Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Культурологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Феномен інтелігенції у XIX ст.

Інтелігенція — нове явище цивілізаційного характеру, соціальний прошарок, який становлять люди, для яких розумова праця є джерелом існування. Формування інтелігенції відбувалося протягом усього Нового часу, більш-менш масовою верствою вона стала у другій половині XIX ст., коли виникла велика потреба в освічених фахівцях, а також у людях, здатних перейматися загальносуспільними і загальнонаціональними інтересами. В деяких країнах (в Росії, частиною якої була Україна) саме найбільш обдаровані і пройняті турботою про народ представники інтелігенції ставали "володарями дум" (Т. Шевченко, О. Герцен), а інтелігентна молодь після реформи 1861 р. "йшла в народ", щоб своїми освіченістю й інтелектом прислужитися справі виведення народу з темряви.

У багатьох західних країнах у XIX ст. уже були потужні можливості збільшення чисельності освічених людей. На той час нараховувалось багато університетів (адже Італія, Франція й Іспанія мають університети з XII ст., Португалія — з XIII ст.), найвідоміші з яких Болонський, Оксфорд, Кембридж, Гарвард. У Росії першим університетом став Московський (1755 р.), у XIX ст. з'явилися університети Санкт-Петербурзький, Казанський, Тартуський, Вільнюський, а також Харківський (1805 р.), Київський Святого Володимира (1834 р.), Одеський (Новоросійський) (1865 р.). Просвітництво поширило раціоналістичні уявлення про необхідність знань за межі вузького кола вчених на всі верстви населення, започаткувало суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації. У зв'язку з цим один за одним виникали різні типи середніх навчальних закладів, серед яких першим був ліцей (давньогрец. — лікей). У Франції та деяких інших країнах Західної Європи ліцей — середній навчальний заклад. У дореволюційній Росії та Україні так називалися привілейовані середні і вищі навчальні заклади для дітей дворянської знаті, що готували вищих державних чиновників для всіх відомств, але в основному для служби у Міністерстві внутрішніх справ. Першим у Росії був відкритий Царсько-сільський ліцей (1811 р.), в якому вчився й О. Пушкін. Ліцеї були також у Москві, Ярославлі, інших містах Росії, а також в Україні — Рішельєвський ліцей в Одесі, заснований у 1817 р. і названий на честь колишнього новоросійського генерал-губернатора А. Рішельє. Він був закритим становим закладом для дітей аристократичної верхівки і багатого купецтва. В перші роки існування ліцеїв викладання в них здійснювалося французькою мовою, а з початку 20-х років XIX ст. — і російською. Спочатку Рішельєвський ліцей мав філософське та юридично-політичне відділення. У той час при ліцеї функціонував також педагогічний інститут. Пізніше були відкриті фізико-математичне, юридичне відділення та Інститут східних мов, а також камеральне відділення, яке мало кафедри природничих та економічних наук. У 1865 р. на базі цього ліцею було створено Одеський (Новоросійський) університет.

Класичну освіту, в якій найголовнішими предметами є давні мови — грецька і латинська, з часів Відродження називають "розвивальною освітою", і на її базі були утворені гімназії. Перша класична гімназія була організована у Страсбургу в Німеччині у XVI ст. За цим зразком почали відкриватися гімназії в інших країнах. У Росії, а отже, й в Україні, класична гімназія остаточно сформувалася у першій половині XIX ст. Проте вже в 60-х роках визнали потребу у реальній освіті, яка набула розвитку лише на початку XX ст. Водночас у навчальних планах гімназій були зроблені певні зміни: виключено грецьку мову, зменшено час на вивчення латини, збільшено — на природознавство. Цей процес відбувався й у Франції, Англії, Німеччині, Італії.

В Україні першими чоловічими гімназіями були Полтавська й Одеська (1804 р.), через рік відкрилися Чернігівська, Новгород-Сіверська, Харківська і Катеринославська, ще через чотири роки — Київська. У 60-х роках XIX ст. було засновано й жіночі гімназії. Термін навчання спочатку становив 4 роки, згодом збільшився до 8. Статутом 1864 р. гімназії були поділені на три типи: класичні з викладанням двох стародавніх мов (латинської і давньогрецької) — 8 класів; класичні з викладанням латинської; реальні без викладання стародавніх мов, але з природознавством у великому обсязі й фізикою — 7 класів. Вихованці класичних гімназій могли вступати до університетів: згідно із статутом не мали право робити діти всіх верств, але насправді трудові верстви населення цим правом з об'єктивних причин користувалися рідко. В Україні (на східних і західних землях) у 1914 р. було приблизно 340 чоловічих і і жіночих гімназій (у Росії — 797 чоловічих гімназій та прогімназій (неповних середніх навчальних закладів) і 1001 жіноча).

У реальній середній освіті, на відміну від класичної, головне місце відводилося викладанню природничо-наукових і фізико-математичних наук, а також рідної та нових іноземних мов (німецької, французької, англійської тощо). Реальна освіта виникла в Європі у XVIII ст. під впливом ідей Просвітництва (Дж. Локк, зокрема, обстоював необхідність освіти, яка б давала професію, що годує) та потреб промислового виробництва, яке у той час розвивалося. Першою державною реальною школою в Європі стала Московська школа математичних і навігаційних наук (1701 р.). У 1706 р. було відкрито математичну і механічну школи в Галлі (Німеччина). З часом поруч із класичними виникли восьмирічні реальні гімназії, які невдовзі були перетворені на реальні училища — своєрідні спеціальні середні професійні школи, які па середину XIX ст. стали загальноосвітніми і, як правило, давали можливість своїм випускникам вступати у вищі технічні та сільськогосподарські заклади (але не в університети). У навчальному плані реальних училищ, па відміну від класичних гімназій, не було стародавніх (латинської і грецької) мов, а головна увага приділялася вивченню математики, фізики, природознавства, нових іноземних мов, малюванню і кресленню. В Україні реальні училища виникли у 1872 р., термін навчання у них становив 6—7 років.

У другій половині XIX ст. сформувався і набув значного поширення жіночий рух за зрівняння жінок у правах з чоловіками. Прихильниці фемінізму, на відміну від суфражисток, вимагали не тільки права обирати і бути обраними, а й можливості обіймати державні посади, права на освіту, участі у підприємництві і торгівлі тощо. У 1888 р. була створена Міжнародна рада . жінок, у 1904 р. — Міжнародний альянс жінок за рівні права і рівну відповідальність та ін. Феміністки водночас заперечують потребу законодавчої охорони материнства і жіночої праці, а також більш ранній пенсійний вік для жінок.

Жіноча освіта — одне з демократичних завоювань Нового часу. Хоча початкові школи для дівчаток у Західній Європі почали виникати у XVI—XVII ст., тільки із середини XIX ст. допускалося навчання дівчаток і хлопчиків за однаковою програмою. Окремі середні жіночі навчальні заклади вперше з'явилися в Німеччині, Франції та інших країнах у кіпці XVII — па початку XVIII ст. У Росії початок середньої жіночої освіти було покладено відкриттям Смольного інституту (Петербург) при Воскресенському Смольному жіночому монастирі — закритого навчально-виховного закладу (1764 р.). Середні, формально поза ста нові жіночі навчальні заклади відкритого типу стали виникати в Росії (та в Україні) у результаті громадського руху 60-х років - це були жіночі гімназії. Вищі жіночі навчальні заклади почали відкриватися у 60-х роках XIX ст. (Німеччина, Швейцарія, Велика Британія). У Росії вища жіноча освіта з'явилася завдяки організації у кінці 60 х років XIX ст. вищих жіночих курсів (у Петербурзі та Москві), пізніше — жіночих медичних курсів (у тих самих містах, а також у Казані, Києві),"Бестужівських курсів" (у Петербурзі) та ін. На початку XX ст. уже були історико-філологічні, педагогічні, юридичні, сільськогосподарські курси. Вони відкривалися в різних містах Росії та України (Київ, Одеса, Харків) і зобов'язані своїм існуванням громадській чи приватній ініціативі.

Вагому роль у розвитку тих людей, які прагнули розширити кругозір й обізнаність у далеких від їх занять сферах буття, відігравали народні бібліотеки, пародій університети й навіть народні будинки (своєрідні клуби). Безплатні бібліотеки для населення в Росії, наприклад, які були створені в 60—70-х роках XIX ст., утримувалися коштом органів міського самоврядування і освітніми товариствами, в селах — земствами і кооперативними організаціями. Перші народні бібліотеки в Україні з'явилися на Харківщині, Херсонщині, в Одесі, в Західній Україні — у Львові, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі. Після революції 1917 р. народні бібліотеки було перетворено на масові. В Росії наприкінці XIX — па початку XX ст. громадські, земські та інші організації в містах і селах заснували культурно-освітні заклади клубного типу. При народних будинках були читальні, театральні та лекційні зали, чайні, працювали різні курси і гуртки. Найвідоміші народні будинки в Україні були в Києві, Харкові, Львові ("Народний дім"). У народних університетах читали популярні лекції або цикли лекцій з різних галузей знадь для людей, що не мали змоги навчатися у середніх або вищих навчальних закладах. Виникли вони у 40—60-х роках XIX ст. у Данії та Норвегії, поширилися в Англії, США, Німеччині. У Росії народні університети і курси відкрилися у 70-х роках XIX ст. у Москві і Петербурзі, в Україні — в Одесі та інших містах. V 1906 р. народні університети з'явилися у більшості губернських і багатьох повітових містах. Викладачами були лікарі, адвокати, педагоги, а навчалися в них дрібні службовці, вчителі народних шкіл, ремісники. В Росії народні університети існували до 1909 р., після чого їх майже всі закрили.

Не менш важливим фактором розширення лав інтелігентних людей була виняткова плідність видатних європейських теоретиків, що на середину XIX ст. забезпечили вже західній людині такий філософсько-соціологічно-економічний "компендіум" знань, що слід було робити з нього практичні висновки. Цікавилися європейці й українська та російська читаюча публіка й утопічними ідеями, зокрема утопічним соціалізмом — вченням про ідеальне суспільство, що ґрунтується на спільності майна, обов'язковій праці, відсутності експлуатації, рівному праві на одержання продуктів. Поняття "утопічний соціалізм" виникло від "Утопії" — твору англійського ренесансного письменника Т. Мора. В усіх народів мрії про справедливий соціальний устрій пов'язані з егалітарними (урівнювальними) та антиексплуаторськими тенденціями. Риси подібних марень можна помітити на різних етапах розвитку людства — у народів Азії та Північної Африки, Індії та Китаю. Важливі елементи "утопічного соціалізму" були в античній Греції та Римі: у легенді про "золоту добу" общинно-родових відносин, які не знали нерівності, експлуатації, власності; дискусії давньогрецьких мислителів навколо проблем майнової нерівності і "природного стану" суспільства, полісної демократії та "розподільчої справедливості"; легендарні зрівнювальні реформи у Спарті і платонівська утопія кастового рабовласницького комунізму. Ще значніший вплив на утопії мали вчення раннього християнства, проповідь загальнолюдської рівності, братства і споживчого комунізму. Вплив цих ідей відобразився на різних течіях аж до і християнського соціалізму XIX ст. М. Гуска (Чехія), Т. Мюнцер (Німеччина), Т. Мор, Дж. Уінстенлі (Англія), Т. Кампанелла (Італія), Ж. Мельє, Г. Маблі, Мореллі, Г. Бабеф (Франція) та ін. становили плеяду творців соціальних утопій у XV—ХVIIIст.

Розгорнуті системи розробили видатні утопісти XIX ст. — Ш. Фур'є, А. Сен-Сімон (Франція) і Р. Оуен (Англія). їх проекти "гармонійного суспільства" були розраховані на здійснення в межах однієї общини, що надалі своїм прикладом мусила переконати всіх у своїх перевагах. Зародки багатьох їх ідей — про знищення протилежності між розумовою і фізичною працею, між містом і селом, про планування виробництва, перетворення держави з органу управління людьми на орган управління виробництвом тощо — увійшли в "теорію наукового комунізму" К Маркса і Ф. Енгельса та довели свою утопічність у тому соціальному експерименті, що був проведений на території СРСР. Інші спроби здійснити такі заманливі проекти — локальні — теж зазнали невдачі: наприклад, у 20—30-х роках того самого століття утворені в США і в Англії оуеністські комуністичні колонії, а також більш численні фур'єристські асоціації — фаланги у США — після тимчасових успіхів незмінно зазнавали невдач.

Однак й інші, значно реальніші проекти, що складалися у цьому найбільш "фаустівському" столітті, містили елементи утопізму. Такими були петрашевці — учасники гуртків російської інтелігенції (Петербург, 1845—1849 рр.), які стояли на принципах демократи та ідей утопічного соціалізму. Центральний гурток — гурток М.В. Петрашевського — в різний час на своїх "п'ятницях" збирав літераторів, у тому числі М.Є. Салтикова-Щедріна, Ф.М. Достоєвського, А.О. Григор'єва, чиновників, економістів, майбутнього географа і мандрівника П.П. Семенова, вчителів, студенти*. Гуртки існували також у Москві, Ревелі (Тарту), Казані, Ростові. На формування поглядів петрашевців великий вплив мали соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Р. Оуен і Ш. Фур'є. Зокрема з ентузіазмом було сприйняте положення

Фур'є про соціалізм як волику реорганізацію суспільного виробництва, як нову організацію людської праці, яка забезпечить усім не тільки достаток, а й розкіш тощо. Але вони не вірили, що запропонований Фур'є та Оуеном соціалістичний досвід у невеликому масштабі може привести до поширення загального добробуту й особливо, що здійснення такої реформи можливе без політичної боротьби.

У галузі етики, як і в соціології, петрашевці ґрунтувались на дослідженні людської природи. Для досягнення щастя їх етика передбачала як священний обов'язок кожної людини боротьбу за вільний, всебічний і гармонійний розвиток усіх своїх здібностей і задоволення власних потреб. Велике значення для поширення передових поглядів і наукових уявлень у Росії в середині XIX ст. мав складений петрашевцями "Кишеньковий словник іноземних слів, які увійшли до складу російської мови", який, за словами О. Герцена, своєю сміливістю здивував усю Росію. У квітні 1849 р. велика група учасників гуртка була заарештована й ув'язнена у Петропавловській фортеці, 21 з них засудили до розстрілу (серед них М.В. Петрашевського, Ф.М. Достоєвського). На ешафоті була зачитана конфірмація, за якою розстріл замінили на вислання на каторгу, в арештантські роти, в діючі війська на Кавказі тощо.

Однодумці петрашевців були й в Україні. Українським демократам імпонувала, хоч і не досить чітка, програма щодо повалення самодержавства і встановлення в Росії республіканської форми правління, те, що історію вони розглядали передусім як історію народів, висловлювалися за право націй на самовизначення, незалежне національне існування. Петрашевці позитивно оцінювали діяльність Кирило Мефодіївського товариства, революційний пафос творчості Т.Г. Шевченка.

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична організація, що утворилася в Києві па початку 1846 р. й існувала до березня 1847 р. її засновниками були М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський, до яких приєдналися О. Маркевич, О. Навроцький, і. По-сяда. Згодом до товариства вступив Т. Шевченко. Всього товариство нараховувало 12 членів і близько 100 осіб

в Україні, Росії, Польщі, Чехії, Литві, Білорусі підтримували з ним зв'язки. Програма Товариства була викладена у "Книгах буття українського народу", "Статуті слов'янського товариства Св. Кирила і Мефодія", "Записці". Програмні положення містили також записки про освіту народу, емансипацію жінок, об'єднання слов'янських паро дів, а також літературні твори Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша. Основними завданнями проголошувалися: знищення самодержавства, ліквідація кріпосного права, скасування станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським устроєм. Члени товариства не мали єдності стосовно деяких програмних питань. У березні 1847 р. за доносом провокатора воно було викрите і розгромлене. Най жорстокіше був покараний Т. Шевченко, якого віддали у солдати. М. Гулака, О. Навроцького і М. Костомарова ув'язнили в тюрмах, решту заслали у віддалені губернії.

"Ліва" інтелігенція Європи і США наприкінці XIX ст. уже мала парламенти, демократичну пресу і право на обговорення нагальних суспільних проблем, але й на неї ще чекали політичні і соціальні випробування.

Процеси, які відбувалися в європейському (і загалом західному) суспільстві, вплинули на розвиток реалістичних тенденцій в науці і художній культурі.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші