Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Економіка arrow Економічна політика
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Фінансова політика

Нагадаємо, що вже йшлося про те, що частина фінансової політики, спрямована на стабілізацію економіки, за англо-американською традицією називається фіскальною політикою. Проте слід зауважити, що в традиційному розумінні під фіскальною політикою розуміють стягування податків. Разом з тим державний бюджет, що є одним із головних інструментів фінансової політики, включає складання державного бюджету, вироблення загальної нормативної стратегії і, зрештою, використання бюджетних коштів у цілому. Тому бюджетна політика включає як податкову, так і витратну складові. Вона проводиться за допомогою законів та інших правових актів і має директивний характер. Проте бюджетна політика держави далеко не завжди може бути результативною, бо трапляються випадки, котрі гальмують економічну стабілізацію. Це може бути амбіційність політиків, перенапруження бюджетних видатків та ін., що породжує фінансову нестабільність.

До головних інструментів фінансової політики, у т. ч. бюджетної, відносять бюджет, ставки оподаткування різних видів доходів, цільове використання бюджетних коштів, дефіцит або профіцит бюджету, державний борг та способи його покриття, автоматичні регулятори, дискретна політика, а також деякі інші.

Державний бюджет — це головний фінансовий фонд країни. У країнах з розвинутою ринковою системою він зосереджує до 40 % національного доходу. Тому діяльність, спрямована на формування державного бюджету та його використання, є основним елементом фінансової політики.

Державний бюджет використовується на цілі, що стосуються загальнонаціональних інтересів: видатки на оборону країни, її зовнішні відносини, фундаментальні наукові дослідження, дотації деяким галузям народного господарства і т. ін. Місцеві органи влади розпоряджаються власними бюджетами — місцевими. За їх рахунок фінансуються заклади охорони здоров'я, народної освіти, охорони громадського порядку тощо. Як звичайно, центральний (державний) бюджет сягає половини, а то і більше всіх бюджетних коштів. Структура бюджету країни щодо його поділу на централізований і місцевий бюджети визначається структурою державної влади та рівнем демократизації політичного життя.

Відомо, що у XX ст. державні бюджети всіх економічно розвинутих країн мали тенденцію до зростання, обумовлену збільшенням державних видатків. У країнах, де панують зрілі ринкові відносини, видатки державного бюджету можна віднести до таких п'яти груп:

  • • військові;
  • • втручання в економіку;
  • • соціальні цілі;
  • • утримання державного апарату управління;
  • • надання кредитів та субсидій іншим країнам.

Переважна частина видатків державного бюджету припадає на економічне регулювання, соціальні заходи та військові цілі.

Державне регулювання економіки бере свій початок з Першої світової війни 1914—1918 рр., а систематичне втручання держави— з часів Великої депресії 1929—1932 рр. Питома вага видатків державного бюджету на економічне регулювання зросла з 15—17% у середині 1950-х рр. до 20 % у середині 1960-х рр. і 22—25 % у 1980—1990-х рр. Видатки на регулювання економічних процесів протягом останніх сорока років зростали досить високими темпами, причому зростання в абсолютних величинах випереджало аналогічний показник у питомій вазі. Однак тепер переважає тенденція до стабілізації таких видатків, оскільки в 1980-х рр. у більшості західних країн до влади прийшли праві партії. їхня економічна політика характеризується використанням неоліберальних концепцій, згідно з якими держава має обмежити своє втручання в економічні процеси. А ми знаємо, що неоліберальні теорії рекомендують мінімізувати економічні функції держави та скоротити її видатки.

Економічна політика, яка проводилась в Україні на першому етапі реформ у 1991—1994 рр. належить саме до ліберальної моделі. Цікаво, що з-поміж економістів немає згоди стосовно того, чи вважати цю політику монетаристською. Між тим дана теоретична проблема має актуальне значення, бо від офіційної думки залежатиме напрямок економічної політики, який обирає й реалізовує уряд. Тому коротко розгляньмо це питання.

Як стверджує більшість економістів, основний зміст монетаристської теорії пов'язаний з визначенням факторів, які скеровують рух попиту на гроші. Проте в постсоціалістичних країнах монетаризм співвідносять із пропонуванням грошей. Чим же викликане таке полярне розуміння цієї теорії? Річ у тім, що оптимальний попит на гроші забезпечується за умов стабільного функціонування господарської системи. І зовсім з іншого боку розглядається пропонування грошей, коли за його допомогою обмежується грошова маса з метою сповільнення зростання цін.

Стійкий сукупний попит на гроші в ринковій економіці залежить від стану трьох основних чинників: по-перше, від обсягу ВВП; по-друге, від порівняльних витрат на одержання доходу від грошової форми багатства; по-третє, від цілей і орієнтирів власників багатства. У цілому ця теорія є правильною, якщо брати до уваги досвід західних країн. Але чи можна вважати, що стійкий і тривалий попит на гроші, який визначається монетаристськими факторами, може діяти й у перехідній економіці, у т. ч. і в Україні?

Становлення ринку в Україні відбувається за умов, коли сильно знецінилося національне багатство і знизилась ціна на робочу силу. Знецінення речового й людського капіталу супроводжувалося збільшенням доходів від грошової форми капіталу. Тому населення намагається надати своїм доходам грошової форми, унаслідок чого збільшується попит на гроші. Цей процес пояснюється низьким попитом на продуктивний (речовий) капітал. Отже, стійкий і тривалий попит на гроші в перехідній економіці України не має економічних підстав для свого формування. Реакцією на дану ситуацію стає спроба впливати на пропонування грошей, на обмеження обсягу грошової маси.

Власне кажучи, така політика стала застосовуватись тільки на тому етапі реформ, який розпочався в 1995 р. і триває досі. Для досягнення макроекономічної стабілізації було поставлено під контроль рівень бюджетного дефіциту та розмір грошової емісії. Потрібний рівень дефіциту бюджету було забезпечено невиплатою заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, недофінансуванням програм реструктуризації економіки. Унаслідок цих заходів підприємства залишились без необхідних для нормальної виробничої діяльності обігових коштів і у взаєморозрахунках перейшли на бартер.

Прибічники макростабілізації економіки розраховували, що через обмеження грошової маси визріваючі ринкові інструменти сприятимуть раціональному розподілу ресурсів, витіснять неефективні підприємства. Але вони помилилися: ринок отримав інший напрямок розвитку. Бартеризація взаємозв'язків між підприємствами, деформація фінансово-кредитних відносин уможливили функціонування більшості неконкурентоспроможних підприємств. Не відбулись і очікувані структурні перетворення. Підприємства втратили здатність оновлювати застаріле обладнання, бо низькі норми амортизації за умов високої інфляції не дають можливості робити це.

Лібералізація цін поширилась і на зовнішньоторговельні зв'язки. Світові ціни спричинили фактичне знищення цілих галузей обробної промисловості України. Зменшення доходів населення і, природно, сукупного попиту обумовило скорочення обсягів випуску товарів, а це своєю чергою збільшило витрати на випуск продукції. Тепер ми можемо "похвалитися" парадоксальною ситуацією — підвищенням цін за скорочення обсягу виробництва.

Отже, виявилося, що за умов ринку перехідного типу традиційні макроекономічні регулятори втрачають свою дієвість. Однобічний вплив на попит або пропонування, емісію грошей, кредитні послаблення і т. ін. не приносять таких позитивних результатів, які ми спостерігаємо в умовах зрілих ринкових систем. Навпаки, часто ці заходи контр-продуктивні. Тому економічна політика за умов, що склалися в Україні, потребує комплексних заходів, які б сприяли формуванню ринкових механізмів. Це стосується в першу чергу посилення дії ринкової конкуренції, яка можлива тільки за появи ринкових суб'єктів природним економічним способом. Отож, запуск механізму дії ринкових сил в основному перебуває поза сферою дії економічних законів, а саме — у сфері політики, права, адміністративного керування, звичаїв населення, його світоглядних настанов.

Найдинамічніша частина бюджетних видатків західних країн — видатки на соціальні цілі. Вони включають фінансування освіти, охорони здоров'я, соціальне страхування і забезпечення. У західноєвропейських країнах питома вага соціальних видатків у державному бюджеті зросла з 18% у середині 1950-х років до 20 %— у середині 1960-х і до 30—35 % у 1980-х— на початку 1990-х років. До речі, велика частина коштів на соціальне страхування надходить у бюджет за особисті кошти громадян.

Слід зазначити, що видатки на соціально-культурні цілі також мають економічний характер. Культурно-освітній рівень населення, професійна підготовка громадян та можливість перекваліфікації, здоров'я нації і т. п. безпосередньо впливають на обсяг національного доходу, валового внутрішнього продукту, рівень продуктивності праці та інші економічні показники. До цього варто додати, що від розмірів соціально-культурних видатків значною мірою залежать соціальна стабільність суспільства, соціальний мир між різними верствами населення. Зокрема, деякі західні економісти вважають це особливим товаром, за який суспільство має платити певну ціну, якою є соціальні витрати.

За сучасних умов видатки держави на соціальні цілі посідають провідне місце у формуванні людського капіталу. Категорія людського капіталу з'явилась у 60-ті роки XX ст. її виникнення обумовлено зростанням ролі людини в економічному розвитку, а точніше, таких її характеристик, як загальна та професійна освіта, здоров'я, мобільність і т. ін. У розвинутих країнах за рахунок державного бюджету на формування людського капіталу спрямовуються найбільші інвестиції. Так, у США щороку виділяється на ці потреби близько 750 млрд. дол. Видатки на людські ресурси зростають найбільш динамічно. Слід зауважити, що сумарні соціальні витрати в США у кілька разів перевищують інвестиції у виробничу сферу. Наприклад, якщо 1990 року виробничі капіталовкладення взяти за 1, то соціальні витрати становили 3,18.

Велика частина державного бюджету витрачається на військові цілі. У західних країнах ці видатки становлять від 20 до 40 % загальної суми витрат. Проте відомо, що фінансування мілітаристських програм стримує економічний розвиток країн. Не випадково серед причин високого повоєнного розвитку Німеччини та Японії економісти на одне з перших місць ставлять низький рівень видатків на оборону. Мілітаризація економіки спричиняє хронічний дефіцит державного бюджету, що призводить до значних ускладнень економічного розвитку.

Видатки на утримання державного апарату управління становлять приблизно 4—5 % бюджетних видатків загалом. Це досить значна сума, а тому уряди намагаються не роздувати штати управлінського апарату, хоч це не завжди вдається. Прихід до влади правих партій, які стоять на позиції згортання державних функцій, означає проголошення політики скорочення всіх державних видатків, у тому числі на утримання апарату управління.

Основним джерелом надходження коштів до державного бюджету є податки. Податки являють собою обов'язкові платежі юридичних та фізичних осіб, які надходять державі в заздалегідь установлених законом обсягах і в певні строки. Платниками податків є підприємці, робітники, фермери, службовці, дрібні власники, фірми, монополії і т. п.

Розширення державних функцій, зростання видатків на економічне регулювання, соціальні цілі й мілітаризацію економіки спричинили підвищення питомої ваги податків у національному доході в середньому з 18 % напередодні Другої світової війни до 30—50 % у 80—90-х роках. А з особистих доходів громадян нині податки "вимивають" до 40 % проти 12—20 % перед Другою світовою війною.

У країнах з розвинутою ринковою системою використовуються найрізноманітніші податки. Але головними з них, що поповнюють основну дохідну частину бюджету, є такі: прибутковий податок, податок на додану вартість та внески на соціальне страхування. На підтвердження цього наводимо табл. 5.

Таблиця 5

СТРУКТУРА ОПОДАТКУВАННЯ . В РОЗВИНУТИХ КРАЇНАХ, % від ВІІП1

Податки США ФРН Англія Японія Франція
Усі податки 29 38 39 27 45
У тому числі:
прибутковий податок 10 11 10 7 6
податок на корпорації 2 2 4 6 2
внески на соціальне страхування:
— робітників і службовців 3 6 3 3 6
— підприємців 5 7 4 4 13
— акцизи 2 3 5 4 4
податки на предмети споживання 2 1 6 6 9

Сукупність чинних у країні податків є основою податкової системи. Для того щоб вона була дійовою, треба узгодити взаємодію податків. Це досягається за допомогою податкової (фіскальної) політики. Головним критерієм податкової політики є економічна ефективність і соціальна справедливість. Оптимальне поєднання цих аспектів — дуже складна справа, оскільки вони суперечать один одному. Максимізація економічної ефективності обмежує реалізацію принципів соціальної справедливості, і навпаки, посилення соціальної справедливості не сприяє підвищенню економічної ефективності. Тому реалізація податкової політики потребує високого рівня професіоналізму і соціальної чутливості. Але безумовно, ідеальної картини тут досягти практично неможливо. Недарма навколо вдосконалення податкової системи і податкової політики завжди точиться гостра боротьба.

За своєю величиною прибутковий податок у більшості розвинутих країн стоїть на першому місці. Переростання цього податку в масовий відбулось у період Другої світової війни, а тепер ним охоплено майже все працездатне населення. Ставки прибуткового податку, як водиться, прогресивні, бо засновані на принципі складної прогресії. Це означає, що підвищені ставки застосовуються не до всього доходу, а тільки до тієї його частини, на яку збільшився дохід.

Ставки прибуткового податку в перші повоєнні роки були надто високі. Так, у США наприкінці 50-х — у першій половині 60-х років максимальна ставка прибуткового податку з населення становила 91 %. Потім вона знизилася до 70 % у 1965—1980 рр. ідо 50% у 1981—1986рр. З 1988р. після закінчення реформи податкової системи стали застосовуватися тільки дві ставки податку — 15 % і 28 %.

Як бачимо, практика прибуткового оподаткування знає різноманітні ставки цього податку, тому дуже важливо встановити оптимальну ставку. Завищені ставки прибуткового податку знижують ділову активність, підривають стимули до використання технічних і організаційних інновацій. Занижені ставки податку зумовлюють надто високий сукупний попит, що призводить до інфляції та до випереджального нагромадження капіталу щодо умов його ефективного використання. Зрештою, в економіці виникають кризові явища, що виявляється в незбалансованості попиту і пропонування, підвищенні темпів інфляції, недостатності надходжень до бюджету, дефіциті бюджету тощо.

У своїй фіскальній політиці уряди країн з розвинутою ринковою економікою намагаються використовувати тією чи тією мірою ефект Лаффера, згідно з яким підвищення ставок оподаткування веде до збільшення бюджетних надходжень тільки до певного рівня. Після того як підвищення ставки податку на доходи переходить за максимальну точку, починається зменшення надходжень у бюджет. За А. Лаффером, такою точкою є ставка прибуткового податку, яка дорівнює 50 %. Якщо податок на дохід менший за 50 %, то в цілому це стимулює трудову і ділову активність. Якщо ж він більший за цю позначку, то активність буде спадати, а капітал прагнутиме перейти з легальної економіки в "тіньову".

Застосовувати на практиці ефект Лаффера дуже важко, бо нелегко визначити для кожної країни і для кожного моменту зі своїми особливостями ту точку, за якою зниження ставок оподаткування привело б до економічного пожвавлення. Заведено вважати, що коли країна переходить від завищених ставок оподаткування до оптимальних, то в короткостроковому періоді надходження в бюджет тимчасово скорочуються, а в довгостроковому — збільшуються, оскільки зростає економічна активність і значно підвищуються доходи населення, які обкладаються податком. Зокрема, коли США за президентства Р. Рейгана намагалися скористатись ефектом Лаффера, то потрапили в скрутне становище. Зменшення ставок оподаткування хоч і спричинило економічне пожвавлення, але цим не компенсувало відповідне зменшення бюджетних надходжень.

Ефектом Лаффера треба послуговуватися з огляду на характерні ознаки певної країни й ураховувати національні, культурні та психологічні особливості населення. Наприклад, економіка Швеції вважається однією з найрозвинутіших, хоч за такої ставки податку, як там (75 %), у США ніхто законним бізнесом займатися не буде. Рівень оподаткування у Швеції можна проілюструвати таким прикладом. Керівний працівник компанії "Атлас Копка" отримує близько 500 тис. крон у рік, але після сплати всіх податків і страхових внесків у нього залишається не більше 155 тис. крон, тобто 1/3 його доходу.

Особливістю фіскальної політики урядів західних країн в останні десятиліття є тенденція до зниження питомої ваги надходжень від податку на прибуток корпорацій. Так, у США напередодні Другої світової війни надходження від цього податку становили майже 50 % всіх податкових доходів федерального бюджету, а 1955 року— вже тільки 30%, 1969 р.— 20%, 1975 р. — 15 %, 1980 р. — 13 %, 1993 р. — 9 %. Зниження питомої ваги податку на прибуток корпорацій пояснюється двома причинами. По-перше, значно знизилися ставки цього податку. Так, у Великобританії ставка скоротилася з 52 до 35 %, а в США — із 46 до 34 %. По-друге, постійно розширюються податкові пільги як засіб підтримки та стимулювання підприємництва. Головними серед них є прискорена амортизація, інвестиційний податковий кредит і знижка на виснаження надр. За деякими даними, у США на пільги Йде близько 20 % податкових надходжень, в Англії — 25 %, Німеччині — 16 %.

Також широко застосовується політика прискореної амортизації. Вона полягає в тому, що уряд дозволяє нараховувати амортизацію в масштабах, які значно вищі за реальне зношення основного капіталу. Завищені амортизаційні нарахування зменшують обсяг прибутку, що підлягає оподаткуванню, а це дає можливість прискорити заміну основного капіталу.

Інвестиційний податковий кредит є податковою знижкою, спрямованою на заміну застарілого обладнання і застосування нової техніки. Цей кредит вираховується із суми податку, а не з оподаткованого доходу, і тому він зменшує на свій обсяг вартість нового придбаного обладнання. У західних країнах є досвід використання податкових знижок за фінансування витрат на дослідження та розробки, інвестицій у сучасне обладнання для дрібних та середніх фірм, інвестиції у матеріало- та енергоощадні технології. Інвестиційний податковий кредит сприяє підвищенню конкурентоспроможності і прискорює економічне зростання. Проте, з іншого боку, він також сприяє збільшенню дефіциту бюджету та зростанню інфляції. Крім того, використовуються податкові знижки на виснаження надр, а також на вкладення коштів у благодійні фонди, що не підлягають оподаткуванню.

Наступним за своїм значенням податком, що широко застосовується в розвинутих країнах, є податок на додану вартість (ПДВ). У різних країнах ставки ПДВ істотно різняться. Так, у США ця ставка дорівнює 11 %, у ФРН — 6 %, у Великобританії— 15 %. Додана вартість включає заробітну плату, прибуток, відсоток за кредит, амортизаційні відрахування, витрати на електроенергію і т. п. Інакше кажучи, ПДВ є відрахуванням у бюджет частини новоствореної вартості. Податок нараховується на різницю між відпускною ціною і витратами виробництва до даної стадії руху товару.

ПДВ охоплює практично всі види товарів і послуг. За відносно низьких ставок він поповнює бюджет більше, ніж інші види податків, і дає змогу гнучко реагувати на інфляційне зростання цін. Для держави ПДВ зручний ще й тому, що від нього важче ухилитися, а для платника податків — тому що він психологічно легше сприймається, оскільки ним обкладаються не доходи (заробітна плата, дивіденди тощо), а витрати. Тобто ПДВ — це податок на споживача, а не на виробника.

До окремого виду податку, що також широко застосовується в ринковій економіці, належать акцизи. Вони не є прямим податком, а включаються в ціну товару й сплачуються споживачем даного товару. Уникнути акцизу можна за умови, коли акцизні товари не купують споживачі. Акцизами обкладається в основному невеликий асортимент товарів. Він складається здебільшого з горілки, тютюну, лікеро-горілчаних виробів, а в деяких країнах до цього переліку ще входять ювелірні вироби, хутра тощо.

Удосконалення податкової системи. Переважна більшість українських економістів і практиків розглядає теперішній податковий тягар як надмірний і закликає до його зниження. Своєю чергою їхні опоненти наводять на свою користь аргумент щодо частки ВВП, яка розподіляється через бюджет. В Україні вона дорівнювала 26,2 % ВВП 1999 року, у той час як у Швейцарії на початку 90-х рр. становила 27,1 %; у США— 36%; в Англії — 38 %; в Італії — 48,7 %; у Нідерландах— 53 % ВНП. Вважається, що для проведення ефективної економічної політики Україні як країні з перехідною економікою потрібно розподіляти через бюджет не менше 35 % ВВП. Тобто частка, що акумулюється в бюджеті, є замалою.

Методом для більшого наповнення бюджету є усунення нерівномірності податкового навантаження на різні галузі та підприємства. З цією метою пропонується зняти пільги з користувачів ними (галузей та підприємств) і одночасно зменшити ставки оподаткування. Проте ця пропозиція не є одностайною, оскільки деякі економісти впевнені, що пільгові стимули — необхідна умова ефективного розвитку економіки, і наводять відповідні підтвердження з практики західних урядів.

Різні джерела надходжень до державного бюджету мають забезпечити фінансування всіх його видатків. Однак за сучасних умов від 10 до 30 % державних видатків не покриваються податками та іншими доходами, у зв'язку з чим виникає дефіцит державного бюджету, тобто перевищення в ньому витрат над доходами. Так, наприкінці 80-х років бюджетний дефіцит становив у ВИД таку питому вагу: в Бельгії— 25,1 %, в Італії - 25,2 %, в Японії — 15,6 %, у ФРН — 14 %, у США — 11,6 %.

Причинами дефіциту державного бюджету можуть бути: а) випуск в обіг "зайвих" грошей; б) падіння обсягів суспільного виробництва; в) надмірно "роздуті" соціальні програми; г) мілітаризація економіки; д) підвищення граничних витрат суспільного виробництва; е) висока питома вага "тіньової" економіки.

Для покриття бюджетного дефіциту використовуються державні позики, які перетворилися на постійне джерело доходів бюджету. Своєю чергою, випуск позики спричинює державний борг, обсяг котрого в західних країнах сягає величезних сум. Так, у США він перевищує 4,5 трлн доларів, у Франції— понад 1 трлн франків, у ФРН — 500 млрд. марок, у Великобританії — більше ніж 200 млрд. фунтів стерлінгів.

Державні позики призводять до збільшення податків. Вони є аниципованими, тобто начебто достроково отриманими податками. Зростання державного боргу в поєднанні з високими відсотковими платежами за ним зробили його погашення найбільш динамічною статтею витрат державного бюджету. Разом зі збільшенням податків державні позики ведуть до вилучення з ринку позичкового капіталу значних коштів. У США ця сума сягає майже 50 %. У зв'язку з таким становищем уряди західних країн намагаються скоротити дефіцит державного бюджету й довести його до задовільних показників. Слід зазначити, що хоч бюджетний дефіцит загалом належить до негативних явищ економічного життя, нині він є неодмінною умовою розвитку виробництва.

Концепції бюджетної політики. Бюджетна політика урядів країн з ринковою системою може виходити з різних уявлень про взаємозв'язки економічних процесів, а тому базуватись на різних концепціях. Зокрема, існує три концепції бюджетної ПОЛІТИКИ.

Згідно з першою концепцією бюджет щороку має бути збалансованим. Повна щорічна збалансованість бюджету деякий час була головною метою фінансової політики. Проте згодом стало очевидним, що такий підхід обмежує можливості уряду проводити анти циклічну політику, боротися з інфляцією, тримати курс на довгострокове зростання. Так, за умов кризових явищ зростає безробіття і скорочуються доходи населення, а отже, падають доходи бюджету. Якщо уряд намагатиметься збалансувати бюджет, то він повинен або підвищити ставки податків, або скоротити державні видатки, або поєднати те і друге. Однак результатом такої політики стане зменшення обсягу сукупного попиту й активізація кризових явищ.

Друга концепція зводиться до визнання потреби збалансування бюджету за економічний цикл, а не за кожний рік. Правомірність цієї концепції обґрунтовується такою логікою економічних залежностей. Коли, наприклад, у країні має місце спад виробництва, то для протидії йому уряд збільшує державні видатки і зменшує податки. Це підвищує сукупний попит, а значить, зростає і виробництво. Щоправда, збільшується також і бюджетний дефіцит. Якщо вжиті заходи спрацьовують і настає економічне пожвавлення, то уряд скорочує державні видатки й підвищує податки. У результаті виникає позитивне сальдо державного бюджету, яке використовується на покриття дефіциту в попередній фазі циклу. Така політика уряду має анти циклічний характер і спрямована на досягнення балансу бюджету за певний цикл.

Однак в економічній реальності з'являються такі зв'язки, що не вкладаються у схему, описану цією концепцією. Так, якщо економічний спад тривалий, а пожвавлення короткочасне, то дефіцит, що нагромадився за період спаду, не перекривається позитивним сальдо балансу, наявним у період піднесення виробництва. За такого розвитку подій збалансувати бюджет не вдасться, що спричинює циклічний бюджетний дефіцит.

Третя концепція розвиває ідею функціональних фінансів, згідно з якою метою фінансового регулювання є збалансованість економіки, а не суто бюджету. При цьому макроекономічна рівновага може супроводжуватись як стійким позитивним сальдо державного бюджету, так і стійким його дефіцитом.

Підлеглість бюджетної збалансованості макроекономічним пропорціям пояснюється тим, що, по-перше, макроекономічна рівновага сприяє економічному піднесенню, а за таких умов автоматично збільшуються податкові надходження до бюджету і тим самим знімається проблема бюджетного дефіциту. По-друге, за економічного процвітання державний борг не є серйозною проблемою. По-третє, уряд має у своєму розпорядженні необмежені можливості для покриття бюджетного дефіциту як за рахунок емісії грошей, так і за рахунок підвищення податків.

Методи бюджетної політики. У фіскальній практиці, пов'язаній з мобілізацією грошових надходжень до бюджету та їх використанням, економічна політика уряду спирається на два методи— дискреційний та автоматичний (умонтованих стабілізаторів). Дискреційний метод (чи політика) полягає у свідомому регулюванні оподаткування та видатків держави з метою впливу на макроекономічні процеси: обсяг ВНП, зайнятість, інфляцію, довготривале зростання суспільного виробництва. Автоматичний метод (умонтованих стабілізаторів) полягає в тому, що в економічному механізмі є такі процеси й показники, що автоматично реагують на зміну економічної ситуації в потрібному напрямі без спеціального втручання уряду.

Дискреційна політика уряду залежить від фази економічного циклу. У період спаду вона має стимулювальний характер.

Стимулювальна дискреційна політика включає:

  • 1) зниження ставки оподаткування;
  • 2) збільшення державних витрат;
  • 3) поєднання збільшення податків зі зменшенням державних витрат. Проведення стримувальної фіскальної політики орієнтується на позитивне сальдо державного бюджету.

Звичайно, на практиці дії уряду мають складніший характер, оскільки економічна ситуація містить різноспрямовані тенденції, і разом з головними силами, що діють в одному напрямі, треба враховувати протилежні. Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори включають: зміну податкових надходжень залежно від величини доходів; скорочення чи повну ліквідацію бюджетного дефіциту внаслідок збільшення надходжень у періоди економічного піднесення; систему допомоги безробітним; систему соціальних виплат; програми підтримки бідних верств населення і т. п. Дію автоматичних стабілізаторів можна проілюструвати таким прикладом. Відомо, що сума податків залежить від обсягу доходів. Коли в країні спостерігається економічний спад, то доходи, природно, зменшуються. А це означає, що зменшуються й відрахування в бюджет, і відносно більша частина доходів залишається у фізичних та юридичних осіб. Оскільки сукупний попит скорочується меншою мірою, ніж обсяг ВНП, то це стримує падіння виробництва й узагалі кризові явища. І навпаки, якщо економіка перебуває на піднесенні, то податкові надходження за прогресивною шкалою автоматично зростають, що стримує зростання сукупного попиту. Завдяки цьому економіка захищена від надмірного зростання, тобто від "перегріву".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші