Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Економічна безпека
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

РЕАЛЬНИЙ СЕКТОР -ОСНОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Енергетична безпека

Енергетична безпека є однією з базових складових системи національної безпеки держави. Значна інтеграція енергетики в основні галузі економіки та соціальну сферу визначає її особливу роль у гарантуванні безпеки розвитку сучасного суспільства.

У широкому розумінні енергетична безпека визначається спроможністю забезпечувати свої поточні і перспективні потреби в енергетичних ресурсах з урахуванням можливостей виникнення особливих режимів функціонування економіки у надзвичайних ситуаціях, захисту економічних інтересів від системи загроз.

Визначальним фактором підтримки належного рівня енергетичної безпеки є сталий розвиток власного паливно-енергетичного комплексу (ПЕК), який складається із підприємств, які спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці і споживанні твердого, рідкого та газоподібного палива, виробництві, передаванні та використанні електроенергії і тепла.

У паливно-енергетичному комплексі виділяються дві великі групи галузей — паливна і електроенергетика. До паливної промисловості належать нафтодобувна, нафтопереробна, газова, вугільна, торф'яна, сланцева, урановидобувна і збагачувальна; до електроенергетики — теплові, гідро-, атомні електростанції і нетрадиційні види (сонячна, вітрова, геотермальна та інші).

В економіці України паливно-енергетичний комплекс відіграє надзвичайно важливу роль. Його місце та значення у промисловості відображає вартість продукції, яка становить п'яту частину від загальної вартості виробленої в державі промислової продукції.

Базовими показниками енергетичної безпеки є такі індикатори: рівень забезпеченості у паливно-енергетичних ресурсах, частка потреби у паливно-енергетичних ресурсах, що забезпечується за рахунок імпорту з однієї країни, наявність стратегічних запасів енергетичних ресурсів тощо (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Показники енергетичної безпеки та їх порогові і фактичні значення

№ з/п

Назва показників

1 Порогові значення

Фактичні значення

1.

Рівень забезпеченості у паливно-енергетичних ресурсах, %

100

85

2.

Наявність стратегічних запасів енер­гетичних ресурсів, %

природний газ

100

20

нафта

100

25

вугілля

100

81

3.

Частка потреби у паливно-енергети­чних ресурсах, що забезпечується за рахунок імпорту з однієї країни, %

природний газ

30

73

нафта

30

70

4.

Надійність експлуатації об'єктів паливно-енергетичного комплексу, %

100

58,7

5.

Рівень використання наявних виробни­чих потужностей нафтопереробки, %

85

37

6.

Рівень використання наявних потуж­ностей з транспортування нафти, %

85

85

7.

Рівень використання наявних потуж­ностей з транспортування газу, %

85

55

8.

Рівень використання наявних потуж­ностей зі зберігання газу, %

85

50

Проблема забезпечення енергоносіями — одна з найболючіших в Україні, оскільки від неї залежить енергетична безпека країни. На початку XXI ст. Україна змушена імпортувати не лише газ і нафту, а й вугілля, електроенергію, щороку витрачаючи на це 8 млрд дол. або 2/3 усього товарного експорту, що є істотним тягарем для економіки.

Масштаби і обсяги забезпечення енергетичними ресурсами відповідних видів палива залежать від обсягів їх геологічних запасів.

Україна має значні запаси основних паливно-енергетичних ресурсів, однак їх видобуток значно скоротився порівняно з минулими роками. Згідно з матеріалами Міністерства палива та енергетики України, у травні 2008 року в Україні видобуто нафти з газовим конденсатом на 12,6 тис. тонн (або на 3,3 %) менше ніж у травні 2007 року, у тому числі підприємствами НАК "Нафтогаз України" зменшено обсяги видобутку на 11,2 тис. тонн (або на 3,3 %), що становить 332,1 тис. тонн.

Обсяги видобутку нафти з газовим конденсатом протягом 5 місяців 2008 року зменшилися на 75,9 тис. тонн (або на 4,0 %) відповідно аналогічного показника 2007 року та дорівнюють 1 804,8 тис. тонн, у тому числі обсяги видобутку підприємствами НАК "Нафтогаз України" порівняно з показником минулого року зменшилися на 56,1 тис. тонн (або на 3,3 %) та становлять 1 643,3 тис. тонн. (рис. 2.1).

Видобуток нафти з газовим конденсатом за травень та 5 місяців 2007,2008 років, тис. тонн

Рис. 2.1. Видобуток нафти з газовим конденсатом за травень та 5 місяців 2007,2008 років, тис. тонн

Обсяги видобутого газу у травні 2008 року в Україні майже відповідають показнику минулого року (1 728,4 млн м3), у тому числі підприємствами НАК "Нафтогаз України" видобуток газу менше рівня показника 2007 року на 16,3 млн м3 та дорівнює 1 591,7 млн м3.

За 5 місяців 2008 року видобуток газу на 7,1 млн м3 (або на 0,1 %) більше показника 5 місяців 2007 року та дорівнює 8 739,8 млн м3, у тому числі обсяг видобутку газу підприємствами НАК "Нафтогаз України" менше на 53,8 млн м3, та становить 8 045,8 млн м3 (рис. 2.2).

Наявні запаси енергетичних ресурсів не досягають свого граничного значення та виступають такими, які не можуть достатньою мірою задовольнити потреби держави. Окрім того, значна їх частина характеризується високим рівнем відпрацювання, низькою якістю та складністю видобутку.

Видобуток газу за травень та 5 місяців 2007

Рис. 2.2. Видобуток газу за травень та 5 місяців 2007,

2008 років, млн м3 Загальні запаси нафти в Україні (категорії A+B+Cj+C2 тa позабалансові запаси) становлять 234,1 млн т. На території України розташовані близько 140 родовищ нафти, які локалізовані в трьох нафтогазоносних регіонах — Східному, Західному і Південному.

Перспективною є активізація розробок родовищ нафти і газу, які розташовані в українському секторі Чорного і Азовського морів, хоча це вимагає значних додаткових капіталовкладень.

Родовища природного газу розташовані в тих самих районах, що й нафтові. На території України 83 % балансових видобувних запасів природного газу припадає на Східний регіон. Всього на державному балансі природного газу перебуває 309 родовищ загальною потужністю 1 494 млрд м3. Найбільші запаси газу категорії А+В+С1 (45 % депонованих запасів держави) та більше половини його видобутку (52 %) зосереджені на 19 найбільших родовищах, до яких належать Шебелинське, Яблунівське і Західно-Хрестищенське та ін. Серед загального обсягу розвіданих запасів нафти і газу близько 60 % належить до важкодоступних.

Потенційним шляхом розвитку нафтової і газової промисловості та збільшення видобутку енергетичних ресурсів може бути дорозвідка і використання нерозвіданих запасів, які розташовані на глибинах понад 5000 м у Дніпровсько-Донецькій западині та Прикарпатському прогині.

Важливим стратегічним ресурсом є запаси вугілля, яким держава забезпечена найкраще серед інших паливно-енергетичних ресурсів. Динаміка основних тенденцій розвитку світової енергетики свідчить про стійке збільшення ролі вугілля. Цей факт має важливе значення для України, оскільки у структурі її паливно-енергетичних ресурсів частка вугілля є значною.

У структурі вугільних запасів 94,5 % припадає на кам'яне вугілля, а 5,5 % — на буре. Сумарні запаси вугілля в Україні становлять близько 300 млрд т. За нинішніх темпів освоєння і видобутку вугільних запасів вистачить приблизно на 400 років. Цей фактор значною мірою сприяє підвищенню енергетичної безпеки держави та її регіонів.

В Україні функціонує близько 200 вугільних шахт, які зосереджуються переважно у центральній і північній частинах Донецької та південній частині Луганської областей.

Незважаючи на наявний потенціал, високий рівень вичерпаності запасів вугілля, складність його видобутку, критичність технологічного і технічного стану, надмірний рівень катастрофічності виробництва свідчить про складність збільшення його видобутку в перспективі.

Як свідчить проведений аналіз, серед стратегічних запасів паливно-енергетичних ресурсів Україна найбільшою мірою забезпечена вугіллям, значно меншу роль відіграють поклади нафти і газу, що спричинює її значну залежність від поставок цих ресурсів із-за кордону.

Важливим фактором підвищення рівня забезпеченості потреби у паливно-енергетичних ресурсах виступає розвиток енергетики та підтримка належного рівня її функціонування.

Електроенергетика є галуззю економіки України, від надійного і сталого функціонування якої значною мірою залежать темпи економічного зростання та енергетична безпека держави. Основна частка продукції електроенергетики виробляється об'єднаною енергетичною системою України. Вона включає вісім районних енергосистем та 27 енергопостачальних компаній.

В Україні експлуатують три типи електростанцій: теплові (ТЕС), які працюють на твердому, рідкому та газоподібному паливі; гідравлічні (ГЕС), які використовують для виробництва електроенергії гідроресурси, та атомні (АЕС), які як паливо використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи. Існують також електростанції, які використовують нетрадиційні джерела енергії, однак їхня частка незначна.

За 5 місяців 2008 року обсяг виробництва електричної енергії електростанціями, які входять до об'єднаної енергетичної системи України, досяг 85 018,1 млн кВтт, що на 2 308,7 млн кВтт або на 2,8 % більше порівняно з аналогічним періодом 2007 року.

Електростанціями, що належать до сфери управління Міністерства палива та енергетики України, вироблено 81153,6 млн кВтт, що на 2 252,5 млн кВтт, або на 2,9 % більше проти відповідного періоду минулого року.

При цьому тепловими електростанціями вироблено електроенергії на 2 046,2 млн кВтт, або на 6,2 % більше ніж за 5 місяців 2007 року.

Атомними електростанціями вироблено електроенергії на 82,0 млн кВтт, або на 0,2 % більше проти відповідного періоду 2007 року. Коефіцієнт використання встановленої потужності становить 80,5 %, що на 0,4 % менше рівня минулого року.

Виробництво електроенергії гідроелектростанціями збільшилося на 124,7 млн кВтт, або на 2,4 % від минулорічного періоду та становить 5 383,2 млн кВтт.

Виробництво електроенергії електростанціями інших видів (блок-станціями і теплоелектроцентралями) порівняно з відповідним періодом 2007 року збільшилося на 56,2 млн кВтт, або на 1,5 % (рис. 2.3).

Наявна структура виробництва електроенергії є занадто витратною для держави, оскільки характеризується значним домінування атомної і теплової енергетики, які виробляють найдорожчу енергію (найбільш дешевим видом електроенергії є гідравлічна).

Як свідчить проведений аналіз, спостерігається зростання частки атомних електростанцій у структурі виробників електричної енергії (табл. 2.2), що при повній імпортній залежності вітчизняного виробництва від закордонних поставок лише ускладнює диверсифікацію джерел постачання.

Структура та обсяги виробництва електроенергії по ОЕС України за 5 місяців 2007,2008 років

Рис. 2.3 Структура та обсяги виробництва електроенергії по ОЕС України за 5 місяців 2007,2008 років

Крім цього аспекту, розвиток атомної енергетики, попри її окремі переваги, відзначається високим ступенем техногенного ризику. Виникнення надзвичайної ситуації в зоні розташування атомної електростанції може призвести до значних соціально-економічних втрат. Як свідчить історія розвитку вітчизняної атомної енергетики, її становлення та розвиток орієнтувалися виключно на економічний ефект без урахування особливостей ландшафту, режиму підземних вод, кліматичних умов території. У результаті поєднання цих факторів впливу стан окремих станцій є вкрай небезпечним.

Забезпеченість держави у паливно-енергетичних ресурсах значною мірою обумовлюється наявністю власних енергетичних ресурсів, а в разі їх нестачі — покривається за рахунок імпортних поставок. Однак використання останнього варіанту призводить до виникнення надмірної залежності від одного (монопольного) джерела постачання, що створює загрозу не лише енергетичній, а й національній безпеці держави.

Таблиця 2.2. Ситуаційний аналіз стану енергетичної безпеки України

Сильні сторони

Слабкі сторони

Сприятливе геоекономічне поло­ження, яке дає змогу забезпечити оптимальні умови надходження, виробництва, передання та збуту енергетичної продукції.

Наявність розвиненої енерге­тичної інфраструктури.

Висока забезпеченість окреми­ми видами паливних ресурсів (ву­гілля).

Існування на території держа­ви нафтогазоносних регіонів, які характеризуються певним рівнем концентрації запасів (Східний, За­хідний і Південний нафтогазонос­ні регіони).

Можливість експлуатації на­фтопроводу Одеса — Броди, ефек­тивне використання потужностей з транспортування нафти і газу.

Фактична оцінка більшос­ті показників енергетичної безпеки є нижчою від свого порогового значення.

Нераціональна структура виробництва електроенергії (зростання частки атомної енергетики при зменшенні ролі ГЕС та ТЕС).

Високий рівень спрацьова­ності основних фондів, який посилює енергоємність вироб­ництва.

Нераціональна структура споживання палива та окре­мих видів пально-мастильних матеріалів.

Низька активність полі­тики диверсифікації поста­чання енергоносіїв, високий рівень монополізації їх по­стачання.

Існування значних регіо­нальних відмінностей стосовно локалізації енергогенерувальних потужностей, видобут­ку та споживання паливно-енергетичних ресурсів.

Розширення робіт з розроблення родовищ нафти і газу, які розта­шовані на території Дніпровсько-Донецької западини, Прикарпат­ського прогину і в українському секторі Чорного та Азовського мо­рів.

Запровадження енерго- і ресурсоощадних технологій для змен­шення матеріаломісткості вироб­ництва.

Налагодження власного вироб­ництва ядерного палива (на базі наявних запасів уранової руди), створення замкненого ядерного циклу.

Розвиток альтернативних видів енергетики, використання енергії малих річок.

Вплив цінових коливань світових енергетичних рин­ків на внутрішній ринок.

Посилення енергетичної залежності від монопольного постачання вузькою групою експортерів, втрата держа­вою можливості впливати на ринок енергоносіїв.

Збільшення складності ви­добутку паливних ресурсів.

Зростання частки енергомістких галузей у промисло­вому секторі економіки.

Високий рівень концен­трації енергогенерувальних потужностей на окремих те­риторіях.

При пороговому значенні потреби в паливно-енергетичних ресурсах, що покривається за рахунок імпорту з однієї країни в 30 %, фактичні значення України значно перевищують всі можливі обмеження.

Головними постачальниками нафти і газу в Україну є Російська Федерація, Казахстан і Туркменістан. За експортом нафти частка РФ становить 70 %, Казахстану — 30 %; за експортом природного газу частка РФ становить 73 % обсягів споживання в Україні. Така структура постачання вкрай невигідна для України та є однією з головних загроз її енергетичної безпеки.

Для України питання енергетичної безпеки є нині головною умовою її існування як самостійної держави. Заходи державного регулювання щодо забезпечення енергетичної безпеки можна розділити на превентивні і ліквідаційні.

Превентивні заходи. їхня реалізація має сприяти формуванню в Україні менш уразливої до енергетичних потрясінь економіки. Це насамперед: енергозбереження, диверсифікація джерел на ходження енергоносіїв, стимулювання видобутку основних видів палива і виробництва електроенергії, використання нетрадиційних та відновлювальних видів енергії.

Ліквідаційні заходи повинні, зокрема, передбачати створення в Україні стратегічних газових і нафтових резервів, підконтрольних державним органам, та системи розподілу нафти і газу в разі серйозних порушень в інфраструктурі забезпечення споживачів. Також необхідно подбати про те, щоб існували розвідані і пробурені нафтові родовища стратегічного призначення, які можуть вводитися в експлуатацію в разі війни.

Досягнення енергетичної безпеки неможливе без виявлення чинників, дія яких може негативно позначитися на розвиткові паливно-енергетичного комплексу. Однією з головних цілей державної енергетичної політики, що знайшла, зокрема, своє втілення в Національній енергетичній програмі України до 2010 p., є задоволення України в паливно-енергетичних ресурсах шляхом збільшення частки їхнього власного видобутку і послаблення зовнішньої енергозалежності шляхом зниження обсягів їх імпорту.

Нині недостатня увага приділяється фінансуванню геологорозвідувальних робіт, що є необхідною умовою збільшення рівня забезпечення України власними нафтою і газом. Слід відзначити, що обсяги глибокого розвідувального буріння на нафту і газ протягом останніх років скоротилися проти 1990 р. у 5 разів, а приріст запасів вуглеводної сировини — у 3 рази. Як свідчить досвід, для забезпечення стабільного видобутку нафти і газу та його нарощування необхідно, щоб приріст запасів щонайменше у два рази був вищий за річний видобуток. Недостатнє проведення геологорозвідувальних робіт може призвести до зменшення видобутку нафти й газу в майбутньому. Однак навіть уже розвідані запаси цих енергоносіїв дають змогу збільшити такий видобуток мінімум удвічі, що дало б змогу економити понад 2 млрд дол. США щорічно.

Прискорений розвиток вугільної промисловості України вбачається гарантом її енергетичної та економічної незалежності, а тому потребує фінансової підтримки держави. Окремі твердження про недоцільність розвитку вугільної промисловості через низькі якісні характеристики власного вугілля, економічної невигідності його використання, великих матеріальних і фінансових витрат є не досить обґрунтованими в контексті національної безпеки. Зважаючи на значні запаси в нашій державі вугілля, цей стратегічний ресурс може сприяти піднесенню рівня забезпечення енергетичної безпеки України.

Також необґрунтованими є пропозиції прихильників парогазових електростанцій (ПГЕС), які зводяться до необхідності повної заміни генерувального обладнання теплових електростанцій (ТЕС) та заміщення його ПГЕС. Слід врахувати, що введення 20,7 млн кВт. ПГЕС вимагає близько 20 млрд дол. США капіталовкладень і посилює залежність України від російського газу, що є загрозою її енергетичній безпеці. Лише в разі істотного збільшення видобутку власного газу, стабілізації соціально-економічної ситуації Україна могла б дозволити собі будівництво кількох парогазових теплоелектроцентралей поблизу Києва та деяких інших великих міст, що дозволило б оздоровити там навколишнє середовище.

Реалізація заходів щодо енергозабезпечення, нарощування обсягів видобутку газу, використання нетрадиційних джерел енергії, як це передбачено Національною енергетичною програмою, дасть змогу скоротити обсяги споживання природного газу народним господарством до 2010 р. порівняно з 1990 р. на 32,3 %, а також зменшити його імпорт на 49 %.

Необхідно вживати заходів щодо диверсифікації джерел надходження в Україну енергоносіїв. Зокрема, розширити економічні зв'язки з Туркменістаном, країнами Близького та Середнього Сходу, Туреччиною, Лівією, Іраном щодо поставок нафти і газу, розвивати внутрішні джерела енергозабезпечення, у тому числі вугільної галузі та нафтогазового комплексу.

Створення диверсифікованої моделі нафтогазозабезпечення України полягає не тільки у приєднанні її економіки до альтернативних джерел постачання, але й у тому, щоб задля реалізації своїх національних інтересів вона відігравала роль транзитного коридору як для наявних, так і для перспективних поставок енергоресурсів. Інакше роль транзитора може бути перехоплена іншими країнами.

Поряд із удосконаленням переробки нафти на нафтопереробних заводах України слід збільшувати її видобуток на нових родовищах. Однак не може не турбувати, що з розвіданих геологами запасів нафти добувається лише близько 10 %, тоді як зарубіжні нафтові компанії добувають 50 % і більше.

Україна має великі можливості щодо транзиту природного газу. Однак понад 35 % газопроводів експлуатуються вже понад 20 років і морально застаріли. Щорічно необхідно здійснювати капітальний ремонт 250-300 кілометрів газопроводів. їхній незадовільний технічний стан дає змогу транспортувати нині до європейських країн без істотного економічного ризику не більше 100 млрд кубометрів газу при спроможності понад 120 млрд кубометрів газу. Це загрожує втратою Україною свого геостратегічного становища як головної транзитної ланки трубопровідної системи "Схід — Захід".

Україна є однією з найстаріших нафтогазодобувних держав. Проте внаслідок відсутності достатнього фінансування поки що не вдається суттєво збільшити обсяги видобутку природного газу за рахунок родовищ на шельфі Чорного й Азовського морів, який майже вдвічі дорожчий за видобуток на суші та потребує значних капітальних вкладень.

Україна володіє найпотужнішою у світі за обсягами транзиту розгалуженою газотранспортною системою (ГТС). До ГТС входить понад 37 тис. км газопроводів з компресорними станціями загальною потужністю понад 5 млн кВт, понад тисяча газорозподільних станцій. Вхідна пропускна спроможність ГТС становить 290 млрд м3 на рік, вихідна — 175 млрд м3, у т. ч. 140 млрд м3 — до країн Західної та Центральної Європи. Надійна робота ГТС забезпечується комплексом підземного зберігання газу, який складається з 14 підземних сховищ газу загальним активним обсягом понад 35 млрд м3.

Протягом останніх років газотранспортна система України працювала стабільно, забезпечуючи понад 80 % експортних поставок російського газу.

Україна має потужну розвинену нафтопровідну систему загальною довжиною понад 4,5 тис. км. Технічна пропускна спроможність нафтотранспортної системи України на наявних транзитних маршрутах становить: на вході — близько 100 млн т і на виході — 60 млн т нафти за рік. Загальна ємність резервуарного парку — 800 тис. тонн.

Нині ринок природного газу України монополізований, що має цілком об'єктивне підґрунтя — залежність України від поставок російського і туркменського газу та низки інших факторів. Головним суб'єктом ринку природного газу є національна акціонерна компанія (НАК) "Нафтогаз України", яка прямо або опосередковано контролює видобуток, транспортування, зберігання, розподіл і постачання природного газу в Україні. З початку 2003 р. за рішенням уряду введено регулювання цін на газ для промислових споживачів, внаслідок чого регульована частина ринку природного газу досягла 95 %.

Для задоволення потреб окремих категорій споживачів (населення, бюджетних установ та організацій і теплокомуненерго) використовується природний газ власного видобутку, який є найдешевшим в Україні. Однак інфляційні процеси та інші чинники спричиняють підвищення собівартості природного газу власного видобутку, в результаті чого постачання природного газу населенню (18 млрд м3) за регульованою державою ціною не покриває витрат НАК "Нафтогаз України" на його видобуток та транспортування. Це актуалізує питання перегляду цін на природний газ і тарифів на його транспортування. Але його слід вирішувати поступово, у комплексі з питаннями соціального захисту, переходу на адресну допомогу окремим категоріям населення, підвищення його платоспроможності, внесення змін до податкового законодавства.

Ринок нафтопродуктів у масштабах України демонополізований і конкурентний. Вертикально інтегровані іноземні компанії, що придбали пакети акцій нафтопереробних заводів, закріпили позиції на ринку нафтопродуктів України шляхом створення розгалуженої роздрібної мережі з продажу нафтопродуктів. У результаті найпотужніші і не пов'язані між собою відносинами контролю нафтові компанії "ТНК-ВР", "ЛУКойл", "Татнафта" та інші вільно конкурують між собою.

У цій ситуації державне регулювання ринку є досить обмеженим. Воно здійснюється шляхом постійного контролю за дотриманням відповідними суб'єктами ринку нафтопродуктів вимог антимонопольного, податкового та митного законодавства України. Що стосується цін на нафтопродукти, то вони встановлюються під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників ринку: ринкового співвідношення попиту і пропозиції сирої нафти, світового рівня цін на нафту та нафтопродукти, умов імпорту нафти в Україну та ін.

Оскільки нафта власного видобутку в загальному обсязі поставок на українські нафтопереробні заводи становить до 10 %, рівень ціни на нафту, що постачається на НПЗ, визначається ціною на імпортовану російську нафту.

Важливе значення має підвищення надійності забезпечення паливом електроенергетики, послаблення залежності від імпорту топкового мазуту, природного газу та заміщення у перспективі цих видів палива вугіллям.

До речі, у розвинених країнах для виробництва електроенергії використовується цілий спектр сучасних технологій. Це робиться з двох причин: 1) рівноекономічності деяких технологій; 2) необхідності диверсифікації видів і джерел палива для надійності забезпечення ним ТЕС та енергетичної незалежності. Варто було б застосувати такий підхід і в нашій державі. Для підвищення надійності та безпеки функціонування атомних електростанцій необхідно провести реконструкцію та модернізацію діючих блоків типу ВВЕР, вдосконалити систему науково-технічної підтримки атомно-енергетичного комплексу.

Особливо важливе значення у забезпеченні енергетичної безпеки має створення в Україні власного ядерно-паливного циклу. Це дасть змогу гарантувати незалежність забезпечення АЕС паливом та зекономити валютні кошти.

Наприклад, Росія здійснює політику паралельних стратегій, одна з яких полягає у прискореному розвитку нафтогазової інфраструктури на власній території, а друга — у встановленні контролю за об'єктами нафтогазової інфраструктури в колишніх союзних республіках. Зокрема, друга стратегія спрямована на заволодіння правами власності на важливі об'єкти нафтогазового комплексу в процесі приватизації або на отримання їх як компенсації за державні борги, що виникли в результаті імпорту російських енергоносіїв.

Енергозбереження — це найбільш перспективний напрям забезпечення України енергією. Лише за рахунок маловитратних енергоощадних заходів в Україні можна заощадити не менше 10 % енергії.

До першочергових заходів щодо забезпечення енергозбереження слід віднести:

  • — розроблення Державної комплексної програми енергозбереження;
  • — технічне переоснащення виробництва;
  • — створення загальнодержавного позабюджетного фонду енергозбереження;
  • — суворий облік та контроль за енергоспоживанням в усіх галузях виробництва;
  • — стимулювання впровадження енергоощадних технологій;
  • — здійснення структурної перебудови економіки шляхом зменшення частки енергомістких галузей виробництва;
  • — використання нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії.

Без зміни структури вітчизняного виробництва, без впровадження енергоощадних технологій Україна й надалі змушена буде залежати від імпорту нафти і газу, втрачаючи значні кошти.

Важливим державним завданням є також поліпшення системи управління галузями паливно-енергетичного комплексу та процесом енергозбереження.

У контексті забезпечення енергетичної безпеки важливою є трансформація економіки стосовно поліпшення структури промислового потенціалу в напрямі зменшення енергоємності виробництва. Енергоємність економіки є одним з найважливіших показників її ефективності та головною для визначення потреби держави в паливно-енергетичних ресурсах. Враховуючи це, провідні країни світу проводять цілеспрямовану політику, метою якої є зменшення енергоємності виробництва.

Вітчизняна промисловість характеризується високим рівнем споживання паливно-енергетичних ресурсів, що обумовлено високою питомою вагою застарілих енерговитратних технологій. Питомі витрати енергоносіїв у 8—10 разів перевищують порогові значення.

Енергоємність 1 дол. США ВВП України на 20 % вище, ніж у Росії, на 60-70 % — ніж у Польщі, Чехії та Угорщині, та у 8-10 разів порівняно з країнами "великої сімки". Значною мірою подібна ситуація обумовлена нераціональною структурою собівартості продукції вітчизняних підприємств, в якій на частку енергоресурсів припадає від 10 до 80 % всіх витрат (при середньому значенні показника держави 25%).

В узагальненому вигляді зміст економічної безпеки визначається тим, що у стратегічному (глобальному) плані її гарантує лише конкурентоспроможна економіка. У сьогоднішньому, а особливо у завтрашньому світі конкурентоспроможними можуть бути лише ринково організовані відкриті економіки. Це аксіома. І це повинно визначати стратегію економічної діяльності.

Сьогодні, на жаль, наші дії мають дещо іншу спрямованість. Ми намагаємося реалізувати тактичні або локальні цілі економічної безпеки і орієнтуємо на це державну політику. Зокрема, за рахунок жорсткого протекціонізму прагнемо відновити і навіть динамізувати "стагнуючі" виробництва, поновити велику кількість робочих місць та соціальний статус працюючих, вдаємося до "наведення порядку" у фінансовій сфері, до децентралізації внутрішніх і навіть зовнішніх кредитних та інвестиційних ресурсів і потоків. Іноді лунають заклики до поновлення економічного і соціального статус-кво працюючих за рахунок реприватизації та застосування суто адміністративних засобів забезпечення певної соціальної захищеності непрацездатного населення. За певних умов та на певний період і така економіка могла б бути самодостатньою. Але таким шляхом ми не досягнемо економічного зростання.

Ефективна відкритість економіки і економічна безпека держави означає інше. З одного боку, це — можливість використовувати зовнішні джерела і ринки для національного розвитку, а з іншого — здатність протистояти міжнародній кон'юнктурі, особливо в періоди світових (або регіональних) криз.

Як свідчить світовий досвід, таку відкритість забезпечує структурно-збалансована національна економіка — з нормально функціонуючим міцним фінансовим сектором, оптимальними пропорціями виробничої і невиробничої сфер, адекватним внутрішній та міжнародній соціально-економічній структурі співвідношенням державного і приватного секторів тощо. Зовнішнє середовище все суттєвіше впливає на формування такої економіки, однак ніколи її не створює. Більше того, конгломерат сучасних економік країн-лідерів, де тісно переплелися державні та міждержавні інтереси з транснаціональними, не зацікавлений у нових членах-конкурентах.

Загалом, як проблеми національної конкурентоспроможності, так і, відповідно, проблеми національної економічної безпеки для свого вирішення потребують аналізу внутрішніх і зовнішніх загроз.

У системі внутрішніх мікро- та макроекономічних загроз вирішального значення для забезпечення економічної безпеки розвитку України набуває структурна політика та и інституціональне забезпечення.

На нинішньому етапі довгострокова структурна політика спрямовується на становлення ефективної, здатної до саморозвитку соціально орієнтованої економіки ринкового типу, на створення умов рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві.

Роль головних важелів реалізації стратегічних завдань відведено саме інституційним перетворенням ринкового типу. Вони полягають, насамперед, в оптимізації структури форм власності, формуванні прошарку ефективних власників і стратегічних інвесторів, проведенні податкової реформи.

Слід зазначити, що структурно-промислова політика країн Заходу у повоєнний період передбачала пряме державне втручання по вертикалі у розвиток галузей та підприємств, що перебували у кризовому становищі. Однак можливості здійснення такої промислової політики в Україні надто обмежені дефіцитом централізованих ресурсів. До того ж, пряме державне регулювання певною мірою суперечить законам ринкової економіки. Державну підтримку варто спрямовувати передусім у ті галузі та підприємства, які можуть дати найбільший кумулятивний ефект по всьому технологічному ланцюгу. Для України такою сферою, очевидно, можна визначити енергетику та енергоощадні технології.

Огляд чинників, що впливають на стан криміногенної ситуації у нафтогазовому комплексі, свідчить, що на сьогодні організовані злочинні угруповання активно діють у всіх сегментах нафтогазового ринку України, використовуючи цю галузь економіки для отримання неконтрольованого прибутку. Продукція нафтогазодобувної галузі є високоліквідною і користується попитом на споживчому ринку України. Тому на ринку нафти і газу значно активізувався процес криміналізації цієї галузі і формування криміногенних чинників.

Недосконалість чинного законодавства дає можливість комерційним структурам, які здійснюють зовнішньоекономічні операції нафтопродуктами, приховувати прибуток в обігових коштах підприємства та тим самим ухилятися від сплати податків. Існування збиткових для держави механізмів роботи вітчизняних підприємств стає можливим завдяки сприянню з боку відповідальних осіб найбільших виробників та транспортувальників газу, електроенергії, нафти та нафтопродуктів у державі, а також корумпованих посадових осіб органів державної влади та управління. На ринку нафти і газу значно активізувався процес криміналізації цієї галузі і формування криміногенних чинників. Такими чинниками є:

  • 1. Скасування державної монополії на виготовлення та реалізацію нафтопродуктів спричинило руйнування ефективної системи контролю з боку відомчих структур податкових, інших правоохоронних органів за місцем доступу до сировини та готової продукції газової та нафтопереробної промисловості та створило умови для посилення криміналізації цієї галузі.
  • 2. Невідслідковування жодною контрольною структурою дійсного фактичного обсягу реалізації палива, зокрема бензину, внаслідок чого великі суми прибутків привласнюються бензиноторгівцями, а державний бюджет не поповнюється.
  • 3. Впровадження посадовими особами енергогенерувальних компаній вексельної схеми розрахунків за відпущені енергоносії стало одним із шляхів приховування кредитів, отриманих від споживачів за ці енергоносії.
  • 4. Неефективна система сертифікації бензину внаслідок того, що бензин на АЗС маркувати неможливо. Так, у разі реалізації нестандартного бензину ідентифікувати бензин, що міститься у резервуарах, немає можливості, хоча сертифікат на нього на АЗС може бути. Це стосується і паспортів якості виробника.
  • 5. Недосконалість порядку передавання розвіданих родовищ корисних копалин для промислового освоєння, регламентованого Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок передачі розвіданих родовищ корисних копалин для промислового призначення" від 14 лютого 1995 р. № 14, дозволила отримувати комерційним структурам разом з надрами безпідставно без оцінки та сплати орендної плати в тимчасове користування також майнові об'єкти свердловини з видобутку нафти та газу.

В результаті комерційні структури отримують неконтрольовані державою прибутки з видобутку нафти та газу. Однією з причин такого становища є неплатежі з боку споживачів за отримані енергоносії, що, за наявною інформацією, активно використовується злочинними елементами для отримання незаконних прибутків. Практично навколо кожного енергопостачального підприємства існують комерційні структури, через які проводяться операції з погашення заборгованості споживачів перед державою за відпущені енергоносії.

Керівники суб'єктів господарювання галузі використовують різноманітні механізми протиправної фінансово-господарської діяльності з метою особистого збагачення, отримання неконтрольованих державою прибутків, вивозу за межі України грошових коштів та товарно-матеріальних цінностей в особливо великих розмірах.

До типових механізмів протиправної діяльності слід віднести:

  • — порушення при розрахунках з енергопостачальними компаніями;
  • — нецільове використання отриманих коштів, незаконне кредитування комерційних структур за рахунок державних енергоресурсів;
  • — ухилення від оподаткування;
  • — контрабанда енергоресурсів;
  • — крадіжка енергоносіїв;
  • — нецільове використання бюджетних коштів;
  • — хабарництво;
  • — навмисне укладання збиткових угод з комерційними структурами;
  • — обіг у державних енергопостачальних компаніях нічим не підтверджених векселів комерційних структур;
  • — фальсифікація документів під час реалізації енергоносіїв;
  • — одержання окремими особами та керівниками пільгових умов підприємницької діяльності (шляхом використання "зв'язків", підкупу тощо) з метою створення умов отримання надприбутків;
  • — порушення встановлених законодавчими та нормативними актами умов і правил підприємницької діяльності, у тому числі порядку використання бюджетних коштів;
  • — протиправне відчуження та заволодіння майном.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші