Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Українська культура початку XX ст. Часи революцій та громадянської війни

Історія української культури XX ст. - доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, дедалі тісніше й глибше включав Україну до загальносвітового культурного процесу, а з іншого, у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фундаментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури і самих її носіїв - як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери (митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо). XX ст. е "коливанням маятника" від всебічного розвитку культури доби національного відродження 20-х років до занепаду, виродження, асиміляційних процесів.

Історія української культури XX ст. - це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які б несли неповторний національний образ світу.

Початок століття був періодом, коли на основі попередніх досягнень закладалися головні, фундаментальні засади, з яких випливав розвиток культури України в подальші часи. Саме тоді виявилися принципово нові важелі культурного процесу, що набувають все більшого значення в сучасних умовах.

Розвиток промисловості, нові наукові відкриття зумовлювали прискорення технічного прогресу, впливали на повсякденне життя українського народу. Суттєвою особливістю суспільного побуту став загальний потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією та культурою. У цей час виникають нові недільні школи та курси, народні бібліотеки, просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися покращити організацію шкільної справи.

У Західній Україні поширювалася діяльність "Просвіт". На східноукраїнських землях вони виникли під час революції 1905- 1907 рр. (у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Житомирі (9 "Просвіт" з 30 філіями). Діяльність "Просвіт" була тісно пов'язана з революційною, національно-визвольною боротьбою, що зумовило значну участь у цих організаціях опозиційних до царату діячів культури. Так, чернігівську "Просвіту" очолював М. Коцюбинський. Головна відмінність між східно-галицькими та наддніпрянськими "Просвітами" полягала в тому, що перші були централізованими, а другі працювали автономно. Крім того, західноукраїнські "Просвіти" намагалися бути відстороненими від політики, тоді як у Російській імперії в них від початку виявлялася тенденція до політизації.

Своїм головним завданням "Просвіти" вважали друкування книжок для народу, читання лекцій, здійснення театральних постановок, боротьбу за викладання українською мовою в школах, відкриття бібліотек тощо. Більшість східноукраїнських "Просвіт" після столипінського циркуляра 1910 р. було закрито. Широкий розмах просвітянського руху після революції 1917 р. свідчив, що, незважаючи на утиски, просвітянські ідеї охоплювали широкий загал української громадськості. Робота "Просвіт", яка пробуджувала національну та соціальну свідомість народу, пригніченого великодержавною колонізаторською політикою, була актом громадянської мужності, являла цінність навіть у моменти вимушеного "каганцювання" у напівлегальних умовах.

На початку XX ст. у Західній Україні виник ще один напрям національно-культурної роботи - січовий рух. "Січовики" відроджували запорізькі традиції, пропагували українську національну символіку (малинові козацькі корогви, жовто-синій прапор) і козацьку пісню, відкривали читальні, проводили спортивні змагання. У 1908 р. засновник січового руху К. Трильовський організував Крайовий січовий комітет, реорганізований у 1912 р. в Український січовий союз. До початку Першої світової війни було створено 516 "Січей" та 94 товариства січових стрільців. Так культурно-освітня діяльність набувала певного політичного забарвлення. Січ готувалася до збройної участі у визвольній боротьбі. Західна Україна плекала надію на соціально-державну розбудову. На Сході легальних можливостей боротися за національне самовизначення майже не було.

У Галичині виходила значна кількість газет і часописів українською мовою - журнали "Літературно-науковий вісник" (1898- 1914), "Молода Україна" (1900-1903), "Артистичний вісник" (1905), газети "Діло", "Воля" та ін. Деякі видання навіть отримували державні грошові субсидії. Львів у кінці XIX - на початку XX ст. був найпотужнішим у світі центром українського книговидавництва. На Сході України, де друкування українською мовою залишалося під забороною до 1905 р., лише під час революції виникло багато україномовних видань ("Хлібороб", "Рада", "Нова громада"), переважна більшість яких з наступом реакції припинила існування Але в Києві почалося видання "Літературно-наукового вісника" під редакцією М. Грушевського. Національно-культурну проблематику розкривав на своїх сторінках журнал "Українська хата". У Москві в 1912-1917 рр. вийшов часопис "Украинская жизнь", редагований С. Петлюрою та О. Саліковським. Нелегально розповсюджувалися видання різних заборонених політичних партій, у тому числі українських соціал-демократів, більшовиків тощо.

Помітний внесок у розвиток науки, популяризацію позитивних знань робили наукові товариства. При Харківському університеті їх діяло вісім: історико-філологічне, фізико-математичне та ін. Пропагандою технічних звань займалися філії Російського технічного товариства в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. У1910 р. було засновано Київське товариство охорони пам'яток старовини та мистецтва, яке проводило археологічні розкопки, вивчало архівні документи тощо. У1907 р. в Києві діяло Українське наукове товариство, що опікувалося розробкою та популяризацією українською мовою різних галузей науки.

На початку XX ст. церква в Україні продовжувала відігравати велику роль у побуті та культурному житті, поширенні освіти, підтримці фундаментальних засад суспільного устрою. Церковне життя Східної України було повністю підпорядковане Російській ("Руській") православній церкві - державній церкві імперії. Але заклики до національного оновлення, демократизації релігійного життя, повернення до історичних традицій української церкви постійно лунали зі сторінок ліберальних видань.

У Галичині уніатське духовенство обстоювало культурну вартість української мови, народних звичаїв, потребу у поширенні освіти. Непересічне значення для Західної України мала діяльність митрополита Андрія Шептицького (1900-1944), який активно підтримував ідею державності та намагався втілити її в життя. Як визнають сучасні дослідники, за його керівництва греко-католицька церква в Галичині стала справді українською національною церквою.

Мистецьке життя України розвивалося бурхливо, закладаючи підвалини нового етапу національно-культурного відродження. Період 1905-1914 рр. був часом піднесення українського мистецтва, добою загального зростання художньої майстерності, плідного завершення творчої діяльності таких корифеїв національної культури, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Лисенко. Зростала нова генерація митців - видатних письменників (В. Стефаник, В. Винниченко, Л. Мартович, О. Олесь та ін.), художників (М. Самокиш, О. Мурашко, Г. Нарбут), композиторів (К. Стеценко, С. Людкевич). Постійні творчі зв'язки єднали в культурному плані політично та економічно подавлені Схід і Захід України. Нові мистецькі течії, тяжіння до формального пошуку, характерні в цілому для початку XX ст., виявлялися на Україні в специфічних формах, пов'язаних з поглибленим вивченням фольклорних традицій та європейського досвіду. Становлення мистецьких угруповань, які конкурували між собою, було передумою вільного творчого розвитку, плюралізму стилів і течій, без якого немає плідного художнього життя. Одночасно політична ворожнеча "двох культур", запекла газетно-журнальна полеміка, нетолерантність і непорозуміння між окремими діячами культури спричинювали, за оцінкою І. Франка, "загальне звуження розумового горизонту", примітивний поділ явищ культури на "Чорне" та "біле" - поділ, що так жорстоко вплинув на подальший культурний розвиток України.

Серед найбільш дискусійних питань політичної і культурної історії України на початку XX ст. залишаються проблема вивчення сутності та оцінка так званої українізації. З одного боку, українізацію середини 20-х - початку 30-х років характеризують як "розквіт", "стрімкий розвиток", "надпотужний якісний стрибок" у культурі. З іншого, історію цього періоду перетворюють на жупел "насильницької українізації", яким політики лякають російськомовне населення, трактують як загрозу збереженню і розвитку мови, освіти, культури інших національностей в Україні. Що ж таке українізація, який характер вона мала, що було її передумовами, джерелами, як, зрештою, співвідноситься поняття "українізація" з поняттями "національне відродження", "національно-культурний рух", "національно-культурна автономія"?

По-перше, за граматичною структурою слово "українізація" однотипне з поняттями "русифікація", "полонізація" та ін., активно вживаними у російській та українській науковій літературі та публіцистиці вже у середині XIX ст. 0. Герцен у журналі "Колокол" писав (1861): "Визнаємо ж раз і назавжди за незмінну істину, що нікого не потрібно ані русифікувати, ані полонізувати. Під русифікацією, полонізацією тощо розуміли асиміляцію іншомовного населення, перейняття ним мови і культурних форм від росіян, поляків, німців... У російській мові здавна був відповідник поняттю "русифікація" - "обрусение". Зрозуміло, що "обрусіння" сприймалося патріотично орієнтованими українцями як негативний руйнівний процес. Утворене за аналогією поняття "обукраїнення" першим застосував, очевидно, М. Драгоманов. У статті "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891) він, критикуючи радикальне "національство", зазначав: "Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталося з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам взяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм "обукраїнення" приписали!". Цікаво, що М. Драгоманов пише про "обукраїнення" в гіпотетичному майбутньому і бере слово у лапки, засвідчуючи тим самим, що це мовне новоутворення, неологізм.

Сьогодні не можна стверджувати достеменно, хто і коли вперше вжив слово українізація; це питання вимагатиме додаткового дослідження. Можна припустити, що термін з'явився наприкінці XIX - на початку XX ст., його спорадично вживали до революції 1917 р., поки він не набув "прав громадянства", ставши назвою офіційної політики Центральної Ради. Очевидно, спочатку термін "українізація" стосувався переважно питань освіти. Але поступово поняття "українізація" почали використовувати щодо різних галузей суспільного життя. Так, у 1912 р. на сторінках часопису "Украинская жизнь" В. Садовський, аналізуючи заходи земств у національно-культурній сфері, підкреслював: "Ми стоїмо при самому початку українізації земської роботи".

У редакторській статті газети "Рада" під назвою "Українізація бібліотек" пролунав заклик до національно свідомого громадянства докласти зусиль, "щоб процес українізації бібліотек набрав широких розмірів, щоб у всіх бібліотеках, якими користуються українці, обов'язково було заведено українські відділи".

З іншого боку, показово, що в брошурі "отця-засновника" українського радикального націоналізму М. Міхновського "Самостійна Україна" (1900), де продекларовано вимогу усунути від влади "росіян (москалів) і змоскалізованих ренегатів", поняття "українізація" немає. Замість нього знаходимо вказівки на "винародовлення" (денаціоналізацію) українського народу, його інтелігенції, а також інші терміни, які з середини XIX ст. використовували українські письменники, публіцисти і вчені для характеристики боротьби за національні права: українофільство, український рух, українство. Останнє поняття за змістовим наповненням можемо вважати найбільш близьким до "українізації". "Словарь української мови" Б. Грінченка дає таке визначення "українству": "свойство и деятельность украинца в национальном смысле". Інший ідеолог націонал-радикалізму Д. Донцов у підсумковій роботі "Дух нашої давнини" (1944) також не вживає термін "українізація", очевидно, з принципових причин. Він вважає, що "доба 1917-1920 років... була добою найбільшого занепаду українського національного духу. І навіть так зване відродження українське, яке припадає на цей час і на початок XX віку, прийшло з гаслом негації... традиційно-національного духу". Д. Донцов стверджував, що лише особлива аристократична правляча каста може витворити "окрему формуючу суспільність ідею або думку", тому демократичні та соціалістичні гасла українізації для Д. Донцова не мали сенсу й значення.

Можна сказати, що як не автором, то принаймні популяризатором терміна "українізація" був М. Грушевський. Водночас противники національного самовизначення України також активно застосовували слово "українізація", але наповнювали його негативним значенням, залякуючи нав'язуванням неукраїнцям української мови, освіти, культури. Полемізуючи з такими закидами, М. Грушевський зазначав у 1917 р.: "Чи хочуть українці... вигнати з України всіх неукраїнців, жадаючи українізації уряду і всяких установ?.. Такі страхи можуть пускати або люди нетямущі.., або вороги свободи і нового ладу...". Він вимагав зробити усе можливе, щоб в Україні всяка нація, зокрема єврейська, "не винародовлювалась (не денаціоналізувалась), розвинула свою національну культуру й життя". В. Винниченко пригадував, як ремствували противники українізації освіти: "Українці хотять примусово українізувать руських". За свідченням Д. Дорошенка, з Києва до міністра освіти О. Мануйлова було вислано телеграму за підписами понад ста "корінних малоросів" з протестом проти "примусової українізації школи". Але справжньою метою шовіністичних кіл було, за їхнім власним визнанням, недопущення українізації "тих малоросів, які вважають себе руськими...". Пізніше, вже в радянські часи, О. Шумському на засіданні політбюро ЦК КП(б)У (1926) довелося відкидати ті самі звинувачення в "насильній українізації": "Де і коли я висував лозунг насильної українізації..? Але я рішуче протестував проти зворотного лозунгу "ми не будемо насильно українізувати робітників"... До чого ведуть ці лозунги про насильственість, замість пропаганди українізації? Вони ведуть до загострення питання українізації і фактично до зриву рішень минулорічного пленуму". Такі закиди в "насильницькій українізації" бачимо сьогодні в "лівій" пресі, в гаслах певних політиків.

Отже, від часу появи терміна "українізація" в його сприйнятті виникли дві лінії - позитивна, за якої українізацію розуміли як об'єктивний процес, необхідний бік національного відродження, і негативна, коли українізацію розглядали як насильну денаціоналізацію, асиміляцію неукраїнського населення.

У радянській історіографії традиційним був погляд на українізацію як на один з аспектів здійснення "ленінської національної політики". Але передумови для українізації, а точніше, національно-культурного відродження, були спричинені значно глибшими історичними обставинами. Ретроспектива майже півстолітньої боротьби нашої національної інтелігенції за існування і розвиток української культури е наочним свідченням цього. Досить згадати національно-культурницький рух другої половини XIX ст., українське "хлопоманство", так званих українофілів, діяльність М. Драгоманова, В. Антоновича, О. Лучицького, М. Грушевського та його брата О. Гру-шевського, Б. Грінченка, С. Єфремова, видавництва "Вік" та ін.

Останнім часом питання історії українізації висвітлюються в історичній та культурологічній літературі. Автори цих робіт здебільшого підкреслюють об'єктивну зумовленість українізації, аналізують погляди її ідеологів і теоретиків радянської доби: М. Хвильового, О. Шумського, М. Скрипника, Г. Гринька та ін. Надруковано "самвидавську" працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965), де докладно аналізуються конкретні заходи українізації.

Розглянемо деякі стереотипи у підході до українізації, які ще не подолано.

  • 1. Українізація розглядається як політика комуністичної партії, результат перенесення на національний ґрунт проголошеної XII з'їздом РКП(б) політики "коренізації". Так, київський історик, професор М. Панчук характеризує українізацію як напрям здійснення завдань "коренізації", сутність політики якої щодо України, на його думку, вперше викладена в резолюції УШ Всеросійської партконференції "Про радянську владу на Україні" (1919). Пов'язує українізаційні процеси з "коренізацією" і Ю. Шаповал. Культуролог О. Забужко стверджує, що "початок тій сторінці української радянської історії, котра здобула назву "українізація", поклала стаття М. Скрипника "Донбас і Україна" (1920)". Львівський історик Я. Дашкевич у виступі на І конгресі Міжнародної асоціації україністів також пов'язував українізацію переважно з комуністичною політикою 20- 30-х років і, негативно оцінюючи саму ту політику, оголосив українізацію свідомою провокацією КП(б)У та органів ГПУ, спрямованою на виявлення та знищення національно свідомих сил української інтелігенції.
  • 2. Відповідно до однозначного пов'язування українізації з політикою КП(б)У, хронологічні рамки українізації наводили стосовно тих чи інших партійних резолюцій. Утім, одностайності серед дослідників тут немає, що спричинювало плутанину й навіть нісенітниці, як-от у навчальному посібнику "История Украинской ССР" (К., 1989), де початок "політики коренізації" помилково пов'язаний з XII з'їздом КП(б)У (січень 1934 р.), очевидно, замість XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Це, звичайно, напівмеханічна помилка, але вона свідчить про недостатнє навіть серед істориків розуміння історичного зв'язку українізації з загальнополітичними процесами, її соціокультурного значення.
  • 3. Звужено трактують зміст українізації. Це бере свій виток з історико-партійної літератури радянських часів: автори "Нарисів історії Комуністичної партії України" (Км 1977) стверджували, що до завдань українізації належали "питання підготовки, виховання кадрів корінної національності, розвитку класової свідомості мас у дусі пролетарського інтернаціоналізму, розширення сітки шкіл з навчанням рідною мовою, видання літератури... українською мовою, розвитку культури соціалістичної за змістом, інтернаціональної за своїм характером, національної за формою, впровадження української мови в роботу партійного, державного і господарчого апарату" (с. 332-333). У тому самому руслі, утвореному відповідними партрезолюціями, продовжують розглядати цілі українізації й деякі сучасні дослідники. Набагато ширший спектр завдань українізації подавав ще в 1965 р. І. Дзюба. Якщо відкинути притаманну "шістдесятництву" риторику щодо "виховання трудящих України в революційно-класовому дусі", названі І. Дзюбою 12 головних завдань українізації досить повно охоплюють спектр цього процесу в 20-ті роки. Але варто ще встановити, в якому співвідношенні перебували ці напрями, які об'єктивні процеси сприяли (чи, навпаки, заважали) їхньому розгортанню. Залишається невирішеною проблема узагальненого історико-культурного та філософського осмислення українізації.
  • 4. Дослідники розглядають українізацію 20-х років як завершений, локальний процес (в історичному, звичайно, а не змістовому плані). Тобто українізація народилася в національно-визвольному русі 1917-1920 рр., розгорталася під час закладання підмурків нового ладу як політика панівної партії і зійшла нанівець з тих чи інших причин. Отже, сьогодні можна говорити про можливість "нової українізації", "відродження" її, а сама доба українізації - це перегорнута сторінка минулого, пов'язана з певною розстановкою суспільних сил, підвладна лише історичному дослідові. Але чи насправді це так?

Сумлінний дослідник зобов'язаний поставити питання: коли з'явився в літературі, в офіційних документах термін "українізація"? Чи справді його вперше використано в резолюціях РКП(б) чи КП(б)У, в статтях радянських державних діячів 20-х років XX ст.? Навіть поверхове знайомство з питанням змушує визнати: ні, це не так; поняття "українізація" активно використовували в документах українські національні організації. Центральна Рада - з перших днів її існування. Так, у меморандумі українських організацій Петрограда (30 березня 1917 р.) ставилася вимога "українізації учительських семінарій". Педагогічний з'їзд у Києві (квітень 1917 р.) у своїх постановах закликав "українізувати... старі школи". Резолюція Центральної Ради (квітень 1917 р.) проголошувала: "Стоячи на принципі українізації всього життя на Україні й признаючи українізацію війська неоддільною частиною сеї програми, УЦР піддержує... доконечність виділення українців в українські військові відділи". У меморандумі Центральної Ради, поданому Тимчасовому урядові (травень 1917 р.), знаходимо вимогу: "Українізацію школи, признану Тимчасовим правительством для народної школи, поширити на середню і вищу школи". Описуючи ситуацію на початку революції 1917 р., В. Винниченко писав у роботі "Відродження нації" (1920): "...Лозунг українізації всього життя на Україні, - в школі, в суді, на залізниці, в крамниці, в хаті, в родині, в уряді - цей лозунг... був цілком зрозумілий і легко приемливий".

Таким чином, можна беззаперечно стверджувати, що політика українізації була офіційною політикою Центральної Ради і тих політичних партій, які остання репрезентувала. Отже, доба українізації розпочинається не пізніше березня 1917 р, а загальне визнання гасел українізації, про яке пише В. Винниченко, змушує гадати, що сам термін не був новим, його висунуто і обґрунтовано на попередньому етапі національно-визвольного руху. Це підтверджує учасник національно-визвольної революції, історик Д. Дорошенко: "Українське громадянство ще в часи війни (першої світової)... виступило з поновленими домаганнями українізації... шкільництва". Вивчення джерел дає змогу визнати, що поняття "українізація" виникло з метою означення процесів національно-культурного розвитку" пов'язаних із загальним плином українського відродження в кінці XIX - на початку XX ст.

Питання виявлення суті та головних етапів національно-культурного відродження в Україні також належить до дискусійних. Переважна більшість дослідників розглядають "умственное движение" кінця XVI - початку XVII ст. як першу спробу національно-культурного піднесення. Початок другого національно-культурного відродження (або його другого етапу) одні науковці відносять до кінця XVIII ст. (Р. Шпорлюк), інші - до початку XIX ст. (І. Франко, М. Грушевський; із сучасних дослідників - І. Дзюба). Не викликає сумніву, що українське відродження другої половини XIX - початку XX ст., яке розвивалося, незважаючи на вимушені "антракти" (М. Драгоманов), мало нові особливості. Тому важко погодитися з професором Р. Шпорлюком (США), коли він у статті "Українське національне відродження" усуває з поля розгляду національно-культурні процеси XVI-XVII ст., спираючись на визначення національного відродження як "усвідомлення себе, етносу як нації, як дійової особи історії і сучасного світу". Але уявляється важливим репрезентований ним погляд, що "процес формування націй на етнічній основі проходив у трьох фазах чи етапах: академічному, культурному і політичному". Замість цього автори навчального посібника дотримуються думки, що можна вбачати в історії України щонайменше три періоди національно-культурного відродження: кінець XVI - початок XVII ст., коли в боротьбі з полонізацією бурхливого розвитку набули національна література, гуманітарні науки, освіта, релігійно-філософська думка; XIX - початок XX ст., коли формується і наростає широкий та різноманітний потік культурного відродження; період 1917 - початок 30-х років, коли національна культура отримала державну підтримку і утворила національно-культурні інституції, здатні забезпечувати її цілісне функціонування.

Отже, наприкінці XIX ст. бачимо широкий спектр галузей української науки і культури, багатовимірну діяльність науковців, митців і публіцистів, свідомих своєї національної належності, прихильників вільного розвитку українства в усіх напрямах культурної роботи. Свідоме витворення власних культурних форм, індивідуально-неповторний зміст культурної творчості виникли лише тоді, КОЛИ український народ, передова інтелігенція стали спроможними не тільки чинити опір денаціоналізації життя, а й висувати завдання пошуку власних шляхів у науці, освіті, мистецтві, політиці, що і було, по суті, вимогою організації суспільно-культурних процесів.

Можна стверджувати, що розуміння нагальності українізації виникло ще до появи терміна. М. Драгоманов у 1881 р. ставив завдання "стремиться просто к усвоению общечеловеческой цивилизации на своем языке". У XIX ст., на його думку, для українського народу "должен был настать час не возрождения, ие сохранения, а развития, - и для этой потребности должна была, среди него, родиться та партия, которую называют украинофилами". М. Драгоманов фактично пов'язує в єдиній системі поняття "українське відродження", "українофільство" й "українізація" ("обукраїнення"). Українізація виступає як складник відроджувальних процесів, а українофільство - як свідома діяльність, спрямована на національно-культурний розвиток. На думку академіка О. Пріцака, "Драгоманов проповідував, що українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну культуру європейського типу".

Ідеями українізації признані наукові та публіцистичні твори І. Франка. Піддаючи критиці спроби польської панівної аристократії в Галичині "полонізувати русинів", він вимагає підтримати "регенераційний процес нації, що з важкого духовного і політичного пригноблення звільнена, але постійно двигається до нормального життя". Відомо, як І. Франко підтримував розвиток української преси, науки, освіти. Продовжуючи цю справу, М. Грушевський домагався, "щоб усякі наукові потреби українського громадянства задовольнялися українською наукою - щоб українство жило своїм власним і повним життям". У 1917 р., на початку нового етапу національного відродження, М. Грушевський закликав: "Зістаньмось собою в нових формах нашого державного і соціального життя, знайдім собі в них відповідний вираз!" Він накреслив головні напрями українізаційного процесу, вміщуючи їх у вимоги "повноти політичного, культурного і національного українського життя". Зазначивши основні принципи українізації, В. Винниченко промовляв: "Ми, українці, хотіли жити і виявляти себе, як українці, затверджувати своє "я", поширювати його, закріпляти певними нормами". У радянські часи М. Скрипник рішуче виступав на підтримку "процесу відновлення, відродження, просування далі розвитку нашої національної культури"3. Але зміст українізації звужується, набуває прикладного характеру: "Процес українського відродження... з його соціальним пролетарським змістом є умова і засіб... для здійснення соціалізму в нашій країні". Спроба вийти за накреслені партрезолюціями межі українізації кваліфікувалася як контрреволюція. М. Скрипник також не уникнув цих звинувачень. На червневому (1933 р.) пленумі ЦК П. Постишев заявив, що "справа українізації в ряді випадків опинилася в руках різної петлюрівської наволочі... Ворог намагається сховатися за спиною тов. Скрипника". Слід зупинитись на питанні про історичні передумови українізації.

В Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. були наявні всі суперечності епохи. У цей час різко посилилася залежність України від великих закордонних капіталістичних об'єднань та фінансової олігархії. Провідні галузі промисловості, такі як металообробна, вугільна, коксохімічна, майже повністю потрапили під контроль монополістів Німеччини, Франції, Бельгії, США та інших країн. Україна стала колонією не тільки російського царату, а й західних монополістів, які привласнювали 75 % її загального національного доходу. Хижацьке використання природних багатств доповнювалося жорстокою експлуатацією робітничих мас. Важке становище було і на селі. Переважна більшість селянства була безземельною, бідною, нещадно експлуатувалася землевласниками. Особливо злиденним було життя західноукраїнських селян. Голод і безробіття, здирництво польських феодалів та австрійської бюрократії вже у кінці XIX ст. спричинили масову еміграцію населення в Канаду, США, країни Латинської Америки. Розвиток капіталізму в сільському господарстві зумовив швидке розорення значної кількості господарств, перетворював маси селянства у пролетарів та напівпролетарів. В. Стефаник називав це "трагедією усіх хлопів на світі".

Отже, Україна кінця XIX - початку XX ст., одна частина якої входила до складу Російської імперії, а інша - Австро-Угорської, справді була охоплена всіма соціально-політичними суперечностями. У цих умовах у духовній сфері розгортається гостра боротьба з питань характеру української культури, шляхів її розвитку, взаємодії з досягненнями інших народів. Висувається теорія "єдиної української національної культури", "класової культури" та ін.

Велике поширення мала також теорія культурно-національної автономії. Як відомо, цю програму з національного питання висунули наприкінці XIX ст. лідери австрійської соціал-демократії О. Бауер і К. Реннер. У Росії з ідеями "культурно-національної автономії" виступали національні соціалістичні партії, зокрема Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Теорія культурно-національної автономії була тісно пов'язана з уявленнями про безкласовість національної культури. Сутність цієї програми полягала в тому, що кожний громадянин записується в ту чи іншу націю, і кожна нація становить юридичне ціле, з правом примусового оподаткування своїх членів, з національними парламентами (сеймами), з національними статс-секретарями (міністрами).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. створюються національні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська демократична партія (УДП), "Спілка" (Український соціал-демократичний союз) та ін. Почали виходити нові періодичні видання, просякнуті патріотичними ідеями: "Рада", "Українська хата", "Рідний край" та ін.

Національна, патріотична орієнтація інтелігенції яскраво виявилася в інтерпретації нею проблем культурного прогресу, шляхів розвитку національної культури. Загалом представники української інтелігенції виступали войовничо в теоретичному поясненні проблем національної культури, відстоювали, домагалися забезпечення духовного прогресу народу. На противагу інтернаціоналістичній, марксистській позиції вони підтримували концепцію національно орієнтованого культурного розвитку, складовою якої було обстоювання елітарного та позакласового характеру культури, принципу її автономного розвитку.

Розуміння культури ідеологами національної ідеї зумовлювало тлумачення культурних цінностей як складника "духу нації". Ця настанова стала методологічним принципом пояснення культури. Розгляд культурних явищ крізь призму співвіднесення їх з духом нації спричинював відсіювання тих чи інших культурних цінностей. Явища, які, на думку ідеологів національної орієнтації, виходили за межі ідеї нації, оголошувалися такими, що втратили своє ціннісно-практичне значення. У цьому полягала основна методологічна проблема концепції культури, оскільки об'єкт пізнання в культурі обмежувався виключно виявами "духу нації".

Суб'єктивний підхід до пояснення природи культури приводив окремих прибічників української національної ідеї до захисту концепції елітарного характеру культури, еліти як носія та єдино можливого творця національної культури, на противагу "нетворчому плебесу". Так, один із теоретиків - А. Товкачевський - у статті "Партикуляризація цінностей" зазначав, що "для оздоровлення життя потрібні: демократизація соціального ладу і аристократизація цінностей". Обстоювання ним тези, що тільки закріпленням культури за елітою можна вберегти її від знецінення, стало виявом реакції на бурхливі соціальні заворушення початку XX ст.

Слід зазначити, що на обстоюванні елітаризму культури зімкнулись усі консервативні течії суспільно-політичної думки того часу, у тому числі в Україні. Вони одностайно виступили на захист цінностей культури від "зазіхань хама", який, на їхню думку, загрожує завоюванням цивілізації. Такими ідеями зокрема були пройняті роботи представників київської богословсько-філософської школи, а саме Д, Богдашевського, В. Родникова, Н. Стелецького, А. Глаголєва. Посилення соціалістичного руху, боротьба проти наявних суспільних відносин викликали в ідеологів національної ідеї принциповий опір. Так, київський богослов Н. Стелецький у праці "Соціалізм - його історія і критична оцінка з християнської точки зору" писав, що соціалізм може бути "поворотом до первісного стану дикунів і до панування кулачного права". А. Товкачевський (не безпідставно, як згодом з'ясувалося) додавав: "Я боюсь, що коли прийде вік соціалізму, люди будуть оглядатись на минулу капіталістичну еру, як на золотий вік".

Зображуючи "грядущего хама", який по-варварському стирає з лиця землі все накопичене історією, теоретики національної культури тим самим намагались зупинити ту частину творчої інтелігенції, яка просяклася ідеями "визвольного руху народних мас". Заяви про те, що прийдешнє "владарювання пролетаря" розтопче Сикстинську мадонну (Б. Лепкий), знищить культурні надбання людства (А. Товкачевський), були спробами критично поставитися до ідей соціалізму, що поширювалися в широких колах не тільки робітників, а й серед частини зденаціоналізованої інтелігенції. Українська інтелігенція насторожено ставилась до революції 1905-1907 рр. Мотиви втечі від життя знаходимо, наприклад, у творчості О. Луцького, В. Пачовського та ін. Декадентство повною мірою відображало розгубленість та острах діячів культури перед соціальною стихією.

Крім елітаризму, національно орієнтовані концепції характеризували пояснення історії української культури як ізольованого від інших культур явища. З позицій ізоляціонізму трактували проблеми розвитку національної культури М. Євшан, О. Грушевський, М. Сріблянський, В. Панейко та інші теоретики. Вони негативно ставилися до ролі цінностей культур інших народів у розвитку та збагаченні національної культури. Так, О. Грушевський вбачав у контактах української культури з культурами сусідніх народів фактор її занепаду, руйнації і тому закликав ізолювати її від закордонних впливів. Ці діячі висловлювали думку про те, що національне завжди вище, краще, ніж "більш цивілізоване, але чуже". Упередженістю до російських духовних надбань були пронизані навіть виступи українських марксистів із журналу "Дзвін", що характеризувалися "лівою", революційною фразою.

Загалом позиціям національно орієнтованих теоретиків у тлумаченні проблем розвитку культури був притаманний еклектизм. З одного боку, вони співали панегірики національній культурі як "вищому над усе", з іншого, виступаючи проти ангажованої "демократичної культури", критикували навіть національну культуру, її вищі досягнення. Так, М. Євшан намагався заперечити художню цінність творів Т. Шевченка.

Деякі представники національної ідеї обстоювали релятивізм явищ культури, їхню неповторність, заперечували будь-яку спробу позитивно пояснити їх функціонування в межах спілкування культур народів. Історія культури в їхньому баченні була спонтанним, алогічним, випадковим та містичним процесом. Простежити історію розвитку культури, вважали вони, неможливо, бо це явище цілком індивідуальне; колективне творення культури неможливе. Звідси робилися песимістичні висновки щодо можливостей освоєння культур інших народів національною культурою. "Чужа" культура - таємниця, пізнати і зрозуміти яку неможливо. Досягнення інших народів з цього погляду, функціонуючи в національній культурі, неспроможні сприяти її піднесенню, розвитку і лише перешкоджають національному самовираженню. Захищаючи національну відрубність, відчуваючи ворожнечу до тенденцій інтернаціоналізації культурного розвитку, ці теоретики іноді проти власної волі спрямовували культуру українського народу в річище провінціалізму.

Інший важливий процес - тенденція до взаємного обміну, спілкування, контактів між культурами різних народів, поза якими важко уявити розвиток національних культур, - відобразився в ідейно-естетичних позиціях діячів революційно-демократичного спрямування. На противагу тлумаченням теоретиків національної ідеї про неможливість і навіть шкідливість взаємодії культур, ці діячі обстоювали ідею розширення культурних контактів.

Проти ізоляціоністських концепцій культури рішуче виступив І. Франко. Він висловлював глибокі думки про те, що національна освіта, література, культура загалом мають бути за змістом та методом інтернаціональними; чим геніальніший митець, тим чіткіше в його творах виступають безсмертні прагнення та ідеали, спільні трудящим усього світу. І. Франко цінував животворний вплив на українську художню культуру західноєвропейської класики. Значущим вважав митець вплив російської літератури, представленої творчістю І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Щедріна, Г. Успенського, М. Некрасова та ін.

Відповідаючи авторам галицького журналу "Правда", які зображували історію української культури у відриві від інших культур, І. Франко зазначав: "Дивно нам, що це говорить редакція органу політичного, котрій мусять бути відомі реальні факти й обставини, а в числі і такі, що більша половина русинів-українців живе в Росії, безпосередньо приклеєна до народу московського, що той народ московський утворив велику державу, до котрої так чи інакше звертаються очі всієї Слов'янщини, що та держава обіймає з двох боків і Галицьку Русь, що той народ московський витворив життя духовне, літературне і наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну, й на нас". Цей вплив, зазначав Франко, відрізнявся від впливу на українську культуру західноєвропейської класики: "Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених". Коли галицькі москвофіли зробили спробу звинуватити українську інтелігенцію в "ненависті до всього російського", І. Франко в статті "Щирість тону і щирість переконань" обурено заперечив: "Ми всі русофіли, чуєте, повторюю ще раз: ми всі русофіли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо на тій мові певно не менше, а може й більше від вас".

Шроти національних обмежень у ставленні до художньої скарбниці інших народів була і Леся Українка. Будучи поборником світового мистецтва, вона постійно виступала за обізнаність українських митців з досягненнями зарубіжної художньої культури. Письменниця закликала до засвоєння українською культурою кращих надбань світового мистецтва і постійно ратувала за вдалі переклади світової літератури як засіб ознайомлення українського народу з художніми досягненнями людства.

Ситуація, що складалася на цей час в Російській імперії, залишалася неоднозначною. Політична діяльність, окрім кількох років першої революції, була заборонена. Українські партії перебували у стадії становлення, до того ж працювали у підпіллі. Можливості національно-культурної роботи до революції 1905 р. були несприятливі. У роки революції, з проголошенням демократичних свобод, ситуація дещо покращилася: виникають національна преса, культурнопросвітні заклади, жвавішає книговидавництво. Питання шкільництва і української мови стало на перше місце. У 1906 р. уряд дозволяє користуватися українською мовою з метою пояснення навчального матеріалу, певні зрушення відбулися у вищій школі. Зокрема, в Харківському університеті з 1907/1908 навчального року дозволено курси української народної словесності, української мови, історії України. їх викладали відповідно професори М. Сумцов, М. Халанський, Д. Багалій. Проте після перевороту 3 червня 1907 р. ситуація погіршується. З вищої школи зникає українознавство, значних труднощів зазнає періодична преса, посилюється адміністративний тиск щодо діяльності "Просвіт". Циркуляром МВС від 2 лютого 1910 р. місцевій владі наказано не дозволяти відкриття будь-яких українських культурно-просвітніх установ. Така реакційна політика царського режиму залишалася незмінною до повалення самодержавства.

Звертаючись до проблеми національного відродження, слід акцентувати увагу на ролі, яку відігравали в українізаційному процесі земства, культурно-просвітні громади та кооперативи. Органи місцевого самоврядування - земства та міські думи - на початку XX ст. залишалися установами, що значно впливали на ситуацію на місцях, прямо чи опосередковано вони підтримували процес українського відродження. Тут можна виокремити декілька напрямів: підтримка просвітницьких організацій та кооперативного руху, фінансування початкової та спеціальної школи; організація вчительських курсів; підтримка недільних та вечірніх шкіл, преси, бібліотечної мережі тощо.

Наприкінці XIX ст. у Харківській губернії, за повідомленням газети "Харьковская жизнь", була лише одна сільська бібліотека - у с. Макарівка Лебединського повіту. На початку XX ст. їх кількість збільшилася. Спершу відкриттям бібліотек займалося Товариство грамотності. З 1906 р. вони перейшли до рук губернської земської управи, яка і займалася далі відкриттям і комплектуванням бібліотек. У 1907 р. діяло 390 народних бібліотек, а в 1912 р. їх було 775. Харківщина, зазначає з цього приводу газета "Накануне", посідала одне з перших місць в імперії, поступаючись лише В'ятській губернії. Звичайно, в переважній більшості тут були російськомовні книжки. Та не менш важливим є зміст будь-якої книги. Так, переглядаючи каталог пришкільної вчительської бібліотеки Харкова, знаходимо "Историю Украины и ее народа" О. Єфименко, "Заселение Харьковского края и общий ход культурного развития" Д. Багалія, довідкове видання С. Русової "Что читать по украинской истории и литературе". Серед біографічних видань - книги про Т. Шевченка, М. Гоголя, К. Ушинського тощо.

Завдяки зусиллям земств, просвітніх установ українська книга проникає і до сільських бібліотек. У 1912 р. залежно від повіту на одну бібліотеку припадало в середньому від 4,4 до 19,3 книги. Читаність українського видання удвічі перевищувала середню. Важливі статистичні дані наводить газета "Харьковские новости". За результатом земського дослідження, проведеного у 1906 р. стосовно популярності книг, виявилося, що найбільшим попитом користується "Кобзар" Т. Шевченка. Далі - твори Ч. Діккенса. Слід зазначити ще одну цікаву деталь. Серед історичної літератури великою популярністю користувалися російськомовні видання, але присвячені українській, точніше козацькій, тематиці. Певно, користуючись власними дослідженнями, губернська управа нагородила своїх дописувачів у 1908 р. книгами Т. Шевченка та М. Гоголя. Свідченням великого впливу української книги є ставлення до неї ворогів. У 1914 р., повідомляє журнал "Світло", за наказом шкільних інспекторів у деяких губерніях, у тому числі в Харківській, почалася масова конфіскація українських книжок з народних бібліотек та книгарень.

Щодо підтримки періодичних видань, то на дотації земств перебували переважно прогресивні видання, та й фінансова підтримка їх була більш значущою. Так, для офіціозу "Харьковские губернские ведомости" у 1911 р. було виділено 384 руб. 56 коп., а для газети "Южный край" та журналу "Хлібороб" - відповідно 2360 руб. 50 коп. та 1057 руб. 50 коп. "Южный край" друкував деякі статті українською мовою, а "Хлібороб" був фактично двомовним місячником. На своїх сторінках він знайомить читача з творчістю М. Кропивницького, друкуючи його "Хліборобські нариси". Допомагав "Хлібороб" роботі Термінологічної комісії при Київському політехнічному інституті, що збирала та розробляла українську термінологію.

Іншим важливим напрямом діяльності земства була організація роботи літніх учительських курсів. Всебічна підтримка цієї справи мала не лише суто педагогічне значення. Курси згуртовували вчителів, сприяли поширенню передових ідей і зокрема потребі у навчанні дітей рідною мовою. Під час їх проведення пропагувалася українська література, яку можна було й придбати. У процесі проведення вчительських курсів у 1911 р. було прочитано доклади, автори яких доводили необхідність перевести навчальний процес на рідну мову. Деякі вчителі, повідомляє журнал "Світло", наводили приклади результативності такого підходу з власної практики. Це підтверджує припущення, що вони нелегально навчали дітей рідною мовою. Користуючись результатами діяльності курсів, відділом народної освіти земства було укладено каталог книг українською мовою для народних бібліотек, куди ввійшли кращі твори українського письменства для народного і дитячого читання.

Відома своєю реакційністю і близька до урядових кіл газета "Новое время" писала щодо вчительських курсів в Україні так: "Останнім часом почалася енергійна робота з навчання вчителів-українців і озброєння їх знаннями для успішнішої пропаганди мазепинства. Головним засобом для цього, як не дивно, стали літні короткочасні курси для народних учителів".

У 1911 р. представники земств зібралися на з'їзд, присвячений розвитку народної освіти в імперії. Від Харківщини, повідомляв журнал "Світло", було проголошено доповідь, де, між іншим, повідомлялося, що до програми підвищення народної школи введено новий курс старої і сучасної української літератури. Активну підтримку на з'їзді отримала пропозиція впровадження рідної мови у початкових школах, де проживають різні народності. Резолюція з'їзду (п. 68) передбачала в перший період навчання використання рідної мови та матеріалу з побуту і літератури місцевого населення. На жаль, ці важливі рішення так і не були втілені в життя. Царський режим приховував від широкої громадськості його постанови, чимало делегатів були піддані гонінням. Не випадково тижневик "Сніп" зазначав, що школа - це місце, де молодому поколінню прищеплюється певний світогляд, тому держави тримають це питання під пильним контролем. В іншому номері часопису зазначалося, що боротьба за націоналізацію школи є по суті національно-визвольною.

Серед інших виявів підтримки земствами українського руху слід згадати всеукраїнську акцію зі збирання коштів на пам'ятник Т. Шевченкові у Києві. Харківська земська управа в 1908 р. ухвалила відраховувати протягом п'яти років по 200 руб. щороку.

Серед просвітніх установ, які сприяли національному відродженню в краї, слід назвати товариство грамотності з філіями в Богодухові, Вовчанську, Кочетку, Сумах, Слав'янську, Старобільську. Активно працювала Харківська жіноча школа, яку очолювала X. Алчевська. Діяли національні просвітні установи. У 1908 р., за повідомленням преси, було засновано "Родину". Така назва товариства не була випадковою і мала подвійне значення залежно від того, як читається літера "и": російською чи українською. Виходило не "Родіна", а "родина", тобто сім'я. Цю хитрість помітило "Новое время", викриваючи український рух. Справді, харківська "Родина" мала виразні ознаки українського товариства і працювала на ниві української культури. Те саме варто сказати про діяльність заснованого в 1912 р. літературно-художнього та етнографічного товариства ім. Г. Квітки-Основ'яненка, який очолив дворянин, однодумець М. Міхновського К. Бич-Лубенський.

Товариство грамотності було найпотужнішою структурою. Воно складалося з низки комісій: шкільно-педагогічної, видавничої, народних читань тощо. У розпорядженні товариства знаходились початкові школи, бібліотеки, Народний будинок. При видавничій комісії була малоруська, яка видавала українські книжки. Протягом 1905-1908 рр. вдалося надрукувати 13 назв тиражем від 5 тис. до 10 тис. Активними працівниками комісії були Д. Багалій, М. Сумцов, О. Єфименко. Планувалося видання дешевої україномовної газети, однак у зв'язку з утисками адміністрації робота багато в чому була зведена нанівець.

З 1908 р. у Народному домі та інших місцях Харкова було започатковано публічні читання українською мовою. Звучали твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка. "Не маючи рідної школи й науки, - зазначав дописувач з Харкова на сторінках журналу "Світло", - ми повинні звертати особливу увагу на всякі засоби позашкільної освіти і якомога більш використовувати їх".

При Народному домі працювали три аматорські театральні трупи, дві з яких були українськими. Очолювали їх Т. Хворост і П. Зівченко. Інсценувалися твори українських драматургів М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. Згідно з відгуками прискіпливого в українських питаннях тижневика "Сніп", рівень постановок був досить задовільним. Щоправда, підкреслювався синдром "малоросійськості" більшості акторів: "...Ті, які мають нагоду говорити своєю мовою зі сцени, повинні цим користуватися і поза сценою".

Велику роль у національно-культурній справі в Лівобережній Україні відіграла X. Алчевська. З нею співпрацював популярний письменник і просвітитель Б. Грінченко. Христина Данилівна зі своїми однодумцями була свідомим "орачем" на українізаційній ниві. В одній з публікацій у журналі "Світло" вона зазначала: "Психології народу не викоренити, не витруїти з душі народу, вона завжди буде відрізнятися національною особливістю і буде пориватися до того, що ближче і дорожче, як рослина, зв'язана з землею, тягнеться до світла, до повітря, без яких не може жити". Недільна школа X. Алчевської була не лише освітнім закладом, тут проводились національно-виховна робота, свята, вечори, де лунало українське слово, музика, пісня.

У 1908 р. у Петербурзі відбувся з'їзд діячів народних університетів та інших культурно-просвітницьких установ. Україну представляли 26 організацій. Проведення з'їзду, як і його резолюції, свідчать, що діячі культурно-просвітніх установ відстоювали право кожної нації на самовизначення, потребу у введенні рідної мови до освітньої системи. Проведення з'їзду мало велике значення для національно-культурного відродження пригнічених народів, його рішення були орієнтиром для діяльності просвітніх установ. Отже, в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст., попри всі негаразди, створювалися історичні передумови процесу українізації духовного життя нації.

Перша світова війна перервала еволюційний розвиток, поглибила наявні суперечності в українській культурі й спричинила нові.

Після захоплення Галичини восени 1914 р. російськими військами голова окупаційної адміністрації генерал-губернатор О. Бобринський виклав свою програму: "Східна Галичина та Лемківщина - споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; в цих землях корінне населення завжди було руським, тому влаштування їх повинно ґрунтуватися на руських началах. Я буду запроваджувати тут російську мову та устрій". Почалася відверта політика русифікації. Але ці імперіалістичні плани не довелося здійснити: внаслідок наступу австро-німецьких військ у червні 1915 р. Галичина майже повністю повернулася до складу Австрії. Відступаючи, царські війська зруйнували й пограбували українські культурні заклади та наукові установи, у тому числі Наукове товариство ім. Шевченка, бібліотеку та музей "Народного дома", музей Ставропігійського інституту тощо.

Виразна антиукраїнська політика спричинила поширення серед галицьких українців настроїв на підтримку австро-угорського уряду, який хоч і не заохочував національні рухи, але не проводив політику цілковитої заборони українства в головних сферах політичного та культурного життя. У серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну українську раду, а пізніше - Загальну українську раду, до складу якої увійшли представники трьох провідних західноукраїнських партій - національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головна рада закликала український народ боротися за визволення всієї України від російського царату, за утворення незалежної держави. Одночасно на основі січового руху почалося формування легіону Українських січових стрільців (УСС). У 1916-1917 рр. УСС не тільки брали участь у воєнних діях, а й займалися культурно-просвітницькою роботою, організацією народної освіти на Волині. До січових стрільців вступив, зокрема, син І. Франка - Петро.

Трагізм ситуації, в якій опинилися діячі національно-визвольного руху, полягав у тому, що, одержуючи підтримку з боку австрійського уряду, вони тішили себе марними сподіваннями на австро-німецьку допомогу у справі відродження української державності. Воюючи в лавах австро-угорської армії, УСС змушені були спрямовувати зброю проти своїх братів - українців, що служили в російській армії. їхній наївний романтизм розвіювався повільно, поступово.

Оскільки до січових стрільців увійшли представники західноукраїнського студентства, мистецьких кіл, сільської молоді, пов'язаної з фольклорними традиціями, січовики створили багато нових яскравих пісень, які поширювалися в народі ("Повставали козаченьки", "Ой, видно село", "Бо війна війною"), та віршів. Видатними поетами були О. Бабій, Р. Купчинський, М. Голубець та ін.

Так парадоксально світова війна, розриваючи стійкі культурні контакти, ламаючи українські культурні заклади й осередки, одночасно закладала умови нового культурного піднесення, стимулювала зростання національної свідомості народу, наближала бурхливі революційні події.

На початку XX ст. значно збільшується чисельність української інтелігенції, посилюється її роль в суспільстві. Значна її частина займає дедалі радикальніші позиції у питаннях подальшого розвитку культури України, що гальмувався утисками царату.

Рівень писемності українців за результатами перепису 1897 р. становив 23,3 %, а у Волинській та Чернігівській губерніях, де переважало українське населення, цей показник був ще нижчим - відповідно 9 та 16 %. 25 мільйонів українців були позбавлені як школи, так і преси рідною мовою, під забороною перебували українська література і театр. Не дивно, що таке гноблення культури викликало обурення студентства та прогресивної інтелігенції України. Особливо це виявилось під час першої російської революції 1905-1907 рр., коли письменники М. Коцюбинський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, В. Самійленко, В. Стефаник, професор А. Кримський, художники М. Бурячек, Ф. Красицький тощо активно виступили проти царату на сторінках сатиричного щотижневика "Шершень".

Професура Новоросійського університету в цей час підтримала відому записку 343 вчених, в якій вони вимагали надання навчальним закладам конституційних прав і відмовлялись без цього продовжувати заняття.

Такі протести інтелігенції змусили царат 17 жовтня 1905 р. прийняти маніфест, який позитивно зустріла більшість інтелігенції, бо він надавав їй певні права і свободи.

Під час реакції після поразки першої революції інтелігенція України продовжувала творчу роботу, особливо за допомогою різних об'єднань і товариств. Одним із таких було Харківське історико-філологічне товариство (ХІФТ), яке виникло ще у 1877 р. на основі наукових сил університету. Найбільш активно і плідно працювали: в галузі літературознавства - майбутній академік О. Білецький, професор І. Айзеншток; історії - майбутні академіки В. Бузескул і Д. Баталій, професор М. Ковалевський; історії права - майбутній академік М. Максимейко; етнографії - майбутній академік Д. Яворницький; архітектури - професор С. Таранущенко та багато інших.

Подібну роботу здійснювала інтелігенція, яка згрупувалася навколо Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого при Київському університеті в 1872 р. Друкована продукція цього товариства становила 24-томне видання "Чтений". Наукове товариство їм. Т. Шевченка виникло у Львові у 1898 р., товариство з такою самою назвою почало працювати в Києві під час революції 1905- 1907 рр. Активними учасниками товариства у Львові були: І. Франко, Д. Гнатюк, А. Маковій, І. Крип'якевич, Ф. Колесса, М. Возняк та інші вчені і письменники. Якщо львів'яни регулярно видавали "Літературно-науковий вісник", то кияни протягом І907-1914 рр. випустили 16 томів "Записок наукового товариства ім. T.Г. Шевченка". В останньому, наприклад, друкувалися роботи таких відомих учених, як академіка О. Шахматова, Ф. Корша, М. Сумцова, Ф. Вовка, М. Возняка та ін.

І все-таки загальний рівень культури в Україні напередодні нових жахливих випробувань Першої світової війни залишався надзвичайно низьким. За населення 25 мільйонів осіб на одну тисячу осіб припадало у школі лише 67 учнів. За письменністю Україна займала одне з останніх місць в Європі. Про характер політики царату в галузі народної освіти свідчить, наприклад, те, що на утримання адміністративно-поліцейського апарату, суду і тюрем витрачалось напередодні Першої світової війни в півтора рази більше коштів, ніж на народну освіту.

На початку 1914/15 навчального року на території України, яка входила до складу Росії, функціонувало лише 19 вищих навчальних закладів, в яких було 26 695 студентів. Слід зауважити, що більшість із них було відкрито на приватні пожертвування. Дві третини вищих навчальних закладів припадало на Харків і Київ, де концентрувалась основна маса студентства України. Характерно, що в Харківському, Київському та Одеському університетах 40 % студентів навчались на юридичних факультетах, які зазвичай готували чиновників для державного апарату самодержавства, тобто воно прагнуло виховати вірну собі інтелігенцію. Про це свідчить і соціальний склад студентства згаданих університетів: 36 % - діти чиновників і дворян, 7,5 % - духовенства, 12,2 % - заможних громадян і купців, 24,3 % - міщан із ремісників, 14,5 % - заможного селянства і, нарешті, 4 % - інших. Така картина була характерною для всієї України, де в 1914 р. навчалось 64 % дітей заможних верств населення і дворянства.

Демократично настроєна українська інтелігенція завжди відчувала на собі утиски царату. Так, у 1911 р. тільки в Київському політехнічному університеті були вимушені залишити роботу 11 найкваліфікованіших і демократично настроєних професорів. Прогресивній науковій молоді важко було потрапити до лав професури, бо інституція професорського стипендіатства була в руках реакційно настроєних професорів. Ось чому на Україні в 1913 р. у трьох головних університетах працювало лише 448 викладачів, у тому числі 173 ординарних і 58 екстраординарних професорів, 204 приват-доценти і 13 викладачів.

Слід зауважити, що професорсько-викладацький склад мав хиткий і принизливий юридичний статус. До 1917 р. на посаду професора призначав міністр освіти. Особливо принизливим було становище приват-доцентів. їх заробітна плата була нижчою, ніж у деяких категорій університетських службовців, їх позбавляли права приймати іспити у студентів з курсів, які вони читали. Зовсім жебрацьким було становище лаборантів та асистентів. Система атестації викладачів вищих навчальних закладів передбачала між іншим і потребу у поданні документів про політичну благонадійність. Так царат формував інтелігенцію, яка в Україні мала служити йому вірою і правдою.

Реакційна професура займала панівні позиції і в Київському, і в Одеському університетах. Проте у скарбницю вітчизняної науки робили внесок такі відомі вчені, як професори Київського університету зоології М. Коротнєв, ботанік С. Навашин, математик Д. Граве, геолог П. Тутковський, терапевт Ф. Яновський, хірург М. Волкович, історик М. Довнар-Запольський, філософ А. Шляров та ін. У Харківському університеті на межі століть плідно працювали видатні вчені: лінгвіст О. Потебня, математики І. Ляпунов, В. Стеклов, Д. Сінцов, історик Д. Баталій, географ А. Краснов, фізик А. Грузінцев і Д. Рожанський. В Одеському університеті на початку XX ст. творили відомі науковці: історик Є. Щепкін, математик С. Ярошенко, фізіолог В. Вериго, психолог М. Панче та ін. У Харківському зооветеринарному інституті довгий час працював визначний корифей вітчизняної зоотехніки М. Іванов.

У розвиток технічної думки й освіти України до 1917 р. відчутний внесок зробили професори Київського політехнічного інституту В. Кирничев, М. Коновалов, С. Іванов, М. Тихвинський, Є. Патон, а також професор О. Терпигорєв із Катеринославського гірничого інституту та ін.

Важливу роль у культурному житті України відігравало вчительство. На початок 1917 р. у Російській імперії нараховувалось 280 тис. учителів, із них 50 тис. працювали в Україні. Слід зауважити, що вчительство було далеко неоднорідним за соціальним походженням, матеріальним станом та політичною орієнтацією. Якщо царат прагнув приборкати міське вчительство стабільним і достатнім матеріальним становищем, то низове, масове вчительство народних шкіл - шляхом жебрацтва, насильства, обмеженням доступу до знань. І, звичайно, значна частина вчителів була незадоволена політикою царату і з ентузіазмом зустріла Лютневу революцію 1917 р., хоч і після неї їх становище не стало кращим.

На настрій значної частини українського вчительства впливала Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС), створена у квітні 1917 р. на зразок Всеросійської учительської спілки (ВУС), яка мала в Україні свій осередок. Ці організації постійно конфліктували між собою. Якщо ВУУС об'єднувала переважно сільське українське учительство, то ВУС - міське і російське. ВУУС виступала на підтримку Центральної Ради, за автономію вчительських організацій, аполітичність профруху. ВУУС підпорядкувала багато наявних і створила низку нових культурно-просвітницьких організацій, наприклад "Просвіти", яких у серпні 1917 р. було більше 3 тис.

На культурне життя України після Лютневої революції 1917 р. впливала і низка різноманітних, переважно профспілкових організацій, створених за ініціативи учительства. Тільки в Катеринославській губернії виникли: спілка народних учителів, спілка залізничних учителів, учителів вищих навчальних училищ, учителів-євреїв, учителів-українців, Катеринославське відділення Всеросійської учительської спілки і Спілка народних учителів Катеринославського повіту (360 осіб). Найвпливовішою була Спілка народних учителів Катеринослава, в яку входило майже 400 учителів міських початкових шкіл. Як визначали самі вчителі, вони перебували під впливом Тимчасового уряду та його лідера О. Керенського. Така картина була характерною для переважної частини губерній Східної України.

Але і тоді серед учительства формувалось ядро, що об'єднувало найрадикальнішу за настроями частину інтелігенції, яка підтримувала позиції революційно-демократичних партій. Серед них слід назвати вчителів Чернігівщини (Г. Бабченко і С. Шелудьк), Харківщини (П. Щепкін і А. Бондарчук), Одещини (В. Черкунов) та ін. Учителі Звенигородського повіту Київської губернії на з'їзді у квітні 1917 р. запропонували перетворити всі школи в "народні" з доступом до них простого населення і навчанням рідною мовою. Питання про відкриття української школи обговорювалось і на другому з'їзді вчителів Лебединського повіту Харківської губернії у травні 1917 р. Революційна настроєність значної частини учительства змусила Тимчасовий уряд 8 серпня 1917 р. звільнити їх від військової служби.

Як бачимо, у буремні роки перших російських революцій, світової війни, розрухи і жебрацтва в умовах великодержавної політики царату інтелігенція України, особливо її демократична частина, найчисленніший її загін - вчительство - продовжувала свою творчу, культурно-просвітницьку роботу і тим самим сприяла розвитку вітчизняної науки і культури.

Розвиток культури України у кінці XIX - на початку XX ст., геополітичне положення України, засилля іноземного капіталу, колоніальний тягар сусідніх держав, що роздерли на шматки велику націю, спричинили зростання національної самосвідомості українського народу, його інтелігенції, стали основою нового явища, яке увійшло в історію під назвою "українізація".

Революційні події 1917-1920 рр. стали насправді зламними в історії української культури. Падіння російського царату, розпад Австро-Угорської імперії, боротьба за національну державність та визначення її соціального змісту справили дуже серйозний, але суперечливий вплив на культурний розвиток народу. З одного боку, в цей час зроблено значні кроки до становлення державних форм організації культурної сфери, української вищої освіти, розвитку народного шкільництва, піднесення національно-культурного життя. З іншого, розрив поступовості розвитку, фатальні події братовбивчої війни зумовили те, що в часи, коли гасла розвитку української культури набули надзвичайного поширення, нових, по-справжньому яскравих, здатних пережити випробування часом витворів мистецтва з'явилося небагато, а велика кількість справді визначних пам'яток історії та культури була втрачена у вирії громадянської війни, знищена або вивезена за кордон. Події політичного життя заклали міцний фундамент культурного піднесення 20-х років, зробили реальністю новий, неможливий в інших суспільних умовах етап українського національно-культурного відродження як у Радянському Союзі, так і за його межами.

Український народ радісно зустрів звістку про повалення царського режиму (лютий 1917 р.). Відразу в Києві було утворено Раду представників громадських організацій, серед завдань якої важливе місце посідала національно-культурна робота. Прибічники вільного національного розвитку гуртувалися навколо українського клубу "Родина", Українського наукового товариства. Товариства українських техніків і агрономів, педагогічного товариства тощо. 4-17 березня в Києві було проголошено створення Центральної Ради - надпартійного органу, який мав репрезентувати загальнонаціональні інтереси. Центральна Рада видала відозву "До українського народу", в якій закликала "селян, робітників, солдатів та інтелігенцію" створювати політичні, економічні та культурні союзи, збирати гроші на потреби національного відродження. Знову почали діяти "Просвіти", в Харкові виникло товариство "Рідна школа", з'явилися курси українознавства для вчителів. У Києві, Полтаві, Чернігові відкрито перші українські гімназії.

Центральна Рада вимагала від Тимчасового уряду автономії для України, але Петроград не погоджувався на це. Після Жовтневої революції в Росії Українська Центральна Рада (УЦР) III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку в складі Російської Федеративної Республіки: верховна влада визнавалася за Центральною Радою та її урядом - Генеральним Секретаріатом. Але незабаром розпочалося збройне протистояння Раднаркому РСФРР та Центральної Ради. 12-25 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові проголосив встановлення радянської влади на Україні й утворив альтернативний орган влади (центральний виконавчий комітет - ЦВК України) та радянський уряд (Народний Секретаріат). Питаннями культури займалося Народне секретарство освіти на чолі з В. Затонським. Цей орган почав закладати нову культурну політику: запропонував радам взяти під свій нагляд театри і кінематограф, закривати ті з них, позиція яких ворожа до радянської влади. У лютому 1918 р. запроваджено реформу шкільної адміністрації.

Центральна Рада проводила свою політику на ниві культури. Система шкільної освіти, яка дісталася у спадок від Російської імперії, у 1917 р. була досить складною. Нижчі початкові навчальні заклади охоплювали парафіяльні та сільські двокласні школи. Далі освіта продовжувалася у вищих початкових та середніх навчальних закладах: реальних школах (6 класів), духовних семінаріях, кадетських корпусах, комерційних, єпархіальних школах, жіночих гімназіях, дівочих інститутах, середніх чоловічих школах, вчительських семінаріях, церковно-учительських школах. Ці та інші просвітні установи були підпорядковані різним відомствам, а музичні, театральні, мистецтвознавчі навчальні заклади - секретарству внутрішніх справ.

У перші післяреволюційні дні Тимчасовий уряд у первинному пориві демократизації схвалив діяльність у напрямі українізації школи. Центр дозволив у повітах і волостях, де мешкає переважно українське населення, відкривати українські школи із забезпеченням прав меншин Російська мова мала викладатися з другого року навчання як обов'язковий предмет. У вищій школі Петроград пропонував створити кафедри української мови, української історії, української літератури та українського права, а в учительських семінаріях та інститутах запровадити предмети української мови, літератури, історії і географії. За рішенням міської думи в Києві розпочалося навчання українською мовою в школі ім. М. Грушевського, а з метою подальшої українізації київських шкіл міська шкільна комісія утворила спеціальну підкомісію, до якої ввійшли М. Грушевський та І. Стешенко. Активізувало роботу створене ще до революції Товариство шкільної освіти, яке розпочало підготовку Всеукраїнського педагогічного з'їзду. 18 березня в Києві відкрилась перша українська гімназія. її директором став відомий педагог П. Холодний.

Велику роль в українізації школи і освіти взагалі відіграли І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917 р.) та II Всеукраїнський учительський з'їзд (серпень 1917 р.). Головну роль у їх проведенні відіграли Товариство шкільної освіти на чолі з П. Холодним, а потім Генеральне секретарство освіти на чолі з І. Стешенком. Згідно з рішенням І з'їзду при УЦР почала працювати Шкільна рада, а при Комітеті УЦР - Шкільна комісія. У губерніях та повітах передбачалось організувати українознавчі бібліотеки, відкрити курси для підготовки лекторів та літні вчительські курси, а також повітові курси з українознавства для народних вчителів майже в усіх повітових містах, підготовити підручники для народної школи, видрукувати українську термінологію з арифметики, географії та граматики. Повна свобода вчителю надавалась у виборі підручників або методу навчання. Українізація початкових шкіл розпочиналася з вересня 1917 р. Учні першого року мали вивчати усі предмети за підручниками, пристосованими до діалекту тієї чи іншої місцевості, а другого - за підручниками, написаними літературною українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилася з третього року навчання. Але навряд чи можна вважати демократичним рішення І з'їзду про звільнення зі шкіл осіб, які не були прихильниками українізації.

Щодо гімназій і середніх шкіл, то в них могли спільно навчатися хлопці та дівчата, переважно за гроші державної казни. Українізація поширювалась лише на гімназії, які працювали в регіонах, населених "цілком українською людністю", але повне їх переведення на українську мову навчання було передбачено через два роки. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не забороняли відкривати в них за вимогою батьків-неукраїнців класи з російською мовою навчання, а в російських гімназіях, де українці становили меншість, - класи з українською мовою викладання. На Шкільну раду при УЦР покладався обов'язок повернути в Україну з Росії українських вчителів, забезпечивши їм відповідні посади.

Дуже важливими рішеннями повноважних представників учительства були вимоги перевезення в Україну національних документів з інших архівів і зосередження їх у єдиному архіві, а також про зібрання у Національному музеї предметів української старовини, які були вивезені за кордон. Гасла створення єдиної національно-демократичної школи переважали і на серпневому вчительському з'їзді. Одностайно підтримано пропозиції про право всіх громадян на безкоштовну освіту із забезпеченням учнів підручниками, одягом та харчуванням, про обов'язковість і світський характер освіти. Єдина школа утворювалась як семирічна народна загальноосвітня школа, методологічно побудована на спостереженнях та уявленнях з навколишнього життя. Після закінчення семирічної школи юнаки та дівчата могли продовжити навчання у гімназії або технічній школі. Передбачали відкрити з осені 1917 р. Український народний університет у Києві з фундаментальною бібліотекою та іншим належним оснащенням для підготовки нових наукових сил у справі українізації освіти. З цією метою створювали організації "Просвіти" у селах, засновували вчительські спілки у повітах, готували кадри лекторів та інструкторів з освітніх справ, для чого в Києві мала бути організована науково-педагогічна академія. Влітку в повітах організовували півторамісячні педагогічні курси.

З появою Генерального секретарства народної освіти вдосконалювалося управління школою. При багатьох школах створювали українські дитячі народні садки. Вчительська громадськість протистояла русифікаторській активності деяких земств і урядових інституцій, відкривала книгарні, читальні, організовувала інтернати для дітей селян, гуртки самоосвіти, клуби, каси товариської допомоги. Подекуди земства і міські управи запроваджували стипендії для талановитих дітей бідних батьків.

Після жовтневих подій у Росії генеральний секретар освіти І. Стешенко звернувся до всіх педагогів-українців, що мешкали поза Україною, з проханням повернутися на батьківщину для роботи в українізованих гімназіях та школах. Багато таких учителів погодилися. Секретарство також почало створювати вечірні курси для неписьменних дорослих. Участь у цій справі брали місцеві органи самоврядування, просвітні установи, меценати, які організовували навчальний процес.

Всеукраїнська вчительська спілка почала видавати загально-педагогічний журнал "Вільна українська школа". На його сторінках мали висвітлюватися найновіші течії в європейській педагогіці, діяльність секретарства освіти з організації нової школи, її стосунки з учителями, учнями, батьками, питання дошкільного виховання, проблеми нижчої, середньої та вищої шкіл, програми і розклади предметів, методики викладання в гімназіях та російських школах, організація позашкільної освіти тощо. Більшість просвітницького керівництва УЦР розуміла, що "громадянами вільної Української республіки не можна керувати згори, категоричними веліннями; так само й нова школа повинна керуватися самою громадою, в інтересах якої вона виховує майбутніх громадян". Шкільне самоуправління будувалося на найдемократичніших засадах і мало відповідати обсягу компетенції громадської освітньої самоуправи.

У грудні в Києві відбулася нарада з питань організації шкільної справи. У центрі уваги були проблеми організації управління народною освітою на місцях, форми і умови участі центральної влади в ній, націоналізація школи, запровадження у життя принципів її єдності та автономії. На нараді обговорювали питання про компетенцію земств, відносини між земством і містом щодо школи, роль у цій справі учительських організацій, відділів народної освіти, шкільних рад, інститутів інструкторів, порядок надання учительських посад, підготовку працівників народної освіти для земської та міської служби. Багато цікавих пропозицій було висловлено щодо посилення впливу на освіту з боку музеїв, видавництв, інформаційних бюро. Найважливіше місце під час обговорення посідали питання мови викладання, ролі національних організацій та національних меншин у керівництві школами, компетенції педагогічних колегій.

Секретарство освіти зосереджувало у себе всі відомості щодо кожної української гімназії, у тому числі й такі: на чиї кошти існує, чи має повні права, в якому приміщенні розташовується, скільки відкрито класів і скільки в них дітей, хто і з яким освітнім рівнем працює, який розклад предметів, які з них не забезпечені вчителями. У той тривожний час такі "дрібниці" конче потрібні були Генеральному секретарству з метою вироблення правильної освітньої політики. І без того скрутне становище в листопаді - грудні 1917 р. дедалі більше погіршувалося. Все фінансування до цього було зосереджене в Міністерстві освіти Тимчасового уряду і визначено лише на другу половину 1917 р. Уже з 1 січня 1918 р. ні копійки не залишилося. Уряд України намагався виправити ситуацію, але справа українізації шкіл в Одесі, Миколаєві, на Херсонщині, Катеринославщині, у Таврійській губернії, де земства "не могли" знайти відповідні кошти, просувалася дуже повільно. Оплата праці педагогічного складу була невеликою. Так, учитель вищої категорії отримував 150 крб (вдвічі менше, ніж канцелярист у міністерстві), вчителі графіки, співів - 100 крб на місяць.

Демократичний характер мала українізація вищої школи. Зазвичай у вищих навчальних закладах вводилася мішана мова викладання. Вчительство звернулося до УЦР з проханням заохочувати професорів до читання курсів українською мовою. У вищих школах дозволялось відкривати кафедри історії України, української літератури, мови та українського права. Передбачалося також заснування кафедри історії української етнографії та історії української науки.

За рішенням Генерального Секретаріату 5 жовтня 1917р. у складі історико-філологічного, фізико-математичного і правничого факультетів було відкрито Київський український народний університет, до якого приймали осіб обох статей, будь-якої національності, що надавали атестати або свідоцтва зрілості про закінчення хлоп'ячих та жіночих гімназій, духовних семінарій, Олександрійського ліцею або Школи правознавства, реальних шкіл з додатковим класом, громадських комерційних шкіл, учительських інститутів, єпархіальних шкіл та інших жіночих шкіл, вищої школи. При університеті додаткових іспитів передбачено не було. На урочистому відкритті університету І. Огієнко виголосив славнозвісну промову "Українська культура".

У добу діяльності УЦР також відкрито Київський географічний інститут, Київський юридичний інститут, Херсонський педагогічний інститут та деякі інші вищі навчальні заклади. У жовтні 1917 р. було вирішено створити Кам'янець-Подільський український народний університет. На місце виїхала професорська делегація, провідну роль в якій відігравав І. Огієнко. Делегація прибула до Кам'янця-Подільського 22 березня 1918 p., але подальші події склалися так, що університет було відкрито лише за часів гетьманату.

5 грудня рішенням УЦР в Києві було засновано Українську академію мистецтв, яка давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала сприяти заснуванню і підтриманню художніх шкіл в Україні. Вищий мистецький курс могли освоювати чоловіки і жінки, незалежно від національності, віри і віку. Особи, що закінчили середні мистецькі школи, зараховувалися у дійсні студенти без іспитів. До цієї категорії могли потрапити і випускники вищих спеціальних шкіл за фахом "будівництво", але після складання іспитів з малювання та історії і теорії мистецтва. Дійсні студенти мали сплачувати за навчання по 100 крб на рік, а вільні слухачі - 200 крб. Незаможним студентам призначалися стипендії. Навчання проводилось у майстернях професорів за їх власними методами.

Керувала Академією Рада на чолі з ректором, до складу якої входили професори, академіки і по одному представникові від кожних 50 студентів. Останнім було надано право утворювати власні товариства. Ректора обирали на три роки, професорів - на п'ять. Перший професорський склад підлягав затвердженню Генерального секретаріату, а в подальшому ці питання мали вирішуватися цілком автономно. Професори не мали права викладання в інших школах. Рада могла обирати почесних академіків зі свого складу. Бібліотека і галерея Академії отримували книжки, картини, креслення, малюнки без мита, а українські друкарі зобов'язані були забезпечувати їх виданими примірниками з фаху навчання студентів. Першим ректором Академії став видатний український живописець Ф. Кричевський, який на той час викладав у Київському художньому училищі. Серед професорів Академії були відомі митці: М. Бойчук, М. Жук, В. Кричевський, О. Мурашко, Г. Нарбут, Л. Крамаренко та ін. Багато осіб із перших студентів (Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко) стали в подальшому відомими майстрами.

Розвивалися українізаційні процеси також у сфері науки. У березні 1917 р. М. Грушевський на засіданні Українського наукового товариства (УНТ) поставив питання про створення Академії наук України. 29 березня було засновано комісію з розробки її статуту, а саме наукове товариство ставало неформальною, але реальною Академією наук республіки. Та й надалі про цю найважливішу наукову установу досить часто йшлося на сесіях УЦР, засіданнях Малої ради та уряду.

Саме УНТ як дітище голови Центральної Ради вважало своїм головним завданням українізацію науки. Тут за доби УНТ виникли історична, філологічна, природничо-технічна, медична, статистико-економічна та етнографічна комісії. В УНТ активно співпрацювали Д. Багалій, М. Біленківський, М. Возняк, О. Єфименко, В. Іконніков, М. Команін, О. Левицький, А. Лобода, С. Маслов, В. Перетц, В. Щербина та інші видатні українські науковці. Відомі історики України після лютневої революції активізували роботу зі збирання, концентрації, обробки й охорони матеріалів урядових та громадських установ Південно-Західного краю під егідою Вченої архівної комісії. Величезні за обсягом наукові дослідження проводила Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яка готувалася відзначити

75-річчя плідної діяльності. На місцях діяли губернські архівні комісії, товариства дослідників природи, історико-філологічні товариства при Київському, Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському інституті. Одеське товариство історії і старожитностей, Київське фізико-математичне, Київське фізико-технічне. Харківське математичне та інші наукові товариства.

Наприкінці квітня 1917 р. Міністерство внутрішніх справ звернулося до усіх губернських, повітових, народних і міських управ України з повідомленням про заснування Української національної бібліотеки та Українського архіву із закликом надіслати для них по п'ять примірників усіх книг, брошур, відозв, оголошень, плакатів тощо. Ініціатором створення цих закладів було міністерство освіти, зокрема його бібліотечно-архівний відділ.

За час існування УЦР в Україні були видані твори П. Гулака-Артемовського, приказки Є. Гребінки, праці Б. Грінченка ("Іван Виговський", "Про книжки", "Без хліба", "Павло-хлібороб", "Хата", "Братство і просвітня справа"), Г. Коваленка ("Людина і громада", "Жарти життя"), А. Кащенка ("За що?"), С. Черкасенка ("Убогий жид", "Як народилась пісня"), І. Франка ("Перехресні стежки", "Для домашнього вогнища", "Батьківщина і інші оповідання", "Украденещастя","Сім казок"),!.Нечуя-Левицького("Бурлачка", "Біда бабі Палажці", "Біда бабі Парасці", "Голодному і опеньки м'ясо"), Н. Романовича, переклади українською мовою творів М. Гоголя, І. Тургенєва тощо.

Певну увагу Центральна Рада приділяла і діячам української науки, культури. Так, 30 березня було призначено довічну пенсію (200 крб на місяць) вдові відомого українського вченого і письменника Михайла Драгоманова - Л. Драгомановій, а також одному з найвидатніших вітчизняних письменників І. Нечую-Левицькому. Але скористатися такою увагою вони не змогли: І. Нечуй-Левицький помер через день після цього рішення, а Л. Драгоманова - через місяць,

У складі Міністерства освіти було створено театральний відділ, музичний відділ, відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва, архівно-бібліотечний відділ. Останній ретельно збирав брошури, газети, плакати, афіші, інші друковані матеріали та документи. Театральний відділ у середині січня в Києві відкрив режисерські курси для народних театрів. Слухачами могли стати ті, хто мав звання народного вчителя або освіту не нижче чотирьох класів гімназії і сплатив за навчання 100 крб за семестр. Повний курс було розраховано на два семестри. За ініціативи відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва уряд УНР відразу після видання III Універсалу закликав усіх губернських і повітових комісарів вжити рішучих заходів щодо припинення вандалізму. Волосним управам та сільським комітетам було доручено взяти під свою опіку всі пам'ятки старовини і мистецтва, які проголошувалися віднині власністю українського народу. Місцева влада мала переслати або перевезти такі пам'ятки з маєтків, де вони опинилися під загрозою винищення, до великих міст, що мало б забезпечити їх охорону. Міністерство надавало посильну допомогу Житомирському, Одеському, Кам'янець-Подільському, Єлизаветградському, Катеринославському, Полтавському та іншим краєзнавчим та історичним музеям.

Свіжий подих в театральне життя за доби Центральної Ради вносили як досвідчені колективи (театр "Соловцов", театр М. Садовського, театр "Студіо", Одеська, Київська, Харківська опери, Харківський міський, Маріупольський драматичний та інші театри), так і нові, наприклад, Молодий театр у Києві, що виник за ініціативою актора театру М. Садовського Леся Курбаса ще в травні 1916 р., але саме після Лютневої революції настав розквіт його діяльності. Цей колектив разом з театром М. Садовського у квітні 1917 р. з метою підвищення художнього рівня українського театру створив товариство "національний театр", до якого увійшли П. Саксаганський, М. Садовський, М. Старицька, Л. Курбас, І. Мар'яненко, С. Васильченко, О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко, Л. Яновська, О. Косач, І. Бурачек, В. Кричевський, М. Жук, О. Кошиць та деякі інші видатні українські актори, режисери, письменники, драматурги, художники і композитори.

Влітку 1917 р. члени названого товариства створили національний зразковий театр, який працював у Троїцькому народному домі і ставив українську та світову класику за участі І. Мар'яненка, Д. Антоновича, Г. Борисоглібської, Л. Гаккебуш, І. Замичковського, С. Картальського, Ф. Левицького, Л. Ліницької, К. Лучицької, тобто плеяди блискучих майстрів української сцени.

У культурній політиці Центральна Рада робила свідомий акцент саме на підтримці української національної культури, але в умовах багатонаціонального складу України це мало й певні негативні наслідки. Життєздатність УЦР цілковито залежала від її авторитету серед демократичних кіл українського населення. Послідовна боротьба за автономію України, її національно-культурне відродження сприяли зростанню такого авторитету глибоко демократичної за своїм складом та формами діяльності УЦР. Українська демократія набирала сили у реальному житті, а не тільки у творах її натхненників. Стосовно неукраїнської частини населення, то рух за національно-культурне та державне відродження тут оцінювали неоднозначно. Адже теоретики Центральної Ради спиралися на ту позицію, що в Україні панують не українці, а росіяни, євреї, французи, поляки, німці, які прибрали до рук всю промисловість, торговий капітал і значну частину аграрного сектору. Невелику кількість панівного класу становили українці, які давно вважали себе "русскими". Справжні українці, на думку лідерів УЦР, - це селяни, міський пролетаріат, ремісники, дрібні службовці, тобто експлуатована частина населення. Звідси робили висновок, що на цей момент української національної буржуазії як класу немає, а тому всі без винятку українські національні партії безпосередньо ґрунтуються на ідеї соціалізму або їх програми мають відображення таких ідей.

На Заході України продовжували свої культурні починання Українські січові стрільці та Союз визволення України. Навесні 1917 р. група українських полонених була відряджена в зону німецької окупації з метою ведення культурно-національної роботи. Протягом літа й осені 1918 р. січові стрільці організували майже 100 народних шкіл, видали кілька підручників, заснували тижневик "Рідне слово".

Після Жовтневої революції та розгону Всеросійських установчих зборів Центральна Рада видала IV Універсал 9 (22) січня 1918 р., яким проголосила повну державну незалежність УНР. Одночасно відозва Народного Секретаріату закликала робітників і селян до боротьби проти Центральної Ради та білогвардійців. В Україні почалася громадянська війна, яку спричинила переважно нерозв'язаність фундаментальних соціальних питань. Але важливим внутрішнім чинником громадянської війни стала глибока суперечність між національно орієнтованими силами, що боролися насамперед за відновлення української державності, та більшовиками як прихильниками повернення України до склад у РСФРР. Як тільки в соціальному плані визначилася певна поміркованість УЦР, її небажання розв'язувати пекучі проблеми радикальним чином, частина мас перекинулася до більшовиків. За оцінкою одного а лідерів УЦР, письменника В. Винниченка, війна з більшовиками стала війною "в суті з власними народними масами". Ця ситуація зумовила падіння Центральної Ради. У лютому 1918 р. червоні війська зайняли Київ, УЦР повернулася до столиці лише в березні за допомогою німецької армії. Але німці недовго терпіли Центральну Раду, й у квітні 1918 р. колишнього царського генерала П. Скоропадського було проголошено гетьманом України.

Реставруючи старий соціально-економічний лад, гетьманський уряд водночас намагався засвідчити свою відданість "українській справі", широко залучаючи зовнішні форми часів старої Гетьманщини - назви установ, національну символіку, козацькі елементи у військових строях та ін. Все це надавало гетьманщині у 1918 р. своєрідного забарвлення. Гетьманський уряд впроваджував значну кількість починань на ниві культури, але дещо з того започаткували інші суспільні сили в інших політичних умовах. Так, Г. Нарбут продовжував розробку української державної емблематики, розпочату в добу Центральної Ради, але глибоко зневажав новий уряд. Навіть посада ректора Академії мистецтв не завадила йому водночас стати автором глузливого сатиричного образу старосвітського українського хуторянина Луки Гарбузова і карикатури "Пес Мочащий", спрямованих проти гетьмана.

У жовтні 1918 р. Київський український народний університет перетворено на Київський державний український університет. 27 жовтня відбулося відкриття пам'ятника Т. Шевченку в повітовому місті Ромни на Полтавщині (скульптор І. Кавалерідзе). У листопаді 1918 р. офіційно оголошено утворення Української академії наук, президентом-головою якої було обрано видатного вченого В. Вернадського, секретарем - відомого науковця і діяча культури А. Кримського.

Державно-правове регулювання розвитку культури того періоду здійснювало Міністерство народної освіти (з 21 червня 1918 р. - Міністерство народної освіти та мистецтва) і Головне управління мистецтва та національної культури при ньому. До його складу входили: відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва, театральний і музичний відділи. У вересні уряд асигнував 600 тис. крб на охорону і придбання пам'яток старовини і мистецтва. Однією з найважливіших ділянок відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва було керівництво музейною справою. За доби Української держави тут діяли 36 музеїв, які виникли до Лютневої революції, коріння багатьох із них сягає в XIX ст. Це Житомирський краєзнавчий, Катеринославський історичний, Полтавський краєзнавчий, Кам'янець-Подільський історичний, Єлисаветградський краєзнавчий, Миколаївський природничо-краєзнавчий та інші музеї.

Відділ тісно співпрацював з товариствами охорони пам'яток старовини і мистецтва, серед них: Київське товариство, де важливу роль відіграв відомий український колекціонер-меценат і археолог Б. Ханенко, і Одеське товариство історії і старожитностей, засноване в 1839 p., - перше в Україні наукове товариство. Воно вивчало археологічні та історичні пам'ятки Північного Причорномор'я, здійснювало розкопки Пантикапея, Тіри, Херсонеса, Ольвії і видало 33 томи "Записок" (останні -- у 1918-1919 pp.). За часів гетьманату це товариство тісно співпрацювало з Одеським бібліографічним товариством. У підпорядкуванні відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва перебували Одеський міський музей красних мистецтв, Миколаївський, Катеринославський та інші художні музеї. Працювали за часів гетьманату й унікальні за призначенням музеї: Анатомічний театр у Києві, що з 1853 р. демонстрував досягнення української медичної науки, а також Музей товарознавства при Київському комерційному інституті. За доби Української Держави відкрито Черкаський краєзнавчий музей з відділами природи, історії та образотворчого мистецтва і Музей церковно-історичної й археологічної громади, де було зібрано 30 тис. експонатів: пам'яток скульптури, живопису, графіки, стародруку, грамоти, рукописи.

Театральний відділ надавав посильну державну підтримку театральним установам, трупам, окремим акторам, що працювали у великих містах України, особливо в Києві. Зокрема, йдеться про засновану ще до виникнення Української держави Київську російську оперу (Міський театр), трупу якої утворили відомі співаки Ю. Кипаренко-Доманський, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Микита, Л. Собінов, І. Стешенко, соліст балету М. Мордкін, балетмейстер І. Чистяков, диригенти А. Маргулян, А. Штейнберг, художник А. Петрицький. За доби Української Держави кияни і гості столиці могли подивитися балети "Копелія", "Жизель", "Горбоконик", "Марна пересторога", послухати опери "Садко", "Золотий півник", "Борис Годунов" та ін.

На сцені театру "Соловцов", який працював майже 20 років, ставили п'єси Л. Толстого, О. Толстого, А. Чехова, У. Шекспіра, в яких були зайняті видатні актори і режисери: М. Глєбов, К. Марджанішвілі та ін. У Троїцькому народному домі тривала плідна діяльність першого стаціонарного театру під керівництвом М. Садовського, в репертуарі якого залишилися п'єси Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, І. Франка, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки та інших відомих авторів. У травні уряд Української Держави надав матеріальну підтримку (10 тис. крб) товариству "Молодий театр у Києві", де під безпосереднім керівництвом Л. Курбаса об'єдналися С. Бондарчук, П. Самійленко, В. Василько, В. Чистяков, Г. Юра та багато іншої талановитої молоді. У їх репертуарі була світова ("Цар Едип", "Горе брехунові", "Тартюф") і вітчизняна класика ("У пущі", "Шевченківська вистава", "Етюди", "Лікар Керженцев"). Навіть у важких умовах окупації театр зумів створити ще й драматичну студію, де навчалася плеяда майбутніх відомих акторів і режисерів. Більше того, саме за доби гетьманату театр отримав нарешті власне приміщення і 14 листопада розпочав там свою діяльність трагедією Софокла "Цар Едип". Колектив, очолюваний Лесем Курбасом, був прикладом молодого ентузіазму, творчої дисципліни, впровадження передової технології акторського мистецтва, пошуку нових засобів сценічних форм.

У травні 1918 р. Рада міністрів асигнувала з державної скарбниці 165,5 тис. крб товариству "національний театр". Наприкінці 1917 р. при товаристві виник національний зразковий театр (режисер І. Мар'яненко, завідуючий літературною частиною М. Вороний, завідувач музичної частини В. Верховинець). Театр і за часів Центральної Ради, і за доби гетьманату працював у Троїцькому народному домі, мав власний хор та оркестр. У репертуарі Зразкового театру були як твори українських драматургів (М. Старицького, В. Самійленка, С. Черкасенка), так і світова класика. Саме на 1918 р. припадає розквіт діяльності театру "Студіо", Театру мініатюр, театру "Конюшня". Театральне життя за доби гетьманату не обмежувалося столицею. Працювали Одеська російська опера, Маріупольський російський драматичний театр, Харківський міський театр, Полтавське українське драматичне товариство тощо.

Незліченні проблеми театрального життя дедалі ускладнювалися. Це і акторське безробіття, і повна залежність репертуару від каси, і послаблення, а то і втрата зв'язку з глядачем. Навіть прославлені театри заповнювали сцену вульгарними антихудожніми творами, низькопробними фарсами, оперетками, буфонадами, непристойними мініатюрами.

Уряд П. Скоропадського намагався вирішувати деякі з цих проблем створенням системи державних театральних закладів. Так, було прийнято закон про утворення Державного драматичного театру, якому надавалися пільги отримувати без сплати мита з-за кордону літературу, матеріали, приладдя і знаряддя, мати власну печатку з державним гербом, підтримку з коштів Державної скарбниці. Посади директора, завідувача господарської частини, режисерів, акторів і рахівника належали до урядових посад. Колектив театру очолювали Б. Крживецький (директор) та О. Загаров (головний режисер). Серед акторів були: І. Мар'яненко, Ф. Левицький, І. Замичковський та ін. Театр прославився постановками "Лісової пісні" Лесі Українки, п'єс Г. Гауптмана, Г. Ібсена, Мольєра, К. Гольдоні.

У жовтні на основі національного зразкового театру уряд утворив Державний народний театр під керівництвом П. Саксаганського, у репертуарі якого переважала українська класика: "Запорожець за Дунаєм", "Назар Стодоля", "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Сава Чалий", "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля". Працював колектив у Троїцькому народному домі. Відкриття його діяльності відбулося 1 вересня п'єсою "Наталка Полтавка" з акторами М. Заньковецькою (Терпелиха) і П. Саксаганським (Виборний).

На основі трупи І. Саратовського виник Херсонський український драматичний театр, де, крім І. Саратовського, працювали В. Барецька, К. Лучицька, О. Петрусенко, Ю. Шумський. У репертуарі театру були драматичні й оперні вистави за творами українських авторів. У приміщенні Народної аудиторії в Києві викладач Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка Л. Лук'янова (згодом режисер Московського камерного театру) організувала Молодіжний драматичний театр. Новий колектив здійснив постановки "Марії Тюдор", "Дванадцятої ночі" та ін. За ініціативи театрального відділу в серпні уряд прийняв рішення про створення в Києві Державної драматичної школи з метою підготовки працівників народних театрів, а в листопаді - про організацію режисерсько-інструкторських курсів. На зміну журналові "Театральні вісті", шість номерів якого за редакцією Леся Курбаса вийшли у квітні - жовтні 1917 р., з березня по листопад 1918 р. було видано 18 номерів щотижневика "Театральная жизнь".

Значну увагу Українська Держава приділяла організації "народних будинків", що були в українських губерніях з початку XX ст. і мали у складі бібліотеки, читальні, книжкові магазини, курси, гуртки. Особлива роль належить Лук'янівському народному домові в Києві, де виступали "Молодий театр", студенти Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка, "Гурток українських артистів" під керівництвом М. Старицького, вперше виходили на сцену нові театральні колективи. Справжнім центром національного театрального життя став Троїцький народний дім. Ще за доби Центральної Ради тут відбулося зібрання української театральної громадськості, яка вирішила створити Українську театральну громаду та скликати Всеукраїнський з'їзд акторів, проходили дискусії Товариства "національний театр", працював національний зразковий театр. За часів Української Держави у Троїцькому народному домі йшла більшість вистав найславетнішого тоді колективу - Державного народного театру на чолі з П. Саксаганським, працювала велика бібліотека, влаштовувались лекції, музичні вечори, концерти, освітні заходи.

У віданні театрального відділу перебував український кінематограф. Але тут державні засади, на відміну від театрального життя, майже не впроваджувалися. З 1910 р. у Києві функціонували приватні кіностудії "Світлотінь" та "Художній екран", а також кіностудія "Експрес", яка спеціалізувалася на виробництві хронікально-документальних фільмів. Проте український кінематограф у 1918 р. значними досягненнями похвалитися не міг.

Найвидатнішим результатом спільної роботи театрального і музичного відділів Міністерства народної освіти і мистецтва стала реорганізація Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка, випускники якої становили творчу основу колективів названих вище нових театрів, у Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Саме за доби гетьманату в інституті навчалися І. Козловський та багато майбутніх відомих діячів українського мистецтва.

До активу спільної роботи музичного і театрального відділів належить створення Першої народної опери та Першої дитячої опери, де працювали: режисер В. Манзій, диригенти А. Маргулян і В. Пірадов, співаки М. Донець, М. Рейзен, М. Романовський, П. Цесевич. Композитора Я. Степового та співаків М. Донця і М. Микишу можна вважати співзасновниками Першої опери Зусиллями музичного відділу було створено Перший український національний хор у Києві під керівництвом О. Кошиця. Беручи до уваги багатство української національної пісні, її різноманітний характер, підвищений інтерес людей до хорового співу, в червні музичний відділ розпочав організацію Другого національного хору. У Києві за доби гетьманату виникла Державна капела бандуристів Г. Хоткевича, який став автором кількох підручників гри на бандурі. Ці колективи популяризували українські народні думи та історичні пісні, побутові, ліричні та жартівливі мелодії.

За два тижні до від'їзду з України уряд прийняв постанову про заснування в Києві Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка і асигнував на цю справу 66,3 тис. крб. Попередником цього колективу був симфонічний оркестр Російської опери, заснований у 1867 р. Навесні 1918 р. він вийшов зі складу опери і став називатися "Союзом оркестрантів" під керівництвом Р. Глієра. Очолив Державний оркестр, створений Радою міністрів, А. Горєлов. Не послаблювали свою плідну діяльність Київська, Одеська і Харківська консерваторії. Зберігали набуті традиції київські музичні школи М. Тутковського та Г. Любомирського, музично-драматичні курси А. Тальковського з власною кіностудією на Хрещатику, Харківська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Полтавська та Житомирська музичні школи.

Українську академію мистецтв очолив в Українській Державі відомий художник-графік, співавтор державного герба і державної печатки гетьманату, кліше українських грошових знаків, Г. Нарбут. Як і раніше, Академія готувала спеціалістів з живопису, різьбярства, будівництва, гравюри і художніх промислів. Плідно працювали художні училища і студії Києва, Харкова, Одеси і Чернігова. Включалися у творчість молоді митці: Л. Лозовський, Г. Нерода, І. Падалка, А. Петрицький, А. Страхов, які працювали пліч-о-пліч з досвідченими фахівцями - Ф. Кричевським, М. Бойчуком, М. Бурачеком, М. Жуком, О. Мурашком, Л. Крамаренком, М, Самокишем, І. Селезньовим, І. Трутом та ін.

Одним із провідних центрів художнього мистецтва була в Українській Державі Одеса, де продовжували активну діяльність створене у 1900 р. Товариство південноросійських художників, художнє училище, художній музей, Одеське товариство заохочування червоних мистецтв, рисувальна школа при ньому. Очевидно, не випадково саме в Одесі на ґрунті названої вище рисувальної школи за часів гетьманату виникло Одеське вище художнє училище. Ще один новий художній заклад відкрився в Києві на Фундуклеєвській вулиці. Йдеться про художню студію О. Екстер, яку відвідували митці П. Ковжун, Г. Козінцев, А. Петрицький, С. Юткевич та ін.

Листопадова революція в Німеччині, виведення німецьких військ поклали край Гетьманщині та її культурним домаганням. П. Скоропадський зрікся влади, у Київ вступили війська Директорії. Поразка австро-угорських військ, розпад імперії спричинили утворення на західноукраїнських землях незалежної Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), яка в січні 1919 р. об'єдналася з УНР. Нетривале об'єднання західних і східних земель в єдиній "соборній" державі стало важливим фактором піднесення національної свідомості, яскравим виявом потягу українців до політичної та культурної єдності.

Подальші події громадянської війни (перехід території України з рук у руки, втручання в українські справи денікінців, які проводили жорстоку шовіністичну політику, посилення суперечностей в українському суспільстві в результаті розколу Директорії після виходу з її складу В. Винниченка) не сприяли збереженню культурних здобутків перших етапів національно-визвольної революції, поглиблювали кризовий стан закладів культури, культурно-просвітніх товариств.

Під час денікінщини було здійснено цілий шерег антиукраїнських акцій: закривали українські школи, припинили діяльність декілька українських мистецьких закладів, переслідували Державну академію мистецтв. В установах заборонялося вивішувати портрети Т. Шевченка, в Києві було повалено погруддя поета. За короткий час білогвардійці влаштували майже 400 єврейських погромів. На початку 1920 р., після вигнання денікінців, було відновлено чинність радянських законів та діяльність установ у сфері культури. На кінець року в республіці діяли понад 15 тис. культосвітніх закладів, близько 22 тис. загальноосвітніх шкіл, 38 інститутів.

Радянська влада, відновлена в Україні у кінці 1919 - на початку 1920 рр., почала приділяти певну увагу культурній роботі. Цим питанням опікувався Народний комісаріат освіти. При місцевих ревкомах і радах організовувалися відділи народної освіти. Школи, ВНЗ, бібліотеки, театри та інші культурні і мистецькі заклади були націоналізовані. Скасовувалася плата за навчання у школах усіх типів. Радянський уряд підтримав початкові кроки Української академії наук, надав їй приміщення та виділив потрібні кошти. Восени 1919 р. у трьох відділах УАН - історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному - працювали 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути, кілька комітетів і кабінетів, бібліотека.

Під час революції та громадянської війни розвивалися фольклорні традиції, які живили професійну творчість. Вони виявлялися у маршових піснях різних ворогуючих політичних таборів, а також у сатиричних частівках, прислів'ях та приказках, в яких народ висловлював своє ставлення до неймовірної чехарди урядів та можновладців. Ця жвава, гостра фольклорна течія, для якої не було заборонених тем і недоторканних святинь, мала небагато спільного з напівпрофесійними фальсифікатами та самодіяльними стилізаціями, що передруковувалися пізніше зі збірки в збірку під виглядом народної творчості.

Важливе значення для подальшого розвитку нової української літератури мала творчість В. Сосюри, В. Чумака, В. Блакитного (Еллана) та ін. Шукали своє місце у вирії політичних подій літератори, що вже здобули визнання: П. Тичина, М. Рильський, С. Васильченко. Одним із найпопулярніших видів мистецтв наприкінці громадянської війни був театр. У 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів. Перший державний драматичний театр УСРР - театр ім. Шевченка (березень 1919 р.). Для становлення нового театру велике значення мала діяльність як корифеїв театрального мистецтва (П. Саксаганського, М. Заньковецької, І. Мар'яненка), так і талановитої молоді (О. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми та ін.).

У містах і селах України виникло багато оркестрів народних інструментів, хорів, ансамблів. Почали працювати народні консерваторії в Харкові, Києві, Одесі; Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. У 1919 р. було засновано перший республіканський симфонічний оркестр ім. М. Лисенка та Державну хорову капелу "Думка".

Розвивалося, незважаючи на важкі умови, й образотворче мистецтво. Величезної популярності у протилежних політичних таборах набув жанр агітаційного плакату. Споруджувалися пам'ятники полеглим бійцям, діячам історії та культури. Тенденція до демонтажу пам'ятників дореволюційного минулого, започаткована зняттям монумента П. Столипіну в Києві 18-31 березня 1917 р., була підхоплена й радянською владою. Розгорталася монументальна пропаганда революційної, комуністичної ідеології. Яскравою сторінкою історії образотворчого мистецтва стали розписи Луцьких казарм у Києві художниками кола М. Бойчука, а також Центрального гарнізонного червоноармійського клубу в Харкові (В. Єрмілов).

Отже, революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різних суспільних організацій, а й діячів культури.

Перемогу Жовтневої революції в 1917 р. інтелігенція України в переважній більшості сприйняла негативно. Значна частина її опинилася у національно орієнтованому таборі: провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник В. Винниченко, історики М. Грушевський та М. Василенко, літературознавець С. Єфремов. Однак уже в перші місяці революції деякі представники так званого радикально-демократичного крила заявили про визнання нового режиму. Одним із них був філолог-славіст, письменник, історик і фольклорист, поліглот, професор А. Кримський. Саме він був одним із фундаторів Української академії наук. У лютому 1919 р. він оприлюднив свою заяву про визнання нової влади. Подібну позицію займав і відомий математик, професор Д. Граве, автор проектів реформи вищої школи, фундатор відомої алгебраїчної школи в Києві. Плідно працювали українські історики Д. Багалій, О. Левицький, геолог-мінералог П. Тутковський, В. Вернадський, а також М. Сумцов, В. Линський, А. Лобода, В. Данилевський, Л. Гірш-ман, К. Воблий, В. Бузескул, фахівець суднобудівництва, парових котлів і турбін, професор Одеського політехнічного інституту Ч. Кларк та ін. Під керівництвом гідролога Є. Опокова було осушено десятки боліт, обстежено багаті водні басейни Дніпра, Прип'яті, річок Полтавщини.

Незважаючи на часту зміну режимів, влади, умов роботи, всі негаразди, не зупинили своєї праці професори Катеринославського гірничого інституту О. Терпигорєв, Д. Черков, М. Павлов - фундатори металургії в Україні та ін. Багатьом з них пропонували роботу за кордоном, але вони обрали вітчизняну науку.

Продовжували творити в скрутних умовах після Жовтневої революції художники 0. Мурашко, 0. Богомазов, В. Меллер, один із основоположників українського театру М. Заньковецька, режисер і актор Л. Курбас, музикознавець-фольклорист К. Квітка, М. Грінченко, актор, режисер і педагог М. Старицька, український кобзар І. Кучургіна-Кучеренко, відомі майстри українського мистецтва К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, П. Саксаганський та ін. Артист опери М. Донець, який походив із родини робітників Київського заводу "Арсенал", став відомим солістом-співаком ще до революції, у бурхливі місяці 1917 р. керував художньою секцією Київської Ради. Він не прийняв численних запрошень з-за кордону і багато зробив на культурно-освітній ниві України. У 1918 р. Художня рада вищого музичного інституту ім. М. Лисенка обрала М. Донця професором із класу оперного співу. Під час громадянської війни він часто виступав організатором і виконавцем концертів і став улюбленцем глядачів.

Не можна оцінювати культурницьку роботу різних верств української інтелігенції перших місяців і років після 1917 р. тільки крізь політичну призму. Навіть кращі представники інтелігенції не завжди могли розібратись у складнощах жорстоких місяців і років боротьби. Так, відомий письменник, великий гуманіст, борець за народні інтереси В. Короленко закликав вести світову війну до переможного кінця, а потім жорстко і безповоротно засудив радянську владу. Позиція В. Короленка щодо революційних подій не була унікальною. Основна частина старої інтелігенції (тобто тієї, що здобула освіту і виховання за влади царату) поділяла її.

Насторожено зустріла революцію найчисленніша ланка старої інтелігенції - учительство. Воно віддзеркалило строкату суміш політичних інтересів суспільства України, особливо його сільської частини.

Продовжували плідно працювати за нової влади відомі педагоги: А. Макаренко, Т. Лубенець, С. Васильченко, С. Чавдаров, М. Даденков, Г. Костюк, Є. Вайда, М. Бакевич, П. Горбатий, М. Добровольська, І. Шестопалов, авторитетний професійний лідер учительства А. Лещенко. У важкі для української інтелігенції і народної освіти часи денікінської окупації А. Лещенко сміливо виступив проти підготовленої групою київських педагогів хвалебної декларації на адресу А. Денікіна. Збори київського українського вчительства його підтримали.

Природно, що революцію швидше приймали і визнавали ті вчителі, які пройшли сувору школу війни і за походженням належали до народних низів. Так, учитель І, Краснопольський походив із бідного селянства, закінчив початкову учительську школу і в 16 років почав працювати в сільській школі. Приділяв багато уваги просвітницькій роботі серед селян. У 1914 р. його мобілізували, в 1917 р. обрали до Центрального солдатського комітету Південно-Західної земської організації. У 1918 р. І. Краснопольський повернувся до вчительської діяльності у с. Грузнянське на Одещині. Подібний шлях пройшли вчителі Ю. Пашковський, А. Дунаєвський, М. Супруненко, І. Лук, П. Стодоля, А. Сергієнко, В. Парфенюк, Я. Притика і багато ін.

Ще задовго до 1917 р. виявляв симпатії до революції відомий народний учитель А. Музиченко, який був одним із організаторів трудової школи, різних курсів перепідготовки вчителів для нової школи. Через його курси з 1917 до 1925 р. пройшло майже 20 тис. учителів з різних куточків України. Так, на п'ятитижневих учительських курсах з підготовки 600 викладачів єдиної трудової школи І ступеня, які відкрились у Києві 2 липня 1919 р., лекції з історії і практики трудової школи читали Я. Ченига, А. Музиченко та А. Бондарєв.

Аналогічну роботу здійснювали відомі ще до 1917 р. своєю громадською та політичною діяльністю педагоги Н. Лебедєв-Томашевич, О. Укопникова, Н. Домбрівський. І все-таки подібні численні приклади плідної праці окремих представників старої інтелігенції України аж ніяк не свідчили про політичні настрої основної маси старої інтелігенції, яка пасивно або активно протидіяла радянському режиму. Значна частина інтелігенції, продовжуючи працювати на ниві науки, освіти, культури, зайняла позицію очікування, нейтралітету. Вона сподівалась на випадковий, тимчасовий характер радянської влади. Загалом на позицію інтелігенції також впливала не тільки політика нового режиму, а й реакція на неї з боку основної маси населення.

Найзаможніша, консервативна частина старої інтелігенції України була налякана революцією, чинила їй опір. До того ж на позиції української інтелігенції впливало почуття національної недовіри, яке породила політика утискувань української культури з боку царату, а Центральна Рада декларувала вирішення цього питання і тим самим привертала на свій бік симпатії національних верств інтелігенції.

Слід зауважити, що радянська влада існувала до 1919 р. загалом у різних містах і регіонах від декількох тижнів до трьох місяців. І тому перша реакція старої інтелігенції на неї була скоріше опосередкованою і нетривкою, як до чогось стороннього. "Інтелігенція, - як визнав голова РНК УСРР В. Чубар у виступі на І Всеукраїнському з'їзді вчителів у 1925 р., - була довгий час на стороні тих, хто йшов проти революції". Про це свідчать результати виборів до Установчих зборів, які відбулися в листопаді 1917 р. Якщо за більшовиків в Україні проголосувало 754 тис. виборців, тобто тільки 10 % загальної кількості, то українські соціалісти-революціонери (есери) зібрали найбільшу кількість голосів - 3,4 мли. Зауважимо, що зазначені дані були допущені до друку радянською владою і напевно з намаганням прикрасити становище більшовиків.

Показово, що позиція основної маси інтелігенції України мало змінилася на початку 1920 р. Так, на II Всеукраїнській нараді з освіти (серпень 1920 р.) головний редактор "Вістей ВУЦВК" В. Еллан-Блакитний у привітанні учасникам від імені КП(б)У, характеризуючи взаємовідносини пролетаріату та інтелігенції в Україні, підкреслив, що "...ми в перші дні революції опинилися по різні боки барикад. Маса інтелігенції, у своїй основі, за непартійністю була культурною силою, котра хотіла силою культури здобути ідеали". Він також зазначив, що партії довелось силою ламати "саботаж" інтелігенції, який був і на той момент. "...Маса інтелігенції, - продовжував В. Еллан -Блакитний, - селянської інтелігенції була шовіністичною... Інтелігенція все більше йде до нас. Між вами є такі, які йшли... з самого початку з індустріальним пролетаріатом. Через вас я звертаюсь до тієї української інтелігенції, котра ще не з нами, котра саботує".

Більше того, навіть деякі відомі лідери інтелігенції змушені були визнавати зазначене. Так, М. Грушевський, який протягом двох десятиріч був одним із визнаних лідерів інтелігенції України, головою Центральної Ради, перебуваючи в еміграції, вимушено констатував, що "українська інтелігенція не витримала революційного іспиту, в значній частині відійшла від народу, впала в контрреволюцію і антисоціалізм". А перший голова Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченко пізніше заявив, що "Центральна Рада обдурювала маси, морочила голову національним питанням".

Характерно, що і широкі кола інтелігенції України у зверненні до суспільства (травень 1924 р.) визнавали, що інтелігенція не витримала іспиту 1917 р.: "Коли... наступила пролетарська революція, то українська демократична інтелігенція не зрозуміла її, бо була вихована на традиціях буржуазно-демократичного політичного радикалізму. Визволення українського народу вона не ставила в залежність від світової соціальної революції,... тому і політика за її ініціативою була обмежена вузькими національними рамками". Стара інтелігенція злякалась руйнівної сили революції, вона прагнула парламентського шляху європейських демократій, збереження "культури національних цінностей". "Українська інтелігенція, - підкреслювалось у вказаному зверненні, - поставилась вороже як до пролетарської революції, так і до Радянської влади і, створивши "єдиний національний фронт" з буржуазією, опинилась по ту сторону барикад від українських трудових мас".

Диктатура здебільшого русифікованого пролетаріату лякала українську інтелігенцію, особливо сільську, яка боялась руйнації української культури і її суцільної русифікації.

У грудні 1917 р. на підтримку постанови тимчасової Петроградської ради вчительських делегатів почався страйк учителів, які вимагали скликання установчих зборів і відмовлялись від співробітництва з "незаконною Радянською владою". Протидія старої інтелігенції новій владі, розпочавшись у Росії, перекинулась у міру поширення радянської влади і на Україну. Керівництво 6УУС підтримало тих, хто страйкував, і, як наслідок, до їх рішення приєдналася низка вчительських організацій Харкова, Одеси, Катеринослава, Полтави та Миколаєва. Значна частина вчителів середньої школи України виступила проти перебудови школи. Саботаж підігрівався різноманітними чутками про ґвалтівне розігнання вчителів та учнів, заборону української мови тощо. Одночасно чимало вчителів і навіть колективів заявили про співробітництво з новою владою в будівництві єдиної трудової школи, як це було в Києві.

У зв'язку із труднощами встановлення радянської влади в Україні ще довго на місцях працювали комісари з питань освіти, делеговані урядами, яких вже не було, - Тимчасовим і Центральною Радою. Тому радянська влада з перших місяців існування на Україні взяла інститут комісарства під своє керівництво. До того ж виконавчий комітет робочих і солдатських депутатів, комісари освіти Харкова, Полтави, Донецько-Криворізької області, Києва у січні - лютому 1918 р., керуючись наказом народного секретаря освіти Української республіки про відкриття шкіл усіх національностей, закликали трудящих, представників культурної ниви насамперед учителів, студентів взяти активну участь у культурному будівництві, ліквідації безпритульності, організації шкільної роботи, дошкільному вихованні тощо. На початку 1918 р. страйк учительства України почав згасати, про що свідчили численні конференції вчительства, які проводилися здебільшого за ініціативи більшовицьких організацій і владних структур. Так, у Харкові, Катеринославській, Полтавській та інших губерніях прокотилась хвиля конференцій, на яких делегати з'їздів висловились за поновлення роботи у школах і перебудову їх на демократичних засадах.

Страйк проти нової влади охопив також інші верстви старої інтелігенції. Вороже зустріла Жовтневу революцію науково-педагогічна інтелігенція. Для неї диктатура пролетаріату стала синонімом розвалу культури та ліквідації науки. "Після Жовтневої революції, - писав у 1919 р. академік АН УСРР К. Воблий, директор Київського комерційного інституту в 1917-1919 рр., - більшість професорів юридичного факультету Київського університету емігрувала за кордон". Серед тієї частини інтелігенції, що залишилась в Україні, були поширені гасла особистої "аполітичності" і автономії вищої школи та наукових установ. В Україні, де в ті роки і місяці часто змінювалися режими, вказані гасла були своєрідною завісою, яка давала змогу виконувати улюблену роботу за будь-якої влади. Так, наприкінці 1917 - на початку 1918 р. професура Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ) активно розробляла і видавала навчальну літературу, виступала з численними загальноосвітніми лекціями для населення, проводила велику науково-педагогічну діяльність у Харківській, Полтавській, Катеринославській та Сумській губерніях, як і в інших регіонах Лівобережної України. Питання історії українського народу, його літератури, фольклору, етнографії, мистецтва і живопису, питання музеєзнавства і педагогіки займали чільне місце в діяльності членів ХІФТ.

Процес протидії Жовтневій революції був особливо стійким в середовищі інженерно-технічних фахівців (ІТФ). В Україні, де гостро відчувався вплив іноземного капіталу, протидія серед верхівки ІТФ була тривалою і жорсткою. Слід зауважити, що і серед ІТФ були різні течії і верстви. Якщо найбільш кваліфіковані з них емігрували разом з господарями-іноземцями, то інші залишались і продовжували працювати. Так було на харківському заводі "Герлях і Пульський" на початку 1918 р., на Вознесенських рудниках Донбасу, на Катеринославських рудниках. Проте саботаж охопив переважну частину інженерно-технічної інтелігенції України і був тривалішим порівняно з іншими верствами фахівців.

Жовтнева революція спричинила розкол і в середовищі художньої інтелігенції України. Керівництво працівників мистецтва Одещини, яких було 7 тисяч, наприклад, виступило проти радянської влади. Антирадянські позиції займали відомі письменники В. Винниченко, К. Поліщук, М. Івченко, хоча з'являлись перші вірші революційного характеру В. Сосюри, Є. Григорука, І. Кулика, П. Тичини, М. Рильського, В. Самойленка. Відчувався вплив на художню інтелігенцію "Просвіт", які виникли ще у XIX ст. Радянська влада намагалась керувати процесом. Так, за її ініціативи 25 лютого 1918 р. у приміщенні Художнього училища м. Харкова зібралися представники художньо-освітніх закладів і намагалися вирішити питання про створення Ради керівництва культурним життям відповідно до завдань культурного будівництва. У газетах з'являються статті про можливу співпрацю з новою владою. "...Мистецтво, - писала газета "Известия Юга" 5 березня 1918 р., - повинно нарешті увійти в життя пролетарських мас...".

Радянська влада не могла обійтися без фахівців (від військових до художніх) і тому робила все, щоб подолати їх саботаж, привернути на свій бік. Також почалась так звана політика завоювання, перевиховання старої інтелігенції.

Названий процес мав в Україні характерні риси, пов'язані з особливостями боротьби різних політичних сил. Часта зміна режимів та німецька окупація, Брестський мир, співробітництво Центральної Ради з німцями, наявність численних українських національних партій, переміщення в Україну у міру перемоги в Росії радянської влади усіх антибільшовицьких сил і угруповань, крах сподівань інтелігенції на Установчі збори - все це суттєво впливало на відносини старої інтелігенції України з радянською владою.

Проблема культури, інтелігенції постала, як уже зазначалось, перед радянською владою з перших днів її існування. "Треба взяти всю культуру, яку капіталізм залишив, - писав В. Ленін, - із неї побудувати соціалізм. Треба взяти всю науку, техніку, всі знання, мистецтво. Без цього ми життя комуністичного суспільства побудувати не можемо. А ця наука, техніка, мистецтво - в руках спеціалістів в їхніх головах".

В. Ленін закликав до використання буржуазної інтелігенції, при цьому придушувати силою протидію, нейтралізуючи ворожі настрої, примусити служити радянській владі, але створити їм умови роботи кращі, ніж за капіталізму, бо "примусити працювати з-під палки цілу верству неможливо". Паралельно В. Ленін пропонував формувати нову інтелігенцію із робочих і селян, а буржуазну інтелігенцію, яку неможливо "вигнати і знищити... треба перемогти, переробити, переварити, перевиховати...". Однак в Україні взятися до вирішення цього питання радянській владі вдалося лише після її остаточного утвердження наприкінці 1920 р.

Значна частина інтелігенції поступово схилялася до співробітництва з більшовицьким режимом. Найвідоміших вчених, як зазначалося вище, об'єднувала Українська академія наук (УАН) на чолі з В. Вернадським і секретарем А. Кримським. Показово, що Директорія, відступаючи, запропонувала УАН евакуюватися. На загальних зборах учених - організаторів УАН 25 січня 1919 р. було прийнято рішення про те, що вчені не мають залишати Київ і зобов'язані і далі без перерви продовжувати свою діяльність на благо народу. А12 лютого 1919 р. відбулись загальні збори УАН. На них, зокрема, А. Кримський, який разом з В, Вернадським відвідав наркома освіти України В. Затонського, сповістив про прихильне ставлення нової влади до Академії. І справді, в лютому УАН отримала в розпорядження будинок і садибу в м. Києві по вул. Володимирській, 54. Було вирішено питання фінансування Академії.

Особливо плідно в перший рік існування працювали геохімік В. Вернадський, філолог-сходознавець А. Кримський, геологи П, Тутковський, М. Андрусов, хімік В. Кістяковський, літературознавці В. Перетц, М. Петров, М. Сумцов, ботанік В. Линський, біолог Г. Левицький, економіст К. Воблий, археограф-мистецтвознавець М. Біляшевський та ін. У звіті Академії за 1919 р. зазначалося: "Жодній Академії наук у світі не прийшлося так напружено працювати, як прийшлося Академії наук...". При УАН починає працювати Комісія з вивчення природних багатств України, яка, до речі, розробляла план електрифікації.

Радянський уряд України, розуміючи ключову роль учених у побудові нового суспільства, 4 липня 1919 р. прийняв постанову про охорону майна і помешкання членів Академії. Холод і голод, воєнні дії під час громадянської війни зумовили жебрацьке становище населення і насамперед безпорадної інтелігенції. Тому вона вміла шанувати увагу і турботу про себе. Керівництво УАН так зазначало у звіті за 1919 р.: "Неможливо не подякувати працівникам народного комісаріату освіти за те добре і уважне ставлення, яке вони проявили стосовно Української академії наук".

Позитивне значення у справі налагодження стосунків інтелігенції з радянською владою на Україні мали декрет уряду "Про покращання становища вчених спеціалістів і заслужених працівників літератури і мистецтва" від 31 серпня 1920 р. і постанова "Про Українську академію наук" від 25 січня 1921 р. Завдяки таким рішенням найвідоміші представники інтелігенції мали змогу покращити жалюгідне матеріальне становище і продовжувати роботу на благо свого народу.

У вересні 1919 р., коли денікінські війська захопили Київ, учені УАН зазнали значних утисків і почали покидати місто. Після відходу денікінців в УАН залишилось тільки 500 співробітників із 1000. Ще більших втрат зазнала УАН під час польської навали у 1920 р. Матеріальний стан вчених змусив радянський уряд 13 вересня 1921 р. прийняти постанову "Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки", яка мала врятувати науковців від голодної смерті. Вчені УАН намагалися пристосуватися до будь-якої влади, аби мати роботу і творити улюблену справу. Так, президент УАН В. Вернадський і академік А. Кістяківський під час денікінської окупації їздили до Ростова у ставку А. Денікіна відстоювати інтереси УАН. Тобто не можна однозначно оцінювати вельми суперечливі висловлювання та вчинки у той дуже складний період. Наприклад, відомий науковець С. Єфремов зустрів Жовтневу революцію з відвертою ворожістю. В одній із надрукованих у 1918 р. статей він писав, що "братовбивця Каїн і зрадник Іуда - праведники, чисті голуби у порівнянні з твердокамінними експериментаторами із Смольного. За подібні висловлювання у червні 1919 р. його заарештували, але на прохання президента УАН В. Вернадського відпустили. Такі історії траплялися і з іншими: співробітником УАН В. Науменком, директором хірургічної клініки М. Волковичем, заступником голови Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і давнини професором Ф. Шмідтом. Вони, якщо не виступали зі зброєю в руках проти радянської влади, за проханням наркомосвіти або УАН звільнялися від можливого покарання.

У складі УАН наприкінці 1920 р. попри всі негаразди діяло . 26 науково-дослідних кафедр, 3 інститути і 15 комісій. І це завдяки самовідданій праці науковців у надзвичайно скрутних і жорстоких умовах.

Важкі випробування випали і на долю науково-педагогічної інтелігенції України. Різні режими, австро-німецькі окупанти захоплювали приміщення вищих навчальних закладів, грабували, вивозили обладнання лабораторій і кабінетів, знущались з патріотично настроєних студентів і професури. У відповідь на це у листопаді 1918 р. в Києві відбувся загальноміський страйк студентів. З другого боку, Директорія, яка прийшла на зміну гетьманату, спробувала закрити всі російські ВНЗ. Загалом у 1920 р. у ВНЗ України навчалося лише 18 % студентів українського походження, а в 1923 р. - 25 %.

Радянська влада з 1919 р. розпочала реформи школи. Декларацією Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 26 січня 1919 р. передбачався широкий доступ робітничо-селянських мас до вищої освіти з можливістю кожному навчатись рідною мовою. Декретами радянського уряду "Про вступ до вищої школи" і "Про анулювання плати за навчання у школах" (березень 1919 р.) були відкриті двері вищої школи для усіх бажаючих з 18 років з безоплатним навчанням.

Професорсько-викладацький склад чинив опір, відстоюючи автономію вищої школи, її "аполітичність". Радянська влада за постановою Наркомосу України з 11 березня 1919р. запровадила інститут політкомісарів. Організація роботи ВНЗ була покладена на ради викладачів, очолюваних комісарами. У містах, де було декілька ВНЗ, створювались ради комісарів, які координували роботу і здійснювали загальне керівництво ВНЗ. Декретом радянського уряду від 18 травня 1919 р. було анульовано усі наукові ступені і звання та привілеї, пов'язані з ними. Професура ВНЗ, особливо університетів, вкрай негативно зустріла подібні нововведення. І хоч вища школа зазнала руйнації під час денікінської і польської навали, все ж на 1921 р. в Україні було 38 ВНЗ і майже 56 тис. студентів. Під час воєнних дій студентство і професуру мобілізували для роботи і навчання у ВНЗ, практикувались прискорені випуски фахівців, перші спроби створення робітничих факультетів. У процесі реформ і пошуків ефективних заходів стимулювання ВНЗ були досить одіозні кроки, як, наприклад, ліквідація в 1920 р. університетів в Україні. Спроби "приборкання" старих науково-педагогічних фахівців і студентства, пролетаризації ВНЗ, зміни форм їх існування зумовлювали шалений опір старої вищої школи і здебільшого у перші роки не давали бажаного успіху. Так, у 1921 р. у ВНЗ навчалось 3 % студентів із робітників і 6 % - селянського походження.

Радянська влада вживала репресивні заходи проти науково-педагогічної інтелігенції. Зокрема, відбувся судовий процес над учасниками "Національного центру", до якого входила і професура, що співпрацювала з денікінцями. До складу її Харківського відділу входили ректор Харківського технологічного інституту професор І. Красунський, професор В. Левитський, професор сільськогосподарського інституту А. Алов та ін. В. Левицький працював у відділі пропаганди Добровольчої армії, брав участь у розробленні "Заклику до вченого світу Заходу", який підписали учасники угруповання. У ньому йшлося про руйнацію більшовиками всього цивілізованого. Водночас радянська влада тоді ще не карала суворо за такі "провини", засудила обвинувачених умовно і направила на роботу до ВНЗ.

Загалом на 1920 р. у ВНЗ України викладали 2500 професорів та викладачів. Як зазначалось у звіті Наркомосу, особливо організовано працювали медичні факультети університетів, жіночі медичні інститути, ветеринарні і сільськогосподарські інститути і більшість технічних навчальних закладів. Тобто, попри всі негаразди, основна маса навчальної науково-педагогічної інтелігенції після важких випробувань матеріального, політичного, ідеологічного і морально-етичного характеру повернулась до роботи і змушена була приступити до професійного співробітництва з радянською владою.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>