Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія нових незалежних держав
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Другий напрям перетворень

Другий напрям перетворень В. Путіна — відсторонення олігархів від політичної влади. Перше виявлення він одержав навесні 2000 р., коли під удар потрапили Володимир Гусинський і Борис Березовський, а також медіа імперії, що їм належали. Генеральна прокуратура висунула їм звинувачення, насамперед пов'язані з шахрайством і злочинами, скоєними під час приватизації. Влітку — восени того самого року обидва олігархи виїхали з Росії. Влітку 2003 р. Генеральна прокуратура порушила сім карних справ проти керівництва нафтової компанії ЮКОС на чолі з М. Ходорковським, який виявляв намір активно займатися політикою. Після нетривалих виявів протесту бізнес-еліта під тиском президентських порад не втручатися не у свої справи швидко принишкла. Разом із тим процес зростання капіталів не припинився. Навпаки, за часів В. Путіна збільшилася численність доларових мільярдерів і мільйонерів. Проте не можна сказати, що вони почуваються впевнено: більшість їх капіталів розміщено в іноземних банках та офшорних зонах, вони мають нерухомість в інших країнах, а їхні особисті літаки завжди напоготові. Не відомо, звідки чекати хвилі обурення: чи то від Кремля, чи то від злиденного народу.

Третій напрям внутрішньої політики В. Путіна

Третій напрям внутрішньої політики В. Путіна — ліберально-ринкові нововведення в економічній та соціальній сферах. Вони поступово реалізовувалися протягом усього терміну президентства В. Путіна, проте наприкінці набули жорсткого характеру. Починаючи з 1999 р. і надалі зростання російського ВВП було не меншим, ніж 6 % щорічно. Це дало змогу не тільки успішно виплачувати зовнішні борги, а й підвищувати, хоча не на багато, заробітну плату та пенсії, постійно знижувати інфляцію. Цьому сприяли не тільки високі світові ціни на нафту, а й поступове зростання російської промисловості, особливо легкої та харчової галузей. На такій основі В. Путін у 2003 р. висунув завдання протягом 10 років подвоїти ВВП країни, а у 2004 р. заявив, що це можливо і потрібно зробити до 2010 р.

Проте жорстким заходом стала реформа житлово-комунального господарства. У 2003 р. було прийнято Житловий кодекс, згідно з яким скасовувалися федеральні стандарти граничної вартості комунальних послуг, а також максимальна частка сімейного прибутку, витраченого на їх сплату. Держава фактично звільнила себе від зобов'язань із забезпечення безкоштовним житлом соціально вразливих категорій громадян. Замість того було задекларовано програму іпотечного житла за західним зразком, хоча в багатьох країнах Західної Європи держава бере зобов'язання із забезпечення житлом родин із низькими статками. Влітку 2004 р. був прийнятий федеральний закон, що скасував практично всі пільги, якими до того користувалися понад 103 млн громадян Росії. Замість того запроваджувалися грошові компенсації. Однак вони надавалися тільки найбільш соціально вразливим категоріям пільговиків. Забезпечення деякими пільгами передавалося на розсуд місцевих влад, які на відміну від багатої Москви завжди мали і мають фінансові проблеми.

Формування ринкової економіки не призвело до розподілу багатств між усіма регіонами і класами. Переваги одержала лише незначна частина мільярдерів і трохи більше мільйонерів (їх у Росії нараховують вже 80 тис, і здебільшого вони сконцентровані в столиці, іноземні ЗМІ вказують на те, що В. Путін є одним із найбагатших людей світу, оцінюючи його статки у 40 млрд дол.)* Очікуване із демократизацією і ринковою економікою виникнення і зміцнення середнього класу не відбулося. Натомість утворилося два полюси — дуже багатих і дуже бідних. Унаслідок різкого падіння реальної заробітної плати, що дало змогу зберегти віддалену подібність повної зайнятості, поставило значну частину населення на межу напівголодного існування і сприяло поширенню невеликої торгівлі, сумісництва, виробничих крадіжок і безупинного пияцтва. Однак результати народних зусиль, спрямованих на подолання труднощів" лише трохи пом'якшили кризу. Як свідчать дані грудня 2007 р., 22,3 % росіян жили за межею бідності, тобто заробляли менше 3809 руб. (приблизно 150 дол. на місяць). 48 % малозабезпечених становили люди, які працюють: бюджетники, працівники збиткових підприємств, сільського господарства. У розвинених країнах працююча людина — вже не бідняк. Середня заробітна плата по Росії наприкінці 2007 р. становила приблизно 492 дол. (в Україні — 246). Іноді заробітні плати і пенсії збільшуються. Одночасно зростають ціни на продукти харчування та інше, необхідне для життєзабезпечення. Так, після виборів парламенту і президента різко збільшилися ціни на хліб та інші продукти першої необхідності, примусово стримувані до того. Навесні 2008 р. середня пенсія в Росії становила 3 тис. руб. (трохи більше 100 дол.). Підраховано, що за половину пенсії людина може купити щоденно тільки пакет молока і батон, решту витрачає на сплату комунальних послуг. У 2008 р. "Газпром" заявив, що буде відпускати блакитне паливо співвітчизникам "за світовими цінами", а це означає, що платити доведеться у 8 разів більше. Не тільки пенсіонер, а й людина, котра працює, не може задовольнити потреби у житлі, медичній допомозі, освіті своїх дітей, відпочинку тощо, оскільки зростання російської економіки відбувається без її розвитку.

Темпи економічного зростання забезпечуються насамперед шляхом збільшення видобутку і продажу паливно-сировинних ресурсів. На сучасному етапі умови світового ринку сприятливі для російського експорту нафти, газу та іншої природної сировини. Але це має і зворотний бік — послаблення стимулів для перетворення економіки, підвищення її ефективності та диверсифікації. Чимало країн, багатих на нафту, так і не змогли вибратися із "пастки бідності". Шалені прибутки від нафти збагачують її експортерів, проте майже нічого не дають іншим секторам промисловості й населенню в цілому. Є навіть словосполучення "сировинне прокляття", що означає дисбаланс у нерозвиненій економіці, яка несподівано отримує величезні гроші, без особливих економічних зусиль. Ці гроші замість того, щоб стимулювати економіку, можуть довести її ледь не до повного колапсу, знецінивши як самих себе, так і працю, припинивши розвиток усіх інших галузей промисловості, крім видобувної. 74 % експорту Росії — саме сировина, і 64 % її експорту — енергоносії.

Економісти використовують термін "голландська хвороба економіки" — коли держава "сидить" на експорті низькоякісних товарів (банани — Еквадор, метал — Україна, нафта і газ — Росія та ін.) і в неї немає стимулів розвивати високотехнологічні галузі. Історія свідчить: у XX ст. країни, які не мають достатніх запасів корисних копалин (наприклад, Фінляндія або Японія), розвивалися набагато швидше, ніж ті, в яких такі запаси були. До того ж держави зі слабким внутрішнім ринком, економіка яких спрямована на низькоякісний експорт, як правило, менш демократичні, оскільки вони менше залежать від своїх громадян, а також від податків, які ті сплачують. Більшою мірою вони залежать від експортної виручки. Прикладів тому є чимало. Серед них — Китай як головний постачальник низькоякісного експорту у світовому масштабі, багаті на нафту арабські та середньоазіатські країни, а також Росія. Остання за запасами газу посідає перше місце у світі, а нафти — друге після Саудівської Аравії. До того ж, на скільки вистачить "чорного золота"? Одні експерти кажуть, що в Росії його вистачить на 20 років, інші — на 40. Можливо, їй вдасться використати арктичний шельф, за який вона вступила у запекле суперництво з іншими державами, адже вважається, що там сконцентровані великі запаси енергоносіїв.

Далі невідомо, чи існуватиме Російська Федерація як така. Росія після розпаду СРСР втратила чверть території, майже половину населення і половину ВВП. Проте вона і досі залишається найбільшою за територією країною світу — її площа перевищує 17 млн. кв. км (одна сьома частина земної суші), а населення на 2007 р. становило приблизно 142 млн. осіб (від 1992 р. воно скоротилося приблизно на 4 млн.). За розрахунками ООН, численність населення Росії зменшиться до 2025 р. на 21 млн. Країна падає у демографічну безодню. За даними російського Державного комітету статистики, у 2006 р. на 100 народжень припадало 170 смертей. За добу громадян Росії стає на 2500 менше. За останні 10 років численність дітей скоротилася на 8 млн., проте країна посіла перше місце у світі за кількістю абортів. Жінки перестали народжувати дітей.

Демографічна загроза Росії полягає не тільки у зменшенні приросту населення, а також у тому, що вимирають насамперед слов'яни, а збільшується частка неслов'янського населення. Це при тому, що має місце гігантський демографічний вибух у сусідніх країнах, насамперед у Китаї. За умов дуже низької густоти населення за Уралом і постійної міграції населення зі східних регіонів до європейської частини федерації це посилює тиск демографічної небезпеки з боку КНР, де територія набагато менша, а кількість населення в десять разів більша.

Демографічна криза в країні, її депопуляція, збільшення кількості обезлюднених територій загрожують національній безпеці Росії. Коли до середини століття її населення може скоротитися до 100 млн. осіб (за деякими підрахунками — до 70), настане критична межа для збереження контролю над країною. За таких умов країна не зможе зберігати самостійність і стане придатком однієї або декількох держав. За висновками аналітиків, самостійне існування гігантської території з населенням, яке швидко скорочується, у сучасних умовах різкого загострення конкуренції за володіння природними ресурсами неможливе.

Усвідомлення загрози вимирання і загибелі Росії призвело до висунення "Демографічної доктрини Росії", висвітленої у виступах і діях В. Путіна. Крім заходів із підтримки сім'ї та заохочення російського жіноцтва народжувати більше дітей, 22 червня 2006 р. він підписав закон про заходи залучення до країни "співвітчизників". Це люди, "які виховані у традиціях російської культури, володіють російською мовою і не бажають втрачати зв'язок із Росією". Йдеться про російськомовне населення колишніх радянських республік. Передбачається надати їм фінансову та організаційну допомогу в переїзді на постійне проживання до Росії. Проте не до Москви і Санкт-Петербурга, а до тих регіонів, що найбільше потерпають від демографічної кризи. Планується протягом найближчих років прийняти 300 тис. переселенців.

Сучасна територія Росії завелика для її теперішнього демографічного та економічного потенціалу. ІЇ армії складно контролювати такі величезні простори. Нині у зв'язку з аналізом перспектив Росії все частіше згадують американського спеціаліста з теорії конфліктів Р. Коллінза, про якого йшлося вище. У 1980 р. він рокував дезінтеграцію Радянського Союзу через те, що у "серединної" величезної держави не вистачить ресурсів, аби підтримувати єдність створеної системи і захищати свої кордони. Справді, невдовзі розпалася так звана світова соціалістична система, а потім і СРСР.

Росія назавжди втратила союзників з Варшавського договору, а також прибалтійські республіки. Це практично відрізало її від торгових і військових портів Балтійського моря. Вихід зі складу імперії України, Білорусії та Молдови призвів до втрати Росією виходів до Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини, Чехословаччини та інших соціалістичних союзників дійсно зменшила економічне навантаження на імперію, то відхід Балтії, України, Білорусії та Молдови означав створення навколо Росії зони, яка за певних умов може трансформуватися у територію НАТО та ЄС, що вже відбулося у Прибалтиці. У такому випадку на заході Росія межуватиме з НАТО та ЄС — новим утворенням із колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході — з такими велетнями, як Китай, Японія та СІЛА. Тобто Росія, як і СРСР у XX ст., — серединна держава, оточена із заходу, сходу і півдня суперниками, що перевершують ЇЇ в ресурсному і геопозиційному планах.

Одна з передумов державного розпаду — міжетнічні конфлікти й осередки сепаратизму впродовж кордонів держави. Росія на сьогодні має декілька суб'єктів у прикордонній зоні, в яких головною причиною потенційної нестабільності є національний фактор. Це північнокавказькі республіки Дагестан, Чечня, Інгушетія, Північна Осетія і Кабардино-Балкарія, сусідня Калмикія. У Сибіру, на кордоні з Китаєм, претендувати на незалежність може Тува, яка зберегла традиції державної незалежності й титульний етнос якої становить 3/4 населення.

Коли розвалився СРСР, здавалося, що розвалиться і Росія. Центральна влада намагалася зберегти цілісність країни. Вона згодна була піти на певні поступки, якщо це допоможе зменшити небезпеку відокремлення. Юридичним оформленням політичного компромісу став Федеративний договір, підписаний у Москві 31 березня 1992 р. Він розмежував предмети ведення між федеральним центром і органами влади суб'єктів федерації. Прийнята 12 грудня 1993 р. Конституція РФ, як і договір, ґрунтувалася на регіонально-політичному компромісі, проте містила деякі суперечності та незрозумілі моменти.

Національно-державне будівництво у Російській Федерації на початку 1990-х років ускладнювалося територіальними суперечками та міжетнічними конфліктами у деяких регіонах. Восени 1991 р. у Чечено-Інгушетії розгортання подій призвело до самопроголошення незалежної Чеченської держави. 4 червня 1992 р. Верховна Рада Росії прийняла закон про утворення Інгуської Республіки. Однак це було зроблено без визначення кордонів цієї республіки, що спричинило загострення територіальних суперечок у регіоні. Чечня та Інгушетія сперечалися стосовно Сунженського району, а Інгушетія і Північна Осетія — Пригородного району. Конфлікт набув збройної форми з 31 жовтня до 5 листопада 1992 р. За цей час загинуло 583 особи, в тому числі 350 інгушів і 192 осетини. Бойові дії призвели до значних руйнувань, появи тисяч біженців. 2 листопада 1992 р. у низці районів Північної Осетії та Інгушетії згідно з указом президента РФ було запроваджено надзвичайний стан. Тільки 20 березня 1993 р. президенти Північної Осетії та Інгушетії підписали угоду, в якій було висловлено готовність спільно вирішувати питання, зокрема ті, що стосувалися біженців і переселенців.

Особливою проблемою для Росії є Чечня. Події 1991 р., пов'язані із серпневим путчем і дезінтеграцією СРСР, вплинули і на ситуацію у цьому регіоні. У серпні 1991 р. у Чечено-Інгуській республіці почалися масові мітинги і демонстрації з вимогою відставки Верховної Ради Чечено-Інгушетії. На початку вересня 1991 р. Виконавчий комітет Загальнонаціонального конгресу чеченського народу оголосив про повалення цієї Ради. Озброєні загони конгресу захопили будинки Ради Міністрів, радіо- та телецентрів. 15 вересня 1991 р. оголосили про вибори до нового парламенту. Чечено-Інгуська республіка була поділена на Чеченську та Інгуську республіки (остання увійшла до складу Росії). Обраний 27 жовтня 1991 р. президентом генерал Джохар Дудаєв проголосив створення незалежної Чеченської Республіки Ічкерія.

Режим Д. Дудаєва почав швидко зміцнюватися у новоство-реній республіці. Методи були різні, зокрема: напади на залізничний транспорт, врізання у нафтопровід Баку — Новоросійськ. З метою одержання необхідних коштів використовувалися фальшиві авізо, які тільки Росії завдали збитків, що становили понад 400 млрд. руб. Із кінця 1991 р. у республіці почали формуватися власні регулярні військові частини.

Проте економіка і соціальна сфера перебували у глибокому занепаді. Авторитет Д. Дудаєва слабшав, водночас посилювалася опозиція його режиму. Федеральна влада спробувала скористатися цим, підтримавши у Чечні ті політичні сили, які орієнтувалися на союз із РФ. 15 жовтня 1994 р. сили об'єднаної опозиції почали наступ на Грозний, взяли під контроль частину міста, проте, не отримавши підтримки населення, вже наступного дня відійшли. Друга спроба 26 жовтня захопити місто, спланована федеральним командуванням, теж виявилася невдалою. У полон потрапила велика група російських військовослужбовців. 30 листопада 1994 р. було видано указ президента Російської Федерації "Про заходи із відновлення конституційної законності і правопорядку на території Чеченської Республіки". Щоб його виконати, 11 грудня 1994 р. об'єднана група федеральних військ, в якій нараховувала 23,8 тис. осіб, перейшла кордон Чечні. Почалася повно масштабна війна. Сили Чечні на той момент становили приблизно 13 тис. вояків.

Головні сили Д. Дудаєва розміщувалися у Грозному (майже 10 тис. осіб). Бойові дії за місто розгорнулися 31 грудня 1994 р. До 1 лютого 1995 р. чисельність російських військ досягла 70,5 тис. осіб. Вони зламали опір чеченців і 22 лютого заволоділи містом. Протягом березня — червня федеральні війська вибили дудаєвців практично з усіх великих населених пунктів Чечні. Влітку 1995 р. відтиснені у гори формування Д. Дудаєва були на межі повного розгрому.

Проте у червні сталася подія, що різко змінила хід чеченської війни, 14 червня 1995 р. загін чеченських бойовиків, чисельністю приблизно 100 осіб, на чолі з Шамілем Басаєвим захопив невелике містечко Будьонівск у Ставропольському краї у 150 км від кордону з Чечнею. Бойовики оволоділи лікарнею, де утримували понад тисячу заручників (пацієнти, медичний персонал, мирні жителі міста). Дві спроби штурму будівлі лікарні 17 червня призвели до жертв серед заручників. Наступного дня прем'єр-міністр РФ В. Черномирдін, який почав переговори з Ш. Басаєвим, оголосив заяву урядові, в якій йшлося про те, що в обмін на звільнення заручників приймалися умови терористів. До них належали: припинення усіх бойових дій у Чечні; мирні переговори з представниками Д. Дудаєва; амністія усім бойовикам; особиста безпека терористів та пропуск їх до Чечні.

18 червня 1995 р. бойові операції у Чечні припинили. Проте складний переговорний процес, який почався у жовтні того самого року, був зірваний в результаті замаху на командувача російськими військами генерала А. Романова. Військові дії продовжилися. Війна виявила недостатню боєздатність російської армії і вимагала все більше коштів. Гинули люди з обох сторін. Для світової громадськості авторитет Росії падав. У січні 1996 р. зазнали провалу операції федеральних військ зі знешкодження бойовиків Салмана Радуєва у Кизлярі та Первомайську.

Напередодні президентських виборів 1996 р. Б. Єльцин здійснив одноденний візит до Грозного, де підписав указ про припинення військових дій, заявивши, що війна завершена і збройні сили сепаратистів розгромлені. Однак після виборів військові дії продовжилися. Водночас федеральна влада спільно 3 урядом Національного відродження Чечні, очолюваним Догу Завгаєвим, намагалася налагодити мирне життя у республіці, відтворити господарство. Проте промосковській владі не довіряло місцеве населення, а бойовики знищували російських військовиків поодинці.

У ніч з 21 на 22 квітня російською ракетою був убитий Д. Дудаєв. Однак його смерть не послабила рішучості його прихильників обстоювати незалежність Чечні. У серпні 1996 р. бойовики захопили Грозний. Спроби повернути місто призвели до численних втрат з боку російських сил. За таких умов Б. Єльцин вирішив розпочати мирні переговори, доручивши їх проведення секретареві Ради безпеки генералу О, Лебедю. В результаті переговорів 31 серпня 1996 р. у дагестанському місті Хасавюрт була підписана спільна Заява про припинення військових дій у Чечні. Перша чеченська війна закінчилася. До 1997 р. федеральні війська вивели з Чечні. "Договір про мир і принципи взаємовідносин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія" був укладений у Москві 12 травня 1997 р. Він підтвердив зобов'язання сторін "назавжди відмовитися від застосування і погрози застосування сили при вирішенні будь-яких спірних питань" і "будувати свої відносини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права".

Чеченські лідери розглядали цю угоду як фактичне визнання незалежності республіки. Після 1997 р. переговорний процес згорнули при тому, що статус Чеченської Республіки визначений не був. Тодішній її президент Аслан Масхадов почав здійснювати курс на досягнення реальної незалежності від Росії. Проте на початок 1998 р. його позиції послабли. В республіці діяли великі військові формування, йому не підконтрольні. Проти А. Масхадова виступила група впливових польових командирів, яка підтримувала ідею відтворення Імамату Чечні й Дагестану як ісламської держави. Власне, середньовічний шаріат оголосив себе втіленням свободи і прогресу.

2 серпня 1999 р. збройні формування Ш. Басаєва та Еміра аль-Хаттаба, чисельністю майже 2 тис. осіб, з території Чечні увірвалися у республіку Дагестан. Президент А. Масхадов заявив про непричетність і засудив акцію, однак не вдався до ефективних заходів відвернення вторгнення. До 10 серпня виявилося, що бойовики контролюють понад 10 дагестанських селищ. На захист своїх поселень виступило понад 5 тис. дагестанських добровольців. Розрахунки бойовиків на масову підтримку не виправдалися. За рішенням уряду РФ до Дагестану були відряджені федеральні військові підрозділи" які частково розсіяли, частково знищили чеченських бойовиків.

На територію Чечні ввели федеральні війська. Приводом перенесення бойових дій сюди стали не тільки операції з боротьби з дагестанським десантом, а й терористичні акти, що відбулися у самій Росії. У Москві, Волгодонську, а також Буй папську (Дагестан) сталися вибухи житлових будинків, у результаті яких загинули сотні людей. Почалася друга чеченська війна, що одержала офіційну назву "контртерористичної операції". У Чечні опір очолив президент А. Масхадов. Федеральні сили захопили Грозний (7 лютого 2000 р.) та інші населені пункти, до березня 2000 р. розбивши основні сили чеченців. Ті, хто залишився в живих, відступили у гори і перейшли до тактики запеклої партизанської війни й організації терористичних актів як у Чечні, так і у самій Росії. Найбільш гучними акціями 2002 р. були захоплення заручників у московському театральному центрі на Дубровці та висадження у повітря будинку уряду Чечні у Грозному.

"Антитерористична операція" вочевидь затягувалася. Акція у Чечні мала попередити інші суб'єкти федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Процес врегулювання ситуації гальмував. У 2003 р. почався його новий етап. 23 березня відбувся референдум із проектів Конституції Чеченської Республіки і законів про вибори власного президента та парламенту. На референдум прийшло понад 80 % усього населення республіки. Абсолютна більшість підтримала обидва закони. 5 жовтня відбулися вибори президента, яким став А. Кадиров (82 % голосів "за"). Керівником уряду став його син Рамзан. Друга чеченська війна закінчилася.

У 2007 р. Р. Кадирова обрали президентом Чечні. Країна залишається суб'єктом Російської Федерації, а Р. Кадиров — ставлеником Кремля. Він сам каже, що є "піхотинцем Путіна". Проте попри демонстрацію лояльності, ще будучи главою уряду, він робив усе, аби зменшити у рідній республіці вплив федеральних органів влади. З його приходом йде "чеченізація": влада робить ставку на етнічних чеченців в цілому і клан Кадирова зокрема. Поступово залишають республіку і федеральні війська, передаючи контроль над районами підрозділам чеченського МВС і місцевим збройним формуванням, підконтрольним Р. Кадирову та його людям. За допомогою Кадирова-молодшого Кремль сподівається продовжити умиротворення неспокійної республіки та подальше формальне інкорпорування Чечні до складу Російської Федерації. При цьому не зважають, що встановлюється диктатура Р. Кадирова, продовжуються катування, страти без суду і слідства, викрадення людей. Цим займаються не тільки бойовики, а й співробітники підконтрольних президентові силових структур.

Російське суспільство стомилося від чеченського конфлікту, який сприймало важче, ніж "шокотерапію". Для російського вищого керівництва найважливішою є стабільність у Чечні та лояльність її президента. Він же висловлює готовність відмовитися від вимог особливого статусу своєї республіки в обмін на можливість одержувати значну частину прибутків від видобування та експорту чеченської нафти. Власне, саме навколо нафти обертається вся сучасна міжнародна політика. Навіть маючи свої, великі держави намагаються встановити контроль і над чужими ресурсами. Так чинять і Росія, і Сполучені Штати Америки. Боротьба Росії за лідерство з ними стала стрижнем історії XX — початку XXI ст.

Значення Росії, який би режим не перебував при владі, не можна переоцінити, особливо нині. Вона залишається найбільшою ядерною державою, поступаючись лише СІЛА. Ніхто не знає, наскільки боєздатними є її ядерний потенціал і система доставки, проте принаймні частина його може функціонувати належним чином. Росія — найбільша газо- і нафтовидобувна країна світу. Беручи до уваги той факт, що багато країн споживають нафту і газ у величезних кількостях, можна зрозуміти, що російське керівництво має потужні важелі тиску.

Після закінчення "холодної війни" і краху СРСР Росія втратила не тільки значну територію, населення і потенціал, а й статус великої держави, який залишився тільки у Сполучених Штатів Америки. Новому державному утворенню потрібно було виробити нову концепцію зовнішньої політики. Росія взяла на себе зобов'язання за договорами, укладеними СРСР, почала формувати систему відносин із колишніми союзними республіками, визначила пріоритети у взаємовідносинах з іноземними державами за умов фактично однополюсного світу. За часів Б. Єльцина переважав певний романтизм у міжнародній політиці, коли російський президент називав друзями президентів США, Німеччини, Франції та інших країн. Його керівники зовнішньополітичного відомства певний час перебували у стані проатлантичних ілюзій. Великі сподівання покладалися на фінансову допомогу західних країн, а внутрішні реформи, особливо в економіці, здійснювалися за рекомендаціями американських фахівців.

Проте з часом посилювалося усвідомлення національних інтересів і міцнішав прагматизм. Нині існує доктрина "оновлення величі та сили Росії", яка активно підтримується як керівництвом, так і широкими верствами населення. Особливо це позначилося у міжнародній політиці за часів президентства В. Путіна. Показовим став його виступ 10 лютого 2007 р. на 43-й мюнхенській конференції з безпеки. Російський президент звинуватив США у нав'язуванні своєї волі іншим державам і назвав розширення НАТО на схід шантажем Росії. Він піддав критиці однополярний "світ одного хазяїна" і став на захист країн-"вигнанців", які незадоволені Вашингтоном.

Ескалація російсько-американського протистояння почалася задовго до цього виступу. Міністр оборони США Р. Гейтс висунув докори на адресу Росії за її енергетичний шантаж Заходу і військові ігри, що ведуть до дестабілізації безпеки у світі. Глава Пентагона зажадав збільшення військового бюджету Сполучених Штатів, у відповідь на що Кремль висунув новий план переозброєння, який передбачає збільшення ракетного підводного флоту і стратегічної ядерної авіації. У 2007 р. Росія виходить із кількох міжнародних договорів щодо обмеження озброєнь, зокрема з договору про заборону ракет середньої дальності, про звичайні озброєння в Європі; денонсує угоду з Україною про засоби попередження про ракетний напад і контроль космічного простору; випробує вакуумну бомбу; її бомбардувальники здійснюють польоти поблизу кордонів Великої Британії, а військові кораблі пливуть у північно-східну Атлантику і Середземне море. У "Білій книзі" Міністерства оборони "Актуальні завдання розвитку збройних сил Російської Федерації", прийнятій у 2003 р., міститься положення про те, що для захисту суверенітету Росії та її союзників ядерна зброя може бути застосована у превентивному порядку. Як своїх союзників Росія розглядає Вірменію, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан. Вона псує відносини зі Сполученими Штатами та Європою, проте товаришує з Іраном, якому допомагає опановувати "мирний атом", Сирією, Північною Кореєю. Не маючи хороших відносин із Заходом, російська зовнішня політика все більше орієнтується на Схід. Показовим є і той факт, що новий президент Д. Медведев перше закордонне відрядження спрямував до Казахстану та Китаю.

Відносини з колишніми радянськими республіками, так званим ближнім зарубіжжям, будувалися у двох напрямах: зміцнення Співдружності Незалежних Держав, а також розвиток двосторонніх відносин. Росія певний час розглядала СНД як засіб для продовження свого домінування. Б. Єльцин прямо заявив про те, що члени Співдружності не можуть укладати угоди з іншими державами без згоди Росії. У 1995 р. був виданий указ президента, в якому завдання щодо країн СНД визначалося потребою "зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних політичних і економічних відносин на території пострадянського простору".

Проте з часом виявилося, що сподівання на використання СНД у російських інтересах не виправдалися. Між пострадянськими республіками і Росією існує чимало непростих проблем. Серед них — спадщина СРСР, військові формування та їхнє майно на території нових незалежних держав, ядерна зброя, територіальні суперечки, становище російськомовного населення у національних республіках тощо. Наприкінці березня 1996 р. президенти Росії, Казахстану, Киргизстану та Білорусі підписали Договір про поглиблення інтеграції. Через місяць президенти Росії та Білорусі уклали Договір про утворення співтовариства двох держав. Проте бажаний союз не створений. Однією з причин є те, що устрій, притаманний Росії, не підходить Білорусі, а зазіхання Олександра Лукашенка на вищу владу в такому союзі не прийнятні для Росії. Наприкінці травня 2008 р. В. Путін став головою Ради міністрів Союзної держави Росії та Білорусі та оголосив, що її бюджет у 2009 р. збільшиться удвічі.

Найбільш непоступлива серед усіх членів СНД — Україна. Російсько-українські відносини не можна назвати простими. Лише 31 травня 1997 р. під час офіційного візиту Б. Єльцина до Києва було підписано повномасштабний міждержавний "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією". У документі вперше в історії двох народів було задекларовано встановлення рівноправних, взаємовигідних і дружніх міжнародних відносин, які ґрунтуються на нормах міжнародного права.

Проте Росії важко змиритися із втратою свого колишнього володіння, як в цілому України, так і Криму зокрема. Це на сучасному етапі виявляється у територіальних претензіях до України в районах Чорного й Азовського морів. На території України базується російський Чорноморський флот. Росію обурюють наміри України приєднатися до НАТО і ЄС, а також те, що вона раніше вступила до СОТ (2008 р.). Будь-який рух України з зони впливу Кремля Росія сприймає як ворожу дію, не важливо, чи то стосується НАТО, чи Європейського Союзу. У лютому 2008 р. В. Путін заявив, що в разі розширення НАТО на схід, Росія перенацілить свої ракети. У травні того самого року Державна Дума запропонувала урядові розірвати Великий договір про дружбу з Україною у зв'язку з наміром вступити до північноатлантичного альянсу. Як засоби тиску використовуються різні інші методи: підвищення цін на газ, перекривання його постачання, прокладання газопроводів в обхід України, підтримка проросійських політичних сил, особливо в їх вимозі надати російській мові статусу державної, турбота про "утиски російськомовного населення в Україні", зміцнення позицій російської православної церкви, висловлення обурення стосовно "неправильного трактування спільної історії" тощо. Причому позиція керівництва має неабияку підтримку широких верств. За соціологічними опитуваннями, росіяни у списку "ворогів Росії" на перше місце ставлять США, на друге — Грузію, на третє — Україну.

Протягом усього сучасного перехідного періоду масова свідомість росіян залишалася суперечливою, проте переважали в ній мотиви розчарування наслідками реформ, а також бажання піднести сильну державну владу над приватними інтересами, навести порядок у країні, посилити її позиції на міжнародній арені. Російській свідомості здавна притаманний "народний імперіалізм", тобто бажання жити у "Великій державі", яку б боялися і поважали у світі. Такі прагнення добре відчув В. Путін і втілив їх у своїй діяльності. Він одержав широку підтримку в суспільстві, яке визнало його за свого лідера.

Наприкінці другого президентського терміну В. Путіна було знайдено засіб залишити при владі всенародно визнаного керівника. За його підтримки пропрезидентська партія "Єдина Росія" як свого кандидата на наступних президентських виборах 2 березня 2008 р. висунула Дмитра Медведева. В російських традиціях авторитаризму президент призначив свого наступника — людину, з якою пропрацював 17 років. Д. Медведєв був керівником президентської адміністрації, першим віце-прем'єром. Ставши кандидатом у президенти, Д. Медведєв запропонував В. Путіну в майбутньому очолити уряд, що і сталося одразу після інавгурації. Тобто контроль за станом справ у країні за В. Путіним зберігатиметься. Аналітики вказують, що за вагою двох посад Росія переходить у стан "канцлерівської республіки".

На президентських виборах Д. Медведєв набрав 70,28 % голосів (були припущення, що показник трохи підкоректували, аби він не був більшим, ніж 71,31 % у В. Путіна у 2004 р.), Г. Зюганов — 17,72, В. Жириновський — 9,34, А. Богданов — 1,29 %. Явка виборців становила 69,78 %. Народ голосував за стабільність, що асоціюється з іменем В. Путіна та його наступника. З березня в Москві пройшли мітинги тих, хто не погоджувався з результатами виборів, їх розігнала міліція. Парламентська Асамблея Ради Європи назвала російські вибори "Стабільність замість свободи".

7 травня 2008 р. відбулася інавгурація нового президента. Показовим є такий факт: після того, як Д. Медведєв дав присягу, першим виступив не він, а В. Путін. Він звітував про успіхи і заявив, що головним завданням для нього на посту президента було "берегти Росію", і цьому правилу він слідуватиме "все життя", У промові Д. Медведев зауважив, що політичний курс буде продовжено. Головна мета — перетворення Росії на "найкращу державу в світі". Новий президент пообіцяв боротися за права людини, розвиток громадянських і економічних свобод, модернізацію промисловості та сільського господарства, створення бази для потужних інвестицій; фактично йшлося про те, що за правління В. Путіна занепало. Крім того, до основних завдань належали: підвищення рівня життя народу, боротьба проти корупції та правового нігілізму. Наступного дня другий президент Росії став її прем'єр-міністром.

З'ясуємо, чи сильна Росія, як про неї нині говорить офіційна Москва, чи слабка, як наголошують іноземні аналітики.

Якщо взяти найбільш звичний показник могутності держави — військову силу, то ситуація неоднозначна. З одного боку, російські військові здійснюють випробування найсучасніших ракет і вакуумної бомби, заявляють, що в них є нове покоління боєголовок, що можуть ухилятися від ракет-перехватників. З іншого боку, армія, як і раніше, погано навчена, недофінансована і деморалізована; зброя застаріває, а нові моделі отримують буквально одиницями. З 2001 р. Індія закупила російських танків більше, ніж сама армія РФ. Спостерігається повсюдний алкоголізм, дідівщина, самогубства, корупція. Перехід на контрактну армію породив нову проблему — рекет контрактними. Раніше що можна було взяти із військової строкової служби? А після підвищення заробітної плати у 2007 р. лейтенант, який командував взводом, одержував заробітну плату майже 15 тис. руб. (600 дол.) на місяць, рядовий-контрактник — 10 тис. (400 дол.). Цілі підрозділи дають гроші на данину "браткам", влада і командування не зважають на це. Причому платять і молоді, і старші. В разі відмови карають сильними побиттями, ставлять на "лічильник", коли віддавати змушують вже до 70 % заробітку. У цей кримінальний бізнес втягнені офіцери, які мають важливу для бандитів інформацію: від того, коли надійдуть гроші, до того, як натиснути на ту чи іншу людину. Часом самі офіцери вибивають гроші у рядових. Явище, яке поставило під сумнів саме існування контрактної армії, вже офіційно визнано загрозою національній безпеці.

На Росію на початку XXI ст. з повагою дивляться за економічне зростання. Однак цей бум розвивається в основному за рахунок підвищення світових цін на нафту. Про "голландську хворобу" йшлося вище. Економічні досягнення не повернули назад соціальну деградацію та примітивізацію економіки. Економічні реформи буксують, посилився державний контроль над стратегічними галузями, іноземних інвесторів, як і раніше, обмаль. Новий президент визначив головну проблему, що перешкоджає розвиткові країни, — правовий нігілізм. Друге місце посідає корупція, яка випливає із всевладдя бюрократії. Тому Росія слабко інтегрована у міжнародні структури і посідає одне з передостанніх місць у світових рейтингах глобалізації.

Руйнується і людський капітал Росії. Кожен рік через надзвичайно низьку народжуваність і високий рівень смертності чисельність її населення скорочується на 750 тис. осіб. Населення стрімко старішає; поширені алкоголізм і наркоманія; спостерігається найвищий рівень захворюваності на сухоти в Європі. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, зібраними у 46 країнах за період з 1998 до 2003 р., Росія посіла перше місце за кількістю суїцидів — 71 на 100 тис. населення.

Могутність нації полягає також у її політичних інститутах. У свій час авторитаризм В. Путіна встановив порядок у хаосі місцевої політики, але разом із хаосом був нейтралізований і парламент. Те саме відбулося і з незалежними громадськими організаціями, політичними партіями і засобами масової інформації, яким заборонена будь-яка критика влади. Найвищі політичні позиції та посади займають представники таємної поліції, армії та спецслужб, які ніколи не поважали закон. У березні 2008 р. запроваджена практика доступу ФСБ до контролю над Інтернетом та мобільним зв'язком. Із кожним роком Кремль встановлює все більше обмежень для реалізації вільного суперництва, здійснення потрібного оновлення у політиці, економіці, ЗМІ, суспільстві та культурній сфері. Свого часу подібне втручання бюрократії у різні сфери суспільного життя стало однією з причин того, що Радянський Союз програв змагання із розвиненими країнами Заходу, де рушійними силами розвитку виступали таланти вільних від бюрократичних обмежень людей.

На міжнародній арені Росія намагається демонструвати свою силу, проте вплив її за кордоном продовжує танути. За зневагу інших народів до себе громадяни РФ платять посиленням ксенофобських настроїв. Побільшала кількість злочинів, скоєних на расовій та національній основах.

У період великих потрясінь Росія обрала звичну стратегію централізації і державного патерналізму. Зараз у країні набагато менше прихильників демократичних інститутів і процедур, ніж це було на початку її нової державності. В усіх прошарках суспільства зростає підтримка авторитарних настанов. У російській історії влада завжди відігравала роль вершителя доль. На сьогодні прагнення до її посилення в широких масах зумовлено, крім усього іншого, відсутністю ясного розуміння того, що відбувається в країні, чого очікувати від майбутнього. Люди від держави хочуть стабільності, безпеки. Щоб досягти цього, вони ладні пристосуватися до будь-якого устрою. Розуміння демократії у переважної більшості росіян дуже своєрідне: це або свобода, нічим не обмежена воля, або піклування держави над "маленькою людиною", а то й те, й інше разом. Через таку своєрідність російської політичної культури справжня демократія для Росії залишається віддаленою, якщо взагалі можливою, перспективою.

Запитання для самоперевірки

Скільки разів і в яких роках Б. Єльцина обирали президентом? За яких обставин це відбувалося?

Що таке ишокова терапія" і як вона здійснювалася у новій Росії?

Якими методами проводилася приватизація в Росії? До яких наслідків вона призвела?

Що таке "дефолт"? В результаті чого він відбувся в РФ?

На підставі яких звинувачень Державна Дума намагалася дотерміново припинити повноваження Б. Єльцина?

З якої посади В. Путін одержав повноваження виконувача обов'язків президента?

В яких роках В. Путіна обирали президентом?

Яка партія перемогла на парламентських виборах у грудні 2007 р.?

Поясніть, що таке "монетизація пільг". Проаналізуйте, як вона відбувалася в Росії.

З'ясуйте сутність "голландської хвороби". Чи можна говорити, що Росія на неї недужа? Відповідь обґрунтуйте.

Визначте зони міжнаціональних конфліктів на території РФ.

Як можна охарактеризувати міжнародну політику російського керівництва на початку XXI ст.?

Завдання для самостійної роботи

Охарактеризуйте процеси соціального розвитку Росії на сучасному етапі.

Складіть характеристику розвитку економіки Росії від часів проголошення суверенітету до поточного моменту.

Які зовнішньополітичні акції здійснила Росія від початку XXI ст.? Як це вплинуло на міжнародне становище у світі?

Оцініть морально-психологічний стан росіян нині.

Складіть перелік небезпек, які чекають на Росію у найближчому майбутньому.

Проаналізуйте проблему "тероризм у сучасній Росії".

З'ясуйте, як виникло і розвивалося питання Чечні в історії Росії.

У чому полягає сутність поняття "інволюція" Росії?

Як ви оцінюєте вірогідність колапсу багатонаціональної і територіально величезної російської держави?

Які акції здійснив Д. Медведєв від початку перебування на президентській посаді?

Як виявив себе В. Путін на посаді прем'єр-міністра?


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші