Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow РПС arrow Теорія економіки регіонів
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Економічне районування як метод регулювання територіальної організації господарства

Економічне районуванняце науково обґрунтований поділ території країни або регіону на систему економічних районів, які формуються у процесі розвитку суспільного виробництва й відбивають географічний (територіальний) поділ та інтеграцію праці [21, с. 16].

Економічне районування як метод наукового дослідження та регулювання територіальної організації господарства являє собою поділ території країни на окремі таксони — райони, що відповідають ознакам специфіки і цілісності. Воно здійснюється виходячи з об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіальних соціально-економічних комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і структури району.

Батьківщиною теорії і практики економічного районування вважається Росія, перші наукові досвіди районування якої відносяться до початку XIX ст. В XIX — на початку XX ст. районування Росії проводилося К. І. Арсеньєвим, К. Ф. Германом, П. П. і В. П. Семеновими — Тян-Шанськими, Д. І. Менделєєвим, Д. І. Ріхтером, А. І. Скворцовим та ін. вченими.

У радянський час, особливо в 1920-ті роки, воно набуло особливого розмаху у зв'язку із втіленням плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО) та перших п'ятирічних планів.

Основоположниками теорії економічного районування в радянський період уважаються І. Г. Александров, Г. М. Кржижановський, М. М. Баранський [7], М. М. Колосовський [26]. Істотний внесок у подальший Алампієв [3], А. М. Колотієвський [27], І. І. Бєлоусов [9], Т. М. Калашникова [15] та ін.

У цей час було сформульовано поняття про інтегральний економічний район. За Е. Б. Алаєвим, економічний район — це територіально цілісна частина народного господарства країни, що має наступні ознаки: спеціалізацію як основну народногосподарську функцію, комплексність, що розуміється у широкому сенсі як взаємозв'язок найважливіших елементів економічної та територіальної структур району, керованість, що дозволяє розглядати район як організаційний осередок територіального управління народним господарством. Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничий комплекс. [2, с. 227]

Зараз прийнято виділяти інтегральне районування, яке охоплює господарство в цілому, а саме — виробничу та невиробничу сфери економічної діяльності у їх єдності, та галузеве. Галузеве економічне районування розмежовує території виходячи з якоїсь однієї ознаки, тобто районується одна або декілька взаємопов'язаних галузей.

Прийнято наступні групи галузевого районування:

Районування демографічних умов економічного розвитку (поділ території країни за рівнем природного приросту населення на основі врахування коефіцієнтів народжуваності та смертності).

Районування галузей виробничої сфери — промисловості, сільського господарства, будівництва (загальногалузеві види), а також окремих вузькоспеціалізованих галузей (металургії, машинобудування, хімії, легкої промисловості).

Районування галузей невиробничої сфери, яке передбачає виявлення територіальних комплексів галузей охорони здоров'я, освіти, культури тощо.

Окремим видом районування є міжгалузеве районування, при проведенні якого враховується розміщення галузей, що входять до складу окремих міжгалузевих комплексів: агропромислового, транспортного, паливно-енергетичного, лісопромислового та ін.

У сучасній літературі економічний район розглядається не в тому самому значенні, що у 60-х роках XX ст. [3], коли у визначенні зазначалась виробнича спеціалізація району та наявність тісних внутрішніх економічних зв'язків. Швидкий розвиток сфери послуг (інформаційна сфера, рекреація, наука та ін.) та зміна пріоритетів у регіональному розвитку з економічних на соціальні і екологічні наповнили широковживаний в економічній науці термін суспільним змістом. З огляду на це, вдалим є визначення району О. Шаблія: "соціально-економічний район — географічно цілісна, просторово відмежована частина країни, в якій елементи господарського та соціального життя утворюють органічну єдність [34]. Отже, економічний район територіально цілісна частина економіки, що має спеціалізацію, визначену її місцем у територіальному поділі праці, міцні внутрішні зв'язки, що об'єднують господарство, природу в єдиний територіальний соціально-економічний комплекс.

Основними ознаками району є:

  • 1) прив'язаність території до головного ядра. Інтегральний район є гетерогенним і має просторові відмінності у темпах розвитку. Ядро (яким виступає найбільше в районі місто) розвивається більш динамічно, у ньому більшою мірою виражені ознаки району: це ділянка району, що концентрує максимальну інформацію про нього. В Україні такими містами — осередками суспільного життя є — Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, які організовують навколишні населені пункти та інші обласні центри, є центрами міжрегіональних систем розселення, потужними промисловими, культурними, науковими, транспортними центрами. Відсутність у районі такого потужного ядра ставить під питання правильність проведення районування.
  • 2) комплексний розвиток району. Основою, цементуючим стержнем району є комплекс відповідного рівня. Мезенцев К. В. [29] визначає територіальний соціально-економічний комплекс як взаємообумовлене поєднання підприємств і організацій (закладів, установ на компактній території, що дає певний соціально-економічний ефект на основі спільного використання ресурсів території та високої інтенсивності взаємних зв'язків. Територіальний соціально-економічний комплекс — результат поділу праці — з одного боку, і територіальної інтеграції праці з іншого. Перше виражається через виконання певних господарських функцій загальнодержавного рівня — територіальну спеціалізацію, друге — через територіальну цілісність, комплексність господарства.
  • 3) спеціалізація у загальноукраїнському поділі праці. Район спеціалізується на виробництві тих товарів і послуг, щодо яких у районі склались найкращі умови. Галузі спеціалізації, як правило, створюють основну частину валової доданої вартості району, є найбільш прибутковими, мають найвищий рівень рентабельності порівняно з іншими. Саме у спеціалізації проявляється зовнішня функція району.
  • 4) можливість здійснювати у межах району територіальне регулювання і координації соціальних, економічних і демографічних процесів.

Головним засобом цього регулювання стає складання і реалізація обґрунтованих програм та концепцій науково-технічного, соціального, економічного розвитку районів.

Утворення економічних районів є об'єктивним процесом, передумовою якого виступає географічний поділ праці, що проявляється через спеціалізацію певної території (групи країн, однієї країни чи районів та місцевостей) на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. Середовище, в якому формується і розвивається район, розуміється як умови районоутворення. Природні умови впливають на формування районів опосередковано, а історичні та соціально-економічні мають вирішальний вплив.

Фактори районоутворення — це рушійні сили, які суттєво впливають на процеси розвитку і функціонування району, його структуру і геопросторові межі. Традиційні фактори прийнято об'єднувати в такі групи: 1) фактори, що відображають розширення природних основ районоутворення; в результаті їх дій відбувається вдосконалення регіонального природокористування; 2) фактори, що відображають рівень розвитку і характер розміщення продуктивних сил: вони обумовлюють локалізацію окремих об'єктів на території, яка залежить від розвитку комбінування і концентрації виробництва, зрушень у розміщенні і підвищення рівня кваліфікації трудових ресурсів тощо; 3) фактори, що безпосередньо відображають територіальну організацію суспільної праці (розвиток територіального поділу і кооперації праці); 4) фактори, що фіксують управління виробництвом і суспільством у цілому (проведення державної і регіональної політики, розвиток місцевого самоврядування).

Крім цих факторів, що були виділені А. М. Колотієвським [27] на формування районів впливають сучасні процеси у суспільному розвитку: глобалізація, регіоналізація, міждержавна інтеграція та ін. Глобалізація світової економіки посилила вплив зовнішніх факторів на регіональний розвиток. Так, під впливом глобалізацій них процесів перебуває щонайменше 40% виробництва промислової продукції, 60% світового валового продукту, 70 — 80% міжнародної торгівлі та світових фінансів. Під впливом, у тому числі цих процесів, район наразі розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й як самостійний суб'єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб'єктами процесу регіоналізації та глобалізації.

Під час районування необхідно дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території. Принципи районування — вихідні положення, правила, якими користуються певні вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної територіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район не є статистичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю. Така єдність забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в якому розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як економічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розглядати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району ядра, так і навколишньої території, яка знаходиться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчення всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини такої чіткості не мають, існує навіть думка, що об'єктивно провести межі районів неможливо, вони залежать від авторського бачення районування і є суб'єктивними та розпливчастими. Встановлення меж районів — здобуток не стільки науковий, скільки практичний.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає часову властивість меж районування. Відповідно до нього районування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

Урахування адміністративного принципу районування створює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних документів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністративні межі при проведенні районування. Сучасний адміністративний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза її межами. Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасного адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою, в тому числі, районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні районування виходять з таких принципів: 1) врахування історико-географічних особливостей українських земель національного і етнічного складу населення; 2) збереження єдності локальних систем розселення;3) посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливостей для комплексного економічного та соціального розвитку території; 4) врахування економіко-географічного положення території його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій.

Важливо, щоб виділені райони були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.) Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.

Критерії районування визначаються, виходячи із принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К. Мезенцев [28, 29] виділяє найголовніші критерії: 1) підвищення рівня сформованості території через розв'язання вузлових проблем району; 2) збільшення раціональності використання ресурсного потенціалу; 3) зростання ефективності економічного розвитку; 4) поліпшення ефективності соціального розвитку; 5) поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за яким проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз — соціальним і екологічним,

Інтегральне районування країни базується на територіальних соціально-економічних комплексних різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рівнів районування: макро-, мезо- та мікрорайонування.

Макрорайонування передбачає поділ території на основні економічні райони та є важливим чинником територіальної організації влади, а також управління господарством країни. Воно завжди здійснюється відповідно до певних цілей розвитку держави, тобто є цільовим або проблемно орієнтованим. Одним із завдань районування є забезпечення керованості розвитку держави. Підґрунтям такого поділу об'єктивно є територіальний поділ праці, який склався історично. Макрорайонування це науково обґрунтоване виділення за певними ознаками окремих територій країни або країн, що історично склалися або формуються в процесі розвитку продуктивних сил і об'єктивно відбивають територіальний поділ праці. Макрорайони є основою для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміністративних областей, Автономної Республіки Крим, а також великі агломерації. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів в Україні здійснюється управління регіональним розвитком, оскільки на обласному рівні сформована система регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються прогнози, програми та плани соціально-економічного розвитку регіонів.

Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікрорайони, що являють собою локальні соціально-економічні комплекси, представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним районом чи певним міським комплексом. У межах мезорайону можна виділити кілька рівнів мікрорайонів. Таким чином у територіальній системі України можна виділити декілька територіальних структур, що виконують різну роль у процесі суспільного відтворення і сформувалися під впливом як економічних, так і соціальних, національних, політичних та історичних факторів. Тобто існує три основних напрями регіональної структуризації (рис. 3.6).

Інтегральна схема регіональної структури територіальної системи України

Рис. 3.6 Інтегральна схема регіональної структури територіальної системи України

Економічне районування базується на територіальному поділу праці. Економічний район — це частина території господарського комплексу країни, для якої характерна географічна цілісність і економічна єдність.

Економічний район, за визначенням О. Топчієва [34], з одного боку, є об'єктом державного управління і регіональної політики, з іншого-територіальною природно-господарською цілісністю, що має історичну, природну, соціальну та економічну специфіку, а також властиві їй потенціал та умови розвитку. І цей і другий аспект складає основу регіонального підходу, регіонального управління, організаційного поєднання державного управління і місцевого самоврядування

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії. На початку 30-х років Україна розглядалася як один із великих економічних районів СРСР. Потім вона була поділена на п'ять економічних районів: Центральний, Північно-Східний, Південно-Східний, Південно-Західний і Західний.

У сучасній регіоналістиці зустрічається декілька варіантів економічного районування території держави, однак Кабінетом Міністрів України запропонована така мережа:

  • - Донецький (Донецька і Луганська області);
  • - Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
  • - Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);
  • - Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);
  • - Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);
  • - Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);
  • - Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
  • - Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чернівецька області) (Додаток А).

Територіально-виробничі комплекси — це певні форми територіального зосередження виробництва з різним рівнем їх утворень.

Промисловий вузол — це локальний промислово-територіальний комплекс, де при взаємній близькості підприємства поєднані між собою тісними виробничими зв'язками, спільністю транспортно-територіального положення, спільними системами інфраструктури і поселень з метою найбільш ефективного використання природних, матеріальних і трудових ресурсів. Промисловий вузол може об'єднувати промислове виробництво в одному або кількох промислових центрах на віддалі, доступній для щоденних трудових поїздок населення. У вузлі також розвинуті зв'язки між установами і організаціями, що зайняті розробкою проектної документації для промислових підприємств. Найважливішими факторами формування промислових вузлів є економічний, демографічний та наявність інфраструктурних елементів. Найчастіше промисловий вузол складається з кількох промислових центрів, один з яких є ядром, а інші — супутниками. Такі вузли формуються переважно у високо урбанізованих районах.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>