Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Розвиток радянської соціалістичної економіки (1938-1965 рр.) та його відображення в економічній думці цього періоду

Економічний розвиток України у третій п'ятирічці

Третя п'ятирічка (1938-1942 рр.) - це перший етап розвитку соціалістичної економіки, завдання якого згідно з рішеннями XVIII з'їзду ВКП(б) (березень 1939 р.) полягало у тому, щоб наздогнати й випередити промислові країни світу з виробництва продукції на одну особу. Було визначено такі показники зростання: середньорічні темпи промислового розвитку мали становити 14 %, валова продукція промисловості мала збільшитися на 90 %, сільськогосподарське виробництво - на 52 %.

Визначальним чинником економічного розвитку стала Друга світова війна, що почалася 1 вересня 1939 р. До території Радянської України приєдналися західноукраїнські землі Галичини (створено Волинську, Дрогобицьку, Рівненську, Львівську, Тернопільську та Станіславську області), Північної Буковини (Чернівецька область), частини Бессарабії (Акерманська область, з грудня 1940 р. - Ізмаїлська). За межами України залишалося Закарпаття, окуповане Угорщиною, і Закерзоння (Холмщина, Надсяння, Лемківщина і Підляшшя), яке разом з польськими землями належало до новоутвореної німецької провінції - Генеральної губернії з центром у Кракові. Територія України розширилася до 565 тис. кв. км, населення збільшилося на 8,8 млн осіб і становило в середині 1941 р. 41,65 млн.

Розвиток економіки західних областей України визначався загальнореспубліканськими планами і мав характер соціалістичного будівництва. Зокрема:

  • o було знищено приватну власність на конфіскаційній основі, одержавлено промисловість (2000 підприємств), природні, у тому числі земельні, ресурси, фінансово-грошову систему. Розширили соціальні права трудящих України, ліквідували безробіття;
  • o почалася реконструкція промисловості. Розвивались швейна, шкіряна, взуттєва і харчова галузі. Побудовано газопровід "Дашава - Львів". Розпочали добування вугілля і торфу;
  • o землю (8 млн га) дали в користування селянським господарствам. Конфісковані засоби виробництва поділили між селянами. Навесні 1940 р. розпочалася колективізація сільського господарства;
  • o українські кооперативні об'єднання були закриті або одержавлені.

Економічна політика радянської влади не забезпечила стійкий економічний розвиток. Почалися перебої в постачанні населення товарами першої необхідності. Було репресовано 10-20 % населення. Куркульськими вважали 21,1 тис. господарств.

Підсумки третьої п'ятирічки

Остаточно сформувалася командно-адміністративна система управління народним господарством. Розвинулось централізоване планування. Упорядковувалася система галузевих наркоматів. Дедалі більшого значення набуло планування народного господарства за територіальною ознакою. Закріпився принцип директивності господарських планів, посилився ступінь централізації планування виробництва і розподілу продукції, фінансових і трудових ресурсів. Значно зросла роль Держплану України як народногосподарського штабу республіки.

За 1939 р. - половину 1941 р. було введено в дію 600 нових промислових підприємств. Понад 90 % продукції важкої промисловості виробляли на нових або реконструйованих підприємствах. За обсягом виробництва металу і машин Україна випередила передові західноєвропейські країни.

У сільському господарстві продовжувався процес соціалістичної індустріалізації. Головною організаційно-правовою формою були колгоспи (28,6 тис).

Проте соціальна структура суспільства залишалася доіндустріальною. Сільське населення згідно з переписом 1939 р. становило 66,9 %.

У СРСР та Україні організаційний і техніко-технологічний рівні народного господарства були значно нижчими від світового. Темпи зростання продуктивності праці не перевищували 1-2 %. Середньорічні темпи розвитку промисловості, за оцінками сучасних дослідників, дорівнювали 3-4 %, а національний дохід за 1928- 1940 рр. збільшився лише удвічі. Уповільнення розвитку зумовили незавершене будівництво, збільшення виробничих запасів, зростання обсягів воєнної промисловості, політичні репресії спеціалістів народного господарства. Виявилися макроекономічні та технічні диспропорції. Підприємства перейшли на 8-годинний робочий день і 7-денний робочий тиждень. Соціалістична модель індустріалізації характеризувалася екстенсивним розвитком.

Економіка України у період Великої Вітчизняної війни (1941- 1945 рр.)

В історії господарства України періоду Великої Вітчизняної війни (22 червня 1941 р. - 9 травня 1945 р.) виокремлюють три етапи:

  • 1) червень 1941 р. - липень 1942 р.: в умовах наступу німецько-фашистських військ господарство перебудовувалося на воєнний лад, було евакуйовано матеріальні цінності та трудові ресурси;
  • 2) липень 1942 р. - листопад 1944 р.: тимчасовий німецько-фашистський окупаційний режим;
  • 3) листопад 1944 р. - травень 1945 р.: у міру визволення території України почався процес відбудови господарства, який тривав протягом 1946-1950 рр.
  • 22 червня 1941 р. на європейській території СРСР запроваджено воєнний стан. За директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від
  • 29 червня 1941 р. було визначено програму перебудови економіки під гаслом "Все для фронту, все для перемоги". Виробництво пере-профільовано на випуск воєнної продукції. Наприклад, у Харкові, авіаційний завод почав виробляти бойові літаки, заводи імені Комінтерну і тракторний - танки, електромеханічний - глибинні бомби, снаряди, заводи "Серп і Молот", імені Фрунзе, "Червоний Жовтень", турбогенераторний - міномети різних систем. У сільському господарстві почалося збирання врожаю. Терміни жнив становили 10-12 днів. Введено нормований і диференційований продаж продовольства та предметів широкого вжитку, організовано відділи робітничого постачання на підприємствах.

Було евакуйовано понад 550 великих підприємств, 23 великі будівельні організації, 9 тис. одиниць устаткування легкої промисловості, колгоспи, радгоспи, МТС і майже 3,5 млн осіб населення. На схід вивезли 34 тис. тракторів, 2 млн т зерна і зернопродуктів, що становило 8 частину всіх зернових, заготовлених у 1941 р. у республіці, а також понад 6,28 млн голів худоби. Евакуювали науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, театри, музеї, медичні заклади, творчі спілки, фонди більшості архівів і музеїв. Перебазовані матеріальні та людські цінності були важливим джерелом зростання виробництва в СРСР. У східних районах побудували 2250 великих промислових підприємств. Із березня 1942 р. розпочалося промислове зростання. В 1942 р. з виробництва деяких видів військової техніки (танків, артилерійських знарядь тощо) СРСР випередив Німеччину.

Сформована в СРСР централізована система управління в період війни була діючою та затребуваною. Адміністративні методи управління дали змогу зосередити всі види ресурсів держави, оперативно керувати ними і вирішувати завдання, пов'язані зі створенням військової економіки і забезпеченням фронту всім необхідним.

Економічна політика окупаційної влади визначалася політичними завданнями перетворення України в колонію Німеччини, сировинне і продовольче джерело для німецької економіки. В Україні, очищеній від корінного населення, планували поселити 25 млн німецьких колоністів. Окупаційна політика здійснювалася за такими напрямами.

Україну поділили на чотири частини, підпорядковані різним адміністративним органам. Так, Чернівецька, Ізраїльська та Одеська області, південні райони Вінницької й західні Миколаївської областей були приєднані до королівської Румунії. Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області перетворили на дистрикт (округ) "Галичина" з центром у Львові, що належала до складу генерал-губернаторства разом з польськими землями з центром у Кракові. Решта українських земель, Крим, південні райони Білорусі та Орловської області РРФСР утворили рейхскомісаріат "Україна" з центром у

Рівному. Прифронтові райони - Донбас, Чернігівська, Сумська і Харківська області - підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню. Влада загалом належала німецькій адміністрації, якій допомагали цивільна й місцева допоміжна адміністрації. Діяли також численні поліцейські органи: гестапо (державна таємна поліція), МСС" (охоронні загони фашистської партії), "СД" (служба безпеки), жандармерія та ін. Усіма окупованими територіями управляло рейхсміністерство у справах окупованих східних областей.

На окупованій території скасували чинність радянських заковів, ввели німецьке кримінальне право та німецькі суди, режим терору, нещадної експлуатації й відкритого грабіжництва, політику масового знищення цивільного населення.

Землю й майно України проголосили власністю німецької держави. Колгоспи й радгоспи не ліквідовували, а перетворювали на "громадські господарства" і "державні маєтки" з примусовою роботою населення в них. Були створені "трудові колонії", "трудові табори". Робочий день тривав 12-14 год, у селах - до 18 год.

Населення платило 10 загальнодержавних податків (з обороту, прибутковий, на заробітну плату, житлове будівництво, "благодіяння" тощо), приблизно 15 місцевих (на худобу, собак, кішок, двері, світло, промисли, вино тощо). Практикували натуральні побори, систему штрафів і контрибуцій. Проведено грошову реформу з метою вилучення радянських грошей. У червні - липні 1942 р. новостворений "Центральний емісійний банк України" випустив рублі купюрами 5,10,20, 50,100 і 500 українською та німецькою мовами, на які потрібно було обміняти радянські гроші. На території України в обігу перебували рублі, окупаційні марки, радянські гроші.

Для молоді 1922-1925 років народження було запроваджено трудову повинність. До Німеччини вивезли близько 2,25 млн працездатних осіб, у тому числі молоді.

Економічні втрати України (вартість руйнувань) оцінюються в 285 млрд руб., або 41,9 млрд дол. (СРСР - 679 млрд руб., або 128 млрд дол., Німеччини - 48 млрд дол.). Загалом загальна вартість збитків України становила 1,2-1,5 трлн руб., або 176 млрд дол., - 40 % національного багатства. Загальні втрати СРСР у Другій світовій війні дорівнювали 485 млрд дол.

В Україні було зруйновано 16 150 промислових підприємств, 27 900 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 МТС, 60 тис. тракторів, 24 тис. комбайнів, 14 тис. поштово-телеграфних, 18 тис. лікарських установ, 329 930 навчальних закладів, 19,2 тис. бібліотек. Вивезено до Німеччини 7,6 млн голів великої рогатої худоби, 7,4 млн овець і кіз, 3,3 млн коней, 9,3 млн свиней, 59,4 млн домашньої птиці, понад 13,5 млн т сільськогосподарських продуктів. Демографічні втрати становили за різними підрахунками 8-14,5 млн осіб. Повністю або частково було зруйновано 28 тис. сіл, 30 % сільських жителів залишилися без домівок.

Визволення України та відбудова господарства почалися у серпні - вересні 1948р.

Україна отримала 18,3 млрд руб. із наданих 75 млрд руб. (за цінами 1941 р.) на відбудову господарства визволених районів СРСР у 1944-1945 рр. Допомогу надавали всі республіки. Насамперед відбудовували галузі важкої промисловості: вугільну, залізорудну, металургійну, енергетичну, машинобудівну, хімічну.

До кінця війни в Україні відновили і збудували 3 тис. великих промислових підприємств і ввели в дію майже 30 % довоєнних виробничих потужностей. Станом на 1 вересня 1945 р., виробляли продукцію 95 із 108 машинобудівних та оборонних заводів союзного підпорядкування. В 1945 р. частка України в загальносоюзному виробництві становила: чавуну - 18 %, сталі - 11,2, прокату - 12, залізної - 24 і марганцевої руди - 14 %.

Післявоєнна відбудова і розвиток господарства (1946-1950)

Економічний розвиток протягом 1946-1950 рр. визначався четвертим п'ятирічним планом відбудови й розвитку народного господарства. Головне його завдання полягало у відбудові зруйнованого війною, досягненні довоєнного рівня промисловості та сільського господарства, його перевершенні на основі науково-технічного прогресу. Передбачалося в 1948 р. відновити довоєнний рівень промислового виробництва, в 1950 р. перевищити його до 103 %. Продуктивність праці планували збільшити на 20 %. Розвиток сільського господарства мав вирішити три завдання: забезпечити потреби промисловості у сировині, міст - у продовольстві, експорт сільськогосподарської продукції у країни Центральної Європи, що обрали народно-демократичний шлях розвитку. Державні капітальні вкладення в народне господарство встановлювали в обсязі 4950 млн руб. Головним змістом економічного розвитку була індустріалізація, модель якої залишалася довоєнною. Пріоритети надавалися розвитку важкої промисловості та залізничного транспорту (88 % капіталовкладень у промисловість) за рахунок залишкового принципу інвестування розвитку галузей групи "Б" і сільського господарства. Надзвичайне одержавлення економіки дало змогу мобілізувати матеріальні та людські ресурси. Зміцнювалися командно-адміністративні методи управління економікою. Регулятивні функції здійснювали галузеві загальносоюзні, союзно-республіканські та республіканські міністерства (з березня 1946 р. їх називали народними комісаріатами). Репресії використовували як метод розв'язання будь-якої проблеми.

Промисловість України була відбудована в 1948 р. Середньорічні темпи приросту промислової продукції становили 34,5 % щодо 22-23 % у СРСР. Усі галузі працювали рентабельно, зменшилися державні дотації. В 1950 р. валова продукція промисловості перевищила рівень 1940 р. на 15 %. Зокрема, у західних областях цей показник становив 230 %. Частка західних областей у промисловості України досягла 10%, порівняно з 3 % у 1940 р.

У галузевій структурі промисловості України в 1950 р. частка галузей групи "А" збільшилася до 68,8 %, частка галузей групи "Б" зменшилася до 31,2 %. Не досягли довоєнного рівня видобуток вугілля, виплавка чавуну, сталі, коксу, виробництво взуття, борошна, круп. Відбудовано і споруджено 2000 підприємств. Збудовано перший магістральний газопровід "Дашава - Київ". Почали розвиватися нові галузі: газова, буро-вугільна. Були відновлені та розвивалися залізничний, морський, річковий, автомобільний транспорт. Збільшилася мережа авіаліній.

Сільське господарство відбудовували на основі колгоспно-радгоспної системи. Валова продукція в 1950 р. дорівнювала 91 % від довоєнного рівня, хоча виробничі фонди МТС перевищили довоєнний рівень у 2,6 разу. Негативно вплинули посуха 1946 р. (зерна зібрали в 3,5 разу менше, ніж у 1940 р.) і голод 1946-1947 рр. у південно-схід-них областях України. Держава не визнала факт голоду і не надала необхідної допомоги населенню. Були встановлені низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, збільшені збори і податки від продажів на ринку. Колгоспам дозволяли торгувати за умови виконання зобов'язань перед державою. Присадибні землі селян зменшили, а податки за їх користування збільшили. У 1947 р. видано указ про обов'язковий мінімум трудоднів, за невиконання якого селян виселяли. У народі цей період назвали "другим розкуркулюванням".

У 1948-1950 рр. завершилася колективізація в західних областях України. В 1950 р. налічувалося 7200 колгоспів, які об'єднали 1,5 млн селянських господарств, або 93 % від загальної кількості.

Для зміцнення фінансово-грошової системи важливе значення мала грошова реформа 1947 р. До її причин належали розбалансування бюджету, збільшення його дефіциту і грошова емісія, фальшиві гроші, нагромадження коштів у тіньовій економіці. Реформа мала конфіскаційний характер. Стару готівку обмінювали протягом тижня на нову з розрахунку 10 :1. Внески в ощадкасах обмінювали таким чином: до 3 тис. руб. - не підлягали переоцінці й обмінювалися в співвідношенні 1:1; до 10 тис. руб. - у співвідношенні 3:2; понад 10 тис. руб. - у співвідношенні 2 :1. У результаті вилучили з обігу зайву грошову масу і ліквідували дефіцит основних товарів народного споживання. Була скасована карткова система, відновлена роздрібна торгівля і проведена реформа цін. В 1950 р. уряд офіційно підвищив курс радянського карбованця щодо іноземної валюти і підкріпив його золотим змістом (0,222 168 г чистого золота).

У соціальній політиці в 1945 р. відновили відпустки й вихідні, встановили 8-годинний робочий день, скасували указ про мобілізацію населення. Середня заробітна плата збільшувалася. У грудні 1947 р. скасували картки на продовольчі та промислові товари. Роздрібні ціни стали єдиними. Гострим залишався споживчий дефіцит.

Разом із тим, до 1956 р. діяв указ від 1940 р., що забороняв робітникам і службовцям змінювати місце роботи без дозволу адміністрації, встановлював карну відповідальність за запізнення, самовільне залишення роботи або прогул без поважних причин. У 1951 р. окремі його положення замінили заходами дисциплінарного характеру. Зберігали концентраційні табори.

На стан економічної думки в Україні негативно вплинуло формування адміністративно-командної системи та надмірне посилення централізованого управління і планування економіки. Монополія Й.В. Сталіна (1879-1953) на розробку важливих економічних проблем призвела до того, що не було альтернативи в офіційному напрямі економічної науки, а українські вчені-економісти перетворились на коментаторів положень Сталіна. Категорія ринку зникла з науки, а в економічних дослідженнях переважав плановий фетишизм. Державний план трактувався як економічний закон соціалізму.

У 30-50-ті роки XX ст. вчені-економісти України основну увагу звертали на проблеми народногосподарського планування. Ці питання досліджували В. Валуєв, В. Введенський, В. Мишкіс, Л. Шапіро, А. Петров, Л. Горелик, П. Перший. Вони досліджували принципи, методологію, форми і методи планування і протиставляли його ринковим відносинам. План і ринок розглядали як антиподи, де ринок - ознака капіталізму, який розвивається стихійно, а план - закономірність соціалізму. Така постановка питань сприяла витісненню ринкових відносин з економічної системи. У 1952 р. вийшла робота Й.В. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР", в якій зазначалось, що товарне виробництво за соціалізму є обмеженим, в якому засоби виробництва і робоча сила не є товарами, немає таких категорій, як капітал, додаткова вартість, прибуток на капітал та ін. Почався розвиток політичної економії соціалізму.

Розвиток національної економіки в 1950-1960-х роках

Економічна реформа 1965 р. В історії української радянської економіки 1950-1960-ті роки характеризуються збереженням панування адміністративної системи і одночасним започаткуванням процесів лібералізації та демократизації, спробами запровадити економічні методи управління народним господарством і розширити права союзних республік, соціальною переорієнтацією господарства. Радянський Союз був лідером сучасної науково-технічної революції (СНТР) поряд із США.

Початком формування нового курсу внутрішньої політики стали смерть Й. Сталіна, прихід до влади партійно-радянської групи, очолюваної М. Хрущовим. У вересні 1953 р. його обрали першим секретарем ЦК КПРС, у 1958 р. - Головою Ради Міністрів. Цей період в історії називають "хрущовською відлигою". У жовтні 1964 р. М. Хрущова було звільнено з посади, при владі протягом 1964- 1982 рр. перебувала партійно-радянська група, яку очолював Л. Брежнєв. Партійне керівництво України, очолюване П. Шелестом - першим секретарем ЦК КПУ, в 1963-1972 рр. сприяло політиці зміцнення економіки України. Його наступник В. Щербицький проводив політику цілковитого підпорядкування Москві.

В історії економіки України 1950-ті роки визначають як "золотий період" адміністративної системи. Перша половина 1960-хроків оцінюється як період появи елементів стагнації народного господарства та явищ передкризового характеру, що посилило соціальну напругу в суспільстві.

Державна економічна політика втілилась у планах розвитку народного господарства України на п'яту - восьму п'ятирічки (1951-1955 рр., 1956-1960 рр., 1959-1965 рр., 1966-1970 рр.). Значною мірою її визначило впровадження досягнень сучасної науково-технічної революції (третьої НТР). Формулювалася система завдань, пов'язаних із СНТР: розвиток космічної, електронної та радіоелектронної, хімічної галузей, комплексна механізація виробничих процесів, створення автоматизованих технологічних процесів, цехів і підприємств, масова механізація, хімізація та електрофікація сільського господарства.

Удосконалення методів планування народного господарства республіки насамперед було пов'язано із збалансованістю п'ятирічних планів і застосуванням економіко-математичних методів і моделей. Складали плановий баланс народного господарства як початкову модель плану, міжгалузевий баланс виробництва та споживання. До 1954 р. у державному плані розвитку народного господарства СРСР головні завдання для союзних республік встановлювали щодо міністерств і відомств, з 1955 р. - для республіки загалом. Держплан СРСР визначав лише завдання з випуску валової та товарної продукцій, загальний обсяг капітальних робіт, чисельність персоналу та величину фонду заробітної плати. Держи лани союзних республік займалися питаннями комплексного розвитку всіх галузей народного господарства на своїй території. Держплани союзних республік почали займатися питаннями комплексного розвитку всіх галузей народного господарства на своїй території. З 1957 р. розробка планів починалася на підприємствах і завершувалася в Держпланах республіки та СРСР. У 1962 р. створено Раду народного господарства СРСР. Вдосконалювалася практика планування сфер і галузей народного господарства. Так, у сільському господарстві планували лише обсяги заготівель продуктів рільництва і тваринництва.

На початку 1960-х років у СРСР були створені нові економічні райони. В Україні, яка за поділом 1938-1940 рр. становила разом з Молдовою один економічний район - Південь СРСР, були створені три економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. У цих районах почали діяти ради з координації та планування, які мали сприяти вдосконаленню територіальної організації господарства.

У1962 р. відбулася перебудова партійних організацій на промислові та сільські (за виробничою ознакою). У межах областей утворились дві самостійні партійні організації, очолювали які відповідні обкоми Компартії України: з керівництва промисловістю і сільським господарством. Замість райкомів партії створено 250 виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, а також 78 промислово-виробничих парткомів, що керували парторганізаціями підприємств і будов, розміщених у сільській місцевості. У грудні 1962 р. утворено обласні (промислові та сільські) Ради депутатів трудящих. Такий поділ підтвердив, що партійні організації фактично підміняли господарські органи, виконуючи нехарактерні для них функції.

Велику роль у розробці методології генерального планування відіграли праці Н. Ковалевського. В них науково обґрунтовувались ідеї аналітичного методу, робочої гіпотези довгострокового плану та потреба використання математичних методів у плануванні. З його участю в Держплані СРСР була розроблена перша економіко-математична модель плану. Необхідність розробки генерального плану на основі робочої гіпотези також відстоювали Ф. Винник, Л. Крижов, І. Ландесман.

Надзвичайно важливими в обґрунтуванні методу економіко-математичного моделювання є дослідження Г. Фельдмана про темпи зростання національного доходу.

Викликає зацікавленість дискусія з проблем методології генерального планування, в якій взяли активну участь Н. Єфимов-Малтапар, В. Введенський, В. Немировський та ін. Зокрема, В. Введенський зазначав, що генеральний план є планом руху на шляху соціально-економічної, технічної та організаційної реконструкції народного господарства, яку може забезпечити планова система організації управління народним господарством.

Отже, розробка українськими економістами математичних методів та їх застосування в поточному та перспективному плануванні, а також системи балансів народного господарства України стала значним внеском в економічну науку, сприяла науково обґрунтованому плануванню та принесла, без сумнівів, практичну користь.

У промисловій політиці відбулися радикальні реформи:

  • o з метою розширення економічних прав і компетенцій союзних республік у квітні 1953 р. було зменшено кількість союзних (з 30 до
  • 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Протягом 1953-1956 pp. майже 10 тис. підприємств та установ передали у підпорядкування Української PCP, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 76 % ;
  • o у 1953 р. уперше постало питання про потребу вирівнювання темпів розвитку промисловості груп "А" і "Б";
  • o на початку 1954 р. ухвалено рішення про зменшення чисельності адміністративно-управлінського персоналу міністерств і відомств. У 1957 р. проведена реформа перебудови управління промисловістю та будівництвом. Відбувся перехід від галузевого до галузево-територіального принципу управління. Ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. В Україні ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а 2 міністерства перетворено із союзно-республіканських у республіканські. Замість міністерств створено ради народного господарства (раднаргоспи), які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у межах відповідних економічних адміністративних районів;
  • o на початку 1954 р. ухвалено рішення про зменшення чисельності адміністративно-управлінського персоналу міністерств і відомств. У СРСР планували скоротити не менш ніж 450 тис. осіб, що дало б економію понад 5 млрд руб. на рік. В Україні за 1954- 1955 pp. вивільнено понад 61 тис. осіб. Об'єднано міністерства місцевої та паливної промисловості України;
  • o у 1957 р. проведена реформа перебудови управління промисловістю та будівництвом. Відбувся перехід від галузевого до галузево-територіального принципу управління. Ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. Наприкінці року із загальносоюзних залишились міністерства хімічної, радіотехнічної, авіаційної, суднобудівної промисловості, середнього машинобудування і транспортного будівництва. Крім того, об'єднано міністерства оборонної промисловості й загального машинобудування, електростанцій і будівництва електростанцій. В Україні ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства перетворено із союзно-республіканських у республіканські. Замість міністерств створені ради народного господарства {раднаргоспи), які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у межах відповідних економічних адміністративних районів. На території СРСР створено понад 105 таких районів: 70 у РРФСР та 11 в Україні (Вінницький, Ворошиловоградський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Львівський, Одеський, Донецький, Станіславський, Харківський, Херсонський). У 1960 р. почали функціонувати ще три радгоспи: Кримський, Полтавський, Черкаський. Міністерства, що залишились, звільнялися від безпосереднього управління підприємствами, виконували функції через ради народного господарства. В Україні у розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 промислових підприємства з обсягом валової продукції 14 млрд руб. При раднаргоспах створювали техніко-економічні ради на правах дорадчого органу. Підприємства об'єднувались у трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлінням. У вересні 1957 р. затверджено Статут ради народного господарства, за яким Рада Міністрів УРСР мала право скасовувати, а Рада Міністрів СРСР припиняти виконання постанов і розпоряджень раднаргоспу економічного адміністративного району. Подібна система управління, побудована за виробничо-територіальним принципом, діяла в перші роки радянської влади;
  • o з метою посилення централізації керівництва в 1960 р. створено Українську раду народного господарства. В 1962-1963 рр. здійснено укрупнення раднаргоспів до семи економічних районів (термін "адміністративний" знято): Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський. Навесні 1963 р. республіканські Держплан, Держбуд і Українську раду народного господарства перетворено на союзно-республіканські органи;
  • o основна частина підприємств місцевого значення перейшла з-під відання союзних і республіканських міністерств та відомств у підпорядкування обласних Рад депутатів трудящих. Органи влади на місцях одержали широкі права у вирішенні питань, пов'язаних із плануванням виробництва, фінансуванням і постачанням підприємств.

Аграрна політика передбачала заходи, спрямовані на поліпшення становища селян та індустріальний розвиток сільського господарства, зміст яких характеризують такі напрями:

  • o збільшилися заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. У 1958 р. замість заготівельних, закупівельних і контракційних цін були введені єдині закупівельні ціни, диференційовані за територіальними зонами;
  • o восени 1953 р. з колгоспів списано всю заборгованість за обов'язкові поставки продуктів тваринництва у минулий період;
  • o у 1956 р. колгоспникам дозволено видавати грошовий аванс -- 25 % коштів від реалізації худоби і продуктів тваринництва;
  • o на початку 1954 р. почалося освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. Так, 22 лютого 1954 р. на цілину виїхала перша група української молоді, на початку березня до Казахстану прибули великі загони молоді з Харківщини, Дніпропетровщини, Хмельниччини та інших областей України;
  • o у 1955 р. збільшили посіви кукурудзи з 2,2 млн га до 5,2 без належного економічного обґрунтування. У 1961 р. колгоспи і радгоспи надали для посіву кукурудзи 3 млн га земель, що становило понад 20 % від усієї посівної площі;
  • o почалися укрупнення колгоспів і зменшення апарату управління;
  • o у 1958 р. машинно-тракторні станції реорганізовано в ремонтно-технічні;
  • o зменшили, а в 1957 р. відмінили обов'язкові поставки державі сільськогосподарських продуктів колгоспниками, робітниками і службовцями з особистих підсобних господарств. Зменшено у середньому вдвічі податок з кожного колгоспного двору, повністю ліквідовано недоплату за минулі роки;
  • o навесні 1957 р. М. Хрущов висунув програму "у найближчі роки наздогнати США з виробництва м'яса, масла і молока на одну особу населення";
  • o у 1955 р. удвічі зменшили розміри присадибного господарства.

На початку 1960-х років в економіці країни з'явилися ознаки уповільнення і стагнації.

Застосування економічних стимулів замість позаекономічного примусу за браку свободи господарювання і конкуренції об'єктивно призводило до незбалансованості економіки, загострення дефіциту та ще більшого зниження дієвості стимулів. Інвестиційна політика не забезпечувала належне зростання, перевищувала можливості державного бюджету. Народне господарство розвивалося переважно екстенсивно. Роль продуктивності праці в зростанні обсягів виробництва почала зменшуватися. Національний дохід, що використовувався на споживання та нагромадження, не забезпечував вирішення основних соціально-економічних завдань. Кваліфікаційний рівень робітників відставав від потреб науково-технічного прогресу. Збільшився дефіцит споживання товарів. Раднаргоспівська система управління стримувала розвиток галузевої спеціалізації та територіальної інтеграції, призводила до роздробленості та багатоступінчастості керівництва галузями промисловості. Загострилася проблема кваліфікованих кадрів. Керівництво сільським господарством характеризувалося суб'єктивізмом і волюнтаризмом, особливо в плануванні, ціноутворенні, фінансуванні та кредитуванні. Індивідуальна трудова діяльність обмежувалася, матеріальна зацікавленість колгоспів, радгоспів і окремих працівників була недостатньою.

Унаслідок зміни політичного керівництва в СРСР у процесі так званого тихого перевороту в жовтні 1964 р. розпочався процес зміни політичного та економічного курсу країни. У листопаді 1964 р. було об'єднано промислові та сільські партійні й радянські органи за територіально-виробничим принципом. За новим адміністративним поділом, в Україні в межах 19 областей сформували 394 сільські райони (було 250), у кожному з яких у середньому нараховувалось 75 тис. осіб (було 175 тис). Фактично партійні організації були господарсько-управлінськими інститутами. Партійно-радянська модель соціалістичного суспільства була законсервована.

Засади економічної політики держави та ідеології правлячої бюрократії в кінці 50-х років XX ст. відобразились у політичній економії соціалізму. Значною подією в радянській економічній науці став підручник з політичної економії, що побачив світ у 1954 р. У ньому були викладені засади соціалістичної економіки. Автори книги визнавали існування при соціалізмі економічних законів, що є предметом політичної економії соціалізму, однак стверджували, що ці закони свідомо регулюються державою. У цей період посилилася зацікавленість учених-економістів товарно-грошовими відносинами. Дослідники цієї проблеми поділились на "товарників", котрі відстоювали потребу товарно-грошових відносин при соціалізмі та "нетоварників", які заперечували їх наявність, вважаючи, що планові засади повністю витісняють товарно-грошові відносини, які є пережитком капіталізму. Стосовно закону вартості стверджувалося, що за соціалізму сфера його дії є обмеженою. Зі сфери товарно-грошових відносин виключали засоби виробництва та робочу силу. Певний внесок у розробку цих проблем зробили такі українські економісти, як О. Агафонов, В. Корнієнко, Є. Ліберман, Я. Лінійчук, І. Лукінов, Ю. Пахомов, А. Чухно, І. Ястремський та ін. Відстоюючи широке використання товарно-грошових відносин в управлінні економікою, вони висловлювали ідеї про скорочення натуральних показників управління і планування народного господарства і заміну їх вартісними, про перехід від планового розподілу до гуртової торгівлі засобами виробництва, про розвиток внутрішньогалузевої конкуренції та ін.

Щодо основного економічного закону, то його сформулювали так: забезпечення максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб всього суспільства шляхом безперервного зростання та вдосконалення соціалістичного виробництва на основі вищої техніки.

Економічна реформа 1965 р. спрямовувалася на вдосконалення системи народногосподарського планування та управління.

Пошуки нового механізму господарювання почалися на початку 1960-х років. У вересні 1962 р. газета "Правда" опублікувала статтю професора Харківського інженерно-економічного інституту Євсея Лібермана (1897-1981) "План, прибуток і премія", в якій пропонувалося посилити господарську самостійність підприємств, звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки над фабриками і заводами, знайти нові показники планування. На думку автора до підприємств потрібно доводити план лише за головними показника* ми (обсяг продукції в номенклатурі та терміни постачання), надавши їм більше прав для господарського маневрування. Оцінювати роботу підприємств слід на основі кінцевого ефекту, без урахування багатьох показників, які детально регламентують їх господарську діяльність. Ці ідеї підтримав В.С.Нємчинов, котрий вважав, що необхідний механізм, який би забезпечив узгодження планової і господарської діяльності в центрі з такою самою діяльністю на місцевому рівні. У його працях, написаних в 1963-1964 рр., сформульовані головні положення госпрозрахункової системи планування. По суті, пропонувалося перейти від системи "плану-завдання" до системи "плану-замовлення", яка має ґрунтуватися на економічних, госпрозрахункових відносинах між плановими органами і підприємствами. Відповідні економічні експерименти проводили в 1964 р. на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної галузях промисловості Львівського раднаргоспу. Пленуми ЦК КПРС у березні та вересні 1965 р. визначили заходи економічної реформи.

Важливою складовою реформи було вдосконалення системи планування: оптимальних форм поєднання галузевого та територіального принципів управління, централізованого планового керівництва економікою та оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення і подальший розвиток господарського розрахунку. Програма реформування передбачала такі заходи:

  • o реорганізацію Держплану СРСР у союзно-республіканський орган, підпорядкований Раді Міністрів СРСР. Державну планову комісію УРСР перетворено в Держплан УРСР, який займався розробкою проектів планів розвитку народного господарства республіки з усіх галузей промисловості союзно-республіканського і республіканського підпорядкування. Державний план економічного та соціального розвитку УРСР визначався як складова державного плану СРСР, розроблявся відповідно до основних напрямів економічного і соціального розвитку СРСР. Сформовано систему планування: державні, відомчі та виробничі планові органи;
  • o підвищення наукового рівня діяльності планових органів, забезпечення сталості та директивності планових завдань, перехід до складання п'ятирічних і поточних (щорічних, квартальних) планів розвитку народного господарства;
  • o розширення господарської самостійності підприємств, зокрема шляхом зменшення кількості планових показників і запровадження повного госпрозрахунку. Здійснено перехід від показників валової та товарної продукцій до реалізованої, одержаного прибутку і виконання завдань щодо поставок найважливіших видів продукції. Доводили завдання з фонду зарплати, впровадження нової техніки, обсягу централізованих капіталовкладень, уведення у дію виробничих потужностей і основних фондів, усього вісім показників. Підприємства самостійно визначали продуктивність праці, чисельність працівників, середню заробітну плату, собівартість продукції, структуру управління підприємством тощо. Ефективність діяльності підприємств оцінювали за показниками прибутку та рентабельності;
  • o посилення економічного стимулювання виробництва. Замість фонду підприємства (33,8 % від прибутку до 1965 р.) утворювали три самостійні фонди: розвитку виробництва, матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. Перший фонд утворювали за рахунок відрахувань від прибутку, частки амортизаційних відрахувань і виручки від реалізації майна, що належало до основного фонду. Кошти використовували на фінансування капітальних вкладень на поновлення основних фондів, запровадження нової техніки, механізації та автоматизації виробництва тощо. Другий фонд утворювали за рахунок прибутку і коштів фонду заробітної плати, спрямовували на преміювання працівників, одноразове заохочення, матеріальну допомогу тощо. Третій фонд створювали з відрахувань від прибутків і використовували для будівництва і капітального ремонту житлових будинків, культурно-побутових установ, для поліпшення обслуговування працівників підприємства;
  • o удосконалення методології планової роботи: розробка концепції плану, врахування довгострокових прогнозів, перспективне планування, орієнтація на кінцеві результати, комплексність і системність, посилення соціального аспекту планування;
  • o удосконалення системи методів планування: балансового, економіко-математичного, програмно-цільового.

Складовою реформи 1965 р. було вдосконалення системи управління народним господарством.

Головний зміст реформування полягав у поверненні до галузево-територіальної структури управління економікою з урахуванням комплексних завдань реформи. Так, у промисловості було вжито такі заходи:

  • o ліквідовано з 1 січня 1966 р. Вищу раду народного господарства СРСР, республіканські раднаргоспи. Відновлено галузеву систему управління промисловістю через союзні, союзно-республіканські та республіканські галузеві міністерства. Загалом після завершення перебудови управління в Україні налічувалось 22 союзно-республіканських міністерства і 7 республіканських міністерств;
  • o централізоване керівництво поєднувалося з розширенням прав і господарської самостійності підприємств. Згідно з Положенням про соціалістичне державне підприємство (жовтень 1965 р.), його діяльність організовувалася на основі народногосподарського плану і господарського розрахунку. Воно мало самостійний баланс і було юридичною особою;
  • o у результаті цінової реформи збільшились гуртові ціни (затверджені в 1955 р.), які б забезпечили компенсацію витрат виробництва та отримання прибутку підприємством. Була створена союзно-республіканська система ціноутворення.

У сільському господарстві перші заходи пов'язувались із скасуванням обмежень розвитку особистих підсобних господарств. Громадяни могли мати на одну сім'ю не більше ніж одну корову, одну голову молодняку великої рогатої худоби, одну свиноматку з приплодом або двох свиней для відгодівлі, до п'яти голів овець і кіз разом, до 20 вуликів бджіл, а також кролів і птицю.

Пленум ЦК КПРС що відбувся у березні 1965 р., визначив такі заходи щодо розвитку сільського господарства:

  • o введення нової практики заготівель і закупок продукції сільського господарства. Встановлювався твердий план закупок зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів, районів і областей, для всіх республік;
  • o скасування порядку щорічних змін цін залежно від урожайності, встановлення додаткової оплати працівникам, які вирощували рис, гречку і просо;
  • o дозвіл на вільні закупки продукції за сталими цінами понад план. За понадпланові закупки встановлювали надбавку в обсязі 50 % від основної закупівельної ціни. Очікувалось, що колгоспи значно розширять зернове виробництво і не буде потреби експортувати хліб. Затвердили надбавки до діючих закупівельних і здавальних цін на молоко і худобу.

У 1950-1960-х роках народне господарство України розвивалося як складова єдиного народногосподарського комплексу СРСР. У структурі народного господарства республіки відбувався процес формування великих галузевих комплексів.

Галузева структура народного господарства України (у національному доході без невиробничої сфери1) залишалася практично стабільною (табл. 3.2).

За нашими підрахунками, частка промисловості, будівництва і зв'язку відповідала галузевій структурі економічно розвинених країн світу. Проте частка сільського господарства перевищувала, наприклад, рівень Франції та ФРН у 2-3 рази.

Формувалися такі галузеві комплекси, як паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, легкої та харчової промисловостей, будівельний, військово-промисловий, агропромисловий.

Відбулися кардинальні зміни в науково-технічному розвитку національної економіки. Сформувався науковий потенціал України. Видатки Державного бюджету на науку й освіту в 1960 р. становили

Таблиця 3.2. Галузева структура народного господарства України, %

Галузь

Рік

1960

1965

1970

Промисловість

47,9

47,6

50,2

Будівництво

10,2

8,2

9,4

Транспорт і зв'язок

4,3

4,7

4,7

Сільське господарство

26

29,1

25

Торгівля, матеріально-технічне постачання

11,6

10,4

10,7

Загалом

100

100

100

18,2 %, у 1970 р. - 21,4 %. Чисельність наукових працівників за 1961-1970 рр. збільшилася з 46,7 тис. до 129,8 тис. осіб (у 1940 р. становила 19,3 тис). У період семирічки (1959-1965 рр.) понад 65 % від загального приросту промислової продукції було забезпечено шляхом застосування нової техніки.

Розвиток промисловості. Середньорічні темпи розвитку промисловості України були вищі, ніж західноєвропейські. Динаміка зростання обсягу промислового виробництва за шосту - восьму п'ятирічки відповідно до попередньої становила: за шосту - 320, за сьому - 153, за восьму - 150. За 1950-ті роки ввели у дію 1507 підприємств, 1961-1965 рр. - 486, 1966-1970 рр. - 261. У восьмій п'ятирічці (1966-1970 рр.) уперше дві третини приросту промислової продукції було отримано внаслідок підвищення продуктивності праці. Відбувалося вирівнювання темпів зростання виробництва засобів виробництва і предметів споживання.

Восьма п'ятирічка, під час якої здійснювали економічну реформу, була найрезультативнішою. В1967 р. промисловість перевели на нові умови господарювання. Рівень рентабельності становив у середньому 15 % до виробничих фондів. Кількість збиткових підприємств зменшилася. Підприємства залишали в своєму розпорядженні майже 42 % прибутку (замість 16,5 %). Упроваджувалася нова форма постачання - гуртова торгівля засобами виробництва.

У галузевій структурі промисловості (за вартістю) переважали галузі групи "А", частка яких в 1970 р. досягла 71 %. Важливу роль у зростанні економіки відігравали галузі паливно-енергетичного комплексу: вугільна, нафтова, газова, електроенергетична. Подальшого розвитку набув металургійний комплекс України. Основою технічного прогресу було машинобудування. Пришвидшеними темпами розвивалися підгалузі хімічної промисловості (до 17,2 %). Сформувалися головні підгалузі легкої промисловості: бавовняна, вовняна, шовкова, трикотажна, швейна, шкіряна, хутрова, взуттєва. Активно розвивалася харчова промисловість.

У 1958 р. економіка західноукраїнських земель була індустріально аграрною. Продовжувався процес концентрації промислового виробництва. Усередині галузей створювали великі виробничі об'єднання (ВО): перші виникли в легкій промисловості - львівські фірми "Прогрес" і "Світанок". У 1970 р. діяло 104 об'єднання.

Індустріалізація сільського господарства не завершилася Протягом 1951-1953 рр. загальний обсяг сільськогосподарської продукції збільшився лише на 2 %. Комплекс організаційно-економічних заходів аграрного реформування 1953-1958 рр. забезпечив пришвидшення процесу індустріалізації сільського господарства. Поліпшилися організаційно-економічні умови господарювання, відбулося укрупнення та концентрація виробництва.

Виробництво валової сільськогосподарської продукції за 1950-ті роки збільшилося в 1,6 разу. У 1956 р. введено такий показник, як рентабельність та внутрішньогосподарський розрахунок. Колгоспи залишалися малопотужними. В 1960 р. лише 3,6 % колгоспів мали більш ніж 1000 корів і 1,8 % колгоспів - понад 3000 свиней. Колгоспів, що мали рентабельність менш ніж 55 % (мінімально необхідний рівень рентабельності), разом із збитковими налічувалось 15 % від усіх господарств. Товарність колгоспів дорівнювала 33,2 %.

Відбувався процес укрупнення та концентрації агропідприємств, розширення державного сектору в аграрній економіці. У 1970 р. кількість колгоспів зменшилася до 9244, а радгоспів збільшилася до 1605, у них працювало понад 1 млн робітників.

Індустріалізувався техніко-технологічний рівень сільськогосподарського виробництва. Зросла кількість тракторів, комбайнів, вантажних автомобілів. Повністю завершилася електрифікація сіл, колгоспів і радгоспів. Істотні зміни відбулися в структурі посівних площ. Низьким залишався кваліфікаційний рівень працівників.

Удосконалювалася система оплати праці. Запроваджена гарантована оплата праці колгоспників за тарифними ставками радгоспів.

Однак "перелому" в аграрній політиці не сталося, принципи командно-директивної системи управління зберігалися.

Державна економічна політика СРСР у 1950-х роках спрямовувалася на розширення бюджетних прав союзних республік щодо складання, затвердження і виконання їх бюджетів, розподілу видатків і доходів, керівництва бюджетною діяльністю, використання додаткових доходів, а також коштів, що залишалися через економію видатків. Проте у 1960-х роках було відновлено значення союзного бюджету.

Удосконалили систему оподаткування. У 1953 р. замість оподаткування доходу від усіх джерел сільськогосподарського виробництва колгоспного двору введено податок за твердими ставками з однієї сотої гектара присадибної землі. У 1958 р. припинено випуск державних позик, що реалізовували за підпискою серед населення і тривалий період були важливим джерелом доходів бюджету. Упродовж 1960-1962 рр. підвищено неоподатковуваний мінімум заробітної плати, зменшено податок на заробітну плату для низькооплачуваних громадян, скасовано податок на бездітність з неодружених, одиноких і малосімейних.

Кредитно-грошові відносини в Україні повністю контролював союзний уряд. З метою зміцнення фінансів і зменшення рівня інфляції, спричиненої додатковою емісією грошей та їх знеціненням, у 1961 р. проведено грошову реформу. Змінено масштаб цін. Гроші, що перебували в обігу, обмінювали на нові у співвідношенні 10:1.3 1 січня 1961 р. установлено золотий вміст рубля - 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1 руб.). Долар оцінили в 90 коп. замість 4 руб. Проте купівельна спроможність випущених грошей продовжувала зменшуватися, що означало падіння рівня реальних доходів населення.

Соціальна політика поступово переорієнтовувалася На 2 години зменшено тривалість робочого дня у передвихідні й передсвяткові дні, збільшено тривалість відпусток у зв'язку з вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів), скасовано судову відповідальність працівників за самовільне залишення підприємств і установ та прогул без поважних причин, встановлено 6-годинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років.

На початку 1960-х років відбувався перехід фабрик і заводів на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними.

У 1956 р. ухвалено закон про державні пенсії, згідно з яким значно збільшено обсяг найнижчої пенсії та знижено її максимальну межу. Мінімальний обсяг пенсії за старістю становив 300 крб., максимальний - 1200 крб. У вересні підвищили заробітну плату низькооплачуваним працівникам і службовцям у середньому на 33 %. Мінімальна зарплата встановлювалась в обсязі 300 крб. на місяць у містах і робітничих селищах та не менше ніж 270 крб. на місяць у сільській місцевості. Підвищено неоподатковуваний мінімум заробітної плати робітників і службовців (з 260 до 370 крб.). У1964 р. за законом про пенсії та допомогу членам колгоспів встановлено державну систему соціального забезпечення колгоспників. Право на пенсію за старістю мали чоловіки від 65 років (якщо їх стаж роботи був не менше ніж 25 років), жінки - від 60 років (якщо їх стаж роботи був не менше ніж 20 років). Мінімальний обсяг пенсії колгоспника становивД2 руб. на місяць.

Відмінено плату за навчання в старших класах середніх шкіл і вищих навчальних закладах. Для допомоги жінкам-матерям створено школи-інтернати і групи продовженого дня. Фабрики і заводи опікувалися школами безпосередньо, надаючи їм посильну допомогу. В 1950-ті роки видатки на освіту в СРСР становили 10 % від національного доходу, тобто були найвищими у світі, однак пізніше почали зменшуватись.

У1955 р. почалася переорієнтація в житловій політиці. Будівництво здійснювали на основі індустріальних методів виробництва (так звані хрущовки) з метою в найближчі 10-12 років забезпечити людей житлом. У малих і середніх містах дозволили споруджувати житлові будинки на 2-3 поверхи, у великих - на 4-5. Якщо за 1918-1955 рр. загальна площа введених у дію житлових будинків в Україні становила 62,78 млн кв. м, то за 1956-1964 рр. - 66,49 млн кв. м. Проблема житла значною мірою була розв'язана. Проте труднощі в економіці гальмували вдосконалення соціальної сфери.

У1950-1960-х роках зберігалися головні ознаки командно-адміністративної планово-розподільної системи управління економікою.

Проблема демократизації економічного життя не була вирішена. Господарський механізм не змінився. Реформи не передбачали його радикальної трансформації. Раднаргоспи використовували старі командно-бюрократичні методи, фактично виконували функції міністерств на певній території. Висновки радянської економічної науки 1960-х років про потребу поєднання адміністративних й економічних методів, централізованого планування і держрозрахункових методів керування підприємствами не підкріплювалися практикою управління. Обмеження держрозрахункових прав підприємств і об'єднань підривали основи матеріального стимулювання, перешкоджали досягненню задекларованих результатів. Абсолютизація централізованих форм керування та планування економікою супроводжувалася суб'єктивістськими підходами й адмініструванням, незбалансованістю та нестабільністю. Метод управління економікою отримав назву "волюнтаризм".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші