Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради. Брестський мир

Захоплення більшовиками влади у Петрограді дало новий поштовх для переформатування міждержавних відносин як на постімперському просторі, так і в регіоні. Зважаючи на низку геополітичних чинників, Центральна Рада знову стала перед вибором власних зовнішньополітичних пріоритетів. Незавершеність війни, нерозв'язаність низки проблем українського державотворепня, ворожість сусідніх державно-політичних утворень до української державності спонукало керівництво Ради до пошуку шляхів виходу зі ситуації.

Щодо Раднаркому, то тут вибухнула війна з Радянською Росією. Щоправда, напередодні Росія формально визнала УНР, задекларувала свою прихильність до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церквах та музеях. Водночас для більшовицької Росії українське вугілля, хліб, корисні копалини та Чорне море з його розвиненими портами і флотом були не менш життєво необхідними, аніж учорашнім союзникам Росії. Про важливість українського чинника неодноразово зазначав у своїх виступах та працях керівник російських більшовиків В. Ульянов (Ленін). Тому, незважаючи на свою "підтримку" України, наприкінці 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили також роззброєння в Україні Центральною Радою більшовицьких воєнізованих загонів і пропуск козаків на Дон, де точилася запекла боротьба більшовиків з антибільшовицькими формуваннями очолюваних генералом Каледіним. У разі продовження такої політики Росія погрожувала війною. Відстоюючи національні інтереси України, Генеральний Секретаріат відхилив російський ультиматум, при цьому припинивши постачання та вивезення хліба до Росії й ухвалив рішення про запровадження українських паперових грошей. Таким чином, Україна виявилась на межі війни з радянською Росією.

Зайвим підтвердженням агресивних планів щодо України збоку більшовиків можна розглядати спробу державного перевороту, спровоковану більшовицькими групами у Харкові. Після провалу більшовиків на Всеукраїнському національному конгресі у Києві, де вони залишилися у меншості, 12 грудня 1917 р. у Харкові було проголошено створення Української Народної Республіки (щоправда, радянської). Намагаючись таким чином заплутати українців та навколишній світ, більшовики почали рішучий наступ на український уряд зсередини не гребуючи наданням військової допомоги "дружньому Харківському уряду".

Прагнучи до реалізації своїх геополітичних інтересів, 21— 23 грудня у Лондоні французький і англійський уряди провели з ініціативи останнього зустріч (конференцію), на якій було порушено питання про збереження Східного фронту. Це означало, фактично, розгляд проблем, дотичних до України, як у територіальному, так і у державно-політичному аспектах. Конференція прийняла таємну військову конвенцію між Англією та Францією стосовно спільних дій на Півдні Росії. За умовами конвенції, Південь Росії був поділений на сфери впливу: англійську (Дон, Кавказ, Закавказзя, Курдистан) і французьку (Україна, Крим, Бессарабія). На перший погляд, поділ виявився досить умовним, оскільки на території України діяли як французькі сили, так і частини Великої Британії, а також інших союзників. Тому говорити про французький характер зони, до якої ввійшла Україна, немає підстав. Такий поділ був зумовлений суто економічними чинниками. Адже в економіці України в структурі іноземного капіталу чільне місце незаперечно посідав франко-бельгійський капітал (84,1 %), тоді як британський — 5,3 %, франко-німецький — 7,2 %.

Характеризуючи процес становлення відносин між Україною та державами Антанти, керівник зовнішньополітичного відомства УНР О. Шульгин писав: "Усе наше знайомство зі союзниками Росії можна поділити на три періоди: перший — напівофіційний, напівприватний; другий — офіційний; третій — період офіційних дипломатичних відносин. Увесь час у цих зносинах вели французи, але потроху з'являлись англійці, американці, італійці, румуни та серби".

Найбільш іптенсивними ці відносини стають після прийняття Центральною Радою 20 листопада Третього Універсалу, який започаткував етап відокремлення України в самостійну державу.

За свідченням О. Шульгина, наприкінці листопада його відвідали голова військової місії при ставці Південно-Західно- го фронту Ж. Табуї зі своїми офіцерами та майором англійської служби Дж. К. Л. Фіцвільямсом. Прибулі заявили: "Союзники з симпатією ставляться до культурного і політичного відродження України. Розуміючи складність умов, у яких йде будівництво нової республіки, союзні уряди пропонують свою допомогу і запитують, що потрібно Україні і чим вони можуть бути корисними. Через якийсь час все це було викладено письмово у формі вербальної ноти".

Однак відповіді на свої пропозиції держави Антанти не отримали. Натомість була висунута попередня вимога про визнання належним чином державності України та призначення своїх представників при її уряді, на що офіційний Париж і Лондон відреагували позитивно. До Києва прибули їхні представники: у другій половині грудня — французький генерал Ж. Табуї, а дещо пізніше — повірений у справах Великої Британії П. Багге. Париж і Лондон надіслали ноти на адресу Центральної Ради про визнання України та призначення своїх представників при уряді УНР. Вручення ноти, в якій французький уряд визнав Україну, відбулось 4 січня 1918 р. Наступного дня Франція поінформувала інші держави про свій крок. Згодом аналогічно вчинив уряд Великої Британії: П. Багге 6 січня 1918 р. вручив В. Винниченку вірчі грамоти.

Визнання незалежності України було важливим актом з боку Великої Британії і Франції, визнанням законних прав українського народу на власну державу. Водночас цей акт не був офіційним визнанням України юридично (де-юре), а лише фактично (де-факто). Це підтверджує документ Форін Офісу, датований 6 квітня 1918 р.: "Уряд Його Величності і Французький уряд домовились 6 січня 1918 р. надати формальне визнання де-факто українському уряду і надіслали вказівки П. Багге по приїзді до Києва діяти лише після консультації з представниками Франції".

Як свідчать опубліковані матеріали МЗС Великої Британії, П. Багге, вивчивши ситуацію в Києві, погодився з Ж. Табуї утому, що: "з огляду на австрофільські тенденції більшості українського уряду, котрі можуть найближчим часом матеріалізуватись у сепаратний мир з центральними державами, унеможливлює тепер визнання уряду УНР".

Водночас із визнанням України Францією та Великою Британією спостерігається коливання зовнішньополітичного курсу українського уряду. З незрозумілих, на перший погляд, причин він почав переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про укладання сепаратного мирного договору у Бресті. Приймаючи дипломатичних представників Антанти, Рада Міністрів УНР надсилає 10 січня 1918 р. ноту до урядів усіх держав. У цьому документі було викладено основні напрями зовнішньої політики УНР і задекларовані такі вимоги щодо проголошення миру:

Політика УНР буде спрямована на завершення війни та примирення всіх воюючих держав.

Мир має бути справедливим і забезпечити всім народам, великим і малим, однакові права у виявленні права на самовизначення.

Законний уряд України все ще утримує єдиний фронт власними силами і представляє Україну на міжнародній арені, а тому має бути запрошеним і брати участь у всіх міжнародних форумах і мирних конференціях. .

У цій же ноті було задекларовано неприйняття Раднаркому як загальноросїйського уряду та легітимності його рішень для вільних республік. В одному з пунктів ноти уряд УНР залишив можливість утворення нової федеративної Російської Республіки, але це було неможливо, власні інтереси мають представляти самі республіки.

Водночас Україна продовжувала вести активні мирні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною, що всіляко заохочував Берлін, щоб ліквідувати Східний фронт і розв'язати питання про забезпечення продуктами та іншими матеріалами.

Уряди держав Антанти 24 грудня 1917 р. були поінформовані нотою міністра закордонних справ України про участь у мирних переговорах у Бресті. Ця нота отримала належні увагу й оцінку британського посольства у Петрограді. Заклики українського уряду до укладання загального миру були ідентифіковані з більшовицькими.

Тим часом до Ясс, де перебувало командування об'єднаних союзних військ Півдня Росії, було відправлено українську делегацію, до якої увійшли, зокрема, А. Галіп та Є. Голіцин- ський. 18 січня 1918 р. вони провели зустріч із представниками Франції, Великої Британії, США та Італії. На закиди європейців щодо причин ведення переговорів у Брест-Литовську українські представники заявили: "Не маючи армії, будучи неспроможною продовжувати війну, Україна змушена вести мирпі переговори. Вимоги миру поширені серед українського населення, тому уряд Ради (Центральної — О.К.) не міг би протистояти цьому, особливо, якщо більшовики укладуть мир з Австро-Угорщиною і Німеччиною...".

До урядів держав Антанти було висунуто ще декілька вимог, а саме:

Визнання незалежності України та призначення своїх представників (Україна вже була формально визнана на той час — О.К.).

Фінансова підтримка українського уряду.

Можлива підтримка Антантою промисловості України.

Вислухавши вимоги української делегації, союзники висунули низку вимог, виконання яких могло наблизити офіційне визнання та надання допомоги Україні:

Україна має запевнити їх у тому, що навіть якщо вона й не робитиме фінансових видатків на війну, однак не укладатиме сепаратного миру.

Український уряд має зрозуміти, що він тоді вступив у відносини з нашим ворогом.

Влада має бути організована за сприяння військової місії союзників, збройних сил, які могли б не лише гарантувати порядок усередині країни, а й представляти її незалежною від атак із-поза її меж.

Український уряд має налагодити взаємозв'язки з іншими автономними урядами.

Український уряд має полегшити постачання Румунії та забезпечити регулярне залізничне сполучення.

Французький представник додав, що він уповноважений визнати незалежність України та готовий зробити це негайно після відповіді української сторони, яка задовольнить його. Такої відповіді не було. Обізнаність українського уряду з цими вимогами підтверджують і українські джерела. Однак він продовжував вести переговори з Німеччиною, відкинувши можливість отримати фінансову, військову допомогу та й, врешті, офіційне визнання України.

Успішний перебіг переговорів у Брест-Литовську зумовив досить оптимістичний настрій міністра міжнародних справ України О. Шульгина. Висловлюючи сподівання на добрий мир, О. Шульгин закликав українських громадян обороняти чинний лад; підтримувати уряд і боротися проти ворожих сил. Як бачимо, ведення Україною переговорів у Брест-Литовську з Центральними державами не було таємницею для дипломатів Антанти. Можна також пояснити наполегливість представників Антанти у відверненні українського уряду від укладення сепаратного миру з Німеччиною ціною надання Україні фінан- сово-економічної та військової допомоги аж до її офіційного визнання (де-юре). Водночас, як згадував відомий український політичний діяч, згодом гетьман України, Павло Скоропадський, проголошення самостійності УНР 24 січня "дуже не сподобалося французам. Вони мені тоді говорили, що ніколи самостійна Україна не буде визнана'1.

Прагнучи припинення війни та встановлення рівноправного миру, Центральна Рада, репрезентуючи Україну, змушена була проголосити її незалежність, щоб вона виступила як суб'єкт міжнародних відносин. Мотивуючи необхідність такого кроку, голова Центральної Ради наголошує: "...для здійснення (укладання) миру та захисту нашого краю від нападників, наше правительство мусить мати повну свободу діяльності, яку може дати тільки державна незалежність нашої республіки. Сильний тільки той, хто стоїть одинцем, — каже відома, глибоко справедлива, незважаючи на свою дивовижність, фраза славного скандінавського психолога...". "У люту небезпечну хвилину, яку переживаємо ми, т- продовжує Гру шевський, — це правильний крок. Потрібно відкинути ілюзії, мовби-то ми можемо на когось опертись, мовби-то хтось стоїть за нами — якийсь "єдиний фронт", якась солідарність народів і країв бувшої російської держави", коли в дійсності нічого такого немає, а властиво навпаки — останки і пережитки тих колишніх зв'язків тільки гальмують, дезорганізують наші зусилля".

Отже, було зроблено крок до узаконення розриву зв'язків із колишньою Російською імперією та відкрито шлях до співпраці не лише зі союзниками Росії, а й з її суперниками — державами Четверного союзу, до чого Україну штовхнув розвиток подій. Позитивним моментом стало проголошення самостійного розвитку та переміщення акценту з федералістичногб* на державницький принцип.

Наскільки наполегливими були кроки Антанти відвернути УНР від укладення сепаратного миру, настільки Німеччина прагнула до його підписання. Участь делегації Центральної Ради у мирних переговорах у Бресті була для Берліна просто життєвою потребою не лише з огляду на природний інтерес до України, а й щоб використати її як аргумент проти агітаційної діяльності російської радянської делегації. Представники політичної верхівки держав австро-німецького блоку вбачали в Україні не лише партнера, а й засіб, за допомогою якого можна здійснювати тиск на більшовиків у питанні щодо швидкого укладання миру. Декларуючи підтримку прагнень до самостійності українців, вони влучно визначили основний чинник, який змусив уряд України так рішуче змінити напрям зовнішньополітичної активності держави. Переговорний процес у Бресті закінчився 9 лютого 1918 р., внаслідок якого було укладено договір між УНР та державами Четверного союзу. Спричинене історичним розвитком підписання Брестського миру між Україною, Радянською Росією та державами Четверного союзу призвело до зміни міжнародної ситуації у контексті здійснення планів російських політичних партій, які в багатьох позиціях були добре зрозумілі та співзвучні з програмами повоєнного устрою світу правлячих кіл Лондона, Парижа і Вашингтона.

Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, з іншого, — 9 лютого 1918 p., ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила Радянська Росія, — 3 березня 1918 р. Причому партнери по переговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді. Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

Мирна угода складалася з 11 статей. За умовами договору визнавалася самостійність УНР; визначалися її кордони; встановлювався порядок евакуації з України війсіЛс держав Антанти; встановлювалися дипломатичні відносини України з державами Четверного союзу; декларувалася відмова сторін договору від контрибуцій; врегульовувалися проблеми військовополонених; визначалися обсяги постачання з України сировини та продовольства; регулювалися правові відносини між сторонами; обумовлювалась цілісність статей договору; стверджувалася автентичність усіх текстів угоди.

За умовами мирного договору кордони між УНР та Австро- Угорщиною визначалися за довоєнними кордонами Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею, мав бути встановлений змішаною комісією "на основі етнографічних відносин і бажань людності", — ось таке нечітке формулювання. Вплив декларацій Радянської Росії спричинив і те, що сторони відмовилися від покриття взаємних військових затрат і контрибуцій. Була в договорі й така досить загальна теза — про взаємне постачання промислових і продовольчих "лишків". Ця теза була розгорнута й конкретизована аж 23 квітня, коли німецьке й австрійське керівництва вже відчули можливість диктувати умови. 10 вересня того ж року угода була пролонгована. Для України таке формулювання означало насправді постачання Німеччині й Австрії протягом чотирьох місяців, по 31 липня, 60 млн пудів хліба (приблизно 1 млн т), 400 млн яєць, 2,76 млн пудів худоби живою вагою, 37,5 млн пудів залізної руди тощо.

Під час підписання договору було укладено додатково таємну, угоду про поділ Галичини на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один коронний край. Це було доволі важким для Австро-Угорщини кроком, але бажання німецького керівництва до укладення миру переважили її геополітичні інтереси. Однак доволі швидко трапився витік інформації, що призвело до розірвання цієї умови. Зрозуміло, що це завдало потім непоправної шкоди боротьбі за соборність України. За умовами Брестського договору, Україні з боку держав Четверного союзу надавалася суттєва позика в сумі 1 млрд карбованців.

Загалом позитивно оцінюючи укладений мир, В. Винничен- ко висловив жаль щодо його наслідків: "Мир цей був би дуже корисним для української держави й для її уряду,., коли б при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом сприятливих обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це дійсно був би корисний мир... Коли без чужої сили реалізацію того миру не можна було сподіватися — то весь мир уже набирав іншого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала переводити його в життя".

Не заперечуючи необхідності укладання миру, негативні наслідки Бреста передбачав О. Шульгин: "Всі були згідні в тому, що не можна допустити, щоб совєтські представники говорили в нашому імені. Що б там не було, але принаймні треба було бути присутніми у Бресті". Водночас О. Шульгин підтримував постійний зв'язок із делегацією, наполягаючи на утриманні її незалежності як від Росії, так і від держав Четверного союзу. Його особливо непокоїло, що участь української делегації у переговорах перекреслювали успіхи молодої української дипломатії у стосунках із Антантою. Такої самої думки був і Д. Дорошенко. Загалом ставлення О. Шульгина до факту укладання Брестського миру підтверджує його відставка з посади міністра закордонних справ та відмова від пропозиції ввійти в уряд В. Голубовича та Ф. Лизогуба.

Дискусійним у науковій літературі залишається питання так званої військової допомоги Німеччини, початок якої збігся хронологічно з укладенням Брестського договору. Як засвідчують архівні матеріали, переговори про надання військової допомоги УНР з боку держав Австро-німецького блоку розпочалися відразу після укладення договору, саме тоді, коли стало відомо про залишення Українською Центральною Радою Києва під ударами радянського агресора. Тому твердження про умову воєнної окупації Німеччиною України є сумнівним. Водночас, у процесі переговорів українська сторона вимагала направити до України частини, сформовані в Австрії з Військовополонених українців і січових стрільців чисельністю близько ЗО тис. осіб. Натомість Австро-Угорщина та Німеччина ввели майже 500-тисячну власпу армію. Більшість Волині та Київщини окупували німецькі війська, а південну Україну —* австрійські.

Інтервенція німецьких військ на Україїгу після підписання Брестського миру було також радше вимушспим, ніж бажаним кроком. Аналіз мемуарів безпосередніх учаспиків переговорного процесу між Україпою та Чстверпим союзом свідчить про вимушений характер звернення до Німеччини щодо надання воєнної допомоги. Згадуючи про свою зустріч у потязі з М. Гру- шевським між Сарнами і Житомиром, у час, коли до Україпи просувались німецькі війська, учасник Брестських переговорів О. Севрюк писав: "Ми були удвох, і професор М. Грушевський плакав. Вступ німців па Україну був драмою і його особистого життя". Негативну оціпку давав договору й С. Петлюра. Акцентуючи па тому, що Брест зіпсував стосунки УІІР з Антантою, він у листі до Аптоновича писав: "Ми потерпіли велику невдачу... головно через нашу ізольованість од світу і ту блокаду, в яку кинула нас Антанта.

Отже, Брестський мир виявився успіхом для молодої української дипломатії, одпим із перших кроків па шляху до припинення війни. Говорячи про зовнішньополітичні альтернативи Центральної Ради, варто констатувати, що переговори та підписання договору українська сторона розглядала як засіб до припинення війни, як один зі шляхів утвердження української державності. Об'єктивні чинники зовнішньополітичного характеру спричинили підписання договору, а питання про падання військової допомоги було наслідком збігу обставин і не входило до умов мирного договору.

Доволі цікавою була оцінка укладеного договору політиками країн Антанти. Оцінюючи підписаний договір одразу після отримання новин з Брест-Литовська, один із працівників британського Форін Офісу висловився так: "Нічого не змінилось в Росії з учорашнього дня, окрім доданого клаптика паперу, що став поворотним моментом і відкрив нові горизонти для підступної дипломатії. Німеччина, проваливши намір укладення миру з російською революцією, уклала її лише з частиною і використає її як армію проти більшовиків. Перші формування були треновані німцями на помор'ї Росії. Для підтримки України Австрія відправлятиме рекрутованих у Галичині стрільців. Ця політика зваблюватиме до завершення розчленування Росії. Це розчленування є можливим без розпаду Австрії''. Змінивши орієнтацію на Німеччину, Центральна Рада намагалась послабити свої стосунки з Антантою. Інакше не можна пояснити конфлікт між українським урядом та представниками Бельгії, Франції й Англії. Щодо громадян цих країн, особливо офіцерів, було вжито заходів після заборони їхнього перебування на території України. Зрозуміло, що це обурило уряди цих країн і укріплювало їхню думку про більшовицький характер Центральної Ради.

Прагнучи якось залагодити цей конфлікт, державний секретар закордонних справ О. Шульгин принаймні двічі (збереглось два документи — О. К.) надсилав роз'яснення британському консулу в Києві: "Ми маємо честь повідомити Вас, — зазначалося у телеграмі від 10 січня 1918 р., — що, відповідно до статті 1, пункт В, особи, що мають офіційний статус, не є об'єктом видворення з Києва". Згодом до британського консульства надійшла телеграма О. Шульгина від 15 січня про те, що "Містер Віндавський, містер Фішенбрудер, містер Бішоп, маючи офіційний статус, не були об'єктами розпорядження покинути Київ". Безумовно, що навіть ці роз'яснення не надавали авторитету урядові України, який, отримавши визнання своєї державності, одразу пішов на конфлікт з державами Антанти, котрі ще вчора були союзниками.

Вийшовши зі складу кабінету, О. Шульгин напише: "Два акти з діяльності за останній час схвилювали мене... Перше — це розпорядження міністерства внутрішніх справ про заборону деяким чужоземним громадянам, а саме офіцерам Франції, Англії, Бельгії перебувати на території України. Друге — лист - відповідь міністерства закордонних справ представникові інтересів Франції і Англії — іспанському консулові Василіаді (з приводу відсутності урочистого визнання УНР з боку Англії та Франції— О.К.)... Дійсно не відбулось урочистого акту визнання Республіки з боку зазначених держав. Але чи є це доказ, що ці держави не визнали нашої республіки... Встановлення дипломатичних зносин з іншою державою є вже акт її визнання... Англія та Франція визнали УНР і це акт надзвичайної історичної ваги".

Засудивши акції уряду В. Голубовича, О. Шульгин водночас висловив захоплення щодо визнання України, жодним словом не обмовившись про зміну в орієнтаціях України.

Будучи прибічником повноцінних стосунків УНР з усіма державами, концепція О. Шульгина ґрунтувалась не лише на бажанні будь-якою ціною здобути визнання Антанти чи Четверного союзу, а й на прагненні загального примирення у Європі за безперечною участю України. Однак нестійке внутрішньополітичне становище в державі зумовлювало й нестабільність у зовнішній політиці. Це ще раз підтверджує факт, що тгід час ведення переговорів відбулась зустріч Ж. Табуї з В. Винниченком, під час якої французький представник запевнив голову уряду України у готовності Франції повністю визнати державність України, а представник при командуванні Антанти, котре розташоване в Яссах, Сент-Оляр, крім цього, пов'язував визнання з виділенням для України 800 млн рублів золотом і наданням технічної та військової допомоги. У винагороду за підтримку Східного фронту, Україні обіцяли 50 тис. чеських військовослужбовців підкріплення. Українські дипломати в Яссах, І. Коростовець та А. Галіп, рекомендували урядові підтримати фронт і утворити спільну з Антантою армію.

Однак західну допомогу було відкинуто ще до підписання Брестського договору. Уряд УНР продовжував переговори з Німеччиною і державами Четверного союзу про укладення миру, а отже, йшлось про фактичний розрив з Антантою. Він не міг не розуміти цього.

Очевидно й те, що, підписуючи мир з Німеччиною, українські політики сподівались на вихід України з війни без негативних наслідків. Адже міністр закордонних справ Української Народної Республіки О. Шульгин наголошував на необхідності дотримуватись нейтралітету у відносинах з державами різних військово-політичних блоків: "Треба входити в міжнародний концерн держав. Великі держави світу, а за ними і багато менших, поділились на дві комбінації: Антанти і Четверного союзу. Нам, як державі молодій, не слід входити ні в той, ні в інший склад держав. Повний нейтралітет — ось наш національний інтерес. В нашому існуванні і побуті можуть бути зацікавлені як одна, так і друга сторона. На цьому ми можемо виграти і здобути свою незалежність фактично".

Отже, питання самовизначення України, як державно - політичного утворення, трансформувалося з ідеї автономії в оновленій Російській Федеративній Республіці на вимогу відокремити Україну в самостійну державу.

Ідея самостійності України формувалась під впливом внутрішньо - та зовнішньополітичного чинників. Утворення на території Російської імперії національних органів управління актуалізувало проблему самовизначення національно - політичних утворень. Українські політичні кола шукали шляхів зближення з іншими державами, щоб гарантувати безпеку держави та знайти союзників в обороні України від більшовицьких армій, які провадили окупаційну політику стосовно останньої.

Центральна Рада дедалі більше втрачала свої вплив та авторитет, бо більшість населення України (селянство) грабували німецько-австрійські війська. Звичайно, Центральна Рада швидко зрозуміла свою помилку щодо дозволу на окупацію території України австро-німецькими військами. Але не маючи реальної сили, могла лише декларувати своє невдоволення. Німецька сторона небезпідставпо вважала себе ошуканою, оскільки доволі швидко стала зрозуміла неспроможність Центральної Ради виконувати свої зобов'язання про постачання Німеччині й Австрії "лишків" продовольства. Більше того, командування окупаційних сил вирішили діяти на власний розсуд. Уже 6 квітня Головнокомандувач німецькими військами фельдмаршал Айхгорн видав наказ про обов'язковість засіву селянами всієї землі, а згодом — наказ про введення військово-польових судів для українців, а завершилася серія таких заходів роззброєнням чи не єдиної української дивізії Центральної Ради — "синьожупанників". І хоча Центральна Рада робила спроби заперечити накази Айхгорна про обов'язковий засів усіх полів, вони виявились малоефективними. Центральна Рада спромоглася доручити: "1) Міністрові земельних справ оповістити всю людність України, про втрату сили наказу фельдмаршала Айхгорна; 2) Міністру закордонних справ Скласти протест проти наказу фельдмаршала Айхгорна, як і проти всякого дотеперішнього самовільного втручання німецько-ав- стро-угорських військових властей у соціально-політичні відносини на Україні; 3) Голові Ради Народних Міністрів зробити відповідну заяву-ноту берлінському урядові в справі цього наказу". Це фактично поодинокі протести Центральної Ради, сили якої невпинно танули. Передчуття близького фінішу прискорили прийняття важливих державних документів: на останньому засіданні, 29 квітня, було ухвалено конституцію УНР, змінено земельний закон і обрано М. Гру шевського президентом УНР.

Однак цей рішучий крок виявився запізнілим. Того ж дня гетьманом України з виконанням певних формальностей став великий український поміщик, колишній царський генерал — Павло Скоропадський. В Україні розпочався інший період її політичного та соціального розвитку. Закономірною стала зміна зовнішньополітичних пріоритетів України та їхнє практичне втілення.

Оцінюючи зовнішньополітичну діяльність урядів Української Центральної Ради, можна виділити такі тенденції:

Становлення зовнішньополітичних відносин України з іншими державами пройшов неофіційний, напівофіційний та офіційний періоди існування.

Розвиток британо-українських і фраико-українських відносин 1917— початку 1918 р. свідчить про відсутність у зовнішньополітичній доктрині Великої Британії та Франції чіткої позиції стосовно "українського питання". Самі українські політики не бачили у цих відносинах стратегічної мети, а орієнтувалися па ідею автономії та нейтралітету.

Небажання урядових кіл держав Антанти офіційно визнати уряд УНР пояснюється, з одного боку, нестабільним становищем усередині держави, а з іншого — відсутністю чітко сформульованої та вираженої зовнішньополітичної стратегії України. Водночас ведення різносторонньої дипломатії урядом УНР спричинило ворожість Антанти до намагань укласти Брестський мир.

Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради визначалися низкою чинників міжнародного характеру. У цей період спостерігається зародження ідеї різновекторної дипломатії, яку уряд УНР прагнув спрямувати на досягнення загального миру та захисту своєї держави від агресії більшовицького режиму. Ця ідея втілилась в. укладенні Україною Брестського мирного договору з державами Четверного союзу.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>