Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Основні напрями економічної думки в Україні. Місце української економічної думки у світовій економічній теорії

Українську економічну науку кінця XIX - початку XX ст. представляють професори Київського університету М.Х. Бунге, Д.І. Піхно, О.Д. Вілімович, Г.К. Воблий, Є.Є. Слуцький; Київського політехнічного інституту - С.М. Булгаков; Харківського університету - О.М. Анциферов, М.М. Косовський, В.Ф. Левитський, М.М. Олексієнко, І.М. Міклашевський, Г.М. Цехановецький, М.М. Соболєв, П.І. Фомін, Л М. Яснопольський; Новоросійського (Одеського) університету - P.M. Орженцький, В.А. Косинський, М. Вольський.

Вчені-економісти, вихідці з України, працювали в університетах і наукових установах Москви, Санкт-Петербурга та інших міст Росії. Серед них М.І. Туган-Барановський, П.І. Ляшенко, Є.Є. Слуцький, М.В. Птаха, М.М. Ковалевський, І.І. Янжул.

У Львівському університеті працювали відомі науковці, поляки за походженням, професори А. Білінський, В. Охенковський, С. Грабський. У Чернівецькому університеті викладали політичну економію австрійці Ф. Кляйнветхевер і Й. Шумпетер (1909-1912).

Розвиток української економічної науки в останній третині XIX - на початку XX ст. визначають такі напрями:

  • o класифікація економічних теорій та економічної думки, аналіз кризи класичної політичної економії та шляхів виходу з неї, розвиток проблем предмета та методу політичної економії;
  • o вивчення історії економічної теорії;
  • o розвиток ідей маржиналізму;
  • o дослідження становлення та розвитку ринкового господарства;
  • o проблеми і перспективи розвитку в Україні підприємницької аграрної економіки.

Сучасний дослідник української економічної думки П.М. Леоненко наголошує, що її розвиток мав свої особливості, зокрема: незавершеність формування окремих шкіл і напрямів, необхідність подолання впливу легального марксизму, народництва, триваліший період виходу з кризи класичної політичної економії1. Одночасно сучасні дослідники стверджують, що характерною ознакою української економічної думки було врахування впливу на економіку позаекономічних чинників (політичних, соціальних, морально-етичних). Отже, задовго до виникнення інституціоналізму в США, в українській економічній думці була сформована інституціональна наукова традиція.

Вітчизняні класифікації економічної теорії та економічної науки. Питання предмета, методології та кризи політичної економії

Важливе місце у дослідженнях українських вчених посідали питання класифікації економічних теорій та економічних наук.

Підсумовуючи теоретико-методологічні досягнення класичної політичної економії, науковці зазначали, що її дослідження не відповідають історичним реаліям другої половини XIX ст. Поділ політичної економії на дві частини: чисту теоретичну (позитивну) і практичну прикладну (нормативну) є правильним, однак при викладанні виникають складності, пов'язані з повторенням одного й того самого матеріалу, можливістю спотвореного розуміння студентами функціонування народного господарства поза системою економічних законів. Учені зробили висновок про необхідність зближення різних напрямів теоретичної політичної економії.

На думку Володимира Левитського (1854-1939), політична економія складається з трьох частин: теоретичних, історичних і прикладних знань, що потребує розмежування начал теорії, політики та історії, виявлення різних критеріїв щодо різних частин економічних учень, врахування історичності у поясненні економічних систем, використання різних методів наукового дослідження. Вчений критикував погляди представників історичної школи, які розглядали політичну економію як науку або історичну, або суто прикладну, або ототожнювали її із соціологією. Наголошував на розумному поєднанні теорії та історії. Політична економія, на його думку, має вивчати історичний розвиток систем економічних відносин, виникнення, формування та функціонування способів господарювання.

В. Левитський поділив економічну науку на політичну економію (складається з теоретичної та прикладної) та статистику. Теоретична економія вивчає загальні типові риси економічних явищ, а статистика - їх індивідуальні особливості залежно від умов, часу та місця, прикладна політична економія, або економічна політика, - фактичні господарські відносини у зв'язку з діяльністю держави, спрямовані на досягнення загального добробуту. Він окремо виділяв науку про фінанси, історію народного господарства та історію економічних учень.

Михайло Туган-Барановський

(1865-1919) запропонував економістам враховувати такий чинник, як загальнолюдська моральність, основний принцип якої - рівноцінність кожної людської особистості. Моральні та етичні начала дають змогу будувати економічну науку не з погляду тієї чи іншої соціальної групи, а з погляду інтересів людини взагалі. Вчений у праці "Основи політичної економії" поділив теоретичну політичну економію на абстрактну і конкретну. Абстрактна політична економія досліджує загальні при-чинно-наслідкові зв'язки народного господарства, його історію та напрями розвитку. Конкретна політична економія описує, класифікує і пояснює конкретні типи народногосподарських явищ, регулюючу роль держави. Аналізуючи кризу економічної теорії, він зазначав її розгалуження на три основні напрями: перший - захищає нерегульований товарно-господарський лад (класична політична економія і маржиналізм австрійської та математичної економічних шкіл); другий - пропагує соціалістичну ідею як антипод першого (ортодоксальна марксистська політична економія); третій - намагається зберегти товарно-господарський лад, для чого пропонує посилити державне втручання в економічне життя (історична і соціально-економічна школи). Ці основні напрями розвитку політичної економії та відповідні їм школи, на його думку, виникли як альтернативні й розвиваються у конфронтації одна з одною.

Г. Симоненко зауважував, що діючим чинником економіки є не просто "людина економічна" за А. Смітом, а людина з матеріальними, духовними, егоїстичними, кооперативними та індивідуалістичними началами. Він наголошував, що політична економія має загальне завдання - дослідження сприятливих і несприятливих економічних відносин та умов ефективного досягнення загального народного добробуту. Тому суб'єктом теоретичної частини є переважно окремі особи, а нормативної частини - держава, асоціації, сім'я та інші громадські союзи.

Михайло Соболєв

(1869-1945) розглядав політичну економію як єдність: а) конкретної економічної науки (економічна історія та статистика), що вивчає історію господарювання різних народів; б) теорії соціальної економіки, або теоретичної політичної економії, що вивчає виробництво, розподіл, обмін і споживання, закони їх причинного зв'язку; в) економічної політики, що вивчає заходи досягнення народногосподарського добробуту.

Українські вчені, як і зарубіжні, зверталися до питання кризи класичної політичної економії.

Сучасний дослідник економічної думки П.М. Леоненко констатує, що тлумачення українських вчених були "скоріше емоційними, ніж строго науковими, досить поверховими і однобічними"1. Основними причинами кризи політекономії називали: руйнування представниками нової історичної школи теоретичних основ класичної політичної економії, що ставило питання про її існування як науки (Г. Симоненко, О. Міклашевський); відмову економістів від свідомого економічного матеріалізму та відсутність філософських основ (С. Булгаков, О. Білімович). Пропонувалися такі шляхи виходу з кризи:

  • o поєднати положення класичної політичної школи та старої історичної школи. На основі історичної школи, досягненнями якої були історизм та релятивізм у вивченні суспільно-економічних явищ і процесів, обґрунтовувати необхідність та межі державного втручання в економічні відносини (К. Воблий, О. Міклашевський, Г. Симоненко та ін.);
  • o виробити "філософію господарства" через поєднання політичної економії з християнською релігією (С. Булгаков);
  • o враховувати здобутки всіх напрямів і шкіл політичної економії: англійської школи теоретиків на чолі з Дж.С. Міллем, історичної школи, школи австрійських теоретиків, представником яких є К. Менгер (В. Левитський);
  • o поширювати та розвивати ідеї маржиналізму та теорії граничної корисності, їх синтез із положеннями класичної політичної економії (М. Туган-Барановський).

Вивчення питання предмета і методології економічної теорії в українській економічній літературі відбувалося у двох напрямах: 1) збагачення вітчизняної науки новими положеннями; 2) критичний аналіз поглядів представників світової та національної економічної науки. На відміну від англо-французької традиції, яка вважала багатство предметом політичної економії, українські вчені визначали її як соціальну науку про народне господарство, суспільні відносини людей, умови і закони, що діють у процесі господарської діяльності. Перевага надавалася макроекономічним дослідженням, зокрема господарській кон'юнктурі, циклам, кризам, прогнозуванню.

М. Туган-Барановський зазначав, що політична економія має вивчати відносини господарювання в умовах товарного виробництва і стихійні закони, що управляють народним господарством. Економічні закони слід розглядати як природні, не залежні від волі та бажань людей, але які діють і проявляються у процесі їхньої господарської діяльності. М. Соболєв писав про теоретичні та практичні завдання політичної економії. Перші досліджували природу та типи господарських явищ, причинно-наслідковий зв'язок між ними, другі - цілі господарської діяльності та шляхи їх досягнення. Вчений розрізняв загальні закони, які характеризують порядок співіснування та послідовності господарських відносин в історичному розвитку, і закони, що діють лише в межах однієї епохи господарського життя. Михайло Вольський (1834-1876) у спеціальній праці "Завдання політичної економії та її співвідношення з іншими науками" (1872) стверджував, що для успішного розвитку економічної науки та набуття нею належної ролі необхідно точно визначити її предмет і окреслити те коло питань, яке входить до її компетенції. На його думку, предметом економічної теорії є праця із суспільного погляду, яка охоплює всі сфери матеріальної і духовної людської діяльності. Політична економія має бути наукою про людину та її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і духовних потреб. Григорій Цехановецький (1833-1898) вважав головною сферою дослідження політичної економії обмін багатства і розподіл його як соціальне явище.

Розглядаючи питання про методи політичної економії, українські вчені наголошували на законності використання всіх методів з огляду на їх доцільність.

Марксистська політична економія

Почала поширюватися в Україні в 70-80-х роках XIX ст. її основні положення аналізували С. Подолинський, Г. Цехановецький, М. Косовський, М. Зібер.

Традиційно наукову спадщину професора Київського університету Миколи Зібера (1844-1888) визначають як найбільший внесок у поширення марксистського економічного вчення в Україні. Однак М. Зібер використовував марксистську теорію для дослідження широкого кола економічних проблем. У праці "Нариси первісної економічної культури" (1883) він з марксистських позицій розкрив закономірності економічного розвитку первісного суспільства, доводив, що через общинну форму власності пройшли всі народи Землі, а на ґрунті общинного землеволодіння виникла приватна власність. Заперечував тезу народників про унікальність економічного шляху Росії на основі общинної власності на землю, заявив про об'єктивність і неминучість капіталізму.

У працях "Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'ясненнями" (1871), "Давід Рікардо і Карл Маркс у їхніх суспільно-економічних дослідженнях" (1985), статтях під загальною назвою "Економічна теорія Карла Маркса" (1876-1882) М. Зібер доводив, що теорія вартості та капіталу К. Маркса є прямим продовженням і розвитком теорії Сміта - Рікардо за нових умов. Учений розглядав антагоністичні суперечності капіталістичного виробництва, аналізував теорію трудової цінності та теорію додаткової вартості, процес виникнення грошей, їх функції. Теорію додаткової вартості К. Маркса він називає найвищим досягненням людської економічної думки. Однак український економіст заперечував революційний шлях переходу до соціалізму. На його думку, цей процес є поступовим еволюційним розвитком капіталізму через соціалізацію виробничих відносин. Висловив тезу, що новий колективістський соціальний устрій виникне на основі міжнародної домовленості урядів провідних капіталістичних країн.

Видатний український учений-енциклопедист Іван Франко (1856-1916) вважав політичну економію найважливішою з усіх наук. Він не був економістом-теоретиком, в основному популяризував економічну теорію. Певний час викладав її в робітничих гуртках Львова, мріяв підготувати популярний підручник з цього предмета. Його економічний світогляд формувався під впливом учення соціалістів-утопістів, Ф. Лассаля і М. Чернишевського, Дж.С. Мілля. У 1870-х роках І. Франко став прихильником марксистського економічного вчення і переклав українською 24-й розділ І тому "Капіталу" К. Маркса, а також окремі розділи книги Ф. Енгельса "Анти-Дюринг", розробляв українську політекономічну термінологію (в Україні була поширена російська, німецька та польська термінологія). І. Франко використовував марксистське вчення як засіб роз'яснення робітникам і селянам їхнього економічного становища та з метою пропаганди ідей соціалізму.

Погляди І. Франка на предмет політичної економії еволюціонували. Під впливом ідей німецької "історичної" школи, він трактував політичну економію як науку про розвиток народного господарства, надалі вважав її наукою про багатство та працю як його джерело; остаточно стверджував, що політична економія - "це наука абстрактна", предметом дослідження якої є не тільки економічні закономірності розвитку суспільства та його історичного характеру, але й "загальні закони праці людської". У праці "Доповнення до "Основ суспільної економії" він писав, що економічна наука не визнає незмінності суспільного ладу, а шукає форми, які "після нашого знання були б відповідніші для суспільної праці і суспільного добробуту, ніж нинішні форми".

І. Франко з марксистських позицій розглядав категорії "товар", "гроші", "капітал", "рента" та ін., послідовно дотримувався теорій трудової та додаткової вартості, використовував їх положення для пояснення механізму капіталістичної експлуатації, приватну власність розглядав як основу поділу суспільства на антагоністичні класи. Водночас під терміном "робітник" він розумів і пролетаря, і сільського наймита, і дрібного підприємця, і демократичну інтелігенцію - усіх, "хто працює і хліб заробляє в поті чола". Проте суть заробітної плати український поет розглядав не з марксистських позицій, а насамперед з погляду так званого "залізного закону заробітної плати" Ф. Лассаля. І. Франко заперечував марксистські висновки про необхідність і неминучість пролетарської революції та подальшої диктатури пролетаріату, а соціалізм пов'язував насамперед із громадою як основною господарською одиницею, заперечуючи при цьому роль і необхідність централізованого управління.

У статті "Соціялізм і соціял-демократизм", надрукованій в 1897 р. у часописі "Життє і Слово", І. Франко започаткував критику марксизму як "релігії, що ґрунтується на догмах ненависті і класової боротьби".

Невід'ємним елементом економічного світогляду І. Франка було усвідомлення ним необхідності національного визволення України від колоніального поневолення і возз'єднання українського народу в єдиній соборній державі.

Наприкінці XIX ст. з'явилися перші праці, присвячені історії розвитку української національної економічної думки. В енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона в 1899 р. надруковано статтю М. Тугана-Барановського "Экономическая наука". На його думку, позитивне значення мала лише перекладацька та видавнича діяльність українських учених. Переклади праць західноєвропейських вчених (російською мовою) були першоджерелами для теоретичних досліджень в Україні та Росії.

Погляди вчених, які працюють в Україні, проаналізував російський вчений В. Святловський у дослідженнях з історії економічної думки "До історії політичної економії і статистики в Росії" (1906), "Нариси з історії економічних поглядів на Заході і в Росії" (1913). Професор Київського університету О.Д. Білімович в 1913 р. заявив про існування київської школи політичної економії, представники якої М.Х. Бунге і Д.І. Піхно розвивали ідеї маржиналізму.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші