Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Історія релігій світу
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Релігійні традиції іудаїзму

Становлення іудейської монотеїстичної релігії

Іудаїзм одна з монотеїстичних національно-державних релігій стародавнього світу, поширена головним чином серед євреїв. Вона не стала світовою релігією з ряду причин, про які ми скажемо далі, але здобула світове поширення, повторивши долю свого розсіяного по всьому світу народу. Це перша релігія Одкровення, тобто релігія, яка безпосередньо продиктована Богом людям через свого пророка і викладена в Святому Письмі. Історія стародавніх євреїв є одночасно історією виникнення і розвитку іудаїзму та його священної книги — іудейської Біблії. Ми будемо розглядати всі ці три сюжети одночасно, весь час пам'ятаючи, що історія народу його релігії та його Святого Письма — це різні, але невід'ємні одна від одної речі.

Насамперед декілька слів про Біблію, в якій викладено історію єврейського народу.

Коли стародавні євреї творили своє Святе Письмо, вони ще не знали, що його називатимуть Біблією. Ця назва закріпилася за ним лише в IV ст. Вперше воно зустрічається в працях Іоанна Золотоустого (347-407), а остаточно цей термін утверджується в богослов'ї лише в XIII ст. Слово "Біблія" грецького походження — від назви папірусу, який виготовлявся з очерету — біблусу, а звідси — і грецька назва книги, складеної з листків папірусу — "біблос", "бібліон". Отже, буквально слово "Біблія" означає "книги", давньоєврейською мовою — "Соферім".

Почавши з кількох книг, це зібрання розрослося в остаточному вигляді до зібрання багатьох книг. Це вже ціла бібліотека в одній книзі. Сучасний протестантський богослов Джон Макдауелл так характеризує унікальність Біблії: вона писалася 1600 років протягом життя 60 поколінь, її писали понад 40 авторів з різних суспільних прошарків, у різних місцях, за різних обставин і настроїв, на трьох континентах трьома мовами.

Створена стародавніми євреями священна книга була успадкована християнами, вони доповнили її своїми творами, назвали Біблією. Вони визначили і дві основні частини Біблії: першу, іудейську — це Старий Завіт, другу, християнську, яку, ясна річ, іудеї не визнають — це Новий Завіт. Саме християнство і дало Святому Письму іудеїв друге життя. Його переклали на латину — світову мову середньовіччя, а потім майже всіма мовами світу.

До 1966 р. Біблія була перекладена на 240 мов і діалектів, а її окремий текст ще на 739 мов.

Історичні етапи іудаїзму

Вважають, що історія іудаїзму пройшла такі періоди:

  • - біблійний іудаїзм (XX — IV ст. до н.е.);
  • - елліністичний іудаїзм (IV ст. до н.е. - II ст. до н.е.);
  • - рабиністичний іудаїзм. (II -XVIII ст.);
  • - сучасний іудаїзм ( з 1750р);

Біблійний іудаїзм. Святе Письмо стародавніх євреїв містить у собі історію цього народу, який ще не мав літочислення, свого письма, коли в нього тільки складалося уявлення про себе. Тому ця історія, що передавалася усною традицією, дуже неточна, міфологізована і потребує критичного ставлення. Тривалий час Біблія була єдиним історичним джерелом історії стародавніх євреїв. Згодом осягнення її за допомогою єгипетських, ассіро-вавилонських, давньоіранських та інших джерел дало можливість внести в неї істотні уточнення. Якою ж була історія стародавніх євреїв у біблійний період, що тривав з початку II тис. до н.е. до IV ст. до н.е. майже 2000 років!

Початковий період історії стародавніх євреїв нам майже невідомий. Е.Ренан висловлює припущення, що вони з'явилися на Аравійському півострові з країни, яку він звав Арія (територія сучасного Афганістану) і яка була нібито прабатьківщиною кельтів, скіфів (германців та слов'ян) і пелазгів (греків та італіків). Сучасна історична наука — це заперечує. Більш вірогідно, що стародавні євреї були кочівниками, які прийшли на територію Аравії з Центральної Азії. Біблія починає єврейську історію з Авраама, вихідця з міста Ур, що частково підтверджує цю думку.

За Ренаном, у Сирії в II тис. до н.е. оселяються кочові семітиномади. У них існували племінні релігії з монотеїстичним ухилом, оскільки номади не знали міфології, яка неодмінно вела до політеїзму. Релігієзнавець Скворцов-Степанов зауважує, що ця тенденція до монотеїзму була спричинена теократичною організацією раннього давньоєврейського суспільства.

Стародавні євреї в той період уникали давати ім'я своєму богові. Навіщо, мовляв, йому власне ім'я, коли він єдиний і неповторний? Але пізніше він таки отримав ім'я Ягве, або Яхве(Єгова).

За біблійною міфологією родоначальником стародавніх євреїв був Авраам, праотець багатьох народів цілого ряду етнічних гілок, серед яких було і плем'я Ізраїль. Цей процес історично точно не датований.

Ізраїльтяни мали спрощену релігію, ще без догм, без книг і без жерців, тому вони легко сприймали побічний релігійний вплив.

В іудейській міфології важливе місце посідає міф про перебування ізраїльтян у єгипетській землі.

Перебування ізраїльтян у Єгипті, сорокарічне мандрування з Єгипту до Ханаану не має прямого історичного підтвердження. Безумовно, прихід ізраїльтян на узбережжя Середземного моря якось відчувся в Єгипті, тим більше що єгиптяни добре пам'ятали навалу гіксосів. Були ізраїльтяни в Єгипті, чи не були, а вплив єгипетського ідолопоклонства на їх релігію мав місце: вони стали влаштовувати житло для свого бога в ковчезі, невеликій скриньці з дерева акації. Ковчег зберігався в спеціальному шатрі скінії. Це було святилище з вівтарем-жертовником.

Вихід ізраїльтян з Єгипту очолив Мойсей. Це він одержав Одкровення і написав перші чотири книги Святого Письма, як стверджує Біблія. Але значна частина коментаторів Біблії, а також істориків вважають особу Мойсея легендарною. Е.Ренан вважає історичним лише факт виходу ізраїльтян з Єгипту та їх вступ на Синайський півострів. Відомий історик Сходу Нікольський у своїй книзі "Стародавній Ізраїль" виходу ізраїльтян з Єгипту та Мойсею присвятив лише кілька рядків, не спростовуючи і не підтверджуючи цей факт. Але та увага, яку приділяє цьому сюжетові давньоєврейської історії Біблія, його провідне значення для розроблення віровчення (ідея союзу з Ягве) і культу (свято Пасхи) примушує нас з розумінням ставитися до цієї проблеми і висловлюватися за історичність цього факту.

Якщо визнати вірогідним вигнання стародавніх євреїв з Єгипту, то слід вважати це також і початком антисемітизму, концепції, яка з національно-політичних міркувань висловлює неприховану ворожість до єврейського народу.

З другої половини II тис. до н.е. історія стародавніх євреїв уже більш документована. Цей час теж глибока давнина — три з половиною тисячі років тому від нашого часу! Мало народів на нашій планеті мають таку сиву історію. Про стародавніх євреїв пишуть такі стародавні історики, як Манефон з Єгипту, Геродот з Греції, Йосип Флавій та ін.

Історикам добре відомо, що близько 1350 р. до н.е. ізраїльтяни з'явилися на східному березі Мертвого моря і річки Йордан, де вже жили племена амореїв, амонітів і маовітів. Згодом ізраїльтяни розселяються (теж не без застосування сили) на західному березі Йордану, де їм довелось подолати опір ханаанців. Відбувався ряд воєн. Перемогу здобули ізраїльтяни, в нагороду їм дісталася чудова родюча країна, тепер вона зветься Палестиною. їх успіх пояснюється просто вони були добре згуртовані, а згуртувала їх ідея єдиного Бога вони знали за що билися. При всьому цьому ізраїльтян того часу не можна розглядати, як завойовників Палестини. Адже вони поверталися додому після перебування в Єгипті. Релігійний культ ханаанців відчув вплив фінікійського культу, переданий згодом ізраїльтянському. Так поступово розширювалися і збагачувалися релігійні уявлення Ізраїлю. Це був процес поглиблення і вдосконалення культу єдиного Бога — Ягве.

Вище було сказано про згуртованість ізраїльтян. Але національної єдності в той час все ж ще не було. У політичному і релігійному житті переважав давній племінний поділ на коліна. Потреба в єдності тільки-но виникала. Тому не було єдиної держави, не було єдиного царя, єдиної церковної організації, ідея єдиного Бога ще цілком не утвердилася. Скінія з Богом постійного місця перебування не мала. Храму ще не було. Але вже були постійні служителі біля Ковчегу. Як зародок майбутньої держави виник інститут тимчасових ватажків, яких звали суддями. Історія зафіксувала імена дванадцяти суддів.

Саме в період завоювання Палестини жили пророчиця Девора (Дебора), яка виконувала обов'язки судді (Суд 4:4). Це свідчить про те, що в стародавньому єврейському суспільстві становище жінки було не таке вже принижене, як звикли твердити, розглядаючи ставлення іудаїзму до жінки. Коли ізраїльтяни перемогли ханаанські війська, які очолював Сісера, Девора співала тріумфальну пісню, що стала гімном перемоги. Ця пісня разом з розповіддю про Іфтаха є найстародавнішим текстом Біблії, що відноситься до XIII ст. до н.е.

У Біблії розповідається про нескінченні війни Ізраїлю з іншими народами і між окремими колінами Ізраїлю. З XI ст. до н.е. хронологія подій стає ще точнішою, з'явилися записи.

В цей період зв'язки між колінами міцніють, дедалі чіткіше проявляється ідея народної єдності. Ягвізм стає національним культом. У народній пам'яті вже чітко зафіксовано: Ягве вивів народ з Єгипту, подарував йому Ханаанську землю. Згодом фіксується релігійний центр — місто Сілом, куди люди перенесли ковчег. Сюди ходять прочани питати оракула ковчега про майбутнє.

Авторитет Ягве зміцнюється завдяки рішучим діям судді Самуїла. Він поклав біля ковчега хартію з першими письменами ізраїльтян, свідченням започаткування іудейського Святого Письма. Як пише Ренан, — це був перший архів людства. Що письмо вже було в ті часи, свідчить рядок з пісні Девори про тих, "хто веде пером писаря".

З XI ст. до н.е. починається існування Ізраїльського-іудейського царства зі столицею в місті Єрусалимі.

Перший ізраїльський цар Саул (1020-1004 рр. до н.е.) ще не мав постійної столиці і вважався більше військовим вождем, ніж керівником держави. Ще при житті Саула досяг військової слави Давид (1004-965 рр. до н.е.) з коліна Іуди. Коли після загибелі Саула з синами в битві з філістимлянами царем став син Саула Ісбаал, Давид сів на престол у місті Хеврон.

На думку Ренана, Давид не був переконаним послідовником Ягве, але йому випала доля стати народним героєм. До того ж він був видатним дипломатом і державним діячем, поетом і музикантом. Він свідомо спирався на культ Ягве і возвеличив його. У 1050 р. до н.е. Давид був проголошений царем племені Іуди. Своєю столицею він обрав Єрусалим.

Царювання Давида було успішним. Він вів численні переможні війни. Особливу увагу він приділив розвиткові іудаїзму. Насамперед він переніс ковчег у Єрусалим і розмістив його в пишному шатрі поряд зі своїм палацом. Це перенесення супроводилося урочистою процесією зі співами і танцями, з численними жертвоприношеннями.

Давидову державу успадкував його син Соломон (965-926 рр. до н.е.). Він зміцнив державний апарат, побудував новий пишний палац і храм Ягве, встановив єдину податкову систему. Після смерті Соломона єдина держава розпалася. Виникли дві нові держави. На півночі Ізраїльське царство зі столицею Самарією, яке проіснувало близько двохсот років і в 722 р. було завойоване ассирійцями. На півдні Іудейське царство зі столицею Єрусалимом; воно проіснувало до 587 р. до н.е. і впало під ударами вавилонян. Тоді з "вавилонського полону" і почалося розсіяння стародавніх євреїв по всьому світу.

В Іудеї та Ізраїлі остаточно склалася релігія, яка дістала назву іудаїзму. З побудовою Єрусалимського храму утворився постійний центр віровчення швидко міцніючої релігії.

Історія стародавніх євреїв у цей період відбилась у Біблії в історичних книгах. У цей час з'явилися й пророки, які володіли даром слова і передбачення майбутнього. Вони виступали перед своїми військами, надихаючи на перемогу, кляли ворогів, пророкуючи їм поразки. Пізніше, у VIII ст. до н.е., пророки стали цілою школою релігійно-політичних ораторів і проповідників.

Пророки стають виразниками почуттів нації — зазначає Е.Ренан. Вони виступали захисниками народних інтересів. Пророки вже були за один крок від цілковитого утвердження Ягве єдиним богом.

Пророцтво як релігійна професія виникло і розвивалось в іудаїзмі паралельно із жрецтвом. Пророки вважалися знаряддям божества не через належність до певної соціальної групи, а лише за свій хист входити в контакт з божеством. За допомогою різних засобів, а більше молитви, танцю і співів вони впадали в екстатичний стан і провіщали волю Божу, як оракули, чи передбачали майбутнє. Були серед них люди мудрі і досвідчені, з піднесеною душею і сильним характером. Добре розуміючи хід історичних подій, вони висунули нову концепцію віри в месію, тобто віри в єдиного, живого, всюдисущого і невмираючого Бога. Пророкам належить також і поглиблення ідеї договору ("Завіту") між народом Ізраїлю і богом Ягве, а також кредо винятковості історичної ролі євреїв.

Серед ізраїльських пророків видатне місце посідає пророк Ілія, який закликав до миру і справедливості, викривав жорстокість царів та їх оточення, їх прихильність до фінікійського культу Ваала. В Іудеї серед пророків виділявся Ісайя, який мріяв про щастя всього людства, про вічний мир на планеті. Це йому належать пристрасні слова, які прикрашають будови Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку: "І мечі свої вони перекують на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війні".

Біблія зафіксувала виступи трьох великих пророків: Ісайї, Єремії і Єзакіїля і дванадцяти малих пророків. їх твори склали розділ пророцьких книг.

Історична доля давньоєврейських держав склалась нещасливо. Тривалі війни між собою та іншими державами виснажували їх і робили життя народу особливо тяжким. Соціальне напруження в суспільстві не спадало.

Ізраїльське царство (па півночі Палестини) проіснувало з 928 до 722 р. до н.е. Царювало 19 царів, з них 7 близько одного року. Це свідчить про постійне внутрішнє напруження в державі. У 722 р. до н.е. ассірійський цар Саргон II руйнує столицю держави Самарію і забирає в полон десять ізраїльських племен.

Іудейське царство трималось довше. У ньому царювало 20 царів з династії Давида, з них короткочасно три. У 586 р. до н.е. Іудея була завойована вавилонянами. Тоді ж вавилонський цар Навуходоносор II переселив більшу частину іудеїв до Вавилонії, а Єрусалимський храм зруйнував, перетворивши іудейське царство на вавилонську провінцію. Під час "вавилонського полону" іудейська релігія зазнала впливу іранського маздоїзму. У Вавилоні активно виступав Єзакіїль. Він пропагував ідею поновлення Ізраїлю як теократичної держави, відбудови Єрусалимського храму. Все це мусила зробити месія з роду Давидового.

Вавилон був розгромлений персами в 539 р. до н.е. і увійшов до складу Ахеменідської держави. Іудеї в 538 р. до н.е. змогли повернутися додому з дозволу перського царя Кіра. Відроджена єврейська держава дістала назву Іудеї. її очолював правитель, якого призначив перський цар.

Єрусалим одержав статус міста із самоврядуванням. Єрусалимський храм було відбудовано, а його первосвященик мав державну владу.

Цей період в історії стародавніх євреїв дістав назву Другого храму.

Цей період відзначений діяльністю писця Езури (Ездри), який одержав повноваження від Артаксеркса І на ревізію Іудеї. Значну роль відіграв і вавилонський єврей Неємія, якого Артаксеркс І призначив правителем Іудеї. Вони домоглись неприйняття до Єрусалимської общини євреїв, які не були у "вавилонському полоні". Ці євреї частково змішалися з іншими народами, яких ассирійці оселили навколо Самарії, і вже називалися самаритянами. Ездра і Неємія виступали за посилення ізоляції євреїв від інших народів, вони вимагали анулювати змішані шлюби, через що немало родин було зруйновано. Від Ездри і Неємії залишилися книги в Святому Письмі.

Майже 100 років тому історик релігії А.Мензис, підсумовуючи наслідки першого періоду давньоєврейської історії, зазначав, що іудейська релігія після полону звузила свої рамки і, мабуть, забула про ті перспективи, які відкривались перед нею. Іудейство одяглося в твердий панцир суцільного богослужіння й індивідуального додержання обрядів. Євреї різко відмежувалися від усього світу, вважаючи, що їхня релігія дана лише їм, а не для всього людства. Історик слушно зауважує, що можливість стати світовою релігією була втрачена, склалася типова національно-державна релігія, яка дбала лише про свій народ.

Втім, це зробило євреїв народом недоторканним, поставило їх в особливе становище. Релігія євреїв стала тим панцирем, який захистив їх від асиміляції іншими народами. Від народів сусідів стародавніх євреїв залишилася лише згадка, натомість євреї, хоч і невеликий, але впливовий народ сучасності з власною культурою і державністю зберегли себе, проіснувавши в діаспорі майже дві з половиною тисячі років! І в цьому велика заслуга іудаїзму.

Елліністичний іудаїзм. Еллістичний період в історії іудаїзму охоплює час від завоювання Іудеї Олександром Македонським у 332 р. до н.е. і до виселення євреїв з Єрусалима римлянами в 135 р. н.е. Отже, назва цього періоду умовна, оскільки в той час було не тільки елліністичне панування в Іудеї, а й римське. Ця назва виправдана хіба що тим, що греки мали чим вплинути на стародавню релігію, а римляни ні, вони самі живилися елліністичною релігійною спадщиною.

З 301 р. до н.е. Палестина перебувала під владою єгипетських Птоломеїв, а з 200 р. до н.е. сирійських Селевкидів. У цей період Іудея була звичайною рабовласницькою державою. Населення займалося землеробством. Розвивалося ремісництво і торгівля. В суспільстві існувала майнова і соціальна нерівність. Основна маса населення хлібороби і ремісники відчували гніт як своєї національної верхівки, що складалася з великих землевласників, торговців і лихварів, чиновництва і жрецтва, так і іноземних загарбників. Соціальне гноблення доповнювалося національним.

Духовний розвиток суспільства відбувався, головним чином, у галузі релігії. А це досить консервативна галузь. Зміни тут відбувались незначні, панував догматизм. Як уже було сказано, складання основних документів Святого Письма було завершене, сувій Тори зберігався в Єрусалимському храмі. Але книги Святого Письма переписувались і нерідко дописувались, підправлялися. Ці книги були написані на івриті і арамейською мовою. Але згодом дедалі більше поширювалась грецька мова, і євреї, які жили за межами Палестини, наприклад, у єгипетському місті Александрії, вже забули іврит і користувалися грецькою мовою.

За ініціативою Птоломея II Філадельфа (правив в 285-246 рр. до н.е.) Біблія була перекладена грецькою мовою. За легендою, 72 єврейських мудреці, запрошених Птоломеєм, протягом 70 днів працювали над перекладом, кожен окремо, не спілкуючись один з одним. Коли вони скінчили працю і порівняли зроблені переклади, то виявилося, що вони збігаються слово в слово. Це було чудо. Воно підтвердило божественність перекладеного твору. Так воно, чи не так, а Біблія, перекладена грецькою мовою, стала здобутком цивілізованого світу того часу.

Зроблений переклад дістав назву Септуагінта, тобто Переклад Семидесяти. В нього ввійшли твори, що й нині становлять канон іудейської Біблії.

Септуагінта була потрібна стародавньому світові тих часів, вона розширювала його культурний обрій. Була вона потрібна і стародавньому єврейству. І це не тільки тому, що євреї діаспори втратили знання івриту. Справа в тому, що іудейський світогляд не відповідав світогляду елліністичному. Євреї піклувалися насамперед про велич і вдосконаленість духу, їх ідеалом було служіння Богу і достеменно виконувати вимоги Тори. Ідеалом греків була фізична краса і гармонія, вони більше, ніж євреї, жили матеріальним світом. Духовний світ греків був у більшій владі розуму, ніж серця. Пред'явлення античному світові Септуагінти єврейський світогляд заявляв свої претензії на участь у світовому прогресі цивілізації.

Сучасний поділ Біблії на розділи встановлений на початку XIII ст. кардиналом Ленгтоном (Англія), на вірші у 60-ті роки XVI ст. видавцем Етьєном Робертом (Франція). Іудаїзм сприйняв це вдосконалення.

Птолемеї і Селевкиди в III—II ст. до н.е. виселили значну частину євреїв до Єгипту, Сирії, Вірменії. Відбувалась міграція євреїв і в інші країни. В І ст. до н.е. населення Іудеї становило лише близько 400 тис. чоловік, тоді як за її межами проживало вже понад 4 млн євреїв. Підсилення соціального і національного гніту завжди живило в Іудеї внутрішнє напруження. Особливо підсилилося пригнічення євреїв Іудеї за сирійського царя Антіоха VI (175-163 рр. до н.е.), який навіть заборонив іудейську релігію. Реакцією на таку політику було повстання Маккавеїв, назване так, бо очолив його священик Мататія з роду Хасмонеїв, що взяв собі ім'я Маккавей (маккавет — молот), яке перейшло до п'яти його синів, що брали участь у повстанні. Особливо відзначився третій син Іуда Маккавей (пом. 161 р. до н.е.). Він очолив повстання в 167 р. до н.е., розбив армію Селевкидів, що значно переважала силами повстанців, у 164 р. до н.е. взяв Єрусалим, наново освятив Єрусалимський храм і поновив його діяльність. У 142 р. до н.е., незалежність Іудеї була поновлена.

Але в середині іудейського суспільства напруженість не спадала. Спалахнули суперечки про Усну, чи Неписану Тору, вона склалася давно, як коментарії до Тори в зв'язку із змінами в умовах існування іудеїв. Саддукеї в особі жерців і священиків храму наполягали на визнанні єдиним авторитетом Тори і запереченні Усної традиції. їм заперечували фарисеї, які вірили у святість Усної традиції, тобто намагалися розширити межі іудейського віровчення. Вони домоглися підтримки народу й одержали владу в синедріоні — органі управління храмом.

З'явилися в іудаїзмі й інші течії. Серед них дуже впливовою була секта есеїв, які засуджували фарисеїв, пропагували ідеї соціальної рівності, аскетизму тощо.

У І ст. до н.е., як повідомляють стародавні джерела, євреї проникли вже в усі міста Римської імперії і важко було знайти таке місце на землі, де не було б євреїв, зазначав єврейський історик Йосип Флавій.

Близько 100 р. до н.е. остаточно складається канон священних книг іудаїзму, зафіксованих Септуагінтоіо, вилучаються і знищуються апокрифи, твори, які не увійшли до канону, але якими продовжували користуватися деякі общини віруючих. Більшість із них була написана грецькою і арамейською мовами. Тим часом держава Селевкидів переживає не кращі часи і поступово розпадається. На зміну грецького панування приходить римське, з 63 р. до н.е. в Іудеї встановлено римський протекторат, а в 5 р. н.е. вона стає римською провінцією з прокураторським управлінням.

Римське панування для Іудеї виявилось тяжким: тривало виселення євреїв з країни тепер уже в обширну Римську імперію.

Іудейська знать була втягнута в політичну боротьбу в Римі. Частина її на чолі з первосвящеником Гірканом і його радником Антіпатром підтримували Цезаря. Перемігши, Цезар зробив Антіпатра прокуратором Іудеї. Згодом син Антіпатра Ірод стає царем Іудеї. Царювання Ірода було кривавим. Але він домігся економічного розквіту Іудеї і відбудував, уже в грецькому стилі, Єрусалимський храм.

Після смерті Ірода Іудея знову стає римською провінцією, якою управляв римський прокуратор. Ще більше погіршується становище народу.

У народі поширюються месіаністські настрої і разом з тим досить радикальні, виразниками яких стали зелоти (від грец. — ревнителі). Зелоти закликали до боротьби, навіть збройної, із загарбниками, вони були противниками фарисейських пошуків компромісу з ними.

Посилюється релігійні пошуки, з'являються нові секти і нові пророки. Серед них секта есеїв, які чекали "кінця світу" і пропагували ідеї рівності й демократизму. З другої половини І ст. н.е. як секта іудаїзму починає функціонувати християнство, започатковане Ісусом Христом. Згодом воно стає самостійною релігією.

У такій ситуації спалахують народні повстання: Іудейська війна 66-73 рр. і повстання Симона Бар-Кохби 132-135 рр.

Римляни жорстоко придушили повстання. Під час Іудейської війни син імператора Веспасіана Тіт у 70 р. взяв Єрусалим штурмом і вщент зруйнував Єрусалимський храм. Сумну історію цієї боротьби євреїв за існування розповів римський історик Флавій у творі "Іудейська війна". Після розправи імператора Адріана з повстанцями Бар-Кохби римська колонія Елія Капітоліна, побудована на місці Єрусалима, була цілком зруйнована, згодом на його місці Андріаном було побудоване язичницьке місто з храмами на честь римських богів. Епоха елліністичного іудаїзму була завершена.

Рабиністичний іудаїзм. Талмуд. У феодальну епоху іудаїзм увійшов як релігія народу у вигнанні, яке тривало майже 1800 років, аж до середини XX ст. н.е. Весь цей час іудейське віровчення і культ зазнавали змін. Правда, не докорінних, не принципових, а таких, що уточнюють, удосконалюють іудаїзм. Єдиний релігійний центр Єрусалимський храм був зруйнований. Та й з далекої діаспори вже неможливо було прийти до нього і принести жертву. Жертва як така зникає з іудейського культу. Залишається її імітація (приміром, спалювання свічок) і заміна словесною жертвою — молитвою. Як релігійні центри виникають синагоги (в перекладі з грец. — збори, місце зборів), окремі общини зі своїм молитовним будинком. Перші синагоги виникли в Палестині в IV ст. до н.е., в Єгипті — в III ст. до н.е. З поширенням діаспори вони з'явилися в усіх місцях розселення євреїв. Синагога є місцем богослужінь, виконання обрядів, проведення свят, читання Біблії. Молитовні збори в синагогах проходили під керівництвом релігійних учителів — рабинів. Єврейські общини жили відокремлено, рабини керували не тільки відправленням обрядів, а й громадянсько-правовим життям общини. Звідси й інші назви цього періоду: рабиністичний, синагоїдальний

Наявність синагог у місцях розселення євреїв не виключало намагань створити релігійні центри з більш широкою сферою впливу. Такі центри постійно виникали, навколо їх гуртувались видатні богослови, в них відбувався процес розвитку віровчення і культу.

Ще до руйнування Єрусалимського храму рабин Іоханан бен Заккай з дозволу Веспасіана створив у місті Явні школу, а при школі суд (бетдін) для вирішення теологічних проблем, а потім і Синедріон, як у Єрусалимі. Він же був першим головою Синедріону. Іоханан і наступні покоління вчених Явни стали називатися танаї (ті, що повторюють вчення). Так виникла духовна столиця Іудеї, її авторитет був беззастережно визнаний євреями всієї діаспори.

У Явні було встановлено, що Тора і Невіїм має читатись у синагогах щосуботи і в свята, а уривки з них у понеділок і четвер, коли землероби приходять у місто на базар.

У тій же Явні було завершено кодифікацію Біблії, яка набрала тієї форми, яку вона має й тепер. Був зроблений новий переклад грецькою мовою, бо Септуагінта, на думку тодішніх учених, була не досить точною. На жаль, цей переклад втрачено.

Була перекладена Біблія і арамейською мовою, як найпоширенішою серед євреїв на той час. Цей переклад називають Таргум, він застосовується й нині. У Явні почалася і класифікація Усної традиції.

Проте на цьому робота над Біблією не закінчилася, її продовжували протягом XI-XII ст. вчені рабини, яких називали масоретами (від давньоєвр. "масора" — переказ, традиція), а відредагований ними текст Біблії, який дещо відрізнявся від Септуагінти, названо Масоретським текстом.

Римський імператор Андріан (117-138) після поразки повстання Бар-Кохби ліквідував богословський іудейський центр в Явні. Після припинення аурівнових гонінь такий центр було утворено в місті Уша в Галілеї, згодом у місті Бет-Шеарім, а потім у місті Ціппорі. Там рабі Ієхуда бар Ілай записав і відредагував усю Усну традицію. Цей запис одержав назву Мішна. Це перша частина Талмуда.

Мішна складається з Галахи коментарів до Тори у вигляді записів суперечок і дискусій мудреців і рішень по конкретних випадках, і Аггади (переказ, розповідь) — це проповіді танаїв, оповідання і притчі з біблійної тематики. Те з Усної традиції, що не потрапило в Мішну, було оформлено в збірник, який дістав назву Тосефта. Це ніби доповнення до Мішни.

Після смерті Ієхуди ще два століття існувала духовна школа і Синедріон. Останні роки цього періоду школа діяла в місті Тверії. Богослови цієї школи звалися амореями ("ті, що пояснюють, тлумачі"). Амореї зібрали нові матеріали, що нагромадились після написання Мішни, і написали її продовження, що зветься Гемара. Писали Гемару не тільки в Палестині, а й у Вавилоні.

Отже, Талмуд складається з Мішни і Гемари. Оскільки Гемару писали і у Вавилоні, то склалося два варіанти Талмуда: Палестинський і Вавилонський. Мішна в них однакова, а Гемара різна. Палестинський Талмуд був написаний трохи раніше, Вавилонський пізніше.

Мішна має 6 розділів (63 трактати), які регулюють питання, пов'язані із землеробством, проведенням релігійних свят родинно-шлюбними взаєминами, нормами цивільного і кримінального права, здійснення пожертв, дотриманням ритуальної чистоти.

У 395 р. Римська імперія остаточно розпалася на Західно-Римську імперію і Східно-Візантійську імперію. Іудея отримала нового господаря — візантійського імператора. У 426 р. помер останній насі Гамліель VI. Імператор Феодосій II ліквідував інститут на-сі. Посилився виїзд євреїв з Палестини, вона перетворилась на християнську країну. Після того як Палестина перестала бути центром єврейської релігії і культури, ця роль на певний час, до початку XII ст., перейшла до вавилонської общини. У VIII ст. там утворилася секта караїмів, її засновником вважають Анана бен Давида, який звів іудейську релігію до 10 заповідей Мойсея, абсолютизував Тору, категорично заперечував Талмуд.

Існування євреїв у межах Халіфату сприяло їх розселенню в Єгипті, Північній Африці, Іспанії та Італії. Історія існування євреїв у Європі в часи середньовіччя була трагічною. Вона була знаменна частими спалахами антисемітизму. Так, в Іспанії в І^;т. вже склалась велика єврейська колонія, та коли на початку І^;т. туди вторгайся вестготи, які в VI ст. прийняли християнство, становище євреїв погіршилося, їх насильно обертали в християнську віру. Завоювання Іспанії арабами у VIII ст. змінило становище на краще. З'явилися єврейські академії ієшиви, вчені-талмудисти, поети, філософи.

Подальші гоніння на євреїв змусили їх вирушити до Франції, а звідти до інших країн Європи. Але їх і там пригнічували. У 1215 р. Папа Римський установив, що всі євреї мусять носити жовтий клапоть тканини, як знак належності до єврейства. У 1242 р. в Парижі було вчинене публічне спалення Талмуду. З 1350 р. в Європі євреї змушені були жити в гетто. У 1394 р. євреї були вигнані з Франції, в 1492 з Іспанії. Під тиском переслідувань євреї кочують з країни в країну: до Північної Африки, Туреччини, Португалії, до Східної Європи, частина повернулася до Ізраїлю.

В епоху Відродження настало полегшення в житті євреїв у Європі. Так, в Ізраїлі, в місті Фаті, виникла нова община, в якій розроблялись проблеми каббалістичної течії в іудейському богослов'ї. За Каббалою світ складається з 32 елементів, якими є 10 цифр і 22 літери єврейського алфавіту. За допомогою цих елементів і слід аналізувати Біблію; комбінуючи їх можна розкрити її потаємний сенс. Вчення Каббали підтримує послідовний монотеїзм, вважає, що людина може втручатися в божественно-космічний процес історії, бо кожному "збудженню знизу" відповідає "збудження зверху".

Іудейська Каббала була заснована ще в Іспанії Моше де Леоном (1250-1305), який написав книгу "Зохар" ("Сяйво") алегоричне тлумачення Тори, де зібрано містичні прийоми впливу на світ.

У Пфаті лідером каббалістів був рабі Іухан Лурія (1534-1572), який розробив цілу систему каббалістичної теорії, яка потім була сприйнята хасидизмом. Згодом туди приїхав рабі Йосеф Каро (1488). Він працював над створенням енциклопедичного зводу талмудичного права. Скорочена версія цього зводу зветься "Шулхан Арух" (Накритий стіл). Вона у стислій формі розкриває особливості єврейського життя, обряди і ритуали іудаїзму. Нею і тепер послугуються рабини.

У Східній Європі євреї з'явилися ще в римську епоху як купці. УК ст. тюркський народ хазари прийняв іудаїзм і навіть намагався передати його Київській Русі, але згодом самі прийняли християнство. Приблизно в цей час сюди прибули караїми з Вавилонії. Вони й тепер живуть у Причорномор'ї України і в Литві. Але основна маса східноєвропейських євреїв це переселенці з Німеччини в часи середньовіччя. Заселення почалося з Польщі. Тут на основі івриту та німецької мови виникла мова ідиш. Рабі Моше Іссерлес (1520-1572) до Шулхан Аруха додав специфічні для цієї частини діаспори положення, які назвав Маппа ("Скатертина").

Оскільки в XVII ст. у складі Польщі були українські землі, євреї опинилися в Україні. Це було століття бурхливих соціальних і національних подій. Боротьба українських селян проти польського гноблення зачіпала і євреїв, які розглядалися як спільники поляків. Звідси акт знищення євреїв: зруйновано близько 700 громад, вбито понад 100 тисяч євреїв. Ці соціальні потрясіння привели до поширення каббали і відродження месіонізму. У 1648 р. оголосив себе месією в синагозі Смірни в Туреччині Саббатай цзі (1626-1676); рух на його підтримку поширився по всій Європі. Але він кінчив переходом у мусульманство.

Коли польські землі увійшли до складу Російської імперії, значна частина євреїв опинилась в її юрисдикції. Катерина II дозволила їм проживати лише в Україні і Білорусі, відокремивши дозволені для проживання території межею осілості.

Сучасний іудаїзм. З XVIII ст. починається новий, четвертий етап розвитку іудаїзму, етап його існування в сучасному суспільстві.

Його відкриває діяльність Моше Мендельсона (1729 — 1786). Він був сином переписувача Тори, в німецькому місті Десау самотужки добився високих знань. Він жив у гетто, але все життя прагнув вивести євреїв з гетто не тільки буквально, а й у розумінні виходу єврейства в світову культуру, починаючи з німецької. Він вважав, що до єврейської вченості слід додати європейську. Мендельсон переклав Тору німецькою мовою і видав її алфавітом івриту, щоб кожний єврей зміг читати її і вчити німецьку мову. Цей переклад був розповсюджений і в Росії. Так було започатковано гаскалу — рух Просвіти. До Росії, де жило чимало євреїв, цей рух дійшов лише в другій половині XIX па початку XX ст. Його представляла творчість Іцхака Бер-Левінзона (1788-1860), Аврахама Ману (1808-1867), Ісхуда-Лейб Гордона (1830-1892). пізніше Шолом-Алейхема (18591916) та Іцхака Лейбуша Персі ці (1852 1915). Розвиток капіталізму в Європі і Північній Америці, посилення демократизму і громадянських свобод висунули перед іудаїзмом ряд нових проблем. Сам процес історичного розвитку руйнував єврейську замкненість, піднесену іудаїзмом на висоту принципів. Посилилися асиміляційні процеси і від них нікуди було дітися, XIX ст. ставило вимогу змін.

Ці зміни насамперед проявилися в культі. Талмудичні обмеження ускладнювали не тільки побут, а й продуктивну діяльність, участь у виробництві, комерції, культурі. Так, іудею в суботу заборонялось користуватися транспортом. А як бути купцеві, який поспішав за кілька десятків кілометрів на ярмарок, що мав відбутися в неділю? Він мав виїхати в суботу. І мудрий рабе згадує, що в Талмуді є пояснення, що коли субота застає єврея мандруючим, тобто на кораблі, то "на воді" можна користуватися транспортом. І на пораду рабе єврей клав у свою бричку сулію з водою, сідав на неї і їхав "на воді", куди йому треба. Але на таких хитруваннях не проживеш, потрібні були певні культові зміни.

Потреба радикальних змін у культі спричинила появу реформованого іудаїзму.

Реформований іудаїзм насамперед вніс зміни до культової та релігійно-побутової практики: богослужіння правиться національною мовою, для жінок і чоловіків одночасно, головний убір став не обов'язковим, до богослужіння включалася органна музика, змінився порядок святкування суботи. Цю роботу з реформування богослужіння очолив рабин Аврахам Гейгер (1810-1874). Було також піддано сумніву авторитет Талмуду і Шулхан Аруху. Скасовано чимало безглуздих приписів і забобонів. Пізніше було здійснено спробу зробити догматику більш сучасною, зокрема висунуто іншу інтерпретацію месіанізму, що містила відмову від ідеї відродження Сіону.

Вперше ці реформи на початку XX ст. було проведено у Німеччині І. Якобсоном, потім їх підтримали євреї США. Перша синагога в реформатському стилі ("Темпль") була освячена в 1818 р. в Гамбурзі. Пізніше реформи торкнулись усього світу.

Не лишалася байдужою до цих процесів та частина єврейства, яка такі зміни вважала зайвими і шкідливими, утворивши течію традиційного, або ортодоксального, іудаїзму.

Він ґрунтується на буквальному розумінні Біблії, суворому виконанні усіх приписів Талмуда і Шулхан Аруху, категорично формулює культові, побутові, юридичні та інші норми. Ця історична форма іудаїзму залишається домінуючою в іудаїзмі і в наш час. Серед діячів ортодоксального іудаїзму XIX ст. слід виділити німецького рабина Шимона Рафаеля Гірша (1808—1888).

З'явилась група поміркованих релігійних діячів іудаїзму, які були за деякі зміни в іудаїзмі, але більше прагнули підкреслити важливість спадковості в розвитку єврейської релігійної і національної думки. Така концепція одержала назву історичної школи, її яскравим представником був голова Рачинської семінарії в Бреслау Захарія Франкель (1801—1875). На основі історичної школи, як реакція на суперечності між реформованим і ортодоксальним іудаїзмом, виникає консервативна течія. Консервативний іудаїзм відкидав і омертвілу ортодоксію, і занадто сміливі наміри реформістів, які підтримували асиміляторські тенденції в єврействі. Ідеологи консервативного напряму поєднали культ ортодоксального і реформованого напрямів в еклектичну суміш, яка задовольняла найрізніші смаки. Так, богослужіння проводиться без поділу на чоловіків і жінок, але чоловіки повинні надягати головні убори. Іврит залишається мовою богослужіння, проте для проповіді можна використовувати національну мову. Цілком збережено ортодоксальне тлумачення догматики, проте допускалася її "індивідуальна інтерпретація).

На початок XX ст. іудаїзм являв собою строкату суміш ортодоксальних, реформованих і консервативних общин, єдиного релігійного центру не було, територіальні органи, що виникали, були консультативними.

Історія нового часу для єврейства знаменна його поширенням у Сполучених Штатах Америки. Перші євреї-переселенці прибули до США в 1654 р. За час до американської революції 1776-1783 рр. євреї оселилися в більшості британських колоній. Масова еміграція євреїв до США почалася в XIX ст., в 1880 р. їх там проживало 260 тисяч.

Після 1880 р. посилилися еміграція євреїв зі Східної Європи. За період 1881-1924 рр. у США з Росії і Польщі виїхало 2,3 млн євреїв. У США єврейські общини дістали всі можливості для вільного розвитку, тут вони надбали цілковиту релігійну свободу.

Нині в США проживає близько 6 млн євреїв, діють усі напрями сучасного іудаїзму.

Якщо в Західній Європі і США відбувався хоч повільний, але постійний процес емансипації євреїв, зникали гетто, розширювалися можливості їх громадянської діяльності, то в Росії збереглася "межа осілості" як у географічному, так і в суспільному розумінні. У 1844 р. були ліквідовані єврейські органи самоврядування — кагали. У 1827 р. була введена рекрутська повинність для євреїв і влаштовані школи кантоністів. Правда, в 1856 р. вони були скасовані. А в 1874 р. євреї були урівняні у ставленні до військової служби з іншими громадянами. Олександр II, який провів ці реформи, також послабив вимоги "межі осілості".

Але вже при його спадкоємцеві, царі Олександрі III, в 1881 1882 рр., по Росії пройшла хвиля єврейських погромів, антисемітизм посилився. А 1911 р. відзначився сумнозвісною справою Бейліса. За весь цей час синагоги діяли незаконно.

На початку XX ст. в царській Росії проживало близько 6,5 млн євреїв, 4/5 з них жило в маленьких містах і містечках. На території Росії діяли 6 тис. синагог. Допускаючи офіційне існування іудейської релігії, царський уряд піддавав євреїв не тільки національному, а й релігійному гнобленню, що не заважало разом з тим використовувати іудаїзм у політичних інтересах самодержавства. Уряд надавав релігійним іудейським общинам ряд прав, рабини навіть мали права і привілеї купця першої гільдії.

В утвореному після Жовтневої революції 1917 р. Радянському Союзі становище євреїв, порівняно зі становищем у царській Росії, стало набагато кращим. Але здійснення проголошеної політики національної рівноправності було вкрай непослідовним. Під приводом боротьби із сіонізмом (для цього теж не було ніяких розумних підстав) надавали підтримку розвитку єврейської культури лише на ідиші, спрямовували її розвиток лише в секуляризованому дусі, нав'язували їй комуністичний ідеологічний зміст, витравляючи зміст національний.

Біробіджанський проект, який передбачав переміщення євреїв у сферу землеробської праці, зазнав невдачі.

При кількості єврейського населення в Радянському Союзі близько 3 млн чоловік, причому переважна більшість їх жила в Україні, кількість релігійних іудейських громад не перебільшувала 100 на всю колосальну країну. Налічувалось також близько 60 млн релігійних груп, які не могли домогтися статусу релігійних громад.

Друга світова війна привела до знищення значної частини єврейського населення і в Радянському Союзі, і Східній Європі в цілому. У гітлерівських таборах смерті знищили мільйони євреїв. І, незважаючи на це, як у воєнні, так і післявоєнні роки відбувались антисемітичні акції.

У кінці XIX ст. формується єврейський національний рух, який ставив своєю метою повернення на землю предків.

У Росії знаменними були вихід у 1882 р. брошури "Автоемансіпація" одеського лікаря Л.Пінскера (1821-1891) і утворення руху Ховевей Ціон ("Ті, хто любить Сіон").

У Європі вийшла брошура Т. Герцля (1860-1904) під назвою "Європейська держава: досвід сучасного вирішення європейського питання" (1896). У 1897 р. в Базелі зібрався Перший сіоністський конгрес. Сіонізм не був і не є релігійним рухом. Це чисто політична організація, яка ставить метою утворення і розвиток єврейської національної держави в Палестині. Але її основоположні принципи беруть свій початок у Торі.

Уся перша половина XX ст. була тяжким випробуванням для єврейського народу. Періодичні сплески антисемітизму в Європі, єврейські погроми, всілякі обмеження і утиски, геноцид, який чинили німецькі фашисти, усе це тільки підсилювало бажання євреїв знову мати свою історичну батьківщину. Складний перебіг історичних подій завершився утворенням у 1948 р. держави Ізраїль.

XX ст. не принесло особливих змін у догматичних побудовах іудаїзму, хоч розвиток дійсності, прогрес цивілізації не могли не впливати як на будь-яку релігію, зокрема і на іудаїзм.

У 30-х роках XX ст. виник модерністський напрям реконструкціонізм, ідеологом якого виступив М. Каштан. Він проголосив, що іудаїзм не релігія, а специфічна цивілізація, яка століттями прокладає собі шлях у майбутнє. Історія, культура, побут, релігія євреїв елементи цієї цивілізації. Ця нова форма іудаїзму покликана увібрати модернізм реформованого, фундаменталізм ортодоксального і двоїстість консервативного іудаїзму. Теологічні уявлення повинні бути реконструйовані так, щоб вони стали внутрішнім моральним переконанням євреїв. Обряди визнаються в ортодоксальній формі: це зв'язок з традицією, віровченням у будь-якій іудейській формі зв'язок з головною ідеєю іудаїзму. Належність до іудаїзму визначається не обрядами і догмами, а практичною участю в діяльності іудаїстських організацій, поняття "єврей", "іудаїст", "сіоніст" проголошуються тотожними.

У 70-х роках у США виник релігійний рух "Євреї за Ісуса", філіали якого діють тепер в багатьох країнах. Цей рух ставить за мету довести, що Ісус якраз і є той Месія, що був передбачений єврейськими пророками. На цій основі має бути поєднано іудаїзм з християнством.

Але у християн на першому місці віра, а в іудеїв справи. Різне у них і розуміння Бога. Богословські розбіжності настільки глибокі, що подолання їх найближчим часом навряд чи можливе.

Можна вважати, що весь цей час іудейська релігія в принципі лишалася незмінною.

Іудейські релігійні общини існують по всьому світу там, де проживають євреї. Функціонування ортодоксальних, реформованих, консервативних і хасидських общин давало можливість віруючим євреям задовольняти свої релігійні потреби згідно зі своїми уявленнями і релігійними переконаннями. Ніякої боротьби між цими течіями немає, вони співіснують взаємно поважаючи розуміння віровчення і культу один одного.

Організаційного духовного центру іудеїв, як в окремих країнах, так і в світовому масштабі, немає. Але синагоги столичних міст відіграють роль певного авторитету. Таким самим авторитетам користуються духовні школи і навчальні центри як в окремих країнах, так і в Ізраїлі.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші