Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Культура міжособистісних стосунків
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Культура міжособистісних стосунків у Давніх Греції і Римі

УIV ст. до н. е. в багатьох полісах (містах-державах) Давньої Греції культивувався морально-етичний стандарт, який вимагав неабиякої стриманості, раціональності у поведінці. Неухильним його дотриманням представники шляхетного походження відрізняли себе від демосу. Однак на відміну від конфуціанства антична мораль передбачала певну ступінь свободи. Особливу цінність мали такі чесноти, як гордість і честь. Не випадково поняття "шляхетний" і "по праву гордий" для Арі-стотеля були синонімічними. Давні греки великого значення надавали культу досконалого тіла, військовій вправності, естетичному світогляду панівних класів, що знайшло своє відображення у концепції калокагатії.

Калокагатія (грец. kalos - прекрасний, agatos -доброчесний) - центральний принцип давньогрецької естетики, яким позначали гармонію зовнішнього і внутрішнього, фізичної сили, краси і добра як умову досконалості людини.

Багато відомостей про особливості давньогрецької культури міжособистісних стосунків містять праці Арістотеля, який першим в історії західноєвропейської думки запропонував концепцію "життєвих чеснот", передусім міжособистісних стосунків. Окремі норми поведінки, на яких він наполягав, з часом стали невід'ємними складовими загальнолюдського розуміння культури стосунків. Так, в "Евдемовій етиці" Арістотель піддав критиці такі вади характеру, як лютість, покірливість, норовливість та улесливість: нестримана, норовлива людина не може безконфлікто спілкуватись, а підлабузник, принижуючись, знайде спільну мову з ким завгодно. Тому людина, яка має почуття власної гідності, спілкуватиметься лише з гідними, уникатиме зарозумілості або самоприниження. Особливого значення Арістотель надавав гордості, тобто здатності людини до самоповаги і поваги до інших, бо поважати іншу людину зовсім не означає самоприниження. Суть гордості він убачав у знаходженні золотої середини між зверхністю та поступливістю: "Хто в житті нічим не поступиться, хто ставиться до кожного з презирством, той пихатий, а той, хто заради іншого від усього може відмовитися та себе вважає нижчим від усіх, той догідливий. Хто ж прислухається до думки іншої людини, проте з гідними людьми поводиться відповідно, той е гордим" ("Евдемова етика").

В "Евдемовій етиці" та "Великій Етиці" Арістотель сформулював систему морально-етичних приписів для представників аристократичних верств. Лише аристократ може дозволити собі відвертість у стосунках, відкрито висловлювати свою приязнь або ненависть, ніколи не пробачати образ. Важливою чеснотою "істинного аристократа" є почуття гумору, бо така людина - завжди бажаний співрозмовник. Гумор е серединою між блазнюванням і дикунством: блазень перетворює на жарт усе, що завгодно, а дикун ненавидить гумор і людей, які з нього глузують. Людина з почуттям гумору здатна дотепно пожартувати і не ображається на гумор інших. Іронія та сарказм у спілкуванні неприпустимі.

Образ брутального нечеми, спілкування з яким нестерпне у будь-якому товаристві, змалював давньогрецький філософ-сатирик Теофраст (372-287 до н. е.), який намагався розкрити зміст шляхетної поведінки через заперечення. З цією метою у праці "Характери" з-під його пера постає іронічна, облеслива, балакуча, галаслива, безсовісна, безсоромна людина. За тлумаченням сатирика, іронічність - це вдавання дурника, нещире самоприниження перед іншими; облесливість - непристойне поводження заради особистої користі; балакучість - пристрасть до набридливих і пустих балачок; галасливість - емоційна розпуста, схильність до сварок, чвар; безсовісність - нехтування добрим іменем заради вигоди; нетактовність - невміння обирати момент для дій, що завдає прикрості іншим людям. Такий погляд на проблеми спілкування, нетактовну, імпульсивну поведінку свідчить про велике значення у давньогрецькій комунікативній культурі моральних чинників.

З притаманним йому гумором Теофраст розкриває вади людської натури, особливо зосереджуючись на безсоромній нечемності.

Значну частину публічного та приватного життя античні елліни проводили у різноманітних політичних, філософських, релігійних, професійних мікро-групах, які мали свої морально-етичні кодекси. Між членами цих спільнот встановлювалися засновані на взаємній симпатії та єдності поглядів дружні й теплі стосунки, які греки називали словом "філіа" (грец. рhilio- любов).

Афіняни і римляни високо цінували стосунки між друзями. Діяльність у мікрогрупах вимагала виконання певних обов'язків: внесення кошті н на різноманітні заходи, участь у родинних і громадських трапезах тощо. Афіняни, наприклад, невеликими групами зустрічалися на агарі (місце громадянських зборів, торгова площа), де обговорювали важливі політичні питання. Особливу роль у науково-культурному житті Еллади відігравали філософські спілкишколи - неформальні об'єднання інтелектуалів, до яких приймали всіх бажаючих. Поширеною формою соціальної інтеграції у Давньому Римі були асоціації, що об'єднували друзів, однодумців, прихильників різних культів (спілка шанувальників Геракла, Діоніса та ін.). Ці асоціації чітко формулювали свій статут, норми участі в них, правила поведінки, порядок витрат на різні заходи тощо. Так, статут одного із філадельфійських об'єднань забороняв займатися чаклунством, любовними втіхами з одруженими жінками, в т. ч. рабинями, вживати зілля, яке запобігає вагітності, тощо. Морально-етичний кодекс шанувальників Діоніса не дозволяв під час засідань влаштовувати сварки. Поширеними формами звертання у подібних товариствах були: "друзі", "товариші".

Культура застілля Давніх Греції та Риму формувалася на симпозіумах (грец. Symposion - бенкет), які влаштовували майже всі давньогрецькі і давньоримські мікрогрупи в аристократичних будинках ("андронах"). Правила проведення симпозіумів були різні. Зазвичай вони супроводжувалися веселощами та розвагами, інколи - політичними і філософськими диспутами. Учасники симпозіуму випивали по колу за здоров'я кожного з них, що символізувало рівність та одностайність. Гостей розважали флейтистки, могли виступати поети та філософи. Між учасниками симпозіумів відбувалися різноманітні змагання (наприклад, випліскування по краплі вина із одного кубка в інший). Випити вина дозволялося стільки, щоб можна було добратися додому без сторонньої допомоги.

Про правила поведінки на симпозіумах можна судити на підставі твору давньогрецького історика Плутарха (прибл. 45 - прибл. 127) "Застільні бесіди". У ньому йдеться про доречність інтелектуальних бесід на бенкетах, оскільки складні "діалектичні тонкощі" можуть набриднути тим, хто не дуже вправний у мистецтві логічної аргументації, а невігластво більшості може зіпсувати симпозіум брутальними піснями, пустими балачками, що нанівець зведуть його шляхетну мету (вшанування бога тощо). Правда, у філософському середовищі змістовна бесіда буде доречною. Особливе значення надавалося сервіруванню столу. Плутарх наголошував на необхідності рівномірного розподілу страв, адже "рівність у застільному спілкуванні необхідна понад усе". Якщо на столі багато страв і відсутні індивідуальні набори, то учасники трапези можуть поводитися недостатньо виховано - жадібно хапатимуть їжу, штовхатимуться ліктями, щоб ухопити ласий шмат.

Тодішній мовленнєвий етикет, як свідчать "Застільні бесіди", вимагав обережного ставлення до гумору. Плутарх зауважував, що у давніх персів побутував звичай звертатися до людини лише з такими питаннями або натяками, які викликають у неї задоволення, а не навпаки. Тому найважливішою метою науки про спілкування є навчання людей комунікативної обачливості, тактовності, що допомагало б їм отримувати від спілкування лише задоволення. Зміст тактовності, на думку Плутарха, полягає у доречному, чемному адресуванні співрозмовнику запитання, щоб не знітити його; у точній і вишуканій відповіді на запитання; в утриманні від кепкування, глузування над співрозмовником, насміхання над чужими фізичними вадами. Люди будуть задоволені лише тими питаннями, на яких вони добре знаються, залюбки відповідатимуть на питання про свої особисті успіхи або успіхи своїх друзів, дітей та про поразки своїх ворогів.

Культура сімейних стосунків в античну епоху ґрунтувалася на патріархальній моралі, яка вимагала від дружини і дітей цілковитої покори перед чоловіком.

Патріархальна (грец. pater - батько, аrche - влада) мораль - система морально-етичних цінностей, яка грунтується на ідеї моральної досконалості чоловіка (батька), його праві встановлювати межі припустимої чи неприпустимої поведінки.

Давньоримські закони і мораль щодо жінки були суворішими, ніж у Давній Греції. Якщо у Давньому Римі чоловік мав право убити дружину лише за те, що вона штучно перервала вагітність або підробила ключі до винного погреба, то в Античній Греції одружена жінка мала вирішальний голос у родині. Відомо, що Ксантипа - дружина давньогрецького філософа Сократа - могла навіть відлупцювати свого чоловіка за те, що він не приносив додому грошей. Однак сімейні традиції та спосіб сімейного життя давньої Еллади свідчать про обмеження свободи жінки щодо ЇЇ можливості самостійно обирати свій життєвий шлях. Пошлюблення жінки з чоловіком могло відбутися лише за згодою її опікуна (батька, брата або найближчого родича). Опікун домовлявся про розмір посагу (майно, гроші, що їх дають батьки або родичі нареченій, коли вона виходить заміж) нареченої. Афінська держава у IV ст. до н. е. виділяла навіть кошти на придбання посагу для бідних жінок або жінок-сиріт. Ініціатором розлучення був тільки чоловік. Та щоб це відбулося, він мав домовитися з опікуном про повернення посагу і повідомити про це архонта (верховного жерця). Зазвичай опікун знову намагався одружити розлучену жінку або вдовицю. Бувало, що колишній чоловік сам підшукував для своєї дружини майбутнього чоловіка. Цінність сімейного життя жінки полягала у тому, щоб народити синів, які б могли служити на користь полісу. Родинне життя було майже цілком відокремлене від публічного. Так, навколо домівки античні греки будували високу огорожу; майстерні, крамниці та інші добудови розміщали ззовні головного будинку, щоб через них було складно або й зовсім неможливо потрапити до оселі господаря. Домівка була розділена на половини - чоловічу ("андрон") та жіночу ("гінекей"), де жила дружина зі служницями та дітьми. Головним заняттям одруженої жінки було домашнє господарство. Жінки із заможних родин взагалі не виходили на вулиці міста, навіть харчі і провізію купували чоловіки або прислуга. На елліністичний період припадає початок жіночої емансипації (лат. еmansipatio- звільнення сина від батьківської влади) - звільнення від залежності, скасування певних обмежень. Наслідком цього були досягнення давньогрецьких жінок у поезії, малярстві, філософії (поетеси Аніта, Арістодама; художниця Олена; портретистка Іайя та ін.).

У "Настановах подружжю" Плутарх наголошує, що чоловік має поважати дружину, обідати з нею разом за одним столом і не глузувати з неї, а дружина має терпіти зради чоловіка і не йти з дому. З цього можна зробити висновок, що, на відміну від класичної Греції, у Греції елліністичної доби дружина вже мала право сама вирішувати, жити їй зі своїм чоловіком чи ні. На перший план у родинному житті виходять подружньо-родинна любов і обопільна повага. Саме в елліністичний період сформувалася ідея любові як безумовної моральної цінності.

Виокремлення емоційно-душевної прихильності між членами родини свідчить про високий рівень культури міжособистісних стосунків у Давній Греції. Слово "любов" давні греки вживали у кількох значеннях: крім "філіа", існувало поняття "сторге", за допомогою якого виражали ніжні, надійні почуття батьків до дітей і дітей до батьків; "ерос", яким позначали кохання-пристрасть, ревнощі, чуттєвий потяг; "агапе" - абстрактна і надособистісна любов, що ґрунтується на переконаннях, а не на почуттях чи пристрасті. Про культуру почуттів у Давній Греції елліністичного періоду свідчать епітафії дружинам: "моїй милій і коханій", "моїй любій дружині" (в античну епоху висловлювати ніжні почуття до жінки вважалося непристойним). У цей період розпочалося формування ідеалу жіночності, який включав красу і мудрість.

Важливим формальним атрибутом етикету за часів Давніх Греції та Риму вважалася манера одягатися, чим відрізнялися представники панівних страт від демосу. Головним чоловічим та жіночим одягом у Давній Греції був хітон - сукня, стягнута ременем і скріплена пряжкою на плечі, завдовжки до колін або нижче, з рукавами чи без рукавів. Чоловіки поверх хітона одягали гіматій - довгий плащ. Жіночий плащ був досить довгим, із капюшоном (пеплос). Чоловіки також носили хламиду - короткий плащ із застібками. На ноги вдягали сандалії та шкіряні чоботи, які шнурувалися спереду.

Зачіски та пояси давньогрецькі аристократки прикрашали дорогоцінним камінням, одягали коштовні сережки, діадеми та браслети. Громадяни Давнього Риму носили тоги - довгий шмат білої тканини, один кінець якого перекидали через ліве плече. Римські сенатори прикрашали тоги червоною облямівкою. Замість верхнього одягу носили пенулу - плащ без рукавів, і лацер-ну - короткий плащ, застебнутий на плечі. Жінки вдягали довгі туніки - вовняні сорочки, підперезані під грудьми широким шкіряним поясом. На туніку накидали столу - покривало, а якщо виходили за межі домівки, одягали палу - довгий плащ.

Зародження придворного етикету пов'язане із посиленням у Давньому Римі культу імператора (III ст. до н. е.). Щоб потрапити на імператорську аудієнцію, потрібно було заздалегідь записатися. Навіть найвищі посадові особи під час неї повинні були доповідати стоячи. Придворну аристократію представляв численний штат чиновників різних рангів, серед яких найбажанішими були найнижчі посади (царський виночерпій, наглядач царського ложа та ін.). Носії цих посад іноді мали більший вплив на політику імператора, ніж відомі полководці. При дворі почали створюватися незвичні на ті часи посади: секретарі, кур'єри, тримачі опахала та ін.

Загалом на ранніх етапах історичного поступу культура стосунків (морально-етичний кодекс поведінки первісного суспільства) була спрямована на стримування природних потягів, сваволі, агресії окремих індивідів, а на етапі формування аристократії (Китай, Давні Греція і Рим) розпочалось осмислення суті шляхетності та практичне впровадження її норм. На ту пору припадає початок домінування етики шляхетних чеснот, які ототожнювали з моральною вищістю. На культуру стосунків (етикет) у давньому Китаї істотно вплинула сімейно-родова мораль конфуціанства. На противагу кон-фуціанській моделі культури стосунків і шляхетності, що ґрунтувалася на культі чемності і беззастережної відданості авторитетам, морально-етичний ідеал людських взаємин у Давніх Греції та Римі ґрунтувався на емоційній, духовно-інтелектуальній прихильності (філіа) та етиці гідності.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші