Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Історія держави і права України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Правові основи входження Західної України до складу СРСР-УРСР

Початок Другої світової війни спричинив черговий етап у поширенні на Україну радянської державності. Приєднання до СРСР-УРСР території Західної України (1939 р.) і Північної Буковини та Бессарабії (1940 р.) було наслідком угоди між Сталіним і Гітлером про сфери інтересів ("сфери впливу"). У цей дещо нечіткий, камуфлюючий термін - "сфери інтересів" - сторони вкладали цілком конкретний і максимально широкий зміст, а саме - свободу політичних і військових дій, спрямованих на захоплення сусідніх територій. Тобто йшлося про територіальний поділ Східної Європи. Угоду було оформлено секретним протоколом, що його Ріббентроп і Молотов (міністр і нарком іноземних справ) підписали при укладенні радянсько-німецького пакту про ненапад (23 серпня 1939 p.). Протокол передбачав розмежування між СРСР і Німеччиною в разі війни ("територіально-політичних змін") по лінії річок Нарев - Вісла - Сян, тобто територією Польщі, розрізаючи Варшаву.

Більшість сучасних дослідників, переважно істориків, трактують пакт Молотова - Ріббентропа як злочинну змову двох агресорів, спрямовану на порушення територіальної цілісності суб'єкта міжнародного права - міжвоєнної Другої Речі посполитої (напр., І. Біте). Беззаперечною вважаємо тезу про те, що, з погляду сучасного міжнародного права, домовленість обох диктаторів виглядає як радянсько-нацистська змова. Погоджуємося також з думкою, що внаслідок реалізації цієї політичної змови держави Європи перетворилися на об'єкт воєнної агресії. Однак, не відкидаючи морального боку домовленостей, нам близька наукова позиція тих небагатьох дослідників - істориків права {В. Макарчук), які пропонують розглядати укладену німецько-радянську угоду відповідно до тогочасних норм міжнародного права. Це означає, що усі міжнародні угоди та нормативно-правові акти, а також зовнішньополітичні акції Радянського Союзу та інших суб'єктів міжнародного права, здійснені перед 1945 p., потрібно оцінювати відповідно до норм того міжнародного права, яке діяло у вказаний час.

Відповідно до норм т. зв. "старого" (тобто функціонуючого у період до Другої світової війни) міжнародного права, секретний протокол про розподіл сфер впливу між нацистською Німеччиною, з одного боку, та Союзом PCP - з іншого, формально не порушував прийнятої на той час практики укладення міжнародно-правових документів. Розподіл світу на "сфери впливу" був одним із типових його інститутів. Наприклад, відома Антанта (у перекладі - "сердечна згода") первісно була нічим іншим, як англо-французькою угодою про розмежування інтересів двох країн у Африці і на

Близькому Сході. До того ж, принцип непорушності європейських кордонів був закріплений лише у Гельсінкі (1975 р.). Колишня Ліга Націй (як зрештою і сучасна ООН) не відкидала можливість зміни міждержавних кордонів, проте наполягала на тому, що ці зміни не мають бути наслідками агресивної війни. На відміну від сучасного міжнародного права, член Ліги Націй міг на законній основі вдатися до війни, якщо попередньо "вичерпав" т. зв. мирні засоби. Навіть якщо визнати широко розповсюджену тезу про те, що секретний протокол до пакту Ріббентропа - Молотова був нібито "угодою про розчленування Польщі", то (за В. Макарчуком) слід відразу зробити зауваження, що таке "розчленування" могло бути здійснене без порушення норм чинного міжнародного права. Відповідно, Радянський Союз не несе міжнародно-право вої відповідальності (як з огляду на норми "старого", так і "нового" міжнародного права) за напад Гітлера на Польщу. А т. зв. визвольний похід Червоної Армії 17 вересня 1939 р., який здійснювався під приводом захисту "єдинокровних братів" - українців і білорусів від фашистського поневолення, став, безвідносно до факту укладення пакту про ненапад з Німеччиною, реалізацією права на "самодопомогу" визнаного у тогочасному міжнародному праві. Останнє розумілося тоді як фактичний дозвіл суб'єктам міжнародного права на здійснення силової акції, що ставила на меті відведення раптово посталої (нововиниклої) загрози для національної безпеки.

Попри те, що блискавичне захоплення краю мало характер окупаційної акції (анексії), у Заяві Радянського уряду від 17 вересня 1939 р. мова не йшла (за В. Макарчуком,- і не могла йти, оскільки не відповідала тодішньому міжнародному праву) про зміну державно-територіального статусу областей, у які вводилися війська Червоної армії.

Зміна міжнародно-правового статусу Західної України де-юре відбулася не внаслідок завоювання (дебеляції), хоча міжнародне право тієї доби надавало і таку можливість (В. Макарчук). Ця зміна стала результатом волевиявлення місцевого населення, здійсненого у ході плебісциту у формі Народних Зборів Західної України. Ідея їх скликання належала московському керівництву. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло спеціальне рішення з питань Західної України. Був детально опрацьований сценарій скликання Народних Зборів. Військовою Радою Українського фронту було затверджено "Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України (6 жовтня 1939 р.). Нехитрі політичні маніпуляції з населенням краю, агітацію і пропаганду проводили військові політвідділи за допомогою тимчасових місцевих органів. Кандидатури депутатів підбиралися органами влади завчасно. До бюлетеня мала вноситися тільки одна кандидатура, а на весь процес висунення і реєстрації кандидатів за рішенням Військової Ради Українського фронту (6 жовтня 1939 р.) відводилося лише чотири дні - від часу встановлення дня виборів до Народних Зборів Західної України - 22 жовтня і до дня їх скликання - 26 жовтня 1939 року.

Відповідно до настанов ЦК ВКП(б) було проведено масштабну підготовку до скликання Українських народних зборів. Створено обласні комітети з організації виборів, опубліковано Положення про вибори, визначено виборчі дільниці, сформовано відповідні комісії, висунуто кандидатів у депутати тощо. Вся ця робота проходила під неослабним контролем радянських чиновників, під ретельним наглядом спецслужб (НКВС). Спосіб, в який відбувалося скликання Народних Зборів, виключав можливість передвиборної боротьби різних політичних сил. Тому опозиційні настрої могли виявлятися лише у формі поодиноких "контрреволюційних виступів". Найчастіше вони зводилися до спроб агітації проти окремих кандидатів або проти виборів взагалі. Хоча формально вибори проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, проте жорстке "регулювання" радянськими урядниками всього виборчого процесу нівелювало демократичний характер кампанії. Розбіжності у настроях населення виявилися і у день голосування: одні виборці вдосвіта вставали в чергу перед дверима виборчих дільниць, інші категорично відмовлялися голосувати взагалі. Останні наражали себе на серйозну небезпеку, оскільки будь-які форми протидії виборам жорстко припинялися органами НКВС.

До Українських Народних Зборів було обрано 1484 депутати, які представляли лояльну радянській владі частину населення, насамперед із середовища селянства і робітництва, а також трудової інтелігенції (В. Баран, В. Даншенко). Це з'явилися на виборчі дільниці або голосували проти понад 700 тис. осіб. Майже 76 тис. бюлетенів було визнано недійсними. В 11 виборчих округах депутати не були обрані. Офіційні результати голосування дослідники характеризують (С. Кондратюк) як явно завищені порівняно до реальних настроїв виборців. Завищені підсумкові дані були наслідком як застосування певних форм тиску на виборців, так і підтасовки голосів при їх підрахунку. Все ж не можна заперечити факту, що більшість українців, не обізнані з реальним станом справ у СРСР, і насамперед в УРСР, бажали і прагнули соборності, возз'єднання з Великою Україною, часто не усвідомлюючи можливих наслідків такого рішення. До того ж, вибори до Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.) вважають (В. Макарчук) відносно демократичними, про що, зокрема, свідчить і той факт, що близько 25 відсотків виборців зуміли у тій чи іншій формі (голоси проти, неявка на вибори тощо) висловити свою незгоду із запропонованими кандидатами. Щодо зловживань і фальсифікації під час виборів, то мають рацію ті дослідники (В. Макарчук), які стверджують, що за умов панування в Європі авторитарних і тоталітарних режимів про більш-менш демократичний плебісцит, тим більше з територіального питання, тоді не могло бути й мови.

Згідно з ретельно розробленим компартійними органами сценарієм, Народні Збори проходили 26-28 жовтня 1939 p. у Львові, вони розглянули питання про державну владу в Західній Україні, входження Західної України до складу УРСР, конфіскації поміщицьких та монастирських земель, націоналізації банків і великої промисловості. Після жвавого обговорення депутати одностайно прийняли декларації з усіх питань, у тому числі про встановлення радянської влади в Західній Україні, а саме: "вся влада належить трудящим міста і села в особі рад депутатів трудящих". Вони обрали повноважну комісію, що налічувала понад 60 осіб, якій доручили подати декларацію "про входження Західної України до складу УРСР" Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР. Позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР, прийнявши Закон "Про включення Західної України до складу СРСР та возз'єднання її з Українською PCP" (1 листопада 1939 p.), "задовольнила прохання Народних Зборів Західної України і включила Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік із з'єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою". Формально Закон про прийняття Західної України до складу УРСР схвалила позачергова третя сесія Верховної Ради УРСР (13 листопада 1939 p.).

Ці рішення стали юридичною основою входження Західної України до складу СРСР-УРСР.

Отже, приєднання до СРСР-УРСР території Західної України було наслідком укладення німецького-радянського пакту про ненапад (1939 p.). Секретний протокол до нього не був "грубим порушенням норм міжнародного права" тієї історичної доби, оскільки загалом відповідав існуючій міжнародній практиці. Розподіл світу на "сфери впливу" був одним з типових інститутів "старого" міжнародного права. "Визвольний похід" Червоної Армії здійснювався під приводом захисту "єдинокровних братів" - українців і білорусів від нацистського поневолення, і став реалізацією визнаного у тогочасному міжнародному праві права на "самодопомогу". У міжнародно-правовому розумінні характер рішень Народних Зборів Західної України вважається легітимним. Визнання легітимності результатів і рішень Народних Зборів Західної України означає визнання правової основи рішень Верховних Рад Союзу PCP та УРСР про включення областей, у яких проводився плебісцит (опитування), до свого складу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші