Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Культура українських земель у XIX ст.

Розвиток української культури у XIX ст. обумовлений тим, що українські землі перебували в складі двох найпотужніших феодально-кріпосницьких імперій Східної Європи - Російської та Австрійської (Австро-Угорської). Обидві держави були багатонаціональними, обидві проводили загарбницьку колонізаторську політику, підтримували антиукраїнські сили, асиміляційні тенденції всередині самого українства. Феодальні монархії гальмували суспільно-економічний розвиток, прирікали народ на зубожіння та неосвіченість, феодальний гніт поєднувався із національним утиском.

У надрах феодально-кріпосницького ладу розвивалися нові капіталістичні відносини. Поступово руйнувалося натуральне господарство, поглиблювалося соціальне розшарування селянства, ширше використовувалася наймана праця. Усе це сприяло посиленню соціальної та національно-визвольної боротьби. Проти гнобителів разом виступали представники різних національностей. Діячі української культури мали зв'язок з представниками передової російської інтелігенції, що особливо помітно в діяльності декабристів, творчості М. Гоголя, М. Максимовича та ін. У Східній Україні з кінця XVIII - початку XIX ст. розгортається рух українського національно-культурного відродження, який тісно пов'язаний з розвитком і проникненням на Україну ідей романтизму і слов'янської солідарності, що відобразилося у творах передових українських інтелігентів середини XIX ст. - Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та ін. Для другої половини XIX ст. характерний розвиток громадівського руху як продовження культурного відродження.

У 1848 р. Австрійську імперію охопили загальноєвропейські революційні події, що сприяли піднесенню національно-визвольного руху. Українці брали активну участь у революційній боротьбі разом із чехами, словаками, поляками, угорцями та іншими народами. Російський царат, виконуючи функції "жандарма Європи", допоміг австрійському цісареві придушити народний рух. Але вплив революції 1848-1849 рр. на політичне та культурне життя Австрії вже не можна було подолати. Цісарський уряд змушений був піти на низку соціально-економічних та політичних реформ, внаслідок яких Австрійська імперія поступово перетворювалася на буржуазну монархію.

Криза феодального ладу в Російській імперії розвивалася повільніше, боротьба трудящих лише поступово наближала країну до революційної ситуації. За цих умов творча діяльність багатьох інтелігентів - вихідців з України розвивалася в руслі російської культури. Серед російської інтелігенції початку XIX ст. побутує уявлення про українців як гілку російського народу, українська мова трактується як діалект російської. У тогочасній суспільній свідомості українське часто ототожнювалося з патріархальним, простонародним, далеким від новітньої цивілізації. Були поширені оцінки української культури як віджилого явища. Водночас деякі представники російської культури звертаються до української ("малоросійської") тематики в пошуках витоків великоросійського народу, місцевої екзотики, ідеалу гармонійного співіснування з природою. Відповідно до політичних симпатій в українській історії вишукують або споконвічні патріархальні підвалини, або зразки демократії, волелюбства, опозиційності. До 40-х років українська культура відігравала роль своєрідного резервуара, з якого черпався багатий матеріал для творення російської культури. Після того, як виразно визначилися процеси кристалізації власне української інтелігенції, "українофільство" консервативної (і частини радикальної) російської інтелігенції зменшується, переходить у неприязне, а часом і вороже ставлення до "малоросійського сепаратизму". Згодом українська інтелігенція шукає і знаходить власні шляхи національно-культурного поступу, не втрачаючи творчих контактів та зв'язків із прогресивною російською інтелігенцією.

Першу половину XIX ст., І. Франко характеризував як час культурної роботи "вроздріб": західна та східна частини України працювали осібно, майже не маючи постійних зв'язків та контактів. Першим центром національного пробудження українців І. Франко вважав "Харківську Україну". Харкову судилося відіграти значну роль у розвитку національної освіти у XIX ст. На той час взірцем для реформ освіти стала система народної освіти, сформована під час Французької революції. Створюються університети, гімназії, училища. Рівень освіти в цих закладах відповідав зростаючим потребам соціально-економічних відносин та державного адміністративного апарату. Розширення мережі навчальних закладів різних типів підготувало ґрунт для піднесення самобутньої національної культури, розвитку філософії, природничих наук.

Більша частина Правобережної України тоді входила до складу Королівства Польського, яке було частиною Російської імперії. Польські магнати володіли маєтками на багатьох землях Подніпров'я, що певною мірою негативно позначалося на розвитку освіти. Вони не були зацікавлені в освіті народу, а найбільш наближені до простих людей парафіяльні школи часто утримувалися на кошти не тільки громади, а й місцевих поміщиків. Не сприяло народній освіті й те, що в 1804 р. царський уряд видав спеціальний указ, який заборонив навчання українською мовою.

У 1828 р. було видано статут, яким законодавчо були закріплені такі принципи організації системи освіти, як становість, релігійність та монархізм. Парафіяльні школи були школами лише для найнижчих станів. Школи вищого рівня, ніж парафіяльні, повітові, відкривалися для дітей купців, ремісників, міщан. Коло предметів, що вивчалися у повітових школах, було ширше: закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, географія, історія, чистописання, малювання та креслення. Гімназії призначалися переважно для привілейованих станів. Семирічний курс гімназії давав досить ґрунтовну та глибоку підготовку. Зі скасуванням у другій половині XIX ст. кріпосного права було зроблено перші кроки на шляху до заміни станової школи, що пов'язано з освітньою діяльністю земств та інших громадських організацій.

Університети мали виконувати наглядові функції і керувати гімназіями, повітовими та парафіяльними школами, знаходилися у створених навчальних округах. У першій половині XIX ст. на території України функціонувало два навчальних округи, центрами яких були Харківський та Київський університети. 17 січня 1805 р. у Харкові було відкрито перший в Україні університет (Львівський університет того часу мав польсько-німецький характер). Засновником нового навчального закладу був ліберальний поміщик, учений В. Каразін. Навколо університету гуртувалися діячі культури, які закладали засади нового національного мистецтва: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, з університетом була пов'язана діяльність істориків і фольклористів І, Срезневського та М. Костомарова. Тут видавалися перші періодичні альманахи національно-культурної спрямованості: "Украинский вестник" (1816- 1819), "Харьковский Демокрит" (1816), "Харьковские известил" (1817-1824), "Украинский альманах" (1834), "Молодик" (1843- 1844)та ін.

Початкова структура університету визначалася статутом і складалася з чотирьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, медичного та юридичного. Харківський університет не мав богословського відділення, що було невід'ємною частиною вищих навчальних закладів того часу. Статутом визначалися і обов'язки університету, до яких належали навчальна та наукова робота, утворення навчальних закладів на території навчального округу та подальше керування ними, цензура друкованої продукції, що виходила на території округу. Структура та обов'язки університету протягом XIX ст. змінювалися внаслідок постійної боротьби передових педагогів за глибшу спеціалізацію, за створення справжнього осередку поширення науки та культури взагалі. Викладачі вищої школи, що дотримувалися прогресивних педагогічних поглядів, негативно ставилися до загальноприйнятого принципу тогочасної педагогіки - відповідність навчання вродженим і незмінюваним здібностям учнів. Перший ректор Харківського університету І. Рижський та передові професори не тільки дотримувалися думки про те, що здібності не є привілеями вищих класів суспільства, а й намагалися втілити у життя демократичні принципи доступності вищого навчання для усіх станів. З перших років існування університету в його звітах можна побачити серед учнів дітей селян та представників інших станів.

У Харківському університеті питання про мову викладання набувало надзвичайної гостроти, оскільки більшість професорів були іноземними і викладали не мовою студентів, а своєю рідною. Ректор університету І, Рижський слушно вважав, що від мови викладання і навчання залежить ґрунтовне засвоєння знань, формування патріотичних почуттів студентів. Ситуація ускладнювалася внаслідок офіційної заборони навчання українською мовою і тривалий час нею викладався лише курс риторики.

Харківський університет зробив значний внесок у розв'язання проблем фахової підготовки студентів як змістом навчання, так і застосуванням прогресивних методів організації викладання. Основною формою навчання були лекції та спецкурси, що сприяли ґрунтовному засвоєнню матеріалу, розвитку наукових інтересів, формуванню світогляду студентів. Частина спецкурсів була педагогічно профільована, підготовка педагогічних кадрів була одним з найважливіших завдань університетської освіти. У навчальному процесі також використовувалися останні досягнення науки, зв'язок теорії з практикою, унаочнення навчання. Університет виховав славну плеяду видатних діячів науки і культури: математик М. Остроградський, історик М. Костомаров, біолог І. Мечников, поет П. Гулак-Артемовський, композитор М. Лисенко, філолог О. Потебня та багато інших.

Університет став центром не тільки освітньої, а й у цілому передової громадської думки. Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народним життям. М. Костомаров згадував: "Починав я робити етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, по шинках, що в ті часи були справжніми народними клубами. Я слухав оповідань і розмов, записував слова і вислови.., казав співати собі пісень. На все те я не жалів грошей - і як не давав їх просто в руки, то годував і поїв своїх розмовців". Так тогочасна інтелігенція намагалася "з'єднатися з народом". Збирається народна творчість, укладаються цінні збірки народних пісень і дум (М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, В. Лукашевича, П. Куліша та ін.). Вийшли друком перші наукові праці з історії України - "История Малой России" М. Бантиша-Каменського (1822) та "История Малороссии" М. Маркевича (1842-1843).

Національне відродження мало характер суто культурницький; уся праця здійснювалася в напрямі сприйняття та засвоєння багатств, які народ витворив протягом минулих віків. Досвіду утворення політичних організацій не було, вплив декабристських гуртків обмежувався здебільшого армією. Першою підпільною політичною організацією національно-визвольного характеру з яскравим культурницьким забарвленням було Кирило-Мефодіївське братство, засноване в Києві (1845). На той час Київ зробив новий крок у культурному піднесенні: з 1834 р. тут був університет Святого Володимира, що, незважаючи на намагання перетворити його на осередок русифікації, гуртував довкола себе національну інтелігенцію. Організаторами Кирило-Мефодіївського братства були молоді вчені і письменники. Очолили його М. Гулак, М. Костомаров; пізніше до них приєднався Т. Шевченко. Кирило-мефодіївці мали на меті дати громадськості нову політичну програму. Справу національного та соціального визволення вони розуміли як справу інтернаціональну, бажали створити об'єднання усіх слов'ян, в якому кожен народ міг би мати власну державу і розвивати свою культуру. Програма товариства викладена в маніфесті "Книга буття українського народу", де сформульовано принципи рівності, свободи, релігійної толерантності, головні завдання - ліквідація кріпацтва та абсолютизму. Братство не встигло здійснити своїх намірів, організаторів було заарештовано і покарано засланням.

Т. Шевченко належав до радикально-революційного напряму братства. Своїм талантом він перевищував всіх однодумців. У полум'яній поезії Т. Шевченко підсумував головні досягнення попередньої культури та заклав засади розвитку нової національної культури. Він пропагував ідеї соціального та національного визволення, братерства народів, втілив у своїй творчості головні риси народного етичного та естетичного ідеалу, завершив процес перетворення "простонародної" розмовної української мови на мову літературну, здатну відобразити найделікатніші відтінки думок і почуттів. Будучи талановитим живописцем, Т. Шевченко переніс живописну образність і до словесної творчості. Втілюючи повною мірою у своїх творах національні риси, він піднявся до рівня загальнолюдських велетнів, які відкривали світові нове та невідоме. Т. Шевченко випереджав епоху, його слова справді належали не тільки сучасникам, а й "ненародженим" поколінням. Він вирішував вічні проблеми, сягав коренів народного буття. Тому "Кобзар" залишається для українців свіжим джерелом самопізнання й натхнення. Творчість Т. Шевченка стала могутнім фактором єднання сходу й заходу України, мова його творів була взірцем для багатьох письменників, сприяла загальноукраїнському етнокультурному самоусвідомленню.

На заході України процеси національного пробудження розпочалися трохи пізніше. У1830-ті-1840-ві роки тут діяло демократично-просвітницьке літературне угруповання "Руська трійця", яке виникло у Львові серед студентів духовної семінарії університету. Назва походить від кількості керівного ядра засновників (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), яких товариші прозвали "Руською (тобто українською) трійцею". Новоприйняті члени товариства зобов'язувалися "чесним словом протягом всього життя працювати на користь народу і відродження національної літератури". Видані "Руською трійцею" україномовні літературно-наукові альманахи "Русалка Дністровая" (Будапешт, 1836-1837) і "Вінок русинам на обжинки" (Відень, 1846-1847) були пройняті антимонархічними, антикріпосницькими й національно-визвольними ідеями, внаслідок чого переслідувалися цісарською цензурою. "Руська трійця" підтримувала тісні дружні й ділові зв'язки з політичними та культурними діячами Росії, Чехії, Словаччини, Сербії та інших країн.

Важливу культурну роль у Галичині відігравала греко-католицька (уніатська) церква, обстоюючи культурну вартість української мови, кириличної абетки, потребу у поширенні освіти (митрополит М. Левицький). Єпископ Снігурський відкрив українську друкарню, готував викладачів парафіяльних шкіл. Під час революції 1848 р. уніатський єпископ Григорій Яхимович очолював український національно-політичний орган - Головну Руську Раду.

Джерелом української художньої культури XIX ст. залишався фольклор. Романтичне відкриття народної культури познайомило весь світ з видатними українськими кобзарями - Андрієм Щутом та Остапом Вересаєм. Почали записувати не лише тексти, а й музику народних пісень. Український музичний фольклор був джерелом натхнення для композиторів багатьох країн. Знайомився з українською піснею засновник російського національного симфонізму М. Глінка, який, звернувши увагу на творчу обдарованість одного з українських юнаків, привіз його до Петербурга, де той і здобув музичну освіту. Йдеться про видатного українського композитора С. Гулака-Артемовського, автора класичної опери "Запорожець за Дунаєм". У Східній Галичині сформувався як композитор М. Вербицький - автор восьми симфоній-увертюр і музичних творів на вірші Ю. Федьковича, О. Пушкіна та ін.

У XIX ст. творили видатні українські художники: Д. Левицький та В. Боровиковський, набули слави В. Тропінін та І. Сошенко. Сучасні дослідники вважають, що на відомому "Портреті українця" В. Тропініна зображено ватажка селянського повстання на Поділлі Устима Кармалюка. Розвивалося у першій половині XIX ст. і театральне мистецтво. Художніми керівниками театральних труп були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко. Ставилися окремі п'єси українською мовою, але загалом театр залишався російськомовним на сході України і німецько- або польськомовним на заході.

Головними ідейно-стильовими напрямами художньої культури першої половини XIX ст. були класицизм і романтизм. Перший домінував у просторово-пластичних мистецтвах (архітектурі та скульптурі), а другий - у просторово-візуальних (живописі та графіці).

Отже, українська культура того часу характеризувалася зростанням етнічного самоусвідомлення, визріванням і поглибленням національного характеру. Вогнища національно-культурного відродження, які спорадично спалахували в різних регіонах України, зумовлювали передумови єдиного загальноукраїнського культурного руху другої половини XIX ст.

Зрушення в суспільно-економічному розвитку та політичному ладі, які відбувалися в другій половині XIX ст. у Російській та Австрійській імперіях, глибоко вплинули на культурне життя українського народу. Бурхливий індустріальний розвиток великих міст, поширення ринкових відносин потребували кваліфікованих кадрів, підвищення загальної культури. Кращі представники інтелігенції, формуючи та відображаючи визвольні ідеї, сприяли розвиткові демократичного напряму в культурі. У цей час поглиблюється процес формування української нації. Відбувається культурне єднання обох розірваних політично частин України: Західної та Східної. Національне відродження сягає великих успіхів, українська культура стає цілісною саморегульованою системою, українці виявляють свою культурну "пасіонарність". Розвиток нації характеризується створенням неповторних національних форм культурної творчості в усіх галузях художньої культури. Розквітає українська література, репрезентована низкою талановитих письменників, відбувається становлення професійного театру, виникає українська музична класика, реалістичний живопис. Внутрішня єдність культури спостерігається в усіх регіонах, населених українцями.

1848 р. став початком нової культурної доби в Галичині. Тут було скасовано панщину. Національно-визвольний рух покликав до життя першу легальну українську політичну організацію - Головну Руську Раду, яка висунула програму боротьби за права українців в Австрії. У Львові відбулася нарада науковців, присвячена проблемам розвитку національної науки та культури -"з'їзд ста вчених", було засновано товариство "Галицько-руська матиця" (на зразок "матиць" західно- та південнослов'янських народів) з метою сприяння розвиткові української мови та літератури. Того року при Львівському університеті було засновано кафедри руської (української) мови і літератури, відкрито ще одну культурно-освітню інституцію - Народний дім. На жаль, ці здобутки не були тривалими: поразка революції і наступна реакція спричинили ліквідацію матиці та Народного дому, утиски української літератури і навіть абетки ("азбучна війна"). Відтоді починається літературно-публіцистича діяльність Б. Дідицького, І. Наумовича та І. Гушалевича - теоретиків так званого москвофільства - ідейно-художньої течії, що заперечувала самостійне існування українського народу та його культури, в політиці орієнтувалася на російське самодержавство. І. Франко, який пізніше рішуче боровся з москвофільством, називав його "темним, відвертим від будь-якої культури" напрямом.

На сході України арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства зруйнував організаційний центр, який міг очолити національно-культурний рух. Настав, за визначенням І. Франка, "перший антракт в історії українофільства", який тривав до смерті Миколи І. У 1856 р. після нещасливої для царату Кримської війни політична ситуація трохи пом'якшилася. Українські культурні сили гуртуються в Петербурзі: тут осіли звільнені кирило-мефодіївці (Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський), до них приєдналися інші письменники та публіцисти. На кошти поміщиків-українофілів було устатковано українську друкарню і розпочато видавничу справу. За короткий час побачили світ твори найвидатніших письменників: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марко Вовчок та ін.

У 1861 р. за редакцією В. Білозерського починає виходити літературно-науковий журнал "Основа", Відкинувши далекосяжні політичні зазіхання, його автори зосередилися на питаннях захисту й пропаганди українського слова, української історії, організації громадського побуту. М. Костомаров, полемізуючи з противниками українства як з польського, так і з російського табору, надрукував працю "Дві руські народності", де доводив окремішність української культури і національного світогляду. Свої погляди щодо майбутнього України М. Костомаров конкретизував у листі до редакції "Колокола" О. Герцена: "В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого сподіваємося, наша Південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, із збереженням єдності (з Росією), заснованої не на згубній, мертвій централізації, а на ясній свідомості рівноправності і своєї власної користі... Нехай же ні росіяни, ні поляки не вважають своїми земель, населених нашим народом".

Свої національно-культурні вимоги українофіли намагалися оперти на народний інтерес. На відміну від своїх попередників, "шістдесятники" трактували народ не лише як містичну силу, невичерпне джерело поетичного натхнення, а й як реальну селянську масу, яка має свої життєві потреби і вимоги. Шлях до піднесення селянства українофіли вбачали насамперед у скасуванні кріпацтва. Діяльність "Основи" стала ідейним кроком на шляху до реформи 1861 р.

Українська інтелігенція бачила можливість пропаганди своїх ідей за допомогою народної освіти. У 1859 р. в Києві та інших містах створювалися недільні школи, які призначалися для ремісничої молоді, міщанства, взагалі для неписьменних, а навчання відбувалося в будинках шкіл, гімназій, вищих навчальних закладів. Учителями стали здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Тоді було видано низку підручників для початкового навчання, зокрема "Букварь южнорусский" Т. Шевченка, "Граматка" П. Куліша, "Щотниця" О. Кониського.

Серед молоді, яка брала участь у недільних школах Києва, виникла організація "Громада". Вона об'єднала студентів, учителів, молодих учених; серед них були такі відомі пізніше діячі національно-культурного руху, як П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський (батько поета М. Рильського), Б. Познанський, О. Левицький. Зв'язок з "Громадою" підтримували 200-300 осіб. Головним напрямом діяльності "громадівців" було заснування шкіл, видавнича справа, читання лекцій. Український рух набував сили, що викликало занепокоєння уряду. У Києві та інших містах було проведено арешти, значну кількість діячів покарано засланням. Уряд боявся, що українці можуть стати союзниками польського повстання, яке тоді відбувалося. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв спеціальним циркуляром заборонив видання підручників, наукової, науково-популярної та релігійної літератури українською мовою, зазначаючи, що "ніякого окремого малоросійського язика не було, нема і бути не може". Припинилося видання "Основи". "Громада" перейшла на нелегальне становище. Громадівський рух став менш численним, але його осередки виникли в Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. У 70-ті роки він міцнішає. Під впливом М. Драгоманова частина місцевих громад стає на радикальні позиції боротьби з царатом.

Жвава діяльність київського центру викликала новий наступ царату на український народ. У травні 1876 р. Олександр П підписав указ, який забороняв друкувати українською мовою всі оригінальні твори та переклади (за винятком історичних документів і белетристики), театральні вистави, читання лекцій, ввезення видань із-за кордону. Одночасно було закрито Київське відділення Російського географічного товариства та припинено видання "Киевского телеграфе,", навколо якого гуртувалися громадівці.

Тоді один із лідерів "Громади" - Михайло Драгоманов - виїхав до Австрії, а пізніше до Швейцарії, де розпочав видавничу справу. Він випускав збірники "Громада", а також наукову, публіцистичну та художню літературу. Своє кредо М. Драгоманов визначив так: "У культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, в соціальних питаннях - демократизм". Він був соціалістом, але не поділяв марксистських поглядів на суспільство; фактично заклав початки так званого українського (європейського) соціал-демократизму.

У той час, як М. Драгоманов проповідував соціалізм і політичну активність, наддніпрянська інтелігенція переживала внутрішню кризу, другий "антракт". Внаслідок урядових репресій єдність старого центру розпалася. М. Костомаров закликав земляків вдовольнитися "літературою для хатнього вжитку", щоб не розпалювати пристрасті.

В. Антонович надавав процесу національно-культурного відродження аполітичного характеру, намагався об'єднати зусилля інтелігенції, що зумовлювало зростання творення нових духовних цінностей української культури. П. Куліш після припинення видання "Основи" виїхав на хутір Мотронівку, де зайнявся художньою творчістю. Його давні розходження з Т. Шевченком у розумінні шляхів визвольної боротьби стали ще більшими. Зневірившись у козацькому дусі, він шукав свій політичний ідеал чи то у польських аристократів, чи у великоросійських шовіністів. У 60-х роках П. Куліш мав величезний авторитет у середовищі галицької інтелігенції та вплив на неї; в 70-80-х роках це місце посів М. Драгоманов. Коли П. Куліш у 80-х роках приїхав у Галичину і закликав до об'єднання з польсько-шляхетським національним рухом, то майже повністю втратив авторитет. І. Франко пише дуже гостру негативну рецензію на поетичну збірку П. Куліша "Хуторна поезія", закидаючи йому обмеженість поглядів. Головний творчий доробок П. Куліша за останні десятиліття життя - переклади світової класики.

У розвитку української культури певну позитивну роль відіграли реформи ліберального царя Олександра II, особливо в галузі освіти. У результаті їх здійснення до гімназій та вищих навчальних закладів разом з дворянською молоддю відкривався доступ дітей селян, робітників та ін., хоч і в невеликій кількості. Поступово розширювалася мережа середніх та вищих навчальних закладів. Зростала також кількість закладів початкової освіти. Певну роль у розширенні кола грамотних людей почали відігравати земства, особливо приділяючи увагу розвиткові початкової та середньої освіти.

Друга половина XIX ст. була періодом піднесення української науки. Наукова праця розвивалася при університетах і наукових товариствах, українознавство мало видатних представників, серед яких в археології перше місце посідав В. Антонович, в антропології - Ф. Вовк, в етнології - М. Драгоманов, у мовознавстві - О. Потебня, П. Житецький, у літературознавстві - В. Петров та Я. Дашкевич, у статистиці - О. Русов. Важливу роль в організації наукового життя відіграв заснований громадівцями часопис "Киевская старана", який став справжньою енциклопедією етнографії та історії України. На літературному полі з'явилося чимало нових талантів, зокрема Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, А. Кримський, В. Самійленко, Леся Українка та ін. Видатним поетом, письменником і, безсумнівно, науковцем світового значення був І. Франко. До його слави слід ще додати не до кінця усвідомлене значення його титанічної перекладацької роботи, яка за обсягом та системою добору авторів не знала собі рівних ані в Україні, ані в Росії.

Друга половина XIX ст. - доба становлення класичної української музики і театру. У цей час творять свої шедеври С. Гулак-Артемовський і М. Лисенко. Оригінальну музику пише М. Аркас, автор опери "Катерина" (за мотивами поеми Т. Шевченка). Інтерес до народної музики в Західній Україні спричинює появу масового хорового руху. Музичні товариства Торбан", "Боян" та ін. пропагували світову та національну музику. Початок українських театральних вистав у Галичині датують 1848 р., а першою національною професійною була трупа О. Бачинського (Львів, 1864). У Східній Україні після скасування заборони українських вистав спостерігається нечуваний розквіт театру, в якому засяяли імена М. Кропивницького, М. Заньковецької, М. Садовського, Л. Саксаганського, І. Карпенка-Карого (так звана п'ятірка з хутора "Надія"). Театр був надзвичайно важливою національно-культурною установою, яка мала змогу впливати на маси, вчити їх рідній мові, нагадувати про історичні традиції, пробуджувати пошану до української культури. Театр протидіяв русифікації, яка проводилась через школи, урядові установи, армію, навіть церкву.

З метою пропаганди ідей культурного піднесення та національного визволення використовували будь-які нагоди: концерти, вечори, ювілеї письменників, шевченківські роковини. Неабияке значення мали товариські зібрання в домах В. Антоновича, О. Кониського, Старицьких, Косачів та ін., де сходилися різні покоління, жваво обговорювалися події культурного життя. Через особисті творчі контакти, "схрещення" естетичних ідей, спільну реалізацію творчих задумів, синтез мистецтв відбувалося функціонування української національної культури як цілісної системи.

Зростання культури зумовило пожвавлення політичного руху. Окреслилися основні політичні напрями - революційно-соціалістичний і національний. Перший репрезентували марксистські гуртки, які були в Україні від кінця 70-х років, а пізніше - українські соціал-демократи.

Представником другої течії був учень В. Антоновича, видатний історик, публіцист, політик Михайло Грушевський. За свідченням І. Франка, коли М. Грушевський приїхав з Наддніпрянщини до Львова, він, як свого часу П. Куліш і М. Драгоманов, став "володарем думок". "Йому судилося стати представником найновішої фази "українства", яка відштовхувалась від суспільних і політичних ідей драгомановського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями", - писав І. Франко в 1906 р. Пізніше на ґрунті національної течії утворилися різні політичні партії: як ліберально-буржуазні, так і радикальні. Між представниками протилежних політичних течій точилася запекла боротьба, вони відходили від власне культурних завдань. Культурницьку роботу переймали на сході України земства, а на заході - засновані в 1868 р. культурно-освітні громадські організації - "Просвіти". Австро-угорські керівники ставилися до національно-культурного руху більш-менш лояльно, навіть субсидіювали центральну, львівську "Просвіту"; низові осередки утримувалися на народні кошти.

Отже, в другій половині XIX ст. не лише сформувалася національна культура, спільна для сходу і заходу України, а й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв'язком з народним, насамперед селянським життям, загостреним національним почуттям, зацікавленістю в історії та етнографії свого народу. Видатні діячі могли, органічно увібравши ці риси, вийти на загальнолюдський рівень осягнення національної проблематики, а більш посередні розчинялися в етнографізмі й "холопоманстві", створюючи тип напівосвіченого "просвітянина". Проти такого "просвітянства", захоплення зовнішніми формами народного життя на шкоду усвідомленню його глибинних течій боролися українські митці та теоретики культури як у XIX ст., так і пізніше. Леся Українка писала в листі до М. Драгоманова: "У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українському (а надто коли вже писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. "Говорить по нашому"; - се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи". Ці слова геніальної поетеси і сьогодні актуальні.

Друга половина XIX ст. - період значного зростання духовних цінностей, створених українською інтелігенцією, що черпала натхнення в широкому процесі національно-культурного відродження. Жоден етап історії України до середини XIX ст. не мав таких значних досягнень. Але особливо помітний вражаючий доробок діячів літератури, науки, мистецтва. Незважаючи на утиски з боку царату, культура України дедалі чіткіше ставала українською, широко впливала на зростання національної свідомості українського населення.

Одночасно царат, попри великі зусилля земств, серйозно гальмував розвиток усіх галузей освіти, що зумовлювало її відставання від потреб життя, стримувало розвиток культури України.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>