. Кравець на цій посаді до 27 липня 1990 р.}

41-ша сесія ГА ООН 1986 р. стала, по суті, першим великим міжнародним форумом, на якому широко обговорювалися проблеми формування новогс? політичного мислення. Республіка виступила співавтором 12 проектів резолюцій із найважливіших проблем політики роззброєння. На 42-й сесії ГА ООН 1987 р. Україна, разом із БРСР, НРБ, УНР, СРСР, ЧССР, виступила з меморандумом про всеосяжну систему міжнародного миру і безпеки. Представники республіки розробили і внесли два робочих документи, що забезпечували принциповий підхід до питань зміцнення ролі й ефективності ООН у галузі вдосконалення механізму реалізації та досягнення міжнародної безпеки.

Працюючи в Першому комітеті під час роботи 43-ї сесії ГА ООН, республіка стала співавтором 10 резолюцій з питань міжнародної безпеки і роззброєння. Україна стала співавтором понад 40 резолюцій ГА ООН. Українська делегація 60 разів виступала з питань, які обговорювали на цій сесії. Про зростаючий міжнародний авторитет Україним свідчило проведення у вересні 1989 р. в українській столиці семінару ООН із питань багатосторонніх заходів зміцнення довіри і запобігання війни. Окреслилася тенденція до розширення й активізації двостороннього співробітництва. Свідченням цього стало відкриття Генерального консульства ФРН, візит до Києва прем'єр-міністра Канади М. Мелруні в листопаді 1989 р., перебування у Києві і Львові у квітні 1990 р. президента Республіки Польща В. Ярузельського.

Україна як член ІОНБСКО, з якою співпрацювало на постійній основі майже 600 неурядових організацій, не була представлена в жодній. Ситуація змінилася в серпні 1990 р. У Києві відбувся перший конгрес МАУ (Міжнародної асоціації україністів). Президентом обрали Г. Грабовича (СІЛА). Це перша міжнародна неурядова організація, до якої долучилась Україна. Чільне місце у піднесенні ролі народної дипломатії мав Всесвітній з'їзд українських лікарів у серпні 1990 р. в Києві та Львові. Він став своєрідним прологом Світового конгресу українців, що відбувся 1992 р.

Кінець 80-х років позначився загостренням внутрішньополітичної боротьби в СРСР. Оголилися численні проблеми міжнаціональних відносин. Першочерговими стали питання державно-політичного устрою Радянського Союзу тощо. Наростання кризових явищ і дезінтеграційних процесів на теренах СРСР призвели радше до виникнення нових можливостей для союзних республік у сфері розширення зовнішньополітичної присутності на міжнародній арені. 16 липня 1990 р. Верховною Радою України було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України, що стало ще однією віхою до унезалежнен- ня зовнішньополітичної діяльності України у світі.

Незважаючи на обмеженість суверенітету України у міжнародних відносинах 1945—1990 рр., можна стверджувати, що участь республіки у діяльності міжнародних організацій дала їй змогу долучитися до світового досвіду ведення дипломатії та участі у вирішенні міжнародних проблем. На січень 1990 р. Україна була учасницею 160 міжнародних договорів, і це створило належні умови для її подальшої співпраці з низки політичних, економічних, гуманітарних, правових та інших питань.

Рекомендована література

Американська демократія та незалежність України. — Л.: Слово, 1992.

Борщак І. Карпатська Україна в міжнародній грі. — Л., 1938.

Бюканен Д. Мемуары дипломата. — М.: Междунар. отношения, 1991.

Валь Є. фон. Значение и роль Украины в вопросе освобождения России от большевиков. — Таллин, 1937.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К.: Вид-во політ, л-ри України, 1990. — С. 59.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К.: Вид-во політ, л-ри України, 1990. — С. 61.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — С. 290.

Груиіевський М. Великий обов'язок // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. 77- К., 1991. — С. 193.

Грушевський М. На порозі пової України // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.: 1991. — С. 144.

Гудь Б., Голубко В, Нелегка дорога до порозуміння: До питання генсзи українсько-польського військового співробітництва 1917—1921 рр. — Л., 1997. — С. 23.

Деникин А. И. Гетьманство и Директория на Украине. — С. 163.

Донцов Д. Підстави нашої політики. — Нью-Йорк: Організація Оборони Чотирьох Свобод України, 1957.

Кононенко К. Україна і Росія: соціально-економічні підстави української національної ідеї 1917—1960. — Мюнхен: Український Вільний Університет, 1965.

Копиленко О. "Сто днів" Центральної Ради. — К., 1992.

Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918— 1923 рр. Проблеми взаємовідносин. — К., 1998.

Кульчицький С. Проблема кордону між Україною і Польщею в радянській політиці 1919—1921 рр. // Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — К.: Либідь, 1993. — С. 187—199.

Кучик О. Україна в зовнішній політиці держав Антанти. — Л., 2005. — 266 с.

Ллойд Дж. Д. Правда о мирных договорах: В 2 т. — М.: Изд-во иностр. л-ры, 1967. — С. 7.

Лорд Берти. За кулисами Антанты: Дневник британского посла в Париже. 1914—1919. — М.; Л., 1927.

Марголин А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина). — Берлин: Изд-во С. Ефрона, 1921.

Ііагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К.: Укр. письменник, 1993. — С.75.

Папейко В. З'єднані держави Східної Європи. Галичина й Україна проти Польщі й Росії.

Попик С. Українці в Австрії 1914—1918. Австрійська політика в "українському питанні" періоду Великої війни. — К.; Чернівці: Золоті литаври, 1999.

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України: Репринт. — Л.: Світ, 1994.

26. Симоненко Р. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. (Паризька мирна конференція і анти- радянська інтервенція на Україні). — К.: АН УРСР, 1962.

Скоропадський П. Спогади. — К.; Філадельфія, 1995.

Шульгин О. Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи): Статті, документи, промови. — Кам'янець-Подільський, 1918. — С. 54.

Cvengroe G. La Republique Ukrainienne — la Republique Franeaise (1917-1922). — Lviv: Kameniar, 1995. P. 59.

Kark J. British policy toward Ukrainian Statehood. — P. 76.

Kennan G. Soviet-American Relations 1917—1920. — | Princeton, N. J., 1956. — P. 34.

Seton — Watson R. The Europe in the Melting Pot. — London, 1919. — P. 19—38.

Sprawy Polskie na Konferçcji pokojowei w Paryu w 1919 r. Dokymenty і materialy (далі — SPKPP). — T. 2. — Warszawa, 1967. — S. 217.

Toynbee A. The New Europe. Some Esaaya in Reconstruction. — London, 1915. — P. 42—63.

White H.N.A. Treaty years of American Diplomacy. — N. Y., 1930. — P. 351.

I

Zamoyaki J. Powryt na map. Polski Komitet Narodowy wParyu 1914—1919. — Warszawa, 1996. — S. 133.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>